Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 53 страниц)

Розділ XII МІЖ ФРОНТАМИ

За містечком, де пили пиво й напували своїх залізних коней, деякий час їхали по шосе, а потім звернули в рідкий ліс, на путівець. Низьке вже сонце скупо просвічувало зверху, заливаючи багрянцем стовбури сосон.

В «Рудого» були відкриті всі люки, але на башті вартував лише Янек. Решта сиділи в танку, звідки лунали слова пісеньки, яку співали під гармонію:

 
Десяте серпня – гарячий день,
Стогне земля від сталі.
А третя рота в димах іде
У танковому валі.
Грозить їм «тигра» зуб тупий.
Взяв «тигра» на приціл і бий,
З гармати в «тигра» бий!
 

– Облиште! – крикнув Кос.

Спів обірвався, і з люка виглянула голова Віхура.

– Не подобається?

– Знайшли час. Репетуєте так, що пострілів не чути, а фронт близько.

Справді, канонада гриміла тепер куди гучніше, навіть чути було сухий стукіт крупнокаліберних кулеметів.

– Близько б'ють, – занепокоївся капрал.

– На війні як на війні, – буркнув командир танка.

– А що буде по війні? – по-філософському спитав Віхура й сам собі відповів, щоб Янек не випередив: – По війні треба мати фах. З ордена Хреста Хоробрих не проживеш.

– А ти думаєш прожити з цих пісеньок, що вигадуєш?

– Не думаю, але от у Казахстані я знав одного такого, що віршами листи на фронт писав. За найкоротший ніхто не давав менше кілограма хліба, а дружина голови колгоспу за три сторінки відвалила йому баранячу ногу.

– Тому й ти взявся за це діло?

– Пробую. А до того – щоб пам'ять про битву під Студзянками не загинула, – він замовк, а трохи згодом запитав: – Ти пам'ятаєш, як мене просив, аби я швидше Марусю до госпіталю відвіз?

– Пам'ятаю. – Янек глянув на Марусин перстень на пальці, і раптом йому стало так сумно, аж серце защеміло.

– Слухай, – пригадав собі Віхура, – тоді в Сельцях ти справді шарфик у вихлопну трубу засунув?

– Усі по місцях! – наказав Кос, побачивши сигнал Лажевського, що їхав із своїми мотоциклістами попереду.

Всі люки враз закрилися, у танку стало тихо. Густлік уважно дивився в приціл.

Янек спостерігав у свій перископ, як мотоцикл підхорунжого, подолавши канал, зник за насипом.

– Механіку, повільніше! Осколочним заряджай!

– Готово! – відповів Густлік. – Готово! – повторив Томаш.

Кос із карти знав: десь тут канал Гавель різко повертає на захід, і, просуваючись на південь, вони повинні перетнути його. Якщо противник утримає хоча б рештки фронту, якщо блокує підходи до Шпандау, то саме тут він чинитиме організований опір або принаймні зробить засідки. Проте на тому боці було тихо.

Мотоцикли, що супроводили танк, заплуталися в кущах, та «Рудий», не чекаючи на них, форсував річку й чомусь загальмував на тому березі.

Не далі ніж двадцять метрів перед танкістами стояв Лажевський і двоє його розвідників з піднятими вгору руками; біля них п'ятеро радянських солдатів тримали гвинтівки з багнетами напоготові. До танка прямував юний молодший лейтенант з пістолетом у руці й гукав:

– Стій! Стій!

– Пильнуй, Густліку, – наказав Янек і, сплигнувши з танка, пішов назустріч офіцерові.

– Ви хто такі?

– З Першої польської.

– Куди?

– На бойові позиції нашої артилерії, до Шпандау.

– Попереду нема наших військ.

– Як поїдемо, то будуть. Накажіть опустити гвинтівки.

– Не можна нікого пропускати.

– Але ж вам наказано затримувати тих, що їдуть на північ, а не на південь, – намагався здогадатись Кос, слушно міркуючи, що цей загін – певно якась маленька частка військ, які оточують Берлін.

– Стійте на місці! – Офіцер не мав наміру дискутувати. – Здайте зброю, а я повідомлю своє начальство…

Становище ускладнювалось. Янек оглянувся на танк і побачив на тому березі добре замасковану гармату сімдесятишестиміліметрового калібру, дуло якої грізно дивилося в спину «Рудому». Отже, вони опинилися в пастці, безглуздій та грізній. Видно було: лейтенант, ровесник Коса, який тільки-но закінчив училище, суворо дотримуватиме правил військового статуту. Ще хвилина – і він скомандує відкрити вогонь.

– Мене звуть Янек, – Кос вирішив змінити тон і, усміхаючись, простяг руку. – А тебе?

– Олександр, – трохи здивований, лейтенант переклав пістолета в ліву руку, щоб привітатися.

– Олександр – це значить Сашко. А звідки родом?

– З Далекого Сходу.

– Я полював в Уссурійській тайзі. На тигрів. Ось глянь…

Янек витяг з кишені загорнуте в ганчірку кошлате вухо.

– Ай справді! – здивувався лейтенант.

– Ти ще довго будеш порядних людей і союзників на прицілі тримати?

– А все-таки, чому ви вперед лізете, коли там наших військ немає! – стояв на своєму лейтенант, але жестом наказав своїм опустити гвинтівки.

– А чому ти сидиш із своїми гарматами в засідці? Бо маєш такий наказ.

Лажевський підійшов ближче, розгледівся навколо й свиснув. Із кущів на тому березі виїхали розвідники на мотоциклах. Лейтенант здивувався.

– А ти як думав? – сказав Кос. – Так нас одразу й застукав?

– Правду кажучи, – признався лейтенант, – не дуже й знаю, що це за військо. В училищі такої форми не бачив, а на фронті я лише тиждень.

– Я так і думав. Приглядайся, Сашко, швидше, бо нам пора.

– Їдь, Іване. А коли щось трапиться – повідом мене. Я й мої хлопці завжди готові виручити з біди.

Рвонули різко з місця, щоб надолужити згаяний час. Поїхали лісом, переправилися через невеличку річку. Не зустрічали нікого, тільки вряди-годи між деревами бачили зім'яті купи мундирів, зброю, кинуті в кущі каски.

Віхура знов виліз на башту й базікав:

– У мирний час без дружини не обійдешся. Після війни виберу собі дівчину, але про фах заздалегідь треба подумати. Звичайно, найлегше придбати трофейний автомобіль і так само крутити баранку, але це вже мені трохи остогидло.

Ліс дедалі рідшав, і незабаром Кос побачив панораму великого міста. Над містом шаленіла пожежа, слався дим. Над цим димом кружляли зграї бомбардувальників, без упину скидаючи бомби, що поблискували в сонячному промінні.

Під самим лісом стояло кілька покинутих, похмурих будівель з червоної цегли із зірваними дахами і купка невеличких незграбних будиночків, а далі – перемолота бомбами земля, якісь розбиті снарядами фабричні споруди.

Ніде ні руху, людини. Але це вже був Берлін, тож неможливо, щоб тут було так порожньо, як у лісі.

– Всім залишатися на місцях,– наказав Кос, а сам, вихилившись з танка, розглядався довкола.

Крім свисту важких снарядів, що пролітали вгорі, чути було спереду, з боків і навіть ззаду сильну гвинтівочну стрілянину. Враз не далі ніж триста метрів попереду люто затріщали черги. Янек побачив: мотоцикли розвідників, що вирвалися раптом уперед, повернули в в напрямі пострілів, які гриміли з-за фабричного муру. Стріляючи з кулеметів, мотоциклісти блискавично наближалися до ворожої піхоти, що засіла у фабричних руїнах.

– На допомогу нашим, уперед!– крикнув Кос, закриваючи люка, і прикипів до перископа. Побачив фрагмент бою, потім танк кинуло в якусь воронку, і видимість зникла. Мотоциклісти тим часом уже вибивали ворога з руїн гранатами. Густлікові вдалося наздогнати кулеметними чергами двох фашистів, які нишком тікали поміж руїн, і на цьому битва так само раптово скінчилася, як і почалася.

Навперейми, пригнувшись, вибіг Лажевський, показав місце, захищене руїнами, бо танк став немовби в окопі.

– Не відкривай горішнього люка! – вигукнув підхорунжий, почувши, як здригнулася залізна плита на башті, і постукав прикладом у броню.

Брязнув замок, відкрився долішній люк, у ньому, біля розпаленого їздою Григорія, з'явився Кос. Збоку просовував цікаву морду Шарик.

– На горищах можуть сидіти їхні снайпери.

– Окрім того лейтенанта, який хотів нас роззброїти, ані сліду фронту, – вголос міркував Янек, – І раптом…

– У місті гірше, ніж у лісі.

– Як твої?

– Одного тільки дряпонуло.

Підхорунжий показав на солдата, який скинув гімнастерку й допомагав перев'язувати власне плече, притримуючи зубами кінчики бинта.

– Мої мотоциклісти навально кинулися на ворога, ви допомогли – тому й обійшлося без втрат, – трохи помовчавши, додав Лажевський.

– Засідка?

– Мабуть, ні. Просто випадкова зустріч. Що будемо робити?

– Пошукаємо артилеристів. Вони десь недалеко і, певно, трохи лівіше.

– Гаразд. Тільки тепер будьмо обережніші.

Янек кивнув головою, але в цю мить за кілометр попереду різко спалахнула стрілянина: автоматні черги та вибухи снарядів зливалися в суцільний гуркіт, а на цьому тлі через якихось десять секунд гримотіла крупнокаліберна гармата.

– Може, польська?

Кос вислизнув із танка, і вони вдвох із Лажевський розхитаними протипожежними сходами, що ледве держалися стіни, вибігли на балкон, який чудом уцілів на другому поверсі.

– Нам в іншому напрямі, – не дуже впевнено сказав сержант.

– Пакет треба вручити, – докинув підхорунжий.

Розглянувся, немов шукаючи когось третього, і з жалем подумав – нема з ким порадитись. Якби не ота могила під вербами біля Вейгерова…

– Давай, підскочимо на допомогу? – запропонував, перечачи своїм недавнім словам.

– Давай, – кивнув Данієль.

Збігли вниз, стукаючи чобітьми по залізних сходах.

– Скидається на гаубицю! – устиг ще крикнути Кос, залазячи в танк. – Може, справді наші артилеристи? – додав, підключаючи шоломофон до рації, але підхорунжий уже його не чув.

Від вулиці залишилися тільки два будинки, що стояли один навпроти одного, з'єднані руїнами й барикадою. У проломі барикади стояла 122-міліметрова гаубиця і вела швидкий вогонь прямою наводкою. Передпіллям повзли три ворожі танки й два транспортери, б'ючи з усіх стволів. Снаряди дзьобали стіни будинків, по барикаді стрибали чорно-червоні клубки вибухів.

Трохи позаду під стіною стояв обгорілий ваговоз і пошкоджена снарядом агітмашина з гучномовцем над кабіною. У рідкі моменти тиші між пострілами й вибухами з гучномовця чути було уривки повільного танго:

 
І знов заквітли квіти,
І… ов їх дух розлитий,
І знов Вар… ава жде,
І знов нам чари шле.
 

Навколо будинків ставало щораз темніше від диму й пилюки, щораз ближче вили мотори машин. Стрункий сержант, втиснувшись поміж уламками бетону й стіною будинку, дах якого вже зайнявся, кричав хрипким голосом:

– Готуйсь! У правий. Наводь нижче. Вогонь! Один танк уже горів, але транспортери вповзли за руїни і висипали піхоту. Німці, щось вигукуючи, кинулися вперед.

– Осколочним по піхоті! – кричав сержант. Обличчя його було чорне від поту, диму й пилюки.

Стиснувши зуби, він застрочив з автомата по ворожій піхоті, щоразу оглядаючись, назад, бо знав уже – не втримає цієї позиції. Гімнастерка, яка звисала на вузьких плечах, чимдалі темнішала від поту.

Саме в цю мить між будинки в'їхали три мотоцикли. Мотоциклісти відразу зникли серед руїн, і за кілька секунд звідти полетіли гранати, заграли автомати й кулемети, кидаючи град куль в обличчя ворожої піхоти.

Сержант, зрадівши з несподіваної підтримки, оглянувся ще раз і заціпенів з жаху – з-поміж хмари диму та пилюки виринув танк і на повному ходу помчав просто на гармату.

– А бодай тебе!…

Сержант метнувся навперейми сталевому велетню, стріляючи з автомата, немовби це могло його затримати.

Артилеристи теж стривожились, розбіглись по боках, щоб не потрапити під гусениці; проте танк повернув під лівий будинок, де барикада була не така висока, загальмував і, опустивши гармату, відкрив по німцях вогонь.

– Наш! – артилеристи повернули на свої місця, і гаубиця знову загриміла.

Сильний вогонь затримав наступ ворога й змусив його до втечі. Стрілянина вщухла, дим повільно розсіявся. Останні промені призахідного сонця змішувалися з блиском пожежі на даху правого будинку. На передпіллі, мов смолоскипи, горіли два розбиті танки й транспортер.

Кос підійшов до сержанта й привітався.

– Саме вчасно, – радів сержант, розмазуючи рукавом пилюку й піт на обличчі.

– З гаубичної бригади?

– Ні, з агітаційної. Сержант Стасько.

– Лажевський, – підійшов збоку Данієль й похвалив: – Міцна оборона.

– Міцна, – кивнув сержант і додав: – Інакше не можна. Агітмашина й тягач розбиті, не було на чому тікати.

Підійшов Черешняк, уважно слухав, хитав головою.

– Гаубиця та агітмашина, – сказав Кос і докинув насмішкувато: – Хто ж кого підтримував?

– Сідайте, розкажу. Курите? – запитав Стасько, витягаючи з кишені кілька книжок, а вже потім цигарки.

– Батько казав, щоб я кинув, – мовив Кос.

– Дякую. – Лажевський взяв цигарку, розстебнув комбінезона й сів на ящик. – Бібліотечку в кишенях носиш?

– Я просто з офіцерського училища. А коли взнали, що вірші пишу, то в політуправлінні дали мені агітмашину й сказали: «Відремонтована гармата наздоганяє свою бригаду, артилеристи доведуть тебе до місця».

– І не довели? – спитав Кос.

– Попали під вогонь. Ось дивіться, – і Стасько почав старанно креслити на кам'яній плиті схему.

– Цей розбитий патефон візьмете з собою? – спитав Черешняк.

– А як? На спині? – обурився Лажевський.

– Саме так, – буркнув Томаш і відійшов убік.

– Є два фронти. Внутрішній, що безпосередньо оточує німців залізним кільцем, і зовнішній – навколо внутрішнього, – пояснював тим часом Стасько. – Радянська армія стискує кільце, а решту ворожих сил одкидає на захід. А ми перебуваємо між двома фронтами.

– Вогневі позиції бригади, кажуть, недалеко, зараз за шосе, – зауважив Лажевський.

– Знаю, але шосе захопили гітлерівські війська, які вирвалися з берлінського котла. Можете переконатися в цьому на власні очі.

Стасько виліз на барикаду, ввійшов у вікно до будинку й сходами провів Коса та Лажевського на другий поверх.

– Отам, бачите? – показав на ледь видиму в сутінках стрічку шосе; по шосе повзли машини, просувалися колони військ; їх обстрілювала артилерія, і вони теж вели вогонь.

– Як прорвуть зовнішній фронт, опиняться над Ельбою, – сказав Кос.

– Все одно – там їх американці накриють, і теж капут, – зауважив Магнето.

– Накриють, але їм не байдуже, хто це зробить, – відмовив Стасько й знову почав шукати в кишенях цигарку, перекладаючи якісь книжечки.

– Викинь їх, – порадив Лажевський. – Після війни будемо читати. Тепер головне – добра карта, план міста.

– План теж у мене є. Навіть два. Ось, – подав Косові чималий, складений увосьмеро аркуш цупкого паперу.

Якийсь час усі мовчали. Внизу чути було розмови й окрики гармашів, брязкіт металу й Черешнякову гармонію – він підбирав мелодію до складеного Віхурою вірша.

Грізний вигляд мали ці війська, що просувалися по шосе між розбитими будинками.

У хлопців були гострі очі, тому вони добре бачили, що ворожі солдати озброєні до зубів, що в колоні багато танків, бронебійних гармат і транспортерів. Не перший день були на фронті й розуміли: противник боїться відплати за вчинені злочини, отже, зустрівши опір, битиметься до останнього.

– Наскочили на мене – перевірити, чи можна тут прорватися, – півголосом говорив Стасько. – Дістали по пиці і поки що більше не полізуть. Але виходити на шосе не раджу… Незабаром наші підкинуть сюди якийсь резервний підрозділ – тоді інша річ. А зараз треба сидіти тихо.

– Для нас і чверть години має значення, – відповів Лажевський.

– Незабаром смеркне. Підійти в темряві, тихо, без світла… – уголос роздумував Кос. – Лише коли помітять – на повному ходу вперед…

– Хочете мене тут із гаубицями залишити?

– Ні! Щоб прорвати отой ланцюжок, треба як слід ударити; тут кожна гвинтівка, кожен багнет на обліку. Але наказувати тобі не будемо. Як хочеш.

Розділ XIII ВИНАГОРОДА

Що ближче до шосе, то більше понівечено будинки бомбами та артилерією. Серед чимраз густіших воронок од снарядів на вулиці чорніли розбиті, обгорілі скелети автомашин. Покалічені гармати барикадували дорогу, ніхто навіть не збирався прибирати вбитих – вони лежали там, де наздогнали їх кулі або осколки. В темряві не можна було розрізнити їхніх мундирів.

Десь за кілометр попереду вулиця вибігала на невеличкий пагорб. Саме там її перетинало шосе зліва направо ним просувалися темні силуети ваговозів, гармат, колони піхоти. Вибухали там щоразу снаряди далекобійних гармат; спалахи на мить освітлювали людей і зброю, проте ближче, поміж будинками, схожими на порохняві пеньки, було темно й тихо.

Швидкі кроки задудніли в брамі, але, навіть поруч не видно було людей, що принишкли в темряві під стінами.

– Нікого, – сказав хтось пошепки.

– Перевірте наступний.

Дві постаті вистрибнули з брами, пригнувшись, пробігли кілька метрів під стіною і розтанули під чорними стінами будинку. Довга хвилина чекання, потім блиснув ліхтарик, подаючи сигнал, що дорога вільна.

Розвідники викотили з брами мотоцикла і, важко дихаючи, заходилися штовхати його до ближчої схованки. Лажевський просигналив ліхтариком.

З-поміж будинків поволі висунулася дивовижна потвора, наїжачена шматками погнутої жерсті та збитими з дощок хрестами. Повзла й тихо гуділа, але то не був характерний звук танкового мотора. Лише коли потвора зупинилася за розбитими вантажними машинами, можна було все-таки пізнати Т-34, побачити зблизька колеса, обмотані ганчір'ям, і незграбні, горбаті обриси гаубиці, яку тяг на буксирі танк.

– Ну, як? – спитав Кос, вихилившись з башти.

– Поки що нікого, – відповів Лажевський, вилазячи на танк. – Нема кому захищати, всі тікають.

Шарик, благально повискуючи, намагався висунути морду в передній люк.

– Не смій, – посварився на нього Григорій. – Йди на свою подушку, – відштовхуючи пса, хлопець натрапив рукою на чималий пакунок, обмацав його й буркнув: – Що за дідько?…

– Не лайся, – сказав Черешняк, який сидів навпочіпки поруч з грузином. – Це музика.

Попереду тричі коротко блиснув ліхтарик.

– Хай йому грець, хлопці остерігають. Почекай, – прошепотів Данієль Косові й побіг під стіною будинку до розвідників.

У темряві забіліла хустина, якою розвідники подавали сигнал. Данієль став мов укопаний.

– Де? – запитав пошепки одного з розвідників.

– Ліворуч, у другій брамі, навпроти поваленого стовпа.

– Скільки?

– Четверо на велосипедах.

– Брати без шуму, – наказав Магнето розвідникам. Тишу сколихнув вибух важкого снаряда поблизу шосе. Блиснуло й потемніло ще більше. Розвідники стояли нерухомо, вдивляючись у браму, де зникли оті четверо.

Врешті щось ворухнулося в темряві, зашелестіло. З брами одна за одною вийшли чотири людські постаті, посідали на велосипеди й покотили вулицею під будинками.

З вікон першого поверху, мов яструби на зграйку куріпок, кинулися на них розвідники. Все заклубочилося в мовчазній нічній сутичці, такій тихій, що чути було приглушений стугін і шелест колеса, яке оберталося після падіння велосипеда.

– По макітрі його, Юзеку! – сказав хтось урешті стишеним голосом.

– Припинити бійку! – гукнув неголосно Лажевський і запитав: – Поляки?

– З ними дівчина? – здивувався якийсь розвідник.

– А ви що думали? Де ваші очі були?

– Не сердьтеся, батьку. Ви від німців їхали?

– По шосе не можна. Там фриців, мов мурашок.

– Учотирьох не можна, але нас більше, та й танк маємо. Підете з нами?

– Танк? А який?

– Нормальний.

– Та ми ж… – почав старий, але дівчина, смикнувши його за рукав, промовила:

– Ми йдемо з вами.

Данієль хотів був запитати, чому це баба сержантом командує, але передумав. Адже йшлося про те, щоб якнайшвидше зайняти вихідну позицію. Кожна згаяна хвилина збільшувала небезпеку викриття їхньої групи.

Затриманий на хвилину механізм знову почав діяти – спершу уперед пішли поодинокі розвідники, потім мотоцикли, що їх солдати штовхали від схованки до схованки.

– Чому ви, Марусю, за рукав смикали, не дали запитати? Може, саме вони?

– Ні, – рішуче відповіла Вогник. – Ходімо.

– Ви що, з глузду з'їхали? – неспокійно запитав хорунжий Зубрик. – Адже ми на власні очі бачили – там німці. Ми ж оце мало не…

– Ей ви, піхото! – Лажевський підійшов ближче. – Тримайтеся ближче до машин, а потім я поясню, що і як.

Почекав хвилину, дивлячись, як новаки допомагають штовхати мотоцикли, і повернув до танка.

– Що там таке? – запитав Кос.

– Нічого особливого. Я підібрав чотирьох піхотинців. Як так далі піде, то приведемо до артилеристів цілий батальйон.

– То що, рушаймо?

– Краще трохи почекаємо, розвідаємо місцевість, а потім уже будемо діяти напевно.

– Гаразд.

– Піду до своїх, а тоді повернуся по вас.

Коли підхорунжий зник з очей, Кос, не довіряючи артилеристам, з якими недавно познайомився, вирядив Віхуру й Томаша в дозор. Сам сидів у башті й дослухався. Шосе обстрілювали дві або три батареї, бо коли давали недружний залп, можна було розрізнити вісім, дев'ять пострілів. Снаряди не пролітали над танком, отже артилерійські позиції розташовані, мабуть, на південь од шосе. Калібр важко визначити по вибухах, а звук пострілів теж губився серед мурованих стін. Поручик, звичайно, зумів би. Він не тільки погоду вмів передбачати, а й усе. Несправедливо, що така людина загинула.

Янек усвідомлював собі: хоч рішення пробитися через шосе було спільне – його прийняли після наради з Лажевський, Густліком і Григорієм, – але ж цю пропозицію подав саме він. Якщо вони нарвуться на гармати або танки, якщо не зуміють заскочити противника зненацька – втратять техніку й людей, не виконають завдання.

Може, й справді краще почекати підходу якогось більшого радянського чи польського підрозділу? Німці прорвали кільце, повзуть, мов мурашки, але ж їм, безперечно, не дозволять довго тікати. В штабі фронту, напевно, вже дали команду підтягувати резерви, й ще до сходу сонця…

Повернувся Лажевський, дав знак рукою й повів «Рудого» між розбитими машинами, потім бічною вуличкою далі через подвір'я, через невеличкий скверик з поламаними деревами – аж до товстого бетонного муру. густо подзьобаного кулями, осколками й снарядами.

– Янеку, – покликав тихо. – Йди-но сюди.

Кос виліз долішнім люком. Шарик рвався за ним, вищав обурено, але Кос наказав Саакашвілі:

– Держи собаку! Рветься як дурний.

Далі жодного прикриття. Треба зважитися на раптову перебіжку.

Вони обережно вийшли перед стіну на розвідку.

За кілька метрів од танка стояла в темряві Маруся, обоє Шавеллів і фельдшер. Звідси видно білі цифри й орла на башті та напис на бортовій броні.

– Я вас ніяк не можу зрозуміти, – бурчав Костянтин. – Адже ви, Марусю, весь час…

– Що тут розуміти? – шепнула дівчина, кладучи палець на губи.

Стасько відійшов од своєї гаубиці, став біля танка. У відкритий передній люд виглянув Віхура.

– Командир казав, що ви, пане підпрапорщик, вірші складаєте? – спитав він зацікавлено.

– Складаю.

– У мене буде до вас діло. Звуть мене Віхура.

– Стасько. Зараз чи потім?

– Потім, бо вже повертаються. – Ховаючи голову, Віхура вдарився, як завжди, об броню і зморщив кирпатого носа.

У виломі стіни з'явився Кос і крізь передній люк поліз у танк. Лажевський на мить зупинився біля Шавеллів.

– З нами, піхото?

– 3 вами.

– Поки танк не вистрілить, ідемо навшпиньках, а потім, як хто хоче, то може й з гиком, свистом.

– Але ж там німці, – намагався пояснити Зубрик.

– Як когось поранить, громадянине хорунжий, то покладемо ззаду на танк або в причеп якогось мотоцикла, – сказала Вогник і погладила фельдшерову руку, додаючи йому відваги.

– Уперед… уперед… уперед… Команда поповзла вздовж цепу, і люди, зігнувшися, виходили перед стіну крізь виломи й діри. Рідкий і короткий був той цеп, але вночі міг видатися взводом: сім артилеристів, чотири піхотинці та десять розвідників.

Мотоциклісти котили своїх «коней» на лівому фланзі, ближче до вулиці, яка, ширшаючи в цьому місці, виходила на шосе. Німці йшли зліва, отже звідти загрожувала більша небезпека, там більше потрібні були кулемети.

За цепом, ламаючи стіну, викотився «Рудий», з якого танкісти зняли потворне маскування. Ганчір'я, намотане на колеса, глушило металевий брязкіт гусениць. Хитаючись на вибоїнах, ззаду сунула гаубиця, прив'язана до танка короткою линвою.

В танку, під бронею, у тьмяному світлі лампочок для підсвічування прицілів і приладів, у заграві далеких пожеж, що проникали сюди крізь перископи, екіпаж готувався до бою.

Віхура перевірив кулемета, дістав з кишені дві грудочки цукру, одну засунув у рот, другу дав Шарикові.

– Держись!

Саакашвілі зручніше вмостився на сидінні, перевірив, чи добре висить над ним ротмістрів кашкет, чи на місці шабля.

Томаш Черешняк ногою пхнув далі в куток рюкзак, навпомацки порахував снаряди, перевірив, чи добре пам'ятає, де осколочні, де бронебійні і де підкаліберні, придатні для найбільшого звіра.

Густлік пересів од прицілу до перископа, який давав більший сектор огляду. Побачив у цепу немовби постать дівчини, й навіть видалась вона йому знайомою.

– Янеку, – штовхнув ліктем командира. Кос, не одриваючись від перископа, буркнув:

– Чого тобі?

– Нічого. Я думав… Але ж не в польському мундирі.

– Хто? Не розумію, – нетерпеливився сержант.

– Ніхто. Добре, що Гонорати з нами нема, довелось би переживати за двох.

Кос знизав плечима і з прикрістю подумав, що Єлень не зосереджує всієї уваги на прицілі, раптом вихоплюється з дивними спогадами. Хвилину тривала тиша. Тільки в навушниках шуміло, наче в морських черепашках, коли їх прикласти до вуха. Кос у перископ бачив, як попереду просувалися гармати й вантажні машини. Зиркнув угору, де на броні в темряві неясно видніла фотокартка. Час починати, подати команду. З-під шоломофона по щоках стікали тоненькі струмочки поту.

– Ліворуч десять – транспортер. Бронебійним заряджай! – Голос у Янека був спокійний, приглушений і в той же час напружений, як струна.

Гітлерівський транспортер стояв у мілкому рові, прикриваючи дорогу. На тлі червоного від заграв неба чорніли стволи зчетверених двадцятимілїметрових гармат і силует вартового. Німець, мабуть, щось помітив, бо заворушився. З транспортера висунулося ще двоє, і навідник почав опускати стволи вниз.

Лажевський бачив усе це краще, бо був ближче до ворога й знав: нема чого зволікати. Діставши з-за пояса ракетницю, він вистрілив просто в гітлерівців.

Зашипіли ракети. Двічі кудкудакнули гармати, але не встигли закінчити черги – снаряд, пущений з двохсот метрів, розпоров транспортера, мов сокира, навпіл.

Постріл був сигналом, а транспортер – смолоскипом. Короткий цеп бігцем кинувся вперед, стріляючи на ходу з усіх стволів.

Заторохтіли мотоцикли, і розвідники, стріляючи з трьох ручних кулеметів, вихопилися на шосе, запалили ваговоза.

Наступні снаряди, що їх випустив танк, розтрощили дві гармати, розірвали колону.

Якась величезна автомашина, зарипівши гальмами, з'їхала до рову, нахилилась набік, і з неї посипалися ворожі піхотинці. Частина гренадерів по команді вибігла на шосе і, не встигнувши зайняти бойові позиції, зіткнулася з нашими лице в лице. Довгими чергами заговорили автомати. Якийсь цибатий чолов'яга з пласким багнетом на гвинтівці шарпнувся до Марусі, але Юзек зрізав його автоматною чергою.

На сержанта Шавелла – він саме замінював магазин-накинулось одразу троє з багнетами. В старого заблищали очі; згадавши довоєнні уроки фехтування, він одскочив убік, пропустив першого, як тореадор бика, і, присівши, рубонув прикладом у нахилену голову німця. Другого відбив багнета вниз і автоматом, якого держав обома руками, зацідив у обличчя. Останнього звалив ударом у коліно. Метнувся далі, а коли той третій повернувся і підняв зброю, цілячись у сержанта, підбіг фельдшер, відчайдушно замахнувся і прикладом насунув гренадерові каску на очі.

Наші солдати вже подолали шосе, танк з гарматою саме в'їхав на бетонну стрічку, коли з-за підпаленого німецького ваговоза вискочив швидкохідний гусеничний транспортер. Протаранив найближчий наш мотоцикл і, зім'явши його, повернув до другого. «Рудий» сповзав уже з шосе, коли Кос помітив, що діється. Танк повернув башту, вистрелив позад себе – сталева коробка розлетілася на шматки.

Від розбитого мотоцикла відірвався солдат, помчав у темряву, гімнастерка на його спині горіла. Маруся кинулась навперейми, підбила солдатові ноги і, коли він упав, накинула на нього плащ-палатку й заходилася гасити вогонь. Потім розрізала ножем гімнастерку, зірвала її і, вхопивши пораненого за руки, почала піднімати. На допомогу дівчині підбіг хорунжий Зубрик.

– До причепа! – вигукнув Лажевський, під'їхавши мотоциклом. – Чіпляйтеся.

Мотоцикл з п'ятьма людьми завив важко мотором, од коліс сипонуло гравієм і землею, перемеленою вибухами снарядів.

Мов дикі кабани, які, пробігаючи просіку, вриваються в лісові хащі, солдати пірнали в темряву, лавіруючи між руїнами. Щораз далі від машин, які палали на шосе, гриміла гармата «Рудого», щораз рідше йшли трасуючі черги його кулеметів, аж поки зовсім згасли, бо ніхто їх не наздоганяв. Опинилися знову на території, якщо не нічиїй, то, мабуть, з невеликою кількістю військ.

Мотоцикл Лажевського заточувався, мов важко поранена людина, лавіруючи серед руїн. За ним сунув «Рудий», тягнучи гармату. За гаубицею бігло кілька засапаних артилеристів.

Один бік вулиці було спалено, другий ущент зруйновано. Невеличка колона просувалася в тьмяному світлі заграви, яка кожні чверть хвилини, посилювалася блисками залпів. Солдати прямували на ці блиски, вірячи, що артилеристи знають одні про одних, то, може, дорогу до наших покажуть.

Підпрапорщик перший помітив над руїнами прапор з червоним хрестом, повернув у цей бік мотоцикл, загальмував.

– Є там хтось? Візьміть поранених.

– Хвилинку, – відгукнулися до нього. Блиснуло світло, з підвалу вийшли санітари.

– Звідкіля ви тут узялися?

– Обережно, спина обгоріла…

– Нога…

У тьмяному світлі силуети поранених, Марусі, яка їм допомагала, і фельдшера видавалися меншими, вростаючи в землю.

Лажевський глянув на танк, що з'їхав на узбіччя і, поваливши рештки якоїсь стіни, став, затулений руїнами.

– Ескулапе, – притримав за плече одного з санітарів.

– Чого?

– Де тут гаубична бригада?

– Ми з бригади.

– Чудово. А штаб не знаєш де?

– На тому боці вулиці. Хай йому грець. Танк майже на самий вхід заїхав.

– До світанку не знайдеш, – пояснював Янекові Густлік. – Це все одно, що спіймати блоху за ногу в темряві.

– А де кінчається це місто? – спитав Томаш.

– Верста буде, ґаздо, – відповів ізнизу Віхура. – Від Студзянок вдвоє, або втроє більше.

– Чого дурня клеїш? – буркнув Саакашвілі.

– Бо душно. Відкрий люка.

– Команди не було.

– Боїшся, що фріци під танком сидять?

Внизу під танком за якусь хвилину справді зашаруділо, а потім хтось сильно ударив ломом у броню.

– Що за дідько? – здивувався Саакашвілі.

– Танкісти! – гукав Лажевський. – Від'їдьте на п'ять метрів уперед.

– Давай, – наказав Янек механікові.

Не чекаючи, поки танк зрушить з місця і загальмує, він виліз на броню, стрибнув додолу. Хотів запитати Данієля, навіщо пересувати танк, але не встиг. З місця, де стояв «Рудий», з вузького, майже вертикального проходу, виліз поручик і допомагав вибратись старшому офіцерові.

– Ото справді невезіння, що саме…

– Яке там невезіння! – штовхнув його в бік Магнето. – Доповідай, бо це той, кого шукаєш.

– Жартуєш? – запитав Янек.

– І не думаю, – Лажевський підняв два пальці немов до присяги.