Текст книги "Факир (СИ)"

Автор книги: Вячеслав Васильченко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Погасивши р╕шуч╕сть, "Ункас", тепер уже зовс╕м не чинячи опору, гордо рушив разом з ╢леною.

Ресторанне товариство продовжувало ц╕пен╕ти. В╕дмовляючись в╕рити, що це реальн╕сть. ╤ тод╕, роз╕рвавши гн╕тючу тишу, м╕стер Казандзак╕с пов╕в упевнено й спок╕йно:

– Я перепрошую шановне товариство за те, що не пов╕домив про мого сина. Не думав, що так станеться. Ран╕ше н╕чого схожого не траплялося. Р╕ч у тому... – порть╓ замовк ╕ важко проковтнув, – що хлопець хворий на шизофрен╕ю... Ми йому багато читали. Зараз теж... ╤ от уже рок╕в зо два б╕долашний вважа╓ себе "Ункасом". Ми з дружиною – а Март╕н наш ╓диний син – потура╓мо йому у всьому. Гадаю, ви розум╕╓те... Оте його ╕нд╕анське спорядження ми замовля╓мо в Америц╕. В╕н нерозлучний н╕ з одежею, н╕ з╕ збро╓ю. Гувернантка йому продовжу╓ читати про ╕нд╕анц╕в. Ус╕ в╕деоф╕льми в нас теж на цю тему. Нав╕ть я он називаюсь "Великим Зм╕╓м"...

Тональн╕сть останн╕х сл╕в гайнула в меланхол╕ю. Але за мить м╕стер Казандзак╕с, наче опам'ятавшись, пов╕в дал╕ так, як ╕ починав:

– Але хочу запевнити, що ваш╕ побоювання марн╕. До ц╕╓╖ мит╕ хлопець н╕коли, нав╕ть словом, кл╕╓нт╕в не зач╕пав. В╕н живе у сво╓му св╕т╕. Та чому сьогодн╕ зробив так – не зрозум╕ло. А зброя... Пов╕рте, за весь час хлопець не те що людин╕, пташц╕ маленьк╕й лиха не запод╕яв. Тому боятися не сл╕д. Запевняю: я зроблю все, щоб розв╕яти ваш╕ страхи. Будьте певн╕, що тут на вас оч╕кують лише при╓мност╕. А зараз – вибачте, мушу йти. Справи.

Порть╓ вийшов. ╤ хоч сказане мусило заспоко╖ти, недавня доброзичлива й спок╕йна атмосфера дременула за ним сл╕дом. Розмови, хоч здеб╕льшого й стиха, зайшли про неспод╕ваний "Ункас╕в" в╕зит. ╤ легка стурбован╕сть, що переходила в тривожн╕сть, почала непрохано рости, обплутуючи впертими л╕анами кожне серце. У джунглях спантеличених душ.

Богдан облишив лог╕чн╕ вправи. Не до того. Зараз починалося ц╕каве.

– То що, м╕стере Тейлор, коли морозиво замовлятимете? – з неприхованим задоволенням запитав Лисиця. – Згораю в╕д бажання. Тринадцять порц╕й. З гор╕хами й шоколадом.

Вимовляючи це, Богдан дивився на сп╕вбес╕дника.

– Не хвилюйтесь, "м╕стере Фокс", – в╕дпов╕в переможений. – слово тримати я звик. Просто п╕клуюсь про ваше горло. А раптом ви збира╓тесь за одним махом укласти вс╕ тринадцять?

– Н╕-н╕, – похитав головою, хитро мружачись Богдан. – Розтягну задоволення. З'╖датиму щодня, скаж╕мо, по одн╕й. Такий вар╕ант влашту╓?

– Ц╕лком.

– А як вам черговий "прив╕т в╕д Ункаса"? – зашепот╕в Богдан, побачивши, що Тейлор погляда╓ на "голл╕вудського красеня", на стол╕ якого мирно лежала стр╕ла. – Правда, м╕й "прив╕т" був палк╕шим. Вал╕за ма╓, чим дихати.

– Ви зна╓те, – мовив стурбовано поет, – цей випадок наче оживив перед очима "Вес╕лля" Шагала. Не пригаду╓те?

– У найзагальн╕ших рисах. Але щоб зримо – то н╕, – в╕дверто з╕знався Богдан.

– У центр╕ – молода пара. На задньому план╕ – пожежа. Праворуч – св╕тлотоновий ракурс ╕з музикантом б╕ля контрабаса. А л╕воруч – синя темнота з жахливими примарами.

– Оптим╕стично, – аж перетрусило Богдана. – Ви оце розказали, а в мене таке непри╓мне в╕дчуття виникло... ╤ картина наче ожила.

– А може, то – не в╕д-чуття, а перед-чуття? – прошепот╕в Тейлор. – Мен╕ теж якось так... Н╕би в╕дпив тривоги ╕з чаш╕ лихого чаклуна...

– Та Господь з вами. – Лисиця ледь стримався, щоб не перехрестити сп╕врозмовника. – Нехай Бог боронить в╕д таких передчутт╕в.

– Та я теж за те...

Сид╕ли недовго. Потроху стали розповзатися у "нори". П╕сля дороги хот╕лося в╕дпочити. А можливо – ╕ сховатися в╕д пережитого щойно. Такою вже зроблено людину. Паном Страхом. ╤ позбутися цього не вийде н╕коли.

Глава ╤╤╤. "М╕стер «Чуж╕ Обличчя»

27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 08 год. 35 хв.

Наступного дня прокинувся п╕зно. Разом ╕з задоволенням в╕дчував у здоровому молодому т╕л╕ при╓мну м╕ць. М╕г см╕ливо назватися Вернидубом. Вивернув би не одного. Чи й Вернигорою. Але... Нехай живуть. ╤ гори. ╤ дерева. Природу-мат╕нку нам сл╕д усе ж любити. Вона ж нас любить. А на любов треба в╕дпов╕дати вза╓мн╕стю. Так вже заведено на планет╕ Земля.

Ще трохи порозкошувавши на крохмальних простирадлах, зв╕вся, зробив розминку й осв╕жився п╕д душем.

Накинув на роз╕гр╕те т╕ло махровий халат. Теж б╕лий. Як ╕ годиться. Ус╕вся в кр╕сло. Ув╕мкнув телев╕зор. Надибав тутешн╕ новини англ╕йською. Послухав. Наприк╕нц╕ – знову про "коштовност╕ Пенелопи". Обнад╕йливого – нуль... Блокован╕ вс╕ кордони... шука╓мо не т╕льки в Грец╕╖... з'ясовано особу вбитого... Тон╕ Хейвен, безроб╕тний ╕мм╕грант... в╕дпрацьовуються можлив╕ верс╕╖...

"Гм, доброго галасу наробило це пограбування, раз про нього пост╕йно теревенять у новинах, – подумав лог╕чно. – А може, грецьк╕ силовики просто граються в "бурхливу д╕яльн╕сть"? Надувають мильну бульку. А в самих – зачепитися н╕ за що. От ╕ бережуть ши╖ в╕д чергового намилювання. Щоб не сказати – мотузка".

Сл╕дчого зм╕нила вродлива д╕вчина. ╤ Богдан укотре згадав про недавню шлюбну катастрофу. Непри╓мн╕ думки знов заворушились бридким гаддям. Н╕би прокинулись п╕сля довго╖ зими. ╤ збираються розповзатися вс╕ма закутками поранено╖ душ╕.

На щастя, в╕д цього врятував Тейлор. Доречно постукавши.

– Мо╓ шанування, – радо мовив Богдан, в╕дчиняючи. – Заходьте. С╕дайте. Як спалося на новому м╕сц╕?

– Дякую, чудово. – Зовн╕шн╕й вигляд поета повн╕стю п╕дтверджував слова.

– Мен╕ теж, – потягнуся в╕д задоволення Лисиця. – Таку могуть в╕дчуваю, що перевернув би цей остр╕в догори дригом. ╤ ще й бурю пот╕м зд╕йняв би на мор╕.

– Не вистача╓ т╕льки точки опори. – Тейлор усм╕хнувся. За скельцями окуляр╕в ховались оч╕ мудро╖ людини.

– Саме так, – погодився Богдан. – Нер╕шуч╕ завжди знаходять причину нер╕шучост╕.

– А правильно ж сказано, – серйозно мовив поет. – До реч╕, за н╕ч я нав╕ть скучив за вами. Знайом╕ п╕вдоби неповних, а н╕би все життя товаришу╓м.

– Чесно кажучи, я теж, – задоволено в╕дпов╕в Лисиця. – Щойно переглядав новини. "Коштовност╕ Пенелопи", – п╕дморгнув. – Знову, як ╕ вчора, показували сл╕дчого. Коротко ╕ – н╕ про що.

– Знаю, – з╕знався поет. – Теж дивився. Ми з вами – наче детективи як╕. Так ц╕кавимося тим пограбуванням... Може, сл╕д заснувати Орден лицар╕в-детектив╕в? Бо ск╕льки ж ╕ще у св╕т╕ та╓мниць р╕зних, загадок ╕ випадк╕в незвичайних? – Тейлор усм╕хався. ╤ Лисиц╕, ╕ до сказаного.

– ╤ тод╕ першою нашою справою ста╓ та╓мниця "коштовностей Пенелопи"? – лог╕чно запитав Богдан.

– Чом би й н╕? – теж лог╕чно в╕дпов╕в питанням на питання поет. Хоча це й зовс╕м нелог╕чно.

– Гм, – почухав потилицю Лисиця й кинувся в анал╕тику. – Усе н╕би до цього й ╕шло. Шкода, що ящик н╕чого нового не пов╕домив. З того, що встановлено особу ймов╕рного злочинця, зиск невеликий. Н╕ його ╕м'я, н╕ статус н╕чого не да╓. Безроб╕тний ╕мм╕грант. Ну то й що? Коштовностей при ньому не знайдено. А його смерть заводить сл╕дство у звичайн╕с╕нький глухий кут. Залишаючи злочин у кол╕. Замкненому.

– Чи мо╖ вуха не брешуть мен╕? – парод╕юючи Март╕на-"Ункаса", риторично поц╕кавився м╕стер Тейлор. – Чи перед╕ мною справжн╕й м╕стер Фокс?

Богдан, не розум╕ючи, мовчав. ╤ поет пояснив:

– Ви про╜авили одну сутт╓ву р╕ч. Чим здивували. Ану згадайте абзац ╕з крим╕нально╖ хрон╕ки "Та Неа". Там же говорилось, що поряд ╕з трупом, як тепер уже в╕домо, Тон╕ Хейвена виявлено напис "м-р Чуж╕ Обличчя", зроблений кров'ю на брук╕вц╕. Кров'ю м╕стера Хейвена.

Тепер згадав. "Фейс" блиснув рад╕стю.

– Тобто ви хочете сказати, – напружився Лисиця ╕ рад╕сть розтанула, – що, конаючи, людина не буде згадувати др╕бниц╕, а прагнутиме залишити щось таке, чого не захоче забирати з собою. Те, що ╖╖ турбу╓. Нав╕ть – на Бож╕й дороз╕. Те, про що мусять д╕знатися жив╕.

– Я б, друже, нав╕ть п╕шов дал╕, – перехопив ╕н╕ц╕ативу запальний поет. – "М╕стер Чуж╕ Обличчя" – сп╕вучасник Хейвена ╕, можливо, – його вбивця. Адже малоймов╕рно, що це вбивство – р╕ч випадкова ╕ н╕як не пов'язана з "коштовностями Пенелопи". Скор╕ше – навпаки. ╤ отой кривавий напис – це спроба в останн╕ мит╕ життя хоч якось указати на п╕дступного компаньйона, зробити крок до його викриття. Так би мовити, спокута, принаймн╕ хоч таким чином, усв╕домленого гр╕ха. Хай ╕ з зап╕зненням. Намагання зробити останню добру справу. ╤ – сво╓р╕дна помста... Цей крок м╕стера Хейвена – шикарна знах╕дка для сл╕дства. Крих╕тний, та все ж таки шанс. Тож у вашому зачарованому кол╕ ╓ малесенька шпаринка. Кр╕зь яку треба протиснутися сл╕дчим ╕, зв╕сно, – нам, якщо в двох лицар╕в Ордену детектив╕в не зникне бажання й дал╕ ц╕кавитися цим злочином. Таке соб╕ вушко голки, кр╕зь яке треба пройти...

– А це вже – хтозна... – висловив ц╕лком доречний сумн╕в Богдан. Проте пот╕м, наче схаменувшись, додав: – Стривайте. Сьогодн╕ сл╕дчий говорив, що кордони заблоковано одразу п╕сля пов╕домлення до пол╕ц╕╖. ╤ якщо за той час м╕стер Чуж╕ Обличчя з тепер уже "сво╖м" неоц╕ненним вантажем не перетнув кордон╕в Еллади, ╓ над╕я, що коштовност╕ ще в Грец╕╖. Хоча ймов╕рн╕сть цього й надто мала.

– Але якщо все-таки припустити, що й злочинець, ╕ вкрадене все ще в Грец╕╖, то як би вчинили на м╕сц╕ того "м╕стера Чуж╕ Обличчя" ви?

Поет вич╕кувально дивився на Богдана. Той в╕дпов╕в п╕сля коротких роздум╕в:

– Важко сказати. Вар╕ант╕в безл╕ч. Але, як на мене, найкраще перечекати, доки ущухне весь цей лемент, а вже пот╕м щось робити. А перечекати з усп╕хом можна й на такому остров╕, як наш. Тихеньке й неприм╕тне м╕сце – що ще треба для вт╕кача? Для тихого залягання на дно? Купа шанс╕в на усп╕х. Правда, я б╕льш н╕ж упевнений, що злочинець ма╓ детально розроблений план. Без нього под╕бний спектакль дор╕вню╓ самогубству. Тому можна см╕ливо стверджувати, що смерть м╕стера Хейвена – черговий ╕ вдало виконаний пункт плану. Жорстокого й холоднокровного. Плану «м╕стера Чуж╕ Обличчя». Чи ще когось, хто за ним сто╖ть.

– Лог╕чно, – погодився Тейлор. – Та й п╕сля програних пар╕ я вже мало сумн╕ваюся, що у ваших висновках нема╓ правди. Хоча б часточки. Тому з рад╕стю слухатиму вас ╕ дал╕.

– А як вам наш новий знайомий – м╕стер "Ункас" – з╕ сво╖ми дивними "прив╕тами"? – запитав Лисиця.

– Що ж тут уд╕╓ш... – замислився поет. – Яким кого вже сотворить Господь... Така його доля. ╤ можемо лише посп╕вчувати. Хоча... Зда╓ться, в╕н щасливий у тому сво╓му вигаданому св╕т╕. Та й батьки молодц╕. Так реал╕стично п╕дтримують хлопцев╕ ╕люз╕╖.

– А як в╕н напав на отого "голл╕вудського красеня"? Та ще й пр╕звисько йому прил╕пив. "Дволикий".

– Вас в╕н теж не обминув.

Точно. Вчора хлопець назвав Лисицю "Соколиним Оком", тобто Натан╕елем Бампо, добрим другом Ункаса та Чингачгука з роман╕в сера Купера. Ц╕каво, чому в╕н вибрав саме Лисицю?

Коли Богдан запитав про це у Тейлора, той, стенувши плечима, в╕дпов╕в:

– Мабуть, таким в╕н його уявля╓, того мисливця Бампо. Хоча зачекайте, – поет пильн╕ше придивився до приятеля, – а у вас ╕ справд╕ ╓ щось в╕д мисливця. – ╤ в╕н, не втримавшись, голосно зайшовся см╕хом.

– А що, – почав п╕д╕гравати Богдан, коли см╕х затих, – може, в╕н ╕ справд╕ мав рац╕ю? Адже мо╓ пр╕звище говорить саме за себе. Лисиця, Фокс – непоганий мисливець. Хитрий. Обережний. Спритний.

– Точно. Виходить, що обрав в╕н вас таки не випадково?

– Угу. Ще й стр╕лою "прив╕тав". – Лисиця став майже серйозним. Коли в тебе майже влуча╓ стр╕ла – не до жарт╕в.

– Та вит╕вка, гадаю, всього-на-всього просте шибайгол╕вство. – Однак сказавши, поет умить посерйозн╕шав: – Чи, може, то не в╕н?

В╕дпов╕дь повисла й не рухалась. Завмерла. Прича╖лась. Оч╕кувала, наче сама – мисливець у зас╕дц╕.

Богдан п╕дв╕вся, д╕став ╕з шафи стр╕лу, оглянув, оц╕нюючи п╕дкинув ╕ сказав:

– Непоганий жарт. На меж╕ з╕ смертю... Але якщо це не Март╕н, тод╕ хто? Я тут уперше. ╤ ворог╕в нажити ще не встиг. Хоча, може, серед в╕дпочивальник╕в... Але для цього треба сховатися в кущах. Мати лука з╕ стр╕лами. А вс╕, хто з╕йшов ╕з катера, стояли перед панс╕онатом. А пот╕м ╕ зайшли до нього. Та й нав╕що так "вигинатися"? ╤ на що цим хот╕ли натякнути?

Тейлор узяв стр╕лу й теж обдивився з ус╕х бок╕в.

– А красень "Дволикий" таки недаремно занепоко╖вся, – пов╕в авторитетно в╕н. – Нею й справд╕ можна вбити. Проте, якщо в╕рити "Чингачгуку", чи, точн╕ше, м╕стеров╕ Казандзак╕су, таке неможливе. Щоб це зробив його син.

У двер╕ постукали. Богдан в╕дчинив. На пороз╕ – ╢лена (товстокоса вихователька Март╕на). Чолов╕ки здивувалися ц╕й появ╕.

– Доброго ранку, джентльмени, – прив╕талася д╕вчина.

Богдан ╕ Тейлор в╕дпов╕ли.

– Заходьте, будь ласка, – запросив Богдан, але д╕вчина не зрушила з м╕сця.

– О н╕, дякую. Я в так╕й справ╕, що заходити не обов'язково, – несм╕ливо почала вона. – Мен╕ потр╕бна ваша допомога... Замок. В╕н перестав працювати. Не в╕дмика╓ться. Чи не могли б ви зарадити? Бо до Андреаса б╕гти не хочу. В╕н уже два рази в╕дмикав. Знову почне...

– Якщо мова заходить про допомогу ж╕нц╕, я забуваю про все на св╕т╕ ╕ йду, куди б мене не покликали, – грайливо видав Богдан. – Але для цього мен╕ потр╕бна одна др╕бничка – переодягтися.

– Гаразд. Я зачекаю.

Богдан зачинив ╕ рушив до шафи.

– Початок курортного роману?– "п╕дколов" Тейлор, коли Лисиця в╕дчинив дверцята. – Один ╕з м╕льйона вар╕ант╕в? – См╕х. – Молодий вождь пуска╓ у ваш б╕к стр╕ли мисливськ╕, а його вихователька – Куп╕донов╕? Ну-ну... Так-так... Еге ж... Еге ж...

От╕ "ну-ну" й "так-так" разом з «егежами», здавалось, говорили б╕льше, н╕ж решта фраз. Вони зголодн╕лими п'явками впиналися в Богданове серце ╕ з насолодою присмоктувались. Проте в╕н залишався незворушним. ╤ спок╕йно в╕дпов╕в:

– ╤д╕ть з╕ мною, м╕стере Тейлор, щоб пот╕м не було н╕яких ╕нсинуац╕й. Це всього лиш «гуман╕тарна допомога». Таких св╕дк╕в не знищують.

– А у вас, я бачу, м╕цн╕ нерви, друже, – запустив "холодну голову" Марк. – ╤ вивести з р╕вноваги м╕стера Фокса не так уже й легко.

У словах поета звучала повага. Нав╕ть захоплення.

– Не завжди, – сухо в╕др╕зав Богдан. – ╤нколи починаю брататися з торнадо. ╤ тод╕ називаюсь «м╕стер Тайфун». – Але Тейлор, схоже, залишився при сво╓му. В╕н почав неголосно, але з виразною ╕нтонац╕╓ю:

Ти б╕льш не стукай у в╕кно мого життя,

Й не виринай зненацька з небуття,

Й не см╕йся так смертельно-╕звабливо,

Бо це не доведе нас до пуття.

╤ н╕ тоб╕, ╕ н╕ мен╕ цього не треба...

Тож не затьмарюй син╕ мого неба...

Лисиця швидко переодягся. ╤ чолов╕ки, залишивши номер, рушили за гувернанткою. Але не на край св╕ту. Хоч як не шкода...

27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 09 год. 24 хв.

Мешкала м╕с Стефанопулос у дв╕ст╕ першому номер╕. По-сус╕дськи з Тейлором. Коли йшли коридором, розминулися з «Гойко М╕т╕чем». Той, одягнутий у легкий тен╕сний костюм «adidas», вийшов ╕з дв╕ст╕ третього номера й почимчикував, скор╕ш за все, на прогулянку.

Богдан узяв з рук д╕вчини ключа, пом╕тивши, що вона ма╓ красив╕ руки з тонкими довгими пальцями ╕ бездоганним ман╕кюром. Та й зовн╕ симпатична. У цьому переконався лише зараз. "Що ж, – «зарах.», – промайнуло в голов╕. – Учора ж н╕чого особливого в н╕й не пом╕тив".

Проблему владнали за хвилину. Богдан, наче досв╕дчений квартирний злод╕й, трошки почаклувавши, розчинив двер╕, за що одержав в╕д м╕с Стефанопулос щиру подяку. ╤ – разючу посм╕шку. Яка насипала на п'явок сол╕.

– Без чолов╕чих рук н╕де не об╕йтися, – радо сказала д╕вчина, але тут же р╕зко додала: – У господарств╕, звичайно.

╤ одразу запалали щоки.

– Так-так, – промовив м╕стер Тейлор, дивлячись при цьому на Богдана, – чолов╕ки – найголовн╕ш╕ ╕стоти на Земл╕. П╕сля ж╕нок, звичайно.

Ус╕ засм╕ялись. Усм╕шка ╢лени остаточно довела обом, що гувернантка "взагал╕, так н╕чогенька".

– А скаж╕ть, м╕с Стефанопулос, – поц╕кавився Богдан, коли д╕вчина взялась за ручку, щоб зникнути в номер╕, – кухар м╕стера Казандзак╕са, випадково, не француз?

Д╕вчина хмикнула ╕, не в╕дпов╕вши, зачинила за собою двер╕.

Тейлор, дивлячись на зачинен╕ двер╕, став читати:

Отут колись стояли: я ╕ ти

╤ в оч╕ одне одному дивились.

Стояли довго, ╕ з╕рки втомились

Св╕тити нам кр╕зь тисячн╕ св╕ти.

Вздовж вулиць цих колись блукали ми,

Рука в руц╕, з над╕╓ю над╕я...

Знов плаче б╕дне серце ╕ рад╕╓,

Як бачу з листу жовт╕ килими.

А там, п╕д кленами, сказала ти колись,

Що наше щастя, мабуть, заблудилось...

О, б╕дне серце, як же ти молилось,

Шляхи щоб наш╕ б╕льш не роз╕йшлись.

– Ну-ну, – закивав Лисиця, – вам би т╕льки познущатись.

– Не т╕льки, – ╕рон╕чно в╕дпов╕в поет.

27 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 09 год. 35 хв.

У ресторанчику людей небагато. Два «ветх╕ д╕дки» – один столик. Патлатий худий хлопець – ще один. Трет╕й столик – схожа на черницю поважна дама. Вона п╕дозр╕ло провела поглядом Лисицю й Тейлора, поки т╕ й соб╕ с╕ли, а пот╕м продовжила трапезу.

З'явився елегантний оф╕ц╕ант ╕ попростував до нових в╕дв╕дувач╕в. Т╕ зробили замовлення й стали чекати. М╕стер Тейлор дуже здивувався, коли почув назву страви, яку замовив Богдан, – "еп╕грама з ягняти". Але вир╕шив не розпитувати, поки не побачить ув╕ч того кул╕нарно-л╕тературного витвору. Тому почав здалеку.

– А скаж╕ть, м╕стере Богдан, чому ви запитали м╕с Стефанопулос про тутешнього кухаря? – поц╕кавився поет, розгортаючи серветку.

Богдан п╕дсунувся з╕ ст╕льцем ближче до столу й посм╕хнувся:

– Я бачив, що це питання пост╕йно готове злет╕ти з ваших вуст. Але поц╕кавились ви аж тут. Чому?

– Мен╕ здалося, що з ним пов'язана якась та╓мниця. Тому й хот╕в поговорити без зайвих вух, – пошепки мовив Тейлор.

– Шкода вас розчаровувати, але – жодно╖ та╓мниц╕. Хот╕в почути п╕дтвердження чи спростування свого здогаду. Просто вчора нас годували за звичаями французько╖ кухн╕. Ви не пом╕тили?

– Н╕, – зм╕шуючи розчарування з подивом, протяг поет.

– А я пом╕тив одразу. Захоплююсь французькою кухнею. Правда, б╕льше люблю ласувати, н╕ж готувати, та все одно, – жваво пов╕в Богдан.

– ╤ в чому ж, якщо це не "секрет ф╕рми", полягають от╕ звича╖?

– Найперше – сувора посл╕довн╕сть подач╕ страв. Починають з холодних закусок. Дал╕ йдуть гаряч╕, але перед ними можуть подати, ну, скаж╕мо, диню, а не лишають ╖╖ на десерт. П╕сля гарячого – основна страва – м'ясне або рибне. Але тут ╕сну╓ одне застереження: якщо в меню включене ╕ те, й ╕нше, риба повинна з'явитися на стол╕ першою. Дал╕ йдуть овоч╕, без котрих французький об╕д обходиться дуже й дуже р╕дко. Салат зм╕нюють сири. Потр╕бно сказати, що ╖х у Франц╕╖ виготовляють у форм╕ невеликих головок, нар╕зають до столу трикутними шматочками. П╕сля сир╕в подають так зване "антреме". У буквальному переклад╕ це слово означа╓ "м╕ж стравами". "Антреме" – це креми, ароматизован╕ апельсином, кавою, шоколадом; суфле, млинчики, пончики. Ус╕ ц╕ солодощ╕ мусять створити плавний перех╕д до десерту. Нер╕дко "антреме" зам╕ню╓ сам десерт, п╕сля якого пода╓ться кава... Друзяка Ларошфуко мав рац╕ю, коли говорив: "╥сти – це потреба, ум╕ти ╖сти – мистецтво".

– Склада╓ться вражання, що ви спец╕ал╕ст у кул╕нар╕╖, а не ф╕лолог╕╖. Дякую за зм╕стовну лекц╕ю.

– Одне ╕ншому не заважа╓, – п╕дтримав добрий гумор Лисиця. – А торт учорашн╕й пам'ята╓те?

– Так, – в╕дпов╕в поет. – В╕н мав форму велетенського серця. Мен╕ тод╕ ще добрий шмат д╕стався. З шикарною кремовою трояндою.

– Пробачте, м╕стере Тейлор, – захвилювався Богдан, – мен╕ треба вийти.

На виход╕ з╕ткнувся н╕с у н╕с ╕з "Дволиким" ╕ вв╕чливо дав йому дорогу. "Дволикий" пройшов до зали, с╕в за в╕льний столик ╕ заходився чекати на оф╕ц╕анта. Той з'явився за к╕лька хвилин, несучи замовлення Тейлора й Богдана. Залишивши ╖жу й напо╖, в╕н п╕д╕йшов до нового кл╕╓нта, узяв замовлення ╕ вкотре зник.

Поет отримав св╕й ростб╕ф та легке червоне вино. Богданов╕ ж на великому блюд╕ принесли г╕рку картопляного пюре з викладеною на ╖╖ вершин╕ кв╕ткою з семи зелених горошин. П╕дн╕жжя г╕рки обведене двома колами: першим, тонким, теж ╕з зеленого горошку, ╕ другим, значно товст╕шим, у якому чергувалися котлетки й трикутн╕ шматочки м'яса, укрит╕ др╕бненькими хл╕бними крихтами. Над╕т╕ на к╕сточки чотири пап╕льйотки, що розд╕ляли м'ясне коло на чотири р╕вн╕ дуги, завершували цей "язикопроковтувальний натюрморт". Б╕ля страви оф╕ц╕ант поставив склянку з червонуватим напо╓м. Тейлор не без зац╕кавлення дивився на цей кул╕нарний витв╕р. В╕н твердо вир╕шив: коли повернеться Лисиця, обов'язково скуштувати ц╕╓╖ звабливо╖ страви.

За к╕лька хвилин оф╕ц╕ант з'явився знову й попрямував до столика "Дволикого", несучи замовлення. Серед ╕ншого – ╕ порц╕ю морозива з шоколадом ╕ гор╕хами.

"А цей красунчик з голл╕вудською зовн╕шн╕стю такий же сластьон, як ╕ Лисиця", – подумав поет.

Новим охочим попо╖сти став "Гойко М╕т╕ч". У знайомому вже тен╕сному костюм╕ ╕ з╕ скрученою в трубочку газетою в╕н пройшов до в╕льного столика й "окупував" його. Поки не було оф╕ц╕анта, розгорнув газету й почав роздивлятися.

З'явилися близнюки. Учора поет ╖х наче не бачив. Не пом╕тив просто. А може, – залишилися з минулого за╖зду. Таке теж може бути. Йдучи, про щось неголосно говорили. Теж обрали в╕льне м╕сце. ╤ перемовлятися продовжили.

П╕сля них п╕дтягнувся "Японець". ╤ теж с╕в окремо. Ресторанчик наповнювався поступово. ╤ роботи в оф╕ц╕анта та кухар╕в додавалось.

А ось ╕ Богдан. Непоквапом крокував залою. Обличчя значно спок╕йн╕ше. Його мала людина, що вдало виконала чи╓сь прохання ╕ тепер почува╓ться задоволеною.

– Чудово, – весело кивнув Лисиця, п╕дсуваючи ст╕лець. – М╕й "невеличкий злободенний в╕рш" з ягняти вже готовий? Тод╕ почнемо.

Заходився прилаштовувати серветку.

– Я хот╕в би, – пов╕в дал╕ в╕н, – щоб ви теж скуштували цю смакоту.

– Не в╕дмовлюсь. – Слина гайнула сама собою.

– Гаразд, – сказав Лисиця. – Але погодьтесь, яке вишукане й водночас недоречне по╓днання – назва л╕тературного жанру й баранина. А м╕ж ╕ншим, ╕сну╓ ц╕ла легенда. Колись давно, у стар╕й Франц╕╖, одна юна марк╕за почула в╕д сус╕да за столом, що напередодн╕ його частували чудовими еп╕грамами. Повернувшись додому, вона наказала кухарев╕ приготувати цю страву на вечерю. Одначе кухар виявився не з простак╕в, ╕ сам вигадав ╖╖. Отак завдяки елементарному нев╕гластву й велик╕й винах╕дливост╕ серед страв французько╖ кухн╕ з'явилась "еп╕грама з ягняти". А ще кажуть, що нев╕гластво шк╕дливе. У нашому випадку все в╕дбулося якраз навпаки.

Богдан ╖в ╕з задоволенням. Св╕же морське пов╕тря явно розпалило шалений апетит. Тейлор, покуштувавши "еп╕грами", похвалив ╖╖ ╕ взявся до ростб╕фа. ╤ теж не в╕дставав.

За к╕лька хвилин зайшли Кр╕ст╕н з чолов╕ком. Неповторна, у чергов╕й сукн╕, вона здавалася ще приваблив╕шою, н╕ж учора. ╤ хоча сьогодн╕шня одежа зовс╕м закрита, ця обставина аж н╕як не вплинула на присутн╕х чолов╕к╕в, хтив╕ погляди яких Кр╕ст╕н поглинала, наче сонячна батарея, з кожним кроком усе зб╕льшуючи к╕льк╕сть з╕брано╖ енерг╕╖. В╕д то╖ енерг╕╖ вона починала св╕титися ще яскрав╕ше у горд╕й крас╕ та неприступност╕. Це, зв╕сно, не подобалося ╖╖ войовничому супутников╕.

Коли пара проходила повз "Дволикого", Кр╕ст╕н ледь пом╕тно, майже самими очима посм╕хнулась. Обрала такий момент, коли ╖╖ обличчя не могли бачити н╕ "законний", н╕ присутн╕. ╤ лише Богдан з Тейлором кра╓м ока заглед╕ли оте непом╕тне "послання".

"Що ж, – подумав Лисиця, – роги – одв╕чна прикраса чолов╕к╕в красивих дружин. ╤ тяжка ноша". ╤ вже вкотре згадав свою шлюбну катастрофу. Яка ж вродлива Ре╜╕на! Фантастично! Правда, вона примудрилася почепити Богданов╕ щось схоже на роги, нав╕ть не ставши дружиною. Зупинившись за крок. ╤ раптом... Лисиця прозр╕в. ╤ – страшенно зрад╕в. Зрад╕в уперше за весь той час, що пройшов п╕сля «майже одруження». Зрад╕в, як це ран╕ше в╕н ум╕в робити у тому, докатастрофному житт╕, де все здавалося ╕накшим – св╕тлим ╕ чистим. Чи, може, т╕льки здавалося?.. Зрад╕в в╕д того, що подружн╓ життя з Ре╜╕ною розладналося не почавшись. Що в╕н лишився в╕льним, а роги оминули його голову. ╤ заспоко╓ння при╓мним теплом розлилося ус╕м т╕лом. А отой маленький п╕столет, що усе ще продовжував лежати на дн╕ вал╕зи, здався непотр╕бом ╕ великою дурницею, так само, вт╕м, як ╕ сам невдалий шлюб.

– А мен╕ все ж дивно, – почав Тейлор, коли зак╕нчували сн╕данок, – чому це ви не замовили морозива?

– Браво, м╕стере Тейлор, – з╕ щирою рад╕стю в╕дпов╕в Лисиця. – Ви буквально прочитали мо╖ думки.

– Тод╕ я замовляю дв╕ порц╕╖, – зробив царський жест поет, н╕би в його жилах текла кров пращура-купця-гульт╕паки, – одну призову, а ╕ншу – для себе. Мене, зна╓те, теж потягнуло на солодощ╕.

Коли принесли морозиво, Богдан накинувся в╕дразу. Поет вир╕шив гарненько розм╕шати. Але почати ╖сти йому не дали. До них швидко наблизилась Кр╕ст╕н.

– Вибачте мою нахабн╕сть, джентльмени, – почала прохацьким тоном вона. – Але тод╕, на палуб╕, ми не встигли як сл╕д познайомитись. Хочу це виправити. Мене звати Кр╕ст╕н Бр╕ссон.

Чолов╕ки представились.

– Тут така ситуац╕я..., – повела невпевнено Кр╕ст╕н. – Ми з чолов╕ком – його звати Альбер – побились об заклад. Я сказала, що домовлюся з шановним поетом про творчий веч╕р. Гадаю, це буде ц╕каво. Коли сво╖ твори чита╓ автор, вони наче оживають по-справжньому, стають зрим╕шими, такими, якими в╕н ╖х задумував. Ви – людина, в л╕тературних колах в╕дома. Тож багатьом нав╕ть сама присутн╕сть запам'ята╓ться надовго. Як раптовий доторк до в╕чного. Що скажете? – Кр╕ст╕н подивилась на Тейлора таким благальним поглядом, що нав╕ть якби вона зараз попросила його погодитись визнати себе автором "╤лл╕ади" та "Од╕ссе╖" ╕ пот╕м у цьому статус╕ провести творчий веч╕р в Аф╕нах, в╕н все одно здався б. Та молода ж╕нка, схоже, думала ╕накше. ╤ для того, щоб поета дотиснути остаточно, додала:

– Альбер, ви т╕льки уяв╕ть, каже, що в мене н╕чого не вийде... Насм╕ха╓ться... Я ж п╕сля в╕дпочинку розпочинаю працювати репортером на чолов╕ковому телеканал╕ TV/AB. В╕н, правда, до сих п╕р ще не зовс╕м погодився. Не в╕рить у мене. А мен╕ – ви нав╕ть не уявля╓те – наст╕льки сильно хочеться! Просто не можу дочекатися, коли в╕зьму м╕крофон ╕ стану перед камерою. Тому – рятуйте. У першу чергу – мою в╕ру в себе. Благаю, не в╕дмовте. Для мене це надзвичайно важливо.

Лисиця й Тейлор поглянули на Альбера. Той спостер╕гав, не приховуючи посм╕шки. Знущально╖. Скептично╖. Це стало останньою краплею, ╕ Тейлор р╕шуче сказав:

– Скаж╕ть чолов╕ков╕, що в╕н програв.

"Манекенниця" зробила рух назустр╕ч поетов╕. Богданов╕ здалося, що зараз станеться неймов╕рне: Кр╕ст╕н повисне на поетов╕й ши╖ та зац╕лу╓ його. Перша думка – поц╕кавитися у м╕стера поета, як у нього з ф╕зичною формою ╕ з якою швидк╕стю в╕н б╕га╓ стометр╕вку. Та ж╕нка зупинилася, лише грайливо п╕дморгнувши чи то т╕льки Тейлоров╕, чи обом в╕дразу. Богдан подумав про роги. Тейлор – про сво╖ молод╕ роки. Неважко здогадатися, про що подумав Альбер...

Кр╕ст╕н розвернулася й хот╕ла п╕ти, але Марк почав:

Люб╕ть поет╕в ще живими

(Як, зв╕сно, ╓ за що любить),

А не тод╕ як домовини

Над ними дошка загримить...

Н╕ма сховала домовина...

А тут його – ╕ до святих,

Та не ╕кона в╕н, людина...

Люб╕ть поет╕в ще живих.

Красун╕ довелося повернутися до Тейлора й послухати.

– Я подумаю, – сяйнула вона такою чар╕вливою усм╕шкою, що в╕д не╖ розтануло б нав╕ть усе замерзле в Г╕перборейському океан╕. А не те що серце якогось там поета. Хай ╕ талановитого. Хай ╕ поважного.

– Я чекатиму, – знайшов силу п╕д╕грати в╕н.

Красуня п╕шла. А Тейлор нахилився до Богдана ╕ тихо прочитав:

Незчу╓мось – як св╕тла вмить не стане...

Незчу╓мось – ╕ ми вже без одеж...

Незчу╓мось, коли для нас настане

Чар╕вна н╕ч вседозволу й безмеж...

Лисиця змовницьки п╕дморгнув.

До зали зайшов м╕стер Казандзак╕с ╕ голосно, наче середньов╕чний глашатай на м╕ськ╕й площ╕, пов╕домив:

– Лед╕ та джентльмени. Запрошую охочих взяти участь у кубку "Прер╕╖" з тен╕су. Початок за дв╕ години на нашому корт╕. Ракетки можна одержати в мене. Головний приз – великий торт-кубок, яким переможець матиме честь ус╕х пригостити.

Пролунали схвальн╕ вигуки й аплодисменти.

– Отже, за дв╕ години, лед╕ й джентльмени – повторив "глашатай" ╕ одразу ж посп╕шив у численних нев╕дкладних справах.

Тим часом б╕ля Богдана, Тейлора й Кр╕ст╕н, що так ╕ не встигла в╕д╕йти в╕д компан╕╖, з'явився "Дволикий" ╕, подарувавши пожмакану посм╕шку, мовив:

– Дозвольте в╕дрекомендуватися – Керр╕ Лукас.

Ус╕ теж назвалися.

– То що, джентльмени, – сказав "Дволикий", – схрестимо ракетки за кубок "Прер╕╖"?

Кр╕ст╕н спалахнула образою:

– А чому це лише "джентльмени"? По-мо╓му, м╕стер Казандзак╕с запрошував охочих. Це по-перше. А по-друге: ви що, у мен╕ г╕дного суперника не бачите?

– Даруйте, люба, – ув╕мкнув задню передачу "Дволикий", – я не п╕дозрював, що мо╖ невинн╕ слова можуть вас образити. Дивлячись на вас, почина╓ш думати, що так╕й ж╕нц╕ треба брати участь у св╕тових конкурсах краси, де ви, безперечно б здобували перемогу за перемогою, а не сперечатися на корт╕ (та ще й з чолов╕ками!) за право пригостити вс╕х тортом. Яким би кул╕нарним супершедевром в╕н не був. Нав╕ть зважаючи на досить пристойну квал╕ф╕кац╕ю тутешнього кухаря.

М╕стер Лукас, як здавалося збоку, битий дипломатичний вовк, швидко викарабкався ╕з незручно╖ ситуац╕╖, у яку сам же себе й загнав. Ус╕ зрозум╕ли: Лукас – не з простак╕в. ╤ зна╓, куди, де й коли яке слово треба вставити.

– ╤ все-таки, – не гасла Кр╕ст╕н, – попри вашу улесливу риторику (розц╕нюю ╖╖ як намагання усунути сильного конкурента) я йду одержувати ракетку!

Вона зараз – нестримна, руйн╕вна й нещадна сила, ставати на перешкод╕ як╕й дор╕внювало смертному вироку. Без шанс╕в на помилування. Н╕ тепер, н╕ в майбутньому. Коли оголосять амн╕ст╕ю.

– Чудово. Ваша участь стане окрасою, – в╕дпустив ще один компл╕мент Лукас ╕ теж усм╕хнувся.

Побачивши цей обм╕н усм╕шками, чолов╕к Кр╕ст╕н п╕дв╕вся з-за столика й посп╕хом наблизився до гурту.

– А ви, м╕стере Бр╕ссон, – намагаючись пригасити агрес╕ю, якою паш╕в чолов╕к "манекенниц╕", мовив Тейлор, поправивши окуляри, – як ставитесь до спорту й до тен╕су зокрема?

– Дивитися – люблю, а щоб грати – то й н╕, – переключився Альбер (молодець, поете, тактик!). – Я, взагал╕, – лучник. Кубки брав. А от на "╢вропу" та "св╕т" так ╕ не засв╕тився, – прозвучало з╕ щирим сумом. – А тен╕с – то стих╕я Кр╕ст╕н. – В╕н ╕з задоволенням подивився на дружину. Захоплен╕сть видно за к╕лометр.

– Познайомся, Альбере, – сказала примирливо Кр╕ст╕н, – це – м╕стер Лукас.

– Щиро радий, – подав правицю мсь╓ Бр╕ссон, хоча зараз йому б╕льше пасувало "мсь╓ Зевс-Громовержець". Та й блискавки гн╕ву не забарились. Дв╕ вилет╕ли з очей ╕ майнули прямо до Лукаса.

– А це, – вела дал╕ чар╕вна Кр╕ст╕н, – м╕стер Фокс ╕ м╕стер Тейлор. Так-так, м╕стер Тейлор. Той самий Марк Тейлор, в╕домий поет. Його зб╕ркою "Ос╕ння подорож до л╕та" я саме насолоджуюсь. Чудов╕ в╕рш╕. Я захоплена. М╕стер Тейлор, до реч╕, погодився на мою пропозиц╕ю. ╤ тепер я займуся влаштуванням його творчого вечора.