Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 53 страниц)

Тим часом Томаш біля воріт працював, аби не нудитися. Відтягнув під мур застреленого німця і поклав у дерев'яну буду, де стояли лопати, вила, старі вазони та інше городницьке начиння. Знайшов на полиці чималу коробку з намальованою на ній прищепою і німецьким написом. Одкрив, понюхав, сховав до кишені, бо коли щепити дички на фруктові дерева, то добра мазь ціниться на вагу золота.

Вийшов на подвір'я і, копнувши ногою оглушеного Густліком німця, упевнився, що той не скоро отямиться. Виглянув у хвіртку, чи хто не йде, але побачив пусте чорне поле з розваленим ожередом, з-під якого після дощу не було вже видно розбитого танка.

Поряд під муром нетерпеливо торохтів трактор.

Зітхнувши, взявся спорожняти кухонні ящики. Поклав на ліву руку три хлібини, притис бородою.

– Але ти ж і набрав, – почувся несподівано за спиною голос Густліка.

– Тільки чорний, білим і не пахне, – вдавано байдуже буркнув Томаш.

– Неси до хати, а ми тут самі, – наказав Кос.

– Давай, давай, – поквапив Густлік, бачу чи, що Томаш одкриває рота, – Потім скажеш.

Тільки-но Черешняк пішов, заходилися коло трактора. Спочатку посадили й прив'язали до керма застреленого кулеметника, а потім заходилися біля мін. Робота була небезпечна, вимагала спокою, тиші й уміння, бо справді, нема гидоти понад міну, що не вибухнула, й часом досить легенького дотику, щоб розлучитися з життям. А тут ще рядом трактор не лише торохтів, але й трусився, мов у лихоманці, й шарпав кухнею, що ледь диміла.

– Готово?

– Порядок.

– Іди за стіну.

– Я…

– Ти.

– Ти – командир.

– Саме тому швидше.

Невдоволений, що йому перепало, як хвилину тому Черешникові, Єлень одступив назад і дивився на Янека, котрий обережно й поволі рушив трактором з місця. Коли машина була вже на ходу, Кос зіскочив на землю, двома величезними стрибками досяг придорожної канави й заліг там, припавши обличчям до землі.

Трактор на другій швидкості поволі віддалявся. Почекавши ще трохи, Кос підвівся, поповз канавою назад до воріт і, пригинаючись, немов під сильним обстрілом, кинувся у хвіртку, прямо в обійми Густліка, який там причаївся.

– Я аж упрів, поки ти вернувся,

– Тікай.

– Ще раз гляну, як небіжчик кермує. – Єлень обережно висунув голову, підніс до очей трофейного бінокля.

Трактор саме повільно виповзав на горбок. Під кухнею ззаду на гаку теліпалися гранати, запали ледве не діставали до землі.

Єлень витер піт з лоба.

– А як не зачепить?

– Аби тільки доторкнувся.

Гримнув вибух. Понад муром шугнув чорний дим, у якому переверталися рвані шматки металу, Танкісти з полегкістю глянули один на одного.

– Це те, чого нам треба… – сказав Густлік. Тоді до дав: – Пане полковник, наш хоробрий кухар підірвався на міні.

Кос старанно зачинив хвіртку.

– Тепер тільки відшукати шостого й сидіти тихо в цій команді підривників, поки наші прийдуть!

– І не завадило б трохи попоїсти, га?

Розділ XVІІ ОБЕР-ЄФРЕЙТОР КУГЕЛЬ

Діставши наказа відшукати останнього німця з підривної команди, Саакашвілі крок за кроком промацував шлюз. Невеликий прямокутник подвір'я був огороджений високим цегляним муром. Посередині – клумба, на якій цвіли жовті, блакитні й фіолетові братки. Під муром тягнувся голий ще живопліт і зеленіло кілька молодих тополь.

Гарно тут, мабуть, було раніше, але тепер зразу ж за клумбою прилягав до кам'яного краю шлюзу бетонний бункер – плоский, як притоптаний гриб, у брудно-зелених і коричневих маскувальних плямах, дивився спідлоба на три сторони світу темними щілинами бійниць.

Сплутані іржаві спіралі колючого дроту боронили підступи до нього.

Довелося обійти бункер з тилу, щоб по стрімких східцях дістатися до сталевих дверей, на яких було щось криво написано чорною фарбою.

Двері стояли прочинені. Саакашвілі увійшов досередини, намацав вимикача й несподівано для самого себе засвітив електричну лампочку в затуленому сіткою заглибленні під стелею.

У бункері було два бічні невеликі сховища – немовби на боєприпаси, але порожні, й кілька закритих металевими плитами тайників, проте не таких великих, щоб там могла сховатися людина. Може, акумулятори?

Шлюз був глибокий. Потемнілі від вологи, коричневі від моху кам'яні плити стрімко вели на кілька поверхів униз. Там стояла порожня баржа. Григорію аж у голові запаморочилось, коли дивився на неї; мусив відступити назад і схопитися за чавунну тумбу, відшліфовану причальними канатами. Сів на неї перепочити.

За воротами шлюзу розкинулося чимале озеро. Вузький дерев'яний поміст з поручнями вів на другий бік, проте туди не було потреби ходити – плоский переліг, розритий ровами й окопами, переходив у драговину, пожовклу від квітів болотної калюжниці, а табличка з написом по-німецьки: «Увага! Міни!» не заохочувала до прогулянок.

З того боку ніхто не прийде, можна бути спокійним, подумав Саакашвілі й вирішив доповісти про це Янекові. Глянув ще на північ, де рівні, захищені насипами поля перетинав канал, і подався до будинку.

Ноги у нього вгиналися в колінах, відчував слабість в усьому тілі й порожнечу в голові. Поки шукав німця, поки зосереджував усю увагу на виконанні наказу, намагався не думати, проте тепер знову його пройняв біль, немов хтось стискав йому скроні, – нема «Рудого»! Танк, поранений над морем, був сьогодні роззброєний, а потім убитий, убитий, убитий…

Мозок затнувся на цій єдиній думці, як пошкоджена платівка. Григорій обійшов засіки біля бункера, машинально обминув клумбу й рабатки. За солдатською звичкою замість увійти відразу в сіни, заглянув до них крізь віконце в стіні, у якому хтось давно вже вибив шибку, а павук сплів тенета.

На свій подив побачив, що полонені не сидять під стіною, а лежать на підлозі, неначе розкидані вибухом. Зразу помітив, однак, що недвижимий тільки офіцер, котрого Єлень нокаутував прикладом. Той з ґулею, скулившись, силкувався натягнути каната, кінець якого був зачеплений за гак. Третій, який раніше сидів скраю, випроставшися, витяг над головою руки й намагався дістати автомат. Нарешті, вхопив його за ремінь.

Тепер пішло легше: німець знову сів, підібгав ноги й, вмостивши приклад між колінами, відвів затвор: можна було стріляти, незважаючи на зв'язані руки.

Та не встиг і очей підвести – Саакашвілі вмить підскочив і ударом ноги вибив гітлерівцеві зброю з рук. Став над німцем, важко дихаючи. В голові вирувала та ж сама пошкоджена платівка, повторюючи одне слово. Грузин не здавав собі справи, що верхня губа в нього тремтить і, відкриваючи зуби, надає обличчю якогось хижого виразу. Полонений, котрий сидів скраю, ставав щораз більше схожий на бригаденфюрера СС, досить було б тільки поміняти емблеми на комірі…

Висунувши клинка з піхов, Саакашвілі відступив крок назад, розтулив рота. За хвилю, не спускаючи з полонених очей, знов ступив уперед, немов шукав найвигіднішої дистанції для удару.

Німець підняв зв'язані руки, захищаючи голову. Побачивши пута, Григорій опам'ятався і, спершись об одвірок, витер долонею лоба.

У дверях з'явився Томаш, розглянувся, потім рівненько поскладав хлібини на підвіконні, втягнув за комір непритомного й досі німця, що його оглушив Єлень біля хвіртки, і мовчки став зиркати то на грузина, то на полонених, чекаючи, що ж буде далі.

Григорій підвів голову й гарячково заговорив:

– Вони можуть посилати нас на смерть, гнобити й розстрілювати беззахисних, а їх не дозволено. Розумієш? Не дозволено. Вони можуть…

– Розумію, – кивнув головою Черешник. – Взводний Єлень пояснював. Але зачинити дозволено.

– Маєш слушність, – отямився нарешті механік. – Тут є добрячі підвали.

Почав одв'язувати каната з гака, аж раптом будинок здригнувся від могутнього вибуху, двері з гуркотом зачинилися.

– Міни, – зрадів Саакашвілі.

Гладкоствольна зброя має невелику дальність, тому залп з полкових мінометів свідчив би, що фронт не далі ніж за п'ять кілометрів звідси, подумав Саакашвілі.

– То громадянин командир і громадянин взводний висадили кухню в повітря, – пояснив Черешник. – Мовби артилерія влучила, як домовлялися спочатку…

Томаш черпав кухлем з відра і поливав водою одного за одним нокаутованих полонених. Німці вже очунювали, коли повернулися Єлень і Кос.

– От ми й разом, на голову не капає, гуляш у термосі…

– Стривай, – зупинив Янек, – Спочатку вартового треба поставити.

– Я піду, – зголосився Томаш.

– Гаразд, – командир кивнув головою і звернувся до механіка, – Чого ти їх на мотузці тримаєш?

Саакашвілі зиркнув на каната, здивувався і не відповів.

– У підвал треба завести, – вихопився Черешняк, – Там товсті стіни, міцні замки…

– Саме так, – ствердив Григорій і показав: – Цей хотів дістати зброю…

Забувши, що повинен був посадити їх під замок, Саакашвілі відійшов у куток, приліг на купу канатів і обхопив голову руками.

Товариші порозумілися очима. Томаш зітхнув і пішов на пост. Янек повів полонених до підвалу. Єлень різав хліб, перемивав миски, лаштуючись вечеряти.

– Гжесю, візьми ту шаблю і допоможи, – попросив Густлік, беручи чималу бляшанку консервів.

– Ні, – сумовито відповів Саакашвілі.

– А шостого не знайшов?

– Ні.

– Я питав полонених, – промовив Кос, вішаючи ключа на гак біля дверей, – Кажуть, що нікого тут більше нема, що їх було п'ятеро.

– Хліб брали для шістьох, – наполягав Єлень, ріжучи жерсть багнетом.

– Може, собака в них був, – сказав Янек, і тінь смутку промайнула по його обличчю.

Попоївши, Густлік устав, викинув руки вгору, вбік, хруснув кістками.

– Піду скупаюся. – Узяв з вікна брусок коричневого мила, поклав у кишеню.

– У воду зразу по обіді?

– Я вже тобі казав: не по обіді, а перед вечерею. Скиньте з себе все брудне, то виперу.

На дні шлюзу було вже темнувато. Тим світлішою здавалася піна на хвилі, яку збурював плавець. Плескіт води, відбитий од стін, повторювала волога луна.

Перетнувши водоймище навскіс, Єлень вхопився за сталевий трос і, занурившись по шию у воду, відпочивав.

Потім пірнув, перевернувся під водою. Коли випростався, щоб виплисти, побачив зненацька – неглибоко під водою, біля міцної завіси, на якій висіли ворота шлюзу, прикріплено кільканадцять важких мін, з'єднаних товстим дротом. Одплив убік, випірнув.

Густлік зміряв очима віддаль до баржі, що стояла у дальшому кутку водоймища, і легко, немов боячись пошкодити ворота, відштовхнувся од них ногами й поплив на спині, розмірено б'ючи руками над головою.

З борту баржі звисала мотузяна драбинка, Єлень виліз по ній з води і, ляпаючи по палубі босими ногами, помацав, чи висох випраний одяг, порозвішуваний на причальних канатах. Гостро заскреготів корпус судна, торкнувся до кам'яної стіни.

– Ну й гидко ж пищить, – буркнув під ніс Густлік.

Насвистуючи, почав старанно намилюватись і подумав, що. як розповідатиме вечорами своїм старим про воєнні пригоди, то дещо, мабуть, і згадувати не варто, бо не повірять. Не повірять, та й не завжди те, що буває В житті, гарно виходить в оповідях. Взяти хоча б сьогоднішній день: мало не загинули, потім здобули важливий об'єкт у ворожому тилу, та замість сидіти з автоматами напоготові, наспівуючи стиха гімн і помахуючи біло-червоним прапором, він, Густлік, намилюється і насвистує. Про прання й купання Єлень вирішив згодом не розповідати.

Зачерпнув відром на мотузці води, почав плескати собі на голову пригорщу за пригорщею, аби сполоснутися. Мильна вода лилася на дошки палуби, стікала в шпарини. Раптом з-під палуби долинув розпачливий голос. Хтось кричав по-німецьки:

– Ти що, дурню, іншого місця в усьому світі не міг знайти для купання!

Густлік з подиву впустив відро і забіг за стернову будку. Що це воно за німець, який його дурнем обзиває й має претензії, що Єлень тут, а не деінде полощеться? Проте швидко опам'ятався: підперезався рушником, вхопив короткого багра й скочив на палубу.

Тут лежали відкриті й забиті ящики з боєприпасами, з фаустпатронами, але нікого не було. Густлік побачив на кормі зачинені на засув двері, рвонув їх і скомандував:

– Виходь!

Зсередини висунувся німець у мундирі, але без пояса, добряче облитий брудною мильною водою. Гітлерівець, не тямлячись з дива, підняв руки, наляканий націленим у груди вістрям багра.

– Обер-єфрейтор Кугель з підривної команди «Повідь», – відрекомендувався, кривлячись і опускаючи повіки.

– Тебе взято в полон, – заявив Єлень. – Не треба було знизу підглядати, не натекло б тобі мила в баньки.

– Так точно, пане… я не знаю цієї уніформи…

– Марш, – вигнав його на палубу Єлень. – Я тобі покажу, що то за уніформа. Кругом! Струнко!

Німець слухняно повернувся й виструнчився, а Густлік за його спиною надягав сорочку й штани, міряючи очима металеві східці в стіні шлюзу та міркуючи, як вилізти ними нагору, щоб йому полонений на голову не скочив. Водночас журився, як розповідати про цей випадок у майбутньому, бо коли намилювання і полоскання опустити, то чому б той Кугель мав під палубою не витримати й виказати себе криком.

У сінях, біля дверей, де більше світла, за тим самим столом, біля якого обідали, сиділи роздягнені до білизни і досить пристойно вмиті Янек з Григорієм. Чистили та перевіряли зброю, заряджали патронами автоматні магазини.

– Складна мелодія. Заспівай ще, – попросив Кос. Саакашвілі підняв голову і тихо почав:

– Картвело тхелі хмальс ікар…

Янек підспівував, намагаючись правильно вимовляти слова.

– Важко.

– Ти думаєш, мені по-польськи легко? Пшепрашам, попроше, пшиноше… Важко, але гарно: твої слова – як посвист шаблі, що розтинає повітря, мої – як крик гірського орла.

– Ну, врешті! – Янек, сміючись, вхопив Гжеся за плечі. – Ти знов Саакашвілі, а не вичавлений лимон.

– Поглянь, – показав Григорій на подвір'я. Стежиною повз клумбу йшов німець у мундирі без пояса, тримаючи в піднятих над головою руках мокрі тикові штани й куртки. За ним крокував Густлік а багром у правій та двома фаустпатронами в лівій руці й направляв фріца, щоб не топтав братків.

– Не було шостого, але знайшовся, – урочисто заявив сілезець. – Як не шукати, то сам знайдеться.

– Де він був?

– Сидів зачинений в комірчині на баржі. Там купа боєприпасів і цього добра, – поклав на столі фаустпатрони.

– Ну, тепер нам і танки не страшні, – зрадів Янек.

– Мабуть, завинив і обер-лейтенант посадив його під арешт, – вів далі Єлень.

– Чому не в підвал?

– Цього не знаю, – знизав плечима Густлік, розвішуючи на веслах випрані мундири, котрі подавав йому полонений, – але як його запитаєш, певне, скаже. Опусти, гаде, руки, – показав жестом і повернувся до Коса: – Обер-єфрейтор…

– Обер-єфрейтор Кугель з підривної команди «Повідь», – квапливо скінчив німець по-польськи.

– Говорить по-польськи, – пробурмотів Єлень.

– Я все скажу, – пояснював обер-єфрейтор, поправляючи окуляри, які сповзали йому зі спітнілого носа.

– Поляк? – запитав Кос.

– Німець, – заперечив полонений.

– Звідки знаєш польську мову?

– Пінейдмюль – по-польськи Піла. Хор, а в ньому дівчина. Я хотів одружитися з нею, а вона не хоче розмовляти по-німецьки.

– Чому ти сховався на баржі?

– Не сховався.

– Його замкнули, – нагадав Єлень.

– Він мене заарештував, бо я казав, щоб не підривати шлюз, не нищити міста.

– Хто мав підірвати шлюз?

– Наша підривна команда.

– Навіщо?

– Тут озеро, – німець показав рукою, що воно високо, а потім опустив її вниз. – Шлюз затримує воду, а внизу над каналом місто. Коли б ворог увійшов до нього, підривна команда затопила б місто, щоб ворог зупинився. Гітлер наказав: «Будь-якою ціною втримати Одер».

– А ти не хотів тримати? – запитав Єлень,

– Ні, – відповів полонений подумавши. – Гітлер капут, але Німеччина, люди не капут. У Рітцені мій дім і троянди, чотириста кущів. «Повідь» знищить троянди, все знищить, та нічого не змінить, війну ми програли.

Німець говорив це зі щирим болем у голосі. Потім довго мовчав, опустивши голову. Як завжди, коли панує тиша, здавалось, що артилерія гримить ближче.

– Я кажу: пане обер-лейтенант, ніхто сюди не прийде. Переріжемо дроти – і місто врятоване. Тепер, коли нема нацистів, шлюз залишиться цілий і мої троянди теж…

Німець стояв у сінях обличчям до дверей. Промені призахідного сонця миготіли в окулярах, освітлювали його негарне лагідне обличчя. Танкісти мовчки стояли перед полоненим, уважно слухали. У словах Кугеля бриніла якась правда, що наказувала їм забути про війну й побажати, аби місто й троянди були врятовані…

Слова полоненого урвав різкий стукіт біля воріт: удар, пауза, три швидкі підряд.

Ситуація блискавично змінилась. Янек і Саакашвілі миттю заткнули обер-ефрейторові рота кляпом і зв'язали. Густлік надів німецького мундира й куртку, каску, підперезався поясом.

– Пильнуй його, – наказав грузинові, і вдвох з Єленем побігли до брами з автоматами в руках.

Постукали ще раз.

– Зачекай, – пробурмотів Єлень по-німецьки й, насунувши каску на очі, прочинив трохи віконце в стіні.

З того боку стояв солдат з сумкою на грудях. З-за плеча стирчало дуло карабіна.

– Пакет, – подав конверта й зошита для розписки. Густлік мовчки розписався.

– Кухар полетів до бога, – осміхнувся зв'язковий.

– Так, ми бачили, – буркнув Густлік.

Німець сів на велосипед і від'їхав, а Єлень зачинив віконницю на засув.

– У того шибеника Томаша не очі, а ґудзики, нічого не бачать, – буркотів, віддаючи конверта Косові. – Ану глянь, що там Гітлер пише.

Треба лампу засвітити.

Повернувшись до сіней, хлопці зачинили двері, опустили на вікно завіси. Саакашвілі запалив карбідного ліхтаря, бо електричне світло було лише в бункері. Тим часом Єлень піднявся на кілька сходинок і спитав, задираючи голову:

– Томеку, ти що, сліпий?

– Я бачив, але думав, що проїде мимо.

– Не думай забагато, бо впрієш. Доповідай…

– Справи непогані, друзі, – пожвавішав Кос. – Штаб нашого окремого саперного батальйону для особливих завдань повідомляє, щоб ми були готові, бо завтра на підступах до Рітцена можна сподіватися польських більшовицьких частин, себто нашої армії… Вийми йому кляпа й розв'яжи руки.

Саакашвілі виконав наказа й з власної ініціативи підсунув німцеві табуретку.

– Сідай.

– Можемо повернутися до перерваної розмови, – усміхнувся Кос. – Значить, ви запропонували обер-лейтенантові не виконувати наказу, а він вас посадив де арешту на баржу, що стоїть у замінованому шлюзі.

Довгу хвилину тривала мовчанка. З одного й другого боку, десь поряд, ударили важкі артилерійські залпи. Німець злякався.

– Це наші, – заспокоїв його Густлік і додав: – Можеш мені, хлопче, подякувати, що тебе твої не висадили в повітря.

Знову тиша. Полонений сидів, опустивши голову.

– Де заміновано і де центральний пост підриву? – запитав Кос.

Німець підвів голову і, вороже глянувши на танкістів, сказав:

– Жодного слова більше.

– Жодного слова? А то чому ж?

– Фронт ще не прорваний. Я не хочу, щоб затопили. Чи обер-лейтенант, чи ви.

Кос рвучко підвівся, ступив крок уперед, але опанував собою і тихо сказав:

– Ти думав, що фронт уже пройшов далі. Людей тобі не жаль, тільки троянд. Зачини його, Гжесю, у підвалі, але окремо.

Саакашвілі кивнув німцеві й перший рушив по сходах. Єлень стояв замислившись, Кос.ходив туди й назад.

– Сидить, – Григорій кинув ключа на стіл, де лежала зброя.

– Нехай подумає, – додав Густлік.

– А ми вже готові були прийняти його до гурту… Обер-ефрейтор Кугель, рятівник троянд і містечок, – говорив далі Кос, походжаючи по сінях з насупленим, замисленим обличчям: – Ще трохи і вчинили б таку дурницю…

Розділ XVIІІ ЧОРНИЙ ЖЕРЕБ

Кос швидко ходив по сінях, Єлень щоразу затуляв долонею вогника карбідної лампи, щоб не згасав від подуву, зиркав на командира. Врешті не втерпів:

– Тобі ще далеко?

– Куди?

– Цього не знаю, але ж кудись ідеш.

– Відчепись, – буркнув Янек. – Ходжу, бо думаю.

– Нам не скажеш?

– Скажу.

Кос сів на табуретку між Єленем і Саакашвілі, уважно глянув їм в очі.

– Хлопці… – поспіхом сягнув до кишені мундира на грудях, витяг ганчір'яний пакуночок, знайшов товстого теслярського олівця і, відсунувши зброю, почав креслити на столі: – Тут ми, тут озеро й шлюз… Далі канал, а внизу Рітцен. Місто, звичайно, укріплене, бійниці в стінах, у підвалах кулеметні вогневі точки. Ми можемо це все залити.

Усі троє все нижче нахилялися над столом.

– Шлюз замінований, дроти йдуть до бункера, – підказав Густлік, – залишається перевірити, чи пекельна машина в порядку, – і можемо підривати.

– Так зразу?

– А чого чекати?

– Наших. Вода повинна залити місто, коли піхота піде в атаку. Не пізніше й не раніше. Тоді відступить ворожа оборона, наші дивізії вийдуть на Зеелівські висоти і… на Берлін.

– А як знати коли? – запитав Саакашвілі і, ненароком, зачепивши пакуночок, розсипав хрести, тигрове вухо й фотокартки.

Янек присунув до себе фото, уважно оглянув, немов уперше бачив, а потім усміхнувся.

– Треба повідомити про все наших, а потім по сигналу підірвемо. Нехай, наприклад, пустять три рівні червоні кулеметні черги у напрямі шлюзу.

Засичав вогник карбідної лампи, пригас і знов підстрибнув. На стінах захиталися здорові тіні.

– Треба пройти лінію фронту.

– Я, – підвів руку Григорій.

– Зась, – буркнув Густлік. – На це треба мати сили.

– Хто перший зголосився, за тим право вибору, – заперечив грузин.

– Сам піду, – вирішив Кос, торкаючись кошлатого тигрового вуха. – У тайзі я навчився рухатися тихо, майже як Шарик.

– Ні, не підеш, ти командир і повинен командувати, – правив своєї Григорій.

– Правда. Мусиш залишитися тут, – ствердив Єлень. – Як німці щось пронюхають, доведеться захищати шлюз, а хто тоді буде командувати?

– Тут вам не танк.

– Не танк, нема «Рудого», – посмутнів Саакашвілі.

– Все одно: ти командир і не підеш.

– Кинемо жереба. – Янек узяв зі стола коробку, витягнув три сірники.

– Почекай, шкода ламати, – стримав його Єлень, сягнув до патронташа, взяв три патрони і поставив рядочком на столі. – Оцей іде, – показав патрона з чорним вершечком.

Кос глянув на патрони й нічого не сказав. Одне діло тягнути сірника, це схоже на жарт, на забаву. Зовсім інше – стрункі блискучі патрони, з гострими смертоносними вістрями. В грудях хлопцеві похололо, але тільки на мить.

– Згода, – сказав Григорій, підсуваючи шоломофона. – Чорний жереб.

– Хай так, – погодився Янек.

– Ні, – пролунав раптом рішучий голос на сходах. До столу підійшов Черешняк і поклав ще одного патрона.

– Хочеш іти через лінію фронту? – запитав Густлік.

– Може, не мені випаде, – щиро відповів Томаш. – але зараз не той час, щоб, як мужик, то значить гірший від інших.

Кос простягнув руку, узяв Томашевого патрона й хвилину потримав його в руках.

– Ти залишив пост.

– Згори мало що видно.

– Знаєш, про що йдеться.

– Звичайно, знаю. Вуха в мене чисті, – усміхнувся, бо єдиний не встиг скупатися після повзання по грязькій ріллі.

Янек пильно подивився солдатові в очі і мовчки поставив четвертого патрона біля решти. На стіні завмерли людські тіні й подовжені до велетенських розмірів близьким полум'ям чотири гострі жереби.

Григорій глибоко зітхнув і, одним рухом згорнувши всі патрони, вкинув їх до шоломофона, потрусив. Тихо задзвеніло.

– Хто?

– Бери перший, – наказав Кос і майже водночас сягнув до патрона.

Саакашвілі швидким рухом видобув свого, підсунув ближче до світла і відсунув – не фарбований.

Кос, усміхаючись, повільно розкривав долоню. Махлював, як кажуть картярі. Побачивши вершок патрона, спохмурнів, кинув його недбало на стіл. Обидва уважно глянули на Густліка й Томаша.

Єлень немовби трохи зволікав, але коли Черешняк нишком перехрестився і простяг уперед руку, сілезець стримав його.

– Забув, що казав вахмістр Калита? Поперед батька не лізь. Я зараз отого з чорною голівкою.

Дістав патрона й, поставивши його на столі, урвав, не доказавши.

Три пари очей глянули в обличчя Томаша, який простяг руку, але зразу ж одсмикнув її, бо й так ясно – в шоломофоні залишився патрон з чорним вершечком.

– Ви, пане взводний, допильнуйте мені тут рюкзака… – сказав Томаш зітхнувши.

– Облиш з тим взводним. Не знаєш, як мене звати?

– Густлік.

– Отож, – плеснув його по плечі, на мить притиснув до себе.

– У німецькому мундирі підеш? – запитав Кос.

– Ні, в своєму.

– Майже сухий. – Янек помацав одяг, що висів на веслах. – А онучі мокрі, візьми мої.

– Сажі нашкребу, – сказав Григорій. – Треба її з мастилом розмішати, помазати лице й руки, щоб не біліли.

Янек узяв зі стола фотокартку першого командира танка.

– Небо безхмарне. Полярну зірку будеш мати ліворуч, – сказав, дивлячись на знімок.

– Я орієнтувався по зірках, коли треба було до лісу щось занести, – відповів Томаш.

Скинувши німецькі штани, вдяг свої, випрані, старанно намотав онучі, взув заболочені чоботи.

– На небі молодик, тому незабаром зайде. Тоді вирушиш, – наказав командир екіпажу.

Томаш заплющив очі, немовби від яскравого світла.

– Піду в темряву, щоб очі звикли.

Вийшов до сусідньої кімнати. Сів на кріслі, спиною до вікна, зсунув на очі шапку й почав глибоко дихати. За хвилину зарипіли двері, увійшов Кос.

– Не розмовляй з нижчим, ніж командир полку. Поясни все те, що чув. Можна взяти місто без втрат. З вихідної позиції нехай дадуть три довгі червоні черги над шлюзом. Як вода піде, матимуть п'ятнадцять хвилин без пострілів, аби вдертися до Рітцена.

– Три довгі червоні, п'ятнадцять хвилин без пострілів, – повторив Томаш. – Не забуду. Завжди краще нічого не писати, жодного папірця не передавати.

– Я й не думав про папірця. Ось візьми кисленькі цукерки, – сказав Янек і вийшов.

Черешняк навпомацки відкрив жерстяну коробку, взяв, поклав цукерку до рота.

Над підвіконням з'явилася голова Густліка.

– Томеку!

– Ну?

– Давай мінятися.

– Пане взводний… Густліку… В танку гармошка залишилася.

– Матимеш ще не одну на вибір. Давай мінятися.

– Не можу. Цукерки смокчу.

– Які цукерки? Ти що, з глузду з'їхав?

– Ні. Кислі, аби очі швидше до темряви звикли. Томаш залишився сам. Сидів у кріслі, ледь одхиливши голову, як це роблять люди, що хотять краще чути. Здалека нічний вітер приніс відлуння кулеметних черг й мінометних залпів.

Заледве тоненький молодик поринув у темні хмари диму на обрії, під муром, коло брами замаячили чотири постаті.

– Готовий? – тихо спитав Кос.

– Готовий, – відгукнувся Черешняк. Стукнув засув біля хвіртки. Саакашвілі обняв Томаша й прошепотів.

– Вона додає відваги.

Відшукав у темряві Томашеву руку і поклав на держак шаблі.

– Повертатимешся назад – пива привези, – пробурмотів Густлік.

Хвіртка прочинилася, і на ясному тлі танкісти побачили на якусь мить профіль Черешняка. На вимазаному сажею лиці блищали тільки білки очей.

Тінь заступила отвір і зникла.

– Щасливо, – прошепотів Кос і зачинив хвіртку. Усі троє повернулися до сіней. Саакашвілі знову запалив карбідну лампу.

– Закінчимо зі зброєю і – спати.

– Я перший піду на варту, – заявив Григорій. Янек мовчки кивнув. Усі мовчали. Довгу хвилину чути було тільки брязкіт сталі. Густлік, який набивав патронами стрічку німецького кулемета, озвався перший.

– Непоганий хлопець нам попався. Будуть з нього люди.

– Будуть, якщо пройде, – з сумнівом у голосі сказав Григорій.

– Важка дорога, – підтвердив Кос.

– Годі базікати… Хай йому грець – трохи не забув повечеряти через це все.

Відкраяв дві товсті скибки хліба, багнетом розрізав навпіл консервну бляшанку, помастив грубим шаром хліб, одкусив чималий шматок.

– Вам також намастити? – запитав, постукуючи в бляшанку.

– Намасти, – погодився Гжесь. – Тільки тонше, щоб можна було вкусити.

В цю мить голосно залунав умовний стукіт у браму.

Неспокійно глянули один на одного, схопилися за зброю. Густлік перший пішов до сусідньої кімнати, стрибнув через підвіконня, щоб було ближче, і побіг до брами.

– Хто там? – грізно запитав.

Тиша. Тільки гриміло далеко на лінії фронту.

– Хто там, сто чортів тобі в печінку! Усі троє причаїлися біля брами.

Знову тиша, Єлень обережно прочинив віконницю і визирнув. Потім зачинив, одкрив хвіртку і, розглянувшись ще раз, втягнув чималий предмет.

– Що це? – прошепотів Кос.

– Побачиш, – відповів півголосом Густлік. Саакашвілі й Кос перші увійшли в сіни, Густлік – за ними. Поклав на стіл гармошку, а на гармошці забризкану болотом, мокру ще від дощу уланську шапку ротмістра з малиновим, потемнілим обідком. Кос не знав – сміятись йому чи сердитись. Грузин пирснув, закриваючи долонею рота.

– А щоб ти скис! – вилаявся Густлік. – Як на дорозі трапляться підкови, то не дійде, збиратиме.

Григорій перший став на варту. На вежу не поліз, бо, як сказав Черешняк, згори вночі мало видно, лише спалахи на сході – лінія фронту, а на заході заграва над Берліном. Сидів біля дверей і вслухався у темряву. Чути було лише плюскіт хвиль у шлюзі. Часом ще грюкали полонені в підвалі або зітхав котрийсь із друзів.

Сидів отак, слухав і міркував, як умовити товаришів, щоб не кидали «Рудого». Кілька танків у бригаді, в яких знесено, або пошкоджено башти, працювали тягачами, витягували підбиті машини з-під вогню. Броньований тягач дуже потрібний, але якби екіпаж не хотів перейти на технічну службу, то можна б і нову башту поставити. Як уже гармату мали поміняти, то…

Ззаду безшумно підійшов Янек і сів поряд.

– Ще не час змінятися, – запротестував Саакашвілі.

– Знаю, та не спиться, – відповів пошепки Янек. – Усе думаю, чи добре, що Томек пішов. Наймолодший серед нас, найменше на фронті.

– Чорного витяг.

– Не все можна вирішувати жеребом.

– Щодо «Рудого» Янеку, треба добре подумати…

– Не журися цим. Хтозна, що нас чекає завтра, а тут до ранку ще далеко.

Зашелестіли канати, на яких Єлень влаштував собі постіль, і сам він підійшов до друзів.

– У фриців підривна команда,, то свята річ, – пояснив своїм лагідним низьким голосом. – До ранку ніхто напевно не потурбує, тільки сніданок мають принести…

– Чому не спиш? – буркнув Янек.

– Тому, чому й ти, мухи кусають… Перейде той Томек через лінію фронту?

Ніхто на відповів, бо від Одеру долинуло гурчання, яке згодом переросло в грізний рев авіаційних моторів. Майже одночасно блискнула ракета, загавкали зенітки, і застогнала земля під тягарем– вибухів, і щораз ширше почав розливатися рудий блиск пожежі.

Усі троє встали і, задираючи голови вгору, намагалися розгледіти на затягнутому димом небі літаки, що відлітали.

– З зірками, з шахівницею? – гадав Густлік.

– Все одно. Не менше шести, – промовив Григорій.

– Скинули на Рітцен, – сказав Кос, – з цього, мабуть, виходить, що наші вранці штурмуватимуть місто.

– Бомбардування допоможе.

– Або зашкодить.

– Досвідчений солдат усе оберне на свою користь, – сказав Саакашвілі. – У сиву давнину перси облягли грузинський замок Ксані. Грузини мужньо захищалися, але голодували, а ще гірше – не мали вже води. Тоді один з лучників вистрелив в орла, що пролітав над мурами. Мертва птиця впала на майдан, в кігтях мала рибу. Командир замку Ксані не дозволив її з'їсти і викинув через бійницю у вежі. Рибу знайшли перси й відмовилися від облоги, переконані, що в грузинів є і їжа і вода.