Текст книги "Чотири танкісти і пес"

Автор книги: Януш Пшимановський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 53 страниц)

Розділ III ПОЇЗДИ ЙДУТЬ НА ЗАХІД

Ешелон стояв на високому насипі. Позаду нього, на станції, світило кілька ламп, виднілося двоє жовтих вікон, але навколо вагонів була тільки темна синява ночі й невиразний, тремтливий відблиск зірок. Попереду посапував паровоз, викидаючи навскоси вгору султан диму – ажурний, легкий, наче вирізаний з тонесенького цигаркового паперу. На рейки падало світло з відкритих колосників топки, й у відблиску того світла вишневими кругами вимальовувались колеса. Чути було, як спокійно посапує пара та хрускотить гравій під чобітьми вартових, що походжали туди й сюди вздовж вагонів.

Ребристі прямокутні товарні вагони вирисовувались на тлі неба застиглими силуетами. Тільки на дахах першого й останнього стирчали націлені вгору, мов випростані пальці піднесених рук, з'єднані по чотири зенітні кулемети. Біля кожного чергувало по два солдати. Один із них, на самому кінці поїзда, тихо грав на губній гармошці.

Далеко попереду, майже біля горизонту, моргнуло червоне світло семафора, опустилось і раптом позеленіло. Паровоз загув басом, як пароплав у порту, засопів, а тоді по всьому ланцюгу вагонів пройшов дзвінкий металічний брязкіт, і ешелон смикнуло вперед. Вартові підбігли до прочинених дверей, стрибали на приступки, залазили всередину вагонів. Знизу видно було, як колеса здригнулись, округлі вирізи в них стали повільно крутитись – поїзд рушав у дальню путь.

Саме тоді в кущах на насипі хтось тихо свиснув. Два силуети рвучко стрибнули вгору – людина й собака. Хвилину вони обоє бігли вздовж поїзда, який ще не набрав ходу, потім людина взяла собаку, підкинула його у вагон, сама стрибнула, вхопившись за металеву скобу, підтягнулась на руках і одразу ж сховалася ліворуч за стіною, в мороці.

У вагоні на дерев'яних триповерхових нарах, збитих із неструганих дощок, спали люди. Чути було, як вони рівномірно сопуть – дихають. Пахло сукном, тютюном і металом – характерним запахом війська.

Тільки один солдат, видно, черговий, сидів на ящику біля грубки посеред вагона. Він був у шинелі, за плечима стирчало дуло карабіна з гострим чотирикутним багнетом. Солдат саме підкладав дрова у жерстяну грубку. Почувши біля дверей шелест, він навіть голови не повернув, тільки запитав:

– Ти, Ваню?

– Я, – невиразно буркнув той, що заліз у вагон.

– Що ти за людина? Завжди запізнюєшся. От побачиш, що, колись відстанеш… Якщо вже маєш відставати, то не в моє чергування.

Він іще бурчав собі під ніс, але той, кого вважали за Івана, не відповідав. На нижніх нарах, з самого краю, якраз було вільне місце, чоловік ліг і вкрився полою шинелі сусіда. Той щось промимрив крізь сон, трохи посунувся і, покректуючи, повернувся на другий бік. Зашелестіло сіно. Скориставшися з цього, запізнілий пасажир висмикнув з-під себе трохи сіна й сунув його під нари.

– Сюди, Шарику, – прошепотів, – сюди… Лежи.

Поїзд спочатку уповільнив хід, немовби втомився од невпинного бігу, а потім загальмував і зупинився. Десь, у голові ешелону ясним веселим звуком обізвалася сурма. Ще й не замовкла, коли у відповідь їй почулося стукотіння і скрегіт відчинюваних дверей. У вагони разом з холодним вітром вливався сірий світанок, в якому виразніше було чути металеві голоси побудки.

Червоноармійці схоплювалися, натягували чоботи і, позіханням відганяючи сон, вискакували на насип. Трава була сіра від інею й шелестіла під чобітьми, мов щетина на неголених щоках. Солдати збігали по насипу вниз, розбивали каблуками тонку кригу в канаві біля залізничного полотна, вмивалися. І пустували при цьому, наче школярі, бризкаючи один на одного водою, покрикуючи від холоду і від тієї гострої свіжості, яку дав шкірі холодна вода. Довго терли обличчя, плечі й груди полотняними рушниками, аж поки шкіра не стала червоною, як кров. Потім, жартуючи, підштовхуючи один одного, знову бігли вгору, стрибали у вагони.

– Тут на нижніх нарах ще хтось спить. Гей, вставай, ледащо!

– Облиш, він, мабуть, чергував. Я, встаючи, не взяв навіть своєї шинелі, щоб його не розбудити – хай спить…

Вздовж поїзда чергові розносили термоси – зелені, овальні коробки – по двоє відер у кожному. Подавали їх у вагони, а самі бігли далі.

– Відкрути, Федю, кришку, побачимо, що там принесли.

– Побачиш, побачиш. Думаєш, вареники з сиром і сметаною.

– Хай йому біс, знову каша! – вигукнув міцний, рожевощокий Федір.

– Борщ і каша – їжа наша.

Паровоз коротко, застережно свиснув, потім дав довгий сигнал, і поїзд рушив.

Хтось із тих, що сиділи на найвищих нарах, під самим дахом, високим тенором заспівав, вдаючи оперного артиста.

 
Пшоно, пшоно, пшоно, пшоно!
Воно на радість нам дано.
 

Солдати засміялися, бо насправді в цій пісні співається про вино, яке дає радість, а не про пшоняну кашу. Ритмічно побризкуючи казанками, солдати стали в чергу біля термоса.

– Гей, ти! їсти теж не будеш? – товстощокий Федір потягнув за полу шинелі. – Якщо хочеш, можеш спати, а я твою порцію…

Не закінчив думки, якусь мить стояв, роззявивши рота від подиву, а потім зарепетував:

– Хлопці, чужий! І пес якийсь тут гарчить. Чужий уже давно не спав, його розбудила сурма.

Але він хотів відтягнути хвилину, коли його виявлять, і волів, щоб це сталося під час руху поїзда, а не на зупинці. Тепер, коли його вже викрили, він скочив з нар і став під стіною. Біля ніг присів собака – молодий, видно, але вже здоровий, з вовчою мордою і кошлатою попелястою шерстю, трохи темнішою на спині.

– Ти хто такий?

Обоє мовчали – хлопець і собака.

– Я тебе питаю – хто ти такий?

Відповіді не було. А з усього вагона вже сходилися солдати, ставали довкола, цікаві, що буде далі, визирали з-за плечей товаришів, спинаючись навшпиньки.

– У нас військовий ешелон, а тут пробрався якийсь тип. Якщо не говоритимеш, ми тебе викинемо за двері.

Собака вишкірив зуби, наїжив шерсть.

Високий, дужий Федір, незважаючи на це, вхопив хлопця за плече. І раптом – дивна річ: усі дивилися, але не встигли розібрати, що сталося, – солдат уже лежав на нарах у сіні, а собака тримав у зубах одірвану полу шинелі. Хлопець, ударом поваливши Федора з ніг, відступив у куток вагона й притулився спиною до стіни.

– То ти такий? Так прямо й б'єш, хай йому біс? – товстощокий підвівся і стиснув кулаки.

– Облиш його!

У проході між нарами й стіною з'явився сержант із гвардійським значком на полинялій гімнастьорці. Він став перед хлопцем, довгенько приглядався до нього, потім погладив долонею вуса кольору стиглої пшениці і спокійно сказав:

– Приходиш непрошепий у гості. Тебе питають, а ти не відповідаєш. Негарно. Якщо так і далі піде, то твій пес усьому взводові шинелі пошматує. З усіма хочеш битися? Ми їдемо на фронт, а ти?

– Я теж.

Сержант ледь помітно всміхнувся.

– Розумію, але ж дітей, та ще й з собаками, в армію не беруть.

– Нічого собі дитина! Як врізав мене в живіт, то й досі болить, – скаржився обурений Федір.

– Зажди, – перебив його сержант і знову звернувся до хлопця: – Зрештою, якщо збираєшся на фронт, то повинен іти до військкомату. Там тебе зміряють, зважать, спитають, що і як, видадуть документи. А отак самому не можна.

Собака, заспокоєний тихим, рівним голосом, ступив півкроку вперед, понюхав халяву сержантового чобота і, двічі махнувши хвостом, повернувся на своє місце. Янек подумав, що в цих порадах нема нічого нового. Він теж знав, що треба через військкомат, що так було б легше. Тільки ж у документах було записано, коли він народився. Проте цього хлопець не міг сказати сержантові.

– Ти мовчиш, але сподіваюся, розумієш, що я тобі кажу, – вів далі вусач, якого не відштовхнуло Янекове мовчання. – Ти втік із дому, мати плаче, не знає, де ти. Доведеться повертатись.

– У мене нема матері.

– А що з нею сталося?

– Гітлерівці вбили.

У сержанта смикнулися вуса; він задумався, а потім додав, ніби стверджуючи:

– Батько на фронті.

– Не знаю. Загинув на війні чотири роки тому.

– Тоді ще війни не було.

– Була, в Польщі. Я хочу в польську армію. Вже третій день їду.

– Зайцем?

Янек знав, що таких пасажирів називають зайцями, отож підтвердив.

– Еге ж. З учорашнього вечора їду з вами.

– Якийсь документ у тебе є?

– Документ, документ. Викинути його треба, – сердито бурчав Федір.

– Ви, товаришу рядовий, не втручайтесь, коли розмовляє командир взводу. Хто чергував учора, коли поїзд стояв? Ну, я ж вас питаю, хто?

– Я, товаришу сержант.

– А як ви гадаєте – цей хлопець із своїм собакою прилетів на крилах із-за хмари і вскочив через димар чи, може, заліз, коли ви стояли на посту?

Товстощокий не відповів, позадкував, сховався за спинами інших. Тим часом Янек дістав з кишені акуратно складену газету й подав сержантові. Той повертів її в руках, проглянув і, так само ретельно склавши, повернув.

– Ми газетки читаємо, знаємо, але, сам розумієш, потрібний папір, якийсь офіційний документ.

Янек дістав посвідчення із мисливської артілі, в якій він працював разом із Юхимом Семеновичем.

– То ти, значить, мисливець?

– От комедія – мисливець! – обізвався якийсь солдат. – Цікаво, що він убив – жабу чи тигра?

Усі засміялись.

Янек не відповів. Знову поліз у кишеню і на розкритій долоні показав велике кошлате вухо. Сміх обірвався, запала тиша.

– Справді, тигр. Ну, добре, – сказав сержант. – Ми тут балакаємо, а каша стигне. Що б там не було, дайте поснідати і хлопцеві, і собаці. Потім побачимо.

Всі посідали внизу на нарах, дерев'яними ложками їли жирну пшоняну кашу. Взводний одрізав від своєї порції хліба чвертку, дав Янекові. Поїзд стукотів на стиках рейок, посвистуючи, минав невеликі станції. У прочинені двері було видно зелену безмежну тайгу аж до горизонту, густо збиту, мов повсть.

Янек підвівся, ступив до Федора і, показуючи на шинелю, що лежала поруч, запропонував:

– Дайте пришию.

Той подумав хвилинку, потім кивнув головою:

– Бери.

Найближчі сусіди стежили, як хлопець зняв шапку, відмотав нитку, витягнув з підкладки голку і акуратним швом знизу пришивав одірваний шмат поли.

– Гарно це в тебе виходить. Як тільки приїдеш на фронт, одразу тебе головним кравцем призначать, – пожартував той самий солдат, що питав про жабу й тигра.

– Не меліть язиками, – сказав сержант. – Не гайте часу. За годину перевірю зброю.

Із стояка в кутку вагона солдати стали брати гвинтівки й автомати, сідали хто де, аби тільки було якнайзручніше.

– Я б почистив оцю штуку, – Янек торкнувся рукою командира й показав на зброю із стальною лійкою на дулі, з магазином, схожим на тарілку, зверху і з тонкими лапками.

– Це ручний кулемет. Щось тямиш у ньому? – поцікавився сержант.

– Ні, – признався Янек. – Але взагалі я люблю зброю.

– Принеси сюди, я тобі покажу.

Короткими, вправними рухами він розібрав і склаї затвор, потім ще раз розібрав і ще раз склав.

– Зумієш?

– Спробую,

Спершу пішло слабо, потім трохи швидше. Янек узяв з коробки, що стояла посеред вагона, бавовняну ганчірку й металеву маслянку. Не поспішаючи, так, як це сотні раз робив удома, над річкою біля підніжжя Кедрової гори, почав чистити точно вилитий і мудрий метал.

Шарик, який був рішуче невдоволений, що від нього забрали одірваний клапоть солдатської шинелі, тепер повеселішав – крутився, махав хвостом, а тоді, взявши Янекову шапку в зуби, сів навпроти і тихесенько заскиглив.

– Чого він хоче? – запитав сержант.

– Думає, що підемо на полювання.

– Має рацію, але це зброя на великого звіра й полювання не для дітей.

Командир гладив пса по голові, й Шарик не заперечував, зорієнтувавшись, що цей чоловік, у якого такий суворий і владний голос, – друг його хазяїна. Сержант на якусь мить задумався, потім додав:

– І не для дорослих це полювання, та нічого не вдієш – треба.

Янек прочистив дуло, склав затвор, витер приклад.

– Будуть з тебе люди, – сержант поплескав хлопця по спині.

Колеса під вагоном застукотіли якось інакше. Поїзд уповільнив хід, машиніст кілька разів свиснув, вагон хитнуло на стрілках, і ешелон вкотився на станцію. Ліворуч і праворуч стояли інші поїзди, поміж коліями метушилися люди в мундирах. Трохи далі видно було широке дзеркало води – озеро, що простяглося аж до обрію.

Знов уздовж поїзда бігли чергові, зупинялися на мить біля кожного вагона, передавали складені вчетверо пачки газет. Солдати брали їх, розподіляли між собою, розгортали широкі сторінки й домовлялися:

– Як прочитаєш – не ховай. Поділимо на всіх – буде на куриво.

Федір підійшов до Янека і, поплескуючи долонею по друкованому тексту, показав:

– Глянь, мисливцю, тут щось є для тебе. «Перша польська стрілецька дивізія імені Тадеуша Костюшка провела свій перший бій з фашистами біля села Леніно». Раніше треба було вибиратись, ти вже запізнився на початок. Без тебе почали, а тим часом ти лупцюєш солдатів союзної армії, цькуєш їх собаками…

– Не гнівайтесь, – попросив Янек, – Так якось вийшло. Візьміть мене з собою. Я зброю помагатиму чистити, на посту можу стояти з собакою. Ми нікого не впустимо…

– Зачекай тут на мене, – звелів сержант. -Я піду і до командира, спитаю, що з тобою робити..

Сказати «піду спитаю» – легко, а зробити це було важче: виникли несподівані перешкоди – десь ділася ушанка, хутряна сержантова шапка.

– Що за неподобство, – не на жарт розсердився той і настовбурчив вуса. – Днювальний, куди ви дивитесь? Негайно знайдіть!

Шукав спочатку днювальний, потім увесь взвод – не помогло; мов камінь у воду. Тільки Янек не рушив з місця – ждав, коли поїзд відійде, щоб йому ще трохи поїхати з ешелоном.

Нарешті сержант вирішив:

– Піду без шапки. Якщо повернусь, а шапки не буде, то я з вами розрахуюсь! – Він погрозливо підняв палець і ще раз у відчаї повторив: – Не годиться солдатові без шапки, але піду.

Не встиг він докінчити, як з-під нар вискочив Шарик. Радий, що нарешті пахне прогулянкою, замахав хвостом і став перед сержантом на задні лапи. В зубах тримав ушанку, подаючи її господареві.

– Ах ти паскудний дворняго!

– Це не дворняга, – заперечив Янек. – Чистокровна сибірська вівчарка.

– Товаришу сержант, – озвався Федір. – Пес іще недавно в армії, не встиг визубрити статут.

Усі засміялися. Сержант погладив хутро на своїй ушанці, насунув її на голову і, махнувши рукою, збіг по залізних сходинках.

Янекові хотілося вистрибнути з ним з вагона, бо, маючи деякий досвід, він знав, чим закінчиться розмова командирів. Але це важко було зробити та, крім того, й солдати, мабуть, не пустили б. Тепер вони сиділи один біля одного у широко розчинених дверях і, дивлячись на озеро, співали:

 
Славное море, священний Байкал…
 

Сержант повернувся несподівано скоро, став на сусідній колії і замахав Янекові рукою.

– Ходімо, Шарику, знову нас викидають… Протиснувшись до виходу, вони скочили на землю.

– Чого ніс повісив? – сержант обійняв хлопця за плечі й повів із собою. – Нічого не бійся. Я б тебе й сам забрав, якщо тобі нема до кого повернутись, але тут трапилась непогана нагода. Ось побачиш.

Вони підійшли до одного з вагонів сусіднього ешелону; в дверях там стояли якісь цивільні у ватянках і пальтах, у спортивних та хутряних шапках, а в глибині хтось навіть у капелюсі. Один чоловік стояв на колії, до кошлатої ушанки в нього була прикріплена чорними нитками бляшка – орел, вирізаний з консервної банки.

– Це твої, – сказав сержант. – Вони теж їдуть до польської армії. Щасливої тобі дороги, хлопче! – І він легенько штовхнув Янека до вагона. – А як уже будеш на фронті, то дивись. Може, ще й зустрінемось.

Той, що з орлом на шапці, широко усміхнувся й подав руку.

– Моє прізвище Єлень. Густав Єлень.

– Ян Кос, – відрекомендувався хлопець.

– А собака?

– Шарик.

– Шарик? А що це по-польськи означає?

– Кулька.

– Я думав, що Сірий[1]1
  На польському szary – значить "сірий"


[Закрыть]. Але хай буде Кулька, все одно. Посуньтесь, хлопці, подам вам нового товариша.

Не встиг Янек і оглянутись, як був уже в повітрі. Єлень легко підніс його над головою й поставив у вагоні. Потім хотів схопити собаку, але Шарик сам відштовхнувся, як пружина, і стрибнув слідом за своїм хазяїном. Янек обернувся, хотів ще гукнути, попрощатись із сержантом, але командир взводу був уже далеко. Проте ще оглянувся й помахав рукою.

У вагоні співали:

 
Вінки плела й на бистру воду їх пускала…
 

Янек розглядівся довкола. Здивований, помітив, що на другому поверсі нар, з самого краю, сидить не хлопець, а дівчина. В гумових чоботях, ватних штанях і куртці, на голові – чоловіча шапка з зеленого сукна, а з-під шапки вибивалося ясне, довге волосся. Руки в неї були маленькі, вузькі, дівочі.

– Ти звідкіля? – усміхнулась вона до Янека.

– З Приморського краю.

– А з Польщі звідки?

– З Гданська.

– А я з Варшави. Мене звуть Лідка.

Янекові здалося, ніби він почув щось надзвичайно суттєве й важливе. Дівчина показала йому місце біля себе, а сама співала далі:

 
Вінки плела й на бистру воду їх пускала…
 

Янек несміливо підійшов, став поруч, але сісти не наважувався. Глянув на сусідню колію. Над головами бачив вагони, наповнені солдатами в ушанках з червоною зіркою. Вагони почали рухатись, і в першу мить невідомо було, який поїзд їде – їхній чи той. Хлопець зіп'явся навшпиньки, щоб побачити землю й колеса.

 
Славнее море, священний Байкал…
Вінки плела й на бистру воду їх пускала…
 

Слова й мелодії пісень перепліталися.

Янек упізнав свій вагон – у широко відчинених дверях помітив товстощокого Федора і сержанта, який долонею пригладжував пухнасті вуса. «Як його шукати на фронті, – подумав хлопець. – Навіть імені не знаю». Потім ще побачив кулемет на даху та буфери останнього вагона.

У вагон заліз Єлень, підійшов до Янека.

– Будемо друзями, називай мене Густлік. Що дивишся, чого тобі жаль? Ми їдемо туди ж, куди й вони. Усі поїзди ідуть тепер на захід.

Розділ IV ФОРТЕЛЬ

Вони рівними рядами сиділи на дошках, прикріплених до бортів грузовика, і разом з ним підстрибували на вибоїнах. З-під брезентового покриття дивилися, як тікає назад широка ґрунтова дорога, розбита сотнями коліс.

Листопадовий день був холодний і прозорий. Навколо все було вкрито інеєм. Здавалося, вів сягає аж до горизонту, а далі низом виповзає на безхмарне поблякле небо. В'їхали в село – понад дорогою стояли невеличкі хати і між ними довгаста присадкувата одноповерхова будівля школи. Поминувши її, відчули що автомобіль повертає, з'їжджає по крутому схилу, місячи колесами розмоклу глину. Високий берег побачили тільки тоді, коли внизу заскрипів, погойдуючись, понтонний міст.

Дув вологий вітер, од річки напливав густий туман, на обличчя сідали дрібненькі краплини. Міст під вагою грузовика злегенька похитувався. Коли дивились на понтон, здавалося, що він пливе і разом з ним пливуть закляклі сапери в зелених шинелях з піднятими комірами. На жердинах тріпотіли невеличкі прапори – давно не бачені біло-червоні прапори.

Янеку згадувалося, мов у тумані: востаннє бачив, коли їх зривали з древок, жбурляли на бруківку цивільні люди в чоботях з високими халявами і в тірольських капелюхах з перами. Це було за кілька днів до війни, тоді, коли батько, повернувшись із школи, попросив матір дістати з шафи його офіцерський мундир.

Мати, сидячи на стільці, пришивала зірочки – по дві до кожного погона. Запитала: «А як твої учні? Хто їх навчатиме?» Батько відповів: «Молодших уже ніхто. Самі вчитимуться, повторюватимуть те, що запам'ятали на уроках. А старші також одягнуть мундири».

Янек долонею витер вологу від імли щоку, змахнув з повіки сльозу.

– Різкий вітер, – сказав він, витираючи долоню об ватянку.

Глянув на Ліду, що сиділа поруч, але обличчя її не бачив: вона саме відвернулася до брезенту й поправляла волосся, Єлень, сидячи по другий бік, потирав свої широченні лапи, аж кості хрустіли.

– Теперечки ми вже й на місці. Теперечки ми там, де треба.

Ні, вони ще не були на місці. Минули ще одне село, в'їхали в ліс і лише тут, серед наметів, зупинилися.

– Вилазьте, далі поїзд не йде! – гукнув з кабіни шофер.

Зіскакуючи на землю, вони читали транспарант, що висів між двома соснами біля входу до табору. Це було нелегко, бо вони бачили його з другого боку й читали слова справа наліво, по окладах: «Привіт вчорашньому вигнанцеві, а нині воїну!»

Біля двох сосен, які правили за браму, стояв вартовий з гвинтівкою на ремені. Прибулі обступили його тісним колом, уважно оглядали від черевиків і обмоток, від шинелі й ґудзиків – неабияких, а металевих, з гербом, – до чотирикутного польового кашкета з прошитим козирком і потемнілим орлом. Орел був не такий, як колись – незграбний, широкоплечий, але видно, що польський[2]2
  Нове народне Військо Польське замість колишньої кокарди панської Польщі з зображенням орла Ягеллонів стало носити на головних уборах орлицю П'ястів без корони; за переказами легендарний селянський король древніх полянських племен Пяст був простим хліборобом; народ обрав його польським королем, і він поклав початок першої історичної королівської династії П'ястів.


[Закрыть].

– Та що ви тут дивитесь, люди! – оборонявся вартовий. – Солдата не бачили? Ідіть обідати, а то «купці» приїдуть і заберуть вас, не встигнете й попоїсти…

Вони послухалися, пішли на кухню і скоро впевнилися, що вартовий мав рацію – тільки-но встигли з'їсти супу (звичайно, пшоняного, але з м'ясом), як приїхав грузовик і з нього вийшов молодий хлопець з дуже суворим виразом обличчя. Якби не зірки на погонах, то й не знали б, що то офіцер.

– Громадяни солдати, хто хоче в танкісти?

Потім він сів за столом у наметі, а вони, новоприбулі, по одному заходили всередину, стягували куртки й, сорочки, щоб їх оглянув лікар, чи можна їх записати в танкісти.

Янек трохи загаявся на кухні – не одразу пощастило переконати кухаря, що Шарик теж служитиме в армії. Коли хлопець підійшов до намету, Єлень уже виходив звідти з розпатланою чуприною, веселий, у розстебнутій ватянці.

– Янеку, ходи мерщій. Мене вже записали, а й ти ж у танкісти!

– Я хотів би разом з тобою, але не знаю. Піду туди, куди пошлють.

– Не жди, поки тебе пошлють. Сам вирішуй, так буде найкраще. Я вже записався. Питають мене, чого сюди йду, то я кажу, що був танкістом. Питають де, то я кажу: в німців. Силою взяли. Питають, що далі було, ну то я кажу: «Зв'язав я свою німчуру й танком на другий бік, до руських». Вони кажуть: «Їх же було четверо, а ти один. Як ти справився?» То я взяв за руку того, що писав, того, що питав, та ще лікаря й двох сестер у білих фартухах, стиснув їх усіх, аж поки не попросили відпустити. Сказали, що буде танкова бригада. Бригада імені Героїв Вестерплятте.

Янек зблід, схопив Єленя за руку й спитав:

– Що ти кажеш?

– Те, що чуєш, – імені Героїв Вестерплятте. Це ті, що в Гданську перші захищалися, хіба не знаєш, Янеку… Ти куди?

Але Янек уже влетів до присінка намету. Вартовий притримав його за плече:

– Зажди, там дівка.

Вийшла Ліда, весело всміхнулась і, минаючи Янека, кинула:

– Прийняли. Їм радистки потрібні.

Янек зайшов усередину. Лікар кивнув на нього й відразу забурчав:

– Швидше роздягайся, хлопче. Нам ніколи. Оглянув, приставив трубку до грудей, запитав, чи здоровий.

– Здоровий.

– Підійдіть сюди, – стомленим голосом сказав хорунжий[3]3
  Відповідає званню «молодший лейтенант» в Радянській Армії.


[Закрыть]. – Ім'я?

– Ян.

– Прізвище?

– Кос.

– Відкіля родом?

– З Гданська.

– А тепер звідки?

– Приморський край.

– Далеко тебе занесло. Рік народження?

– 1926.

– Документи,

Янек подав своє посвідчення, в якому було сказано, що такий-то полював на схилах Кедрової гори й за три сезони здав стільки-то хутра, виконуючи норму на стільки-то процентів.

– Тут не написано, коли ти народився. То якого року?

– Я ж сказав.

– Дуриш. У мене теж є очі. У нас, хлопче, важка служба, підеш в іншу частину.

В цю мить брезентовий край намету піднявся, показалася спочатку кошлата морда, очі, а потім Шарик і зовсім заліз усередину й сів біля ноги свого хазяїна.

– А це що таке? Що цей пес тут робить? Твій?

– Мій.

– Ну от. Танкова бригада – це тобі не звіринець. Можеш іти.

Янек вийшов. І одразу ж повернув за намет, щоб не відповідати на запитання товаришів. Похнюпивши голову, ходив сюди-туди. Шарик зрозумів, що тут щось не так, вибіг уперед, повернув, почав підстрибувати, запрошуючи погратися, Помітивши, що хазяїнові не до того, він лизнув йому руку й, підібгавши хвоста, тихо почвалав за ним.

Так вони ходили довгенько. Нарешті Янек рвучко повернув і підійшов прямо до невисокого кремезного шофера, що сидів на приступці грузовика.

– Добрий день.

– Привіт, – водій козирнув не підводячись; хай цей хлопчисько знає, що він уже бувалий солдат. – Віхура[4]4
  Ураган, буря (пол.).


[Закрыть].

– Що ви, ледь-ледь повіває, – здивувався Янек.

– Я – Віхура. Таке прізвище. А ти?

– Кос[5]5
  Чорний дрізд (пол.).


[Закрыть].

– Які коси, де? – віддячив йому шофер, поглядаючи на дерева.

– Я – Кос. Таке прізвище. А того хорунжого, що "приймає"?

– Навіть не знаю. Звуть його Зенек, – недбало кинув, аби не пояснювати, що сам він тільки позавчора прибув у бригаду й ще не встиг довідатись.

– Гарна в тебе машина.

– Гарна. А це твій пес?

– Мій. Якщо любиш собак, то можеш його погладити, не вкусить. Сядь, Шарику.

Собака послухався і – правда, знехотя – дозволив тягати себе за вуха. Повертаючи морду, стежив, куди пішов його хазяїн.

А Янек тим часом постукав рукою по крилах, заглянув під капот мотора, погладив випукле скло фар. Затримався на хвильку з другого боку, біля задніх коліс і, обійшовши навколо грузовика, вернувся до водія.

– Гарна машина і в доброму стані. Де ти навчився водити?

– Дядько їздив на таксі у Варшаві й мені часом дозволяв проїхати по подвір'ю. В Казахстані про мене казали: Віхура – король автомобільних доріг.

– У Казахстані?

– Так. Гарний у тебе собака. Їдеш з нами?

– Їду, тільки трохи пізніше.

Хорунжий Зенек вийшов з намету, прочитав прізвища і наказав вишикуватися. Першого разу не дуже добре вийшло, отож він звелів розійтися, а тоді ще раз скомандував: «У дві шеренги шикуйся!» і «Струнко!» Потім наказав сідати в машину.

Янек із-за дерева бачив, що Єлень поглядом шукає його, і Ліда подивилася навколо, але він залишився на місці. Незручно було пояснювати, що йому не повірили, як ішлося про рік народження. Але ніяких претензій у нього не було – адже сам Янек найкраще знав, що додав собі два роки.

Тим часом хорунжий і шофер сіли в кабіну. Хуркнув стартер, але мотор не завівся. Сидячи за деревом, Янек грався з Шариком, а той радів, що його хазяїн повеселішав, білими, гострими зубами хапав хлопця за пальці. Стартер захурчав удруге, втретє, хорунжий щось сказав шоферові, той буркнув «зараз» і, вистрибнувши з кабіни, почав порпатися під капотом, побрязкуючи ключами.

– Нова машина, що з нею таке? – запитав офіцер.

– Хтозна. Все гаразд, зараз поїдемо.

– Не так-то й зараз, – тихо мовив Янек і ляпнув собаку по морді: Шарик, поклавши йому лапи на плечі, намагався лизнути язиком в обличчя.

Хорунжий вийшов з кабіни, а молоді солдати танкової бригади, одягнені ще в своє цивільне лахміття, повилазили з кузова.

– Може, хто ручкою покрутить?

– Дай сюди, – сказав Єлень.

Янек виглянув із-за дерева й дивився, як його новий товариш, ставши перед капотом, рвонув ручку й потім довго крутив, мов катеринку, так що вся машина здригалася.

– Досить, – зупинив його шофер. – От, дідько візьми, паскудний ящик!

Янек звівся, підійшов ближче й мовив до Віхури:

– Гарна машина, тільки треба знати, як заводити.

– Одчепись, – буркнув король казахстанських доріг.

– Я б полагодив, – звернувся Кос до офіцера, але, не дочекавшись відповіді, знову разом із собакою відійшов під дерево.

Минуло ще хвилин з десять, а машина й далі стовбичила посеред галявини.

Лікар вийшов з намету.

– Коли б це була людина, то я, може, допоміг би: аспірин або рицина…

Хорунжий, заклавши руки за спину, нервово походжав і поглядав на годинник.

– Уже півгодини, як ми тут стоїмо, пішки дійшли б.

Віхура, втративши надію, сів на траву, сперся ліктями в коліна й замасленими руками вхопився за голову.

– Нічого не розумію. Все як слід, а не заводиться. Янек знову підійшов до офіцера.

– Пане поручику, може б, я полагодив.

– Спробуй.

– А якщо полагоджу – візьмете з собою?

– Ні, не візьмемо… А втім, згода, хай йому грець!

– Нас двоє.

– А хто другий?

– Ну, я й собака.

– Дідько його візьми! Гаразд.

Янек підійшов до машини; за ним – хорунжий, шофер і всі ті, що всупереч наказу повилазили з кузова.

– Отже, якщо машина заведеться, візьмете нас обох? – ще раз уточнив для певності.

– Побачимо, – буркнув офіцер, але Єлень, що стояв поруч, озвався басом:

– Так було сказано, всі чули.

– Ну то залазьте в машину. А ви, громадянине хорунжий, сідайте в кабіну.

Всі послухали його. Коли залазили в кузов, а офіцер обходив навколо мотора, Янек нахилився до Шарика й промовив:

– Шукай, Шарику, шукай! – і штовхнув пса рукою. – Хазяїн загубив.

Собака миттю кинувся під машину.

Янек сів на місце шофера, повернув ключик і натиснув стартер. Мотор загурчав і стих. Хлопець вдруге натиснув. Мотор загудів і почав спокійно працювати на малих обертах.

– Слухай, Кос, як це ти зробив? Ну, скажи, як? – Віхура смикав Янека за рукав.

Хлопець не відповідав. Побіг назад до машини, а назустріч йому з-під коліс вистрибнув Шарик і, радісно махаючи хвостом, приніс грубий вовняний шарф.

Янек схопив собаку, подав у кузов, а його самого, взявши під руки, втягнув досередини Єлень.

– Готово, їдьмо! – ті, що сиділи спереду, застукали кулаками по кабіні.

Грузовик рвонув з місця, набирав розгін. Чути було, як шофер переводить ручку щораз на більшу швидкість і додає газу, силкуючись надолужити втрачену годину. Машина підстрибувала на корінні, на вибоїнах, а Єлень, обнявши Янека рукою, так що той не міг і повернутись, кричав йому на вухо:

– Як це тобі вдалося?

– Фортель! І тут, – постукав себе пальцем по лобі, – треба дещо мати.

– Скажи, як це ти зробив, скажи бо задушу.

– Пусти! Пусти, ведмедю, то покажу.

Густлік ослабив обійми, і Янек дістав з-за пазухи шарф, замазаний сажею.

– Розумієш?

– Труба? Вихлопна труба! Ти заткнув? А хто витяг? Кос не відповів, тільки показав під лаву, звідки стирчала весела й задерикувата собача морда.

Їхали недовго. Через півгодини машина загальмувала, зробила кілька поворотів і зупинилась у лісі. Коли позіскакували на землю, всі побачили під деревами низькі, криті мохом землянки. З бляшаних коминів здіймався дим.

– А де наші танки? – запитав Єлень.

– Ще немає, але не журись, будуть, – відповів Віхура.

Хорунжий дав команду шикуватись, а Янекові й Густліку, двом останнім у шерензі, наказав:

– Ви підете на кухню. Треба наносити повний казан води й начистити картоплі.