Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 53 страниц)

Розділ Х ЗУСТРІЧІ

У другій половині березня, вже після визволення Колобжега, який здався вісімнадцятого, коли танкова бригада, підтримуючи радянську піхоту, вела ще важкі бої за Гдиню і Гданськ, Перша армія Війська Польського дістала наказ перейти до оборони на широкій смузі узбережжя від Щецінської затоки та Дзівної до самої Балтики, до гирла Регі й Парсенти, й ще далі на схід.

Тому й не дивно, що коли екіпаж сержанта Коса доповів про своє прибуття, його негайно направили на Балтику – разом з ескадроном вахмістра Калити і доданим до них взводом легкої артилерії вони мали стати ланкою того ланцюга протидесантної оборони, що простягся понад берегом на дюнах, порослих сухою травою, крізь яку вітер пересипав дрібний пісок.

Сприйняли цей наказ, як і личить старим солдатам, тобто з усмішкою, хоч насправді воліли б дістати призначення до більшого танкового підрозділу десь на шляху до Берліна.

Щиро зраділа лише Лідка.

– Якби ви знайшли мені якогось купальника, я б гарно загоріла до балу в Берліні на честь закінчення війни.

Купальника не знайшли, та й вільного часу було обмаль. Окопалися як слід, проте завжди знаходилась якась робота. Кос рідко давав звільнення, та сьогодні Лідка відпросилася на пляж разом з Григорієм.

Приємно було ступати по вологому, прибитому хвилями піску понад морем. Коли б не погнута гармата, що стирчала серед воронок, та величезний ваговоз, капот і кабіна якого виступали над І водою, можна було б подумати – ніякої війни немає. На широкому чистому видноколі – жодного диму з пароплава. Чайки ширяли над їхніми головами, задерикувато кигикаючи.

– Маю. Маю і не віддам нікому, – приспівувала дівчина, стискаючи кулаки. – Дароване – закохане.

Вона, розтуливши кулак, роздивлялася бурштинове серце, що лежало на долоні.

– Коли б у мене була стрічка, – приміряла і, притримуючи пальцями, показала другою рукою, яка була б оздоба.

– Чорна годиться? – запитав грузин.

– А в тебе є?

– Зачекай. – Скинув з плечей шкіряну куртку, постелив на піску і запросив: – Сідай і чекай.

Повернувся до того місця, де хвилі коливали затопленого ваговоза. По чорних вищерблених стовпах хвилеріза пробіг над самою водою, зміряв на око відстань, присів і стрибнув на вологий капот.

Не дивився на дівчину, але, бажаючи похизуватися, ще раз стрибнув – тепер на другий бік погнутої кабіни. У перехнябленому кузові плавала синя матроська безкозирка. Нахилився і після кількох невдалих спроб піймав її за стрічку. Повертатися було важче. Проте дістався на берег щасливо, щоправда мокрий до рубця. Відірвав стрічку од безкозирки і простягнув дівчині.

– Ось тобі!

Пішли обоє до дюн. Лідка просилила стрічку крізь вушко бурштинового серця і приміряла.

– Молодець! – схвально кивнула головою.

Гжесь погладив вуса, доторкнувся до плеча дівчини і, зупинившись, заговорив по-грузинськи. Лідка слухала слова, й трохи не схожі на слова інших мов, які їй доводилося чути, зовсім незрозумілі, і, на превеликий подив, відчувала – їй любо слухати. Шершаві, як гранітна скеля, звуки, різкі, мов орлиний крик, переливаючись голосними, як струмок, крихітками сонячних променів, творили спокійну, благородну мелодію.

– Вірші? – спитала, коли він замовк. Мовчки кивнув головою.

– Твої?

– Ні, – засміявся весело. – Кілька сотень років тому написав один грузин, Шота Руставелі.

– Про що ж ці вірші?

– Ти похвалила мене за стрічку, а я відповів, що ти для мене як сонце, і даю слово, що вволю будь-яку твою просьбу, хай навіть наражуючись на небезпеку… – пояснював, щораз більше суплячи брови, аж врешті вхопив жменю піску й кинув під ноги: – Не вмію так добре по-польськи, щоб гарно сказати.

– Ти гарно сказав, – тихо мовила Лідка.

– Не я. Так до царівни Тінатіни говорив Автанділ.

– Хто?

– Автанділ, один стародавній лицар.

– Жаль, – ще тихше прошепотіла дівчина.

Не випускаючи з руки бурштинового серця, почала підніматися стежкою, що пролягала серед дюн. За нею ішов Саакашвілі, так поринувши в думи, що, мабуть, не чув цього останнього слова.

На вершині горбика, у замаскованому сіткою пристосованому до кругової оборони окопі, стояла сімдесятишестиміліметрова гармата, біля неї – вартовий улан. Солдат час од часу підносив до очей бінокля на море.

– Знайшли щось на березі? – зачепив танкіста.

– Скарб, – відповіла Лідка, вимахуючи чорною стрічкою.

– Гітлера не видно? – запитав Григорій, невдоволений, що йому заважають зосередитись.

– Тільки риби й одну сирену, – огризнувся гармаш.

– Тримайся ближче до мене, Берлін побачиш, – обіцяв грузин, зриваючи кокарду з безкозирки.

– Янек сердиться, що на Одер нас не послали, – згадала Лідка і скривилася, побачивши, що Саакашвілі робить з шапкою. – Навіщо це тобі?

– Ця погань не потрібна, – Григорій кинув фашистську емблему на землю, – а решта може пригодитися. Хоча б чоботи чистити. – Викрутив синє сукно, сховав до кишені.

Минули окоп з гарматою, і перед ними відкрився широкий приморський краєвид: до обрію сягали поля, позначені темними латками свіжої землі, а на них зеленіли постаті уланів, що орали. Місцевість була горбкувата, а на обрії чорнів ліс, повсюди блищали на сонці озерця.

– Приїздитиму сюди влітку на відпочинок, – сказала Лідка. – Повітря здорове, й краса яка.

Неподалік від шосе виднілася чимала селянська садиба – кілька будівель за вищербленим снарядами муром.

Обійстя разом з гарматою на дюнах становили вузол опору: солдати повибивали в стінах бійниці, на відкритому місці між будинком і хлівом поставили загородження, вирили окопи й траншеї.

На подвір'ї вештались улани. Двоє біля криниці напувало коней. Третій прав онучі в кориті, а чисту вже сорочку повісив на колесо січкарні. Біля воріт, що вели на шосе,, стояв «Рудий», з башти виглядало дві голови.

– Лишенько, час чергувати! – скрикнула Лідка, глянувши на годинника, й побігла до будинку, над дахом якого стриміла радіоантена.

Григорій, наближаючись до танка, почув, як Єлень навчає Черешняка.

– Це тобі не галушки в рот, а снаряд у гармату, треба допомогати всім тілом, з розвороту.

– Можна й одною рукою, – упирався Томаш.

– От придурок! – зітхнув Густлік, звертаючись до Григорія, а потім знов узявся пояснювати: – Я ж тобі, телепню, кажу, як то має бути: в танку сто снарядів і сто раз треба зарядити. Одна рука швидко втомиться. Якщо запізнишся хоча б один раз, то нам усім кінець.

Григорій глянув ще на дві машини з солдатами, які проїхали по шосе, і сів на дошки, що складені вздовж огорожі, там на сонці вигрівався Шарик.

– Ну що, старий… – хотів погладити собаку, але той несподівано вишкірив зуби і грізно загарчав. – Ти що, сказився?

– Що таке? – запитав Густлік.

– Я не до тебе. Шарик сказився. Саакашвілі пересів праворуч собаки, і пес, повернувши морду, приязно заскавчав, підповз, підставив голову, щоб його погладили.

– До гармати, – наказав Густлік.

Обидва з Черешняком зникли в башті, й тільки крізь прочинені люки чути було голоси й брязкіт металу.

– Осколковим заряджай!

– Готово!

– Розряди… Бронебійним заряджай!

Саакашвілі заплющив очі і, слухаючи команди; вигрівався на сонці, відпочивав. Мабуть, мав на це право, бо після довгого маршу від Гданська майже під Щецін ретельно оглянув машину й зробив усе потрібне. Хіба що гусениці… Треба було б десь знайти розбитий Т-34 з новими, мало зношеними гусеницями, зняти декілька ланок, привезти й замінити… Саме так, треба привезти, отже, лиш тоді, як Віхура повернеться.

По шосе під'їхав ваговоз, як на зло, зупинився перед брамою, гуркочучи мотором. Віхура, напевно Віхура, подумав Григорій, не розплющуючи очей. Тим часом з машини виліз високий чоловік у куртці з біло-червоною пов'язкою на рукаві, в чоботях і, підійшовши до брами, читав написи, випалені на дошках: «Господарство Калити», «Господарство Коса».

– Ви до кого, громадянине? – запитав вартовий.

– До сина.

В цю ж мить Григорій по голосу пізнав Веста, рвучко схопився на ноги й радісно вигукнув, звівши догори руки:

– Ваша! Ваша!

Скочили назустріч разом з Шариком, зразу ж за ними Густлік і трохи ззаду Томаш. На крики вибіг Янек та кинувся батькові на шию.

– Надовго приїхав?

– Я привіз оперативну групу, щоб зразу ж, як визволять Щецін…

– Значить, залишаєшся з нами, – зрадів Янек.

– Тільки на п'ятнадцять хвилин, бо мушу повернутися до Гданська. А потім знов приїду…

Батько з сином рушили до будинку, а решта екіпажу залишилася на місці. Густлік за руку притримав грузина, щоб не йшов за ними.

Тільки Шарик, якому найважче було приховати свої почуття, побіг підскоком услід за Косами.

Крізь прочинене вікно виглянула Лідка в радіонавушниках.

– Добрий день! – зраділа, вітально помахавши рукою.

Янек за батьковою спиною жестом показав, аби сховала бурштинове серце, яке на чорній стрічці звисало у дівчини з шиї.

– Ой-ой! – насупила брови Лідка й засунула оздобу за пазуху.

– Мундир не сукня, а солдат не ялинка, – промовив до неї Янек стиха. – Наказів не було?

– Ні, тільки німці десь близько викликають: «Приходь, Герменегільдо!»

– Занотуй, – наказав Янек і, відкривши двері, запросив батька до хати.

З-за хліва цю сцену спостерігав Фелікс Калита. Тепер попрямував на своїх кривих ногах до вартового. Той, розгубившися, виструнчився перед командиром,

– На посту стоїш, синку?

– Так точно, громадянине вахмістр.

– Без дозволу командира чужих пускаєш? – запитував лагідно, солодко і раптом, почервонівши, перейшов на крик: – Улан! Таким вартовим свічку в руки, а не гвинтівку. Пишіть матері, хай за вас молиться, бо кишки випущу й на колючий дріт намотаю…

Янек причинив вікно, щоб не чути вахмістрового галасування. Тепер було тільки видно, як, заклавши за спину руки, погойдуючись з п'ят на передки, вахмістр вичитує солдатові.

– Хороший хлопець, але інакше не вміє, – пояснив батькові. – Ми були разом з його ескадроном у бою, а тепер разом охороняємо узбережжя на випадок ворожого десанту. Улани, наш танк і польова гармата. Тільки тут тихо. Іноді з'явиться на обрії димок, то наші літаки відгонять корабель, і знов тиша. Нудно.

– А той факт, що стоїте над морем, мало цікавий? – усміхнувся батько. – До війни наш орел ледь-ледь діставав дзьобом до Балтики. Пруссія мов ярмо була: а тепер… на повний розмах крил…

– Що чути в Гданську?

– Місто живе. Стали до ладу майстерні, до порту прийшли кораблі з Кронштадту. Тральщики розчищають фарватер на Гель. Торпедні катери вистежують німецькі підводні човни, яких чимало на Балтиці, а особливо у вашому районі, між Борнгольмом і Колобжегом…

– Маруся не писала?

– Ні…

Трохи помовчали.

Зрозумівши, що й Янекові листів не було, батько, щоб перевести розмову на інше, взяв зі столу книжку й спитав:

– Читаєш?

– Зубрю. Правила бою – це мені як командирові треба знати, і внутрішньої служби, – щоб вахмістра не сердити. Коли повернешся?

– Через тиждень. Не сьогодні-завтра фронт може зрушити з місця, і тоді ми зразу за радянськими військами до Щеціна.

– Нас не застанеш. Сапери вже давно біля Одеру, решта армії також рушила на південь, і тільки декілька укріплень, як наше, залишилися на піску, – розчаровано махнув рукою Янек. – У штабі забули про «Рудого».

Батько глянув на годинника – час було в дорогу. Міцно обнявшись, хвилину постояли нерухомо, а потім рвучко рушили до дверей, вийшли на подвір'я.

Під дверима чекав грузин з листом в руці, а за ним Томаш з рюкзаком, з якого стирчав дерев'яний держак.

– Хотів би вас просити, – почав Григорій, – щоб Гані, яка була з сестрою на балу, у власні руки. Пошта погано працює.

– А там усередині також по-грузинськи? – запитав Вест, глянувши на адресу.

– Вайдеда! – Саакашвілі ударив долонею в лоба, забираючи назад складеного трикутником листа.

– Іншим разом візьму.

Черешняк, який під час цієї розмови добув із рюкзака невеличку зграбну сокирку (хотів передати її до Студзянок), знітився, сховав її і відійшов під стіну.

Вахмістр уже скінчив відчитувати вартового, проте ще стояв у воротах, бо щось зацікавило його на шосе. Дивився туди з-під низько насунутого на лоба кашкета.

– Громадянине поручик, – звернувся Янек до батька, – дозвольте познайомити вас з командиром розвідувального ескадрону.

– Вахмістр Калита, – виструнчився кавалерист, віддаючи честь, і показав рукою на захід, – З полону повертаються. П'ять з половиною років поневірялися там…

Замовк, пильно вдивляючись в обличчя людей на шосе. Було кільканадцятеро в шинелях довоєнного крою. Дехто з офіцерів встиг уже підперезатися, проте шинелі, накинуті на плечі наопашки, та незастебпуті коміри мундирів свідчили: це нерегулярне військо. Йшли не в ногу, двоє вели велосипеди, обвішані багажем, у руках несли валізи й клунки.

Коли порівнялися з брамою, наші засалютували, а вартовий, питально глянувши на вахмістра, взяв на караул. Перехожі випрямилися, відповідаючи на військові почесті. І тут сталася дивна річ: Калита, грізний службист, ступив уперед, одняв пальці від козирка і зовсім цивільним жестом, простигши вперед руки, гукнув:

– Пане ротмістр!

Чорнявий з сивиною офіцер, який, кульгаючи, йшов попереду, тримаючи в руці офіцерську шапку з малиновим околишем, обернувся на оклик і став. Збентежено дивився на браму, на вартового, який тримав карабін на караул і на чолов'ягу з шаблею в чорних піхвах при боці, котрий протягував до нього руки. Решта офіцерів теж затримались. Сивуватий, і досі не збагнувши, в чому річ, надів шапку, взяв під козирок.

– Вертаємося додому… – почав, відчуваючи, що по-винен щось відповісти, урвав і, тільки тепер пізнавши, хто перед ним стоїть, тихо мовив:

– Калита… Вахмістр Калита!

Обнялися. Ротмістр міцно притис до грудей свого унтер-офіцера, а потім одступив на крок і півголосом запитав:

– Що ви робите в цьому війську?

– Командую ескадроном. Завершую те, що разом з вами, пане ротмістр, почали першого вересня під Мокрою. Початок був непоганий, лише потім нам не пощастило. А тепер нічого, весь час лупцюємо їх. Поки вишні зацвітуть, коней у Шпрее напуватимемо.

– А я хотів би якнайшвидше на Віслу.

Вест попрощався з танкістами і, простуючи до машини, промовив до колишніх полонених.

– Кому по дорозі, прошу сідати. Ввечері будемо в Гданську.

Офіцери зраділи і миттю повилазили в кузов, допомагаючи один одному вантажити клуночки та велосипеди.

– Пане ротмістр, – подумавши, запропонував Калита, – залишайтесь.

– Ви що, збожеволіли? Коли б навіть хотів, то хто дозволить?

– Усе по закону. Доповімо командирові бригади. Вже в Явстров'ю був такий випадок, що довоєнні офіцери йшли з неволі прямо у військо…

– Ні, то не має сенсу, – урвав його ротмістр і, накульгуючи, пішов до машини.

З подвір'я прибіг Калитин кінь, штовхнув хазяїна головою в плече і чуткими темними губами узяв грудку цукру з долоні.

– Знайдеться і кінь, і шабля, а до Берліна близько! – гукнув командир ескадрону.

Ротмістр оглянувся саме тоді, коли мав уже вхопитися за борт кузова. На мить завмер. Руки оминули долоні товаришів, які хотіли допомогти йому,

– Дайте мої речі.

– Залишаєшся? Божевільний!

– Перекажіть жінці, що я буду трохи пізніше.

Поволі, на першій швидкості ваговоз повертав на,шосе. Один з офіцерів подав ротмістрові невеличку валізу і махнув на прощання рукою. Решта віддали честь. На шосе машина рвонула вперед. Ті, що сиділи в кузові, дивилися на самотню постать у конфедератці з малиновим уланським околишем, у шинелі наопашки – на офіцера, котрий вирішив повернутися на Віслу трохи згодом.

Генерал їхав відкритим вілісом, шапку тримав на колінах. Порив повітря виром вдирався за шибку, рився в кучерявій чуприні. Перед ним було сонце, а ззаду зеленкуватий прямокутник радіостанції та гнучка щогла. У дзеркальці помітив швидко наздоганяючий газик – машина здригалася на покаліченій поверхні шосе, і картина була нечіткою. Грузовик різко загудів, випередив на великій швидкості.

– Такі коробки тебе долають?

– Він швидко їде, а я доїду далі, – філософськи сказав сержант за кермом, старший вже й серйозний чоловік.

– Натисни. Здається мені, що знайомий.

Водій знав, куди їде і, звичайно, пізнав відразу найбільш зелений серед зелених грузовик короля казахстанських шосе, отже, всміхнувся і дещо приспішив. Віхурі випадало приїхати раніше і попередити екіпаж, що генерал близько. Хай хлопці підготуються. «Як несподівано, то часом щось таке застанеш, що сам потім жалкуєш», – думав водій віліса.

З протилежного боку, з-за пагорбка, над яким висіло сонце, виринув грузовик. Генерал зиркнув на нього, уважніше приглянувся.

– Повільніше, – стримав водія і, пізнавши вихиленого крізь віконце Веста, гукнув: – Стій!

Запищали гальма. Обидва вистрибнули, побігли один одному навпроти і міцно потиснули руки.

– У штабі фронту мені говорили, що ти приїхав.

– Я питав про 1-у армію, хотів побачити тебе.

Грузовик і віліс разом з’їхали під заслону дерев.

Тут, на перехресті, росла купа ще несміливо позеленілих дубів, але таких старих і розлогих, що чудово могли замаскувати навіть і десять машин. Німецькі літаки від кількох днів тут не літали, але стара звичка залишилася.

Вест і генерал перестрибнули рів, ввійшли лісовою дорогою між дерева, щоб спокійніше порозмовляти.

Випадок, що я ще живий. Наші вже доходять до Одеру, навпроти Берліна. Був у Янека?

– Був. Чому вони тут сидять?

– Ми передали оборонну смугу радянським частинам, але залишилося кілька вузлів опору, тому що...

Водій Веста відкрив капот двигуна, заводив мотор і гуркіт заглушив останні слова. Зрештою, і відстань була чимала. Минули три або чотири хвилини, поки обидва співрозмовники повернули в бік шосе. Генерал саме кінчив своє пояснення.

– ...А я, як командир пастки. Вдасться чи ні, то однак завтра в присмерку вирушимо і одним стрибком повинні наздогнати піхотинців. Півтори сотні кілометрів.

– За дві години доїдете, – сміявся Кос, – якщо будете гнати, як Віхура... Взводний Віхура. На тому грузовику, що вас перегнав.

– Знаю. – Генерал кивнув головою. – Робив, що міг, щоб своїх своєчасно попередити, що начальство їде. Салют!

– До побачення.

Попрощались і розійшлись по машинах. Коли віліс рушив, Вест витягнув руку і показав піднесений великий палець, на щастя. Хвилину дивився за генералом.

– Довоєнний генерал? – запитав один із офіцерів, які вертілися біля «Хазяйства Коса».

– Ні, – відповів, сідаючи до грузовика. – Воєнний.

Коли машини роз’їхалися, хвилину на роздоріжжі тривала тиша, потім на дубах почали посвистувати птахи і дятел забив у стовбур, збиваючи минулорічне, зморщене морозом листя. З квітучих вільхових зарослів виглянула серна, подивилася по боках і спокійно щипнула позеленілу вже молоду траву. Підняла голову, нашорошила мохнате вухо. Піймала гуркіт, що линув з глибини лісу. Кількома стрибками подолала шосе, зникла на протилежному боці.

Колихаючись на вибоїнах, підстрибуючи на корінні, що стирчало з землі, під’їхав лісовою дорогою ЗІС з радянською піхотою, повернув управо на схід і зупинився. З кузова легко, як серна, зістрибнула Маруся-Вогник і стала струнко перед вихиленим з кабіни Чорноусовим.

– Разрешите удалиться согласно пропуску, – доповіла, приклавши долоню до берета.

– Тут... – старшина показав пальцем на землю.

– Завтра вранці, шоста нуль, – підтвердила дівчина.

– Як штик.

– Так точно, товариш старшина. – Маруся з радістю легенько зіп’ялася на пальці.

– Підвіз би тебе і сам з друзяками поговорив, але служба не дружба.

– Поцілую і від вашого імені.

– А вже найміцніше командира; – Чорноусов засміявся і, нашорошивши вуса, грізним голосом скомандував: – Кру-у-гом! Кроком руш!

Маруся повернулася, чітко зробила три перші кроки, а потім, помахавши рукою солдатам на від’їжджаючому ЗІСі, рушила боком шосе.

Чудово, коли тобі ще не має двадцяти років, йти з сонцем на обличчі у теплий весняний день на зустріч з милим хлопцем. Весело танцює по траві довга тінь. Уста самі складаються до усмішки, до поцілунку.

Свистали птахи, отже, й Вогник почала насвистувати простеньку маршову мелодію, а слова приклалися самі. Співала про екіпаж, в якому служить зграбний механік, сильний і добрий зарядний, а також розумний пес, але наймиліший є командир; співала про танк, в якого є могутній двигун, тверда броня, далекобійна гармата, але... наймиліший у світі командир.

Жаль, що ніхто тієї пісеньки не записав.

Розділ XІ «ГЕРМЕНЕГІЛЬДА» ВИХОДИТЬ З ВОДИ

Сіли до столу, поважно, немов у штабі дивізії, а генерал навіть поклав на середину, карту. Григорій штурхнув під бік Густліка й очима показав йому, що не лише на суходолі, але і на морській блакиті наведені тактичні позначки. Калита вже при брамі доповів про готовність ескадрону до маршу і тепер тільки погладжував вуса і притупував ногою, подзенькуючи острогою.

– Доповідайте, – звернувся генерал до Янека.

Не казав рапортувати, а попросив, немов начальника штабу: «доповідайте». Янек глянув, чи почула це Лідка, яка сиділа трохи осторонь біля рації, і почав голосніше, ніж годилося:

– У танку й на машині півтори вогневі одиниці. Баки повні, маємо запасну бочку палива. Можемо вирушати негайно і без заправки доїхати…

– Стривай, – урвав його генерал. – Я вже сказав, коли вирушаємо. Мене цікавить, чи ви не помітили чогось, що могло б вказати, де гітлерівці мають намір висадити десант? Минулої ночі нічого не зауважили в морі на своєму відтинку?

Хвилину всі мовчали, тільки дзвеніла острога та тихо попискувала морзянка з рації.

– Я перевіряв варту. Ніч стояла ясна, якби хто й з'явився на воді, ми помітили б, – доповів командир ескадрону.

– А якщо під водою? – несподівано запитав генерал. – Що на це скажете?

Шарик, повільно походжаючи біля столу, підійшов до Григорія, загарчав і загавкав.

– Тихше. Не тебе запитують, – насварився грузин. Пес прошмигнув під його рукою, витягнув якусь ганчірку з кишені куртки і, притримуючи лапою, почав рвати зубами. Гарчав при цьому з такого злістю, немовби терзав ворога.

– Накажи йому лежати, – мовив генерал до Янека. Кос схилився до пса.

– Віддай. Ну, кому кажу, дай, – розгладив синє сукно, оглянув і поклав на столі. – О, то Шарик гарчить недарма.

Генерал узяв безкозирку, придивився до золотих німецьких літер на околиші – «Військовий флот», – потім запитливо глянув на Саакашвілі.

– Опівдні знайшов. На нашій дільниці, але ж це ще з березневого відступу.

– Не з березневого, – вставив Янек. – Пес чує свіжий запах.

Лідка непомітно помацала, чи гаплики під шиєю добре застебнуті, підтягла комірець і тільки тоді доповіла:

– Німці кликали сьогодні по радіо: «Герменегільдо, виходь». Може, то якийсь корабель?

Генерал усміхнувся, заклопотано постукуючи пальцями по столу.

– Отже, все ж таки хтось сюди пройшов непомітно. Калита й Кос ураз підвелися:

– Громадянине генерал, – почав Янек, – звичайно, це моя вина, хоч я гадаю, що це якийсь поодинокий розвідник. Але хай би німці навіть цілий десант висадили – тут не пройдуть: наш танк, сімдесятишестиміліметрова гармата, ручні кулемети уланів…

– Якщо німці висадять десант, то пропустимо їх далі вглиб, бо інакше ніколи не довідаємося, чого вони шукають. А вже потім – не випустимо. – Генерал замовк, підвівся і, ховаючи папери до планшета, сказав: – Будуть ще якісь запитання?

– Я доповідав щодо мого вересневого командира, – пригадав вахмістр.

– Просіть.

Калита відчинив двері до другої кімнати і впустив ротмістра, котрий мовчки виструнчився перед генералом. Хвилину міряли один одного очима – хоч обидва були польські солдати, але ж служили в різних арміях. Генерал простяг руку.

– Поки що запрошуємо в гості, не в бій. Думаю, що через два-три дні дістану в штабі армії для вас призначення.

– Дякую.

Єлень увесь час стояв поряд, чекаючи слушного моменту, і тепер йому вдалося заступити дорогу генералові.

– Вони сьогодні, пане генерал… – промовив він, роблячи рукою хвилястий рух.

– Німці? Звідки це тобі відомо?

– Бо в мене так тітку звали. Сьогодні після півночі буде вже тринадцяте число. Тобто день святої Герменегільди.

Гасова лампа на дерев'яному ящику з боєприпасами освітлювала рацію і Лідчине обличчя. Дівчина тримала лівою рукою трубку біля вуха. Поряд за столом, підперши голову руками, сидів ротмістр.

– Пробачте,– промовив офіцер. – Ви давно знаєте генерала?

– Дуже давно. Півтора року. Командував нашою танковою бригадою.

– Я бачив у нього російський орден.

– Радянський. За битву під Курськом, ще з Червоної Армії, – пояснила Лідка, не розуміючи, навіщо він питає.

Розчахнувши двері, на порозі з'явився Калита. Полум'я в лампі захиталося, пригасло й знову спалахнуло.

– З'єднайте з генералом.

Зняв шапку, вибив об коліно й кинув на лавку. Кавалерійський карабін поставив до столу.

– Та-ті-ті, ті-та-ті, – застукотіла Лідка морзянкою, секунду прислухалася, а потім, клацнувши важільцем, подала мікрофон Калиті.

– «Чабан», я «Рудий Кінь». Усе готове для привітання тітки. Прийом.

– Зрозуміло. Прийом, – почувся в апараті голос генерала.

Вахмістр повернув мікрофон Лідці. З лавки під стіною підняв відро з водою і, тримаючи його обома руками, довго пив.

Ротмістр узяв карабіна в руки, розрядив магазинну коробку, перевірив, чи в дулі нема патрона і, спустивши курок, клацнув затвором.

– Стукотить, – мовив до Калити.

– Мосін, зразка тридцять першого року, – пояснив той, не збагнувши, в чім річ.

– Радомський маузер не стукотів.

– Зате цей піску не боїться. Насиплеться хоч жменя, струсиш і стріляй. – Калита показав жестами.

Ротмістр підвівся з лавки, взяв свого колишнього підлеглого за лікоть і повів до завішаного ковдрою вікна. Закрившися замаскувальною завісою, сіли на підвіконні. Офіцер запитав:

– Різне балакали в полоні, та й від людей чув… Скажіть мені, Калита, чи то правда, що в Польщі по містах російські військові гарнізони…

– Поки фронт, мусять бути.

– Що в лісах партизани.

– Пане ротмістр. – Щирий і доброзичливий до цього часу улан випростався, відрубав твердо: – Партизани були по лісах, доки німці людей гнобили…

Вартовий біля брами, який весь час ходив туди й назад, раптом зупинився, підняв карабін до плеча і крикнув:

– Стій! Хто йде?

– Свої, – відповів дівочий голос з вулиці. – Сержанта Коса хочу бачити.

– Лишенько, та це ж Маруся!

Лідка, хряпнувши дверима, вискочила з дому, підбігла до вартового.

– Пропусти, пропусти її, любий. Адже ж це Вогник. Поки хлопець встиг відповісти, дівчата вже розцілувалися й пішли разом додому.

– Коли я їх устава навчу? – пробурмотів Калита до ротмістра й гукнув: – Гей, біля брами! На посту стоїш, синку?

– Так точно, громадянине вахмістр!

– Без дозволу командира чужих пускаєш? Напишіть, улане, матері, хай йому грець, щоб за вас молилася, бо я вас…

– Пане вахмістр, пане вахмістр! – підлизувалася Лідка, стукаючи його в плече через штору, а коли кавалерист вийшов на світло, познайомила його з товаришкою: – Командир ескадрону уланів… Наречена сержанта Коса.

Калита, підтримуючи лівою рукою шаблю, клацнув підборами, задзвенівши острогами.

– Дуже приємно.

– В мене до ранку звільнення. Хотіла б Янека побачити.

– По тому, як прийде з дозору, – суворо відповів вахмістр. – А тим часом прошу чекати тут і нікуди не відлучатися.

Натяг на голову кашкета, взяв карабіна й вийшов.

Тим часом Кос, який сидів з Єленем на дереві, підняв бінокля, оглянув обрій і сказав:

– Цієї ночі ніхто не припливе.

– Прийдуть, – запевнив Густлік. – Тринадцятого Герменегільди. Завжди спочатку подавали жирний, добре підсмажений крупньок…

– Крупнік, – поправив Янек, не віднімаючи від очей бінокля. – Такий, як отоді під Студзянками.

– Ні, – Єлень замахав руками і мало не впав з дерева. – Крупньок – то така ковбаса з гречаної каші, а до тієї каші… – обірвавши, додав стиха: – Хай йому грець, уже починається.

– Де?

– Сховай ту лупу і дивись ближче.

Не дальше ніж півтора кабельтових від берега на воді утворилося пінисте коло. Хвилі переломлювалися, немов натрапивши на підводний камінь, проте вище над водою стирчала щогла – до неї навскіс прикріплено два дроти, що виблискували сріблом. Усе це повільно піднімалося вгору. Здивовані хлопці завмерли.

– Побачать нас.

– Струсять, як грушки. Злазьмо?

– Стрибай, – вирішив Янек і сам, прослизнувши під гіллякою, блискавично спустився по стовбуру.

Густлік приземлився і розпластався на землі. Дивилися на підводний човен, який виринав дедалі більше. На носі, навколо гармати, клубочилася піна, до них долинав її неспокійний шелест.

– А телефон залишився, пташки побалакають, – сказав Єлень.

– От телепні, – скрушно зітхнув. Янек.

Добувши з планшета блокнот, черкнув кілька слів, а потім тихо свиснув.

З-під горбика, неподалік сосни, показалася голова з нашорошеними вухами, і Шарик швидко вповз між Коса й Густліка.

– До вахмістра, – наказав Янек.

Шарик дивився на море, здивовано стежив, як з люка на палубу виходять люди, кидають на воду понтони. Тихо гарчав і шкірив зуби.

– Ну, мерщій. – Хлопець злегка плеснув собаку по спині.

Шарик відповз трохи назад, шмигонув за дюну й помчав по піску. На стежці, якою опівдні повертали з-над берега Григорій і Лідка, на мить зупинився. Побачив, що понтони, спущені з палуби, прошили вже половину відстані до берега, й побіг далі.

Шлях був нелегкий: лапи грузли в піску, мусив оминати засіки з колючого дроту, перестрибував воронки, або зсувався на дно. Однак менш як за хвилину собака добіг до артилерійського окопу, блискавично перешукав його, заглянув навіть до сховища боєприпасів і ходом сполучення побіг далі до садиби.

У стайні кілька коней біля ясел, подзвонюючи ланцюгами, жували січку. Черговий улан ласкаво гукнув до Шарика, але вахмістра не було. Може, в будинку? Двері зачинені, отже – стрибок на клямку – й всередину. Тепер лапами на лаву й спершу по-діловому загавкати до вахмістра, і тільки тоді, коли той витяг з-під нашийника папірець із донесенням, можна щиро привітатися з Марусею, поцілувавши її руки, що вміють так добре лікувати.

– Шарику, любий, я також рада. Де залишив Янека? Йде він сюди?

– Хтось інший іде, – відповів Калита, прикрутив ґнота й, дмухнувши, погасив лампу. – Тепер без наказу ні слова, ні іскорки.

Лідка, не гаючи часу, стукала ключем, викликаючи генерала.

– «Чабан», «Чабан»! Говорить «Рудий Кінь», передаю мікрофон.

– «Герменегільда» виходить з води, – доповів вахмістр.

Од підводного човна відчалили останні гумові понтони.

Ще не всі покинули палубу, а довгий корпус уже почав занурюватись, дедалі меншав і зникав під водою. Останній член екіпажу, вихилившись по пояс із люка, дивився у бік пляжу. З такої віддалі десантні групи, які висадилися перші, певно, були для нього ледь видимі.

Для тих, хто дивився з берега, десант також розтанув серед хвиль, і тільки сірою смугою кипіла вода під веслами останніх човнів. Зате ближче, на ясному тлі берега, все вирізнялося чітко.

Пляжем, на відстані витягнених рук один від одного повзли сапери, висунувши перед собою округлі персні міношукачів, штрикали пісок сталевими щупами.