Текст книги "Факир (СИ)"

Коли Тон╕ д╕стався пам'ятника, годинник показував с╕м на третю. Забарився. Як не налягав на ноги, а таки не встиг. Проте крим╕налу в тому н╕якого. Головне – ф╕нал п'╓си. Такий, як ╕ заплановано. Та╓мний. Тихий. Результативний. Пенелопа Димитр╕ад╕с дивиться сни, а ╖╖ коштовност╕ спок╕йно лежать у сумц╕. Лиша╓ться останн╓ – под╕лити заслужений гонорар.

Б╕лий низенький "ф╕ат", що виповз ╕з довго╖ шеренги легковик╕в, вишикуваних л╕воруч в╕д пам'ятника, блимнув фарами. Хлопець попростував на сигнал.

– Порядок, Режисере, – втомлено видихнув Тон╕, кинувши т╕ло на сид╕ння б╕ля вод╕я, а сумку – назад.

"Ф╕ат" повол╕ рушив.

Тон╕ вмостився. Повернув голову л╕воруч, в╕дкривши рота, щоб сказати. ╤ – закляк. За кермом сид╕в Масс╕мо Рань╓р╕. Йота в йоту. Гордий проф╕ль "актора" ч╕тко вимальовувався у св╕тл╕ л╕хтар╕в, що несм╕ливо прокрадалось до салону. Тон╕ перев╕в дух.

– Ск╕льки раз╕в вас бачив, але до цих фокус╕в н╕як не звикну. Штукар ви на вс╕ руки. Фак╕р. – М╕стер Хейвен паш╕в добрим гумором. – Коли вже Папою Римським нарядитесь?

– Колись... Може... Хтозна. – Режисер в╕дпов╕дав, немов в╕дпускав порц╕╖ "чогось" нетерпляч╕й черз╕. "Цьому дав, цьому дав"... Але не забував ╕ про дорогу.

– Т╕льки див╕ться, щоб в╕ряни рук не ц╕лували. А то почнуть юрмами валити на благословення та спов╕дь... Погорите ╕ оком не зморгнувши. А це м╕жнародним шкандальом пахтить. Та й незатишним номером у безкоштовних апартаментах ╕з небом у кл╕тинку. – Тон╕ сказане сподобалось. ╤ рот з'╓днав дугою вуха.

– Т╕пун тоб╕ на язик, – кинув Режисер, не в╕дриваючись в╕д дороги. – В╕щун саморобний.

– Вибачте, якщо вам не до вподоби.

– Забудьмо, – об╕рвав. – Ну?

– Повний аншлаг, – почав посп╕хом Тон╕. – Гонорар – тут, – ляснув по сумц╕.

– Молодець, – стримано посм╕хнувся Режисер. – Справжн╕й талант. Радий, що не помилився в тоб╕.

– А ви що, не в╕рили? – Запитав Тон╕ з такою ╕нтонац╕╓ю, н╕би "Масс╕мо Рань╓р╕" сумн╕вався у сил╕ земного тяж╕ння. Або одв╕чн╕й криголамност╕ бразильського футболу.

Режисер розв╕в руками, мовляв, "кап╕тулюю". А пот╕м додав:

– Треба поговорити про тебе з кимось ╕з "Коламб╕╖ П╕кчерз", якщо тоб╕ це ще ц╕каво.

Тон╕ задоволено усм╕хався й мовчав. Хай усе буде так, як визначено Долею. П╕дганяти ╖╖ не варто. Бо все одно зробить по-сво╓му. Як завжди.

Тим часом "ф╕ат" звернув у тиху неприм╕тну вуличку, вимощену брук╕вкою. Усе тут дихало в╕чним "позавчора". Триповерхов╕ будинки с╕р╕ли стар╕стю. ╥╖ не в змоз╕ приховати нав╕ть темна н╕ч.

"Ф╕ат" обминув дв╕ про╕ржав╕л╕ розвалюхи, що знайшли тут останн╕й спочинок, трохи про╖хав ╕ спинився. Замовк двигун. Погасли фари. Насторожився.

– Що ж, – почав Режисер, – час опустити зав╕су. Оркестр викона╓ останн╕й акорд... Я навмисне за╖хав сюди. У цей глухий квартал. Тут ╕ вдень не надто людно, а вноч╕... О котр╕й там у тебе л╕так?

– О шост╕й.

– А зараз? – Режисер п╕дсв╕тив годинника. – П╕в на третю. Устигнеш ще й кави випити... Давай сумку...

Тон╕ перехилився назад ╕ не пом╕тив, як у Режисерових руках з'явився п╕столет з глушником ╕ тим паче – як плавно п╕шов гачок. Лише в╕дчув у боц╕ могутн╕й поштовх ╕ водночас – жахливий б╕ль. За мить усе повторилось. Тон╕ повис на сид╕нн╕. Режисер вибрався з машини, переб╕г на протилежний б╕к, витяг Тон╕ ╕ кинув на холодне брудне кам╕ння. Так же швидко знову с╕в, рвонув з м╕сця й кинувся навт╕кача, лишаючи недавнього компаньйона лежати на н╕м╕й брук╕вц╕ ц╕╓╖ тихо╖, старо╖, забуто╖ Богом вулички, яка продовжувала байдужно спати й дивитись ностальг╕чн╕ сни. Про часи молодост╕. Коли все було не так.

Глава ╤. "Перший прив╕т в╕д «Ункаса»

26 вересня 1993 року, Егейське море, 13 год. 18 хв.

Богдан Лисиця прилет╕в до Аф╕н учора вранц╕. Зробив так навмисне ╕ ось чому: катер до Авг╕ в╕дходив сьогодн╕ о 13.00. Заклавши в запас б╕льше доби, хот╕в ближче познайомитись з╕ столицею Еллади, де, як ус╕м в╕домо, виколисано не одну культурну перлину.

Англ╕йську знав шикарно. Тому майже на вс╕ питання одержував потр╕бну в╕дпов╕дь. Чи то там ╕ справд╕ так╕ вв╕члив╕ та щир╕ люди, чи Лисиц╕ просто щастило – хтозна. Але беззаперечним лишалося одне: п╕сля проведено╖ в Аф╕нах доби знов захот╕лося жити. Дал╕. Як живуть звичайн╕ люди. Коли з рад╕стю. Коли з сумом. Коли у щаст╕. А коли – й поп╕д руки з невдачами. Але – щоб усього в розумних дозах. А не так, як у нього недавно...

Усередин╕ клекот╕ли враження, що надовго залишаться в пам'ят╕. Особливою яскрав╕стю там вигравав головний арх╕тектурний пам'ятник – ця рел╕кв╕я "золотого в╕ку" античних Аф╕н – ансамбль Акрополя. Храм Аф╕ни-Д╕ви Парфенон, невеликий витончений храм Н╕ки Антерос, Храм Ерехтейон з його знаменитими кар╕атидами, Проп╕ле╖ – колонадний вх╕д до Акрополя... Усе це ще жило в пам'ят╕, стояло перед очима. Н╕м╕ св╕дки розкв╕ту в╕льно╖ людсько╖ думки, ц╕ зруйнован╕ храми, здавалося, в╕ддано обер╕гали бачене в далек╕ античн╕ часи, бажаючи зберегти навколо той романтичний ореол та╓мничост╕, що перетворював ╖х на прекрасну ген╕альну легенду. Позбавте будь-яку легенду цього – ╕ вона з неба впаде на землю, а Дульс╕нея Тобоська стане звичайн╕с╕нькою м╕щанкою...

Так думав, стоячи на палуб╕ б╕лосн╕жного пасажирського катера "Делавар", в╕ддаляючись в╕д п╕рейського берега безкра╖м водяним простором, який утворювали, зливаючись, води Егейського та Середземного мор╕в. Так думав, залишаючи Аф╕ни – це прив╕тне тепле м╕сто, головн╕ кольори якого – лише два. Яскраво-блакитний – кол╕р неба ╕ моря та б╕лий – кол╕р мармуру м╕ських буд╕вель... Н╕, ╓ в цьому м╕ст╕ щось таке казкове й незабутн╓, що мимох╕ть розум╕╓ш: його недаремно обрали боги... У так╕ хвилини забува╓ш про все, нав╕ть – про те, що, живеш на св╕т╕...

Богдан Лисиця мешкав у Ки╓в╕. ╤ цим несказанно пишався. В╕н на╖вно вважав, що Ки╖в – найкраще м╕сто на земл╕. Хоча, може, це й правда. Бо ж н╕хто ще не дов╕в ╕ншого. Деяк╕ одногрупники вже прим╕ряли (хто свитки, а хто – й камзоли) нового життя в закордонах. Знаючи англ╕йську та французьку, це значно легше, н╕ж решт╕. Можливо, ц╕ люди й зробили правильно. Можливо, на них ╕ чека╓ усп╕х... Та н╕, усе ж не "можливо". Точно. Але Богдан твердо вир╕шив, що усп╕ху в╕н досягне й на Батьк╕вщин╕. Хоч тут зараз ╕ д╕╓ться таке...

Лисиця мав двок╕мнатну квартиру на бульвар╕ Ромена Ролана. В╕к наближався до меж╕ м╕ж другим ╕ трет╕м десятком. Цьогор╕ч одержав диплом Ки╖вського ун╕верситету Шевченка (романо-германська ф╕лолог╕я). Асп╕рант першого року навчання. Ось як усе серйозно. П╕днапнеться – ╕ стане кандидатом наук. Непоганий вар╕ант. Серйозний... А там ╕ в доктори закроку╓...

Богдан – звичайний укра╖нець. Не г╕рший ╕ не кращий за решту. От т╕льки не одружений... Недавно, правда, спробував... Спогади про це боляче впиналися в серце. Й завдавали жахливих мук. Тому гасив нав╕ть ╖хн╕ найперш╕ ╕скри. Проте виходило не дуже. Таке "пожежогас╕ння" уже система. Звичка. Ритуал...

Правда, не кожен звичайний укра╖нець ╖хав в╕дпочивати на остр╕в в Егейському мор╕. ╤ не в кожного звичайного укра╖нця лежав у вал╕з╕ п╕столет. Хай буде. П╕сля шлюбного ф╕аско життя перестало приносити насолоду. Та ╕ як жити без НЕ╥?.. Думки про самогубство надокучливим птаством пост╕йно кружляли довкола... Як не в╕дганяв, що не робив, а вони в╕дл╕тати не посп╕шали. Навпаки – почали нав╕ть вити гн╕зда...

Старенький двигун, з╕бравши докупи р╕деньк╕ запаси гордост╕, з ус╕╓╖ сили пхав синьою гладдю б╕лосн╕жного катера. Просол╕лий морський скиталець, зовс╕м недавно вкотре пофарбований, "молодився", н╕би в╕дставний оф╕цер з минулого стол╕ття, що пам'ятав ще про шп╕црутени. ╤ старанно пнувся ус╕м догодити.

Богдан стояв на палуб╕. З насолодою вдихав ц╕люще пов╕тря. Проглядав англомовний вар╕ант "Та Неа". Усе – як ╕ скр╕зь. Економ╕ка. Пол╕тика. Трохи й про культуру.

А ось ╕ "крим╕нал". Особливо не вчитувався. Бо в╕тер "мав щось проти". В╕н заповзято шарпав нещасний шматок паперу туди-сюди, н╕би намагався вирвати. Заволод╕ти черговим трофе╓м. Лисиця розвернувся. ╤ в╕тер тепер бився йому в спину. Штовхнувши ще к╕лька раз╕в, зрозум╕в, що марно. Заспоко╖вся. А оч╕ вихопили ц╕кавинку, повз яку пройти не зм╕г.

"Сьогодн╕ вноч╕, – почав читати, – в готел╕ "Пергамос" пограбовано доньку м╕льйонера Антон╕са Димитр╕ад╕са Пенелопу. Вкрадено вс╕ ╖╖ коштовност╕. Сума, якою можна хоча б наближено оц╕нити цей чималенький куш, сяга╓ к╕лькох десятк╕в м╕льйон╕в американських долар╕в. До справи п╕дключено кращих детектив╕в. Об╕цяно царську винагороду. P. S. Ц╕каво, що робила донька м╕льйонера з╕ сво╖ми коштовностями в готел╕ "Пергамос"?"

"На вулиц╕ Андр╕анопулу знайдено труп нев╕домого молодого чолов╕ка рок╕в приблизно двадцяти трьох – двадцяти п'яти. Смерть настала у результат╕ двох вогнепальних поранень. Б╕ля трупа виявлено англомовний напис кров'ю "м╕стер Чуж╕ Обличчя". Дал╕ наводилися прикмети потерп╕лого ╕ звернення про допомогу в з'ясуванн╕ його особи.

– Ц╕каво.

Богдан склав газету й задивився в даль. Згадалася дом╕вка. Рег╕на. Катастрофа...

– Нудьгу╓те? – озвався поряд чолов╕чий голос.

Богдан повернувся праворуч – голос долинув зв╕дти. Належав в╕н кремезному високому красенев╕ рок╕в п╕д п'ятдесят в окулярах. Той мав пишну, посив╕лу в багатьох м╕сцях чорну шевелюру ╕ такого ж кольору густ╕ вуса. Одягнений у с╕рий з ледь пом╕тною темною смужкою костюм. Без краватки. Слова в╕длунювали щир╕стю. Тому в╕дпов╕дь теж прозвучала щиро й прив╕тно:

– Та... Трохи...

– Не варто. А давайте я спробую описати ваш настр╕й... в╕ршем?

Лисиця не встиг в╕дпов╕сти, як чолов╕к уже читав:

Лелечий клин розтанув вдалин╕,

Покликавши усл╕д мою над╕ю.

Вже ос╕нь усм╕ха╓ться мен╕,

А я про л╕то думаю ╕ мр╕ю.

Я мр╕ю все про той чар╕вний сон,

Що милим був таким для нас з стобою...

А ос╕нь гра╓ туз╕ в ун╕сон

Розлуки невблаганною трубою.

Той кожен звук у серц╕, наче плач,

Як голос╕ння за минулим л╕том...

А ос╕нь не змовка╓, гра трубач,

Милуючись пташиним перел╕том.

– ╤? – оч╕кувально подивився "поет".

– Приблизно так, – п╕дморгнув Богдан. – Влучили.

– Намага╓тесь бути в курс╕? – кивнув на газету незнайомець.

– Так. ╤нколи. Ц╕каво, чим ╕нш╕ живуть. Особливо в дороз╕. ╤ час даремно не га╓ш, ╕ шлях коротша╓.

– А я – н╕. Х╕ба що оф╕ц╕йн╕ пов╕домлення. Решта ж... Сам колись на цих хл╕бах рисачив. Кухню ╖хню знаю добре. Наплетуть... Аби тираж╕ росли. Ну, й гонорари. Горобц╕ стр╕лян╕. Казкар╕в таких ще пошукати...

– Кожному хочеться жити. ╤ на життя кожен заробля╓ по-р╕зному. Свого розуму не вставиш. Та все ж краще заробляти так, ан╕ж як от╕ джентльмени, що залишили донечку тутешнього м╕льйонера без ус╕х коштовностей. Ц╕╓╖ ноч╕ в готел╕ "Пергамос". До реч╕, я теж там ночував. Не надто шикарний, як на м╕льйонерку, готель.

╤ Богдан прочитав уголос усе, що читав до цього. Незнайомець теж тепер "у курс╕".

– З таким татусем торби на плеч╕ не почепить. Будьте певним. Нав╕ть якщо вкрали геть усе. Купить нове.

– Це хвилю╓ мене найменше, – серйозно мовив Лисиця. – То, врешт╕, – ╖хн╕ проблеми. Просто тут ╓ принаймн╕ дв╕ дивн╕ обставини. Перша – чому м╕с Пенелопа, маючи розк╕шний д╕м, ночу╓ у зовс╕м неприм╕тному готел╕. Правда, з ╕ншого боку, це можна н╕би й просто пояснити: вир╕шила провести н╕ч ╕з красунчиком, заховавшись якнайдал╕ в╕д чужого ока. Хоча могла й банально посердитись ╕з р╕дними. Показати гонор. Тут для ╕мпров╕зац╕й поле широке. Тому ставимо три крапки. ╤ по-друге. Чому донька м╕льйонера мала з собою ус╕ коштовност╕? Спод╕ваюсь, не для того, щоб ще б╕льше подобатись коханцев╕. А може – це всього-на-всього лиш завбачливий тактичний х╕д у гр╕ на батькових нервах? Хтозна. ╤ знову три крапки. Зупиняюся на них. Дал╕ хай ╕дуть сл╕дч╕. Нагороду ж об╕цяють чималеньку.

Незнайомець у с╕рому костюм╕ з неприхованою ╕рон╕╓ю дивився на Богдана. Пот╕м запитав:

– А ви, м╕стере, часом не приватний детектив?

– Н╕. Звичайна людина. Рядова. З Укра╖ни. Науковець. Здобуваю ступ╕нь з ф╕лолог╕╖. Богдан Лисиця. Хоча... Називайте мене просто Фокс. Гадаю, вам так буде легше.

– О, дуже при╓мно, – простягнув правицю незнайомець. – Марк Тейлор. Поет. З Лондона.

– Щиро радий, – мовив Лисиця. – То ми майже колеги... А щодо вашого питання... Бачте, я з дитинства безтямно закоханий в та╓мниц╕, загадки, м╕стику. А це пов'язу╓ тебе з╕ св╕том детектив╕в. Тому ╕нколи роблю певн╕ висновки з дивних див ╕ загадкових загадок. Правда, до справжн╕х детектив╕в мен╕ ще дуже далеко. Але мати таке незвичне хоб╕ н╕хто не забороня╓. До того ж м╕й друг працю╓ в наш╕й крим╕нальн╕й пол╕ц╕╖. Деяких штучок навчаюся у нього. В усякому раз╕, намагаюсь.

– Шкода, – з╕тхнув поет, – що потреба в людях, як╕ схрещують шпаги з╕ злочинн╕стю, не в╕дпада╓ нав╕ть наприк╕нц╕ двадцятого стол╕ття. Шкода, що ╕ в трет╓ тисячол╕ття ми беремо з собою цю одну з найганебн╕ших людських вад, а не зняли ╖╖ з себе, як це роблять чемн╕ гост╕ перед дверима в чистий передпок╕й, залишаючи замащен╕ багнюкою черевики...

– Змушений вас розчарувати, шановний м╕стере Тейлор, – сказав Богдан. – Доки ╕снуватиме людина, доти житимуть з нею жорсток╕сть, жадоба збагачення, мстив╕сть. А тому – й злочинн╕сть – один ╕з тяжких гр╕х╕в людства. Ота неминуча плаха, на як╕й воно кара╓ться й довго ще буде каратись. А це б╕льше, н╕ж брудн╕ черевики. Вона, наче шк╕ра, обтягнула собою людство. ╤ скинути ╖╖ не так легко. Тому газетяр╕ продовжуватимуть добувати хл╕б (а може й – т╕стечка), розпов╕даючи про чергов╕ злочини. Хоч як не шкода...

– Та-а-ак, – протяг п╕сля паузи м╕стер Тейлор, – мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попереду – в╕дпочинок. Св╕же пов╕тря. Смачна ╖жа... А розмови на так╕ теми – явно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам кл╕тин потр╕бн╕ «рекреац╕йн╕ процеси».

– Ви сказали, наче б╕олог.

– М╕й шановний м╕стере Фокс... За довге життя я зм╕нив ст╕льки профес╕й, поки д╕стався запов╕тно╖ парнасько╖ вершини, що якби м╕й житт╓вий шлях перенестти на пап╕р, вийшов би серйозний гросбух, г╕дний творчо╖ уяви Лу╖ Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схил╕ в╕ку цим ╕ займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у «Прер╕ю» я ╕ ╖ду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже пот╕м. У творчих людей вих╕дних не бува╓. ╤ часу на в╕дпочинок завжди браку╓. Такими вже ╖х вил╕пив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фах╕вець. ╤ все це зна╓те не г╕рше за мене. А може, й краще.

– Чесно кажучи, я теж ╖ду на Авг╕ не для в╕дпочинку. Ну... у звичному розум╕нн╕. Треба прогулятися, зм╕нити оточення, розв╕ятися п╕сля шлюбно╖ катастрофи... М╕й шлюб розпався, не почавшись...

Богдан замовк, г╕рко посм╕хнувся й подумав: а може, розпов╕сти все? Адже правильно говорять: под╕лись горем з ближн╕м – ╕ тоб╕ залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розум╕╓ людську душу? Але... не розпов╕в. Цю людину знав лише к╕лька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.

– Он як! – чмихнув поет ╕ на мить задумався; п╕сля чого психотерапевтично сказав: – А, н╕чого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так... Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Дол╕ в╕двернула значно б╕льшу чи нав╕ть ╕ фатальну катастрофу? Зрештою, справжн╓ руденьке чи б╕ляве щастя ви ще обов'язково зустр╕нете. Певен.

Богдан розум╕в незаперечну лог╕ку м╕стера Тейлора. ╤ б╕ль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розв╕юватись, безповоротно в╕дходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих житт╕в. А може – й не прожитих. Але обов'язково далеких.

П╕д╕йшли до ╜ратчастих перилець ╕, спочатку Тейлор, а пот╕м Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось гранд╕озне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспок╕йливою силою. У так╕ хвилини зда╓ться, що спиня╓ться нестримний плин часу ╕ все навкруги застига╓ в чар╕вн╕й нерухомост╕. Вершина буття – нерухом╕сть ╕ спок╕й.

– Ген╕альна краса, – не втримався м╕стер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стих╕я переходила в ╕ншу. – Чар╕вно. Шикарна панорама. Панацея в╕д стрес╕в. Отак би дивився й дивився б, забувши ╕ про час, ╕ про решту. Т╕льки ти й ця одв╕чна краса. Перев╕ряв на соб╕. Переживання чи й псих╕чний катакл╕зьм який – умикаю ф╕льми про море. ╤... Допомага╓. Найкращ╕ л╕ки. Рекомендую.

Лисиця задумливо покивав.

– В╕дверто кажучи, – почав в╕н, – думав, що охочих в╕дпочити у "Прер╕╖" буде б╕льше, хоч це й останн╕й за╖зд. А ╖х – жменя.

– А мен╕ це подоба╓ться, – упевнено проказав Тейлор. – Звик до самотност╕. Тиш╕. У мене он ╕ родини нема╓. Але я н╕трохи не шкодую. Поклав життя на в╕втар творчост╕. То хай це вже буде мо╖м лихом, особистим, а не ще чи╖мось... Хоча, може, це й навпаки – зовс╕м ╕ не лихо, а щастя... – ╤ поет знову мр╕йливо задивився вдалину.

На палубу п╕днялася пара. Блондин – десь п'ятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний ╕ п╕дтягнутий – ╕ ж╕нка-шатенка (п'ятий десяток посередин╕, ще не розгубила не таку вже й давню красу ╕ юн╕ ╕скри в очах). Одягнут╕ просто й практично. Стали окремо. В╕дгородилися в╕д ус╕х. Вдихали-пили морський в╕тер. Удивлялися в маг╕чну далеч╕нь ╕ ледь чутно переш╕птувалися. Жили сво╖м життям. На те, що поруч, – жодно╖ уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Нав╕чно. Чи на життя. ╤ тепер «в╕дпов╕дають за того, кого приручили». Усе – як книжка пише. Отака ╕дил╕я. Вигляд з боку. А що ж там насправд╕ – нав╕ть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головне – ╖м удвох добре. А решта – м╕жпланетний прост╕р...

Прониклива картинка. Болюча. ╤ Лисицю знову в╕дкинуло додому. Знову т╕ жахлив╕ вид╕ння... Те отру╓не зрадою марення... Рег╕на... Фата на ╖╖ чар╕вн╕й гол╕вц╕... Модний костюм на ньому... Вони п╕дн╕маються сходами... Сигнал автомоб╕ля... Господи, нав╕що? Нав╕що так боляче? Нав╕що так жорстоко? Нав╕що в сам╕с╕ньке серце?? Нав╕що саме йому???

Тонко зацокали п╕дбори. Повернувшись, Богдан пом╕тив, як з трапика вироста╓ молода тонка ж╕нка в темно-синьому приталеному жакет╕, ф╕олетов╕й сп╕дниц╕, чорних черевиках на високих п╕дборах. У руц╕ – сумочка, теж чорна, на яку с╕в вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольор╕в. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. ╤ спробуй хоч щось запереч.

Коли ж╕нка наблизилась, на не╖ звернув увагу вже й поет. "Манекенниця" мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало ╖й лишатися красунею. В мак╕яж╕ проглядалася вправна рука.

– В╕таю, джентльмени, – мовила вона. – Даруйте зухвалу нетактовн╕сть, але мо╓ кляте хоб╕ часто заганя╓ мене в незручне становище. Р╕ч у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекц╕ю... Мен╕ зда╓ться, що ви, м╕стере (вона дивилася на Богдана), – к╕ноактор. Вас я наче бачила в одн╕й з нових англ╕йських мелодрам. Станете в╕домим – продам автограф на "Сотб╕с".

– Шкодую, чар╕вна м╕с, – але побачивши у ж╕нки обручку, Лисиця виправився: – Е-е-е... м╕с╕с, та доведеться вас розчарувати. Я такий далекий в╕д к╕номистецтва, як в╕д нашого катера п╕востр╕в Юкатан.

– Але схож╕сть – надзвичайна, – виправдовувалась, крутячи головою, "манекенниця".

– Н╕чого дивного, – став заспокоювати ╖╖ Богдан, – у св╕т╕ багато схожих. Та й дв╕йник╕в теж. Нав╕ть конкурси проводяться.

– Тод╕ – вибачте. А ви, – звернулась до англ╕йця, – в╕домий поет Марк Тейлор. Чи я знову помилилась?

– Н╕, усе точно. Я – саме в╕н ╕ ╓.

– А у вас автограф взяти можна? – запитала наче з острахом.

– Будь ласка.

Ж╕нка подала поетов╕ лист╕вку й ручку. Коли Тейлор зак╕нчив писати, на палуб╕ з'явився ще один персонаж. М╕цний «п╕дкачаний» чолов╕к. Богдан уп╕ймав себе на думц╕, що молодика десь бачив: н╕би... в якомусь бойовику. А пот╕м – ╕ засм╕явся з себе. Красуня заразила чи що? «Персонаж» паш╕в войовнич╕стю й люттю. Ж╕нка враз зм╕нилась на обличч╕. Богдан не звернув на те н╕яко╖ уваги ╕ сказав:

– Я хоч ╕ не з╕рка, але автограф теж дати можу. А раптом стану з╕ркою? Тод╕ не доступитеся.

Та "манекенниця" лишилась незворушною. Жарт явно не сподобався. Лисиця зрозум╕в: усе – через "персонажа".

– Перепрошую, джентльмени, – видавлюючи вв╕члив╕сть, ╕з зал╕зними нотками в голос╕ мовив "спортсмен", – але мушу забрати з вашого вишуканого кола дружину. – ╤ вже до ж╕нки: – Ход╕мо, Кр╕ст╕н.

– М╕й чолов╕к, Альбер Бр╕ссон, – показала "манекенниця" на "п╕дкачаного".

Поет ╕ Лисиця представилися.

– Що ж, – мовила сумно красуня, – ще посп╕лку╓мося... Ход╕мо.

Кр╕ст╕н без будь-якого бажання, наче волелюбна л╕сова зв╕рина, що необачно потрапила до рук зв╕ролова й тепер мусить коритися, непоквапом п╕шла за чолов╕ком.

Лисиця й Тейлор провели ╖х поглядами. ╤ вже коли кроки загупали трапиком донизу, Лисиця нап╕вшепотом сказав:

– Гарна...

– Тим-то так ╖╖ й обер╕гають... – оц╕нив побачене поет, знову розвертаючись до моря. Але тут же не втримався ╕, наче справжн╕й морський вовк, спов╕стив:

– По курсу земля!

Богдан поглянув ╕ соб╕. Справд╕, на бл╕до-блакитному тл╕ небосхилу з'явилась невеличка чорна цятка. Саме ╖й треба вирости до розм╕р╕в острова. Не без допомоги "Делавара".