Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 53 страниц)

Ледь почало світати, як Черешняк розбудив сина.

– Поспали б, тату, ще трошки.

– У голову холодно.

– Курткою накрийтеся.

– Послухай, Томочку.

Томаш виліз з нори, висмиканої в стогу торішнього сіна. Десь оддалік зацокотів кулемет– раз, другий, гримнула граната. Трохи згодом знову черга, вибух, але вже ближче.

– Потім поїмо, – озвався старий.

– Потім, то й потім.

Вилізли із стогу, поспіхом пробралися через кущі, аби лиш подалі від пострілів.

Розвиднювалось, постріли вщухли. Над дзюркотливим прозорим струмочком з'їли по сухарю, запили водою і, звеселілі, поїхали вдвох на одному велосипеді твердою стежиною, що бігла обіч путівця. Томаш натискував на педалі, батько сидів на рамі, одно приказував:

– І ото треба тобі було, Томочку, в ту міну стріляти? Хай би собі пливла, ми ж її минули. А тепер, замість вигідно сидіти…

– Не крутіться, бо у рів попадаємо.

– Мушу, бо інакше труба мені, перетне сідниці впоперек… – Натрапили на вибоїну – Черешняк замовк, ойкнув, лише трохи згодом додав: – І велосипед один пропав.

Томаш ураз вибухнув сміхом.

– Чого регочеш, дурню?

– Ваше волосся ніс лоскоче, – хихотів хлопець. Старий і собі тоненько засміявся.

Сміючись з'їхали з чималого горбка. Стежина завернула у веселий, біло-зелений березняк, і там шлях перегородила повалена деревина. Враз загальмували, але колеса занесло, і обидва гепнулись на землю. Не встигли ще стати на ноги, як з-за дерев вибігло двоє німців – невеличкий на зріст фельдфебель і високий рядовий.

– Хальт! – закричали, націливши автомати в розпростаних на землі людей.

Приголомшені Черешняки лежали на землі, витягши над головами руки.

– Роздягай, роздягай, – пояснював унтер-офіцер і, розстібаючи ґудзики мундира, жестами показував, чого йому треба, тупав ногами, неспокійно озираючись.

Черешняки, побачивши, що то не жарти, вилізли з-під велосипеда, підвелися на ноги і почали знімати куртки.

– Їй-богу, застрелять, та ще й велосипеда заберуть, – бурмотів батько.

Томаш намагався підвести свого автомата, але зачепив мушкою за підкладку. Високий німець встиг підскочити і вирвав у нього зброю.

– Бандити! Партизани! – цідив крізь зуби, цілячись у хлопця.

Фельдфебель стримав його і, поклавши палець на губи, наказав:

– Заткни пельку!

За хвилину Черешняки залишилися в самих підштаниках. Німці жестами наказали їм лягти на землю, а самі миттю роздяглись, не випускаючи з рук автоматів. Якусь мить здавалося, що всі четверо зібралися купатися, але фріци зразу ж схопили селянську одіж. Видираючи один в одного штани, сорочки, куртки, похапцем одяглася і, забравши велосипеда, рушили в той бік, звідки з'явилися батько з сином.

– Тихо! – приглушено погукували ще з-поміж дерев.

Черешняки якусь хвилину лежали спокійно, тоді, підвівши голови, розгляділись довкола. Потому Томаш, надівши німецькі штани й чоботи, обережно рушив стежиною. Скраю березняка, на превеликий подив, побачив у траві всю зброю – свій і обидва німецькі автомати. Схопив свого, зарядив, та було пізно: німці дійшли до вершини горба і вже зникали за обрієм. Томаш забрав зброю і повернув до батька, який сидів на пеньку, одягнений в унтер-офіцерський мундир, підперезаний, навіть у кашкеті.

– Фасон непоганий, – повертався на всі боки старий, – тільки колір паскудний і треба ці ворони викинути, бо далеко не… – раптом урвав, кинув ножа, яким збирався відпорювати, і, враз посмутнівши, підняв догори руки.

– Що з вами, тату?

– Викинь, Томочку, ці автомати, викинь, кажу тобі, – наказав синові.

Томаш поклав зброю в траву і, оглянувшись, побачив чотири націлені дула й чотирьох радянських солдатів. Ті насмішкувато оглянули спійманих, один підняв з землі мундира й кинув Томашеві:

– Ходімо, фріци. Гітлер капут!

Мовчки вивели обох із березняка на путівець. Томаш скоса зиркнув на батька, чи дуже схожий він на унтер-офіцера, і аж налякався, бо хто не знав, міг повірити. Хоч і немолодий, але як на фельдфебеля кінця війни був аж занадто добрий.

– Треба сказати їм, що ми поляки, – шепнув старому.

– Борони боже, – перелякано прошепотів батько. – Таких поляків, що німцям служать, вони на місці…

За п'ять хвилин вийшли на шосе, де чекав уже цілий загін полонених, вишикуваних у ряд по чотири. Приєднавши ще двох, один із солдатів, які взяли Черешняків у полон, гукнув:

– Готово!

– Кроком руш, – пролунала команда з голови колони.

Колона зрушила з місця. Німець, котрий ішов поруч зі старим Черешняком, спитав по-німецьки:

– Вас узяли в полон щойно, пане унтер-офіцер?

– Йди геть, – відповів йому по-польськи Черешняк і показав німцеві язика.

Колона минала дороговказ з написами по-російськи та по-польськи: Гданськ 63.

– Вже близько, – зітхнув старий. – Тільки емблема мені не подобається, – шарпнувши, зірвав з грудей надпоротого орла.

Після заручин Янека й Марусі для екіпажу «Рудого» час тягнувся дуже повільно. Генерал буцімто обіцяв, що пошле їх у штаб І армії вслід за чотирма танками, відправленими туди раніше, але останнім часом був дуже чимось зайнятий, і не могли його побачити.

Отже поки що, як то буває звичайно в тилових гарнізонах, їх посилали на роботи до машинного парку, в караул, а найчастіше, зважаючи на Шарика, призначали охороняти полонених німців під час роботи на міських вулицях. Служба була неважка. Одне тільки – нудна. Сиділи на руїнах розбитого будинку і вигрівалися на сонці. Густлік з нудьги посвистував і підспівував. Григорій морщив лоба і вдесяте розповідав Янекові:

– Я запросив Аню, але чи то був дамський вальс, чи вони помінялися, отже, то була Ганя. Як пізнати…

– Яка тобі різниця? Ставай на коліна перед тією, що йтиме ліворуч, ближче до серця, – порадив Густлік.

– Одну кохаю, а другу ні. Не все одно.

– Стрічку тобі дала.

– Тобі теж та друга дала. І обидві однакові – блакитні.

– Познач її якось і замовч нарешті, – розсердився Янек.

– Та ти так до мене, до друга? – сумно зітхнув грузин.

– Пробач! – Кос обняв його за плечі. – Але вже не можу витримати. Маруся пішла на фронт, адже ж дівчина, а ми, здоровані, за цією дурною роботою. – Копнув ногою по рештках муру.

Уламки цегли покотилися вниз. Німці, що прибирали вулицю, покинули роботу й здивовано попідводили голови.

З розбитої брами вийшла худорлява жінка в чорній сукні, наблизилась до одного з полонених і, не впізнавши в ньому німця, запитала:

– Пробачте, син у мене пропав. Маречек. Ви, панове, часом не бачили?

Відійшла, не чекаючи відповіді.

– До роботи. Швидко! – крикнув по-німецьки Янек, хапаючись за автомата, й полонені знову взялися за лопати.

Вулицею надходила ще одна невелика колона німців, яку охороняв радянський солдат. Навіть не глянули в той бік, але коли полонені минали хлопців, які сиділи на руїнах, з колони хтось гукнув:

– Панове!

Густлік обірвав пісеньку, всі підвелися, здивовано оглядаючись.

– Хай йому грець, та це ж Черешняк! – перший пізнав Єлень і щодуху кинувся вниз, а за ним решта екіпажу.

– Почекайте! – Грузин затримав загін.

– Що трапилося, пане Черешняк?

– Помилка. Рятуйте мене й сина.

– Це поляки, – сказав Янек вартовому. – Наші друзі. Відпустіть їх.

– Полонені – не друзі, – відповів той. – Не можна.

– Не відпустиш?

– Ні, – категорично відмовив вартовий.

– Почекай, – втрутився Густлік, аби залагодити справу. – Ану-бо, махнемо. Двох даси і двох візьмеш. Закурюй, – почастував вартового трофейною цигаркою.

– Добрих даси?

– А ти як думав? Кращих, ніж ці хирляки. Вибрав двох найдужчих із «власних» німців і наказав їм стати в стрій. Колона разом з суворим вартовим рушила далі.

Єлень витяг з кишені кусень хліба, розламав навпіл, пригостив обох. Хвилину дивився, як жадібно вони їдять.

– А тепер розповідайте по черзі все, як було, тільки щиру правду.

– Щиру правду?

– Як священику на сповіді.

– Правду кажучи, то було так… – почав Черешняк, з апетитом жуючи кусень чорного хліба…

Захопившись розповіддю старого, хлопці не помітили, як під'їхала вантажна автомашина. За кермом сидів Віхура. Лідка стояла в кузові, однією рукою держалась за кабіну, а другою ще здалека махала екіпажеві.

– Наші братаються з фріцами, – скривився генерал, що сидів біля водія.

Тільки коли Віхура просигналив і машина зупинилася, екіпаж схопився на ноги.

– Струнко! – Янек підійшов доповісти, але генерал зупинив його енергійним жестом.

– Вашого рапорта задоволено. Завтра вранці вирушаєте на фронт. «Рудий» і машина Віхури разом з штабною радіостанцією і обслуговуючим персоналом, – показав на Лідку. – Мусите тільки підібрати собі четвертого члена екіпажу. Кос командуватиме і приведе групу в штаб першої армії.

– Ура-а-а! – гукнули дружно всі троє.

– Тільки не подобається мені, що ви вже встигли забути про війну. Минулої ночі п'ять перестрілок у Гданську, два напади на приміських шосе, в лісах повно недобитків розбитих частин вермахту, в руїнах парашутисти, а ви собі теревените з німцями.

Танкісти осміхнулись, а старий селянин ступив крок уперед.

– Черешняка не пізнаєте, пане генерал!

– Справді! Слово честі, а чому в такому вбранні?

– Дай вам боже здоров'я. – Селянин потиснув командирові руку. – Не одяг прикрашає людину. Хламиду поміняю, але я сина якраз привів до війська.

– Дорога далека. Чому не за місцем проживання?

– Щоб у добрі руки, пане генерал. Двоє в мене було. Одного німці вбили, і тепер цей останній. – Потягнувши за рукав, одвів командира вбік і щось ще пояснював монотонним приглушеним голосом.

– То ти хочеш з нами? – запитав Янек.

– Я ні. Батько велить.

Хлопці обступили Томаша, пильно розглядаючи його. Томаш і собі дивився на них.

– Щербатий, – сказав Григорій.

– Ні, – заперечив Янек. – Це в нього навмисне така дірка між зубами, щоб краще свистіти.

– Сили в нього, мабуть, малувато, – зауважив Густлік.

Насмішки розгнівали новачка. Рвучким рухом стягнув німецьку куртку й жбурнув на землю, стяг сорочку, скуйовдивши чуприну, і тепер стояв напівголий, напруживши м'язи.

Густлік злегка торкнув його за плече.

– Снаряд підніме.

Шарик, що шастав поміж руїнами в своїх справах, вернув, привітався з генералом, підбіг до екіпажу, але, обнюхавши Томаша, загарчав і наїжачив шерсть.

– Пес на нього гарчить, – заявив Саакашвілі. Томаш, ставши на коліна, всміхнувся й простяг руку.

Заспокоєний Шарик покрутив хвостом і торкнувся руки новака.

– Може й добрий хлопець, – сказав грузин.

– Робити що вмієш? – запитав Янек.

– Трохи на гармошці граю, стріляю…

– Навіть стріляти вмієш? – засміявся Густлік.

Він підійшов до новачка, обмацав м'язи. Стукнув у груди, неначе лікар, але куди дужче. Томаш не зрозумів жарту й, гадаючи, що це бійка, вдарив сілезця кулаком. Той заточився й собі замахнувсь.

– Густліку, облиш, – тихо наказав Янек, зиркаючи в бік генерала.

– Будете битися? – підійшовши, спитав Коса Віхура. – Правильно. Членом екіпажу не годиться, бо краще за тебе стріляє.

– Не мудруй, – обрізав Янек, сердито, але й зацікавлено зиркаючи на Томаша.

Віддалік старий Черешняк пояснював командирові бригади:

– Чужому б не сказав, але вам, пане генерал, як батькові. За той час, що Гітлер у нас правив, німці забрали в мене кобилу, корову, три свині, добрячу сокиру, чотири лопати.

– Пане Черешняк…

– Отже, якби син знайшов…

– Але ж подумайте: саме натрапить і пізнає вашу сокиру або лопату в такій великій країні, як Німеччина?

– Сокира чимала, і легко б її можна пізнати, але як не натрапить, а ненароком побачить схожу…

Генерал зупинив його жестом і, звертаючись до екіпажу, запитав:

– Візьмете четвертим малого Черешняка?

– Та ж він не такий і малий… – пробурмотів Єлень.

– Звуть його Томаш, – докинув старий.

Янек глянув на Густліка, на Григорія: вони непевно знизали плечима.

– Грає на гармошці, – буркнув грузин.

– Чого не вміє, то навчите. Екіпаж повинен бути повний.

– Візьмемо, пане генерал. – Янек зітхнув, немовби нереконуючи самого себе, й скоса подивився на Віхуру.

– Я вже візьмусь за твою науку, шибенику, – грізним шепотом пообіцяв новачкові Густлік.

– Згода, беремо хлопця, – сказав генерал до Черешняка.

– Отож, пане генерал, якби кінь, навіть не дуже до нашого подібний, знайшовся у вас, пане генерал, аби до оранки згодився, то я б міг одразу… Бо навіщо кінь там, де танки?

– Заждіть,… Ви, Кос, сідайте зі своїми в машину, їдьте до танка і ладнайтесь в дорогу. Обмундируйте сина, а ми тут з батьком ще трошки поговоримо.

– В машину! – наказав Янек.

Густлік і Григорій, ставши на колесо, спритно стрибнули в кузов. Томаш, приміряючись із підніжки, щось побачив у кабіні.

– Гармошка, – осміхнувся й простягнув руку.

– Не твоя, – зупинив його Віхура. – Ти вже якось на ній грав – і що з цього вийшло? Лізь нагору.

– Зачекайте, – попросив старий.

Підійшов до сина, став навшпиньки, поцілував його в лоб. Тоді повісив хлопцеві на шию невеличкий медальйон на шнурку, перехрестив. Скінчивши батьківські обряди, схопився за кермо, що стирчало з кузова, і стяг велосипеда.

– Що ви робите? – гукнув Віхура.

– Це ж мій, – відповів Черешняк, – там, на баржі, я вам його тільки позичив, пане капрал. Може й капелюх знайшовся?…

Віхура, сердито грюкнувши дверцятами, вдарив сам себе по голові. Засичавши з болю, пошукав у кабіні і, рушаючи з місця, викинув у вікно сірий капелюх. Селянин підняв його, обтрусив об коліно, надів на голову. Ведучи велосипеда, підійшов до генерала і знову заходився щось йому пояснювати.

Наступного дня на світанку Черешняк разом з конем був уже на контрольнім пункті при виїзді з Ґданська. Червонів тут шлагбаум, жовтів дороговказ, чорніла дерев'яна будка для солдатів, які чекали попутних машин. Старий селянин лівою рукою тримав за кермо велосипеда, в зубах – віжки, а правою показував документи офіцерам: польському і радянському.

– В порядку. Можете їхати.

Швидко поклав документи до того ж мішечка, де були гроші, і, зашморгнувши, сховав його за пазуху. Потім, вийнявши з рота віжки, чемно відповів:

– Бувайте здорові.

Сів на велосипеда й поїхав по шосе, ведучи на віжках дужого битюга. Поволі натискував на педалі, однією рукою тримаючи високо підняте кермо. Щохвилини зиркав через плече на нову «покупку». Кінь форкнув.

– На здоров'я, гнідий, на здоров'я, – щиро побажав йому господар.

Розділ ІІІ ПАСТКА

На початку квітня в останнім році війни безлюдними були поморські дороги й села. Прикривши берег спостережними постами, рідкими опорними вузлами і рухомими резервами, війська пішли на захід – за Колобжег, під Щецін і на Одер. Польські переселенці тільки-но починали прибувати і, зважаючи на тривожні часи, зосереджувалися, головно, по містах. А німців не було й сліду – ще в лютому й березні вимели їх звідти суворі накази рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера, які загрожували смертю кожному, хто б осмілився залишитися на місці, а не відійти разом з фронтом.

Вітер свистів у вибитих вікнах, хазяйнував у кімнатах, гойдався на рипучих дверях. Жалісно ревіли покинуті корови, яким молоко розпирало вим'я. Здичавілі кудлаті собаки з налитими кров'ю від голоду очима збивалися у хижацькі зграї і нападали на худобу, загризаючи слабшу, або покалічену.

На безлюдному шосе валялося ганчір'я, зім'яті гусеницями золотисті патронні гільзи, жерстяні кухлі, фляжки і казанки. В кюветах, поруч із обгорілими автомашинами й розбитими снарядами транспортерами лежали перекинуті селянські вози без коліс. З телеграфних стовпів звисали обірвані дроти. З різким, схожим на кулеметні черги торохтінням, по шосе пролітали радянські патрулі на мотоциклах. Над колясками стирчали дула ручних кулеметів.

Цією дивовижною пустелею мчав по шосе «Рудий», а за ним – яскраво-зелений ваговоз. Кос підняв своїх людей ще вночі, вирушили в путь, ледве засіріло, й за три години минули Слупськ. Григорій, радий, що знов рухаються вперед, не хотів навіть, аби його підміняли. Тож Янек і Густлік стояли у відкритих люках, висунувшись по пояс, і дивилися на горбисту місцину, зелену й темно-синю від лісів, позолочену квітками калюжниці на лугах.

Томаша краєвиди не цікавили. Побачивши, що всередині танка душно й темно, він підстелив собі цивільну куртку під спину, улігся на броні за баштою і задрімав. Крізь сон обсмикував новий мундир, перевіряв, чи застебнутий на всі ґудзики.

Доки ти рядовий член екіпажу, то й поспати можна. Інша річ командиру – він і на дорогу дивитися мусить, і пильно прислухатися, як працює мотор, а водночас думати не лише про сьогоднішній день, але й про майбутнє. Командирові таке згадується, що й уявити годі. Ось саме зараз Янекові чогось спали на думку поморські походи Кривоустого. Хотів навіть Єленеві сказати, але відклав на потім, бо коли ти командир, то й помовчати часом цікаво.

Сто метрів за танком, щоб не нюхати вихлопних газів, їхав Віхура. Поряд сиділа сумна Лідка, замислено накручуючи на палець пасмо ясного волосся.

– Не муч себе. Хіба мало хвацьких хлопців на світі? Взяти хоча б мене! – хотів погладити її по щоці.

Відвела його руку й поклала назад на кермо. Віхура зморщив лоб, повів носом – мабуть, вигадував якийсь дотеп. Потім повільно з'їхав лівобіч шосе і раптом повернув праворуч.

– Сама на мене падаєш, – засміявся, намагаючись поцілувати дівчину, що мимохіть притулилася до нього.

– Облиш, дурню.

Хвилину їхали спокійно. Віхура насупився, забарабанив пальцями по керму – знову щось планував. Врешті, просигналивши, обігнав танк. Виставив з кабіни руку, даючи знак зупинитися, і сам загальмував на узбіччі, біля овального темно-синього озерця, облямованого жовтим віночком квітів.

– Почекай, – наказав Лідці, вистрибнув з кабіни і виліз на танк. – Послухай-но, Кос…

– Як звертаєшся до командира, придурку? – гримнув Густлік, насуваючи Віхурі на носа засмальцьованого мастилом кашкета.

– Облиш, печерний ведмедю. Громадянине сержант, такий темп не для мене. Менше сорока мотор перегрівається.

– Він з Лідкою хоче втекти, – підказав Григорій, заглушуючи мотор, і висунувся до пояса з люка.

Підійшла радіотелеграфістка з букетиком яскравих квітів калюжниці, з мокрими від роси долонями.

– Про мене говорили?

– Зовсім ні, – відповів Віхура. – Я, власне кажучи, і так би згоден вести, але дві машини з різними швидкостями…

– Як хочеш… – урвав його Янек, витяг карту і, уважно роздивившися її, сказав: – Заночуємо в Чорному лісі. Трохи осторонь від шосе, щоб спокійніше було, але потрапити туди неважко: річка, залізниця, міст, а ось тут село і палац.

– Навіть дурень би потрапив, – запевнив Віхура і, ніжно зиркнувши на Лідку, додав: – Поїдемо попереду.

– Сержант Саакашвілі, – вів далі Кос, – поїдете машиною з радіотелеграфісткою. Рядовий Черешняк прикриватиме їх.

– Зрозуміло? – запитав Густлік занімілого з несподіванки Віхуру. – Ти ж сам напрошувався.

– Ти, Лідко, підтримуватимеш з нами зв'язок через кожних дві години, завжди в п'ятнадцять хвилин після непарної.

– Слухаюсь, громадянине сержант, – відсалютувала дівчина.

Янек глянув уважно, чи не жартує, але дівчина спокійно дивилася йому в вічі. Трохи збентежений, наказав суворіше, ніж це було потрібно:

– Капрал Віхура поведе танк.

Поки Кос говорив, Григорій встиг заглянути за башту, стягнув Томаша і, схопивши на льоту ключі від машини, стрибнув у кабіну. За ним Лідка і Шарик. Мотор уже, гудів, коли Томаш видерся у кузов. Григорій натиснув на газ, і машина рвонула вперед.

А Віхура так і стояв з роззявленим ротом – певно, хотів протестувати, та зрештою махнув рукою і, протискуючись у люк, пробурмотів сам до себе:

– Сам напросився… – Хотів похитати головою, та вдарився тіменем у броню.

Скривившись, погладив забите місце й дивився, як його гарна свіжопофарбована машина зникає за поворотом. Зітхнув, запустив мотор, хвилинку прислухався і рушив у безнадійну погоню.

«Як людині не щастить у житті, то нічого не вдієш, – подумав. – Не тільки дівчину, автомашину, а й пса забрав – хитрий грузин. І той новенький буцімто сільський, ніби до трьох не порахує, та, видно, пальця в рот не клади…»

Пригадав ще раз од початку, як до нього підлещувався старий Черешняк, як пролізли вони з сином на баржу, потім ушилися, а велосипед уже в Гданську батько забрав назад. Віхура надумав бути надалі теж хитрим, нікому нічого, лише собі, бо як про власне добро не подбаєш, то ніхто за тебе цього не зробить. Ще тиждень щонайбільше місяць – і війні кінець. Причеплять медаль, демобілізують, а далі що? Тільки й твого, що в рюкзаку, що власними руками надбав.

Минали кілометри, потім десятки, а він усе ще хмурився, то заглядаючи в майбутнє, то витаючи думками в хмарах.

На крутому підйомі мотор раптом закашляв, зупинився, заревів і знову затих. Віхура марно піддавав газу, перемикав швидкості. Сяк-так з'їхали на узбіччя. Гусениці чалапали щораз повільніше і нарешті завмерли.

– Що сталося? – запитав Кос.

– Стоїмо.

– Бачу, але чому?

– А хіба я машину як слід прийняв, – бурчав Віхура, смикаючи за важелі і натискуючи на стартер: – Коли тільки не їду з вами, завжди якась халепа трапляється…

Янек сплигнув з башти, підійшов до люка, нахилився до водія.

– Ти що там верзеш?.

– Як що? А першу нашу зустріч у Сельцях забув?

– Не забув, – засміявся командир «Рудого». – Але тепер Шарик поїхав з Григорієм. Сам мусиш дати собі раду.

Кос і Єлень перестрибнули рів, побалакали, тоді побігали один за одним поміж кущами, щоб розім'яти м'язи, а Віхура тим часом по черзі натискував щоразу нові важелі, перевіряв механізми. Вже й упрів, але нічого не міг зарадити.

– Одне діло автомобіль, а цей мотлох, то зовсім інше, – буркнув собі під ніс.

Та Густлік почув.

– Ти щось сказав? Мотлох? Про «Рудого»? – спитав, вилазячи на башту.

Янек грізно глянув крізь люк на упрілого Віхуру.

– Довго ще стоятимем?

– Не треба було мене пересаджувати, громадянине командир, – розсердився той, але, схаменувшись, запропонував: – Може б, подивитися в мотор?

– Гадаєш, це тобі капот відкинути? – обізвався за спиною Віхури Густлік. – Тут, щоб заглянути, треба підняти сімсот кілограмів…

Янек обійшов танк, постукав по запасних баках, вони глухо задудніли. Янек так зрадів, що аж ляснув себе долонею по лобі, пирхнув сміхом і повернувся до переднього люка.

– Вилазь, – наказав Віхурі, – швидко.

Коли Кос зайняв місце механіка, зацікавлений Густлік тихо промовив:

– Знаєш уже, в чому річ?

– Запасні баки порожні, треба перемикати на головні, – шепнув йому на вухо Янек і, вручну підкачавши пального, спитав Віхуру: – А що, як я заведу?

– Аякже, чудес не буває. Один раз в Сельцях пощастило… Тоді, коли хорунжий Зенек військо набирав. Пам'ятаєш?

– Пам'ятаю.

– Непоганий був хлопець, – сказав Густлік.

Перед очима промайнуло Зенекове обличчя над баштою палаючого танка, рука, що хапала антену, й чорні клуби диму між соснами в студзянківському лісі. Він аж здригнувся від моторошних спогадів.

– У мене заведеться. На що заб'ємося? – спитав Кос.

– Як заведеш… – Віхура на мить завагався. – Як мотор заведеться, то я тебе на плечах навколо танка пронесу, а як ні, то ти мене.

– Гаразд.

Вдарили по руках, взявши Густліка за свідка. Янек, мов чарівник, поклав руки на важелі. Стартер якусь мить розганяв махове колесо, мотор заревів і затих. Чути було тільки шурхіт сталевого колеса, що крутилося.

– Дай ганчірку, – попросив Віхура і, взявши клоччя, яке передав йому Кос, додав: – Треба халяви почистити, щоб командирові боків не забруднити.

Янек удруге ввімкнув стартер, перемкнув швидкості… Стрельнуло димом з вихлопної труби. Мотор завівся, загарчав, заревів на повну потужність.

– Пильнуй, – наказав Янек Густлікові й вистрибнув на броню.

Віхура почухався за вухом, зняв шапку й підставив спину. Програв, нічого не вдієш. Він хвацько тупнув ногою об землю, мов копитом, бадьоро заіржав і чвалом помчав круг танка з Янеком на плечах.

– Вйо! Гаття! – кричав Кос, розмахуючи руками, та, глянувши на годинника, ураз споважнів. – Пусти!-гукнув до Віхури і, зіскочивши на землю, підійшов до Густліка. – Ну й шмаркач же я!

– Це я знаю, – відповів Єлень, – а що сталося?

– Вже більше ніж пів на четверту, а зв'язатися з машиною ми повинні були в п'ятнадцять хвилин по непарній. Хай йому грець, – вилаявся, вилазячи на броню, і подав сигнал Віхурі:– Повний уперед!

З'їхали схилом униз на шосе, що в'юнилося в долині поміж горбами. Несподівано, минувши зарослий кущами поворот, зустріли чималий гурт цивільних чоловіків і жінок, які тягли візки з пожитками. На першому майорів на палиці біло-червоний прапор.

Густлікові дуже захотілося запитати, звідки та куди люди йдуть, але, глянувши на похмуре лице Коса, не наважився зупинити танк. Помахав лише вітально рукою і довго озирався – ті махали вслід. Потім вирішив розрадити заклопотаного Янека.

– Не бійся. Ми в глибокому тилу. Тут і на половину німця не натрапиш. Як приїдемо, то й без радіо зв'яжемося. Вони вже доїхали. Сидять там, мов великі пани, чаї попивають.

Покидаючи стоянку біля озерця, береги якого жовтіли квітами калюжниці, Саакашвілі не відривав очей від дзеркальця, щоб бачити сердите обличчя Віхури, але танк швидко відставав і незабаром лишився за поворотом. Кілометр-другий водій почувався непевно, як то звичайно буває, коли людина пересяде з важкої гусеничної машини на легшу, на колесах. Не дуже навіть дослухався, про що балакає Ліда, бо весь час перемикав швидкості та приборкував кермо. Йому здавалося, що обертається воно надто легко.

– …Тільки-но Густлік вкинув його в наш вагон, – щебетала дівчина, – він одразу запитав, звідки я родом, і так глянув, немов хотів освідчитися в коханні…

Назустріч узбіччям ішли люди в цивільному. Хто тяг, а хто штовхав візки з манатками. Чоловік попереду гурту помахав біло-червоним прапором.

– Поляки! – радісно скрикнула Лідка.

Григорій загальмував і, висунувши голову з кабіни, спитав:

– Куди?

– Додому! – відгукнулися з гурту. – З вигнання. Обступили машину тісним півколом, простягали руки, говорили всі зразу, то плачучи, то сміючись. Виявилося, працювали вони під Колобжегом у бауерів і на ґуральні, а коли німці почали збиратись до від'їзду, змовились і втекли до лісу від есесівців, які розстрілювали кожного, хто хотів залишитися.

– Тихше! – наказав той, що з прапором, високий, худий, з косим шрамом на щоці, й пояснив: – Перечекали фронт, виходимо на шосе і гукаємо по-російськи до солдатів: «Не стріляй, ми поляки», а вони сміються і у відповідь: «Ми теж поляки. Сліпі, чи що? Орликів не бачите?»

Жінки витяглії з кабіни радистку, цілували, а вона роздавала їм квіти калюжниці. Шарик стояв, спершись передніми лапами на дах кабіни, і пильно стежив, аби з Лідкою нічого не сталося.

– Ви б не змогли дати нам якусь зброю? – питали чоловіки Григорія.

– Не можна. Номери записані, – пояснив грузин. – Та й навіщо вам? Тепер тут глибокий тил, німців нема…

– Є.

– Хіба що цивільні.

– Пане сержант! – поважно промовив високий зі шрамом і додав тихіше: – Ми вночі літак чули, а вранці таку парасольку знайшли. – Витяг з-за пазухи трикутник тонкої білої шовкової тканини, вирізаної з парашута.

– Годиться на сорочки й блузки, – засміявся Саакашвілі.

– Годиться. Всім роздав порівну… Як зброї не можете, то, може, хоч, патронів до російського автомата?

– Бери. – Саакашвілі простяг через вікно запасний магазин.

– Гранати можна подарувати, – обізвався з кузова Томаш і, понишпоривши в кишенях, дав худому чотири лимонки.

– Дякуємо. З таким подарунком спокійніше вирушати в дорогу. Щасливо вам! Повертайтеся швидко.

– До Берліна і назад! – крикнув Григорій, і машина рушила з місця.

Хвилину ще бачив їх у дзеркальці, як стоять посеред дороги і махають руками. Майорів біло-червоний прапор на візку. Лідка зітхнула, поправила волосся і повела розповідь далі:

– Тоді він дав мені рукавиці. – Відкинула з лоба неслухняне пасмо й поклала маленьку долоню Григорію на плече. – Єнотові, такі, як для льотчиків роблять. Не сказав, що закоханий, але так дивився, що я про це знала…

Григорій слухав і все розтуляв рота докинути і собі хоч слівце, та марно. Крутив баранку, дедалі менше вдоволений з балакучої товаришки, розглядався навсебіч. Раптом загальмував, вистрибнув з кабіни і побіг на лужок під лісом, усіяний блакитними цяточками квітів. За ним помчав Шарик і почав грайливо стрибати, заважаючи збирати квіти.

Томаш вискочив з кузова, підійшов до почорнілого від дощів стогу, насмикав чималий оберемок сіна і заніс його в машину.

– Навіщо стільки? – запитала Лідка.

– На вечір. – Засміявся, що така велика, а простих речей не розуміє. – Найкраще спиться на сіні. Зараз ще принесу.

– Там радіостанція, – Лідка зиркнула на годинника.

– Знаю, я обережно.

Повернувся Григорій з букетиком лісових фіалок ї подав дівчині.

– Люба, єнота не знайшов, але ось тобі квіти і дозволь мені також дещо сказати.

– Добре, Гжесю, – кивнула дівчина. – Не заводь мотора, бо гудіння заважає. Ми і так будемо на місці багато раніше від них.

– З мене ще більший невдаха… – намагався почати Григорій.

– Зажди, лиш докажу про те, як він на мене дивився…

Грузин заламав руки і, примирившись з долею, сперся на кермо, приготувався слухати. Знав усе, сам зміг би розповісти з подробицями, як до Студзянок Кос тужив за Лідкою, а вона пирхала на нього, немов вередлива кицька. Знав, але вислухував, бо дівчина, як кожна людина, мала право розповідати про свої турботи, опріч того сподівався – врешті-решт і йому дадуть слово.

Коли збагнув, що до вечора в нього немає найменших шансів, рушив уперед, дедалі більше поспішаючи. Але перед самим Чорним лісом лопнула камера на задньому колесі. Поки водій гальмував – лопнула друга. Запасне колесо мав одно, отже хоч-не-хоч треба було братися до роботи.

Григорій не гаяв часу, і незабаром машина стояла без задніх коліс. З одного боку вісь підпирала купка придорожніх бетонних стовпчиків, з другого – домкрат. Поряд лежали гайки, ключі, колеса.

Лідка тримала камеру. Томаш теж допомагав, але при нагоді кидався до гармошки, брав кілька нот і підспівував..

– Григорію! – покликала раптом дівчина.

– Держи!

– Не можу. Забула про зв'язок, і Янек мені в'язи скрутить. Як я йому на очі… – Сльози зупинили потік слів і покотилися по щоках.

– Капай набік. Я саме приклеюю латку, – наказав Григорій. – Щоб так не щастило, як мені, рідко буває: півкілометра до мети, а тут дві камери відразу. Вже кінчаю, і зараз будемо на місці. Бачиш вежу? То наш палац.

– Але минуло п'ятнадцять хвилин по непарній, а я не виходила на зв'язок, – пояснювала Лідка, поглядаючи блакитними заплаканими очима на Чорний ліс.

Над лінією лісу руділа верхівка псевдоготичної вежі з мурованими зубцями, а нижче виднілися вузькі продовгуваті віконця. Сонце сяяло в рештках повибиваних шибок.

– Варто вилізти на самий вершечок, – мовив Томаш до Лідки. – Мабуть, звідтіля немало світу видно. А плакати не треба, сержант не з'їсть.

Шарик, видно, був тої самої думки, бо підійшов і, приязно гавкнувши, довгим язиком, схожим на шматок свіжої шинки, лизнув дівчину в щоку.