Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 53 страниц)

Розділ XV «РУДИЙ»

Поранений дикий кабан-одинець, за яким женуться собаки, бореться, дістає удари, сам їх завдає і хоча спливає кров'ю, а проте він грізний до останнього подиху. Та коли йому пощастить позбутися переслідувачів, збити з пантелику погоню і втекти у вологі лісові хащі, він схиляє голову під тягарем болю і втоми, лягає і гоїть рани.

Щось подібне було і з танком поручика Семена. Коли Шарик приніс насос для пального і мотор почав працювати, їм здавалося, більше нічого й не треба було. Раділи, що знову можуть битися з ворогом. І тільки тепер, прорвавши подвійне вороже кільце і опинившись серед своїх, танкісти побачили, як дісталося машині від удару важкої міни, од вибуху в'язки гранат, яку швиргонули під гусеницю. Танк треба було капітально ремонтувати.

Так само було й з людьми. Тільки вже повернувшись, помітили в Єленя на потилиці фіолетові плями – видно, лопнула кровоносна судина, коли він з усієї сили старався відчинити заклинений люк. У Семена був шрам на лобі, хоч поручик і не пам'ятав, коли й чим його покалічило. Саакашвілі кульгав на праву ногу, поранену під Евіновим. Тільки у Янека не було видимих ушкоджень, але й він перший день ледве тримався на ногах, так боліли йому м'язи й кості. Танкісти лежали в траві біля танка. З ними був і Шарик, у якого з вуха текла кров, а на спині гноїлася рана від кулі.

– Хотів з нами помінятися, – уже втрете починав про те саме поручик. – Вважав, що його завдання надто легке. Тим часом ми живі, а там весь екіпаж…

– Я бачив між дерев вогонь, але не думав, що то вони.

– Легке завдання, важке завдання, а смерть завжди одна, – по філософськи зауважив Григорій. – Ніколи не знаєш, де спіткаєш. Німець стріляв, свій гранату кидав. Насилу пес урятував…

Янек мовчав. Йому було особливо важко – з самого початку він не симпатизував хорунжому Зенекові. Кого нам більше жаль – тих, кого любимо, чи тих, до кого у нас не було якихось добрих почуттів?

Усмішка надовго покинула екіпаж танка.

А проте молодість перемогла. Після першої ж відносно спокійної ночі, виспавшись, танкісти знову відчули в собі силу і взялися до роботи, щоб якнайшвидше відремонтувати машину. Про себе вони менше дбали, тож незабаром поскидали й пов'язки, накладені їм санітаром. Тільки одного Шарика пильнували всі четверо, і собака ходив з двома пов'язками, приклеєними пластирем до шерсті.

На третій день уранці все було в основному готове. Втрьох перевіряли механізми, а Янека ще на світанку послали під Острів до бригадних майстерень, звідкіля він мав принести рацію, бо стара вже зовсім вийшла з ладу. Собака, звичайно, побіг за своїм господарем.

Пробули вони там довше, аніж сподівався Кос. Спочатку не було техніків – поїхали десь на передову, щоб деякі машини полагодити на місці, а інші – розбиті – вивезти з поля бою. Потім довелося чекати на лампи, по які послали на другий берег Вісли. Янек нічого не міг прискорити; він потинявся трохи поблизу штабу, навіть запитав про Ліду, але йому відповіли, що вона спить після нічного чергування і її не будитимуть.

Зрештою, він і не просив будити, бо й сам до пуття не знав, чого хоче – сказати про смерть хорунжого Зенека, чи, може, просто побачити, як виглядає вона, довідатись, про що думає. Штабні писарі запросили його разом із Шариком на кухню, почастували обідом, розпитували, як там було в засідці, як вони пробивалися на допомогу оточеному батальйону, як вівчарка доставила донесення й повернулася з насосом для пального.

Сонце стояло майже в зеніті, коли Янек, кілька разів перевіривши, як працює рація, запакував її в рюкзак і вирушив у зворотню путь. З самого ранку було жарко, але тільки тепер, вийшовши в поле, хлопець відчув, яка спека. Над землею пахло горілим, висіла дрібненька пилюка, здавалося, що повітря обпікає шкіру й щоразу, коли його вдихаєш, розжарює легені.

Янек засукав рукави комбінезона аж за лікті, розстебнув комір. У руці ніс карабін з оптичним прицілом, – його подарував на прощання світловолосий гвардієць з батальйону капітана Баранова.

Товариші сибіряка дивувалися: «Стільки часу шукав такої зброї, а тепер віддаєш. Тобі вона потрібна, а їм ні». Неговіркий солдат виголосив тоді довгу промову: «Вартість подарунка визначається тим, наскільки він цінний для людини, яка його дарує. Часом шматок хліба значить більше, ніж годинник від начальства. Я не хочу, щоб у поляків лишився єдиний спогад про мене – розірвана гусениця. Я дарую те, що в мене є і що вважаю цінним». Ціни карабіну додавали зарубки, вирізані складаним ножиком на ложі. Було їх дев'ять. І означали вони влучні постріли сибіряка в оточенні під Евіновим.

Янек ішов полями, тримаючи карабін дулом униз, як мисливець штуцер. Позаду, важко дихаючи, біг Шарик. Попереду чути було вибухи снарядів і мін, але стріляли зрідка і якось ніби повільно. Битва згасала: німцям уже бракувало сили, щоб рватись уперед, а наші удари ще тієї сили не набрали. По звуках можна було судити, що то скоріше обмін пострілами, можливо, розвідка, але в усякому разі не атака. Кос навіть трохи здивувався, бо знав, що всю бригаду переправили на західний берег, що з учорашнього дня ініціатива в наших руках, що вже почався бій на захід від села Студзянки. Вчора, певно, був запекліший, а сьогодні, в неділю, стих.

Спокійно минувши поле, Янек дійшов до лісу. І тут, незважаючи на тінь, не було прохолоди. Стежка вела між деревами па самому узліссі, праворуч поміж стовбурами видно було широке відкрите, трохи похиле місце. Тут і там чорніли розбиті й погорілі машини, здалеку не впізнаєш – наші чи німецькі.

Посеред схилу зеленіла купка дерев, між ними стирчав димар цегельні. Цей димар давно вже був ціллю для артилеристів; у кількох місцях на ньому зяяли пробоїни, верх його був збитий, а проте димар стояв. Трохи далі на небокраї, вздовж дороги, двома рівними рядами росли тополі, а ліворуч, на тлі соснового бору, біліли берези. Біля спаленої лісової сторожки, де земля була порита окопами, виднів темний ряд смерек.

Стежка, якою Янек ішов, повернула широкою дугою там, де край лісу трохи відступав, але Янек знав, що потім вона знову виводить на той же напрям, і, щоб скоротити шлях, вирішив піти через поле навпростець. Все одно жарко і тут, і там.

Досі він не зустрів нікого, але тільки-но вийшов на відкритий простір і подався межею, обминаючи кущі будяків, почув, як хтось у лісі дзвінким голосом крикнув:

– Молодший сержанте!

Хлопець не звернув уваги на цей оклик і йшов собі далі, тільки Шарик настовбурчив вуха і повернувся туди, звідки чути було голос:

– Янеку!

Повернувши голову, Кос помітив у кущах з правото боку знайому постать. То була руда санітарка з роти Чорноусова. Дівчина ще щось йому кричала, махаючи рукою. Янек зрадів, кивнув їй головою – мовляв, зараз підійде, але вона, видно, не зрозуміла, бо вибігла з кущів і рішуче замахала на нього, щоб повернувся до лісу. Шарик біг до неї, стрибаючи через ріллю і піднімаючи куряву по сухій землі.

Янек прискорив ходу. І раптом почув гвинтівочний постріл. Дівчина впала, може, хотіла сховатися. Ні, не тому. Каска з її голови покотилася в борозну, показалося волосся кольору свіжовилущеного каштана. Він ще не збагнув, що сталося, а ноги самі понесли його. Янек широкими стрибками біг до неї, спіткнувся, зачепившись за борозну, і ту ж мить в нього над самою головою просвистіла куля.

Це не жарти. Ясно було, що то не випадковий постріл – десь тут сидить, замаскувавшись, ворожий снайпер. Стрибнувши ще двічі, Янек впав у борозну, притулився головою до землі. Серце після такого бігу несамовито калатало, він важко дихав, по лобі спливали краплі поту. Хотілося миттю схопитися, побігти туди, де лежала дівчина. Але Янек стримав це бажання – розумів, що допомогти Марусі може тільки живий, а мертвий уже ні на що не здатний. У чистому полі куля бистріша за людину.

Намагаючись не відриватись од землі, він розстібнув рюкзак і, залишивши його в борозні, підповз до межі. Тут відчув себе вільніше. Вузька смужка порослої травою землі, що розділяла поля, була глибоко підорана і добре затуляла його від противника. Межу вкривав скуйовджений чуб підсохлої високої трави, в якій росли кущами будяки. Янек трохи підвів голову і не далі, як за десять.метрів попереду, побачив камінь.

Камінь був великий, зелений від моху; з одного боку трохи відбитий, і там виднів червоний колір граніту Той камінь вріс у землю, він лежав тут з давніх-давен, коли його принесли в Польщу скандінавські льодовики. Янек вирішив перетворити його на свою фортецю. Швидко підповз до каменя. З жалем подумав, як би пригодилася йому саперна лопатка. Снайпер сидів десь праворуч од нього, і, щоб повернутись у той бік, Янекові довелося тепер руками розгрібати землю, пальцями рити собі окоп. От якби йому Шарикові кігті! А куди дівся пес?

Проте ніколи було думати про собаку. Хвилини одна по одній спливали, а в борозні менше, як за сто метрів звідси, лежала поранена рудоволоса дівчина. Янекові хотілося хоч глянути туди, але він стримався – кусаючи губи, зіщулився на місці, зайняв позицію. Дуло гвинтівки поволі просунув поміж травою та будяками, ступнями трохи розгорнув пісок і обережно визирнув уперед. На пагорбі було пусто, безлюдно, нічого там не змінилося.

Із-за пояса, з-під комбінезона Кос витягнув свій мисливський ніж з довгим, вузьким лезом і, почепивши на нього шоломофон, помаленьку почав піднімати його над каменем. Піднімав сантиметр за сантиметром, щоб надто різким рухом не виказати своєї хитрості. Коли темний краєчок шолома виступив на якихось два сантиметри над каменем, снайпер спіймався на гачок: гримнув постріл.

Янек відчув пекучий біль да щоці – його вдарида дрібні осколочки граніту. Шолом, пробитий кулею, впав на землю. Та все було марно – Янек не помітив, звідки стріляли. Сонце стояло в зеніті, але трошки хилилось на південь і сліпило очі. Контури дерев на узліссі були чорні. Хлопцеві здавалося, що постріл гримнув звідти, де на алеї, що вела до спаленої лісової сторожки, росла перша смерека, а біля неї береза і дві сосни. Визначення напрямку небагато допомогло – стрільця ж то він не бачив.

І Янек ще раз повторив той самий маневр. Знову гримнув постріл, проте снайпер на цей раз цілив не в шолом. Куля викресала іскри об камінь по другий бік, підняла з сухого піску невеличку хмарку куряви. Янек опустив голову під борозну і відчув, як уздовж спини йому збігає цівка холодного поту. Страх здавив хлопця за горло.

Його противник був розумний і досвідчений снайпер. Зрозумівши Янекові хитрощі з шоломом, він послав кулю повз камінь з лівого боку. А якби встрелив з правого…

Кос відчув непохитну певність, що дуло ворожої гвинтівки спрямоване на його укриття. Був зовсім безпорадний. Невидимий ворог відкрив його, а свою позицію не викрив. Хлопець не знав, що йому робити. Можна було повзти уздовж борозни аж до самого лісу. Це зайняло б не менше, як п'ятнадцять хвилин, а йдеться ж не про його власну шкуру. На полі лежить Маруся, поранена в ту ж мить, коли хотіла його застерегти.

Раптом з того боку, звідки летіли кулі, долинув далекий гавкіт. Спочатку Янек подумав, що то йому здається, але собака загавкав знову. Тоді Кос відсунувся на півметра праворуч, щоб не бути біля самого каменя, і обережно визирнув. Сонце, яке досі світило прямо в очі й заважало, тепер допомогло. Янек ясно побачив Шарика: сховавшись за стовбур сосни, пес підняв угору морду й гавкав на березу.

«Песику!» – тепло подумав Янек.

У кроні берези щось наче замаячило, гілки здригнулись. Янек притиснув приклад карабіна, глянув у приціл. Лінзи наблизили дерево, і Кос помітив людину, що сховалася між листям. Хлопець затамував дух і, піймавши ціль, плавно натиснув спуск.

Гримнув постріл. Собака перестав гавкати. Якусь мить не було видно ніякого руху, Янек хотів уже сховати голову, коли це серед листя щось блиснуло. Б'ючись об товсті гілки, падала гвинтівка – зачепилася ременем і повисла на нижньому сучку. А тоді затріпотіла вгорі тінь, і гепнулось на землю тіло.

Не можна було гаяти ані хвилини. Може, їх там кілька, поки отямляться… Янек зірвався на ноги, схопив рюкзак із рацією і кількома стрибками наблизився до дівчини. Йому здалося, що вона менша, ніж була тоді, коли приносила термос у засідку. Лежала на боці, витягнувши руки вперед і схиливши голову на груди.

Янек узяв її на руки і, широко ступаючи, пішов до лісу. Йдучи полем, ніби відчував на собі чужий погляд, здавалося, що хтось цілиться в нього, от-от його шарпне удар і гримне постріл.

Проте було тихо. Янек зайшов поміж дерева й, сховавшись у тіні, поклав Марусю на траву. Тільки тепер побачив, що гімнастьорка над правою ключицею у неї мокра і темна від крові. Хлопець розрізав ножем тканину, дістав з кишені індивідуальний пакет, розірвав його й забинтував рану.

– Болить… – прошепотіла дівчина, розплющуючи очі. – Це ти, Янеку? Добре, що він у тебе не влучив.

– Чого ти бігла?

– Я знала, що він стріляє. Убив би тебе. Жаль такого молодшого сержанта. Як це по-польськи? Капрал?… – Вона говорила короткими фразами, важко дихаючи. – Як ти мене виніс?

– Краще не говори. Мабуть, легеню прострілено. – Хлопець притулив палець до губів. – Зараз я понесу тебе далі, пошукаємо перев'язочного пункту.

У кущах зашелестіло, вистрибнув Шарик, тримаючи у зубах невеликий клапоть матерії. Сів на задніх лапах і, шкрябаючи кігтями по Янековій халяві, подняв морду вгору. Янек витяг у нього з зубів біло-синю пов'язку, на якій готичним шрифтом було написано: «Герман Герінг».

Маруся, лежачи в траві, мовчки дивилася. Тільки тоді, як хлопець повернувся до собаки, вона помітила у нього на плечі снайперську гвинтівку.

– Ти зняв його? Янек кивнув головою.

– Ми вдвох – я і Шарик. Якби собака не допоміг… Але ти мовчи, не говори.

Янек нахилився, взяв дівчину на руки. Праву руку Маруся обережно тримала біля себе, лівою обняла хлопця за шию. Крізь пропахлу мастилом тканину комбінезона чула, як б'ється його серце.

– Куди ти несеш мене?

– Нестиму, доки сил вистачить.

З-поміж дерев Янек вийшов на лісову дорогу і зупинився перевести віддих. Йому пощастило: од передової почувся гуркіт мотора, і з-за повороту високчив студебекер. Машина різко загальмувала біля самого Янека, здійнявши клуби густої куряви. Із відчиненого вікна виглядав Віхура – король казахстанських доріг.

– Кос, що ти тут робиш?

– Дівчину поранено, снайпер підстрелив…

– Давай її в кабіну. З того боку заходь.

Віхура відчинив дверцята, і Янек, ставши на підніжку, опустив Марусю на сидіння, поклавши її голову водієві на коліна.

– Відвези якнайшвидше до госпіталю.

– Зрозуміло, одвезу, але з однією умовою. Скажи мені, нарешті, що там було в Сельцях, коли ти відремонтував машину?

– Не придурюйся. Я заткнув шарфом вихлопну трубу.

– А потім?

– Потім собака його витягнув.

– Біс забери, гарний трюк. Ну, то газую далі, знову по снаряди лечу.

Дівчина прислухалась, як вони розмовляли чужою мовою про щось незрозуміле. Підібгавши ноги, вона лежала на сидінні в шоферській кабіні й несміливо всміхалася до Коса.

– Дай мені номер своєї польової пошти.

Янек хутенько надряпав на аркушику паперу свою адресу і всунув їй у кишеню штанів.

– Їдьте вже, треба поспішати.

– Я напишу тобі. Відповіси?

Хлопець кивнув головою, потис Марусі ліву руку і, скочивши із підніжки, захлопнув дверцята.

Студебекер поволі рушив, обережно об'їжджаючи вибоїни. Янек ще мить дивився на хмару куряви, що тягнулася за ним, і подумав: «Треба б знову написати листа Юхимові Семеновичу, вже зо два місяці, як не писав».

Стоячи збоку дороги і дивлячись услід грузовикові, радів – не тому, що лишився живий-здоровий, а тому, що врятував дівчину, а вона, може, напише йому. Фронтовик, який не має свого дому й не одержує листів, бідніший, ніж інші. У кожній людині живе потреба в теплому слові, туга за кимось, про кого можна було б думати в тяжкі хвилини бою. Тільки тепер Янек відчув, як він стомився, і сів на землі.

Щоб якось виправдатись перед самим собою за цю затримку, він вирізав на прикладі карабіна новий знак, такий, як ті, що вже були там. Порахував їх, торкаючись кожного пальцем. Разом було десять. Янек послинив великий палець, всунув його в пилюку, а потім замазав останню зарубку, щоб не впадала в очі.

Шарик лежав поруч, важко хекав од спеки і зацікавлено стежив, що робить його господар. І дуже зрадів, коли Янек відклав гвинтівку, нахилився над ним, поцілував кошлату морду в обидві щоки, якщо так можна сказати про собаку.

Потім нарешті вони зібрались, Янек закинув рюкзак з рацією на плече, обидва швидкою ходою рушили далі і вже без пригод дійшли до свого замаскованого в лісі танка.

– Тебе тільки по смерть посилати. Ждеш не діждешся, – бурчав Саакашвілі. – У нас уже все готово, танк як новий. Монтуй швидше свою скриньку.

Густлік і Василь сиділи за кілька кроків, притулившись спинами до стовбура. Янек півдня не бачив їх, і тепер помітив, що всі вони змінилися, що це вже не ті люди, яких він знав кілька днів тому. І річ не в тім, що в них були червоні од пилюки й сліпучого сонця очі, що всі трохи схудли. Йому важко було б визначити, в чому полягає та зміна. Можливо, з'явилися нові, дрібненькі, майже непомітні, але такі красномовні зморшки. Життя лишає на обличчі свої сліди. Війна вирізує їх особливо гострим різцем. В цьому відношенні один день бою вартий багатьох тижнів, а то й місяців мирного життя.

Через люк механіка Янек заліз у танк, сів на своє місце і заходився монтувати рацію; а Гжесь заглядав іззовні і розповідав:

– Знаєш, тут недалеко від нас стріляв снайпер. Автоматники навіть ходили туди. Скільки не дивились – не могли помітити. Аж коли хтось йому вліпив кулю, то бачили, як летів з дерева, наче дохла ворона. Якби ти раніш приніс рацію, то зміг би випробувати люльку, яку тобі сибіряк подарував. А так тільки носиш її сюди-туди.

– Яку люльку? – запитав Янек, усміхаючись сам до себе.

Він добре знав, що саме так солдати називають снайперські гвинтівки через оптичний приціл на них, Янека забавляло, що Гжесь ні про що не здогадується.

Саакашвілі не встиг відповісти, бо підійшов Семен і, просунувши всередину танка приклад карабіна, запитав:

– Янеку, то це ти?

Кос дістав з кишені біло-синю пов'язку і подав Василеві. Єлень, що підійшов разом з поручиком і теж заглядав у танк, схвально свиснув:

– Ходи-но сюди, – махав рукою Василь. – Ну йди ж, нахились. – Він узяв обома руками Янека за голову й поцілував.

– Нічого особливого, – пояснював хлопець. – Шарик вислідив його, мов куріпку. Підбіг до дерева, на якому той сидів, і загавкав.

– То це ж подвійний тріумф. А чому ти не в гуморі?

– Снайпер поранив Марусю. Пам'ятаєте ту санітарку, яку називали Вогник? Віхура повіз її в госпіталь.

– Що ти кажеш! – зажурився Густлік. – Тяжко поранена?

– Тяжко.

– Видужає, її ж одразу повезли, лікарі вилікують. Янекові раптом набігли на очі сльози, покотилися по щоках. Помітивши це, троє друзів одійшли, почали шукати Шарика, щоб виявити йому подяку. А Кос долонею витер обличчя, закінчив монтування рації, зв'язався з бригадою і, пояснивши, що це тільки перевірка, вийшов з машини.

– Порядок? – запитав Єлень.

– Порядок. Самі знаєте, кожна рація в порядку, коли її перевіряєш. А коли справді потрібен зв'язок, вона підводить.

Василь сидів на борту танка і, задерши голову, дивився крізь гілля дерев у небо.

– Переміниться погода? – поцікавився Янек.

– Ні, буде така ж сама спека. Але я не хмар шукаю, а думаю про те, про що ми вже говорили: про назву.

– Як не хочете, щоб був Гнідий, то й на ті ваші Буцефали я не згоден, – заявив Єлень.

– Слушно, – визнав Василь. – Коней у нашому моторі цілий табун. А крім того, танк – це щось значно більше, ніж кінь, значно ближче. Це наче людина, як товариш… Назвімо його «Рудий».

– А це ж чому? – обурився Єлень. – «Гнідий» не хочете, а «Рудий» – то вже добре?

– Я тобі скажу, – підморгнув йому Гжесь. – Подивись: од вогню він весь порудів, став каштанового кольору. Назвати Марусею не можна, бо це ж не дівчина. Вогником – не годиться, хай нас броня береже від вогню. А «Рудий» якраз добре.

Густлік глянув на Янека і ляснув себе долонею по лобі.

– Ясно, тепер я вже розумію. Якщо це заради тієї гарної дівчини, то хай буде. Згода.

Розділ XVI ШТУРМ

Увечері до них прийшов зв'язковий з роти автоматників і в сутінках провів машину на нову позицію.

Тепер вони стояли в окопі між високими деревами, а попереду одразу починався густий і низький, що сягав не вище грудей, молодий сосняк. Там були позиції піхотинців.

Коли запала ніч, стало ще тихше, ніж удень, здавалося, що й битва вщухає. Тільки освітлювальні ракети, що їх раз у раз пускали німці, нагадували про неї. Описавши в темному небі дугу, вони падали на землю і ще якусь мить жевріли на піску або в траві, Єлень залишився в башті, чергуючи біля перископів, а всі інші члени екіпажу прилягли внизу, на ящиках із снарядами. То дурниця, що було твердо, що дерево муляло в боки – вони вміли й так спати. Але тепер сон не приходив, бо танкісти добре знали, що завтра буде останній удар по Студзянках.

– Звідки відомо, що саме завтра? Ну, ми дізнаємося про це від командування, з штабу, але чому командир вирішує, що треба наступати не сьогодні, не післязавтра, а саме завтра?

В танку було темно, не горіла навіть маленька лампочка, що освітлювала приціл, і Янек говорив у простір, товаришів, які лежали поруч нього, він не бачив.

З хвилину тривала мовчанка, а потім озвався Саакашвілі:

– Я тобі так поясню: ось, наприклад, хтось на тебе напав, ударив тебе. Тобі потемніло в очах, ти захитався на ногах, отож поки що ти відбиваєш удари, відходиш. чекаєш, поки в голові тобі перестане шуміти. Потім, уже отямившись, ти починаєш ходити навколо противника, ніби викликаєш його, і ждеш, коли він зробить необережний рух, відкриється – тоді б'єш. Зрозуміло?

– А звідки відомо, що вони завтра зроблять необережний рух?

Василь не брав участі в розмові. В танку стало тихо. Тихо було і в лісі. Навіть піхотинці, що сховались у молодому сосняку, не стріляли.

Минуло, може, хвилин з п'ятнадцять, і Янек, чуючи рівне дихання товаришів, почав уже дрімати, коли раптом десь далі, з лівого боку від танка; зчинилася стрілянина. Чути було черги з ручних кулеметів, з автоматів, вибухнуло кільканадцять гранат, кілька разів озвалися міномети. Потім начебто пролунали вигуки, але невдовзі все стихло.

Янек підвів голову; розумів, що й товариші не сплять. Густлік у башті неспокійно крутився на командирському сидінні. Але Кос не хотів запитувати перший.

– Танкісти! – несподівано зовсім близько почувся голос якогось автоматника. – Спите?

– Спимо, – відповів Єлень, відхиляючи люк. – А хіба що?

– Кажуть, що це росіяни закрили котел. У темряві вибили німців з того лісу, що на південному боці.

Крім телефонів і рацій, у кожній армії є ще один спосіб поширення відомостей, який діє не менш справно, ніж радіохвилі. Це солдатський телеграф. Вісті передаються із уст в уста уздовж лінії фронту, перекидаються разом з вістовими й шоферами із спостережних пунктів на батареї, доходять з фронту в тил, а з тилу – на фронт.

Батальйони й полки, дивізії й корпуси – не тільки зборисько людей, але й живі організми. Нагромадження сил, оборона, наступ – це немовби рухи пальців руки, про них завдяки нервам довідується все тіло. І тепер мов дрож по шкірі, по всьому фронту пройшла звістка про те, що танковий клин дивізії «Герман Герінг» відрізано й оточено.

– Тепер, розумієш, Янеку? – спитав Семен. – Якби ми вдарили вчора, або сьогодні, чи навіть на кілька хвилин раніше, то гітлерівці могли б стягнути підкріплення або відступити.

– Авжеж! Я йому пояснював, – втрутився в розмову Гжесь. – Якщо обухом ударити по шишці, то гілка тільки захитається, і нічого їй не станеться. Як хочеш розбити горіх, то треба покласти його на твердому. І тепер, коли вони оточені…

Семен підвівся, вигнав Єленя з башти, наказавши йому відпочивати. Янек і Гжесь схопилися, щоб заступити командира, але той не хотів і слухати – велів і їм спати. Екіпаж знав, що Василь не любить, коли надто довго опиратися, що сперечатися з ним можна до певного моменту, отож знову повкладались на ящиках.

Семен відхилив люк і дивився в небо, на якому моргали зорі. Щоб пом'якшити гострий тон наказу, мовив пошепки:

– Спіть, хлопці, завтра буде гарна погода.

– Хлопці… Хлопці!

Танкісти прокинулись, не знаючи – спали вони тільки хвилю чи, може, кілька годин.

Надворі було темно, отже, ніч ще не минула. У відкритому люці побачили силует Семена.

– Ідіть сюди.

Всі схопилися, стали в башті біля командира.

– Під'їхала машина, і хтось питає про танкістів. Може, генерал? От я й розбудив вас.

В кущах зашелестіло, чути було, як тріщать гілки – продиралась людина.

– Агов, є тут хто?

– А ти хто?

– Кухар, хіба не впізнаєте?

– Сюди, трохи правіше.

Капрал Лободзький виліз на броню і став біля башти. Він був такий же, як і тоді, коли танкісти познайомилися з ним: трохи згорблений і шкіра обвисла, наче була на нього завелика. От хіба що тільки трохи схуд, а може, то так здавалось уночі.

– А-а, це ви – чотири непорочні танкісти й благородний пес. Ідіть он туди прямо й візьміть собі з кухні м'яса, кави, хліба. Кави можете налити в термос. А я тим часом трохи відпочину тут.

Семен наказав Єленю залишитись у танку, а решта троє, узявши котелки, почали один по одному вилазити з танка. Янек підсадив Шарика до люка і виліз останній. Кухар притримав його за руку.

– Кос, я зустрів Віхуру з боєпостачанням. Велів сказати, як побачу тебе, що ту поранену дівчину перевіз на другий берег і передав одному лікареві прямо в медсанбат.

– Дякую, що сказав.

– Нема за що, – знизав плечима Лободзький.

Кухню знайшли легко – їх привів Шарик. Між деревами, на вузенькій просіці, стояв невеличкий грузовик з причепами – двома котлами, з розбитого вгорі димаря здіймався дим. Шофер спав на сидінні, з відчинених дверцят кабіни стирчала голова з коротко підстриженим волоссям. Незважаючи на темряву, було видно, що все обличчя всипане темним ластовинням. Гжесь хотів розбудити шофера, але Семен спинив його:

– Нехай спить.

Напилися вдосталь гіркої ячної кави, набрали в два котелки вареного м'яса, знайшли під брезентом хліб. Коли повернули до танка, кухар спав на броні біля мотора, поклавши під голову звинуту Шарикову постіль.

– Це я підклав йому, щоб ґулю не набив, – пояснив Єлень. – Так спить, що жаль будити. Тільки спочатку маму покликав.

Гжесь бризнув йому в обличчя кавою. Кухар схопився, протер очі і напівпритомний забубонів:

– Удень варю, вночі розвожу…

Він скочив з машини, ввійшов у густий сосняк і заплутався в заростях.

– Почекай, – сказав Янек. – Іди за псом, він заведе. Шарику, проведи до кухні.

Обидва зникли в темряві, а по хвилі екіпаж почув, як захурчав мотор. В ту ж мить прибіг Шарик – веселий, несучи в зубах чималий кусень сирого м'яса.

Незадовго до світанку друзі спільними силами вклали Семена спати, пообіцявши розбудити, як тільки щось трапиться. Самі втрьох примостились у башті. Єлень доїдав рештки м'яса з хлібом, а Янек з Гжесем пошепки розмовляли. Крізь соснові крони було видно небо на сході. Ось воно почало яснішати, потім унизу поволі зарожевіло. Зірки погасли, на броні з'явилася роса…

Поручик повернувся з боку на бік, зітхнув і, здавалося, щось сказав. Янек зліз із сидіння, заглянув униз і почув шепіт:

– Люба, я прийду… Я зараз.

На дні танка було темно, але у відкритий люк механіка падало світло, пасмо сірого ранкового світла, в якому здавалося, що Василеве обличчя вкрите ясно-блакитними тінями. Янек дивився на нього, і командир видався йому значно молодший, ніж завжди. Губи в нього були вологі, ніби трошки підпухлі, як у дівчини. Кос подумав, що Семен міг би бути його старшим братом. Найстарший в екіпажі – це ще не означає дорослий.

– Що там? – тихо спитав Гжесь.

– Нічого, розмовляє крізь сон, – відповів Янек.

Десь зовсім близько від них гримнув постріл з танкової гармати. Грім покотився й відбився луною від лісової стіни. Семен одразу прокинувся, розплющив очі.

– Чую, що німці оголосили початок дня. – Він сів і глянув на годинник. – За п'ятнадцять хвилин, Янеку, ти повинен бути біля рації, а тим часом, думаю, можна поснідати – пора вже. Давайте сюди каву.

З'їли по скибці хліба і, передаючи один одному котелок, випили до дна два літри кави.

– Ну, а тепер по місцях.

Окоп, в якому стояв танк, був мілкий, насип не затуляв прицілів, але Гжесь і Янек, що сиділи на пів-метра над землею, бачили тільки найближчі деревця густого сосняка.

Сонце вийшло з-за обрію, і в його світлі Кос побачив через приціл сиві ниточки, на яких повисли дрібненькі краплини роси. Маленький зелений павучок працьовито дріботів по них, з'єднував і сплітав сіть. Він працював дуже ретельно, не знаючи того, що цей стальний горбок рушить з місця, помне сосонки, порве павутину. Янекові стало жаль павука. Якусь мить хлопцеві кортіло вийти з машини і перенести павука разом з усією гілкою кудись убік, а потім спало на думку, що це не має смислу, що вони самі не знають своєї долі, не знають, чи не помітив їх ворог.

Можливо, саме тепер, на світанку, їх зрадив сонячний відблиск на броні, і «фердинанд», причаївшись за кількасот метрів, уже навів на них свою гармату. Може, ті вже заряджено снарядом калібру 88 міліметрів, і досить тільки злегка натиснути на спуск…

Ні, то дурні думки, нічого такого не станеться. Танк стоїть нерухомо, добре замаскований, сонце світить позаду них. Інша річ танки, які стоять по той бік села і атакуватимуть його з заходу. Досить відкрити перископ, і це може видати їх.

У навушниках засвистіло, і одразу ж по тому дуже чітко, ніби зовсім рядом, почувся голос:

– «Граб», «Дуб», «Бук», «Сосна», «Ялина», «Модрина»… Я – «Вісла», я – «Вісла». Доповідайте, як чуєте… Прийом.

Це була Ліда. Вона говорила сонно, неквапливо, таким голосом, ніби її щойно розбудили.

– «Вісла», я – «Ялина». Чую вас. Прийом.

– Я – «Дуб». Чую вас.

Роти доповідали одна за одною, здавалося, спокійно, хіба що тільки трохи швидше, ніж треба було. Янек почекав і доповів останній:

– «Вісла», я – «Граб». Чую вас добре. Прийом.

Він не сказав «Граб-один», назвав позивний усього взводу, хоч вони були самі – один танк. Хорунжий Зенек разом з усім екіпажем згорів, коли викликав на себе вогонь, прикриваючи їхній рейд на допомогу оточеному батальйону. Загинув швидше, ніж доварився бульйон з курки яку піймав механік. Третю машину через день підбило – снаряд влучив у мотор; танк відтягнули транспортером і поставили біля штабу як нерухому вогневу точку.

– Я – «Вісла», чую вас усіх. Тебе, «Граб», теж. Янек не знав, як йому розуміти останні слова – чи це їхній танк вирізняють серед інших, чи, може, то просто насмішка. Знизав плечима, невдоволений, що це трохи ще вразило його. І з радістю подумав, яким простим і щирим було його нове знайомство. «Якщо вцілію в бою, то, може, за кілька днів одержу лист із госпіталю. Тоді я напишу їй, що ми назвали свій танк «Рудий». І ще напишу: «Це по кольору твого волосся, Марусю…»