Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 53 страниц)

– Зв'язок з Іспанцем є?

– Так точно, – відповіла Лідка і простягла генералові навушники з мікрофоном.

– Іспанцю, я тебе бачу. Повертай на захід, два кілометри перед тобою вільні, а далі давай собі раду як сам знаєш.

– Я Далекий, зрозумів. Прийом, – відповів поручик Козуб.

Якусь мить генерал і дівчина дивилися, як колона самостійного розвідувального патруля, не доїжджаючи до височини, повертає праворуч: попереду мотоцикли, озброєні ручними кулеметами, далі два важкі танки з довгими могутніми 122-міліметровими гарматами, а за ними «Рудий» і знову мотоциклісти. Проте останній мотоцикл не повернув, а щодуху мчав уперед у напрямі командного пункту.

– Лідко… Старий покинув нам навушники? – непевно прошепотіло біля генералового вуха.

Генерал оддав навушники радіотелеграфістці.

– Здається, це не мені.

– Лідко, який гарний у нас танк! Чуєш нас? – конспіративним шепотом вів далі Кос.

– Замовкни, – обізвався Козубів голос. Зиркнувши, чи командир не бачить, Лідка показала навушникам язик і вирішила, що той поручик грубіян, та й годі. Нічого б не сталося, якби ще одне, два слівця. Хто знає, коли екіпаж «Рудого» знов одізветься?

Мотоцикл загальмував, аж покришки завищали, солдат стрибнув з сидіння і, зсунувши на лоба окуляри, простяг конверта.

– Від сержанта Коса, – доповів.

– Добре. – Доганяйте, – дозволив генерал.

Водій натиснув на газ, розвернувся і поїхав назад.

– Сховай до моєї планшетки, – сказав командир, подаючи дівчині конверта. – Зараз не до рапортів. Туди, де особисті справи.

Лідка взяла розпечатаного конверта, не відриваючи очей від жовтавих клубів куряви, що закривали колону, яка віддалялася, а її наздоганяв мотоцикл – мчав мов стріла.

Поряд залпами били польові гармати. Від різких звуків боліли вуха й скроні. Ліворуч од гармати нова танкова рота з похідної колони розгорталася в бойову лінію і, набираючи швидкість, просувалася в напрямі Берліна.

Шість кілометрів на північний схід од височини, з якої генерал водив у бій армію прориву, грунтові дороги повзли між полями й купами густих кущів і збігалися всі до шосе, щоб разом із ним пройти поміж торфовищем та пагорбом. Пильнував цю ущелину мурований будинок на пагорбі, вікна якого, затулені мішками з піском, правили за бійниці.

Обабіч у шосе врізувалися короткі перепони: густо вбиті в землю балки, між ними прокладено величезні каменюки. Проїхати тут можна було тільки на невеликій швидкості, та й то роблячи часті повороти, зигзагом узбіччям з торфовища проходила вузькоколійка; на рейках стояли три заржавілі вагончики із щебінкою та залізним брухтом. Досить перерізати канат, який утримував вагони, – і вони з'їдуть униз, загородивши ущелину між торфовищем та пагорбом.

Біля вагончиків сидів вартовий, сивуватий і гладкий літній німець. Мабуть, ще з першої світової війни він звик до гулу передової, бо куняв, незважаючи на канонаду. Поволі опускав голову нижче й нижче, гачкуватий ніс майже торкався грудей. Проте, почувши недалеко торохтіння мотора, взяв телефонну трубку й доповів:

– Мотоцикл.

Бічною дорогою на шосе вилетів мотоцикл з коляскою, різко загальмував перед барикадою в ущелині. Коли, перемикаючи швидкості, спритно лавірував між балками й каменюками, вартовий дивився на закурених солдатів у сталевих шоломах і в плащ-палатках. Німцеві навіть на думку не спало, що це можуть бути чужі. Він знову покрутив ручку телефону: – Мотоцикл… Ні, не один.

Перший мотоцикл в'їхав на шосе з іншого боку, другий долав перепону, третій наближався до неї. Про третього вартовий не встиг уже повідомити – з будиночка на пагорбі вийшов унтер-офіцер, позіхнув і, чухаючи груди, глянув униз. Протер очі, ніби не хотів їм вірити, а потім простяг руку по автомата, що висів у нього за спиною, перекинув його на груди й зарепетував:

– Тривога!

Не встиг вистрілити, як упав, зрізаний кулями. Сипнуло з розірваних мішків піском, що захищали вікна-бійниці.

З будинку зацокотів кулемет, потім другий. Кулі вибили з сідла одного розвідника, але будинок уже атакували шість мотоциклів.

Мотоцикл, який подолав перепону, натужно завиваючи мотором, в'їхав стрімким узбіччям аж під самісіньку стіну будинку. Солдат із заднього сидіння кинув у вікно гранату, слідом за нею другу, звідти бурхнув дим. Стрілянина вщухла.

Інші мотоцикли негайно помчали вперед, а до перепони один за одним під'їхали танки. «Рудий» перший подолав її, виліз на пагорб і, затулений збоку будинком, оберігав інші машини, водив гарматним дулом ліворуч, праворуч. Дочекавшись, поки обидва важкі танки пройдуть перепону, «Рудий» з'їхав униз і помчав слідом. Останнім їхав мотоцикл, на якому везли загорнуте в плащ-палатку тіло вбитого солдата.

Біля перепони залишився тільки один мотоцикл і підпрапорщик, який докурював цигарку. Кинув недопалок у пилюку, притоптав, потім перерізав канат багнетом. Вагончики посунули по рейках, перевернувшися, з гуркотом вивалили брухт і щебінку, загородили дорогу. Лажевський стрибнув на мотоцикла. Водій різко рвонув з місця, і мотоцикл зник у хмарах куряви.

Коли звук моторів затих, з рову виліз вартовий, обережно розглянувся навколо, потім, одриваючи ґудзики, похапцем стяг мундира, засунув карабін між балки і в брудній пропотілій сорочці побіг через пагорб світ за очі.

– В голову колони! – гукнув Лажевський у самісіньке вухо водія.

Мотоцикл рвонув уперед, врізався у густу хмару куряви, яку здіймали за собою гусениці, і обігнав «Рудого». Хвилину йшов за широкою спиною важкого танка, а там, де колона повернула з шосе на трав'янисту, мало їжджену дорогу, обігнав і його.

– Повзеш, мов тарган у сметані, – підпрапорщик нетерпеливо штовхнув коліном у бік солдата, який вів мотоцикла.

Той збільшив швидкість. Данієль оглядав територію – треба було знайти укриття, щоб затриматися на декілька хвилин і познайомитися з трасою, яка пролягала над каналом і вела до лісу.

Праворуч дороги Данієль помітив старі сліди, залишені колесами підвід; в кінці слідів видніли велетенські купи гравію, і хлопець інстинктивно вгадав: то закинутий кар'єр.

– Гальмуй! – наказав і жестами подав команду розвідникам, що мчали за їхнім мотоциклом.

Кар'єр заріс скупою зеленню. Лише в заглибинах, де було більше вологи, темніли купи вільхи й килимчики соковитої високої трави.

Паслася тут череда корів; її доглядав старий неголений пастух, який дивився на Лажевського, нічого не розуміючи. Коли б не далеке гудіня літаків високо в небі та стугін, од якого злегка тремтіла земля на сході – наслідок вибухів тисяч снарядів, – було б зовсім тихо.

Новий звук змусив пастуха підвести голову. Торохтіння блискавично наближалося, і через рів, на стрімку, давно не їжджену і зарослу бур'янами дорогу в'їхав мотоцикл з кулеметом у колясці. За ним другий, третій і ще два відразу.

Німець лише зараз збагнув: тут щось не так. Схопивши батіг, хотів зігнати докупи худобу й, можливо, втекти, але мотоцикли, роз'їхавшись широким віялом, оточили кар'єр з усіх боків.

Слідом за ними з'явилися танки, сповзли вниз, втиснули свої зеленкуваті тулуби кожен у купу вільхи. Машини зупинилися, вимкнули мотори, і за якусь мить ніщо вже не свідчило б про цей раптовий наїзд, аби не низькі смуги куряви, що ліниво снувалися на сонці.

Селянин роздивлявся танк з білим орлом на броні, безгучно ворушив губами, намагаючись прочитати напис, а потім примирився з долею і, присівши з батогом у руці, дивився на корів, які спершу налякались, але незабаром знову стали пастися.

З танка висипав увесь екіпаж і відразу, без зайвих слів, почав зрізати товсті гілки вільхи для маскування машин.

Шарик натомлений довгим сидінням, помчав уперед, повернув, для годиться гавкнув на старого – хотів засвідчити, що бачить чужого, – а потім заходився зганяти корів у тіснішу череду.

Єлень забрав у Черешняка сокиру й показав йому на пастуха. Коли Томаш підійшов, німець підняв руки, даючи себе обшукати – напевне, й у своїх не раз відбував цю процедуру.

У кишенях не знайшли нічого підозрілого. Черешняк узяв батога. Це був звичайнісінький селянський батіг: сировий ремінь на ліщиновому, не очищеному від кори держаку. Томаш сів і, примруживши очі, якусь мить дивився тільки на корів. Перезирнувся зі старим. Потім, зітхнувши, солдат устав, повернувся до танка, біля якого Віхура та Янек півголосом розмовляли.

– Мені наказали привезти й передати.

– Але ж ця машина на п'ять місць. Ти згодився поїхати.

– Тільки до командного пункту нашого генерала.

– Там зупинки не було.

– Але ж я в цій залізній коробці не можу, мені душно…

– Повертай, Франеку, я не затримую.

– Як? Через фронт…

– То посидь тут трохи. Худобу попасеш і наших діждешся.

– Хай йому грець! – вилаявся Віхура й смикнув маскувальну гілку. – Я не танкіст.

– Поклади гілку на місце, – наказав йому Кос.

– Командире, до мене! – покликав Янека поручик Козуб.

– Слухаю.

Під стрімким схилом мотоциклісти копали могилу полеглому в бою товаришеві. Гостро скреготіли лопатки, натрапляючи на каміння.

– Маскування закінчено?

– Так.

– Гаразд.

З пагорба збіг підхорунжий Лажевський з темним од пилюки лицем, на якому піт прорізав жолобки.

– Дорога до лісу вільна, – доповів він. – Можемо вирушати.

– Попоїжте. Зачекаємо тут до сутінків.

– Втратимо години зо три, – зауважив Кос.

– Генерал наказав берегти кожну хвилину, – докинув підхорунжий. – Я можу трьома, чотирма мотоциклами…

Поручик поклав свою важку руку на плече Данієлеві.

– Давно воюєте? – запитав.

– Від першого серпня.

– А ти?

– Теж приблизно стільки. Від Студзянок. Вже понад дев'ять місяців, – відповів Янек.

– А я з тридцять шостого, дев'ятий рік. – На мить запала мовчанка. – Ці танки й мотоцикли можна втратити за хвилину, а я хочу, щоб вони дійшли цілі до Крейцбурга.

Поручик повернувся і відійшов ходою втомленої, завчасно постарілої людини. Обидва молоді командири стояли якусь мить збентежені – Іспанець мав слушність, хоч вони й горіли бажанням діяти. А втім, найкраще про це не думати.

– Зволікає, – буркнув Кос і, побачивши, що грузин та Томаш уже розстелили під деревом чистий рушник, крають хліб та намащують його тушонкою, запросив новачка: – Попоїж із нами.

– Охоче, – погодився підпрапорщик і, підійшовши до танка, сказав: – У штабі ходять чутки, що той шлюз ви розбили?

– Це правда.

Вони підсіли до решти екіпажу. Черешняк подав гостеві чималу скибку хліба з тушонкою. Саакашвілі налив із дволітрового термоса ячмінної кави.

– Зв'язок із генералом підтримуєте? – спитав Данієль після першого ковтка.

– Старий не любить балакати без потреби, – відповів Кос.

– Давно з ним знайомий?

– Коли ми з Густліком прийшли над Оку, він уже командував.

– А з радисткою?

– Ще раніше. Ми з Сибіру їхали в одному ешелоні.

– Гарна.

– Як де… Люблю тайгу, особливо кедри.

– Я про твою дівчину, про Лідку.

– Чому думаєш, що вона моя? – усміхнувся Янек. Данилові слова тішили його самолюбство, немов подяка в наказі.

– Я ж не сліпий, – відповів Данієль, ковтаючи кусень хліба. – Бачив, як вона на тебе дивиться. Закохану дівчину пізнаю за кілометр.

– А ти поменше зиркай у її бік, – зачепливо обізвався Саакашвілі. – Хоч би як там було – Лідка нам мов рідна сестра, і скривдити її не дамо.

Лажевський ураз споважнів і, пильно глянувши на грузина, коротко сказав:

– Гаразд.

Розмова урвалася. Щоб розрядити обстановку, Густлік запитав:

– Чому тебе звуть Магнето?

– Псевдонім. Нібито, як крутнути, то іскра стрибне.

Черешняк узяв скибку хліба, підвівся і пішов до пастуха, що й досі сидів на тому самому місці.

– Молодці твої мотоциклісти, – похвалив Саакашвілі. – Не так легко за ними встигнути.

– Повільних наздоганяють кулі.

Уважно вивчали один одного – три години спілкування в бою замінять кілька місяців мирного знайомства.

Повернувся Черешняк; підпрапорщик скривився.

– Бився, як тигр за ці бляшанки, а ти фрицові віддаєш, – підняв догори намащений тушонкою хліб.

– Одне діло, коли силою хочуть узяти, і зовсім інше – коли доброхіть даєш, – відповів Томаш, показуючи на німця. – Над Віслою лопатою добив би, а тут дам хліба, хай наминає.

– Над Одером він, можливо, твого не захоче. Густлік намагався збити Черешняка з пантелику.

– Але ж узяв, – одказав той серйозно. – Ми ж тут довго не затримаємось. Тільки Гітлера в клітку посадимо, то відразу й повернемо голоблі.

Розмова точилася чимдалі млявіше і користуючись прикриттям розвідників Лажевського, хлопці навіть задрімали із кільканадцять хвилин.

Прокинулися від холоду. Силуети мотоциклів і танків, замасковані гіллям, видніли ще досить чітко, але в закутках кар'єру вже був морок. Під горбом чорніла свіжа солдатська могила. Біля передового танка поручик Козуб, зібравши командирів і механіків, давав їм вказівки.

– На кожному перехресті доріг звіряйтеся з картою. Краще втратити зайві півхвилини, ніж заблукати. Вночі це легко може статися.

Обміркувавши найрізноманітніші варіанти траси, вони позначали можливі вогневі точки, коли підійшов старий пастух, скинув капелюха з обшарпаними крисами й, спершись на держак батога, сказав, не підводячи голови, але чітко й голосно:

– Я можу показати дорогу.

Довгу хвилину всі мовчали. Козуб не квапився скористатися з послуг старого. Німець відчув нехіть і недовір'я, проте ступив ще крок уперед і пояснив, добираючи найпростіші слова:

– Один син у Польщі, – він накреслив батогом хрест на піску. – Другий на Кріті, третій і четвертий у Сталінграді.

Обвів прямокутником цей цвинтар з чотирьох хрестів і знову сказав:

– Можу показати дорогу.

Козуб кивнув головою. Підхорунжий Лажевський узяв пастуха під руку, підвів до переднього мотоцикла й, саджаючи за собою на сідло, промовив:

– В Крейцбург.

Застугонів заведений мотор. Німець показав напрямок батогом. Патруль рушив уперед. Танки, виїжджаючи з кар'єру, на мить вимальовувались проти задимленого прифронтового неба, а потім опадали нижче обрію і рухались, мов темні купи сплутаних кущів.

Пробивалися крізь надвечірні сутінки – цю дивовижну суміш світла й темряви. Обриси предметів уже розпливалися, важко їх було розпізнавати, хоч дорогу видно було ще добре. Козуб, котрому, певно, не раз доводилось потрапляти в таку ситуацію, використав її і зараз, щоб вчасно привести патруль до лісу, який ще заздалегідь помітив на карті.

В лісі було неспокійно. Розташувалися в ньому якісь військові частини, якісь танки міняли позиції, а тягачі тягли по просіках гармати. Проте цей рух, що вдень неодмінно призвів би до сутички, вночі маскував їхній власний марш.

Прилетіли літаки, розсипали кільканадцять бомб десь недалеко попереду, збільшуючи сум'яття та розгардіяш. Це було на руку танкістам. Патруль просувався далі й далі на захід. Путівцем поміж деревами, освітленими загравою пожежі, попереду їхав розвідувальний мотоцикл: повною ходою мчав од прикриття до прикриття, зникав у темряві для спостереження, щоб потім знов кинутись уперед. Коли в'їхали на пагорб, побачили охоплені вогнем будівлі; біля них метушилися солдати, намагаючись гасити пожежу водою, яку носили у відрах.

Пастух подав знак Лажевському повертати назад. Мотоцикл розвернувся на місці, позадкував і в'їхав у бічну просіку. Кулеметник у колясці просигналив ліхтариком наступному мотоциклістові; сховавшись у кущах, вони поставили регулювальний пост.

Регулювальник просигналив танкам, які, лишаючи за собою глибокі сліди, посунули у вказаному напрямку, супроводжувані чотирма мотоциклами, що їхали обабіч і позаду. Врешті останнім, забираючи регулювальника, виїхав з кущів той мотоцикл, який раніше йшов другим.

Цей маневр повторювався на кожному повороті, при кожній зміні напрямку. Солдати діяли, мов на показових заняттях, виконуючи суворий наказ поручика Козуба, який у кар'єрі заявив усім: за найменшу неточність він оддасть винного до військово-польового суду.

Отак просувалися лісом довгенько, аж поки дісталися до шосе, по якому без угаву мчали вантажні автомашини, транспортери, тягачі з гарматами.

Лажевський зіскочив з мотоцикла і заглибився на кілька кроків у ліс, щоб затримати важкий танк. Виліз на нього і гукнув у люк:

– Дорога! Значить, канал близько.

– Блокуйте з обох боків, і будемо форсувати.

– Якби не той старий…

Підпрапорщик хотів додати ще кілька слів, але Козуб глянув на годинника і сказав:

– На тому боці шосе негайно розвідайте переправу. Лажевський, зціпивши зуби, віддав честь і мовчки пішов назад у сосняк. Хлопець подумав: хоч поручик – солдат бувалий, проте він, підпрапорщик Лажевський, не хотів би ще колись виконувати його накази. Бо хіба це годиться – не дати людині слова сказати? Може, інші менше воювали, але теж дещо знають…

Щоб показати Козубові чисту роботу, він кілька хвилин чекав на слушний момент. Коли в напрямку передової проїхала шестигарматна зенітна батарея, на шосе врешті стало вільно.

– Уперед! – гукнув Лажевський.

З кущів на асфальт рвонули чотири мотоцикли й попарно роз'їхалися в протилежних напрямках. Ще не встигли вони розтанути в сутінках, як із лісу виповзли всі три наші танки, проминули викорчуване поле, подолали рів і вийшли на шосе.

Справа зацокотів наш ручний кулемет, трохи далі спалахнула автомашина, але вже останні мотоцикли перетнули асфальт і зникли в лісі по той бік шосе. Єдиним свідком переходу через шосе залишилася підпалена автомашина; навколо неї, мов нічні метелики біля лампи, кружляли чорні силуети німецьких солдатів.

Розділ IV ВИЗВОЛЕННЯ

Розвідувати переправу можна потайки й відкрито.

У першому випадку треба непомітно підповзти, спостерігати й терпляче прислухатися, поки вартовий зійде з місця, брязне зброя в окопі, надійде колона солдатів з-за річки або каналу, демаскуючи варту.

Другий метод – це блискавичний стрибок, щоб спровокувати противника й відкрити вогонь, і такий же блискавичний відхід.

Поручик Козуб не дав точних вказівок щодо методу розвідки переправи, отже, Лажевський виконав завдання швидко. Може, навіть швидше, ніж хотів, бо, вирвавшись з-за кулеметного обстрілу, помчав берегом річки, поки несподівано налетів на німецьких вартових, які охороняли другий міст.

Поверталися вчотирьох на одному мотоциклі, оглушені пострілами, засліплені вогнем і пригнічені втратою. Ледве не збилися з дороги, бо лише в останню мить помітили зв'язкового, який причаївся за кущем. Зв'язковий метнувся до них, а коли мотоцикл на мить загальмував, стрибнув ззаду на причеп і рукою показав напрям.

– Наші палац захопили, пане підхорунжий! Здається, генеральський! – гукав він Лажевському у вухо. – Без єдиного пострілу… Ліворуч і прямо! – гукнув водієві. – У браму.

Мотоцикл проскочив бетонний поріг, і Данієль побачив у місячному сяйві великий, мов ліс, парк, а в глибині його, в кінці широкої алеї, правда, не палац, але модерну чималу віллу, поряд з нею гараж і будиночок для слуг.

Під будинками, схожі на купи високих кущів, нерухомо стояли танки; біля них походжали вартові. Трохи далі, сховавшися за товстими стовбурами дерев, чатували розвідники біля своїх ручних кулеметів.

Підхорунжий зіскочив на ходу з мотоцикла й швидко ввійшов до вілли.

За подвійними дверима, в просторому вестибюлі, де на стінах висіли шкури й роги тварин, яскраво горіли гасові лампи, а велике дзеркало навпроти дверей одбивало їхнє жовте яскраве світло. На канапі, між завішаними старою зброєю стовпами, що підпирали внутрішні сходи, лежали Козуб, Кос і Віхура. Перед ними на килимі – чотири трофейні автомати, запасні магазини й кілька гранат.

Трохи збоку, поклавши автомат на коліна, сидів на стільці Густлік і пильнував полонених, які стояли обличчям до стіни – четверо солдатів, дебелий старий цивільний, вдягнений у спортивний костюм, і двоє жінок. Підхорунжий, кинувши на них оком, став струнко перед поручиком, але той підсунув йому стільця.

– Сідай і випий, – подав чашку. – Лажевський засяяв, нюхаючи напій.

– Кава, справжня кава!

– А ти що думав? У нас є все.

Кос показав на одну з жінок під стіною. Це була огрядна молодиця в сірому, добре пошитому костюмі, зі старанно закрученими кучерями на голові.

– Куди? – спитав Козуб, переводячи розмову на головну тему.

– Не знаю. Біля меншого мосту є бункери, й на тому боці позиції протитанкових гармат, а до бетонного навіть під'їхати не можна, – він на мить замовк і підвів голову. – Німці розбили наш мотоцикл, загинув один солдат і… – одним духом допив каву, поставив чашку, дістав з-за халяви уламок батога. – Провідник загинув.

Козуб стиснув у кулак руку, що лежала на коліні, потім повільно розтулив її, але нічого не сказав. Є люди, які ніколи не плачуть над розбитим склом, не гадають, що було б, аби не сталося те, що сталося.

– Коли несподівано вирватися з темряви, осліпити німців снарядом, то, може-таки… Можна попробувати, – обізвався Кос.

– Ні, – поручик похитав головою і повторив те саме, що в кар'єрі: – у Крейцбурзі мені потрібні всі танки.

Хвилину всі сумно мовчали.

– Вище себе не стрибнеш, – по-філософськи сказав Франек Віхура й зморщив кирпатого носа.

– Може, якась мілина, – сказав Густлік. – У нас, біля Устроня на Віслі…

Він замовк здивований, бо раптом одна з жінок, які стояли під стіною, пронизливо скрикнула. Єлень грізно насупив брови, підвівсь із стільця, але не дуже знав, що робити. Поки встиг щось сказати, повновида веснянкувата дівчина повернулася так рвучко, аж підстрибнули вгору її довгі коси, і вигукнула:

– То ти з Устроня?

– Так.

– А я з Конякова, з-за перевалу! – Вона обняла Єленя за шию, сміючись і плачучи воднораз.

– Чому ж мені не сказала? – сердито буркнув Густлік.

– Я ж рота не могла розкрити, бо ти відразу автоматом залякав. «Раус, раус![23]23
  Геть, геть!


[Закрыть]»,  розкричався, – поскаржилася Козубові. – Під стіну поставив разом із цією генеральською відьмою…

Сліз як не було. Щоки в дівчини порожевіли, а сама вона, взявшися маленькими руками в боки, відкинула ногою ріг килима. Показала заховану під ним металеву ляду в підлозі і звеліла остовпілому Густлікові:

– Підніми! Що, сили бракує?

Єлень, натужившись, підняв ляду й, побачивши східці, спустився ними. Внизу відчинив товсті двері, що вели до невеличкого приміщення, увійшов туди й, засвітивши ліхтарика, побачив під стінами нари.

– Сховище на цілий штаб, – сказав, піднявшись нагору.

– Все для оцієї відьми. На фронт дідів та дітей гонять, а в неї вартові мов бугаї…

Не замовкаючи ні на мить, дівчина підбігла до стіни, шарпнула першого з краю німця за плече й, показуючи відкрите сховище, гукнула:

– Лізь туди! Тепер уже не даватимеш волі лапам. Лізь!

Одного за одним усіх загнала в сховище. Допомогла останньому коліном і захлопнула ляду. Маленькими, але міцними руками замкнула її на замок, ще й підперла ломом, який лежав біля входу.

Лажевський, Кос та Віхура повставали з своїх місць і разом з Густліком мовчки стежили за моторною дівчиною. Аж хурчала плісирована барвиста спідниця, коли вона східцями вибігла нагору, перехрестилася, стала навшпиньки й поцілувала Янека.

– Гонората. Я дала обітницю, що першого польського солдата…

Не докінчивши,-цмокнула підпрапорщика й за одним махом Віхуру, який широко розкрив обійми.

– Називайте мене Гонораткою… Що першого поцілую, якби навіть був…

Вона стала перед Густліком, але той був гвардійського зросту, тому, навіть звівшись навшпиньки, дівчина не мала б успіху, коли б не поміг сам атакований.

– …Якби навіть був більшовик, – докінчила Гонората.

– Та які ми більшовики! – сказав Єлень, підставляючи щоку.

– Прийшли зі сходу, значить, більшовики, – відповіла Гонората, поцілувала Густліка й зробила кілька кроків до Козуба, який сидів на канапі. – А втім, – махнула рукою, – хай і більшовики, але ж поляки.

Вона зграбно зробила кніксен, сіла на канапу, обсмикнула на колінах білий фартушок і стишила голос, немов боялася, що хтось підслухує:

– Я вам покажу, де є такий міст, якого– ніхто не стереже.

– Покажи! – Лише тепер обличчя в поручика проясніло. – Міцно стоїть?

– Міцно, бо старий, – штовхнула Козуба ліктем у бік і захихотіла, наче з удалого дотепу. – Колись як що робили, то не на один день. То такий міст… – не знаючи, як пояснити, вона розмахувала рукою перед самісіньким носом у командира патруля.

– Підйомний, – підказав Янек.

– Не тільки піднімається. Опускається також. Залізний і стоїть уже сто або й двісті років. Був тут один такий у циліндрі, схожий на сажотруса, – знову засміялася вона, пригадавши собі чудернацького чоловіка, – то генеральша казала йому, що історичний.

– Ви нам його покажете, панночко? – запитав Густлік.

– Коли попросите, то покажу й міст, і все, що тільки… Тільки щоб потім одвезли. В гаражі стоїть генералова машина, можна взяти.

– Яка? – спитався підпрапорщик.

– Може, взяти цю коробку? – промовив Франек – А потім подарували б нашому командирові…

– Тільки до самого мосту не доїде, бо там минулого тижня викопали глибокий рів, щоб більшовицькі танки не пройшли.

– Мотоциклом одвеземо назад, – вирішив Козуб.

– Тих негідників під підлогою мушу стерегти. Як решта наших військ прийде, то віддам, і хай їх до Польщі на роботи завезуть, – розкривала свої перспективні плани Гонората, водночас поглядаючи у дзеркало й пригладжуючи зачесану на лобі біляву гривку.

– Яка машина в генерала? Мерседес? – допитувався Віхура.

– Велика й чорна. З прапорцем.

– Вирушаємо, – наказав Козуб. – Шкода часу на балачки.

Він підвівся і надів шолом.

Вийшов разом із Косом та Лажевським, а за ними, важко зітхнувши, подався Віхура.

Єлень ще збіг по східцях і перевірив, чи надійно тримається лом у кільцях ляди.

– А ви, Гонорато, стріляти вмієте?

– Вмію. Дядько полював на диких кабанів і сарн.

– Ми залишимо тут оці автомати, – показав зброю на килимі.

– Поставлю їх у куток.

– Ви б одяглися тепліше, Гоноратко, бо ночі ще холодні, – говорив Єлень.

– Я, пане Густліку? – засміялася Гонората, підходячи ближче і притискаючи коси до грудей. – Я дівчина гаряча… – Вона розстебнула високий комірець на шиї.

В цю мить за вікнами заревли мотори танків і мотоциклів.

– Пробі! – вигукнула Гонората, хапаючи Густліка за руку. – Ще поїдуть, а ми тут тільки вдвох залишимось…

– Ну й чудово, – спромігся на відповідь Єлень і навіть ліве око примружив, немов у когось прицілюючись. – Тільки хто дорогу покаже?

– Правда, – з жалем кивнула дівчина.

Коли вибігли в двір, Лажевський уже чекав біля самих дверей і допоміг провідниці залізти до засланої фуфайкою коляски. Гонората, роблячи коло себе місце, підібгала ноги й потягла Густліка за рукав.

– Він заважкий, – промовив підпрапорщик, рушаючи з місця. – В танку поїде.

Єлень справді всю дорогу їхав на башті, а не в танку, і хоч кілька разів мало не впав на землю, зачеплений гілляками, проте пильно дивився вперед. Дорога була крута, дарма що не дуже далека. Зупинилися в гущавині, аби не виявити себе. Козуб побіг уперед і швидко повернувся до танкістів.

– Є? – запитав його Кос.

– Є. Треба перевірити, скільки вартових.

– Я це зроблю.

– А я тим часом Гонорату відвезу, – сказав Єлень. Повернулися до вілли швидко й мовчки. їхали по сліду, залишеному гусеницями танків, у темряві, освітленій лише тьмяним місячним сяйвом, і мовчали. Гонората наче чекала, що Густлік заговорить перший, а він, чим далі від'їздив од свого танка, тим більше впевнювався, що вчинив неправильно. Ану ж «Рудому» доведеться вступити в бій – то в ньому залишилися тільки троє членів екіпажу, бо командир пішов у розвідку. Густлік відчував – спина в нього мокріє під мундиром од поту, хоч було досить прохолодно.

– Ви ще приїдете, пане Густліку? – запитала дівчина, коли мотоцикл зупинився перед генеральською віллою, і заглянула йому в вічі.

– Приїду, – запевнив її Густлік.

Він міцно потис Гонораті руки й поїхав назад до своїх друзів. Стрімголов мчав лісом і вільно зітхнув Лиш тоді, коли побачив силуети танків, що причаїлися під деревами.

– Де поручик?

– Там, попереду.

Єлень оддав мотоцикла розвідникам, а сам пішов на узлісся. За кілька метрів побачив на невеличкому горбику, поміж кущами лози, кремезну зсутулену постать поручика Козуба, а поряд – худорлявого Лажевського. Обидва мовчали. Схоже було на те, що вони посперечалися – підпрапорщик сидів спиною до офіцера і лише зрідка повертав голову та зиркав спідлоба в його бік.

За луками, порослими високою травою і рідкими кущами, у тьмяному нічному сяйві білів піщаний край бруствера протитанкового рову, чорнів насип каналу, над яким стирчали вгору дві половини підйомного мосту й невеличка сторожова будка.

Густлік вийшов з кущів, пригнувшись до землі, підкрався до поручика й пошепки доповів:

– Доставив на місце. Про всяк випадок там є трофейні автомати.

Козуб не відповів, лише жестом наказав Густлікові сісти. Знову довго всі мовчали. Підпрапорщик ворухнувся, немов хотів щось сказати, але осікся під серйозним поглядом офіцера.

Вони не почули жодного шелесту, нічого не помітили, аж ось за кілька кроків перед ними з'явилися Шарик і Кос. З обох стікала вода. Сержант був у трусах; через плече на поясі висів мисливський ніж.

– Рів танки подолають легко. Вартових біля мосту двоє.

– Ну, то нарешті почнемо діяти, – пожвавішав Лажевський. – Відразу треба було зняти…

– Зате на тому березі не тільки одна гармата, а ціла крупнокаліберна зенітна батарея.

– Хай йому чорт! – вилаявся Густлік. Знову запала мовчанка.

Янек сховався в лозняку, обтер спершу себе, а потім пса рушником і швидко вдягнувся. Вийшов з кущів і, глянувши на поручика, подумав, як той поведеться в цій ситуації. Коли не захоче почекати до світанку на цьому березі, треба буде прийняти бій, але тоді без втрат не обійтися. Не всі танки дійдуть до Крейцбурга.

– Ми згаяли марно понад годину, – порушив мовчанку підпрапорщик. – Доведеться вертатися.

– Ні, – перепинив його Козуб. – Краще заскочити зненацька батарею, ніж мати перед собою готову до пострілу гарматну обслугу. Побачимо, може вдасться відвернути чимось їхню увагу.

Поручик підвівся, пішов у кущі. Кос попрямував за ним.

Лажевський схилив голову, стиснув кулаки, аж хруснули пальці.

– Більше розмов, аніж діла. Яка користь з наших трьох гармат, коли вони мовчать?

– У старому танку нас було четверо, – сказав Єлень, – а тепер п'ятеро. Командир нагорі біля рації, стежить за місцевістю – і тільки командує. Я раніше заряджав, а тепер біля прицілу. Аж рука свербить натиснути спуск.

– Саме такі Я тобі кажу, той поручик…

– Але я вважаю, – вів далі Густлік, – найкраще виграти битву без пострілів.

Підпрапорщик знизав плечима і нічого не відповів. Відхиляючи вологе від роси гілля, хлопці повернулися до танків.

– Списе, Списе, я Далекий, чуєш мене, я Далекий, – поручик Козуб сидів у башті й викликав утомленим голосом, аж нарешті зняв шолома. – Сплять вони, чи що?

– Громадянине поручик, на нашому танку нова рація, – підказав Кос.

– Спробуй.