Текст книги "Факир (СИ)"
Автор книги: Вячеслав Васильченко
Жанр:
Прочие детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)
– Отже, коло п╕дозрюваних замика╓ться на в╕дпочивальниках, – урочисто п╕дсумував Лисиця.
Порть╓ в╕дпов╕в мовчанням.
– А де зараз Март╕н? – запитав Тейлор, ╕ його слова прозвучали злов╕сним натяком.
М╕стер Казандзак╕с стрепенувся й глянув на поета. Поглядом Медузи Горгони. В╕д якого завжди кам'ян╕ють. Та минуло к╕лька секунд, а Марк цього все не робив. Може, в╕н не людина?
– У сво╖й к╕мнат╕, – нарешт╕ в╕дпов╕в м╕стер Казандзак╕с ╕ в╕дв╕в погляд.
Богдана теж боляче кольнуло Тейлорове запитання. Чого це в╕н так узявся до б╕долашного хлопця? Чи не через п╕р'╖ну, бува? Але ж убивство через в╕кно неможливе. ╤ поет н╕би погодився з цим.
Двер╕ в╕дчинилися, й на пороз╕ з'явився захеканий Феодорос. Вираз обличчя мав такий, наче т╕льки-но видерся з могутн╕х лап К╕нг Конга, але велетенська мавпа, не бажаючи втрачати здобич, женеться за вт╕качем, дихаючи в потилицю.
– Хазя╖не, – мовив в╕н, часто дихаючи, – це якась маячня. ╤д╕отизм! Д╕╓ться щось неймов╕рне!
Ус╕х пробив страшний здогад: Феодорос прин╕с нову лиху зв╕стку. ╤, на жаль, не помилилися.
– Усю солярку – ╕ з цистерн у сховищ╕, ╕ з бак╕в "Делавара" – випущено, – приречено спов╕стив в╕н.
– Як?!
Обличчя Казандзак╕са вкрилося жахом. Наче в його серц╕ запустили ╕нфарктний механ╕зм ╕ спов╕стили про це.
– Не знаю. – ╤з порть╓ жах перекинувся й на Феодороса. – Я п╕шов до причалу, дивлюсь, а б╕ля "Делавара"... Я одразу до вас.
– Що ти верзеш? – зв╕вся хазя╖н. – Тебе часом зм╕й зелений не покусав? Цього не може бути!
– Краще б покусав. – Схоже, Феодорос не вм╕в ображатися. – Це правда...
М╕стер Казандзак╕с в╕дмовлявся в╕рити. Однак вар╕ант╕в не мав. Поставлений нев╕домим режисером, жахливий фарс, що розпочався вбивством Лукаса, продовжу╓ться у все нових актах.
– Гаразд, ход╕мо, – мовив порть╓ й першим вийшов з к╕мнати. Сумний, майже траурний, "почет" рушив сл╕дом.
Глава V. «Орден детектив╕в»
27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 15 год. 39 хв.
Море дихало споко╓м. Далина вигравала синявою. В╕терець при╓мно бавився з ус╕м, що траплялося на шляху. Картина на вс╕ груди волала: людоньки, жив╕ть! насолоджуйтесь! рад╕йте! Однак... На остров╕ заховався той (а може – й т╕), хто вперто хот╕в усе зм╕нити. Перелаштувати п╕д св╕й убивчий сценар╕й. П╕д сво╖ жахлив╕ плани. ╤ поки йому це вдавалося.
"Делавар" сонно погойдувався на лаг╕дних хвильках. Т╕ мирно хлюпались об бетонн╕ пал╕ й стальну обшивку катера. Виконували в╕чну роботу. Побачене знову засочилось ╕дил╕чн╕стю. Заважало в╕рити, що ко╖ться жахливе та незрозум╕ле. ╤ ця розбурхана незрозум╕л╕сть множила жах на в╕с╕м. Хоча н╕. На в╕с╕мдесят.
П╕д╕йшли. Набридливо тхнуло соляркою. Ого! Довкола катера велика масна пляма вигравала на вод╕ р╕знобарв'ям веселкових кольор╕в. Можна замилуватися (кольори – виразн╕, яскрав╕). От т╕льки загадков╕сть останн╕х под╕й не давала це зробити. Та й краса ця несла отруту й смерть. ╤ п╕дтверджувала правдив╕сть зв╕стки. Все. Тепер точно роб╕нзони крузо. Ус╕. Без винятк╕в ╕ поправок. На в╕к ╕ стать. Нац╕ональн╕сть ╕ м╕сце, де мешкали.
– Так, ц╕ка-а-а-ва ╕стор╕я, – протягнув Казандзак╕с, коли опинились на катер╕. – ╤ цистерни теж порожн╕...
– Суща правда, хазя╖не, – крякнув Феодорос. – Скоро можна бурити свердловини й добувати готову соляру.
– А ти гуморист... – Порть╓ пожбурив у Феодороса ╓хидн╕стю. – Правда, жарти тво╖ чомусь завжди не до ладу. См╕╓шся тод╕, коли вс╕м плакати хочеться.
– А я й жартую, аби не заплакати.
Феодорос сказав це щиро.
– Он воно щ-о-о-о-о, – д╕стаючи сигарету, ╕ соб╕ протягнув м╕стер Казандзак╕с. – Мудро. Тод╕ вибач.
Феодорос усм╕хнувся, а м╕стер Казандзак╕с отямився й сигарету заховав.
– Жорсток╕ ╕гри, – сухо мовив Богдан. – Рад╕останц╕я. Солярка... Комусь ну дуже вже кортить не дати нам викликати пол╕ц╕ю. Хоче виграти час. Отже, й дал╕ в╕дтягуватиме цю "щасливу мить". Але ж ╕ сам в╕н зв╕дси не зможе здим╕ти. Упевнений, що добре замаскувався? Чи домаскову╓ться?
– А не може бути так, – сказав поет, – що його зв╕дси заберуть. П╕д╕йде катер (скаж╕мо, вноч╕) ╕ – шукай в╕тру в пол╕... Чи, той, у мор╕...
– Точно! – "на╖жачився" Лисиця. – Ч╕тко спрацювали. К╕лер знав про Март╕на. От ╕ роз╕грали спектакль. Уколошкали Лукаса. А тягнуть час, щоб красиво накивати п'ятами.
– Стоп! – вигукнув власник "Прер╕╖". – Господь не кида╓ нас! Як добре, що я про це згадав! ╢ вих╕д!! Десь з м╕сяць тому до мене заходив на яхт╕ м╕й давн╕й друг. ╤з Салон╕к╕в. Адвокат Арчибальд М╕ну, ти ж його зна╓ш, Феодоросе. ╤ залишив три двадцятил╕тров╕ кан╕стри. Тод╕ було в╕тряно, ╕ яхта йшла лише п╕д в╕трилом. Вони там, де запчастини до "Делавара"... Цього вистачить, щоб д╕статися материка?
– Так. Ще й залишиться.
╤дея Феодоросов╕ сподобалась. Та й не т╕льки йому.
– Чудово, – труснув кулаками порть╓.
– З вашого дозволу, м╕стере Казандзак╕с, я огляну катер, – мовив Богдан, якого розбирала нетерплячка. А раптом знайде щось ц╕каве?
– Та будь ласка.
Лисиця пантерою зашмигнув до салону. Пройшовся м╕ж кр╕сел. Позаглядав. Н╕чого ц╕кавого. Гайнув до каб╕ни. Там теж уп╕ймав облизня. Б╕ля бак╕в ледь не вигукнув в╕д здивування. Солярку не спустили! Вона витекла через д╕рки. К╕лька удар╕в. Сокира! ╥╖ почерк!.. А це що? Неподал╕к валявся в╕дламаний язичок в╕д блискавки "adidas". Ого! Нехай буде. Заховав до кишен╕.
– Весело тут у нас, – засм╕явся "кр╕зь сльози", коли повернувся на палубу. – ╤з бак╕в зробили решето. Теж сокира. Та й акумуляторам к╕нець.
Чорн╕ тони й дал╕ розпливались ╕ без того сумною картиною.
– Ого, – здивувався Тейлор, – сокирний ман╕як якийсь... Ста╓ все ц╕кав╕ше... Не заздрю я нам, джентльмени...
– ╤ розрахову╓мо тепер лиш на себе, – в╕дгукнувся Лисиця.
– Запасн╕ акумулятори н╕би ╓... Так же, Феодоросе? – зосереджено поц╕кавився Казандзак╕с.
– Так, – кивнув слухняний Феодорос.
– А от баки... Зварювальний апарат у тебе працю╓?
– Ви ж мене зна╓те.
Феодорос "сотворив" незадоволену м╕ну.
– Та знаю, знаю – в╕дмахнувся Казандзак╕с. – За ск╕льки впора╓шся?
– Та..
– Що за "та?" – п╕двищив тон хазя╖н.
– Тут... таке...
– Та не тягни ти кота за хвоста... – Казандзак╕с починав закипати. – Яке "таке"?.. Та кажи вже, н╕як не отелишся...
– Перед тим як варити, баки треба прогазувати.
– То хто тоб╕ не да╓?
– А на чому?
– Запусти дизеля...
– А солярка?
– Д╕дько...
Казандзак╕с ударив поручень. Той витримав ст╕йко. Нав╕ть не образився.
– Придумай що-небудь...
У Феодороса зб╕льшились оч╕. Але в╕н н╕чого не в╕дпов╕в.
– Отже, ╕золяц╕я. День перший, – блимнув сумним жартом поет. Але той одразу ж розчинився в тривоз╕. Напружен╕й. Лихов╕сн╕й. Та╓мнич╕й. Вона зараз правила бал.
27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 16 год. 22 хв.
Зупинилися б╕ля дв╕ст╕ тринадцятого номера. Богдан д╕став ключа ╕, в╕д╕мкнувши, пропустив поета вперед.
– Що це? – вигукнув Марк.
У к╕лькох сантиметрах в╕д порогу лежав згорнутий учетверо пап╕рець.
– Не зна-а-а-ю, – протяг Лисиця, уважно дивлячись на знах╕дку. – Ми ж разом виходили. ╤ н╕чого тут не лежало. Може, це хтось бацилу яку п╕дкинув? Чи отруту?
– Не думаю, – заперечив Тейлор, п╕дн╕маючи "об'╓кт". Поверт╕вши, видав:
Не рви листа, не дочитавши,
Зробити це ти встигнеш завше,
Послухай краще з серця т╕ слова,
Котр╕ людина добува╓ покохавши.
– Ви знову за сво╖ штучки? – починав нервувати Богдан. – З такими речами треба обережно.
– Треба... ╤ хоча засторога – штука правильна. Але...
В╕н обережно розгорнув. Пап╕рець зас╕яно рядками р╕вних друкованих л╕тер. Почав неголосно читати: "Двом детективам, що видають себе за нормальних (закреслено) звичайних людей. Шановн╕ джентльмени! З першого ж погляду я зрозум╕в, хто ви насправд╕. Тут у мене око направлене. Але суть в ╕ншому. Я бачу, що ви вже почали розсл╕дування. ╤ правильно зробили. Багато хто дума╓, що Лукаса спровадив на той св╕т син м╕стера Казандзак╕са. Ну й нехай. Так нав╕ть краще. Але останн╕ под╕╖ говорять про ╕нше. Це ж не нещасний випадок. Це – сплановане вбивство. Вважаю сво╖м обов'язком, обов'язком чесно╖ людини, допомогти вам. ╤ тому пов╕домляю: зовс╕м випадково я почув розмову подружжя Бр╕ссон. Розлючений чолов╕к сказав: «Я вас обох уб'ю. Спочатку його, а пот╕м – тебе». Ж╕нка м'яко й улесливо заперечила: «Невже, Альбере, ти пов╕рив отому п╕длому наклепу?» Чолов╕к: «Диму, моя люба, без вогню не бува╓. До того ж одного разу ти вже виблагала в мене пробачення. Б╕льше не розраховуйте. Н╕ ти, н╕ в╕н. Досить. Терпець ув╕рвався». Гадаю, тепер для викриття злочинця вам залишиться докласти небагато зусиль. ╤ справедлив╕сть буде встановлено. А я т╕льки цього й хочу. Залишаюсь ╕нкогн╕то. Доброзичливець".
Лисиця узяв "листа", оглянув з ╕ншого боку, а пот╕м ╕рон╕чно мовив:
– Ну, що, м╕стере "детектив"? – повернув пап╕рець поетов╕. – Крига скресла?
– Та-а-ак, ц╕каво, – сухо в╕дпов╕в поет, заглиблений у роздуми.
– Я б сказав, нав╕ть ц╕кав╕ше, н╕ж ц╕каво, – мовив Богдан, с╕даючи в кр╕сло.
Тейлор теж с╕в ╕ д╕став сигарети:
– Я засмалю?
Лисиця пов╕льно кивнув. Утома давалася взнаки. Опинившись у кр╕сл╕, трохи розслабився.
Поет задим╕в. В╕н теж утомився. Та в╕дпочивати не давали думки. Бентежн╕. Спантеличен╕. Зухвал╕. День тими тривогами туго набитий, мов товстий гаман гр╕шми. Дивна смерть Лукаса, вандальн╕ вибрики "сокирного ман╕яка", тепер ось це анон╕мне "послання"... Який там в╕дпочинок? Про нього лиш можна помр╕яти. Хоч ╖хали сюди якраз в╕дпочивати.
Та Богданов╕ не сид╕лося. В╕н зв╕вся, понишпорив у шаф╕ й повернувся, тримаючи стр╕лу. Перший «Прив╕т в╕д Ункаса». Поклав зброю на журнальний столик. Д╕став фотограф╕╖ мертвого «Дволикого», сво╖ креслення-розрахунки, «послання» в╕д анон╕ма. П╕сля всього на ст╕л л╕г маленький пакуночок з паперово╖ серветки. Обережно розгорнув. Посеред б╕лого тла син╕в в╕дламок язичка блискавки «adi...». Решта букв залишилися «вдома». Коли Тейлор в╕д╕рвав погляд в╕д «об'╓кта» ╕ встромив у Лисицю, той сказав:
– Це "adi..." я знайшов на катер╕. Б╕ля бак╕в. Альбер?
– Точно! – загор╕вся Тейлор. – У нього на л╕в╕й кишен╕ тен╕ски цього шматочка нема╓. В╕н?
– Як вар╕ант,– резюмував "м╕стер Фокс". – М╕г згубитися, ╕ коли йшли з П╕рея. Тримався слабенько. От ╕ в╕дпав. Тому це так, маленький натяк...
Тейлор д╕став ╕з-за пазухи довгу барвисту п╕р'╖ну. ╤ теж поклав. Але окремо.
– Колекц╕я... – сказав багатозначно й затягнувся. – Маестро Холмс зараз би оглянув ╖╖, до фантастичного точно й повчально виправив Ватсона ╕, не встаючи з кр╕сла, назвав би ╕м'я вбивц╕. Й на тому можна було б ставити крапку. Але...
– Було б непогано, – погодився Богдан. – ╤ ми б соб╕ мирно в╕дпочивали. – Мр╕йливо п╕дпустив оч╕. – Однак... – Мр╕йлив╕сть як в╕тром здуло. – Те проклятуще "але"... – В╕д не╖ не лишилося й сл╕ду. – ╤ воно не дасть нам спокою. Тому... – Зате з'явилась усм╕шка. – Як запов╕дав великий Мюнхгаузен, – п╕дняв угору вказ╕вний палець, – треба витягувати себе за волосся. Час в╕д часу. ╤з будь-якого болота... Ма╓мо ж не менше к╕ла з гаком мозку (принаймн╕ на двох). Сп╕льними зусиллями... Та й пом╕чник об'явився. Такий соб╕ «А. Н. Он╕м». Це ж добре! Нав╕ть якщо його ╕нформац╕я й не дасть н╕чого.
– Чи й, може, виявиться в╕двертою фальшивкою. Щоб збити нас ╕з пантелику.
Тейлор почав п╕дпалювати нову сигарету.
– Теж може бути. – Лисиця став серйозним ╕ ближче п╕дсунувся до "колекц╕╖". – Отже. М╕стера Лукаса вбито стр╕лою "Ункаса". – Узяв ╖╖, наче це прикличе маг╕ю ╕ розсл╕дування рвоне вперед. – Лог╕чна думка: це м╕г зробити т╕льки б╕долашний Март╕н, бо в нього, буц╕мто, нема╓ ал╕б╕. Н╕хто – н╕ м╕с Стефанопулос, н╕ решта – не бачив хлопця тод╕, коли плюс-м╕нус сталося вбивство.
– Так. Лог╕чно, – зауважив поет. – По-перше, пригадайте його безглузд╕ погрози. По-друге, – ╕ в╕н теж узяв "шматочок маг╕╖", – п╕р'╖на. Деталь з наряду "Ункаса". Знайдена там, де мусив бути ймов╕рний убивця. ╤ це – не випадков╕сть.
– Скрегочучи зубами, але можу погодитись. – Лисиця напружився. – Але ж ви на власн╕ оч╕ бачили, що через в╕кно убити нереально.
– Не заперечую. – Поет наче й в╕дступив, але з м╕сця не зрушив. – ╤ все ж, можливий вар╕ант, що "Ункас" зрозум╕в це якраз тод╕, коли зас╕в у кущах. Там ╕ згубив п╕р'╖ну. А пот╕м зайшов через двер╕, п╕дстрелив Лукаса й ╕нсценував убивство через в╕кно.
– ...з тим, щоби виправдати загублену в кущах п╕р'╖ну, – засм╕явся Лисиця. – А пот╕м – пон╕вечив батькову рад╕останц╕ю ╕ познущався над катером. ╤ це все тому, що побачив у "Дволикому" "дитину зла" – "свого одв╕чного ворога"? Ха-ха-ха! Три рази. – Лисиця взявся за жив╕т. – Зараз реготатиму. Н╕, – продовжив в╕н, ставши серйозним, – дуже вже велика пр╕рва м╕ж "боротьбою "Ункаса" з╕ злом" та реальною смертю Лукаса. Ну... ╕ вс╕ма загадковими под╕ями... Ви багато припису╓те цьому юнаков╕. Його розум таку махину не потягне.
Тепер усм╕хатись над╕йшла черга Тейлоров╕:
– Якби м╕ж злочином ╕ злочинцем ╕снувала хоч якась в╕дпов╕дн╕сть, цей св╕т нарекли б "справедливим".
Поет в╕дчув горд╕сть в╕д сказаного. "Тягнуло" на афоризм. Запишався.
– Так, – закивав Богдан, – але погодьтесь: додуматися до того, щоб залишити остр╕в без зв'язку з материком... Це вже занадто. ╤ лог╕ки не видно. Нав╕що це йому? Та й на що спод╕ва╓ться? За п'ять дн╕в приходить вантаж ╕з продуктами. ╤ тод╕ пол╕ц╕ю все одно спов╕стять. Не знати про це хлопець не м╕г. ╤ все-таки зробив? Нав╕що?
Тейлор знизав плечима й н╕чого не сказав.
– Правильно, – п╕шов у наступ Лисиця. – Тому що в╕н до цього не-при-чет-ний. Усе зроблено, щоб т╕льки виграти час. Який катастроф╕чно потр╕бен убивц╕. Але для чого?.. – Лисиця нал╕г на спинку. – До того ж Март╕н – п╕д «хатн╕м арештом». З ╢леною... – Задумався. – Н╕, – покрутив головою. – В╕н цього не робив. Та й не здатний. Плюс – розпов╕дь сад╕вника. Це не Март╕н.
– А раптом вантаж – не прийде? – Тейлор пустив у б╕й резерви.
– Це ж чому? – здивувався Богдан.
– Усе може бути... – напустив ф╕лософ╕╖ поет.
– Ага. – ╤рон╕чн╕ кивки. – Його торпедують... Март╕н... Стр╕лою... Щоб остаточно нас ╕золювати... Що за апокал╕псис?
– Не знаю.
В╕дпов╕дь утомлена. Й не задоволена сво╖м творцем. Чи, може, ус╕м св╕том.
– Таке д╕╓ться... Жах... Аж не в╕риться... Що все це з╕ мною... – Тейлор задумався, а пот╕м додав: – Справд╕ – це не "Ункас"... Убивство... ╤золяц╕я... Переведення стр╕лок... П╕дозру кладуть на б╕долашного хлопця. Ображеного природою. В╕дчува╓ться якщо не досв╕дчена рука, то, принаймн╕, холодний розум. Противник не з╕ слабак╕в. То що, прийма╓мо виклик, м╕стере Богдан?
Лисиця саме згадував початок вояжу на Авг╕. Коли т╕льки-но вийшов з дверей п╕д'╖зду, дорогу переб╕г чорний к╕т. Але "курортник" так посп╕шав, що й забувся поплювати через плече. ╤ от тепер ма╓ш. Халепа з халеп. Та в╕дступати вже н╕куди. Нав╕ть – якби й хот╕лось. Але... не хот╕лося. Зовс╕м.
– А що ж нам залиша╓ться робити? – в╕дпов╕в питанням. – ╤ мене турбу╓ одне. Н╕, нав╕ть не те, хто вбивця. Нав╕що йому от╕ п'ять дн╕в? Чи не готу╓ в╕н, бува, нового злочину?
– Та й сокиру не знайдено, – пожартував Марк. – А раптом нею хочуть спровадити на той св╕т ще когось?
– Усе може бути. – Богдан сказав, н╕би за ╕нерц╕╓ю. А думав, схоже, про ╕нше. – Отже, вбивця зайшов через двер╕, п╕дстрелив Лукаса, а тод╕ ╕нсценував, н╕би усе зроблено через в╕кно.
Тейлор ураз наче стрепенувся. Зробився серйозним.
– Ви говорите: "п╕дстрелив"? – запитав в╕н, ╕ на обличч╕ почав розгоратися здогад.
– Ну, – не зрозум╕в Богдан. – А як ще можна вбити стр╕лою? Чи...
Поет узяв зброю ╕, наче мимох╕ть, вертячи стр╕лу в руках, сказав:
– Просто встромити в т╕ло. Руками. Дужими... Ану ж дайте мен╕ оту цидулку.
Богдан п╕дкорився.
Тейлор глянув у текст, пот╕м п╕дв╕в на Лисицю оч╕ й мовив:
– Це ц╕лком можливо.
– Що?!
– Пригаду╓те? Вчора, коли ми розмовляли з Лукасом та Кр╕ст╕н, до нас п╕д╕йшов м╕стер Бр╕ссон?
– Так.
– Хтось його запитав про участь у турн╕р╕. Бр╕ссон ╕ прохопився, що в молодост╕ займався стр╕льбою з лука, а тен╕с – не його стих╕я.
– Точно-точно, – мовив ошелешений Богдан. – Добре, що ви про це згадали. Хоча... Може, це – звичайна випадков╕сть.
– Дв╕ випадковост╕ – це вже законом╕рн╕сть. Хай там як, а про це забувати не треба. Таке теж може бути.
– А я не посп╕шав би дов╕ряти ц╕й писанин╕. – Богдан узяв листа. – Може, тут нема╓ й крихти правди. – Став уважно розглядати. – Пап╕р звичайний. Написано кульковою ручкою. Букви р╕вн╕, ч╕тк╕.
– Автор ма╓ кал╕граф╕чний почерк?
– Не обов'язково. ╤нколи бува╓ так, що пише людина жахливими карлючками, а почина╓ "друкувати" – виходить на диво акуратно. Тут може бути те ж саме. ╤ наш вельмишановний доброзичливець постарався далеченько заховатися.
– Можна? – Поет указав на аркуш.
Богдан передав ╕ сказав:
– Якби його на експертизу разом з почерками вс╕х мешканц╕в...
Тейлор розчаровано розв╕в руками й покрутив головою. Пот╕м теж обдивився пап╕рець. Н╕. Н╕чого. Хоча – стоп... Хвилиночку... П╕дн╕с до носа й принюхався. Збоку – дивно й нав╕ть см╕шно. Але н╕хто, кр╕м Богдана, цього зараз не бачив. А Лисиц╕ не до см╕ху. Розсл╕дування. Р╕ч апр╕ор╕ серйозна.
– Лосьйон п╕сля гол╕ння "Дж╕летт", – сказав Марк, коли зак╕нчив "процедуру". – У мене теж такий. Купив учора на вокзал╕. У маленьк╕й крамничц╕ з дивною назвою. Якось там з викрутасами... Ет, не пригадаю. Я ще тод╕ к╕лька раз╕в повторив, щоб запам'ятати. Але забув. Та й Господь з нею.
– Хочете сказати, що оце послання пахне лосьйоном п╕сля гол╕ння? – Богдан нагадував людину, що з╕рвала джекпот. – ╤ тому наш «А. Н. Он╕м» – чолов╕к? Та-а-ак, це вже сутт╓в╕ше, ан╕ж оте «я зрозум╕в» у текст╕. Це з однаковим усп╕хом могла написати й ж╕нка. Щоб ще дал╕ в╕д нас заховатись.
– ╤ покропити лосьйоном теж...
– Справд╕, – ляснув по кол╕ну Лисиця. Переможцю сказали, що сталася помилка. Джекпот д╕стався ╕ншому. – ╤ наш "А. Н. Он╕м" – за с╕мома замками. Недурний... Ех, шкода... Та до Бр╕ссона сл╕д усе ж придивитися. Те, що в╕н шалений ревнивець, видно нав╕ть з висоти пташиного польоту.
– Придивимось до нього ми так чи ╕нак, – мовив Тейлор. – Бути «на ти» з луком, ум╕ти добре стр╕ляти – вже саме це наводить на ц╕кав╕ думки. Та й ман╕акальну ревнив╕сть теж не будемо забувати.
– Але х╕ба Бр╕ссон такий дурень, щоб розказати про себе, а пот╕м – ТАК убити?
– Любий м╕й друже, – пошився у ментори поет. – У стан╕ афекту навряд чи розм╕ркову╓ш про те, що говорив нав╕ть за мить. Просто оскажен╕ло робиш. А пот╕м уже дума╓ш, що нако╖в. ╤ то не в╕дразу... Ну а нашого анон╕ма можна поки не шукати. Свою справу в╕н зробив. Альбер Бр╕ссон на мушц╕. Та й часу на пошуки не дуже багато. Максимум – чотири дн╕. Це у кращому випадку. Хтозна, що там у вбивц╕ в голов╕.
Поет кинув пап╕рця на столик. Той опустився ╕ майже накрив усе. Н╕би перекреслював його важлив╕сть. ╤ вказував на свою надзвичайн╕сть.
Лисиця п╕дв╕вся. Рушив до шафи. В╕дчинив. Почав нишпорити у вал╕з╕. Так тривало недовго. Повернувся, ховаючи щось за спиною. Пот╕м – поклав те щось на цидулку. ╤ Тейлор побачив невеликий п╕столет.
– У нього сокира, а у нас ось це, – сказав задоволений Богдан. – "Л╕ттл Том". Кал╕бр – 6,35. У магазин╕ – 6 патрон╕в. Аргумент?
– Так. Серйозний, – закивав здивований Марк, а пот╕м злякано додав: – Але зв╕дки в╕н у вас?
– Не б╕йтеся. Я не бандит. Не м╕жнародний злочинець. Просто... Люблю чолов╕ч╕ ╕грашки... Та не б╕йтеся ж ви. Колись про все розпов╕м...
– Спод╕ваюся, що не бандит... Тут уже зав╕вся один. Вистача╓... – Поет п╕дморгнув ╕ д╕став нову сигарету. – А чого ж чекати до "колись"? Чим сьогодн╕ за нього г╕рше?
– Ну, – завагався Лисиця, – не знаю. Не така то весела ╕стор╕я... – Сум з обличчя та голосу випихав житт╓в╕ тони. – Зал╕зом по склу... По скляному серцю... Зна╓те, як воно...
– Та зв╕сно ж, – мовив Тейлор, – не з Альфи Центаври ж прилет╕в. Тутешн╕ ми. ╤ як болить – в╕домо нам добряче...
– Гаразд...
***
...╥╖ звали Рег╕на. Познайомились випадково. Та чи трапля╓ться випадково бодай що-небудь у цьому св╕т╕? Повертаючись електричкою з передм╕стя, де нав╕дував приятеля, став св╕дком суперечки двох д╕вчат. Одна з них читала С╕менона. Ламали списи над тим, чи можна вважати романи про ком╕сара Мегре «класичним детективом». Тут Богдан ╕ встряв. Ф╕лолог же. Н╕ в╕дступати, н╕ здаватися не личило. Узяв б╕к Рег╕ни. З того й почалося. Закохався... Нечутно. Нестримно. Нестямно. Балансував на меж╕ божев╕лля. Намагався бути поряд увесь час. В╕д того страждали друз╕. Страждали футбол ╕ автомоб╕л╕ – два найб╕льших захоплення з дитинства. Страждали ненаписан╕ рядки дисертац╕╖. Усе те дружно розтануло за далеким горизонтом. У серц╕ й довкола (в рад╕ус╕ сотень к╕лометр╕в) – незм╕нно ВОНА...
Узаконити шлюб мусив Центральний палац ре╓страц╕╖ шлюб╕в та новонароджених, який кияни лаг╕дно називають «Бермудський трикутник». (До сих п╕р достеменно нев╕домо, зв╕дки така назва: тому, що буд╕вля ма╓ форму велетенського р╕вностороннього трикутника з дещо вв╕гнутими катетами чи за аналог╕╓ю до та╓мничо╖ аномал╕╖? Скор╕ше за все, – з обох цих причин). ╤ от коли святково вбрана процес╕я п╕д╕ймалася сходами, позаду озвався сигнал автомоб╕ля. Вс╕ озирнулись, а Ре╜╕на кинулась донизу. На очах ошелешених гостей вона щезла в салон╕ стареньких «Жигул╕в». Назавжди...
Так жорстока Тан╕т вирвала з грудей закохане серце. За к╕лька дн╕в до Лисиц╕ д╕йшли чутки, що д╕вчина, яку в╕н знав як Ре╜╕ну, – в╕дома шахрайка, мала к╕лька паспорт╕в. А такий трюк з Богданом зробила, бо програла в карти («картковий борг – святий борг!»). Б╕долашний мало не з'╖хав з глузду. Добре, що хтось ╕з знайомих тицьнув мало не в зуби один з номер╕в «╢вротуру». Там нап╕вживий «Ромео» й натрапив на рекламу панс╕онату «Прер╕я». Того, що на остров╕ Авг╕. В Егейському мор╕...
╤ вирушив «не-одинак-не-чолов╕к-╕-не-вд╕вець» у подорож. Довго чи коротко "йшов-╖хав-лет╕в ". Щоб земл╕ казково╖ д╕статися. Дорогою вигадав розвагу: придумувати, як укоротить соб╕ в╕ку. Бо ж як жити без НЕ╥? Н╕як! Не ма╓ сенсу таке життя. Не потр╕бне йому. ╤ – розважився, себто придумав: в╕н роздобуде п╕столета й пустить в лоба кулю. Посеред середземноморсько╖ краси. На чар╕вному (якщо в╕рити реклам╕) остров╕. Романтично! ╤ – небачено траг╕чно! Може, про цю ╕стор╕ю хто й книжку устругне?
В Аф╕нах надибав, де можна прикупити сяку-таку «пухкалку». Прикупив. Засунув до вал╕зи. Чекати «хепп╕-енду» вже недовго. Але коли опинився на «Делавар╕» та познайомився з Тейлором, а пот╕м ╕ заглед╕в Кр╕ст╕н (красуню неземну!), життя потроху стало повертатися до забуто╖ пустел╕, на яку перетворився колись щасливий Богдан Лисиця. ╤ що дал╕ катер в╕дпливав в╕д п╕рейського причалу, то б╕льше хот╕лося жити. ╤ «Л╕ттл Том» у вал╕з╕ здавався дурницею галактичних розм╕р╕в. Хоча... Добру справу в╕н усе ж зробив: перший «Прив╕т в╕д Ункаса» влучив саме в нього. ╤ гардероб лишився «нед╕рявим». А тепер ╕ зовс╕м цей «малюк», схоже, стане незам╕нним пом╕чником...
***
– Ого, – т╕льки й видав поет, коли Богдан замовк. – Голл╕вудськ╕ сценаристи дружно пасуть задн╕х? Еге ж! Пригодка! Мало хто захот╕в би опинитися на вашому м╕сц╕. Не доведи Господи! А я вам ось так╕ л╕ки. – ╤ Тейлор почав:
П╕сн╕ мо╖! Ваш голос негучний
До не╖ я спрямовував щоразу,
Коли сп╕вало серце. Мур м╕цний
Байдужост╕ лама╓ться не зразу.
Отак я думав. См╕шно ╕ згадать,
Що був колись я хлопчиком на╖вним,
Що все, що мав, я ╖й хот╕в в╕ддать...
Тепер стр╕чаю це лиш словом гн╕вним.
Тепер я дол╕ дякую сво╖й,
Що зм╕г сказати в т╕ г╕рк╕ хвилини:
"П╕сн╕ мо╖, ми не потр╕бн╕ ╖й,
Красивий глек, та зроблений в╕н з глини.
Як не сп╕вай – в╕н буде лиш густи
У в╕дпов╕дь порожньо. Сонцем св╕тлим
Ти за горись, злети ╕ засв╕ти -
Та глина все одно вже не розкв╕тне.
П╕сн╕ мо╖, ми геть зв╕дс╕ль йдемо,
Вже за лаштунками сховалась наша п'╓са,
Ск╕нчивсь спектакль. Хай дивиться в трюмо
Краса бездушна – Глиняна Принцеса".
– Це точно, – видихнув важк╕сть Богдан, але вона застрибнула назад. Так легко з нею не прощаються! У життя солодощ╕ пол╕чен╕. ╤ вида╓ воно ╖х лиш "п╕д розписку". – Дякую... Хе... Такий я жахливий щасливець. ╤, мабуть, до мого «крембрул╓» ще ой як далеко...
– Та н╕, – розправив плеч╕ поет, н╕би збирався п╕дм╕нити атланта, – ваше на вас чека╓. Й обов'язково дочека╓ться. Та й програне мною морозиво ма╓ п╕дсолодити...
– А я вже й забув... – загор╕вся усм╕шкою Лисиця.
– Н╕чого, – виставив долоню Марк, н╕би щоб с╕йнути заспок╕йливо╖ енерг╕╖. – Для цього ╓ друз╕. Допоможуть. Нагадають. П╕дкажуть. ╤ захистять. Якщо треба.
– Дякую, – простягнув правицю Богдан. "С╕валка заспоко╓ння" з'╓дналася з нею. Потиснула. Ого! Точно захистять.
– Усе просто, – мовив Богдан. – Та, часом, – неосяжно...
– Так. Людиною мало народитися. Нею ще треба стати. А це не кожному п╕д силу...
– Поез╕я й ф╕лософ╕я – нерозлучн╕ дв╕ сестри? – Усм╕шка перетекла в питання.
– Нерозлучн╕...
27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 17 год. 24 хв.
За годину панс╕онат облет╕ла нова зв╕стка: в к╕мнат╕ «Ункаса» поко╖вка знайшла сокиру. П╕д л╕жком. У целофановому пакет╕.
Богдан ╕з Тейлором кинулися шукати ж╕нку. Допом╕г Андреас, сказавши, що та збиралася в сад. Погуляти. Робила так завжди п╕сля прибирання.
Туди!
Сад акуратно доглянутий тим, хто зна╓ться на ц╕й робот╕. Кущ╕ р╕внесенько п╕дстрижен╕, дерева п╕др╕зан╕. Та найб╕льше вражала головна алея. Тут Андреасова рука походила особливо старанно. Казандзак╕сов╕ з сад╕вником пощастило. Старий ╕ справд╕ в╕ртуоз. На сво╓му м╕сц╕. Однозначно.
Поко╖вку знайшли на невеличк╕й алейц╕, що в╕дходила праворуч. Ще не стара фарбована брюнетка з повним енерг╕╖ обличчям. Темнуватою шк╕рою та розпущеним волоссям вона нагадувала циганку. Здавалося, що зараз так ╕ просп╕ва╓: позолоти ручку, красунчику! ╤ п╕де в запальний танок (ай, не-не, не-не; ай, не-не-не). Проте цього не сталося. На в╕тання щиро в╕дпов╕ла, а про знах╕дку сказала:
– Я ╖╖ в╕дразу вп╕знала. Точно Андреасова. З тр╕снутим топорищем. Узагал╕, воно зручне, замашне. Андреас давно збирався вистругати нове, та все йому, б╕долашному, н╕коли. Пост╕йно у турботах, клопочеться як не там, то там. Я ту сокиру одного разу брала, то й запам'ятала. ╥╖ добре запакували. Ще й мотузочкою зав'язали. Бантиком. Пакет я не розв'язувала, а все, як було, в╕днесла до хазя╖на.
Богдан ╕ поет зрозум╕ли, куди йти дал╕. Подякували й рушили.
Дорогою Богдан зауважив:
– А сад╕вник наш до поко╖вки не байдужий...
– Зв╕дки ви це взяли? – здивувався Тейлор.
– Х╕ба ви не пом╕тили, як молодо розцв╕ли його оч╕ при одн╕й лише згадц╕ про не╖? Не випадково це. Правда, ╕стор╕я банальна. В╕н улещу╓ ╖╖, просить, щоб вийшла зам╕ж, а вона все чека╓, не зважаючи на приховану п╕д фарбою сивину, свого "принца на б╕лому кон╕", що забере ╖╖ з собою в чар╕вне царство. Романтична натура. Це – як невил╕ковна хвороба. Почина╓ться в дитинств╕ ╕ з роками перетворю╓ться на хрон╕чну. Але для таких людей оцей остр╕в – камера дов╕чного ув'язнення... Потрапивши сюди одного разу, така людина, найчаст╕ше через те, що б╕льше часу в╕дда╓ солодким мр╕ям про щасливе завтра, ан╕ж використову╓ його, щоб ц╕ мр╕╖ вт╕лити, так ╕ лиша╓ться бовтатись у тому мр╕йливому болот╕, чекаючи, що порятунок прийде на корабл╕ з пурпуровими в╕трилами, в╕дкидаючи думку про те, що врятуватись в╕д ц╕╓╖ хвороби можна й ╕ншим чином – простягни руку до невеликого, але м╕цного й реального клаптика суходолу...
– Знову "любов до мудрост╕", м╕стере "детектив"? – слушно зауважив Тейлор. Лисиця й справд╕ захопився "ф╕лософ╕╓ю". Вкотре.
– Вибачайте, б╕льш не буду. – Пот╕м, подумавши, додав: – Намагатимусь...
– А я – буду, – весело ледь не закричав поет ╕ став читати:
Ти – М╕с Мо╓ Серце.
Ти – гр╕зна Тигриця.
Характер тв╕й з перцем,
А м╕й – мов г╕рчиця.
Наповнена чара
З очей, з двох озерець.
Ну, чим ми не пара -
Г╕рчиця ╕ перець.
27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 17 год. 46 хв.
Власника "Прер╕╖" лицар╕ Ордену Детектив╕в знайшли в хол╕ на звичному м╕сц╕ порть╓. В╕н зустр╕в прибулих недоброзичливим поглядом. Ц╕ любител╕ сунути скр╕зь довг╕ носи починали надокучати. Детективи знайшлися: хтокають ╕ чомукають. Оч╕ б не бачили...
– М╕стере Казандзак╕с, ми почули, що знайдено Андреасову сокиру, – першим заговорив Тейлор.
– Так. Ну й що з того? – Недоброзичлив╕сть перекочувала з думок м╕стера Казандзак╕са в його ╕нтонац╕ю.
– Н╕чого. Просто ми хот╕ли оглянути ╖╖. – Тейлор теж додав до голосу метал.
– Це ж нав╕що? – не здавався Казандзак╕с. – Ви ж не пол╕смени. Та й не приватн╕ детективи.
П╕сля цих сл╕в запала тиша. Казандзак╕сове питання влучило в десятку. Справд╕. ╤ Лисиця, й Тейлор не належали н╕ до тих, н╕ до ╕нших. Рядов╕ в╕дпочивальники. Як ╕ решта. Усього лиш – звичайн╕ кл╕╓нти. ╤ проводити щось схоже на розсл╕дування н╕якого права, зв╕сно ж, не мають. Н╕ юридичного, н╕ ще там якогось. Казандзак╕с, здавалося, одним ударом вибив ╜рунт у них ╕з-п╕д н╕г. Йому вже давно хот╕лося приборкати цих горе- нишпорок.
А вони стояли н╕ в сих, н╕ в тих. Г╕рка правда повалила на землю й не давала п╕двестися. Поставивши на голову лапище сорок сьомого розм╕ру. Уперше натрапили на таку нездоланну перешкоду. Що, наче гр╕м серед ясного неба, захопила ╖х зненацька. ╤ пошуки тепер п╕д загрозою.
– Зрозум╕йте нас правильно, м╕стере Казандзак╕с, – спробував викарабкатися Богдан, – ми ж не вимага╓мо в╕д вас чогось протизаконного. Нам би просто глянути на ту сокиру. Одним оком. Та й год╕. Невже для цього треба мати посв╕дчення пол╕смена й санкц╕ю прокурора? Адже ж н╕. Погодьтесь!
– Н╕, – прозвучало твердо й непорушно. – Хай лежить ╕ чека╓ на пол╕ц╕ю.
Богдан починав гн╕витися. Проте ╕дея, що спалахнула за мить, змусила випустити пару. ╤ в╕н спок╕йно мовив:
– Тод╕ пропоную вза╓мовиг╕дний контракт. Ви да╓те нам поглянути на сокиру, а я найближчим часом улаштовую «веч╕р з ╕люз╕он╕стом».
Тейлор здивовано глянув на приятеля. На божев╕льного наче не схожий. Але таке зморозив... Що за ╕люз╕он╕ст? Де в╕н його в╕зьме?.. Зрозум╕ло. Сокири не бачити у в╕ч╕.
А Казандзак╕с аж зас╕яв. Така розвага дещо б роз╕гнала атмосферу тривоги, що запанувала в "Прер╕╖" п╕сля трагед╕╖. Та й пригадав, як техн╕чно, наче справжн╕й пол╕смен, поводився цей молодик у номер╕ Лукаса, як╕ ч╕тк╕ вказ╕вки роздавав направо-нал╕во. Гаразд, хай дивляться. А пол╕ц╕я обов'язково в усьому розбереться.
– Згоден, – м'як╕ше мовив Казандзак╕с. – Але ╓ умова: ви не залишите на сокир╕ в╕дбитк╕в пальц╕в. Гадаю, це важливо.
– Про це не турбуйтеся, – запевнив Лисиця. – Кому-кому, а нам про це нагадувати зайве.
– Ход╕мо.
Рушили.
У к╕мнат╕ вже прибрали. ╤ про недавн╓ гостювання нев╕домого варвара нагадували лише пон╕вечен╕ прилади, складен╕ в кутку на п╕длоз╕. Там же лежала й сокира в целофан╕.
– Бер╕ть, – показав Казандзак╕с у куток. – Т╕льки ж обережно!
