Текст книги "Факир (СИ)"

Автор книги: Вячеслав Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

– Ми вже стали, – мовив невдоволено Тейлор. – Але це н╕чого не да╓.

– Чому ж? – пошився в "опозиц╕онери" Богдан. – Принаймн╕ те, що Лукаса вбили не через в╕кно, ми зна╓мо напевно. Хоч комусь хочеться, щоб думали саме так, як зда╓ться на перший погляд.

– Але це не веде до вбивц╕, – гнув л╕н╕ю "лег╕тимного уряду" поет. – А це зараз – найголовн╕ше. ╤накше смерть Бр╕ссона стане не останньою.

– Дума╓те, це не випадков╕сть?

– Залишу на не╖ один в╕дсоток. Гаразд, якщо хочете – два.

– Чому?

– Тому що це не лог╕чно.

– Що саме?

– ╥хати до цього раю за тридев'ять земель, щоб пустити кулю в лоба?

– Чом би й н╕? Один молодик саме таке й збирався учудити.

– У нього були причини. ╤ в╕н...укра╖нець.

– Гм... Французи в╕дчувають ╕накше? А в Альбера, гада╓те, ╖х, цих причин, нема╓? Ну, не було...

– Швидше за все, що н╕. В╕н людина старша. Мусив би думати головою, а не серцем. У нього якщо й навалилось, то в╕дбулося саме на остров╕.

– Певен?

– Так.

– Записка!

– Що?

– Анон╕мка! "Доброзичливець"!

– Точно!

– Я зб╕гаю принесу.

Богдан прожогом кинувся "додому". Витратив на все дв╕ хвилини. Нав╕ть менше.

– Ну, що там?

Богдан уголос прочитав "послання".

– «Невже, Альбере, ти пов╕рив отому п╕длому наклепу?» – процитував його Тейлор. – Отже, хтось «настукав» Альберов╕, що Кр╕ст╕н ╕ Лукас... Ц╕каво...

– ╤ Альбер провалю╓ться в╕д цього в такий депресняк, що вкорочу╓ в╕ку?

– До того ж ╕з Кр╕ст╕н це не вперше. Б╕долашний рогоносець не витерп╕в зради. З боку все саме так. "Терпець ув╕рвався".

– При одн╕й умов╕. Якби не було оц╕╓╖ цидули.

Богдан згорнув записку й засунув до кишен╕.

– А тепер послуха╓мо Кр╕ст╕н, – запропонував поет.

– Не знаю, чи доречно це саме зараз.

– Час не чека╓.

– Не чека╓, – погодився Богдан. – Ход╕мо.

Рушили. Шлях важкий, але недалекий.

28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 15 год. 29 хв.

Кр╕ст╕н важко вп╕знати. Побачили зовс╕м ╕ншу людину. Увесь магнетизм краси розтанув, наче вран╕шн╕й туман. Богиня в╕длет╕ла туди, де й мусила бути, – на небо. Зам╕сть не╖ лишилась звичайна людина. Т╕льки зруйнована горем. Знищена. Розтрощена. Воно, здавалося, нав╕ки оселилося в ц╕й ж╕нц╕. Заповнило всю. Нав╕ть н╕гт╕ й волосся. Жахлива картина. Неможлива... У це можна було б пов╕рити щодо кожного. Але т╕льки – не щодо Кр╕ст╕н. ╥╖ божественн╕сть нав╕ть для натяку на це не лишала м╕сця. Але... Горе – фак╕р усемогутн╕й. Он що ╕з Кр╕ст╕н витворив...

Чи можливе перетворення на колишню? Питання, на яке й не в╕дпов╕си. Принаймн╕ зараз. Та л╕кар Час – не дудка з бузини. ╤ працю свою зна╓ пречудово...

Ж╕нка сид╕ла в кр╕сл╕ й дивилася кр╕зь. Погляд прохромлював усе, що траплялося на шляху. Н╕де не затримуючись. Наче й не ╕снувало н╕чого, кр╕зь що в╕н незримо проходив. Склян╕ оч╕ «ув╕мкнено». Але вони н╕чого не бачать. Гримаса болю з обличчя з╕йшла, залишивши, однак, глибокий виразний сл╕д. Лисиця, як ╕ Тейлор, боявся заговорити. Обо╓ лише дивилися. ╤ мовчали. Аби жодним звуком не сполохати ту подобу спокою, яку намагалися накинути на Кр╕ст╕н щир╕ до чужого горя сус╕дки. Це вони в╕двели вдову сюди ╕ вт╕шали, як могли. Але зараз вони вийшли. ╤ Кр╕ст╕н з «детективами» тет-а-тет.

А що, коли вона знову зайдеться плачем? ╤ не зможе зупинитися? П╕сля пережитого це можливе. Ц╕лком. ╤ що ж тод╕ робити? Заспокоювати таке обидва не вм╕ли. Тод╕ доведеться сутужно. Ця страшна думка тримала обох за ком╕р ╕ не в╕дпускала. Хоч шибайголови вже дв╕ч╕ попросили пробачення.

– Запитуйте. – "Неспод╕вана" вдова наче хот╕ла "добити" "пол╕смен╕в". – Ви ж для цього сюди прийшли?

– Вибачте... – Тейлор, схоже, мав м╕цн╕ш╕ нерви. Бо Лисиця з╕ ступора ще не повернувся. Йому там не подобалося. Але кл╕нч св╕домост╕ з╕ страхом не минав. Наче створен╕ одне для одного. – Але, гадаю, ви нас розум╕╓те. Служба... Е-е-е-е... Звучить банально. Але так ╕ ╓.

– Так, – ледве змогла вимовити Кр╕ст╕н. Вийшло невпевнено й хрипло. – Розум╕ю. ╢ люди, у яких робота – людська рад╕сть. У вас же... Н╕чого не вд╕╓ш. Життя ма╓ р╕зн╕ тони... ╤ нап╕втони теж.

Нав╕ть ТАКЕ горе не позбавило Кр╕ст╕н ум╕ння ясно мислити. Сильна ж╕нка. Незламна. Прохромлена стрижнем. Удовжину. Сталевим. Ум╕ло загартованим.

– Це ви його знайшли? – тихо запитав Тейлор.

– Так, – голос продовжував хрип╕ти. – Я запропонувала фрау Ельз╕ пройтися узбережжям. Подихати. Розв╕ятись. Тут така природа. А пов╕тря... Спочатку тягла Альбера, але в╕н в╕дмахнувся. Хот╕в в╕дпочити. А мене аж наче випихав. Швидше... Швидше... Ну, думаю, хай. Ми ж на релакс при╖хали... З╕бралися з фрау Ельзою. П╕шли. Гуляли десь ╕з годинку. А коли прийшли...

Кр╕ст╕н знову накрило. Ридала уривчасто. Т╕ло здригалося, готове кожно╖ мит╕ роз╕рватися. Усередин╕ б╕ль виробляли тоннами, але куди д╕вати – не знали. ╤ його ставало все б╕льше. Некерований крик заповнив к╕мнату й шукав шпарини, щоб вирватися. Наближався вибух. Н╕бито. Непередбачуваний (чи вже н╕?) ф╕нал...

Кр╕ст╕н неймов╕рно важко. Це зрозум╕ло вс╕м. Житт╓ва катастрофа шматувала й серце, ╕ розум. Треба молитися, щоб ╕ перше, ╕ друге витримали. Бо всяке бува╓... Ворогу не побажа╓ш.

"Пол╕сменам" теж нелегко. Дивитися на таке. Розк╕шна богиня, доля яко╖ – сяяти в юп╕терах чолов╕чих очей, в одну мить перетворилася на Попелюшку п╕сля полуноч╕. Миш╕ розб╕глися. Гарбуз н╕мо застиг. Пацюк безпечно обнюху╓ те, що недавно було шикарною каретою. Ось ╕ казочц╕ к╕нець... Ех, су-у-умно...

Сумно бачити це. ╤ розум╕ти, наск╕льки крихке людське щастя. Св╕т укотре "опустив"... Це в╕н ум╕╓. Не все мед у детектив╕в. А в пол╕смен╕в – ще б╕льше... його, ну, того... не-меду...

Кр╕ст╕н, схоже, починала заспокоюватися. Викиди болю припинилися, н╕би на фабриц╕ – об╕дня перерва. Чи нав╕ть – початок страйку.

– У нас ст╕льки план╕в... було... – Хрип╕ти стала ще б╕льше. – Мр╕яли. Бачили майбутн╓ в променях слави. Св╕тово╖, зв╕сно. У телеб╕знес╕ ╕накше не можна. Нагороди... Фестивал╕... Богема... Все! Цього н╕коли не буде. В╕н вистр╕лив у мо╖ мр╕╖... Не розум╕ю... Чому?! Усе ж так добре починалося. В╕н кохав мене. Я його. Ну, ревнував трохи. Не без цього. Так ус╕ ж чолов╕ки так╕. Сл╕п╕ власники. А мен╕, зна╓те, й подобалося. Ревну╓, – отже, любить... Дайте сигаретку.

Тейлор швиденько пригостив ╕ клацнув запальничкою. Кр╕ст╕н затяглася профес╕йно. Випустила дим. На обличч╕ вималювалось щось схоже на послаблення. Це добре. Бо, стоячи поряд ╕з "фабрикою болю", ╕ сам почина╓ш перейматися...

– У нього з╕ спортом не склалося, – повела дал╕ Кр╕ст╕н. – Але силу вол╕ мав... Дай, Боже, кожному... Не кинувся у випивку чи наркотики. Закачав рукави. Запр╕гся й тягнув. Уперто ╕ впевнено. В╕рив, що досягне... Створив канал. Розкрутив. Хай ще не так, як хот╕лося б, але вже б╕льш-менш в╕домий. ╤ ось тепер... Чому? Нав╕що цей постр╕л...

Укотре затягнулася й видихнула. Робила це елегантно й красиво. Палить давно чи просто ж╕ноча приваблив╕сть? Богиня, нав╕ть ставши людиною, все одно причарову╓. Чи так бачить ласе чолов╕че око? Кожна нова затяжка н╕би повертала ж╕нку до життя. Вгамовувала внутр╕шн╕й розгард╕яш. Розкладала все на полиц╕. Розкидане п╕сля десятибального землетрусу.

– В╕н же без батька р╕с, – продовжила тремтячим голосом. – Зна╓те, як це... Хлопчику... Хлопчик мусить бачити поряд сильного чолов╕ка. Щоб стати таким же. Альбер усе намагався довести, що в╕н сильний. ╤нколи перегинав палицю. Це заважало. Сприймали ╕накше. Думали, що в╕н грубий. Неотесаний. Цин╕чний. А в╕н був романтичним. Н╕жним. Щирим. Коли залицявся (а в мене багато шанувальник╕в було), таке вигадував... Може, через це й обрала його. Одного разу в╕н подарував мен╕ велику ╕грашкову панду. Я так мр╕яла про це миле й пухнасте... Зв╕дки в╕н д╕знався, не сказав ╕ п╕сля одруження... Чому так? Га? – Кр╕ст╕н розвернулася. – Чому? Скаж╕ть. Усе йде добре, нав╕ть дуже добре, але враз зак╕нчу╓ться... Чому?

На це питання в╕дпов╕д╕ н╕хто не знав. У всякому раз╕ серед присутн╕х. Тому н╕хто й не в╕дпов╕в.

Запала тиша. Кожен з "пол╕смен╕в" на Кр╕ст╕н намагався не дивитися. "Учорашня богиня" докурювала й теж мовчала.

– Тобто н╕яких проблем н╕ у вас, н╕ в чолов╕ка не було? – Тейлор на "Теодорак╕са" перетворився остаточно. – Ну, таких, через як╕ можна накласти на себе руки?

– Н╕, – розчавила недопалка в поп╕льничц╕. Зробила це безжально й жорстоко, н╕би перед цим не токалася його губами. – Навпаки. Наше життя ставало кращим. Усп╕шним. Здавалося, що все виходить, усе в╕дбува╓ться так, як хочеться. Зна╓те... я багато молилася. За Альбера. За себе. За нас. ╤ коли почало майже все вдаватися, подумала, що Господь почув. Але... Не можу пов╕рити... Чому? Чому Альбер так зробив?

– Зброя його? – "Теодорак╕с" продовжував працювати.

– Господь з вами, – в╕дсахнулася Кр╕ст╕н. – Н╕коли н╕чого такого не бачила.

– Зв╕дки ж вона взялася?

– Якби ж я знала...

– А який у нього був настр╕й?

– Нормальний. Як у мене. Як в ус╕х.

– Про що ви говорили?

– Гм... Ц╕каве питання. – Кр╕ст╕н задумалась. – Про що? – Знову пауза. – Звичайн╕ люди. Говорили про звичайн╕ реч╕. Про в╕дпочинок (який в╕н вда╓ться). Про плани (ск╕льки всього хот╕лося). Про людей (вони тут р╕зн╕ з╕бралися). Обговорювали кухню. Природу. Кра╓види.

– ╤ под╕╖ на остров╕.

– Ну, зв╕сно...

– Що ж в╕н сказав?

– Що хвилю╓ться за... мене... Нервував. Його шокувала смерть Лукаса. Гадаю, вона вс╕х шокувала. Це жахливо. Н╕коли б не подумала, що на цьому райському остров╕ може таке трапитися. Коли обрали його для в╕дпочинку, рад╕ли. Недорого (ус╕ грош╕ ж ми вклали в канал, хот╕ли м╕цно стати на ноги). Затишно. Зручний час... Але... Як же страшно все це. ╥хали сюди по задоволення, а повернуся ╕з непосильним тягарем... На все життя. ╤ – сама. Як у це пов╕рити?..

Сльози знову зат╕яли звичну роботу. Сумна солона вода все прибувала й прибувала, шукаючи, куди б дременути. ╤з нею завжди так... Зверху та вниз. У рад╕сть чи печаль, людська рят╕вниця. Щем. Сум. Б╕ль. Вони тануть в╕д серцевого тепла ╕ стають «сумною солоною водою». У щем╕, сум╕ й болю нема╓ цукру... Лише с╕ль...

– А може так бути, що Альбер збанкрутував, а ви про це не знали? ╤ на Авг╕ в╕н ╖хав уже ╕з думкою про самогубство.

– Не думаю, – захитала головою. – Н╕яких лихих новин. Якби щось трапилося, я б знала. У нього в╕д мене та╓мниць не було.

– У чужу душу не вл╕зеш, – нарешт╕ застрибнув до розмови "╕нспектор Фокс". – Можна бути з людиною поряд усе життя, а пот╕м таке про не╖ д╕знатися... Зовс╕м випадково.

– Хтозна... може, й так, – стенула плечима Кр╕ст╕н. – Але я сказала правду.

– Див╕ться, – мовив Тейлор, – тут ц╕кава ╕стор╕йка виходить... Зброя. Якби Альбер н╕чого не планував, п╕столета у нього не було б. Не зробив же в╕н його з ножа та виделки... Та ще й з глушником... Тут усе "профес╕йно". ╤ лог╕чно. ╢ зброя – ╕ вона застосована. Отже, перед цим була ╕дея.

– Стривайте, – закрила рота рукою Кр╕ст╕н. – Його вбили. А хочуть показати, н╕би це самогубство. Спочатку м╕стер Лукас, пот╕м поранення Казандзак╕са, а тепер – Альбер. Жах. Який жах! Треба зв╕дси т╕кати.

З╕рвалася з м╕сця й кинулася збирати реч╕. Безладно. ╤стерично. Божев╕льно. "Детективи" спок╕йно дивилися на весь цей хаотичний танок. Вони все розум╕ли...

А Кр╕ст╕н нап╕вдороз╕ зупинилася. Пакет випав ╕з рук. Т╕ло враз ослабло. Н╕би спустило. Як пробите колесо. Великим цвяхом. Утомлено повернулася на м╕сце й закрила обличчя руками. Натурниця для шедевру «Розпач». Шкода, що н╕ Тейлор, н╕ Лисиця на мали малярського хисту. Та й не до цього зараз...

Кр╕ст╕н пов╕льно опустила руки. Без сп╕вчуття на не╖ не можна дивитися.

– Вибачте, джентльмени, я в такому стан╕... – мовила хрипло й обхопила голову руками. – Довбешка зовс╕м не варить... Що робити?.. Що робити?..

– Спробувати заспоко╖тись. – Лисиця говорив, розум╕ючи, що ця мантра навряд чи под╕╓. Однак знав, що вона потр╕бна. ╤ сказане свою роботу викона╓. Свого часу.

– Так-так... зв╕сно, – закивала Кр╕ст╕н. – Це правильно. Треба. Я розум╕ю... Отямитись, – штовхнула долонею голову, провела рукою по обличчю. Н╕би хот╕ла зняти маску вбито╖ горем удови. ╤ знову стати богинею. Але не вдалося.

– А як ви дума╓те: хто б м╕г це зробити? – запитав "сл╕дчий Теодорак╕с". – Вороги у нього були?

Питання горлопанить банальн╕стю, але як же без нього? У к╕но ж не раз бачив.

– Не знаю... – Знову хаос на обличч╕. – Удома трапилось к╕лька випадк╕в... Розум╕╓те... У Альбера був друг... Ем╕ль... Якось почав б╕ля мене впадати. А я й пустила слабинку. Ну... так, легенько... Зустр╕лись к╕лька раз╕в у ресторан╕. Випили «Крю Буржуа». Так... для галочки. Легкий фл╕рт. Щоб було що на стар╕сть згадати. Не б╕льше. Альбер д╕знався. Зчинив скандал. Побив Ем╕ля... Той аж в л╕карн╕ опинився... З обличчям ще як╕сь там проблеми мав... Непри╓мна ╕стор╕я, загалом. То Альбер з╕ мною м╕сяць не говорив... Я перепросила... В╕н вибачив, але попередив... То, може, Ем╕ль?

– Його тут нема╓?

– Н╕. Наче не бачила... Точно н╕... Уп╕знала б.

– А п╕сля того, побиття Ем╕ля, ви з ним порвали?

– Так. Я ж пооб╕цяла.

– А Лукас?

– Що Лукас?

– Ну, ви ╕ Лукас?

– Про що це ви?

Кр╕ст╕н почала напружуватися. Ще трохи – ╕ вона стане в ст╕йку. Ну а вже пот╕м... Д╕зна╓теся, що таке чорний пояс ╕з тхеквондо. Четвертий дан...

– Склалося таке враження, – почав говорити м'як╕ше Тейлор, – що м╕ж вами й Лукасом ╕скра проскочила...

– Ви наче ж не електрик?

Кр╕ст╕н в╕дхилилася й розпрямилася. Напружен╕сть т╕ла наче й минула, зате в ст╕йку став розум. А це ще страшн╕ше.

– Так, – погодився "Теодорак╕с". – Не електрик. Сл╕дчий.

– А так мен╕ голову задурили. Поет... Вибачте, що сплутала. Надзвичайна схож╕сть.

– Ви теж вибачте, що... дав автограф за ╕ншу людину. – Каяття Тейлор з╕грав непогано. Майже четв╕рка. – П╕ддався. Зна╓те, як хочеться хоч на мить побути з╕ркою. Марнославство. Один з восьми гр╕шних помисл╕в. Його пот╕м у католицизм╕ об'╓днали з гординею. ╤ тепер ма╓мо с╕м смертних гр╕х╕в... Я ж людина.

– З електрика в богослови? – насм╕шкувато вколола Кр╕ст╕н. – Чи на юрфац╕ вивчають ╕ електротехн╕ку, й теолог╕ю?

– Житт╓вий ун╕верситет компенсу╓ будь-як╕ прогалини. ╤ не т╕льки юрфаку.

Кр╕ст╕н незворушо свердлила Тейлора очима. В╕дбувалося нове перетворення. Знову на богиню. Але, видавалося, що злу.

– Та все ж таки, – починав новий наступ "Теодорак╕с". – Ви ╕ Лукас. Як це краще сказати... Е-е-е-е... М╕ж вами... ну...

– Н╕, ви в душ╕ все таки поет, – бол╕сно усм╕хнулась Кр╕ст╕н. – ╤ на всяк╕ вигадки мастак.

– Це вигадка?

– Чисто╖ води... Хочете щиру правду?

Це питання повалило обох на землю. Нарешт╕! Правда! Сталося! Слава Богу!

– Зв╕сно.

Зовн╕ Тейлор залишався спок╕йним ╕ нав╕ть байдужим, проте подумки хот╕в перетворитися на вухо – велике та «всечуйне». ╤ щоб з Лисицею в╕дбулося те ж саме.

– Ус╕ проблеми нашого св╕ту в╕д чолов╕к╕в. – Голос дзвен╕в холодом, в╕длунював металом. Суц╕льна холоднеча. Здавалося, й сама ж╕нка теж виготовлена з не╖. – Це ж вони попридумували реч╕ навколо нас, пол╕тичн╕ устро╖, дурнуват╕ ╕гри. Один футбол т╕льки чого вартий. ╤ примушують дивитися на св╕т сво╖ми очима. Або кр╕зь окуляри чи контактн╕ л╕нзи. Як╕ теж придумали вони. Сво╖м куценьким розумом. Дали б волю ж╕нкам, усе було б на порядок кращим. Якщо не б╕льше. Це ж ╖хня хвороблива фантаз╕я одразу додуму╓, коли симпатичн╕ ж╕нка й чолов╕к просто мило побес╕дували й посм╕хнулися одне одному. Не б╕льше. Але ж н╕. Вони "продовжують тему". Г╕рше базарних баб.

Кр╕ст╕н так скривилася, що здавалося, н╕би вона зараз плюне, брудно вила╓ться й замовить чвертку самогону. З собою.

Над╕я луснула. ╥╖ численн╕ скалки почали в╕дколюватися й падати на землю. Спочатку несм╕ливо, по одному, а пот╕м усе част╕ше. ╤ пад╕ння стало зливою. А пот╕м – ╕ завалилася решта. ╤ одержали – аж н╕чого! Маячню. Не варту й шеляга ламаного. Нав╕ть половинки половини.

– Оце й уся правда?

Тейлор випустив на волю одну ш╕стдесят четверту розчарування. Решта ридала всередин╕. Лисициному пощастило менше. Його нав╕ть на волю не випускали. Нав╕ть частинки.

– Уся. – Кр╕ст╕н н╕би зробила в╕дкриття. ╤ зараз чекала на прем╕ю. Ось т╕льки оргком╕тет "п╕дшуршить" – ╕ п╕д туш церемон╕йно в╕дсипле. – А вам мало? Та це ж «гальмо для людства». За це треба вищу м╕ру покарання застосовувати.

– До вс╕х? – не втримався Лисиця.

Кр╕ст╕н повернулася й спок╕йно мовила:

– К╕лькох, доб╕рних, залишити. На нас╕ння. Але посадити на ланцюг. Як пс╕в. Пер╕одично давати ╖сти. Але нечасто. Щоб не жир╕ли. Та й нехай гавкають. Про права людини й р╕вн╕сть. Все одно н╕хто не слухатиме. Ця ╓ресь кошту╓ недорого. Пенс у базарний день. Та й треба ╖╖ небагато. Дво╓ з половиною в╕дер.

– Боюся видатися банальним, але ви – далека спадко╓миця амазонок? – Лисиця все не заспокоювався.

– Н╕, зв╕сно, – ледь посм╕хнулася Кр╕ст╕н. – Просто це – очевидн╕ реч╕. Хоча... Ви ж чолов╕к. ╤ всього цього не бачите. Бо воно – значно дал╕ вашого носа.

– Тод╕ "войовнича фем╕н╕стка"? – прозр╕в "Теодорак╕с".

– Н╕, – повела плечем Кр╕ст╕н. – Просто називаю реч╕ сво╖ми ╕менами. Правдорубка.

– А хто успадку╓ Альберове майно? – Лисиця обзав╕вся псевдон╕мом. Пилип. З конопель.

Кр╕ст╕н здригнулась. Ясно. Не готова. Тривога взяла ╖╖ ╕м'я й переробила фото в паспорт╕. Забудь!

– Е-е-е-е, – завела вона, – тобто...

– До кого перейде майно м╕стера Альбера Бр╕ссона? – Тейлор сказав це так твердо, н╕би оголошував вирок. Який оскарженню не...

– Ну, як "до кого"... – розгубилася Кр╕ст╕н, – до мене... зв╕сно ж... Т╕льки я не розум╕ю, що це за натяки? Я кохала Альбера. ╤ н╕ про що таке нав╕ть не думала. Н╕коли... Грош╕ в б╕знес╕ – наш╕ сп╕льн╕... – Повернулася до Тейлора. – Боже, який цин╕зм. В╕н там лежить... мертвий. А ви тут...

– Заспокойтесь, мадам Бр╕ссон, – казенним голосом в╕дреагував поет. – Це всього лиш обов'язков╕ для таких випадк╕в питання. Не б╕льше. Практично формальн╕сть.

– Але ж ви бачите, наск╕льки вони дошкульн╕. – Образа розпирала голос, ╕ в╕д того слова н╕би просили милостиню. – Виходить, що я могла бажати смерт╕ чолов╕ков╕? А там ╕ до вбивства рукою подати?

– Не переймайтесь, люба Кр╕ст╕н, – позичив голос у психоанал╕тика Тейлор. – Розберемося. Головне – заспоко╖тися. Спок╕й вам зараз дуже потр╕бен. Такий стрес...

– Дякую... – В╕дпов╕дь теж для годиться. Черства й солона. – А що буде з ним?.. З Альбером? Катер прийде лише за чотири дн╕? Л╕то. Спека. "Почнуться процеси". Та й Лукас...

– Подума╓мо, – твердо мовив Тейлор. – А ви... Випийте заспок╕йливого. Допоможе. Перев╕рено.

– Спасиб╕... – Кр╕ст╕н явно не "згусток енерг╕╖". – Допоможе на певний час. А чим заспоко╖ти назавжди? На все життя?

В очах оселилося док╕рливе запитання. ╤ потяглося до "сл╕дчого Теодорак╕са". Ухопити за груди. Вийшло.

– О-о-о, – подався назад поет. – Н╕. Така ф╕лософ╕я не для пол╕цейсько╖ кебети. Не зварить. Якби в межах таблички множення...

Поет ╕ справд╕ злякався. Найменше зараз хот╕лося записатися в дух╕вники. Тим б╕льше – для Кр╕ст╕н. Страждання й спокуса в одному флакон╕.

– А, забули, – кволо махнула Кр╕ст╕н. – Н╕чого вже не зм╕нити... Не повернути... Доля у кожного своя. ╤ хрест теж. М╕й – такий. Важкий ╕ с╕рий. Аби Господь лиш сили дав винести все. Здужати. Бо це нелегко. Нав╕ть коли до болю зц╕пити зуби.

– Дасть. Бог милосердний, – сказав Тейлор. – Допоможе. В╕н так робить завжди. Коли просять. Або коли бачить, що допомога потр╕бна, але не вистача╓ розуму попросити.

– Я не проти, – утомлено-байдуже вимовила Кр╕ст╕н. – Хай.

– Ну, гаразд, – керував парадом "сл╕дчий". – Ми п╕демо, а ви в╕дпочиньте. Непогано б заснути.

– Дякую, – спробувала усм╕хнутися ж╕нка. Не вийшло. – Десь ма╓ бути снод╕йне. Без нього точно не зможу.

– Бувайте.

"Пол╕смени" п╕шли. Кр╕ст╕н залишилася. Й закрила обличчя руками.

28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 16 год. 37 хв.

Зачинили двер╕ «штабу». Замкнули на ключ. Хай н╕хто не заважа╓. Нарада! Сь╕рьозна!

Попадали в кр╕сла. Розслабон! Мр╕╖ збуваються. А щастя ╓.

– Наче в каменоломнях р╕к в╕дтрубив, – похитав головою Тейлор. – З Кр╕ст╕н говорити – зал╕зним Арн╕ треба бути... Хух... релаксу мен╕, релаксу!

– А ход╕мо на пляж?

Лисиця вистр╕лив з╕ снайперсько╖ гвинт╕вки. Наче з СГД. Так стр╕ляють т╕льки з не╖. Хто вм╕╓. Повна верс╕я тут: https://andronum.com/avtory/vasilchenko-vyacheslav/ https://andronum.com/product/vasilchenko-vyacheslav-fakir/