Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 53 страниц)

Розділ VIII КАВАЛЕРІЙСЬКА АТАКА

– Поляки, – заспокоїв солдата взводний, опускаючи бінокля. – Сюди їдуть. Може, щось знають.

Пішов до відкритих навстіж воріт.

– Звільніть під деревами місце для танка! – гукнув фурманам.

– Коли вирушимо? – спитала його коротко підстрижена жінка з табірним номером, витаврованим на руці.

– За півгодини. Довше не можна чекати. Розкрийте ширше ворота, щоб машина стала під повіткою.

Жінка вийняла із скоби затичку, розчинила двері боксу, мурованого з обох боків червоною цеглою.

– Я поїду попереду, – попросив хлопець, який тримав за уздечку осідланого коня.

– Ти, Франеку, повинен бути недалеко від мене, щоб я мав тебе завжди на оці.

Взводний показав Віхурі й Саакашвілі, де поставити машини, і привітався а Косом, Здивовано подивився на Томаша, який виструнчився біля корови з налигачем у руці.

– А ти хто?

– Рядовий Томаш Черешняк. Із Студзянок, з Козеницької пущі.

– А ми з батьком з-над Промніка – несподівано зрадів взводний. – Знаєш, де це?

– Звичайно. За Віслою. – Обличчя хлопцеві засяяло.

– Перед Віслою, – поправив той. – На м'ясо ведете?

– Якщо з вашого боку дивитися, то перед, а з нашого – за Віслою. Не на м'ясо, молочна.

– Можу поміняти, бо ми женемо своїх аж під Варшаву на господарство.

– Я б радше так залишив, без обміну. І може б, пане взводний, цю корову батькові…

– В селі залишився?

– Застарий воювати.

– Можна б перегнати… – погодився той і, спершись плечима на цегляний стовп біля воріт, запитав: – А якби дві? Після війни я б одну забрав, бо ми обидва з батьком служимо, а на господарстві нікого.

– Можна. Хоча з сіном трудно.

– І з сіном трудно, і дорога важка.

– Можна дві в нас залишити. Мою легко пізнати, – Томаш показав на зламаний ріг. – Добре доїться, але за нашою машиною не встигає.

Тим часом, як два сусіди з-над Вісли балакали собі біля воріт, Віхура відійшов до танка і, ставши перед екіпажем, розкрив затиснений кулак.

– На току знайшов, розумієте?! – показав на долоні чимале серце з бурштину.

– Ой, яке гарне, – захоплено скрикнула Лідка.

– Розумієте? А по обидва боки свіжомурована стіна.

– Віхуро… – почав був Янек, беручи бурштин з руки водія.

– Як ті мамули з возами ушиються, треба розвалити ломом…

– Подаруй, – попросила Лідка командира.

Кос, насупивши брови, машинально дав їй сердечко.

– Капрале Віхуро! Не смійте порушити хоча б одну цеглину. Ясно? Сюди люди прийдуть господарювати, а ви хочете їм будинки розвалити…

Віхура набурмосився й замовк, а коли Янек одійшов до воріт, покрутив головою на знак того, що він іншої думки.

– Сержант Кос, – відрекомендувався командир танка підходячи до командира обозу. – Ми тут у вас хотіли залишити корову.

– Про корову мені ваш солдат уже казав. Можна до череди.

Черешняк, не чекаючи дальших пояснень, погнав перисту на луку, махаючи березовою гілкою.

– Війна кінчається, – сказав Янек.

– Кінчається, кінчається і скінчитись не може. Я вчора послав двох у розвідку, щоб вивідали, де пасовиська, куди гнати худобу. Досі не повернулися. Ви не зустрічали?

– Певно, випили і сплять.

Обличчя взводного раптом змінилося. Стиснув кулаки, ніби хотів ударити, але отямився.

– Не випили. Обох добре знаю, а один – батько мені. Вночі не чули пострілів?

– Чули, – усміхнувся Янек. – Навіть близько…

Про нічну пожежу забув, але мав намір розповісти про битву біля мосту. Ледве почав, як перебила його автоматна черга з-за річки. Кулі просвистіли над садибою, брязнули по черепиці на хліві.

– Що це за дурень… – гнівно почав взводний. Думав, що стріляв хтось із своїх, та з протилеглого високого берега вдарило ще кілька автоматів. Гупнув міномет, міна перелетіла над ними і вибухнула на дорозі. Разом з Косом побігли попід будинками до танка. Там уже були всі члени екіпажу. Григорій допомагав Франекові втримати чорного коня, якого налякали окрики фурманів.

– Спокійно! Заїжджайте за хлів, – наказав взводний фурманам. – 3 карабінами до мене!

Обстріл тривав. Кулі летіли нижче, здіймаючи фонтанчики пилюки на подвір'ї. Якийсь солдат повз і тягнув поранену жінку, впав убитий кінь. Спряжений з ним другий зламав дишель, перекинув віз, шарпався, заплутаний в упряжі. Міни вибухали щораз ближче до луки.

– Виб'ють падлюки череду.

Григорій забрав у хлопця пастуший батіг з коротким пужалном, благально глянув на Коса.

– Віджену, – вдарив себе в груди, – Командире, я!

– Гаразд, – погодився Кос. – Віхура й Густік, в машину!

– І я, – попросила Лідка.

– Гаразд.

– За мною! – гукнув взводний до свого війська, вусатих, підстаркуватих піхотинців, що поприбігали з карабінами. – Цепом управо! – наказав, розставляючи загін вздовж мурованої огорожі.

Одночасно з брязкотом закриваних танкових люків, з гуркотом заведеного мотора Григорій скочив у сідло і рушив чвалом. Якби спитали, коли востаннє сідав на коня, не міг би, певно, відповісти, проте тільки-но торкнувся теплої кінської спини, як тренування за дитячих літ підказало м'язам, що мають робити. Набрав у легені повітря й дико свиснув з радості. Шарик, сприйнявши посвист як команду, помчав слідом.

Грузин, пригнувшись над гривою, вилетів на дорогу, з дороги на луку, по якій безпорадно метушилася худоба. Гейкаючи, зігнав до гурту корів, що відбилися від череди, і, хльоскаючи раз у раз батогом, змусив їх бігти чвалом. Шарик, гавкаючи і хапаючи зубами за ноги, підганяв найбільш млявих.

З меліораційного рову (сховався там після перших пострілів) вибіг Томаш, схопив за гриву найближчого коня. Розрізав трофейним садівницьким ножем пута і помчав верхи грузинові на підмогу з другого флангу.

Завиваючи, надлетіли дві міни, на якусь мить зупинилися і, немов шуліки, ринули вниз, у самісіньку череду. Вибухи розквітли навколо вогнем, поранені осколками тварини заревли із жаху й болю. Кілька корів упало на молодій жовтуватій траві.

Григорій бачив усе те краєм ока, без упину стьобаючи батогом по хребтах, по випуклих боках, бо порятунок був лише в несамовитому чвалі. Ворожий кулеметник помітив його, пустив довгу чергу, кулі просвистіли просто над вершником, схиленим над кінським загривком. Зараз візьме поправку, прицілиться нижче, подумав Григорій. Стрибки коня мов одмірювали секунди жаху, очікування на кулі, а водночас із кожним ударом батога, з кожною смугою на шерсті, череда спочатку неприборкана й безладна, єдналася в русі, й дедалі швидше мчала вздовж річки.

– Гу, гу! – гукав Томаш, вимахуючи в повітрі путами.

Від садиби щораз частіше тріщали карабіни, і міномети почали стріляти по будинках, аби змусити замовкнути піхотинців, придавити їх до землі. Саакашвілі з надією подумав: коли вдарить гармата з «Рудого», кулеметник про нього забуде.

Танк мовчав. Знов засвистіли кулі. В цю ж мить Григорій підняв коня иа диби, рвонув убік – обидва, як чорний снаряд, перелетіли над кулями, що рвали мураву й чорну торф'янисту землю. Жалібно заревла ялівка, перекинулась через голову, даремно силкувалась підвестися.

Шарика обсипало дерном – він заскавчав і пригнувся, але кулі, видно, минули його, бо побіг ще швидше, шмигнув між корів, що мчали стрімголов. Тепер можна було вже їх не підганяти.

Річка завернула. Високий кущистий берег заслонив худобу од куль. Справа наближався ліс. Григорій і Томаш обігнали череду. їдучи на чолі, ледве помітні в хмарах куряви, стали зупиняти корів, гейкаючи та ляскаючи батогом.

Навіть не помітили, як з-поміж дерев виїхали троє вершників. Один з них гукнув:

– Стійте! Хто ви?

Шарик гаркнув і, побачивши озброєних людей, глибше сховався між корів.

Черешняк і Саакашвілі розгубилися трохи, побачивши два націлені на них, готові до пострілу автомати, але відразу ж пізнали, з ким мають справу.

– Це ви, пане вахмістр? – зрадів Томаш.

– Вахмістр Фелікс Калита, – додав Григорій.

– Ти звідки знаєш? – вершник під'їхав ближче.

– Пізнав. Минулої ночі біля мосту…

– Ви з того танка? Що там за стрілянина?

– Напали на садибу, де розташувалися пастухи цієї череди.

– Серед білого дня. Чого їм треба? Розвідати яр та виходи у тил ворога, – наказав двом уланам, які його супроводили. Ті зразу ж помчали на другий бік річки.

– Про наш танк, напевно, не знають. Наш командир ще не стріляв, – пояснив Григорій.

– Добре. На цей раз піймаємо їх на гарячому. Ставши у стременах, повернувся до лісу.

– Ескадрон…

– Я а вами, – промовив Григорій,

– Гаразд, – відповів вахмістр і, піднімаючи голос, закінчив команду: – …за мною!

Скраю лісу заворушилися кущі. Ескадрон, шикуючись на ходу, клусом рушив до річки.

Вода заледве діставала коням до животів. Перший, здіймаючи бризки, переправився вахмістр, за ним – Саакашвілі. Підстьобнувши коня держаком батога, висунувся уперед, але відразу ж був покараний ударом хлиста по халяві чобота.

– Назад. Поперед господаря не лізь.

Черешняк не чув цього. Залишився біля корів. Дивився, як перед вершниками зачорнів стрімкий яр, перетятий звірячою стежкою, що піднімалася вгору. Ескадрон в'їхав поміж дерева, зник у густому чагарнику.

Через луку щодуху мчав припізнілий Шарик. Притьмом переплив на той берег. За мить і він зник у темному яру. Томаш повернувся, під'їхав до однорогої, що лежала на боці, повалена осколком міни. Ревла з болю, благально дивилася на людину, яка була для неї добра. Томаш зіскочив з коня і, важко зітхнувши, добив корову з автомата.

Подвір'я садиби ніби вимерло під вогнем фашистів. Вози з кіньми і жінки схоронилися за будинками, куди кулі не діставали. З-під невисокої кам'яної стіни солдати-обозники завзято стріляли з карабінів. Взводний проліз крізь діру в огорожі, вибіг за клуню, де в саду, схований аж по башту кущами порічок і малини, стояв німий «Рудий».

– Танкісти, вдарте хоч кілька разів, бо ми видихаємось.

Кос повернув завзяте обличчя й заперечливо похитав головою.

– Рідше стріляйте, – порадив.

– Як німці підуть в атаку, то не ручуся за своїх дідів.

– Менше стріляйте.

– Слухаю, – взводний побіг до своїх.

– Осколковим? – запитав Густлік.

– Можна. Хай-но підуть в атаку.

Обидві голови зникли у башті. Постріли з карабінів порідшали. Зате німці посилили вогонь, зненацька розлігся крик – то парашутисти пішли в атаку.

Лиш тепер Кос зачинив люка. Танк проповз по грядках кілька метрів уперед, вихилився з-під низьких гілок яблуні з набубнявілими липкими бруньками. Крізь перископ видко було цеп парашутистів у захисного кольору мундирах – вони йшли, випроставшись, і стріляли од стегна. Ще секунда-друга щораз грізнішої тиші, і «Рудий» відкрив вогонь з гармати та обох кулеметів.

Вже перший снаряд влучив у ціль – фонтан вибуху закрив кількох солдатів на лівому фланзі. Наступні снаряди, послані вмілою рукою, рвали цеп на частини. Кулеметні черги кинули живих у борозни, змусили втиснути шоломи в торішню стерню.

Якусь хвилину командири підрозділів намагалися перекричати гармату, підняти цеп в атаку. Аби їм це вдалося, ворог мав би ще шанси, бо залишилося подолати трохи більше ста метрів, але переміг жах перед смертю. Перший підхопився якийсь поранений і з криком подався до кущуватого схилу, за ним – решта.

Тих кільканадцять секунд, які німці бігли відкритим полем, обійшлися їм дуже дорого. Кос плавно водив дулом кулемета, ловив щоразу нову постать на мушку й коротенькою чергою, трьома-чотирма кулями зупиняв її на бігу.

Віхура, спостерігаючи за битвою через перископ, розстебнув ларингофона, щоб командир його не чув, і нахилився до Лідки.

– Добрячий з тебе боєць. Але сердечко віддай. Дівчина на мить перестала стріляти з ручного кулемета. Боліло плече од віддачі, горло дер пороховий дим.

– Скажи це Косові, – кинула захриплим голосом. Капрал вдавано засміявся, вернув на місце водія, піддав газу й зрушив з місця.

– Стій, – стримала його команда Коса. – Куди?

– Адже ж повтікають.

– Місцевість не розвідана. Без прикриття в кущі не поїду. Не хочу втратити машину, – відказав Янек.

Навів гармату на схил, над яким виринули постаті парашутистів. Натиснув спуск. Гримнув постріл, і на купу золотавих гільз брязнула ще одна.

Тим останнім снарядом повалило ще двох парашутистів.

– Швидше! – покрикував Круммель. – До лісу! Рукою показував на узлісся, до якого лишалося метрів з двісті.

Вийшовши за межі обстрілу, вирівнювали віддих і крок. Капітан знав: досить п'яти хвилин спокою, досить заглибитися в ліс – і до його людей повернеться бойовий дух. Аби прискорити цей момент, діловито, трохи навіть недбало сказав до тих, що були найближче:

– Повернемося сюди вночі і виконаємо наше завдання.

Парашутисти без команди вишикувалися в три невеличкі колони. Йшли швидко, зігнувшись під важким спорядженням. Знеможені бігом, вони важко дихали, не в силі ні наслухатися, ні розглядатись довкола. І коли з-за дерев вилетів розгорнутий до атаки ескадрон, минуло дві-три секунди, поки його почули й побачили.

– Кіннота справа! – зарепетував Сірник, який ішов поряд з капітаном, і, різко повернувшися, пустив чергу, тримаючи автомат біля стегна.

– Ура-а-а! – гукнули улани у відповідь на кулі.

Сурмач, який мчав біля Калити, підняв до рота сурму, кинув у повітря трель чистих металевих звуків, що підбадьорювали коней і людей.

Один улан, уражений кулею в груди, поволі одхилявся назад. Григорій кинувся на допомогу, проте заледве встиг перехопити шаблю, що падала з руки. Перекинувши хлист у ліву, вхопив правицею зброю і вслід за іншими врізався на своєму чорному коні в піхоту.

Вахмістр Калита наїхав конем на парашутистів, звалив двох швидкими ударами. Третій прицілився у нього з відстані кількох кроків, але Саакашвілі штрикнув його кінцем шаблюки перш, аніж той натиснув спуск.

Звалений кіньми фельдфебель Сірник підвівся з землі. Замахнувся ззаду ножем на Григорія. Під кінським животом, мов стріла з луку, майнув у стрибку Шарик, всадив ікла в озброєну руку, двічі вдарив передніми лапами – Сірник упав.

У цій короткій сутичці, миттєвій, як зблиск шаблі, вирішилась доля бою – десантна рота капітана Круммеля перестала існувати.

Улани на конях крутилися полем, зганяючи в одне місце полонених – всього вісім чоловік разом з одягненим у цивільне провідником. Один парашутист з невеликою раною від шаблі на щоці став на коліна, другий стирав йому кров з обличчя і перев'язував рану. За ними присів капітан Круммель. Похапцем дістав із своєї планшетки карту й план, засунув їх у борозну під навислу скибу землі, підводячись, затоптав чоботом.

– Марш! – наказав німцям. улан, дулом автомата показуючи напрям.

До Григорія під'їхав вахмістр, вручив йому піхви від шаблі вбитого улана.

– На танку ким їздиш? – запитав суворо і, чекаючи на відповідь, частував гнідого грудкою цукру.

– Механіком, – відповів Саакашвілі з усміхом, припинаючи шаблю до пояса.

– Шкода, – пробурмотів Калита.

У цьому єдиному слові було все: пошана, щирий жаль і блиск неврученого ордена,

Розділ IХ СІВБА

Пославши осколковий снаряд у край схилу, Кос якусь мить дивився, як падають шматки дерну й каміння, підкинуті вибухом, як розсівається кушпела, а потім наказав одкрити люки. Прибіг взводний, скочив на броню, всміхаючись, світив білими зубами на вимазаному пилюкою обличчі й, дарма що мотор мовчав, гукав голосно:

– Але ж дістали прочухана й навіть здачі не дали.

– Нікого з наших не зачепило?

– Одного на смерть, – спохмурнів взводний. – На самому початку. Хто міг сподіватися, що така банда в тилу ходить…

– Парашутисти. Вночі їх скинули.

– Негайно вартових поставлю.

– Не зашкодить, але вони до темряви не повернуться.

Взводний, розглянувшись, раптом занепокоївся.

– А там коґо знов несе?

На тому березі з'явилися вершники й, стримуючи коней, почали спускатися стрімким схилом до річки.

– Мабуть, той, якого ми вже раз вночі зустріли, – сказав Густлік. – Кухмістер Кобіта[19]19
  Гра слів: "кобєта" по-польські – жінка.


[Закрыть]…

– Показав би тобі вахмістр Калита, де раки зимують, якби почув. – Кос покрутив головою і додав не без іронії в голосі: – Знов улан запізнився.

Поки вони балакали, солдати, не чекаючи команди, взялися наводити порядок на подвір'ї – перев'язували поранених, збирали порозкидане обозне майно, лаштували вози в дорогу, запрягали коней. Від стерні повертали два піхотинці, тягнучи трофейну зброю. Кожен ніс по два автомати, полотняні сумки з запасними магазинами і в'язки гранат. Нижчий, мов пса на повідку, тягнув за собою ручний кулемет.

– У німців заробили б курева, – сказав Віхура, який уже виліз з танка і стояв біля башти, обнімаючи рукою гарматний ствол.

– Хто? – зацікавився взводний.

– Ваші, оті, що залізяки тягнуть. Так, на перший погляд, з сотню сигарет буде.

– В тебе голова не болить? – запитав Густлік.

– Ні. А що?

– Бо дурниці верзеш. Хто пороху не нюхав, тому запах його паморочить голову.

– Що паморочить? Тобі паморочить? – розсердився капрал і з кишені на грудях добув чималий пожовклий аркуш. – Читати вмієш?

Кос, Єлень і взводний схилилися над німецькою листівкою із заголовком: «Трофейна зброя».

Гітлерівське командування зверталося до солдат. Кожен, хто принесе трофейну гвинтівку або автомат, одержить п'ять сигарет, ручний кулемет – десять, важкий міномет – двадцять. Далі йшов «прейскурант» ще грізнішої зброї– «катюша» (сто сигарет), бронебійні гармати і танки.

– Те – тридцять чотири, – прочитав уголос Густлік, – сорок пляшок спирту… Ти б хотів, антихристе поганий, танк на сорок пляшок горілки проміняти? – запитав і, не чекаючи відповіді, замахнувся.

Капрал ледве встиг одскочити за гармату, закривши голову руками.

– Облиш, – Кос стримав Єленя і суворо запитав Віхуру: – Де знайшов?

– У клуні, коли машину туди заводив.

– Викинь.

– Чому? Мені такий порядок подобається. Чому солдат має даром носити?

– То ти, придурку, не бачиш, що вони такий порядок завели тепер, коли не тільки трофейну, а й свою зброю в кущі кидають? – сказав Єлень.

– Ну добре, викину, не розводься. – Віхура махнув рукою і розірвав листівку навпіл.

– Отак найкраще, – засміявся взводний. – Папір поганий, навіть на куриво не годиться… Ну, пора, – зіскочив на землю і пішов до свого обозу.

– Як вони від'їдуть, – тихо сказав Віхура, – треба заглянути, що за тим муруванням. Кажу вам, ломом тільки садонути…

Густлік простиг свою довгу руку, зняв йому з голови шоломофон, показав у куток подвір'я. Між стіною і возовнею на свіжонасипаній могилі двоє піхотинців вставили хреста, збитого із штахет.

– Вирушаємо, – наказав Кос.

Віхура знизав плечима і, не обмовившись жодним словом, прослизнув у люк. Танк позадкував під клуню…

Коли затихло ревіння мотора, під'їхав на коні охляп Черешник. – Скільки? – запитав взводний.

– Сімнадцять, не рахуючи моєї, – похмуро відповів Томаш, зіскакуючи з коня. – Покалічених теж чимало.

– Не журись. Все одно відведу. Не гіршу, ніж твоя була.

Томаш стояв біля коня, широко розставивши ноги, спирався рукою об шию тварини і, перебираючи пальцями гриву, говорив з люттю крізь сльози:

– Хай уже людей гублять, але чим худоба винна? З мінометів по коровах б'ють…

– Вони, падлюки, нищили б усе, що в них одбираємо. По бруківці зацокотіли копита.

До садиби клусом їхав запилений переможний ескадрон. Вів його Калита, а зразу за ним їхав Саакашвілі з шаблюкою при боці. Перший підкручував, другий гордо погладжував вуса. Обидва враз зіскочили з коней. Вахмістр привітався з Косом і командиром обозу.

– Вдруге в той самий день, – сказав Янек, потискуючи простягнену руку. – Якби трохи раніше.

– Що вночі, що вдень, – урвав його Калита. – Ми вирубали тих, які з-під вашого вогню втекли. Небагато залишилося, – показав на вісьмох полонених. Улани саме заводили їх на подвір'я.

Шарик, що допомагав конвоювати, підбіг до Янека, заскавчав і затих під долонею свого хазяїна.

Усі три командири пішли до парашутистів. За ними Томаш, Віхура з Лідкою, а останніми Григорій і Єлень, який несхвально бурмотів:

– Навіщо бляху до боку причепив? Скинь.

Німці стояли насупившись, але гордо, пліч-о-пліч у дві шеренги. На правому фланзі офіцер, біля нього лісничий, ззаду за лісничим фельдфебель – на пиці в нього синіли порохові плями. Довгу хвилину тривала тиша, дедалі важча і дедалі запекліша. Ворожість, що накопичувалась роками, кров і кривда розділяли цих людей з кам'яними обличчями, що стояли зараз лице в лице. Жах і втома найдужче спотворили обличчя лісничого.

– Вночі підсвітили пожежею, показали дорогу, – промовив Калита. – І потім вже ми по свіжому сліду… Цікаво, чого тут шукали, що в білий день пішли в атаку?

Янек зняв з офіцера планшет, заглянув досередини і віддав вахмістрові.

– Встиг карту знищити або викинути. – І по-німецьки до полонених:

– Що ви тут шукали?

Вони мовчали. Янек чекав довгу хвилину, по черзі вдивлявся в обличчя і раптом показав на лісника: – Ти. Той здригнувся, зблід і повільно почав:

– Тут під землею…

Зненацька глухо застогнав, перехилився наперед і впав ниць на землю.

З його спини стримів чорний держак десантного ножа. Зелений мундир швидко темнів од крові. Кос добув пістолета і, тримаючи решту на мушці, присів, повернув лісника на бік.

– Мертвий. Той рябий ударив його в серце, – сказав, дивлячись на похиленого вперед фельдфебеля, що напружено чекав пістолетного пострілу.

– Соромно мені за вас, – мовив до своїх вахмістр. – Обдурити вас можна, мов дітей. Ану ще раз обшукайте, тільки все, до останньої нитки на тілі…

Парашутисти без команди підвели вгору руки, і двоє уланів стали вивертати їхні кишені. Все скидали на простелену плащ-палатку.

Серед ножиків, ганчірок, бинтів, цигарок та сірників блиснуло золото. Взводний нахилився, підняв хрестика й, збліднувши, показав:

– На шиї батько носив.

– Не встигли, – сказав вахмістр, – Догоряла його хата вже, – показав на мертвого лісничого. – Спізнилися якихось півгодини.

Томаш, що увесь час стояв мовчки, тільки судорожно стискав кулаки, враз глухо застогнав і пішов на парашутистів. Замашистими ударами звалив на землю фельдфебеля та капітана.

– Що ти робиш? – гукнув Григорій.

– Рядовий Черешняк! – крикнув Янек. Густлік ступив уперед, схопив Томаша за плече.

– Стій!

Але той, мов несамовитий, вирвався і ударом у щелепу звалив ще одного німця.

– От чортяка, – вилаявся Густлік і, заступивши Черешнякові дорогу, вдарив його у живіт.

– Так не можна, – говорив, тримаючи його за плечі, щоб не впав.

– Новенький, – пояснив Кос. – Лише четвертий день служить.

– Новий, зате чесний, – відповів вахмістр. – Я б його потримав на хлібі та воді, а потім представив до підвищення по службі. Не шкодить, що він їх трохи того… Увечері в штабі армії говіркіші будуть.

– Сьогодні ввечері?

– То вже недалеко. – Командир ескадрону кивнув головою, не без втіхи дивлячись, як повільно підводяться з землі побиті парашутисти і як фельдфебель розмазує кров із носа по бандитській пиці.

– Нам у той самий бік. Візьмемо полонених у кузов?

– Гаразд. Тільки напоїмо коней – і можна вирушати.

Вахмістр попрямував до криниці, а Кос підійшов до взводною, який ще й досі дивився на батьківський хрестик, що лежав на його долоні.

– Їдемо.

– Їдьте, – відповів піхотинець, немов лише зараз прокинувся від сну й простяг Янекові руку.

Хвилину здавалося, що хлопець і Янек ось-ось обнімуться й розцілуються, проте обидва були надто молоді й соромилися своїх почуттів. Тож тільки засалютували один одному та й розійшлися.

– До виїзду шикуйсь! – наказав взводний. Біля танка, на дошках, складених під клунею, згорбившись сидів Черешняк. Григорій, спершись на танкову броню, Густлік, що стояв біля башти, та Лідка, виглядаючи з відчинених дверцят кабіни, – всі слухали Віхуру. Порпаючись у моторі, він розповідав:

– …Але це ще не все. Уявіть собі, що вночі заступав мене на варті та й починає верзти, як біля Чорного лісу він переплив річку, перерізав кабель, і фріци не змогли підірвати замінованого моста. Порадив йому розказати своїй бабусі, коли до села повернеться…

– Облиш, Віхура, не час базікати, тільки-но улани напоять коней, вирушаємо разом з ними.

– Корову віддали, а за кіньми будемо їхати. Я б подивився, що там за стіною в цій клуні, а потім наздогнав би.

– Почекайте, – урвав Густлік, зліз з танка і підступив до Черешняка. – Чим же ти отой кабель різав?

Томаш мовчки дістав з кишені садівницький ніж і простяг Густлікові. Ненароком витягнув кінець кабеля, Єлень нахилився, добув чималий клубок.

– Водонепроникний, – сказав, уважно оглянувши. – Навіщо тобі?

– Хіба я знаю, – знизав плечима Черешняк. – Дріт завжди пригодиться.

Єлень одкрив ножа, попробував пальцем вістря, намацав дві невеличкі щербини. Передав Косові.

– Правду каже.

Віхура й Григорій, спинаючись навшпиньки, заглядали через плече, коли Янек розглядав кабель.

– Рядовий Черешняк, – покликав тихо Кос, а коли той підвівся, сержант простяг руку. – Дякую.

– То ти такий? – Григорій вхопив Томаша за плече, глянув йому в обличчя.

– Зніми шаблю, маєш з нею дурний вигляд, – нагадав йому Кос.

– Зараз зніму.

А Віхура вже ніс гармошку.

– Бери. Це тобі, – простягнув Томашеві. Хлопець, дарма що ще болів живіт, не міг далі ображатися.

– Грати вам буду, – пообіцяв.

– Давай руку на мир, зап'ємо згоду вином з палацу. Та Густлікова рука повисла в повітрі.

– Ні, пане взводний, – Томаш похитав головою. – Полонених, певна річ, не можна бити, але й нема такого закону, щоб солдата…

– Подивіться, – вигукнула Лідка, показуючи на ворота, куди один за одним виїжджали вози. Обозний салютував з коня і махав танкістам рукою.

– Забудь, – сказав Густлік до Томаша.

– Не забуду, – затято відповів Черешняк, навіть не повернувши голови.

Через відкриті ворота дивився на череду, на вози, які котилися в хмарах куряви.

День стояв оксамитово-теплий – сонце не пекло, повівав легкий вітерець, пахло молодим листям і травою. Солдати повмощувалися над ровом, хто гомонів, а хто вдавав, що дрімає, прислухаючись до пташиного щебету в сосновому чагарнику.

Раптом почувся рев мотора, дзвінкі веселі звуки гармошки й хвацька пісня – трохи уланська, трохи козацька, старовинна, але вже осучаснена.

Солдати зацікавлено повставали – хто ж воно їде в такою піснею?

Показався вусатий кавалерист, мабуть командир, а за ним – улани. У першій тройці їхав гармоніст у зсунутому на тім'я танкістському шоломофоні, а обабіч нього найголосистіші в ескадроні співаки.

За кіньми побачили силует танка і збагнули, звідки той глухий рев, чому на голові в гармоніста шоломофон.

Перехрестя залишилося позаду, колона в'їхала на горбик. Гармошка бадьоро виводила приспів, та вахмістр піднявся в стременах, обернувся.

– Ескадрон… – Музика й спів обірвались. – Стій! Зупинився і танк. Калита під'їхав ближче.

– Відпочинемо кілька хвилин. До штабу їхати не більше години, а тут уже наші полки квартирують, – накреслив рукою півколо, показуючи темні смуги на полях і солдатів біля плугів.

– Хто оре? – спитав Кос.

– Ми, – відповів вахмістр. – Наша бригада.

– Так скоро ж далі рушати.

– Та ж не собі. Для тих оремо, що тут житимуть.

Густлік мовчки зліз з танка, перестрибнув рів і подався до найближчої ріллі, де стояв віз, наладнований мішками.

Вслід за сілезцем поспішив Черешняк з гармошкою на грудях. Майже враз обидва вийшли на поле.

– Привіт! – засалютував Єлень.

– Привіт, пане взводний, – відповіли солдати-фурмани.

– Зерно? – Густлік торкнувся до мішка й, нахиляючи його до себе, розв'язав.

– Зерно.

– На засів?

Єлень, а за ним Томаш засунули по лікті руки в мішок.

– Посівне.

– Дасте мені трохи?

– Можна.

Допомогли одне одному прив'язати торби через ліве плече. Улани зіскочили насипати зерно.

Обидва змінилися на обличчі, коли стали понад пахучою зораною смугою, Томаш опустився навколішки. Густлік узяв жменю зерна, розсипав півколом по землі й рушив уперед: лівою – сіється, лівою – сіється. За ним – на три кроки ззаду і вбік – почав Томаш. Кидали зерно в борозни. Не собі. Тим, що мали прийти сюди жити.