Текст книги "Факир (СИ)"
Автор книги: Вячеслав Васильченко
Жанр:
Прочие детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)
Обличчя Бр╕ссона пройшло шлях в╕д агресивно-похмурого до просв╕тлено-усм╕хненого. Обминувши нейтральн╕сть.
– Це чудово й прекрасно, – дещо п╕дробно зрад╕в в╕н, явно переборщивши з еп╕тетами. – Для Кр╕ст╕н це просто знах╕дка. Вона глузд втрача╓ в╕д л╕тератури. З╕брала велику б╕бл╕отеку. Ходить на презентац╕╖, творч╕ вечори, знайома з багатьма л╕тераторами р╕зно╖ руки. ╤ нав╕ть – в╕дкрию маленьку та╓мницю – дещо вже й сама написала.
– Альбере, – втрутилась Кр╕ст╕н, – який же ти в мене... Хл╕бом не годуй, а дай похвалитися на людях.
– Хвалько той, хто хизу╓ться тим, чого не ма╓, а мати хот╕в би, – з упевнен╕стю господаря життя сказав Альбер. – Так╕ люди вигадують ус╕ляк╕ там ба╓чки для задоволення сво╓╖ пихи. А я, люба, гордий ╕ щасливий в╕д того, що маю тебе. Таку тебе. – В╕н знову кинув на дружину повний захоплення погляд.
Лисиц╕ все довол╕-таки набридло, ╕ в╕н зробив знак Тейлору. Той зрозум╕в ╕, згадавши про зайнят╕сть, попрощався з надокучливим товариством, забравши з собою й Богдана. А морозивом так ╕ не поласував.
У м╕стера Казандзак╕са взяли ракетку для Лисиц╕. Тейлор грати не збирався. Зате повбол╕ва╓ в╕д душ╕. Зв╕сно ж, за приятеля. Ну ╕ – Кр╕ст╕н, звичайно. Тут ворожка не потр╕бна.
Зайшли у Богдан╕в номер. Лисиця став перед дзеркалом з ракеткою ╕ хвацько пров╕в к╕лька "атак".
– Непогано, – оц╕нив Тейлор. – Гадаю, я вже знаю ╕м'я переможця.
– Не посп╕шайте, – забобонно сказав "м╕стер Фокс". – "Гоп" кажуть, коли вже перескочили.
– Згоден, – кивнув поет, розум╕ючи, що для Лисиц╕ це зовс╕м не забава, а щось значно б╕льше. Чи в╕н просто звичайний перфекц╕он╕ст?
Богдан поклав "зброю" майбутньо╖ перемоги на журнальний столик ╕ – в╕дчув раптову втому. С╕в у кр╕сло. Втома посилювалася. З'явилася мляв╕сть ╕ сонлив╕сть.
– А зна╓те що? – запитав в╕н скривленим фейсом. – Я, мабуть, н╕куди не п╕ду. Щось мене сон зморив. Краще посплю.
– Гаразд, – здивовано в╕дпов╕в Марк. – В╕дпочивайте.
Поет зв╕вся й п╕шов. Лисиця замкнув двер╕. Думав роздягтись. Але сон, немов велетень-чар╕вник, почав усе дужче налягати. Тод╕ облишив ╕дею з роздяганням, а величезними зусиллями д╕стався л╕жка ╕, впавши, як був, – в одеж╕, – стр╕мко полет╕в у бездонне провалля м╕цного глибокого сну. ╤ наче було те провалля не на планет╕ Земля...
Глава ╤V. "Жертва «Ункаса»
27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 13 год. 23 хв.
Прокинувся в╕д того, що його хтось безжал╕сно смикав. Розплющивши неслухнян╕ липк╕ пов╕ки, побачив розпливчасте обличчя Тейлора. Це в╕н уперто термосив Лисицю.
"Що йому потр╕бно", – спалахнула перша думка, коли провалля сну залишилося позаду й п╕д ногами в╕дчув тверде.
– Прокиньтесь, м╕стере Фокс, – схвильовано наполягав поет, не перестаючи смикати за одежу. – Прокиньтеся нарешт╕. Б╕да. Лукаса вбито.
На Богдана наче хто вилив в╕дро холодно╖ води. А може – й б╕льше. В╕н р╕зко схопився й с╕в на л╕жку. Проте зрозум╕ти, що сталося непоправне, до к╕нця ще не м╕г. Здавалося, що Тейлор пожартував. Х╕ба серед ц╕╓╖ морсько╖ ╕дил╕╖, у цьому загубленому "едем╕" може ТАКЕ статися? Безглуздя!
– Повтор╕ть, будь ласка, – майже проснувшись остаточно, нарешт╕ попросив поета.
Тейлор залишався жорстоким:
– Вбито м╕стера Лукаса.
Н╕. Прозвучало те ж саме. ╤ на жарт зовс╕м не схоже. Але в╕рити ц╕й н╕сен╕тниц╕ все ще вперто не бажав.
– Ви впевнений? – плямкнув кл╕пнувши.
– На сто в╕дсотк╕в, – майже прогрим╕в поет. – Лукас мертвий. Лежить у сво╓му номер╕. З╕ стр╕лою в грудях.
– З╕ стр╕лою? "Прив╕т в╕д Ункаса"?! Март╕н?!! – не всид╕в на м╕сц╕ Богдан ╕ схопився.
– Схоже на те, – похмуро в╕дпов╕в поет, хитаючи головою. Пов'язувати цю смерть з б╕долашним хлопцем Тейлор, як ╕ Богдан, не хот╕в. Але реальн╕сть ╕ншого не пропонувала. Довелось через силу погодитись.
– П╕шли туди, – скомандував Лисиця, метнувся до вал╕зи, д╕став "Поляро╖да" й р╕шуче вийшов з к╕мнати. Тейлор рушив сл╕дом.
Керр╕ Лукас мешкав у дв╕ст╕ сьомому номер╕. Опинилися там за к╕лька моргань. У номер людей набилося! Богдан ледь протиснувся наперед. Це почало його нервувати. А до такого краще не доводити.
М╕стер Лукас лежав на спин╕ головою до дверей, а ногами – до в╕дчиненого наст╕ж в╕кна, стиснувши руками м╕сце, куди ув╕йшла стр╕ла. Б╕ла тканина сорочки навколо смертельно╖ рани вв╕брала кров, що утворювала буру пляму сантиметр╕в ╕з десять у д╕аметр╕. На пожмаканому обличч╕ закам'ян╕в вираз пережитого болю. Ближче за вс╕х до нещасного стояв м╕стер Казандзак╕с, розгублений ╕ бл╕дий. ╤ переляканими очима дивився на вбитого: в╕н явно боявся неб╕жчик╕в. А може, такий стан – в╕д розум╕ння катастрофи? Життя полет╕ло шкереберть. Хто тепер по╖де в панс╕онат, де в╕дбулося вбивство? Чи, можливо, все зовс╕м ╕накше? Та з'ясовувати це зараз н╕хто не збирався.
– Л╕каря викликали? – д╕ловито кинув "м╕стер Фокс".
– Гада╓те, в╕н тут потр╕бен? – з докором в╕дпов╕в Казандзак╕с.
– Л╕кар н╕коли й н╕де зайвим не бува╓, – твердо зауважив Богдан, хоча зробив це швидше на автомат╕. – Принаймн╕, констатував би смерть.
Упевнен╕сть, якою в╕яло в╕д Лисиц╕, п╕дносила його в очах присутн╕х до р╕вня патрульного пол╕смена. Щонайменше. Котрий тут ╕ зараз по╓днував би ╕ сл╕дчого, й експерта-крим╕нал╕ста, ╕ вс╕х решту, потр╕бних для формального початку розсл╕дування. Це переконало власника "Прер╕╖".
– На жаль, свого л╕каря я в╕дпустив на материк – як╕сь там особист╕ справи... Останн╕й за╖зд. Х╕ба ж про лихе думалось? За весь час таке вперше, – н╕би виправдовуючись, пов╕льно мовив Казандзак╕с. – А тут, на жаль, ╕ так усе зрозум╕ло. Пульс в╕дсутн╕й.
Богдан обв╕в поглядом "апартаменти". Тут ще витав жахливий подих смерт╕. А може, – й вона сама десь тихенько принишкла. Скаж╕мо, за он т╕╓ю шторою... Наче й ворухнулась... Довк╕лля, зв╕сно, знало, що тут в╕дбулося, проте уперто мовчало. ╤ н╕би глузувало: "Хочеш – прочитай сам. Я ж – н╕чичирк!" А така ╕нформац╕я – як знах╕дка!..
– Я б вам радив, м╕стере Казандзак╕с, – упевнено мовив Лисиця, – зв╕льнити к╕мнату. Вже й так добряче нашкодили. Набилися, наче бджоли до вулика. Натоптали. Знищили багато сл╕д╕в. А може – й речових доказ╕в. Розсл╕дування – процес ╕нтимний. Трет╕х зайвих не потребу╓... А пол╕ц╕ю викликали?
– Та н╕. Якось не доду-у-умався, – промимрив розгублено явн╕ дурниц╕ Казандзак╕с. – Коли д╕знався, миттю кинувся сюди.
– Даремно, – в╕др╕зав жорстко Богдан. Збоку здавалося, н╕би у вбивств╕ в╕н п╕дозрю╓ власника панс╕онату. – У таких випадках спочатку звертаються туди. Мертвого, зв╕сно, не оживити, а от злочинця знаходять набагато швидше. Чи ви не зац╕кавлений?
Оч╕ Лисиц╕ наче аж в╕дштовхнули порть╓. ╤ цей поштовх ус╕ якщо й не побачили, то в╕дчули однозначно.
– Та Господь з вами, – ще б╕льше злякався Казандзак╕с. – Я ж кажу: не подумав. Такий жах... Св╕дом╕сть наче в╕дключили... Парал╕ч скував...
Але Богдан уже не слухав, а клацав фотоапаратом. Ситуац╕я вимагала р╕шучих д╕й. Тейлор, що весь час уважно стежив за товаришем, голосно мовив:
– А й справд╕, лед╕ та джентльмени, залишмо це для пол╕ц╕╖. Там працюють люди тямущ╕. Вони все з'ясують. А нам краще не заважати й не шкодити.
Невдоволена юрба непоквапом почала танути, зникаючи за в╕дчиненими дверима.
– Отак воно краще, – сказав Богдан, коли в номер╕ залишилися в╕н, Казандзак╕с ╕ Тейлор. – А тепер – замкн╕ть номер. Ключ в╕ддасте пол╕цейським. ╥х, правда, ще треба викликати.
– Зрозум╕в, – в╕дпов╕в власник панс╕онату ╕, пропустивши Богдана й поета, замкнув двер╕, п╕сля чого швидко рушив до сход╕в.
27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 13 год. 56 хв.
– А ви, м╕стере Богдан, – почав Тейлор, коли знову опинились у дв╕ст╕ тринадцятому, – в рол╕ пол╕смена дуже непоганий. ╤ фрази, ╕ д╕╖ – ну точн╕с╕нько тоб╕ крутий мен ╕з Скотленд-Ярду.
Богдан кивнув, а пот╕м сказав:
– Перед романо-германським я повчився на юридичному... Хоча... Може, ви й ма╓те рац╕ю. Але жартувати зараз не хочеться. До того ж (не знаю, чи казав) маю товариша, який працю╓ в наш╕й пол╕ц╕╖. Свого часу разом гризли ази юриспруденц╕╖. Продовжу╓мо сп╕лкуватись. Багато про що дов╕дався в╕д нього... А скаж╕ть-но, друже, що трапилось, доки я спав?
Тейлор охоче розпочав:
– Майже вс╕ з╕бралися у визначений час на корт╕. Кр╕м вас ╕ Лукаса. Про ваше самопочуття я спов╕стив одразу ж. Отже, м╕нус один учасник. Про Лукаса н╕хто н╕чого, зв╕сно ж, не знав. Тому й чекали, коли п╕д╕йде, щоб жеребкуванням визначити пари. Спливло хвилин з двадцять, а його все нема╓. Тод╕ вир╕шили запитати, чи м╕стер Лукас гратиме взагал╕. Зробити це зголосився отой юнак, про якого ви вчора сказали, що в╕н студент.
– Я ще пот╕м додав, що, в╕н може бути к╕лером, який перехову╓ться на остров╕ п╕сля чергового "хепп╕-енду" в його завданн╕.
Тейлор замовк ╕ не посп╕шав продовжувати розпов╕дь. Нарешт╕ сказав:
– Я гадав, що вчора ви сказали те жартома.
– А я й сьогодн╕ жартома. – Богдан не стримався й усм╕хнувся. Може, це й не дуже доречно, але – що зроблене, те зроблене.
– Гаразд, – провадив дал╕ Тейлор, – хлопець повернувся й спов╕стив: Лукаса н╕де нема╓, двер╕ замкнен╕ й на голос н╕хто не в╕дпов╕в. Я почав турбуватися. Одразу звернувся до м╕стера Казандзак╕са з проханням в╕д╕мкнути номер запасним ключем. Той швиденько це зробив... Дал╕ ви зна╓те.
– Б╕долашний "Ункас", – по як╕йсь хвильц╕ видихнув Богдан, н╕би ця фраза накопичувалась у ньому роками, а зараз набралася потр╕бна маса. – А зна╓те що, друже? Пригост╕ть-но мене сигареткою. Я хоч ╕ абсолютний противник пал╕ння, але зараз бачу, що не в╕дмовлюсь.
Тейлор не став заперечувати й протягнув пачку "West" ╕з запальничкою. Богдан задим╕в ╕ закашлявся, наче пуцьв╕р╕нок жовторотий.
– Брак... досв╕ду... кахи... не та... кахи... квал╕ф╕кац╕я, – в╕дкашлюючи, вставляв слова м╕ж нападами Лисиця.
Почекавши, поки приятель трохи звикне, Тейлор запитав:
– Ви сказали "б╕долашний "Ункас", хоча, напевно, хот╕ли сказати "б╕долашний Лукас"?
– У жодному раз╕, – категорично заперечив Богдан ╕ знову затягнувся. Але кашляти не став, хоча сльози виступили знову. – Я сказав саме те, що думав. Усе точно... Лукас мертвий ╕ н╕чи╓╖ допомоги, х╕ба що грабаря, не потребу╓. Зрештою, смерть – обов'язковий етап у житт╕. Хоч неандертальця, хоч сучасника. Президента чи асен╕затора. Р╕зниця лише в способ╕ чи помпезност╕ поховання. Обминути цей етап так само неможливо, як примусити орган╕зм розвиватися в зворотному напрямку. З поверненням до зародка. Треба на так╕ реч╕ дивитися тверезо. Це по-перше.
– А по-друге? – п╕дштовхнув до в╕дпов╕д╕ поет.
– А по-друге – наш "Ункас" хоча й укоротив в╕ку "Дволикому", зробив це, я певен, без будь-якого нам╕ру. Гадаю, просто траг╕чний випадок. Не б╕льше. Фатальний зб╕г обставин. Хоча... Слово "зб╕г" тут, швидше, недоречне. Усе сплановано заздалег╕дь. Долею. ╤ те, що нам зда╓ться дивним зб╕гом, для Дол╕ всього лиш виконання чергового пункту. Щодо кожного. Тому ╕накше статися не могло. ╤ я б╕льш н╕ж певен, що б╕ля цього пункту Доля вже поставила в╕дм╕тку про виконання. Нав╕ть дату зазначила. Перманентним маркером.
Тейлор загасив недопалок у поп╕льничц╕ й закопилив губи.
– Забагато ф╕лософ╕╖, м╕й друже, забагато. – В╕н говорив, залишаючись серйозним. ╤ ця серйозн╕сть ц╕лком зрозум╕ла. – Детективов╕ вона не личить. Тут б╕льше пасу╓ лог╕ка. Рух в╕д насл╕дк╕в до причин ╕ назад. Причому такий, що йде в╕д неспростовних закон╕в природи. В╕д факт╕в. ╥х з╕ставлення й протиставлення. З'ясування й в╕дкидання псевдофакт╕в.
– Вибачте, шановний м╕стере Тейлор, – сухо прореагував Лисиця. – Якщо вам подоба╓ться називати мене "детективом", не заперечуватиму. Та якщо ви це зробите нав╕ть м╕льйон раз╕в, я все одно ним не стану. Ну, тим, профес╕оналом. Але... Хоч я знаю, що багато в чому можу помилятися (а так воно й буде), усе ж таки спробую. ╤ тому, в╕дкинувши ф╕лософ╕ю ╕ всяку там маг╕ю, як╕ справд╕ (здаюсь!) зараз абсолютно непотр╕бн╕, роблю лог╕чний висновок: треба рятувати Март╕на. Але як?
– Рятувати, даруйте, в╕д чого? – здивувався поет. – Хлопець несповна розуму, неосудний. ╤ каратимуть батька. З таким сином треба обережно.
– Ви сам╕ ж в╕дпов╕ли на сво╓ запитання. – Богдан теж говорив ╕з серйозним обличчям. – Покарання Казандзак╕са добряче зачепить ╕ сина. У будь-якому випадку. Але х╕ба Март╕н винен у хвороб╕?... Е-е-е...
Лисиця не зак╕нчив, задумався й дал╕ говорити не посп╕шав. П╕д╕йшов до в╕кна. Задивився. Н╕би шукав те, що дасть натхнення продовжити.
– Тому, – р╕зко повернувся й випалив: – Пропоную ╕нсценувати вбивство нев╕домим, що прибув сюди непом╕ченим ╕, дочекавшись нагоди...
– Зн╕маю капелюха перед таким благородством. – Тейлор нав╕ть не намагався приховати свого "фе". – Але ваша мова нагаду╓ "Ункасову". ╤ – не в'яжеться з реальн╕стю. Ви ж не раз повторювали, що трохи знайом╕ з прийомами ведення сл╕дства.
– Ну, й що з того? Невже це нам зашкодить?
Богдан продовжував в╕рити в "непоган╕сть" ╕де╖.
– Зашкодити не зашкодить, – розсудливо пов╕в поет, – але суд╕ть сам: панс╕онат з парком охороняють два великих ротвейлери, а вони – сторож╕ добряч╕. Та й що ми встигнемо зробити за такий короткий час? Адже Казандзак╕с уже викликав пол╕ц╕ю.
Богдан зробився сумн╕шим.
– Я зовс╕м про це не подумав. – Розчарован╕сть накинула на нього вуздечку ╕ вправно примощувала вудила. Ще трохи – ╕ почу╓ш "вйо". – Справд╕. Усе проти нас... Але... Може, спробу╓мо п╕дкинути тутешн╕м п╕нкертонам м╕цного гор╕шка?.. То-о-о-д╕, – Лисиця п╕дморгнув поетов╕, – почнемо спочатку? Перше, що спада╓ на думку, це те, що Лукаса вбито, коли в╕н опинився напроти в╕кна. В╕дчиненого в╕кна. Для цього Март╕ну треба було ховатися, ╕накше Лукас пом╕тив би його.
– До того ж "Ункас" повинен ум╕ти добре стр╕ляти, – додав ╕ сво╖х "п'ять" Тейлор.
– Так, – кивнув Богдан ╕ розклав на столику фотограф╕╖, завбачливо зроблен╕ "Поляро╖дом".
Тейлор прихилився ╕ взяв одну. Загальний план. Вигляд, коли дивишся в╕д дверей. Труп з╕ стр╕лою в грудях. М╕стер Казандзак╕с над ним. Розчинене в╕кно. Наступний зн╕мок – вигляд збоку. Трет╕й – дублював другий, але зображення значно зб╕льшене.
Передивившись, в╕ддав Лисиц╕. Той розглядав зн╕мки довше й уважн╕ше.
– Ну що? – поц╕кавився трохи згодом Тейлор.
– Зачекайте хвилинку, – сказав байдужим голосом автов╕дпов╕дача Богдан, усе ще вивчаючи ц╕кав╕ "зл╕пки д╕йсност╕".
Тейлор жартома глянув на годинника, ф╕ксуючи хвилину. Але марно. За к╕лька секунд почув уже майже справжнього Лисицю:
– Так. Потр╕бен пап╕р ╕ якесь писало.
Голос збуджений. Погляд напружений. Вдивля╓ться у фото, де Лукас великим планом.
– Стилос п╕д╕йде?
– Х╕ба що разом з навощеною дощечкою, – п╕д╕грав Богдан ╕, схопившись, став поратись б╕ля вал╕зи. Д╕ставши потр╕бне, жад╕бно заходився креслити. Але перед тим розвернув останн╕й зн╕мок на дев'яносто градус╕в. ╤ труп н╕би став на ноги.
На блокнотному аркуш╕ з'явилась вертикальна л╕н╕я, а пот╕м – похила до не╖, що починалася в╕д верху. Утворився тупий кут градус╕в на сто. Богдан позначив його як "альфа", заховав той витв╕р абстракц╕он╕стсько╖ граф╕ки до кишен╕ й кинув Тейлоров╕:
– Ход╕мо.
Поет, усе ще не розум╕ючи, пок╕рливо рушив сл╕дом. За щойно народженим художником.
27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 14 год. 33 хв.
Богдан ╕шов швидко. Здавалося, в╕н ось-ось поб╕жить. Тейлор ледве встигав. Хоч ╕ робив велик╕, майже циклопов╕, кроки.
Об╕йшли панс╕онат. Опинились неподал╕к в╕д сх╕дно╖ ст╕ни.
– В╕кно дв╕ст╕ сьомого номера, зда╓ться, виходить сюди. Я не помиляюсь? – нарешт╕ спитав ута╓мничений Богдан.
Поета пригн╕чували ╕ Лисицине мовчання, ╕ нерозум╕ння того, що в╕дбува╓ться. Усередин╕ заворушився к╕лькаголовий дракон гн╕ву.
– Н╕би так, – в╕дпов╕в невдоволено. Але Богдан цього не пом╕тив.
– Чудово, – п╕дсумував в╕н. ╤ Тейлора для нього ще раз не стало. Сам же знову перетворився на кресляра. Приклав до кол╕на пап╕р ╕ пров╕в нов╕ вертикальну й похилу. Але цього разу похила починалася внизу. Позначив гострий кут ╕ написав градуси. Кут "бета" наближено дор╕внював в╕с╕мдесяти градусам.
Зак╕нчивши, "творець" прос╕яв. Усм╕шка росла, загрожуючи перетворитися на велетенський вищир. ╤ зробити з молодого хлопця персонажа готичних роман╕в. Завадив сад╕вник – м╕цний л╕тн╕й чолов╕к з н╕би витесаним з дерева, але незавершеним обличчям, що з'явився ╕з-за живоплоту з двома могутн╕ми ротвейлерами в намордниках.
– Перепрошую джентльмен╕в, але якщо це не та╓мниця, що ви тут видивля╓тесь ╕ запису╓те? – поц╕кавився в╕н.
Питання захопило зненацька. Н╕би – "як пройти до б╕бл╕отеки о четверт╕й ноч╕".
Першим в╕дреагував Тейлор:
– М╕стер Лисиця – художник-пейзажист, робить шк╕ци для майбутн╕х роб╕т.
Мабуть, оте "шк╕ци" добре-таки под╕яло, бо чолов╕к приязн╕ше мовив:
– А я вже подумав, що ви т╕... ну, хто вхекав отого красивого, як к╕ноз╕рка, чолов╕ка. ╤ щось нове замишля╓те.
– Так його ж н╕би "Ункас"... е-е-е, тобто Март╕н на той св╕т спровадив, – вирвалось у Тейлора.
– Дурниц╕, вибачайте на слов╕, говорите, – в╕дразу ж отямився сад╕вник. – Щоб Март╕н убив людину? Та в╕н комашинки за сво╓ життя не образив, а щоб убити... Причинн╕, так╕ як в╕н, навпаки – дуже обережн╕ й лаг╕дн╕ з ус╕м живим... Ви ось послухайте мене. Рок╕в зо два тому до "Прер╕╖" та╓мно намагались потрапити "два типи злочинно╖ зовн╕шност╕". Острова вони д╕стались моторним човном ╕ вир╕шили тут поживитись. Та д╕стали добрячого в╕дкоша. Я пом╕тив ╖х, ╕ ми з м╕стером Казандзак╕сом поранили одного (хазя╖н наш стр╕ля╓, як В╕льгельм Тель).
– А що, у "Прер╕╖" ╓ зброя? – поц╕кавився Богдан, а пот╕м, схаменувшись, додав: – Вибачте, що перебив.
– А як же без не╖? – провадив дал╕ сад╕вник. – Та ще й на остров╕, загубленому серед моря? З нею над╕йн╕ше. Упевнен╕ше. Якби не вона, не солодко б нам довелося. Та й де гарант╕я, що напад не повториться? ╤ хоч ми й завели оцих ось вовкодав╕в, – потр╕пав по зашийку одного з ротвейлер╕в, – а вони службу знають добряче, з╕ збро╓ю розлучатися не збира╓мось... То до чого це я?.. Ага. Ось. Побачивши пораненого, наш "Ункас" не в╕дходив в╕д нього, аж поки незваного гостя не забрала пол╕ц╕я. Жал╕в того бандюгу, хот╕в перев'язати рану, називав "сво╖м бл╕долицим братом". ╤ п╕сля того випадку став г╕рше ставитися до батька... Або ще якось...
Сад╕вник належав до тих людей, що люблять розпов╕дати ╕, мабуть, – набридати цим. Побував же ж у бувальцях. ╤ варто лише «бувалого» зачепити, як пот╕м – проклянеш ту нещасливу мить, бо сп╕вбес╕дника вже не зупинити. Але зараз слухали уважно. Чули багато ц╕нного.
– П╕сля нападу оц╕ "атлети" ╕ з'явилися. Привезли ╖х, правда, сл╕пими пуцьв╕р╕нками. ╤ трапилося так, що цуценята захвор╕ли. Так хлопець наче й «забувся» про «ункасування» ╕ на деякий час знову майже став собою. Ну, тим, справжн╕м. Ще до хвороби. Забрав обох песик╕в до себе в к╕мнату ╕ н╕кому не в╕ддавав. Нав╕ть л╕кували ╖х там. А ви кажете: «людину»... Н╕, не в╕рю. ╤ не пов╕рю н╕коли.
– Хто ж тод╕ п╕дстрелив м╕стера Лукаса? – кинув поет, але стр╕вшись ╕з Богдановим поглядом, прикусив язика.
– Того я не знаю, – захитав головою сад╕вник. – Пол╕смени все з'ясують. Одне можу сказати точно: сторонн╕й сюди потрапити не м╕г. Упевнений. Це ж саме повторю й детективам.
– Андреасе, зайди-но будь ласка до мене, – громом серед довколишньо╖ тиш╕ пролунав у гучномовц╕ голос Казандзак╕са.
– Вибачте, джентльмени. Поб╕жу. Мнихалок хазя╖н не шану╓.
Покликавши собак, Андреас сховався за рогом.
Тейлор наблизився, ╕, сторожко озирнувшись довкола, прошепот╕в:
– Ну ╕ як вам усе це подоба╓ться?
Богдан усм╕хнувся, а пот╕м задоволено в╕дпов╕в:
– Дуже... дуже й... дуже!
– Тобто? – Поет здивувався, наче побачив Шексп╕ра. ╤ той запрошував у сп╕вавтори "Ромео ╕ Джуль╓тти".
– Завдання легша╓. – Обличчя Лисиц╕ витанцьовувало в стил╕ "диско". – Чи нав╕ть зника╓ зовс╕м.
– А це ж як? – н╕як не м╕г уторопати поет. ╤ пропозиц╕я Шексп╕ра сили ще не втратила.
– Просто. "Ункасов╕" ота, – Лисиця придавив на цьому слов╕, – наша допомога не потр╕бна: Лукаса в╕н не вбивав.
– Це тому, що наслухались сад╕вника? – криво посм╕хнувся Тейлор. ╤, може, б╕льше Богдановим словам, ан╕ж пропозиц╕╖ сера В╕льяма.
– Н╕, зв╕сно, – посерйозн╕шав Лисиця, – хоча в╕н ╕ розказав багато ц╕кавого... Беззаперечн╕ факти. Дов╕ряю ╖м. А до таких ╕стор╕й лиш прислухаюсь... Цей Андреас – персона зац╕кавлена. ╤ що сказане – правда, в╕рити не посп╕шатиму. Але погляньмо сюди. – ╤ Лисиця розгорнув "граф╕чн╕ шедеври". – У вас як з геометр╕╓ю, м╕стере поет?
– Як у вс╕х, мабуть... – знизав плечима Тейлор, а Шексп╕р почимчикував додому, одержавши в╕дкоша. До Англ╕╖. П╕шки. По вод╕.
– Чудово! – мажорно прозвучав Богдан. – Ц╕лком вистачить. Див╕ться. Ось це, перше, креслення зроблене ще в номер╕, – умовне зображення трупа й стр╕ли. На фотограф╕╖ я побачив, що кут, п╕д яким стр╕ла зайшла в т╕ло, кут "альфа", – тупий ╕ дор╕вню╓ приблизно ста градусам. Друге креслення – це умовно максимальний кут, п╕д яким стр╕ла могла ув╕йти в т╕ло. Тобто, гострий кут «бета» – всього, хоча теж приблизно, десь градус╕в з в╕с╕мдесят. Не обов'язково бути Фалесом або П╕фагором, щоб побачити р╕зницю м╕ж ними. Це, так би мовити, – гол╕ розрахунки. Теоретичн╕. А тепер погляньмо на все практично.
Не ховаючи пап╕рця, Богдан п╕д╕йшов ближче до ст╕ни.
– Лукас мусив стояти там, б╕ля розчиненого в╕кна. Причому, такою вже ледачою ╓ людина, що у дев'яти з десяти випадках вона обов'язково спира╓ться на п╕дв╕коння, – мовив, дивлячись на в╕кно дв╕ст╕ сьомого номера, Лисиця, а пот╕м опустив голову, пройшов ще дек╕лька крок╕в до живоплоту й пов╕в дал╕: – "Ункас" же, щоб лишатися непом╕ченим, мусив ховатися в цих кущах. М╕сце для схованки непогане. Але зв╕дси кут буде ще гостр╕шим.
Тейлор подивився на кущ╕, пот╕м пров╕в уявну л╕н╕ю до в╕кна й мовив:
– Ваша правда. ╤ якщо припустити, що хлопець зал╕з на дерево, – Марк подивився на могутн╕ кедри, що височ╕ли над кущами, ╕ знову сполучив уявною л╕н╕╓ю ╖хн╕ верх╕вки з в╕кном, – то ваш╕ в╕с╕мдесят градус╕в ╕ справд╕ тут найб╕льш╕. Де вже там сто... – В╕н на мить замислився, а пот╕м п╕д╕йшов до Богдана, поглянув у в╕ч╕ й пов╕льно промовив: – Невдаху Лукаса вбито не через в╕кно...
– ╤ не "Ункасом"...
Лисиця задумався й в╕двернувся.
– Можливо... – закивав поет, а пот╕м, н╕би прозр╕ваючи, додав: – Послухайте, "м╕стере Фокс"... Ми зовс╕м забули...
– Що? – Лисиця теж ожив.
– Оглянути м╕сце, де м╕г ховатися вбивця. – Тейлор повернувся й показав: – Ось ц╕ кущ╕. – В╕н п╕д╕йшов до живоплоту й почав нишпорити.
Не встиг Богдан наблизитися, як з кущ╕в тихо долинуло:
– ╢, чу╓те, Богдане, ╓!
Тривожне передчуття зупинило Лисицю на п╕вдороз╕. Що м╕г знайти Тейлор?
Коли поет вип╕рнув з густо╖ зелено╖ ст╕ни, Богдан зрозум╕в, зв╕дки тривога. Марк тримав п╕р'╖ну. Довгу барвисту п╕р'╖ну. Одну з тих, що прикрашали головний уб╕р "Ункаса"...
– Абсурд, – т╕льки й спром╕гся на те Лисиця.
– Згоден. – Поета охопила зосереджен╕сть. – Та все ж – ма╓мо два факти, що виключають один одного: неможлив╕сть убивства через в╕кно ╕ речовий доказ, що "Ункас" усе-таки щось робив у кущах.
– "Щось робити" – не означа╓ вбити... – тримався свого Лисиця. – До реч╕, ваш "речдок" м╕г потрапити сюди ╕ вчора, й позавчора, ╕ минулого року.
– Р╕к – це багато. – Категорично в╕др╕зав Тейлор. – П╕р'╖на "св╕жа". Див╕ться, як╕ яскрав╕ кольори.
Богдан оглянув ╕ погодився. Нова!
Тейлор заховав п╕р'╖ну "за пазуху" футболки:
– Про все розпов╕мо пол╕сменам... Ох, диви, лоскотно... Спод╕ваюсь, вони скоро прибудуть. Хоч би тямущих прислали, а не якихось там "╕нспектор╕в Лестрейд╕в".
– Навряд, – кисло посм╕хнувся Лисиця. – Лестрейд без Холмса – вже й не Лестрейд. А Маестро на остров╕, на жаль, нема╓. В╕н би з ус╕м швидко роз╕брався. Нав╕ть не докуривши трубки...
– Н╕чого не вд╕╓мо, – усм╕хнувся поет. – Х╕ба що помр╕╓мо...
– Це точно, – погодився Богдан. – Майже в╕рш... Та нав╕ть мр╕яти ╕з ситим шлунком краще...
– Який глибокий натяк...
– Отож...
27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 15 год. 16 хв.
У дверях ресторанчика фейсом до фейса зустр╕лися з мадам Бр╕ссон. В╕д не╖ в╕яло при╓мними парфумами. П╕д правим оком Богдан розглед╕в обриси великого синця, що ледь-ледь проглядали кр╕зь старанно накладений крем. Ж╕нка встигла надягти нову сукню, що показувала шикарн╕сть того, що п╕д нею, ╕ здавалася ще красив╕шою. Як це ╖й вда╓ться? Краса ма╓ бути пост╕йно новою. Мабуть, саме так ╖╖ розум╕╓ Кр╕ст╕н.
Поет узявся знову за улюблену зброю:
╤ ск╕льки б рок╕в не в╕дм╕ряно мен╕
Розб╕йницею-долею мо╓ю,
Ти надихатимеш поета на п╕сн╕.
На честь твою ╕з них я навесн╕
Акорд╕в ╕ в╕рш╕ з╕тчу алею.
– Якщо це про мене, – щиро дякую, – в╕дпов╕ла Кр╕ст╕н, але оч╕куваного ефекту в╕д в╕рша н╕ поет, н╕ Богдан не побачили. Ж╕нка залишалася сумною.
– Ма╓те чудовий вигляд. – Лисиця п╕дн╕с компл╕мент неспод╕ваним букетом. Але вглед╕вши, як за спиною Кр╕ст╕н вир╕с ╖╖ завжди розгн╕ваний Отелло, пошкодував.
– Облиште, – розчаровано мовила мадам Бр╕ссон. – Н╕як╕ компл╕менти не вт╕шать мене.
– Що трапилось? – напружився Богдан. Про себе ж подумав: "Невже нова непри╓мн╕сть? Чи не забагато ╖х для одного дня? Чи, може, мадам Бр╕ссон побива╓ться за неб╕жчиком? Скидалось на те, що м╕ж ними починався роман. Це й законом╕рно. Обо╓ ж красив╕. Хоча... При чолов╕ков╕ не виказала б туги. Та ще й такому, як Альбер... Приховувала б. Що ж бентежить цю "французьку королеву"?".
– А ви н╕чого не чули? – Ж╕нка засмучено похитала головою. – Альбере, поясни. Ти зум╕╓ш краще.
Богдан засумн╕вався, але став натурником для уважност╕.
Мсь╓ Бр╕ссон набундючився й п╕д╕йшов ближче.
– Так, друз╕, – похитав головою, в╕дчуваючи, як його вага зроста╓. – Сталося велике лихо. Може, нав╕ть, страшн╕ше за перше.
– Ще одне вбивство?! – вирвалось у Тейлора. Саме це здавалося йому страшн╕шим за смерть Лукаса.
– Краще б уже вбили когось, – д╕ловито почав Бр╕ссон, але зрозум╕в, що ляпнув дурницю, занадто п╕зно, тому зак╕нчив теж уголос, – н╕ж таке... Як же ми тепер... Як Роб╕нзон Крузо?
"Ну в╕н ╕ телепень, – подумав Богдан, – Кр╕ст╕н зробила б це краще. Та й чути з вуст красун╕ будь-яку страшну новину не так моторошно. Нав╕ть про к╕нець св╕ту". А вголос запитав:
– Про що це ви?!
– А що тут не ясно? – розсердився Альбер. – Хтось з╕псував рад╕останц╕ю. Розтрощив усе сокирою. ╤ тепер ми в╕др╕зан╕ в╕д св╕ту. В╕д цив╕л╕зац╕╖. Хоч рятуйте кричи!
З'ясовувати, що сп╕льного у цього недотепи з цив╕л╕зац╕╓ю, Богдан не став. Тепер ним верховодило нове бажання: знайти в╕дпов╕дь на питання "хто ╕ як?".
– Якби знати, хто та падлюка, я б його надво╓ розламав. – Альбер вимовив це так р╕шуче, майже скрегочучи зубами, що сумн╕ви нав╕ть ╕ не подумали народитись. В╕н точно зробить саме так. Заважа╓ одне: нев╕домо, «хто та падлюка».
То он воно що?! Рад╕останц╕я... А це й справд╕ халепа. ╤ хоч до Роб╕нзона ╖м далеченько, перспективка посм╕халась не така вже й весела. Але найголовн╕ше – пол╕ц╕я. Чи встиг Казандзак╕с пов╕домити про вбивство? Якщо н╕, то... Життя ста╓ все ц╕кав╕шим. ╤ воно, це життя, – невблаганна реальна реальн╕сть.
Нехтуючи правила, Лисиця з Тейлором швидко рушили до рад╕останц╕╖. До господарських буд╕вель. Що вона там – знали з великого плану територ╕╖, вив╕шеному в хол╕ "Прер╕╖". Щоб д╕статися туди, сл╕д подолати б╕льшу в╕дстань, н╕ж маршрут "к╕мната – ресторан". Але яке це тепер мало значення? Богдан ╕шов – майже б╕г – попереду. Поет м╕ряв в╕дстань довгими кроками, рухаючись сл╕дом. Але разом – потужна сила.
Дорогою зустр╕ли спочатку "Гойко М╕т╕ча", а пот╕м ╕ двох "ветхих д╕дк╕в", як╕ по черз╕ здивовано провели поглядом "цих двох божев╕льних".
В╕дчинили двер╕, не постукавши. Картина постала сумна. Нав╕ть сумн╕ша, н╕ж оч╕кували. Посеред к╕мнати на ст╕льц╕ сид╕в б╕долашний порть╓ й задумливо смалив. Подумки мандруючи далеко. Бо в╕д того, що д╕╓ться останн╕м часом на остров╕, хочеться гайнути куди-небудь у суз╕р'я Ор╕она. Кожн╕й притомн╕й людин╕. Але Казандзак╕с зараз таким не був. Як, власне, й "лицар╕" Ордену детектив╕в. Коли вони з'явилися на пороз╕, порть╓ п╕дняв утомлений погляд ╕ випустив дим.
– Що трапилося, м╕стере Казандзак╕с? – поц╕кавився, в╕дхекуючись, Тейлор.
Казандзак╕с газонув ще раз. Мабуть, щоб не закричати в╕д гн╕ву. Чи щоб не роз╕рвалося серце. Бо в╕д такого до цього недалеко.
– Божев╕лля, – ледве-ледве вимовив в╕н ╕ знову затягнувся. Приречен╕стю порть╓ нагадував засудженого до страти ("...й оскарженню не п╕дляга╓"). Який нарешт╕ зрозум╕в, наск╕льки цей св╕т несправедливий. Але зробив це надто п╕зно.
Богдан з поетом обвели к╕мнату поглядами й жахнулися: варварська рука нещадно потрощила прилади.
– А пол╕ц╕ю ви встигли пов╕домити?
Лисиця запитав, а руки сам╕ поривалися до Казандзак╕са. Затиснути рота. Тому що боявся в╕дпов╕д╕. Бо знав ╖╖. Чи передчував.
– Н╕.
Порть╓ в╕дпов╕в без емоц╕й. Чи вм╕ло ╖х погасив. Чи вони вже перегор╕ли. Чи ╖х ╕ не було зовс╕м. В останн╓ н╕хто не в╕рив.
Обличчя Казандзак╕са лишалося спок╕йним. Н╕би зараз домовлялися про екскурс╕ю островом. Чи збиралися на пляж.
– Коли я вийшов з номера м╕стера Лукаса, ну, тод╕, як його знайшли, ╕ рушив коридором, мене затримав м╕стер Скарпсверд. Ну, такий блондин трошки за п'ятдесят. Швед. Завжди з дамою сво╓ю ходить... Так от в╕н к╕лька хвилин мене не в╕дпускав. Пл╕в про Химин╕ кури. Запитував, де б можна половити рибу. Щось таке. Н╕би тод╕ якраз для цього час. Чи в╕н ╕ справд╕ не знав? Я хот╕в його швиденько позбутися, але в╕н ледь не руками мене тримав. Коли усе ж в╕дчепився, кинувся сюди. Та побачив ось це.
Порть╓ кивнув на розгард╕яш. Ус╕ подивилися. Сумно. Траг╕чно. Приречено. З апокал╕птичним в╕дблиском в очах.
– Ну й що тепер? – запитав по як╕йсь хвильц╕ Богдан.
Казандзак╕с п╕дв╕в порожн╕ оч╕. Кр╕зь них сочилася Сахара. Р╕вном╕рно й убивчо. Без ан╕найменших шанс╕в на порятунок.
– Я вел╕в Феодоросов╕ д╕статися материка й спов╕стити пол╕ц╕ю. Це вже занадто. Мен╕ ц╕ ╕гри надокучили.
– А що в╕домо про сокиру? – поц╕кавився Тейлор.
Порть╓ перев╕в утомлено-пустельний погляд на поета й в╕дпов╕в:
– Андреас каже, що вона зникла... Весь ╕нвентар збер╕га╓ться в сарайчику. В╕н н╕коли не замика╓ться. Так що взяти там сокиру – робота неважка. ╤ зловмисник ╖╖ зробив.
– Ви говорите "зловмисник"? – докинув Лисиця. – А чому, скаж╕мо, не "зловмисники"?
– А ви гада╓те, що тут ╖х ц╕ла зграя?
"Крив╕сть" посм╕шки Казандзак╕са перевершила всю можливу статистику. Нав╕ть заскочила до неможливо╖. Але "у межах похибки".
– Не знаю, – знизав плечима Богдан, – та, судячи з ваших сл╕в, "сво╖м" ви дов╕ря╓те?
– Так, – упевнено, з нечуваною ран╕ше тверд╕стю, в╕дпов╕в Казандзак╕с, показавши, що емоц╕╖ в нього таки ╓.
– Ц╕ люди в мене не перший р╕к, – оф╕ц╕йно мовив в╕н, – ╕ жодному я не маю чим дор╕кнути. Ус╕ – чесн╕, в╕ддан╕ й старанн╕. Майже родина.
