Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 53 страниц)

Намацавши стежку, що вела між дюни, зупинилися. Один став на коліна й показав рукою, що дорога вільна. Схопилося троє розвідників, вийшли вперед.

Хвилину тривала тиша; чути було тільки плюскіт хвиль і ритмічний шелест – то біля самого берега десантники присипали піском перекинутий догори дном понтон. Вже його майже не видно, обернувся на плаский горбик. Од дюн двічі блимнули ліхтариком. Застиглі до цього часу, втиснені в пісок десантники піднялися і один за одним рушили у глиб узбережжя.

З віддалі кількох метрів тим, які лежали на землі, всі вони здавалися велетенського зросту. Були одягнені в маскувальні комбінезони, шоломи закосичені приморською травою. Тримали напоготові автомати й ручні, кулемети. На поясах мали ножі, за поясами – гранати. Йшли обережно, вовчою ходою розвідників, не в ногу. Тільки одна групка – дев'ять чоловік – відрізнялася від інших рівнішим, менш обережним кроком. І вбрані були інакше – у чорні штани й куртки, в танкістські захисні шоломи. За ними ще кілька десантників, які пильно роздивлялися довкола.

За два метри від залишеного німцями сліду в темряві піднявся край плащ-палатки, й над окопом з'явилися дві голови.

– Думав, що вже капут, що мені якийсь на вухо наступить, – пожалівся Густлік і весело додав. – На «Рудого» жодного снаряда не мають, тільки шріт.

– Але навіщо вони з собою танкістів ведуть? – здивувався Янек.

Вискочили з окопу і поспішно відстебнули з кілків маскувальний брезент, що покривав танк. Густлік виліз на гусеницю і зсунув брезент з поверненої назад гармати. Янек підважив ножем прочинену ляду переднього люка, підняв її руками й просунув голову досередини.

Там під гарматним затвором сиділи на ящиках із снарядами Григорій, Томаш і Віхура. У світлі маленької електричної лампи для підсвічування прицілу двоє грали в карти, а Черешняк давав непрохані поради. Навіть не помітили, що хтось заглядає. Кос зірвав з голови шоломофон, вдарив ним поміж гравців. Відскочили, немов од гранати.

– Ну, чого? – скривився Віхура, мацаючи ґулю на голові, яку набив об броню. – Не міг сказати, щоб кінчали?

– Ти мав залишатися з Лідкою при радіостанції.

– Не час залицятися. Поїду з вами.

Саакашвілі прослизнув вужем на своє місце і спитав, кладучи руки на важелі:

– Їдемо?

– Почекай. Нехай відійдуть далі.

Вахмістр Калита спостерігав висадку цих же десантників згори, сидячи верхи.

Німці, проминувши приморські дюни, вийшли в поле. Не змінили строю, тільки розбилися на окремі групи. Один німець, мабуть офіцер, біля якого йшов солдат з радіостанцією на спині та двоє зв'язкових, змахнув рукою. Прискорили ходу, одні за одними зникали за невеликим пагорбком.

Тоді з-за стогу вихопилось двоє розвідників-кавалеристів, погнали слідом за десантниками.

Калита почекав ще хвилину за високим, розквітлим уже кущем терну, потім підострожив коня, за ним – сурмач, ведучи на повідку собаку. Приставивши долоні до рота, Калита тричі пугукнув. Ескадрон висипав з укриття на поле, розтягнувся півмісяцем і рушив слідом за розвідниками. Коли під'їжджали до шосе, вахмістр подав рукою сигнал, а сурмач нахилився в сідлі.

– Пора, – сказав і, пустивши з долоні один кінець повідка, витягнув його з-під нашийника.

Шарикові не треба було казати двічі – повернувся й помчав до своїх. Росяна трава намочила йому шерсть, приємно холодила боки. Терновою гілкою дряпонуло спину, і зразу ж у сутінках майнули стовбури приморських сосон. Водночас із шелестом піску почув під лапами низький стугін «Рудого», мотор якого працював на повільних обертах.

Шарик стрибнув у відкритий люк, і після того танк зразу рвонув з місця, викидаючи з-під гусениць фонтани піску.

Кос і вахмістр ще вдень домовилися про систему найпростішої сигналізації, накресливши на карті чотири наймовірніші варіанти просування десанту і давши трьом з них умовні назви. Останній, їх власний шлях над море, залишився безіменний. Тому що Шарик приніс під ошийником чистий папірець, Саакашвілі вів танк до фільварку й поля, де відбулася атака кінноти, в якій сам брав участь. Їхав швидко, бо з Калитою домовилися, що він вишле їм назустріч патруль уланів.

Чималий відтинок шосе йшли з швидкістю понад сорок кілометрів на годину. Шмат дороги минули дуже швидко, і вже видно було проти неба могутні крони дубів на перехресті – аж коли права гусениця підозріло задзвеніла і – ледве встигли загальмувати – лопнула.

Кос навіть не скомандував, бо навіщо, коли й так усе відомо. Мовчки взялися до роботи. Мовчанка в таких випадках була традицією екіпажу, ще від студзянківських часів. Працювали справно, тільки що новий трак, закладений на місце порваного, був не новий. Вже закінчували ремонт, коли в лісі раптом застугоніли копита, з-поміж дерев вилетів сурмач і двоє уланів. Побачивши танк, різко натягнули повіддя.

– Пан вахмістр питають, чому не їдете? – спитав задиханий сурмач.

– Мотор новий, личаки старі. – Григорій розвів руками. – Підкувати мусимо коня.

– А що німці? – запитав Янек.

– Одні хазяйнують у тому фільварку, де ми зустрілись, а інші пішли в чагарник на горбі і немов крізь землю провалилися.

– Крізь землю? Кроти, чи що? – закепкував Віхура.

– Той бункер на самій вершині, пам'ятаєш? – підказав Єлень.

– Лісничий, якого закололи, говорив, що там є щось під землею, – пригадав собі Кос.

– Пан вахмістр питають, – знову почав сурмач.

– Почекай, сам йому скажу, – урвав командир «Рудого» й наказав: – Картярі залишаються і кінчають роботу. Якби фріци поверталися, блокувати шосе вогнем. А взводний Єлень з рядовим Черешняком поїдуть зі мною верхи.

Сурмач зрозумів, витяг ногу з лівого стремена, під'їхав ближче. Янек вхопився за луку сідла і стрибнув йому за спину. Те саме зробили Томаш і Густлік. Шарик зацікавлено приглядався цій раптовій зміні засобів пересування, загарчав навіть невдоволено, що йому не виділили верхового коня, проте побіг клусом за кіннотниками.

Дивлячись їм услід, Віхура задекламував:

– Залишитись одному на шосе і вночі – це люблю, сказав я, це люблю!

– Вірші?

– А ти що думав. Казала мені Лідка, що ти її грузинськими віршами причаровував. Я також зумію.

– Як зумієш, то підніми, вирівняти треба. – Григорій показав йому, як братися за шворінь, застромлений в трак зірваної гусениці. – Наше щастя, що ці десантники не мають чим припекти танкові.

– Хіба що гранату кинуть.

– Не підійдуть. Звідсіля добрий обстріл.

Коні стомилися під подвійним тягарем, щораз частіше переходили на повільний крок і, поки прибули на місце, вітер розігнав хмари з місяця, пояснішало. Було так, як і казав Густлік – на пагорбку, з якого кілька днів тому побачили обоз у фільварку й череду корів, чекав Калита, а кілька метрів далі сіріла овальна башта, вкрита маскувальною дротяною сіткою.

Вахмістр коротко доповів обстановку й закінчив похмуро:

– Без саперів діла не буде. Або кликати допомогу, або чекати, поки німці, повертаючись, не відкриють.

– А коли є ще один вихід? – запитав Кос,– Приміром, десь тут, на подвір'ї?

– І фільварок також блокуємо: дванадцять уланів з трьома ручними кулеметами.

– Треба подивитись.

Ховаючись поміж кущами, Янек зійшов схилом пагорбка до фільварку. У вузькому яру стояв коновод, який тримав за вуздечки четверо коней. Праворуч – замаскований кулемет і троє уланів біля нього. Двісті метрів далі в місячному сяйві лежало безлюдне подвір'я. Звідти долинали ритмічні удари, немов хтось ломом кришив стіну.

З хліва, не підозрюючи, що хтось за ним стежить, вийшов німець і подався до криниці. Кулеметник водив за ним стволом кулемета, тоді буркнув:

– Зняв би.

– Вахмістр одірвав би тобі голову, – відказав заряджаючий. – Треба чекати.

– Чого вони там грюкають?

– Піди подивися.

– Сам іди, коли такий розумний.

– Мені до того байдуже.

Янекові теж дуже хотілося б знати, що там німці поробляють, чого шукають у фільварку й під землею. Що вони затівають?

Його розсердила словесна перепалка кулеметників. Небагато зробиш з таким солдатом, якому «байдуже». Повернувшись, мовив до Калити – гостріше як годилося б:

– Треба було не дозволяти їм лізти під землю або послати когось слідом…

– В якому це уставі записано, щоб кавалерія переслідувала противника під землею? Та й як, люк зачинено?

– Це ще треба перевірити. Доповісте все докладно генералові.

– Ясно. І про аварію танка теж. Щодо цього з конем певніше.

– Ходімо, – повернувся Кос до Єленя й Черешняка. Відійшли поміж дерева і залягли разом з Шариком за кілька метрів від бункера.

– Як зараз не вилізуть, то засну, – широко позіхаючи, прошепотів Єлень, – Ти б дав мені цей мотлох під голову, – потягнув Томашів рюкзак до себе.

– Твердий, – усміхнувся Черешник.

Тротил! Тротил треба завжди мати з собою, думав Кос, хоча б кілька брикетів. Сушив собі голову тим, як пробратися до бункера, але нічого розумного на думку не спадало.

Ніхто з присутніх цього не помічав, але Шарик відчув – хазяїна щось турбує. Тицьнув його носом у руку, а потім дряпнув лапою по халяві і показав на предмет, який спершу здався Янекові каменем, а потім – начебто лисим їжаком.

– Дивіться, – прошепотів Янек.

Зі шпарини в бетоні, два метри над входом, блиснувши в місячному сяйві, поволі висунувся тонкий пружний металевий прут.

– Одірвати, хай їм чорт? – спитав Густлік.

– Сполохаємо, – похитав головою Кос. – Треба хитрістю. Коли в нього не вийде прийом, може, вилізе, а ви…

– Ясно, – сказав Єлень і потягнув Томаша за рукав. – Ходімо, синку, цього-то вже зможеш відлупцювати, – показав затиснений кулак, – і не дивитися, яка ґуля вискочить.

Коли обережно підійшли і причаїлися біля самого входу, Черешняк для певності шепнув:

– Справді? Можна відвести душу?

Сілезець, приклавши пальця до рота, ствердно кивнув головою.

Янек виліз на бетон, присів біля антени й обережно зачепив за неї дулом автомата. Трохи підняв і знов опустив. Шарик лежав поряд, поклавши морду на витягнені лапи, і водив очима за дулом. Ця операція так його здивувала, аж заскавчав.

– Радіохвилі не проникають крізь металевий екран, – теж пошепки пояснив йому Кос. – Все тобі треба знати?

Обер-лейтенант флоту Зігфрід Круммель не любив Балтики. Почував себе добре на широких водах Атлантичного океану, навіть у Північному морі – куди гірше «в цій мілкій тарілці з галушками», як часом любив казати.

Проте на війні рідко можна бути хазяїном власної долі, саме тому від осені сорок четвертого року підводний човен, яким командував Круммель, плавав у Балтійському морі. Уникаючи щораз нахабніших катерів-мисливців, ховаючись од «ильюшиних», прикривав комунікації, що вели до оточених у Латвії дивізій. Потім допомагав оточеним у східній Пруссії; ще згодом – гарнізон, з яким поляки вели запеклі бої за Колобжег, і, нарешті, оця сухопутно-морська операція.

На базі йому сказали, що йдеться про надзвичайно цінну сировину, пов'язану з виробництвом вундерваффе, чудо-зброї, яка не лише врятує великий рейх і Адольфа Гітлера, а й змусить капітулювати всіх ворогів. Вірив, або принаймні дуже хотів вірити, що таку зброю можна сконструювати, поки ще не пізно.

Парашутисти під командою Гуго Круммеля завдання не виконали, але останнє повідомлення про хід операції вони передали по радіо з району фільварку. Отже ті, що вціліли, повинні бути десь тут. Такого не буває, щоб з розбитого загону не залишалася хоча б одна душа. Може, причаїлися в підземеллях, де сховано серце чудо-зброї.

Круммель сидів під стіною в глибокому затінку. Дивився, як один з матросів набирав з криниці воду. Досі операція розгорталася успішно, аж занадто. Люди стали впевненішими. Не такі вже й страшні ті червоні, як їх малюють. Не такі вже й пильні, коли досі не помітили десантної групи.

Підійшов матрос з відром.

– Вода, панове, свіжа вода.

Крізь чималу діру, продовбану в стіні, виліз танкіст, став навколішки і жадібно напився.

– Що з танками, друже? – запитав матрос.

– Порядок, – відповів танкіст, витираючи лице рукавом, – Скоро вирушимо.

За стіною цокали об метал інструменти. Двічі крізь діру в цегляному мурі блиснуло рухливе світло.

Круммель підвівся, ввійшов до обори. Танкіст виструнчився і доповів:

– Я готовий, пане обер-лейтенант.

Зігфрід кивнув йому головою і, повернувшись до радиста, що сидів у кутку, запитав:

– Що там під землею?

– Жодного сигналу, пан обер-лейтенант. Він мусить висунути антену, – показав жестом і крізь прочинені ворота глянув на горб, де стояв бункер, буцімто з такої віддалі міг побачити, чи його колега встиг уже висунути назовні антену.

Метрової товщини бетонна башта ховала під собою не артилерійські каземати, а вентиляційне устаткування підземного заводу, будівництво якого припинено було буквально за день перед вступом поляків. Відтоді, од середини березня, безперервно світили тут електричні лампи на склепінні, які живилися потужними акумуляторами. І зараз у їхньому світлі виднілися сходи, що вели кудись униз.

У невеликій ніші, в місці заздалегідь підготовленому для заводської радіостанції, присадкуватий солдат у маскувальному плямистому халаті порався біля похідної рації. Ніяк не міг зрозуміти, чому близькі, виразні сигнали раптом затухали і зникали, а потім поверталися знову.

– Ото чортів, – вилаявся стиха і попрямував до виходу.

Біля зачинених на три засуви дверей стояв вартовий з автоматом на грудях.

– Треба вийти й полагодити антену.

Вартовий пам'ятав заборону командира групи, але ж бачив, як радист мучиться, і вирішив допомогти встановити зв'язок.

Обидва дружно почали відсувати по черзі товсті металеві засуви. Коли радист узявся за останній, вартовий стримав його і про всякий випадок погасив ближчу лампочку. Обережність не завадить.

Лише тепер, у півтемряві, ледь освітленій сяйвом, що линуло зсередини, відсунули сталеву скобу й стали виштовхувати назовні овальний залізобетонний люк, який з легким шумом їхав на рейках, потім потрапив на завісу, повернувся, і тоді на тлі нічного неба з'явилися гілки дерев.

Вартовий дивився вслід радистові, що спритно вибіг назовні, і бачив, як той зненацька повалився від удару на землю. Не мав змоги ні допомогти товаришеві, ні зачинити люк, тож причаївся за рогом, біля самого отвору, готовий стріляти або колоти широким матроським ножем.

Зразу ж за його спиною під склом знаходилася кнопка і напис на стіні «Тривога». Зиркнув на сигнал і завмер, не зводячи очей з овальної плями місячного сяйва біля самісіньких ніг. Якщо хтось захоче проникнути сюди, його видасть тінь.

Знадвору долинав невиразний гуркіт, голоси. Вартовий знав: противників мусить бути кілька чоловік. Подумав, чи не краще зразу натиснути кнопку, проте, уявивши обер-лейтенанта флоту Зігфріда Круммеля, який з пістолетом у руці запитує, чому не виконав наказу, – змінив намір. Якщо зачинить люк, це врятує його. Коли перший спробує увійти, треба негайно діяти. Щоб тільки зразу влучно вдарити і не дати опам'ятатися іншим.

Тим часом за кілька метрів од входу, який стерегли Густлік з автоматом і Томаш з карабіном, відбулася блискавична нарада.

– Добре пристукнули, нічого не скажеш, – мовив Калита, оглянувши радиста.

– Утрьох скочимо розвідати. Більше не треба, – запропонував Янек, – Навпомацки і в тісноті легко своїх підстрелити. Ви самі казали, що це не для уланів робота.

– Але не встрявайте у бійку, – застеріг вахмістр. – Генерал казав, що головне – не дати їм утекти з тим, по що прийшли.

– Гаразд, – погодився Кос і побіг до відчиненого люка, ніби хотів пірнути туди з розгону.

Німецький вартовий, зачувши поблизу шелест, напружився і, тільки-но тінь затулила пляму світла, вдарив ножем. Лезо, націлене в людину, пройшло над самою головою Шарика.

Пес стрибнув до бункера і, відштовхнувшись ланами від стіни, блискавкою метнувся на ворога. Дві-три секунди боротьба точилася в півтемряві, і тоді надбіг Янек, присвітив ліхтариком.

Ніж лежав на бетонній підлозі, собака шкірив зуби біля самого горла поваленого ворога, але на команду відступив назад.

– Пусти!

Вартовий скористався з нагоди – миттю сягнув лівою рукою за спину, роздушив скло і натиснув кнопку. Коли Густлік вскочив до бункера, в підземеллі вже дзеленчали тривожні дзвінки.

Черешняк застряг при вході: заважав рюкзак, з яким не хотів розлучатися ані на мить.

Полонений подумав, що йому все одно не минути смерті, й вирвав запал встромленої за пояс гранати. Густлік, мов тигр, плигнув на нього, вдарив щосили прикладом і, схопивши гранату, викинув її з бункера.

– Увага!

Секунда тиші – і за спиною гримнув вибух. Раптовий зблиск осяяв танкістів, які припали до землі. Над головами просвистіли осколки, вдаривши в стіну, розірвали плетиво електропроводів.

Після сяйва – в очах темрява. Тиша – дзвінки замовкли. Очі поволі звикали до темряви і почали розрізняти спершу власні долоні й зброю, тоді стіни І лише потім помітили, що звідкись знизу проникає далеке світло.

– Завзятих фріців на цю операцію добрали, – сказав Густлік, одсунув тіло вартового й поколупався пальцем у вусі, – Дзвонить ще чи ні?

– Зірвало, – показав Янек на чорний кабель і швидкими рухами обмацав Шарика. – Цілий, песику?

Обережно, з автоматами напоготові, рушили в глиб підземелля, притискуючись до ніш, до кожної заглибини в стіні. Тиша.

– Але ж і завод будували, – пробурмотів Густлік, дивлячись на бетонні сходи, що вели вниз, звідки йшло світло.

Кос підійшов ближче. Томаш, даючи йому місце, відступив назад, сперся на металеву трубу вентилятора, але вона несподівано впала вниз до вертикальної штольні. Хлопець похитнувся, розчепірені пальці безпорадно ковзнули по бетонній стіні.

Єлень прискочив збоку, вхопив його за рюкзак, притримав. Обидва дивилися за трубою, що, блиснувши, зникла у пітьмі. Якусь хвилину стояла тиша, а потім здалеку, знизу долинув дзвінкий удар, одлунюючись під склепінням.

– Добре, що було за що вхопитися…

– Такої криниці я зроду не бачив, – промовив Томаш.

– Якби я тебе не притримав, то мав би змогу її оглянути, – тихо відповів Густлік. – А тепер прикривай нас, синку. Ти наш ар'єргард.

– Що?

– Ззаду стережи.

Набравши в груди повітря, як перед стрибком у холодну воду, Єлень збіг по сходах, припав на коліно з автоматом напоготові і кивнув головою. Вперед рушив Янек, кількома стрибками минув Густліка і притулився до стіни ще нижче. Томаш приготувався опускатися, проте Густлік не чекав – змінивши Янека, знов висунувся наперед.

Томаш і Шарик, трохи приголомшені вибухом ї втомлені боротьбою, ледве встигали за товаришами. Коли треба ввесь час оглядатися, чи не маєш когось за спиною, то й упасти легко, тож посувалися вони дуже обачно. Зійшли отак униз, може, на вісім, а може й на одинадцять поверхів.

Ще два стрибки – і Янек добіг до освітленого широкого просторого майданчика з товстими колонами. Махнув Густлікові рукою, щоб той зачекав, а сам сторожко розглядався навколо. Побачив – далі вниз веде вже тільки темна штольня та дивовижні навскісні отвори в бетоні, немовби призначені для труб.

За колонами виднілнся прочинені залізобетонні двері, схожі на ті, що були нагорі. На дверях намальовано череп й кістки. Махнув рукою – і поряд уже Єлень, трохи ззаду Томаш висовував з-за колони дуло карабіна й виглядав Шарик.

Навіть найлегший крок одбивався тут гучною луною. Кос штовхнув двері, відчинилися легко. За ними в півтемряві побачили нерухому, безформенну постать, що поблискувала окулярами.

Густлік рвучко підняв автомат, та відразу опустив – це був усього лиш непромокальний комбінезон з протигазом, що висів на гаку.

Янек, плеснувши долонею об коліно, покликав Шарика і знаком наказав йому нюхати. Собака принюхався й, не виявляючи тривоги, глянув на свого хазяїна.

Густлік, заспокоєний, пірнув у лаз, за ним – Янек. Опинилися в камері завбільшки як чимала кімната, між двома грубезними бетонними стінами. Висіли тут жовті й зелені комбінезони, протигази, гумові чоботи й брезентові рядна, позначені двома білими концентричними колами, які з'єднували три товсті промені. Гаки на жердинах під низькою стелею робили приміщення схожим на роздягальню.

Далі йшов прямокутний отвір, який можна було закривати двома парами броньованих плит, вміщених у заглибленнях на рейках і роликах. На внутрішній плиті білів намальований олійною фарбою малюнок: людський кістяк з косою на плечі – й напис великими літерами по-німецькому: «Увага! Ця смерть – невидима».

Томаш, який щойно підійшов до них, перехрестившись, прошепотів Густлікові на вухо:

– Костьол?

– Ні.

– А що тут написано?

– Що тебе смерть скосить, заки її побачиш. Черешняк недовірливо дивився на сілезця: чи не жартує той знову.

Кос, прослизнувши за броньовані плити, розглянувся навколо. У височенькій залі з склепінчастою стелею вгору простяглася рейка з рухомим підйомником, на якому висіло кілька ланцюгів з великими гаками на кінцях.

В підлозі чорніли круглі отвори, біля них товсті металеві покришки з ручками.

– Щось тут ховали, – прошепотів Янек,

– Золото?

– Не знаю. Щось важке.

Густлік спробував підняти одну покришку, але не зміг одірвати її від землі навіть на сантиметр.

– Оце вага, хай йому біс. Мов із свинцю.

– Скрізь порожньо, – заглядав Кос, обережно просуваючись уперед.

Шарик наздогнав свого хазяїна і заступив йому дорогу. Поведінка собаки насторожила Янека. Дуже обережно заглянув у бічний коридор – там стояли низькі транспортні візки. Всередині в темному проході хтось ворухнувся – і тишу розірвала кулеметна черга.

Кос відразу відповів з-за рогу. Скочив за колону, ще раз натиснув спуск, але ворог не відповів. Почув тільки голосний сміх і побачив, як суне броньована плита, закриваючи вихід.

– Тудою втечуть, а ми тут самі… – стурбовано мовив Густлік, який уже стояв поряд.

Світло погасло. Пітьма. Ледве Янек встиг засвітити ліхтарика на грудях, як блиснуло полум'я вибухів. Прорізані білою блискавкою, тріснули й зламалися бетонні перекриття, впали вниз.

– Тікаймо! – крикнув Єлень.

Кинулися бігти. Пес обігнав їх. Вже минули половину зали з колонами, коли вдруге блиснуло полум'я, і повітря застогнало від гуркоту. Вибухова хвиля кинула їх додолу. Розкололася і завалилася стеля, і світ померк їм у очах.

Довго тривала темрява. Косові здавалося – він лежить горілиць. Прислухався до шурхоту уламків і чекав, коли відчує страшний, останній у житті біль. І ось дочекався, проте можна було терпіти. Щось давило груди, плечі. Спробував поворушити пальцями, дотягнувся до ліхтарика на поясі, натиснув кнопку. Крізь густу пилюку пробилося тьмяне світло. Біля себе Янек побачив скривлене, з задертим догори підборіддям й обгорілими бровами обличчя Густліка.

– Живий?

– Ага. – Єлень закліпав повіками,

– То чого заплющуєш очі?

– Бо сліпить. Поверни цю лампу.

– Не можу. Плече придавило.

Густлік поволі витягнув руку з-під грубої залізобетонної балки. Відвернувши ліхтарик закривавленими пальцями, уважно розглянувся навколо.

Лежали з Косом голова до голови під заваленим склепінням. Вціліли тільки тому, що опорні балки, падаючи, сперлись одна на одну, утворивши трикутник, не більший за вовчу нору.

– Кепська справа. Як це залізо вигнеться до землі, каюк. Розчавить нас.

– А як витримає?

– То житимемо, поки вистачить повітря. Хвилину лежали мовчки, дивлячись один на одного.

Рясний піт виступив в обох на обличчі. Густлік, який міг рухати однією рукою, витер Косові лоба.

З сивого бетону сіявся дрібний пил, проникав у ніздрі, дер у горлі, муляв під повіками. Мовчали – берегли повітря.

Щораз тьмяніше світив ліхтарик. Кос подумав: краще б його погасити. Але для кого й навіщо берегти. Нехай світить. Та ще й здавалося йому, що в темряві їх швидше розчавить, а може й повітря поменшає.

Лежали так один біля одного, не знаючи, скільки хвилин, або годин збігає там угорі над ними, де ніч пахне травами й росою, де кожен може пити досхочу з неосяжного повітряного океану.

Не витирали вже поту, дихали часто, хапаючи повітря ротом.

Єлень розплющив очі, нестямно глянув на друга й знову заплющив. Чути було тільки, як важко дихають груди. Аж ось здалека, немовби крізь вату, долинуло собаче гавкання. Зиркнули один на одного.

– Шарик? – здивувався Янек. – А перше начебто Маруся кликала…

– Здалося тобі, – непевно відповів Густлік, який з жахом помітив, що одна із зчіплених опорних балок здригнулася і арматурні прути почали прогинатися. Заплющив очі. Розплющив. Угорі між спертими один об одного блоками утворилася вузенька щілина, почала поволі, але невпинно ширшати. Зойкнув під тиском сталевий прут.

– Що там? – Кос повернув голову. Бетонні брили над ними здригнулися, посипалися дрібні уламки. Закуріло дужче, й у вузькому отворі блиснули дві пара очей – Томаша й Шарика.

– Ой лишенько, я думав, що вже вас скосила! – а полегкістю зітхнув Черешняк.

– Ота на дверях? – запитав Густлік, а потім, кілька разів глибоко зітхнувши, додав: – Не подужала. Тільки пальці придавила.

– Собака привів. Заждіть, нехай ще трошки підтягну.

Присвічуючи ліхтариком, дивилися, як Томаш енергійно тягне перекинутого через блок ланцюга, піднімаючи гаком балку.

Шарик скавчав, дряпаючи кігтями уламки. Густлік повернувся всім тілом, одштовхнув брилу залізобетону, що звисала над щілиною, і моргнув Янекові:

– Поживемо ще трохи…