Текст книги "Факир (СИ)"

В╕д╕йшли в╕д центально╖ але╖. С╕ли на лавку. Зручно. ╤ можна поговорити без чужих вух. Якщо хто-небудь наближатиметься, легко заглед╕ти. Поява ж у кущах виключалася. П╕д╕йти непом╕ченим кр╕зь зарост╕ не м╕г нав╕ть сам Натт╕ Бампо. Нав╕ть справжн╕й. Той, яким його змальовано в роман╕.

Чулося лише в╕ддалене плюскот╕ння води у фонтан╕.

– Зда╓ться, сам╕, – ще раз озирнувся довкола Тейлор. Лисиця теж покрутив головою-радаром. Справд╕. Н╕ душ╕. Н╕ т╕ла.

– До реч╕, – п╕дняв указ╕вного пальця Богдан, – блондин ╕з дамою п╕д ручку – це м╕стер Скарпсверд. Швед. Я д╕знався. Пам'ята╓те: Казандзак╕с говорив, що саме Скарпсверд затримав його, коли той ╕шов до рад╕останц╕╖, щоб пов╕домити про вбивство на материк. ╤ пл╕в н╕сен╕тниц╕... Зб╕г чи...

– Не думаю, що "чи", – сказав Тейлор. – Якийсь в╕н невиразний. Без-е-нер-ге-тич-ний. С╕ре мишеня. В╕н якщо й м╕г когось убити, то т╕льки таргана. А пот╕м рвав себе на клаптики за цей «гр╕х». Ще й до л╕ги захисту тварин записався.

– Класно ви його, – усм╕хнувся Богдан. – Якби все й справд╕ так легко... Бо що там, у душ╕, – одному Господу в╕домо. А в╕н просто так та╓мниц╕ не в╕дкрива╓. Треба поворушити звивинами. ╤ коли с╕м пот╕в з тебе з╕йде, тод╕ й В╕н усе на блюдц╕ п╕днесе. ╤накше не бува╓.

– Не бува╓, – повторив задумливо поет, а пот╕м, оживши: – Ну, а що сокира?

– Н╕чого, – мовив Богдан, розчаровано махнувши. – Тут би експерт╕в...

– Хе, зв╕сно, – криво посм╕хнувся Тейлор. – Якби ж... у рот╕ поросли гриби ж... Зрозум╕ло, що сокиру просто п╕дкинули. Ще один крок убивц╕. ╤ н╕яких його в╕дбитк╕в жоден у св╕т╕ експерт не зможе на сокир╕ в╕дшукати. ╥х там просто нема╓.

– Усе правильно, – кивнув Лисиця. – Я б зробив так само. ╤нстинкт ╕ розрахунок. Убивця розумний. Холоднокровний. Досв╕дчений. Випадкова людина десь би прокололась. А наш красень – за над╕йною маскою. ╤ робить усе мудро. Важко буде наступити йому на хвоста...

– Чудово. Отже, в╕н у масц╕ ╕ з хвостом... – серйозно сказав поет, а пот╕м вибухнув см╕хом.

Лисиця теж засм╕явся:

– Карнавал... А, до реч╕, – яку маску ви уявили?

– Крокодила, – задоволено мовив Тейлор. – ╤ довгий зелений хв╕ст.

– Гм, ц╕каво. – Усм╕шка ще гостювала на Богдановому обличч╕. Хоч уже одягалася б╕ля дверей. – А я – рогатого-хвостатого. Нав╕ть називати не хочу... Усе в нього виходить. ╤ жодного сл╕ду. Наче й не людина... Я думаю, що задум убивства в нього виник уже тут, на остров╕. ╤накше залишив би шлях для втеч╕. Знищив рад╕останц╕ю ╕ спок╕йн╕с╕нько в╕дплив на катер╕.

– В╕н би так зробив, якби його тут н╕чого не тримало.

– Правильно. Щось тут у нього незроблене. Тому ╕ взяв час. П'ять дн╕в.

– П'ять д╕б, – поправив Тейлор.

– П'ять д╕б, – погодився Богдан. – ╤ щоб спок╕йно почуватися, знайшов прикриття. "Ункаса". Та й ота дивна розмова м╕ж Март╕ном ╕ Лукасом допомогла. Розумн╕й людин╕ неважно все об╕грати. Тому сокира й "чиста". ╤ в╕дбитк╕в пальц╕в на н╕й убивця не лишив. Як ╕ скр╕зь...

– Ви вважа╓те, що це чолов╕к? Ж╕нок виключа╓те через благородн╕сть? Чи щось особисте?

– Особисте, зв╕сно... – Лисиця п╕дморгнув. – Суд╕ть сам╕: вчинити вбивство, а тод╕ за л╕чен╕ хвилини устигнути розгромити рад╕останц╕ю, пробити бензобаки на катер╕ й п╕дкинути сокиру "Ункасов╕". Тут треба добряче здоров'я й ф╕зичну витривал╕сть. Н╕, ж╕нц╕ це не п╕д силу. Невже ви дума╓те, що на таке здатна тенд╕тна Кр╕ст╕н, симпат╕я Скарпсверда, поко╖вка, старенька ж╕ночка у великих окулярах чи ще хтось ╕з "наших" ж╕нок?

– Хтозна, – задумався поет.

– Облиште. – Богдан пружинив упевнен╕стю. – Ж╕нкою тут ╕ не пахне, – обперся на спинку. – А як вам м╕стер Бр╕ссон? – Уважно подивився на приятеля. – Март╕н винен – ╕ все!

– О-о-о, то ц╕кавий фрукт, – закивав Марк. – Як ч╕тко, а головне – посл╕довно, видав в╕н докази проти Казандзак╕сового сина. Наче ц╕лу н╕ч готувався. Та найб╕льше сподобалась остання фраза. "До наступного разу ще треба дожити". Гм... Це погроза чи обмовка?

– Не вистачало, щоб ще й м╕стера Казандзак╕са спровадили на той св╕т, – докинув Лисиця.

А Тейлор, наче боячись, що, в╕дреагувавши на Богданову фразу, втратить нитку сво╓╖ думки, провадив:

– Треба його не спускати з ока. Ум╕ння стр╕ляти з лука (до реч╕, може вчора це в нього вирвалось теж мимовол╕). Анон╕мний лист (д╕зна╓мось, хоча й з непереконливих вуст, про погрози Лукасов╕). В╕дверта майже погроза Казандзак╕сов╕. Ц╕ла низка факт╕в явно не на його користь. Та й в╕дламаний язичок в╕д блискавки. Тут ╓ над чим думати. В╕н м╕г в╕дпасти, коли завгодно. ╤ також тод╕, коли Бр╕ссон д╕рявив катеров╕ баки.

– Плюс ман╕акальна недов╕ра до Кр╕ст╕н, ревнощ╕, войовнич╕сть – ╕ перед нами готовий убивця.

Тейлор д╕став сигарети, але зупинився:

– Ви теж сказали "ман╕акальний"? Ще одна намистинка до разка факт╕в проти Бр╕ссона. Хоча й менша за попередн╕. Ман╕я – це хвороба. Згадайте, як Альбер стояв на тому, що вс╕ божев╕льн╕ повинн╕ перебувати там, де ╖м належить. Але ж ус╕м в╕домо: найважча р╕ч у св╕т╕ – довести дурнев╕, що в╕н – дурень, бо ж уважа╓ себе чи не найрозумн╕шим. Отак ╕ з божев╕льними. Вони ладн╕ назвати несповна розуму найнормальн╕шого, але щоб визнати таким себе – н╕защо.

– Усе може бути...

Лисиця заплющив оч╕.

Тейлор засмалив. ╤ з насолодою запихкав. А пом╕ж випусканням диму вставив:

Наша перша й остання н╕ч

Буде тридцятого лютого...

То, мабуть, щось там наплутали

Непевн╕ В╕три Стор╕ч.

Лисиця н╕чого не в╕дпов╕в. Т╕льки подумки знову нав╕дався до "Бермуд". Краще вже б танцювати на битому скл╕. Голими ногами, звичайно ж.

Починався веч╕р. Нев╕дь-зв╕дки щедро сипались м╕льярди с╕рих порошинок ╕ ос╕дали скр╕зь. З часом вони стануть чорними. ╤ все довкола вкри╓ суц╕льна зав╕са. Темна й непроглядна. У цьому одв╕чному житт╓вому театр╕. Щира партнерка жах╕ть.

Богдан з╕рвав листок з найближчого куща ╕, розглядаючи, верт╕в у руках. Ураз поклав на долоню й сильно дмухнув. Листок з╕рвався з м╕сця ╕, кружляючи, опустився на викладену плиткою дор╕жку. Богдан сумно стежив. Пот╕м мовив:

– Наче людське життя. Достатньо чи╓сь зло╖ вол╕, – ╕ красива та щаслива людина перетворю╓ться на порох. Несправедливо. Кажуть: "Бог дав, Бог ╕ взяв". Я розум╕ю, але невже Бог, якщо йому треба "взяти", не може це зробити ╕накше? Обов'язково треба "скористатися послугами" чергового недолюдка? Не розум╕ю...

– Не наша то параф╕я, друже. – Тейлор говорив серйозно ╕ вр╕вноважено. Наче виголошував програму щойно створено╖ парт╕╖. "Парт╕╖ поетичних детектив╕в". – Нам би тут, ╕з ц╕╓ю верем╕╓ю роз╕братися. Часу ж небагато. Нев╕домо, що в╕н намислив. А раптом – нове вбивство? Не ясно ж, для чого йому потр╕бн╕ т╕ п'ять д╕б, як╕ в╕н "забронював". А це – не зовс╕м добре. А точн╕ше – зовс╕м навпаки. ╤ зупинити його – робота непроста. Бо в╕н – дракон сол╕дний. Мудрий. Хитрий. Передбачливий. Стр╕ла, п╕р'╖на в кущах проти Лукасового в╕кна, сокира в "Ункасов╕й" к╕мнат╕. Усе говорить саме за себе. Плюс намагання пустити нас хибним шляхом. ╤д╕ть. Хапайте. Ось в╕н, Март╕н-"Ункас". Жорстокий душогуб. Спочатку я й потрапив на цей гачок. Але тепер – дзуськи... Я знаю, що нам робити. Вноч╕ в╕дв╕да╓мо м╕стера Лукаса. З дружн╕м, але неоф╕ц╕йним в╕зитом.

– У сам╕с╕нькому пекл╕? – Богдан ледь не впав з лавки. – Глузу╓те? Хоча... Можливо, Лукасова душа майнула й до раю. Але я н╕ туди, н╕ туди не посп╕шаю. – Лисиця ледь стримував усм╕шку.

– Я теж, – п╕дморгнув приятелев╕ Тейлор. – Але зараз не про це. Уважно обстежимо к╕мнату. Може, щось та й знайдемо. То як?

Пропозиц╕я зваблива, але ризикована. Гостювати вноч╕ у к╕мнатах з неб╕жчиками Лисиц╕ ще не випадало. Проте ц╕кав╕сть не давала спокою. Що тут уд╕╓ш? Т╕льки погоджуйся. Охота ж г╕рша невол╕.

– Ех! Нехай уже станеться те, що статись одначе повинне, – ляснув по кол╕ну Богдан ╕ п╕дняв угору вказ╕вного пальця: – О!

– Хе, майже в╕ршами, – зрад╕в Тейлор. – В╕дпов╕дь справжнього лицаря Ордену детектив╕в! – Поет клекот╕в задоволенням. – Тод╕ сьогодн╕, десь б╕ля п╕вноч╕. Я до вас зайду. Одягнемося по-спортивному. Так зручн╕ше.

– А як же ми туди потрапимо? – спробував ув╕мкнути холодний душ Лисиця.

– То вже мо╖ турботи... Тихо! Андреас.

Звернувши з головно╖ але╖ на ту, де сид╕ли "лицар╕", ходою володаря ус╕х околиць наближався сад╕вник ╕з незм╕нними супутниками. Ротвейлери рухалися легко. Але за цим в╕дчувалась могутня сила. Яка може вибухнути щомит╕. П╕сля команди сад╕вника. ╤ тод╕ без вар╕ант╕в.

– Насолоджу╓тесь, джентльмени? – мовив в╕н, п╕д╕йшовши. – Правильно. Пов╕тря в нас ц╕люще. Я поки не потрапив сюди, ц╕лу купу болячок мав. А тепер – юнак двадцятил╕тн╕й. Якби хто п╕шов, то й одружитись можна. – Старий усм╕хнувся. "Детективи". теж

– Гаразд, не заважатиму, – знову озвався Андреас, – об╕йду волод╕ння, бо вже он с╕р╕╓. Та й докучати старечою балаканиною не хочу. Молод╕сть не зна╓, що таке стар╕сть. ╤ в цьому ╖╖ перевага. А коли д╕зна╓ться, сама нею ста╓.

В╕н покликав собак, що, граючись, подерлись у кущ╕, ╕ почовгав дал╕. Собаки озвалися на поклик ╕ вже рад╕сно вистрибували поруч. Описуючи довкола Андреаса невидим╕ вигадлив╕ кола.

– Ну що ж, – зв╕вся Лисиця, – треба трохи поспати. Н╕ч об╕ця╓ розваги. Не-за-бут-н╕.

Тейлор теж устав, ╕ обо╓ рушили до панс╕онату.

– Послухайте, "м╕стере Фокс", – сказав поет, коли доходили до головно╖ але╖. – А що ви, пробачте, наплели м╕стеру Казандзак╕су про якогось там "мага-╕люз╕он╕ста". Я, в╕дверто кажучи, вже й вилаяв вас подумки, як почув. Ну, думаю, все. Визв╕риться в╕н на так╕ "фокуси". ╤ наша "робота" лопне мильною булькою. Але ж н╕... Пощастило...

– О, ви даремно хвилювалися, – заспоко╖в Лисиця. – Перед тим, як що-небудь сказати, я добряче думаю, бо звик за сво╖ слова в╕дпов╕дати. Один ╕з житт╓вих принцип╕в. Непорушних!

– Тобто? – Тейлор аж зупинився.

Богдан лише засм╕явся:

– Не переймайтеся. Н╕чого позамежного. Просто... Ще в школ╕, а пот╕м ╕ в ун╕верситет╕, я захоплювався под╕бними штуками. Показував фокуси. Фак╕р! Чисто╖ води! Правда, до П╕нетт╕ та Робера-Гудена мен╕ далеченько, як зв╕дси – п╕шки до Ки╓ва, та дечому усе ж таки навчився. ╤ хоча вже минули роки, думаю, що-небудь та й згадаю. ╤ для одного «творчого» вечора його вистачить.

– Ну, ви, я бачу, ╕ швець, ╕ жнець, ╕ на дуду грець, – весело сказав поет ╕ дружньо поплескав приятеля по плечу.

Рушили до панс╕онату. Той усе глибше зникав у веч╕рн╕й с╕рост╕, нагадуючи замок з роману жах╕в, у якому неодм╕нно живуть привиди. ╤ в╕дбуваються та╓мнич╕ под╕╖.

Глава V╤. "Народження «сл╕дчого Теодорак╕са»

28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 00 год. 14 хв.

Богдан узував новеньк╕ б╕л╕ крос╕вки «Puma», як у двер╕ тихенько постукали. Три рази. Як ╕ домовлялися. Тейлор. Готовий до небезпечно╖ гостини. Нав╕дати м╕стера Лукаса. Його апартаменти. Поки земн╕, слава Богу. У «Прер╕╖». Але вже колишн╕.

Колишн╕ апартаменти. Колишнього Лукаса.

– Хочете анекдот? – мовив в╕н пошепки, коли опинився за зачиненими дверима.

– Хочу, – застиг Лисиця, готовий слухати. – Зараз в╕н ну дуже доречний. Бо я нечасто до мертвяк╕в у гост╕ нав╕дуюсь.

– Гаразд. Отже. Моя двоюр╕дна сестра Сес╕л╕я мешка╓ в Аф╕нах, – почав поет, усм╕хаючись. – Рок╕в зо два тому вийшла туди зам╕ж. Узагал╕-то, ми не дуже родичались. Але моя т╕тонька Ел╕забет, хай ╖й Бог здоров'я да╓, прочувши, що збираюся до Грец╕╖, попрохала завезти Сес╕л╕╖ пакуночок.

– Як завжди – наркотики? – серйозно мовив Богдан.

– На жаль, н╕... А так хот╕лося. – Тейлор теж ум╕в жартувати. – Слухайте дал╕. Прохання я виконав, але випадково... прихопив швагерову куртку. Ну, зам╕сть сво╓╖. У нього, як на лихо, така сама. ╤ кол╕р. ╤ розм╕р.

– Не дуже й см╕шно, – сипнув льодом розчарований Богдан. Бувало см╕шн╕ше. Значно. Що аж за жив╕т брався. А не так, як зараз.

– Та дослухайте ж, – розгн╕вався поет жартома. – ╤ в кишен╕ "ново╖" куртки я знайшов ось що. – В╕н протягнув маленьку чорну книжечку. У шк╕ряну обкладинку ув'язнили "ксиву" сл╕дчого грецько╖ пол╕ц╕╖ Васил╕са Теодорак╕са. Лисиця уважно подивився на фотограф╕ю ╕ спалахнув фантастичною ╕де╓ю. Нав╕ть божев╕льною!

– Послухайте, друже, – почав натхненно, по черз╕ рентгенячи зрад╕лими очима то поета, то фото його швагера, – якщо прибрати оц╕ шикарн╕ вуса, ви стали б... дуже схожим на грецького родича... Розум╕╓те, до чого я веду?

Тейлор аж в╕дсахнувся. Наче остер╕гався, що Лисиця в╕дразу ж поголить його шикарну чолов╕чу прикрасу. Нав╕ть не спитавши згоди. Без мила й п╕ни. Нав╕ть без леза. Просто поголить. ╤ все.

– Та ви що?! – пошепки прокричав поет. – Н╕ за як╕ грош╕! ╤ як ви таке могли подумати? Це ж частина мене. Важлива! Нав╕ть не уявляю, як з'явитися в кол╕ друз╕в безвусим. На глум п╕дн╕муть! Н╕. Про це не може бути й мови!

Тейлор перетворився на твердиню. Могутню й непохитну. Не п╕дходь!

– Розум╕╓те, – пошився в дипломати Лисиця, – я хоч ╕ "колишн╕й фак╕р", усе одно не зможу прикле╖ти вуса вашому фотограф╕чному родичев╕. Як там його? – глянув у посв╕дчення. – "Васил╕су Теодорак╕су". Щоб схож╕сть стала ╕деальною. Це неможливо...

– Н╕ ╕ ще раз – н╕! – гн╕вно витиснув поет.

– Шкода, – похмуро мовив Богдан, ховаючи посв╕дчення до кишен╕. – Я хоч ╕ не схожий на м╕стера Теодорак╕са, ╕ншого виходу не бачу. Дива в житт╕ трапляються. ╤нколи. Може, стане у пригод╕... Хоч якось. А ви краще йд╕ть спатки. Набирайтесь сили. А завтра в╕зьметесь до ново╖ поеми. Бо раптом нас приловлять на гарячому. Як тод╕ ви поясните це у кол╕ друз╕в? А я п╕ду сам...

Лисиця в╕двернуся до в╕кна. Та за мить р╕зко озирнувся:

– Та зрозум╕йте ж! На представника закону зовс╕м ╕накше дивитимуться. Не як на звичайну людину, що зн╕чев'я гра╓ться в детектива. Тут усе серйозно...

Тейлор дивився вб╕к ╕, важко дихаючи, напружено мовчав.

Богдан р╕шуче п╕д╕йшов до шафи:

– Мен╕ ж боятися н╕чого. У мо╓му кол╕ мене люблять усякого. Без жодних пояснень. Хоч п╕д Фантомаса пострижись, хоч у костюм╕ Адама причалапай...

В╕н д╕став п╕столета й запхав за пояс п╕д куртку.

Тейлор потопав у нер╕шучост╕. Лисиця пом╕тив це й вир╕шив п╕длити бензину:

– А тим часом убивця хай спок╕йн╕с╕нько обдуму╓ нов╕ плани. ╤ береться ╖х виконувати... Теж без найменших перешкод.

Поет занервував. Його внутр╕шн╕ катакл╕зми пом╕тн╕ за к╕лометр. Останн╕м акордом стало голосне чмихання й тупання носаком.

– А-а-а, б╕сова ви личина, м╕стере Фокс. Гаразд. Здаюсь, – сказав в╕н наче кр╕зь зуби, але то лише зовн╕шн╓. В душ╕ ж уже не пручався. – Але все це – заради перемоги Справедливост╕. Ех, який товар, така й ц╕на. Зачекайте, я швидко.

Богдан лишився сам. Д╕став п╕столета. Витяг магазин, обдивився й загнав назад. "Хтозна, – м╕ркував, – як поведеться з нами м╕стер Лукас. Мертв╕ гостей не полюбляють. А цей ось пом╕чник у таких ситуац╕ях зайвим не бува╓".

Погладив "╕грашку", наче живу, ╕ знову запхав за пояс. ╤з нею спок╕йн╕ше. ╤ – над╕йн╕ше.

Тейлор ув╕йшов без стуку. Безвусим Богдан його ще не бачив. ╤... – засм╕явся. Це образило. Н╕би на незагойну рану п╕дступно сипонули сол╕. М╕шок. Нав╕ть два.

– Вибачте, м╕стере Тейлор, – став заспокоювати приятеля. – Це... випадково... Е-е-е... Нов╕ виростуть ще кращ╕. Густ╕ш╕... Хоча... Так теж н╕чого. Я б сказав – нав╕ть краще. Тепер ус╕ ж╕нки "Прер╕╖" упадуть до ваших н╕г.

– Год╕ жартувати, – з в╕длунням гн╕ву мовив поет. Жаль за прикрасою не минав. – М╕стер Лукас зачекався.

Богдан т╕льки тепер побачив: за пазухою у поета щось заховане.

– А що тут? – запитав, повертаючи посв╕дчення Теодорак╕са.

– Дещо, – поважно в╕дпов╕в Марк. – З голими руками до туди не потрапити.

– Чудово. Ход╕мо.

З над╕╓ю ╕ впевнен╕стю рушили.

28 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 00 год.26 хв.

Обережно вислизнули з номера ╕ сторожко рушили коридором. Керувати узявся Тейлор. Пояснив: спочатку – на трет╕й поверх, в╕дмикають верхн╕й номер (там н╕хто не живе), а пот╕м – спускаються ╕ через в╕кно потрапляють до Лукаса. Зробити це через другий поверх – не так мудровано. Однак, – дев'яносто ╕з ста, – потрапиш комусь на оч╕. Ключа нема╓, а щоб в╕д╕мкнути по-злод╕йськи, потр╕бен час. Не профес╕онали ж!

На трет╕й поверх д╕сталися без пригод. М'яка килимова дор╕жка приглушувала кроки. Зупинились напроти триста сьомого. Тейлор д╕став пакунок, розгорнув, ╕ Богдан побачив "дещо": складаний н╕ж, св╕чку й товстий мотузок, зав'язаний вузлами сантиметр╕в через сорок-п'ятдесят.

– Де це ви все взяли? – ледь не с╕в в╕д здивування Лисиця.

– Зна╓мо, де... – по-змовницьки п╕дморгнув поет.

Зараз Тейлоров╕ потр╕бен н╕ж. Тому решту в╕ддав Лисиц╕. Розклав ╕ заходився б╕ля замка. Не встиг Лисиця добре розглед╕ти, як двер╕ п╕ддалися й беззвучно розчинились.

– Ну, ви й чар╕вник, – прошепот╕в зрад╕лий Богдан.

– Н╕чого особливого. Ким т╕льки не довелося побути. Навчений.

– То, може, й Лукасов╕ двер╕ – як ╕ ц╕ – за дв╕ секунди?

– Там замок ╕нший, складн╕ший, – категорично в╕др╕зав поет. – Я вдень обдивився. Безнад╕йний вар╕ант.

Прослизнули до к╕мнати ╕ в╕дразу ж – до в╕кна. З ним проблем ще менше.

Тейлор обв'язав мотузком н╕жку л╕жка, перев╕рив над╕йн╕сть ╕ мовив:

– Пол╕зете ви. Я страхуватиму. Опинитесь на м╕сц╕ – смикнете. Я тут "замету сл╕ди", а пот╕м стукну у двер╕. Ось так: тук... тук... тук-тук.

– Домовились.

– З Богом.

Лисиця видерся на п╕дв╕коння, розвернувся обличчям до поета й почав обережно спускатися. Тейлор притримував мотузок. Коли Богданова голова зникла в темному прор╕з╕ в╕кна, для Тейлора почалося найважче – чекання. Як дивно влаштован╕ земн╕ закони! Коли посп╕ша╓ш, час, мов прудконогий гепард, завжди тебе випереджа╓. Зате коли випада╓ оч╕кувати, тут уже вибачай: йому посп╕шати н╕куди. ╤ тепер в╕н – супервайлувата черепаха – руха╓ться сонно та пов╕льно...

Смик... Смик...

Тейлор в╕дчув "пульсування" мотузка.

– Зрозум╕в, – прошепот╕в в╕н ╕ став в╕дв'язувати...

Тим часом Богдан, витягнувши зброю, почав обережно нишпорити Лукасовим номером. Оглянув к╕мнату, хол, ванну й туалет. Розчинив дверцята шафи – зазирнув ще й туди – н╕кого. З полегшенням з╕тхнув. Сховав "Маленького Тома". П╕д╕йшов до дверей. Чекати на Тейлора. Той надовго не лишив приятеля в непри╓мн╕й компан╕╖.

– Порядок, – прошмигнувши у щ╕лину розчинених дверей, прошепот╕в поет. – Опуст╕ть жалюз╕ – ╕ почнемо.

В╕н д╕став с╕рники з╕ св╕чкою, запалив. В╕дшукав Лукас╕в св╕чник – ╕ в номер╕ стало св╕тл╕ше.

– А свою св╕чку нав╕що ж ви брали? – прошепот╕в, не зрозум╕вши, Богдан.

– Дивна ви людина, – п╕дморгнув поет, – блука╓те у ф╕лософських джунглях, ум╕╓те робити фокуси, захоплю╓тесь лог╕кою, а не розум╕╓те простих речей: коли йтимемо зв╕дси, я вичищу в╕ск ╕ вставлю нову св╕чку. Що тут хтось був, п╕дозри не виникне н╕ в кого.

"От дурень, – вилаявся подумки Лисиця, – до цього й самому можна додуматись".

– Гаразд, з чого почнемо? – д╕ловито поц╕кавився Тейлор.

– Думаю, з трупа.

Неб╕жчик лежав укритий двома простирадлами. Стик проходив там, де стирчала стр╕ла. М╕стер Казандзак╕с пам'ятав Богданову пораду ╕ все залишив без зм╕н.

Лисиця опустився на кол╕на й обережно зняв накривало. Тейлор присв╕тив. Неб╕жчик пози не зм╕нив. Проте видовище при╓мним назвати важко.

– Слабке осв╕тлення, – зауважив розпачливо Лисиця, коли почав огляд. – Не до б╕са розгледиш при такому каганц╕.

– Це точно. Ув╕мкнути торшер? – запитав з над╕╓ю Тейлор.

– Буде дуже пом╕тно.

– А ви гада╓те, що св╕чки не видно?

– Може, але сонний Андреас, я певен, не розгледить. А торшер... – Лисиця подивився на в╕кно й додав: – Св╕чку з цього боку прикривайте рукою.

Тейлор кивнув ╕ загородив несм╕ливий вогник широкою долонею.

– Н╕чого ц╕кавого, – мовив Богдан, зв╕вшись. – Я, зв╕сно, не експерт, але... – Розчароване хитання головою.

– Ану ще й я гляну, – мовив Тейлор ╕ передав св╕чник Богданов╕: "детективи" пом╕нялися ролями.

Поет приск╕пливо вп'явся очима в "колишнього м╕стера Лукаса". Бездушним сканером пройшовся к╕лька раз╕в в╕д голови до н╕г ╕ назад. Але фортуна теж не усм╕хнулася. Випроставшись, продовжував дивитися на вбитого. Раптом обидва ясно почули, що до замково╖ щ╕лини хтось загнав ключа. Богдан миттю погасив св╕чку, вихопив п╕столета й кинувся за шафу. Тейлор обгорнувся шторою.

Ключ повернувся дв╕ч╕. Двер╕ обережно подалися. Могутн╕й пром╕нь знищив к╕лька куб╕в темноти й почав, жад╕бно нишпорячи у простор╕ к╕мнати.

– Наче н╕кого нема╓, – почувся тихий голос м╕стера Казандзак╕са. – А може, тоб╕ все привид╕лося?

– Н╕, хазя╖не. – Сад╕вникова непохитн╕сть конкурувала з навколишн╕ми скелями. – Я на власн╕ оч╕ бачив, що саме в цьому в╕кн╕ св╕тилося. Тьмяно-тьмяно. Я в╕дразу ж поб╕г до вас. Бо це ж в╕кно того м╕стера, якого вже нема╓. У нього ╕ вчора довго не гасло.

– Але ж н╕кого не видно. Сам бачиш. Не м╕г же неб╕жчик св╕тити. Правда, ми ще не дивились у туалет╕ та ванн╕й.

У голос╕ Казандзак╕са чувся острах. Усе правильно. Хто вбивця – нев╕домо. Бр╕ссон погрожу╓. Тепер ось неб╕жчикове в╕кно серед ноч╕ св╕титься. Та╓мниця на та╓мниц╕ сидить ╕ та╓мницею поганя╓.

Т╕льки-но Казандзак╕с хот╕в переступити пор╕г, як Андреас ╕стеричним голосом заверещав:

– Див╕ться, мертвяк розкритий!

– Та тих╕ше ти, розбудиш ус╕х, – цикнув Казандзак╕с, посилаючи наб╕й до патронника коротко╖ гвинт╕вки. – Розберемося. Ану ж св╕ти перед╕ мною.

Потужний пром╕нь почав вистрибувати на п╕длоз╕. Андреасов╕ руки дрижали. ╤ л╕к╕в в╕д цього не знайти. Тут ╕ зараз. Та й узагал╕.

Тейлор ╕ Лисиця – кожен у сво╖й схованц╕ – напружилися. План несамовито тр╕щав. Ось-ось почне з гуркотом розвалюватися вр╕зноб╕ч.

– М╕стере Казандзак╕с, не бахн╕ть зопалу, – роз╕тнув напружену тишу Тейлор ╕ виплутався з╕ штори. – ╤ заради Бога – тих╕ше. Буде краще, якщо н╕хто н╕чого не знатиме.

Лисиця теж вийшов з╕ схованки.

– Ви?! – не опускаючи збро╖, здивовано протяг Казандзак╕с, коли перед ним постали Марк ╕з Богданом. – Знову шука╓те пригод, невгамовн╕ добров╕льн╕ нишпорки? Хоча – н╕чого дивного. Законом╕рно. Я мусив це передбачити.

– Помиля╓тесь, шановний, – твердо в╕дказав Тейлор ╕ з такою впевнен╕стю д╕став "сво╓" посв╕дчення, що Лисиця подумав: ця людина все життя пропрацювала в пол╕ц╕╖. Зубатий лягавий. Тренований пес. – «Сл╕дчий Васил╕с Теодорак╕с». А це, – Тейлор кивнув на Лисицю, – «╕нспектор Фокс ╕з ╤нтерполу».

Богдан миттю зор╕╓нтувався ╕, втопивши руку в кишеню, сказав:

– Мен╕ теж посв╕дчення показати?

Ксиви «контор» – н╕би електрошокери. Вивергають маг╕чну енерг╕ю. ╤ не коритися ╖хн╕м власникам – жахливий моветон. Казандзак╕с теж п╕ддався. Людина ж бо! Ув╕мкнувши св╕тло, в╕н зачинив двер╕ та, махнувши рукою, сказав:

– Не треба! Ясно й так. Розмахались, н╕би на парад╕.

Лисиця витяг руку. Заховав п╕столета. Але впевнен╕стю та жорстк╕стю дихати не перестав. Такий в╕н крутий, цей "╕нтерпол╕вський ╕нспектор". ╤ ст╕йка в╕дпов╕дна. Профес╕йна. Готовий в╕дбити напад. Чи й напасти сам. Якщо треба буде.

Хазя╖н "Прер╕╖" незадоволено поставив зброю на запоб╕жник ╕ тихо мовив:

– А ми вже й убивцю з╕брались уп╕ймати. Добре, що так усе... без пригод... А то б – ви мене чи я вас...

– ╤ без галасу, – твердо сказав "сл╕дчий". – Гадаю, вс╕м зрозум╕ло, що наше "рандеву" ма╓ залишитись та╓мницею?

– Про що мова, – ледь не обурився Казандзак╕с, а пот╕м до Андреаса: – Дивись мен╕!

– Ви ж мене зна╓те, – злякано в╕дпов╕в сад╕вник. – Помре, як у домовин╕.

– Даремно турбу╓тесь, – заспоко╖в порть╓. – До реч╕, джентльмени, хочу вибачитися... Неправильно я ставився до вас... Але ж зв╕дки я м╕г знати...

– Пусте. Ми без претенз╕й, – запевнив Лисиця. – Все нормально. Це нав╕ть добре. Н╕хто н╕чого не пом╕тив. Добре замаскувалися – половина усп╕ху. ╤накше не можна... Сам╕ розум╕╓те.

– А що ╜ав не ловите – чудово, – додав Марк. – Треба пильнувати. Увесь цей карнавал не просто так. Зовс╕м не просто...

Почувши це, Андреас завмер ╕ опустив оч╕:

– Це сьогодн╕, – ледве вичавив в╕н. – А вчора я заснув... Спочатку все було добре, – пов╕в уже звичайно сад╕вник. – Як завжди. Об╕йшов територ╕ю. Оглянув. Скр╕зь тихо й спок╕йно. Собаки досхочу награлися. Тод╕ п╕шов на кухню, взяв морозива (я туди частенько нав╕дуюсь, н╕коли ж не замика╓ться). ╤ от як по╖в, сон на мене так ╕ накинувся, наче т╕льки й чекав, доки поласую... Прокинувся, коли надвор╕ вже розвиднялось. Гукнув собак, а вони теж сплять п╕д кущами. Такого н╕ з╕ мною, н╕ з ними ран╕ше не траплялося.