Текст книги "Факир (СИ)"
Автор книги: Вячеслав Васильченко
Жанр:
Прочие детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)
– Н╕, – мовив Богдан, наче поетового "на╖зду" й не було, – ви т╕льки погляньте. Це ж просто шедевр. Як╕ досконал╕ л╕н╕╖, який дизайн. Сюди вкладено душу. Душу майстра.
– Ага, – ╓хидно закивав Марк, – щоб ╕нш╕ в╕ддавали Богу душу.
– Не розум╕╓теся ви на естетиц╕, – п╕дморгнув Лисиця. – Подив╕ться лише.
Тейлор теж наблизився. Справд╕. Чолов╕ча ╕грашка мала ╕деальну форму. Продуманий дизайн. Виразн╕ виступи на рукоятц╕. ╤ – випром╕нювала магнетизм. Хот╕лося ╖╖ взяти ╕... Одведи, сохрани й заступи! Поет ледь не перехрестився. Свят-свят-свят!
– Та ну вас...Тьху!
В╕н в╕дхилився й злостиво плюнув. Для над╕йност╕ – через л╕ве плече. Правда – лише раз...
А Лисиця продовжив.
В╕д спускового гачка тяглася ледь видима м╕цна волос╕нь, прилаштована так, що коли але╓ю хтось рухався й зач╕пав ╖╖, п╕столет стр╕ляв.
Неподал╕к у трав╕ знайшли г╕льзу. А б╕льше – н╕яких сл╕д╕в. Усе ч╕тко. Профес╕йно. ╤ – просто. В╕р-ту-оз!
Ще раз оглядаючи самостр╕л, Тейлор запропонував експеримент. Стати на м╕сце жертви. Богдан погодився, хоч бажання особливого й не мав. Коли опинився там, де м╕стер Казандзак╕с отримав кулю, Тейлор приц╕лився. Лисиця почувався не дуже затишно (ще б пак!), але що вд╕╓ш? Без вар╕ант╕в.
– Гаразд, досить, – гукнув Марк ╕ почав в╕дв'язувати зброю. Богдан т╕льки й чекав на те. ╤ п╕дтюпцем поб╕г до приятеля.
Тейлор д╕став магазин – порожньо. Усе лог╕чно. Лише один постр╕л.
– Що я можу сказати... – провадив поет. – Оц╕╓ю штукою Казандзак╕са вбивати не збирались.
– Ви впевнений? – з дитячою ц╕кав╕стю запитав Богдан.
– Так, – категорично в╕др╕зав поет. – Див╕ться: з "Великим Зм╕╓м" ви приблизно одного зросту. Приц╕лившись, я побачив, що шлях кул╕ проляга╓ ледь вище вашого плеча, ну, в крайньому раз╕ – легенько зач╕па╓ його. Казандзак╕са ж серйозно поранено. Злочинець прорахувався або схибив, коли закр╕плював зброю.
– Може бути, – промовив Богдан. – Роблено все ж на око. Прилади за собою навряд чи возить. Та й хтось обов'язково побачить, коли довго вовтузишся. Хоч м╕сце й в╕ддалене. Чи... Стривайте-стривайте, Казандзак╕с ходить у легких туфлях на низьк╕й п╕дошв╕, а б╕га╓ в крос╕вках. Я ╖х щойно бачив. Там п╕дошва значно вища. Так-так. Тому поранення й вийшло серйозн╕шим.
– Чудово, – зрад╕в поет. – Це ще б╕льше п╕дтверджу╓, що Казандзак╕са вбивати не збиралися. Нац╕лилися б значно нижче та л╕в╕ше ╕ – н╕яких шанс╕в. Ф╕н╕та...
– Якщо все так, замах мав ╕ншу мету. Т╕льки яку?
Тейлор неквапно заховав зброю до кишен╕. Пот╕м в╕дпов╕в:
– Може, хтось (не виключено, що й м╕стер Бр╕ссон) просто захот╕в п╕длякати Казандзак╕са. ╤ цим насолити. Та й причини ╓. Або ж справжн╕й злочинець (а хто це – ми, може, нав╕ть ╕ не припуска╓мо) хоче ТАК завести нас на ман╕вц╕. Щоб збити з правильного шляху. Й заплутати сл╕ди. Пам'ята╓мо, що в╕н узяв час. До появи зв'язку з материком.
– А якщо все ж таки хот╕ли вбити? – Богдан почухав "думалку". Але швидкого результату це не дало. – ╤ не вийшло. Що тод╕?
– Захочуть ви-и-и-правитися. – Останн╓ слово Тейлор вимовив пов╕льно. Щоб зробити його "ключовим". – ╤, мабуть, якнайшвидше. Убивцю п╕дганятиме час. Та-а-ак... Чека╓мо нових под╕й. ╤ навряд чи при╓мних.
– Казандзак╕са треба охороняти, – напружився Богдан. – Доручимо це Феодоросов╕ й Андреасу. Нехай чергують. Феодорос, до реч╕, щось не дуже посп╕ша╓ з ремонтом. Вам не зда╓ться?
– Не знаю, – покрутив головою Марк. – З тими баками одним махом не впора╓шся. Та й небезпечно це. Упореш дурницю – ╕ можеш перемогти в рос╕йськ╕й рулетц╕. Там спец╕альна технолог╕я.
– А що коли вбивця – Феодорос? – Лисиця, схоже, не дуже в╕рив сво╖м словам. Але "протестувати" ╖х на приятелев╕ – чом би й н╕? – Сам з╕псував баки. Сам не посп╕ша╓ ремонтувати. Тягне час. Вич╕ку╓. Усе за планом. Його планом.
– Убивцею може бути хто завгодно. – Поет хитро подивився на Богдана. – ╤ нав╕ть я. Чи мен╕ ви дов╕ря╓те?
Лисицю закинули в човна. Посеред р╕чки. З╕ стр╕мкою теч╕╓ю та без весел. ╤ кричати "рятуйте" заборонили... А й справд╕?.. Що Богдан про Марка зна╓? Знайом╕ лише к╕лька дн╕в. Ого-го!.. Та н╕. Це вже тягне на окреме л╕жко в психл╕карн╕. ╤ щиру дружбу з Наполеоном, Кал╕гулою та "дорогим" Леон╕дом ╤лл╕чем...
– Жартувати ви вм╕╓те непогано, – усм╕хнувся Богдан. – Я пом╕тив. Але зараз – усе серйозно. Кожен з нас п╕д приц╕лом. ╤ вбивця зупинятися, схоже, не збира╓ться. Так що пожарту╓мо ╕ншим разом. Гадаю, в╕н буде. Обов'язково.
– Зв╕сно, – погодився Марк. ╤ншо╖ думки в╕н не допускав. – А я й дал╕ думаю про Казандзак╕са. Нав╕що його вбивати?
– Той, хто хот╕в це зробити, точно зна╓ в╕дпов╕дь. Але навряд чи скаже. Принаймн╕ поки. – Лисиця говорив серйозно. Та зараз точно не до жарт╕в.
– Н╕, справд╕, – не заспокоювався поет. – Якщо ╕з Лукасом хоч трошки щось ясно, то куля в Казандзак╕са... Не можу збагнути, нав╕що?
– Бо нема╓ зач╕пок. Точн╕ше, ми ╖х не бачимо. Дивимося або не туди, або туди, але не так. Проблема.
– Так, проблема. Але ж ми не здамося? – п╕дморгнув поет.
– Здаватися – "не м╕й проф╕ль", – наблизився до його обличчя Богдан.
– Не м╕й теж, – так само впевнено в╕дпов╕в Тейлор.
28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 11 год. 49 хв.
Рушили до панс╕онату. Йшли непосп╕хом. Кожен думав про сво╓. Хоча те «сво╓» неодм╕нно перестрибувало у «сп╕льне». Таке воно пустотливе. Непосидюче. ╤ прудке.
Богдан зупинився ╕ сказав:
– А що, коли Казандзак╕с усе вдало з╕м╕тував. Б╕дний та нещасний лежить ╕ стогне, переводячи стр╕лки на Альбера. Ми в╕римо в це, а Казандзак╕с тим часом святку╓ перемогу. П╕дозру в╕д себе в╕дв╕в. Рану його ми не бачили? Не бачили. А пов╕рили забинтованому плечу та Казандзак╕сов╕й розпов╕д╕. ╤нших факт╕в нема╓.
– Стоп, – клацнув пальцями поет. – ╤ справд╕. Образ Казандзак╕са як убивц╕ вимальову╓ться все ч╕тк╕ше. З кожною новою под╕╓ю.
– А зна╓те, що мен╕ зараз спало на думку? – засяяв Богдан. – Не погано б поговорити ╕з Казандзак╕сом-молодшим.
– Точно! ╤ як ми до цього ран╕ше не додумались? З цього треба було починати... Про╜авили...
– Не страшно. Проколи бували ╕ в ген╕╖в. А ми ж усього лиш – жовторот╕ новачки. Хоча... Погодьтесь, усп╕шн╕ моменти в наш╕й «робот╕» ╓.
Лисиця випнув груди. Задер носа. Виставив ногу вперед. Пишаються собою саме так. Учись, поете!
– ╢, – погодився Марк. – Але небагато... Та зараз це не так важливо... Часу ж зовс╕м мало. А в нас лише "а може?". Усього чотири дн╕. Чотири. ╤ нуль факт╕в. Абсолютний нуль.
– Правильно, – в╕дпустив у небо штучну пихат╕сть Богдан. – Ход╕мо до "Ункаса".
Рушили центральною але╓ю.
Назустр╕ч пов╕льно наближалася знайома пара "п╕д ручку": м╕стер Скарпсверд ╕ його незм╕нна пас╕я, що знову одягнула нове. Мабуть, хоче увесь гардероб перевдягати. Нав╕що ж везла?
"Голубочки" усм╕хнено воркували. Наче навколо розкинувся едем. ╤ нема╓ н╕ смерт╕ Лукаса, н╕ поранення Казандзак╕са. Хоча... Життя у кожного сво╓. Та й одне – до того ж. ╤ кожен його витрача╓, як хоче. Ц╕ хочуть так. Що ж, мають право.
Детективи чемно прив╕тались. "Адам ╕ ╢ва" шанобливо в╕дпов╕ли. ╤ маршрути пов╕льно продовжились.
Коли трохи в╕д╕йшли, Богдан прошепот╕в ╕ кивнув усл╕д парочц╕:
– М╕стер Скарпсверд... Цього блондинистого казанову теж не треба спускати з ока. До реч╕, буквально його пр╕звище означа╓ «гострий меч». ╤ хай Лукаса вбито не мечем...
– Ага, – знущально посм╕хнувся Тейлор. – Чудовий метод. Ма╓ шанси переплюнути будь-яку дедукц╕ю...
– А ви не см╕йтесь, – весело парирував Лисиця. – Назви колись вважалися р╕ччю маг╕чною. Тому просто так ╖х не давали. Можливо, й наш м╕стер "Гострий Меч" теж названий невипадково. ╤ п╕дпрацьову╓ в╕н тихенько соб╕ к╕лером "м╕жнародного масштабу". Ми ж про нього не зна╓мо н╕чого.
– Усе може бути... – мовив серйозно Тейлор. – До реч╕, мо╓ пр╕звище означа╓ "той, хто ши╓ одяг; кравець".
– Ц╕ка-а-а-во. Хтось ╕з пращур╕в шив. А ви тепер з╕ сл╕в в╕рш╕ та поеми ши╓те.
– Отже, до вбивств н╕яким боком?
Богдан помовчав, а пот╕м з усм╕шкою мовив:
– А в нас на сленз╕ "пришити" означа╓ "вбити". Ось так.
– Лукаса я не вбивав, – насторожено мовив поет.
– А кого? – п╕дняв брови Лисиця.
– Ну-у-у-у, – зам'явся Марк, – н╕кого. Н╕кого й н╕коли. Х╕ба на полюванн╕. Але ж там усе законно. Та й давно те було... Рок╕в з п'ятнадцять уже рушницю не брав...
– А ран╕ше як: б╕лку в око? Щоб шкурку не попсувати?
– Та... всяк бувало... Б╕лку – н╕. Пернат╕... За╓ць... Кабан.
– А нашого вбивцю ви б з ким пор╕вняли? – Оч╕ Лисиц╕ звузились ╕ прохромили приятеля. – Пернатий?.. За╓ць?.. Кабан?..
– Н╕. – Богдан╕в хитрий прищур поета не зупинив. – В╕н швидше вовк... Розумний. Обережний. Досв╕дчений. Ум╕ло веде гру. Виграти буде важко.
– А вигравати завжди важко...
28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 12 год. 34 хв.
Коли «пол╕смени» постукали до Март╕на, ╢лена йому читала. Хлопець лежав одягнений на л╕жку й слухав, заплющивши оч╕.
Лисиця з Тейлором зайшли. "Ункас" п╕дхопився й п╕дб╕г до Богдана.
– Соколине Око! – майже закричав в╕н. Рад╕сть плюскот╕ла через край. – Добре, що ти прийшов. Я вже втомився чекати. Де ти так довго був?
Лисиця розгубився. Треба в╕дпов╕дати. Ситуац╕йка!
– Я н-е-е-е м╕-╕-╕-╕г, – сяк-так вимовив. – Були на полюванн╕. ╤з товаришем. "Золотим Пером". – Кивнув на Тейлора. – В╕н – щира людина й ум╕лий мисливець. Б╕лку в око б'╓.
– М╕й брате, "Ункас" в╕та╓ тебе у сво╓му в╕гвам╕. Радий зустр╕ч╕.
Тейлор мовчки кивнув. Не готовий до такого повороту.
– Мен╕ треба тоб╕ дещо сказати, – перейшов на шеп╕т Март╕н. – Але – без зайвих вух. – Показав головою на ╢лену.
– М╕с Стефанопулос, – мовив Богдан, – чи не могли б ви залишити нас ненадовго?
– У мене наказ м╕стера Казандзак╕са. – Д╕вчина спробувала стати скелею. Вийшло не дуже переконливо. Скеля з п╕ску – не скеля. – ╤ порушити його я не можу.
Але оч╕ д╕вчини говорили про ╕нше. Вони н╕би усм╕халися Богданов╕. Чи то йому т╕льки здавалося? П╕сля катастрофи з Рег╕ною хот╕лося зрозум╕ти, чи в╕н ще може подобатися? Чи не "зламано" нав╕ки, не "пошкоджено" для справ амурних? Тому й у ╢лениних очах побачив бажане, але не справжн╓? Чи, може, бажане ╕ справжн╓ стають ╓диним ц╕лим? Повол╕. Але стають. Було б непогано. Життя ж продовжу╓ться. Мусить продожвитись.
– Не хвилюйтеся, – заспоко╖в "╕нспектор Фокс", – п╕д мою в╕дпов╕дальн╕сть. Даю слово оф╕цера, що все буде добре.
– Справд╕, – для певност╕ заговорив "сл╕дчий Теодорак╕с", – зрозум╕йте нас. Так треба. Служба.
╢лена несм╕ливо зробила крок, але зупинилася.
– Але ж...
– Усе... буде... добре. – Лисиця аж нахилився в ╖╖ б╕к. – Точно-точно. Якщо я сказав...
Д╕вчина пов╕льно рушила й за три мит╕ зачинила двер╕.
– Ус╕ думають, що "Дволикого" вбив я, – пошепки почав Март╕н. – Та я н╕ при чому. Нав╕що мен╕ це? В╕н хоч людина й лиха, але поганого тут н╕чого не зробив. Та й не можу я посягати н╕ на чи╓ життя. Колись небесний голос мен╕ сказав: "Ти мусиш боротися з╕ злом. Але без насильства. Лише словом. Лише словом!". ╤ я дослухаюся. А зброя в мене так, для годиться. Який же ╕нд╕анець без збро╖? Отож... ╤ лихого я робити н╕кому н╕чого не збираюся. ╤ не збирався.
– А чому ти вважа╓ш "Дволикого" лихим? – запитав Богдан. – ╤ чому так назвав його?
– Я в╕дчуваю, – захоплено пов╕в хлопець. – Хоча це й та╓мниця. ╥╖ н╕хто не зна╓. А тоб╕ розкажу... Я в╕дчуваю кожну людину. Дихання ╖╖ т╕ла. В╕д одного йде спок╕йна тепла хвиля. Ось, як в╕д тебе. ╤ в╕д "Золотого Пера" теж. – Март╕н виставив уперед руку, розвернув долоню вертикально, потримав. – Ну, ось... Як зараз... – Прибрав руку. – В╕д ╢лени теж ╕де тепло. Тому я й слухаюся ╖╖. Хоч ╕нколи й нападають на мене «вибрикаси». Але – не надовго... В╕д декого ж струменить тривожн╕сть ╕ холод. Крижана колюча хвиля... Я проходив повз такого вже немолодого, з поср╕бленим волоссям бл╕долицього. В╕н такий невисокий. На л╕ктях так╕ штуки... – Показав на соб╕. – Одразу в╕дчув: не те. В╕╓ холодом. Аж в╕дсахнувся. В╕н ще ╕з дамою п╕д ручку ходить. У не╖ таке ж «дихання»... А в╕д «Дволикого» йшла незрозум╕л╕сть. Наче й випром╕нювало тепло, але воно... Як це краще сказати? – Почав шукати очима, ковзаючи поглядом довкола, н╕би так точно знайде потр╕бну в╕дпов╕дь. Що ╖╖ заховали в╕д нього зл╕ й потворн╕ лиход╕╖. – Таке... Загробне чи що. Наче в╕н узяв на себе чужу долю. Чуже життя. Чуже дихання. Став ╕ншою людиною.
Март╕н замовк ╕ запитально подивився на Богдана:
– Ти в╕риш мен╕?
Лисиця закляк. Цим питанням його з╕штовхнули в провалля. Щоб не полет╕ти, ухопився за виступ ╕ повис. Складно... Складно брехати цим щирим очам. А не збрехати – неможливо. Усе можеш поламати. Дилема!
– Ну-у-у, зв╕сно... Та-а-ак... Ми не можемо один одному не дов╕ряти...
Слова не мудрован╕, але вимовити ╖х непросто. Та все-таки наче вийшло.
– Я знав, що в╕риш, – розцв╕ла Март╕нова усм╕шка. – Коли я тебе вперше побачив, ну, там, на трапез╕, одразу вп╕знав. ╤ зрад╕в. Якби ти т╕льки знав, як хочеться в╕дчувати поруч р╕дну душу. Яка не зрадить. Яка допоможе. Яка захистить. ╤ ось тепер ти тут. Боги почули мо╖ молитви.
Богдан не знав, як поводитися. Ускочив на слизьке. Опинився н╕ в сих н╕ в тих. Почуте розчулило. ╤ в╕н, зв╕сно ж, не згадав про перший "прив╕т в╕д Ункаса". Той постр╕л, можливо, Март╕н зробив, коли не бачив обличчя "Соколиного Ока". Або ж ц╕лив у щось ╕нше, але промахнувся. Зате влучив у Лисицину вал╕зу. Зараз не до цього. Усе склада╓ться шикарно.
– Я теж радий, що зустр╕в тебе. – Лисиця шукав, що сказати, н╕би "Ункасов╕" з╕знання прор╕зали в торб╕ д╕рку, ╕ слова розсипалися, закотившись за н╕жки мебл╕в. – Удвох ми значно сильн╕ш╕. Нав╕ть утрьох. "Золоте Перо" теж за нас.
М╕стер Тейлор кивнув п╕дморгнувши:
– Зв╕сно...
Март╕н щиро зрад╕в.
– Я знав, що так станеться, – заговорив в╕н енерг╕йно. – Мен╕ снилося... У снах ти приходив до мене. ╤ ми разом ходили нашим парком. Ти розпов╕дав про пригоди. Адже ти вже багато пережив. От би мен╕ таке ц╕каве життя, як у тебе...
– Не хвилюйся, – поплескав Лисиця хлопця по плечу. – Тво╓ життя буде ще ц╕кав╕шим. Ось побачиш.
– Знаю, – впевнено сказав "Ункас". – Про це мен╕ теж снилося. Та й тво╖м словам я в╕рю. Вони для мене – як пророцтво...
– Слухай, "Ункасе", хот╕в тебе запитати. – Лисиця зрозум╕в, що саме час. – У тебе тут знайшли п╕д л╕жком сокиру. Зв╕дки вона взялася?
– Не знаю... – засумував Март╕н. – Вона завжди в Андреаса вис╕ла. В сара╖. Класна така. В╕н сам ╖╖ зробив. Мен╕ нав╕ть давав постругати. Це так ц╕каво. Береш шматок дерева, а пот╕м робиш ╕з нього, що хочеш... В Андреаса усе так легко виходить. Наче в чар╕вника...
– Тобто, де збер╕галася вона, ти знав?
– Зв╕сно. Тут кожен це знав.
– ╤ ти ╖╖ точно не брав?
– А нав╕що вона мен╕? – Март╕на здивувало питання. – Я ж нею н╕чого не вм╕ю. Коли дивишся, як хтось працю╓, ц╕каво. А сам береш – ╕ н╕чого. Гупа╓ш ╕ так ╕ сяк, а як в Андреаса, не виходить. Важка зал╕зяка тебе не слуха╓ться. Це ж непросто. Навчитися треба.
– А як же вона у тво╖й к╕мнат╕ опинилася?
Лисиця сипав питаннями, наче н╕ч перед цим готувався. Але й у Март╕на на все були в╕дпов╕д╕. Проте на останн╓ той не знайшов, що сказати. Зробив крок назад.
– Розум╕╓ш, – задумався й замовк. Розвернувся. П╕д╕йшов до в╕кна. Постояв. Озирнувся. – Я сам над цим думав. Те, що я ╖╖ сюди не приносив, це точно.
– А ╢лена?
Хлопець щиро здивувався.
– Ти що? – аж в╕дсахнувся в╕н. – А ╖й це нав╕що? Вона ж д╕вчина.
– Просто...
Слова знову поважчали. Неспод╕вана щир╕сть Март╕на робила непотр╕бними й безглуздими будь-як╕ питання. Однак зараз на трон зал╕зла "Потреба ╤нформац╕╖". Не слухати ╖╖ указ╕в Богдан не мав права.
– Дивися. Ви ж ╕з нею в к╕мнат╕ удвох?
– Ну... удвох...
– А ще хтось заходив?
– Поко╖вка заходила, прибирала... "Великий Зм╕й" був.
– А коли ви з ╢леною виходили, к╕мнату замикали?
– Так. У не╖ ж ключ ╓.
– А виходили куди?
– Погуляти.
– А пот╕м одразу ж сюди?
– Так. "Великий Зм╕й" суворо наказав. А я не розум╕ю, чому? Я ж н╕кому н╕чого лихого не зробив.
– Не все так просто. Треба почекати. Усе заспоко╖ться. Стане на сво╖ м╕сця. Але найголовн╕ше, що все буде добре.
– Я тоб╕ в╕рю.
Лисиця щиро усм╕хнувся й п╕дморгнув. Але "допит" продовжив:
– А ╖ли де? Тут?
– Так. ╤з кухн╕ пост╕йно приносять. Смачно...
– То ╢лена тебе не залиша╓ самого?
– Н╕. Ми пост╕йно разом. Вона класна...
– Добре, – мовив Богдан. – Нам ╕з "Золотим Пером" треба йти. Вистежувати здобич. Вона ж прудка. ╤ вм╕╓ добре ховатися.
– Я теж ╕з вами, – загор╕вся Март╕н. – Т╕льки лука в╕зьму.
Хлопець п╕дб╕г до л╕жка, нахилився й витяг зброю.
Лисиця завмер, придумуючи, як його зупинити. Педагог╕ка ╕ психолог╕я.
– "Ункасе", – сказав твердо. – Тв╕й в╕гвам тут. Буде краще, якщо ти поки залишишся в ньому. Пов╕р, що так треба. ╤ тоб╕, ╕ вс╕м нам. Та й ╢лену мусиш захищати. Вона ж д╕вчина. А ти в╕дважний во╖н. Хто краще за тебе це зробить?
– Тво╖ слова правильн╕, "Соколине Око". – Март╕н випрямив спину. – "Ункас" ╖х розум╕╓. ╤ викона╓. Слово во╖на.
– Добре, – поклав йому руку на плече Богдан. – Я впевнений, що ти не злама╓ш об╕цянки. Синов╕ прер╕й це не личить. В╕н же не мерзенний койот.
"Ункас" нахилив голову.
28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 13 год. 07 хв.
Вийшли на вулицю. З корту долинали удари м'яча об покриття й чулася б╕ганина. «Гойко М╕т╕ч» ╕ «Черниця» п╕шли на пляж. Кр╕ст╕н ╕з рудою старенькою в окулярах теж п╕шли у б╕к пляжу. Але не купатися. На терас╕ ресторанчика сид╕в м╕стер «Студент» ╕ пив пиво. Отже, життя трива╓. Чудово. Непогано б ╕ самим роз╕м'ятися з ракетками. Чи застрибнути в море. Та не зараз. В╕з, у який запряглися, зупинятися не може. Ну, а раз узявся, тягни.
– Дотепно ви мене об╕звали. – Поет д╕став сигарети. Запалив. Дим вил╕тав ╕ танув, як над╕╖ викрити убивцю. Усе "мимо каси". ╤ нав╕ть натяку на усп╕х.
– Еге ж. – Лисиця хот╕в зарядити позитивом прост╕р довкола себе. Щось же треба робити з цим хрон╕чним "не щастить". Бо воно захоче не зак╕нчуватись. Ще й державу свою тут засну╓. ╤ в "суб'╓кти м╕жнародного права" поши╓ться. – Не Прозор╕ ж Скельця. Було б см╕шно. Не-серйозно. Не-ориг╕нально. А так – пристойно й поетично. М╕сцями нав╕ть романтично.
Не подарувати усм╕шки Богдан не зм╕г. Хоч ╕ не дуже хот╕лося. Думки ж крутились невесел╕. Що ж... Подарував. ╤ це добре. Зараз – вона потр╕бна. Нав╕ть дуже! Як рят╕вне коло для того, хто не зм╕г себе витягти за волосся. ╤ найперше – потр╕бна самим "детективам". Хай позитивчик хоч пов╕тряно-крапельним шляхом, але «заразить» ус╕х. ╤ хоч з «ус╕х» поряд лише Тейлор, на людину в╕н теж «тягнув».
– Я нав╕ть став вас б╕льше поважати, – обережно мовив Лисиця. Марк жарти розум╕в. ╤ сам ум╕в завернути. Але можна й нарватися.
– Дякую. – Поет закивав. – Хоч одна рад╕сна новина. ╤ день недаремно прожитий.
– А розмова з "Ункасом"? ╥╖ ви не "зарахову╓те"? – Богдан згадав свою гру в "Соколине Око". Не надто вона переконлива.
– А що ж там? – знову затягнувся Тейлор. – Та сама п╕сня. Т╕льки довша. Ви в╕рите у його маячн╕ розпов╕дки? Як╕сь хвил╕. В╕щ╕ сни...
– Нав╕ть не знаю, – стенув плечима Богдан. – В╕рити словам – р╕ч небезпечна. На них часто ц╕на не висока. Але, може, хлопець ╕ справд╕ "над╕лений"? ╤ його розпов╕дь, якщо вдуматися, п╕дведе до п╕дказки?
– Або в╕дведе ще дал╕. – Тейлор наче одружився з категоричн╕стю. Шлюбний контракт, правда, ще не п╕дписав. Але смок╕нга вже прикупили. – Раптом ус╕ хлопцев╕ одкровення – теж частина Казандзак╕сового спектаклю? Родинне вод╕ння за носа. Чим не вар╕ант? Понапридумували, а ми витанцьову╓мо п╕д ╖хню дудочку. Фак╕рську.
– С-с-с-с... – з╕м╕тував кобру Лисиця. Вийшло непогано. ╤ двер╕ до драмгуртка розчинилися.
– Майже так, – знехотя посм╕хнувся поет. – Але див╕ться: к╕мнату Март╕на замикали на ключ. ╢лена брала його з собою. А запасний ╓ т╕льки у Казандзак╕са. Спок╕йно зайшов. Заховав сокиру.
– Або це зробила поко╖вка.
– За його наказом. ╤ вс╕ вони – банда...
– Н╕, ви точно в╕зьметеся за детективи. Такий матер╕ал. Гр╕х пропускати те, що саме пливе в руки.
– Для цього потр╕бна принаймн╕ одна маленька р╕ч.
– Портативна друкарська машинка?
– Вижити... Навряд чи м╕стер Лукас не мав план╕в. Тим б╕льше – з тим, що було в його вал╕з╕. Гадаю, нам так╕ плани й не снилися. Однак хтось ╖х п╕дкорегував. Конкретно. ╤ тепер вони перекочували до чи╓╖сь симпатично╖ (чи й не дуже) голови.
– Або гол╕вки.
Лисиця знав, що скаже Тейлор. Тейлор знав, що Лисиця знав. Та все одно сказав:
– Ви знову?
– Н╕ в чому не можна бути певним.
– Ну, як же? Земля кругла. Лукас мертвий. Ми в╕др╕зан╕ в╕д св╕ту.
– Це все так. Але я говорю про припущення.
– А-а-а-а... ╤ в жодних припущеннях убивцею не може бути ж╕нка? Он ╖х ск╕льки тут.
– Не може. ╤накше вона мусить бути сильним ╕ розумним... чолов╕ком.
– Вам мало сердешного Лукаса? З його маскарадом.
– За статистикою на один квадратний метр... Н╕. ╤ двох забагато. Нав╕ть за теор╕╓ю неймов╕рност╕.
– До реч╕, "теор╕я двох ключ╕в" дуже слабка. Ви не допуска╓те, що на цьому св╕т╕ ╓ ще людина, яка теж хвацько може в╕дмикати замки? Так як ви, Майстре.
– Ну, допустити, зв╕сно, можна... – зам'явся Тейлор, – але за Казандзак╕са факт╕в б╕льше.
– Так. Б╕льше. Однак з таким же усп╕хом це може бути хибний сл╕д. Нас до цього могли просто п╕двести. Тихо й красиво.
– Могли.
– А зна╓те, про що я думаю? – замислився Богдан.
– Поки н╕, – п╕дморгнув поет.
– Може, слова Март╕на про енерг╕ю ╕ маячня, але придивитися до Скарпсверда треба. Пам'ята╓те... Казандзак╕с говорив, що той його спинив, затримав, коли в╕н збирався пов╕домляти на материк? А якщо це ниточка? Може, Господу теж надокучив наш майстер-клас «у небо пальцем». ╤ в╕н вир╕шив допомогти.
– Непогано б...
– А ход╕мо з'╖мо морозива, – неоч╕кувано запропонував Богдан. – Влашту╓мо маленьке свято. Гадаю, ми на нього заслужили.
– Не погодитися – стати ворогом соб╕.
Обидва щиро засм╕ялися.
28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 13 год. 32 хв.
Зайшли на терасу ресторанчика. М╕стер «Студент» допив пиво й п╕шов. Столики в╕льн╕. Ст╕льц╕ з ажурними спинками мовчазними охоронцями оточили ╖х, обер╕гаючи приспаний спок╕й. Порушувати нав╕ть не думай!
Тейлор п╕шов замовляти. Лисиця наблизився до балюстради. Схилився б╕ля вазона з червоними кв╕тами. Вдихнув. Живи ╕ жити хоти! Блаженство! Як же класно бути людиною... Шкода, не вс╕ про це пам'ятають...
Поглянув на море. Голубе безмежжя дихало споко╓м. Лише злегка ворушилося, в╕дбиваючи крильми хвиль неслухняне сонячне пром╕ння, розкидане повсюди. Воно, ковзнувши поверхнею, яскравими в╕дблисками лет╕ло прямо в оч╕. ╤ влучало, зовс╕м не ц╕лячись. Доводилося мружитись. Кр╕зь щ╕лини пов╕к Богдан милувався величною красою далини, що розкинулась над упокореною стих╕╓ю. Так хот╕лося, щоб далеко-далеко, "ген, на небокра╖", обнад╕йливо з'явилася цяточка й почала рости. А пот╕м – ╕ зовс╕м стала рят╕вним морським скитальцем. Щоб скиталець причалив до Авг╕. З нього з╕йшов чар╕вник ╕з маг╕чним посв╕дченням. Щоб за к╕лька годин поставив крапку у вс╕й «веселеньк╕й ╕стор╕╖». Вив╕в на чисту воду вбивцю (благо, «чисто╖ води» м╕льйони куб╕в довкола). Одяг йому «омр╕ян╕» кайданки. Й забрав на материк. Щоб той одержав заслужене. А на остров╕ знов оселився рай... Бажання, у принцип╕, зд╕йсненне. Але ким ╕ коли? Дати в╕дпов╕дь не м╕г н╕хто. Н╕хто не м╕г ╕ прислати когось ╕з материка... Усе в руках у провид╕ння...
Лисиця зараз би зрад╕в нав╕ть м╕кроскоп╕чн╕й крапочц╕ байдужого, просоленого мандрами, ╕ржавого "ковчега", що тримав курс нев╕домо куди... Просто тому, що десь, поза островом, ╕ще залишилося людство. Що воно не обмежу╓ться кл╕╓нтами "Прер╕╖", загнаними в глухий кут божев╕льними вит╕вками. Що серед людей (як╕ ще лишилися) ╓ обов'язково т╕, хто можуть допомогти. Хто мусить допомогти. Хто точно допоможе. Бо вони тут – як на "остров╕ проклятих". Прокажених. Засланих. Викреслених з╕ списку насельник╕в планети. З таким романтичним ╕ привабливим ╕м'ям – Земля. А... Трьома десятками менше. Трьома десятками б╕льше... ╤ всьому св╕ту, усьому Всесв╕ту до них байдуже. Розбирайтесь сам╕. У нас сво╖х турбот по зав'язку...
А в "самих", як на лихо, н╕чого не виходить. Н╕чого! Хоч це й не дивно. Швидше – навпаки. Звичайна законом╕рн╕сть. Кожна профес╕йна д╕я передбача╓ серйозну п╕дготовку. А ти хот╕в витягти шаблю ╕ за три махи... Н╕. Так не бува╓. Убивця ж десь тут. Ходить. Усм╕ха╓ться. Спить. Сн╕да╓. Купа╓ться в мор╕. См╕╓ться над вдалими жартами. Чи й невдалими. А може – й сам розпов╕да╓. А в думках бачить наступний крок. До вт╕лення задуманого... ╤ яке ж воно, те задумане? Для вбивц╕ – правильне й щасливе. Це зрозум╕ло. А для решти? Кого обрано наступним? Чи вже все зак╕нчилося? Усе, що хот╕в, зробив, ╕ тепер лише чека╓ нагоди. Щоб техн╕чно злиняти. Разом ╕з коштовностями. Е н╕! Цього не буде. Не буде! Не буде!! Стоп!!! Коли прийде катер з продуктами... Ага... Убивця не чекатиме пол╕ц╕╖. Попроситься на цей катер. Усе правильно! Мавр зробив свою справу. Треба не дати йому цього. Катер повернеться, пов╕домлять, куди треба – ╕ тод╕ розпочнеться справжн╓ сл╕дство. Що робитиме вбивця? Б╕лим пухнастиком розкаже копам, який в╕н б╕лий ╕ пухнастий. Н╕ до чого н╕яким боком. Сл╕ди замете. Коштовност╕... Коштовност╕ захова╓. Пол╕ц╕я н╕чого не знайде. В╕н перечека╓ всю колотнечу. Пол╕ц╕я повернеться на материк. Убивця зак╕нчить в╕дпочинок. Д╕стане з╕ схованки здобич. ╤ – вперед. До щасливого й заможного життя... Приблизно так... Ех, треба за цим приглядати...
Тейлор п╕д╕йшов збоку ╕ теж, не кажучи н╕ слова, об╕перся. Подивившись на красу, почав читати:
Не кажу тоб╕: "Не забувай,
Збережи у серц╕ все нав╕ки".
Не тремтять нехай тво╖ пов╕ки,
Як згада╓ш наш╕ дн╕. Бувай...
Поет замовк. Лисиця не повертав голови.
– Н╕кого не видно? – порушив "золото" Марк.
– На жаль, – пов╕льно мовив Лисиця. – Нав╕ть якщо закричати "рятуйте", н╕хто не допоможе.
– А зазвичай допомагало? – Усм╕шку поет купив на "Сотб╕с". Коли продавали Джоконду. ╤з решти н╕чого не потр╕бно. Т╕льки усм╕шка. При╓мна й загадкова. Як по╖здка до м╕сцини, де н╕коли не бував. А побувавши, запасся лише при╓мними спогадами. На все життя. Що лишилось.
– Бувало. – Лисиця вир╕шив дозволити Марков╕ одержати насолоду. Самому ж до не╖ – як до неба на велосипед╕. Трикол╕сному. Без "коробки передач". ╤ фари попереду.
– Цього разу – точно н╕? – роз╕гнався по насолоду "сл╕дчий".
Богданов╕ ну зовс╕м не до жарт╕в. В╕н подивився на Тейлора повними розпачу очима. В╕д безсилля хот╕лося вити. Розривати на шматки все, що трапиться п╕д руку. Рвати на соб╕ волосся. Руйнувати ст╕ни, як╕ виростали на шляху. Але н╕чого з цього не зробив. Т╕льки тихо запитав:
– Замовили?
– Так, – безтурботно в╕дпов╕в поет. У нього з "результатами д╕яльност╕" – повний ажур. П╕шов. Замовив. Оплатив. Майже, як в античн╕й класиц╕. – До реч╕, ск╕льки там я ще винен?
– Дванадцять, по-мо╓му, – розгублено мовив Богдан, а пот╕м усм╕хнено додав: – Треба було записувати. Бухгалте-е-ер╕я.
– Без сьогодн╕шньо╖? – уточнив Марк.
– ╤з...
– Уже небагато. Борги я звик в╕ддавати.
– Не хвилюйтеся. З цим проблем не буде. У вас ще вагон часу. На в╕дм╕ну в╕д убивц╕.
– Так, – кивнув поет. – ╤ це ╓дине, про що можна говорити з сякою-такою певн╕стю. Решта ж – туман непрох╕дний. Густющий.
Оф╕ц╕ант прин╕с морозиво. "Детективи" вс╕лися б╕ля столика. Хвилин на десять зможуть стати людьми. Нормальними. Звичайними. Рядовими. Яких не шматують думки. Не гризуть та╓мниц╕. Не мучать нев╕дгадан╕ загадки. Як╕ просто смакують морозиво. Звичайне "людське" морозиво. Холодне й солодке. Смачне. ╤ це – найвища насолода.
Глава V╤╤╤. "Нест╕йк╕ паперов╕ «споруди»
28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 15 год. 11 хв.
...Його знайшли у сво╓му номер╕. Альбер сид╕в у кр╕сл╕, схилившись праворуч. Н╕би, втомлений, заснув. Не роздягшись. Не д╕йшовши до л╕жка. Не почистивши зуби. Але тепер ╕ втома, ╕ сон – назавжди. ╤ зуби перед кар╕╓сом – см╕ливц╕. Урукопаш не страшно йти.
Поряд на п╕длоз╕ лежав п╕столет з глушником. Мирно спочивав п╕сля пекельно╖ роботи. Зовс╕м звично╖ для нього. ╤ просто╖. Як людин╕ дихнути. Птахов╕ – засп╕вати. А бегемотов╕ – просто ворухнутися. Або й лежати нерухомо.
Кр╕ст╕н не було, але ╖╖ голос╕ння приглушено доносилось ╕з в╕дчинених дверей сус╕днього номера, куди в╕двели невт╕шну вдову та безрезультатно намагались заспоко╖ти.
Труп к╕лькома хвилинами ран╕ше побачила сама Кр╕ст╕н, коли зайшла. Вона зчинила такий лемент, що вс╕, хто почув, позб╕галися. Мудро зробила "Джуль╓тта" м╕стера Скарпсверда. Вона н╕кого не впустила до м╕сця самогубства й послала "Ромео", щоб покликав "детектив╕в". З Лисицею ╕ Тейлором в╕н розминувся, але вони, на щастя, з'явилися й сам╕. Зайшли до дв╕ст╕ третього номера й замкнулись. Замок клацнув дв╕ч╕. ╢. Н╕хто не заважатиме.
Марк нахилився до збро╖. "Colt SOCOM OHWS", – прочитав уздовж блискучого ствола. Витягнув хустинку, обмотав чорну ручку й обережно поклав на столика. Колекц╕я росте. До "пекельно╖ машинки", якою поранено Казандзак╕са, дода╓ться й ця. ╤ зв╕дки т╕льки беруться?.. Наче з рукава у фак╕ра. ╤ чарують убивчими чарами.
Лисиця тим часом оглянув неб╕жчика. Сумн╕в╕в не було – Бр╕ссон укоротив соб╕ в╕ку. Усе – ╕ т╕ло, ╕ довколишн╕ предмети – говорило про це. Хоча експерт не завадив би. Нав╕ть ц╕ла бригада. З м╕кроскопами напереваги.
– Закуримо? – порушив мовчання Богдан ╕ вс╕вся на л╕жко, на якому вже н╕коли не спатиме б╕долаха Альбер.
Тейлор умостився поруч, д╕став пачку "West" ╕ пригостив. Не згадав, що Лисиця не палить. Розум╕в: нерви плавляться, наче св╕чковий в╕ск. Другий труп – це вже н╕ в тин н╕ в ворота. Тут ще й ╕з першим н╕чого не ясно, а вже й Альбер туди ж. Помножив проблеми на два. Чи на двадцять два? Загнав ситуац╕ю до ще одного глухого кута. Зв╕дки не так уже й просто виблукати. А вони лише будують картков╕ хатки здогад╕в, котр╕ н╕ на йоту не наблизили до в╕дпов╕д╕. А тут ще це самогубство. Остаточно руйну╓ т╕ нест╕йк╕ паперов╕ «споруди».
Зачад╕ли. Дим поплив к╕мнатою. Наче хот╕в приховати все, що тут недавно в╕дбулося. Хоча воно й так приховане.
– Але ж чому? – виштовхнув коротку фразу ╕з грудей Тейлора в╕дчай.
– Питання до мене чи до Альбера? – Лисиця не глянув на сп╕врозмовника, а лише випустив перед собою струм╕нь диму.
– Яка р╕зниця? – мовив роздратовано поет, ╕ соб╕ граючись у "паровоза". – Все одно н╕хто не в╕дпов╕сть... Запитав так, щоб паузу заповнити. Та й думав, що полегша╓ хоч трохи... Бо скр╕зь перед нами ст╕на. Наче у сн╕. ╤деш поп╕д нею, ╕деш, а вона все не зак╕нчу╓ться. ╤, мабуть, не зак╕нчиться н╕коли. А-а-а... – розчаровано махнув, – не наше це. Н╕як╕ ми не "детективи". Не можемо н╕чого. Т╕льки надувати щоки.
– Це теж немало, – глузливо сказав Богдан. – Надування щ╕к – серйозне мистецтво. ╤ стати майстром тут непросто. А сенсе╓м – то взагал╕. Найвищий п╕лотаж.
