Текст книги "Факир (СИ)"
Автор книги: Вячеслав Васильченко
Жанр:
Прочие детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)
– За якихось п╕вгодини-годину будемо на Авг╕, – п╕дсумував м╕стер Тейлор ╕ подивився на "Tissot".
– Але ж яка вродлива, – не в╕дпускали Богдана чари "манекенниц╕". ╤ слова нового знайомого пролет╕ли повз вуха. Та поет на те не образився. Усе чудово розум╕в – молод╕сть ╓ молод╕сть. До того ж краля – ╕ справд╕ "магн╕т" для очей. Нестримних. Чолов╕чих...
– Ну то що? – мовив поет, опустивши правицю на Лисицине плече, – п╕демо збиратися? Скоро десантування на цю "терра ╕нкогн╕та".
Богдан вип╕рнув ╕з роздум╕в (хоч як там не солодко-г╕рко!). ╤ нарешт╕ почув Марка. Що ж, згоден. Пора.
26 вересня 1993 року, бухта б╕ля Авг╕, 15 год. 23 хв.
Б╕лосн╕жний «Делавар» заморено клокав, мов стара квочка, що вже не раз утомилася клопотати б╕ля виводка. ╤ це наводило на думку, що перша молод╕сть катера, попри весь наведений лоск, минула таки не вчора. ╤ цей «наштукатурений» пенс╕онер давно благав хазя╖на зам╕нити свою добряче вже спрацьовану начинку. Та ось клопотання стихло. ╤ «Делавар» пришвартувався до п╕рса, довол╕ довгого й зручного. Пасажири, неголосно перемовляючись, рушили на берег. Останн╕ми йшли Лисиця ╕ Тейлор.
– То ось який ти, Авг╕? – перекидаючи вал╕зу з л╕во╖ у праву, мовив Богдан ╕ продовжив обводити поглядом "д╕лянку земл╕, з ус╕х бок╕в оточену водою", що нависала над причалом. – До реч╕, "Авг╕" – грецькою "зоря".
– Симпатична назва, – замр╕яно оц╕нив поет. – Ут╕м, ╖╖ ще потр╕бно виправдати. Поживемо на цьому "косм╕чному т╕л╕" – побачимо.
– А ви не зауважили, що панс╕онат назива╓ться "Прер╕я", катер – "Делавар". Нетутешня екзотика. Чи не забагато ╕нд╕анських мотив╕в? – Та╓мнич╕сть без дозволу застрибнула до Лисициних ╕нтонац╕й. Без розгону. ╤ жердини.
М╕стер Тейлор зупинився, поставивши вал╕зу, ╕ поправив окуляри.
– Щиро кажучи, – мовив в╕н, – радий, що доля послала у нов╕ знайомц╕ саме вас. З вами легко. Весело. ╤ – ц╕каво... Н╕, доведеться-таки облишити поез╕ю ╕ взятися до роман╕в. Детективних. Присягаюсь, що з вами у рол╕ головного героя вони б мали шалений усп╕х. Уяв╕ть: автор – англ╕╓ць, детектив – укра╖нець, м╕сце д╕╖ – остр╕в посеред Егейського моря... П╕дступний злочинець, убивство, п╕дозра, захоплив╕ верс╕╖, гостр╕ моменти, непередбачуван╕ перипет╕╖, розсл╕дування заходить у глухий кут ╕ раптом – детектив ч╕тко розклада╓ потасовану колоду факт╕в масть до маст╕... Та в кого не перехопить дух в╕д усього цього? Ну як?
– Жартуйте-жартуйте, – усм╕хнувся Богдан. – Але в жарт╕ жарту небагато.
– Вам не до душ╕ пропозиц╕я? – здивувався Тейлор.
– Чому ж? До душ╕, – стенув плечима Лисиця. – Нав╕ть до т╕ла.
– Отож...– закивав поет. – Щоправда, у нашому випадку – все жарт.
– Це точно... Але я знову про екзотику. Хочете пар╕?
– На яких умовах? – загор╕вся Тейлор.
– Отже, ви не проти, – зрад╕в Богдан. – Чудово. – В╕н прихилився до поета й дал╕ пов╕в майже пошепки: – Берусь стверджувати, що власники панс╕онату або ╕нд╕анц╕, або полюбляють романи про них. Не хочу називати цей здогад "верс╕╓ю", щоб знову не насм╕шити.
– Ваша ставка? – Тейлор економив слова.
– Стривайте, – розпалювався Богдан. – Зроб╕мо як джентльмени: я називаю вашу ставку, а ви – мою. Згода?
– Гаразд, – без вагань погодився поет.
– Гранд╕озно, – зацв╕в азартом Лисиця. – Але дозвольте маленьку передмову. Р╕ч у т╕м, що я з дитинства люблю морозиво. Скажу б╕льше: та любов уже переросла в при╓мну патолог╕ю. Особливо ж – ╕з гор╕хами та шоколадом. Тож ваша ставка – тринадцять порц╕й морозива.
– Добре. – Поет знову не вагався. – Т╕льки чому саме тринадцять?
– Зна╓те, – задумливо почав Богдан, – не хочу здатись неориг╕нальним, але це мо╓ найщаслив╕ше число. Див╕ться: народився тринадцятого. Шкода, що м╕сяц╕в у роц╕ лише дванадцять, а то б тринадцятий обов'язково став би мо╖м. А так – в╕н лише дванадцятий. Номер мого будинку – тринадцятий, автобусом добираюсь до метро – тринадцятим, номер школи, де я навчався, – теж тринадцятий. Ун╕верситетська група на першому курс╕ – в╕дпов╕дно... Треба ще й одружуватися було тринадцятого. Власне, я так ╕ планував, але Ре╜╕на: "чортова дюжина"... "нещасливе число"...
Останн╕ слова в╕йнули сумом. Засочилася кров з╕ св╕жо╖ рани. Знову...
Тейлор наче й не пом╕тив цього перепаду й весело сказав:
– Тод╕ ваша ставка – дв╕ пляшки шампанського. На виб╕р.
– Згода. Отже – пар╕?
– Пар╕.
Ударивши по руках, узяли вал╕зи й рушили доганяти, бо решта вже п╕дходила п╕д сам╕с╕нький панс╕онат.
В╕д п╕рса вгору, до панс╕онату, вели зручн╕ сходи з перилами. Л╕воруч розкинувся пляж. Праворуч – бухта. Зручно ╕ – благодать. Усе це ста╓ тво╖м. Хай ╕ не надовго. Та все одно тво╖м. Щоб ти забув про роботу, турботи, проблеми. А згадав про себе. Що ти – людина. ╤ насолоди цього св╕ту теж для тебе. Бери ╖х. П╕дставляй ус╕ руки. Аби т╕льки дон╕с. ╤ зробив з ними все, що захот╕в. Бо ти на цей час ста╓ш володарем себе.
Авг╕ – не такий ╕ великий. Хоча й не маленький. На простор╕й р╕внин╕ височ╕╓ триповерхова буд╕вля "Прер╕╖", оточена буйною рослинн╕стю та с╕тчастим парканом. На весь цей окультурений "остр╕в в остров╕" спок╕йно поглядали монументально-незворушн╕ гори. З першого ж погляду на цю величну картину розум╕╓ш, що арх╕тектор спланував усе майстерно. Вдало "по╓днав особливост╕ рель╓фу з естетикою свого витвору". Та придивись уважн╕ше – ╕ виника╓ крамольна думка: ╕накше, нав╕ть при надзвичайному бажанн╕, зробити просто неможливо.
Лисиця й Тейлор при╓дналися до решти, що дисципл╕нованим гуртом скупчилася б╕ля клумби з трьома пальмами, за якою – склян╕ двер╕ входу. Оч╕кували порть╓. Так зазначено у вимогах. Та й на пов╕тр╕ це робити при╓мн╕ше. ╤ корисн╕ше. Для здоров'я.
Коли п╕дн╕малися сходами, Богдан автоматично порахував к╕льк╕сть прибулих – дев'ятнадцять. Не багато ж. Та це й добре. Менше галасу. ╤ розв╕ятись, забутись, загубитись на цьому далекому самотньому остров╕ буде неважко.
З╕ скляних дверей з'явився елегантний, класично зодягнений чолов╕к.
– Дуже прошу мене вибачити, лед╕ та джентльмени, – почав, наче хвилюючись, в╕н, – я гадав, що ви прибудете дещо п╕зн╕ше, ╕ тому виникла невелика затримка. Ще раз – пробачте. Вважаю, цей невеличкий ╕нцидент пройде для вас непом╕ченим ╕ стане найб╕льшою прикр╕стю за час в╕дпочинку.
Дехто посм╕хнувся, наче погоджуючись, що все буде саме так. Обличчя ╕нших залишились недоторкано-нейтральними. ╥х власники, най╕мов╕рн╕ше, усе пропустили повз вуха ╕ мали на думц╕ лише одне – якомога швидше переступити пор╕г апартамент╕в, як╕ стануть на к╕лька тижн╕в ╖хньою тимчасовою власн╕стю.
– А зараз, – в╕в дал╕ розпорядник, – прошу до панс╕онату. У хол╕ ви одержите ключ╕ в╕д ваших номер╕в.
"Так╕ повинн╕ подобатись ж╕нкам", – подумки резюмував Богдан, дивлячись усл╕д елегантному порть╓, а вголос мовив:
– М╕стере Тейлор, не бажа╓те ще одного пар╕?
Поет ледь пом╕тно п╕дморгнув:
– З вами др╕мати н╕коли... Н╕, таки шикарно, що Творцев╕ спало на думку перехрестити наш╕ шляхи. В╕дчуваю, що проведений з вами час стане ц╕кавим. ╤ згадуватиму його часто. З при╓мн╕стю.
– Ну, то як вам моя пропозиц╕я?
– Нав╕ть не знаю, – продовжували звучати в голос╕ поета грайлив╕ нотки. – А якщо обидва рази ви будете на кон╕? Так ╕ збанкрутувати недовго. На морозив╕. Хто зна╓, чи не заманеться вам ╕ дал╕ знову й знову битися з╕ мною об заклад, бачачи, що Фортуна п╕дморгу╓ т╕льки вам? А, може, ви нав╕ть зна╓тесь ╕з надприродними силами?
– У такому раз╕ я б грав у карти й на рулетц╕, – посм╕хнувся Лисиця. – Не хвилюйтесь, друже. До банкрутства я вас доводити не збираюсь. Тому цього разу вашою ставкою буде "Ревю заплаканих небес".
Поет зм╕нився на обличч╕.
– Зв╕дки ви зна╓те?
– Н╕чого надприродного, – заспоко╖в Лисиця, – просто, коли ми збирались, ви д╕ставали з вал╕зи капелюха. ╤ я мимох╕ть поглянув на ваш╕ реч╕.
– Фух, – з╕тхнув з полегшенням поет, – а я вже подумав...
– Ну, то як щодо пар╕, – тупцював на сво╓му Богдан.
– Т╕льки з вами, друже, ╕ – востанн╓.
– Берусь стверджувати, що двер╕ мого номера ╕з цифрою "тринадцять".
– А це ми зараз ╕ перев╕римо, – потер долон╕ поет.
Тим часом в╕дпочивальники зникли за прозорими дверима. ╤ лише дв╕ самотн╕ постат╕ й дал╕ стояли б╕ля вал╕з, розмовляючи. Збоку здавалося, що в ╖хньому житт╕ все склалося саме так, як бажалося, ╕ що життя перетворилося на суц╕льний празький торт. ╤ все у ньому залежало в╕д них. Але ось ╕ вони рушили.
Раптом – цвьох!
Дивний р╕зкий звук, схожий на удар батога, пронизав ╕ пов╕тря, ╕ спок╕йну розм╕рену тишу. Богдан в╕дчув, що вал╕зу начебто хитнуло в його б╕к. Коли ж зупинився ╕ глянув на багаж, здивувався так, немовби углед╕в щось м╕стично-жахливе. ╤ дивуватись-таки було чого. У вал╕з╕ стирчала... стр╕ла. Перех╕дний вид метально╖ збро╖ в╕д каменюки до кул╕. Стр╕ла, якою однаково майстерно волод╕ли, щоб запод╕ювати смерть, ╕ древн╕ Богданов╕ пращури, ╕ кочов╕ племена степовик╕в, ╕ геро╖ ╕стор╕й про ╕нд╕анц╕в.
– Чудас╕-╕-╕я, – протяг розгублений Богдан, ковтаючи.
– Н╕чого ж соб╕! Еп╕зод з вестерна, – додав не менш наполоханий Тейлор, ╕ обидва, наче п╕сля команди, звели голови у той б╕к, зв╕дки, ймов╕рно, ту стр╕лу й випущено. Але кущ╕ збер╕гали спок╕й. ╤ мовчання.
Лисиця витяг стр╕лу. На щастя наконечник зал╕з не надто глибоко – десь ледве б╕льше половини. Богдан зрозум╕в, чому сталося саме так: стр╕ла влучила якраз туди, де лежав п╕столет. Хоч у такий спос╕б жорстокий нос╕й смерт╕ зробив добру справу. Зараховано!
Оглянув стр╕лу. Як╕сна. "Продукт виробництва". Через усю довжину написано: "Прив╕т в╕д Ункаса".
– А нею вбити – як раз плюнути, – мовив поет, що теж уважно оглянув "ориг╕нальне прив╕тання" в╕д героя, якого насправд╕ ж не ╕снувало. Але якщо й припустити протилежне, його душа з тих давн╕х час╕в прожила вже штук ╕з п'ять житт╕в. Однак стр╕ляти з лука вона все одно не могла. Та й писати на стр╕лах теж.
– А чи не зда╓ться вам, друже, – наче й н╕чого не сталося, звернувся до поета Богдан, – що це м╕й перший, хоч ╕ небезпечний, крок до морозива?
– Можливо... – Поет усе ще намагався хоч кого-небудь углед╕ти серед кущ╕в. Та ось повернувся: – Хоча й шампанське в╕д мене аж н╕як не в╕ддалилось.
Ще раз оглянули стр╕лу. Нового та н╕чого не сказала. Роззирнулися. Усе тихо й спок╕йно. Жодного натяку на «стр╕льця». Веселенький початок в╕дпочинку...
Лисиця заховав до з╕псовано╖ вал╕зи ну дуже ориг╕нальний "прив╕т в╕д Ункаса". ╤ «пастухи задн╕х» рушили до панс╕онату.
Глава ╤╤. "Другий прив╕т в╕д «Ункаса»
26 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 15 год. 57 хв.
Гостей розм╕стили на другому поверс╕. Практично в ус╕х к╕мнатах.
Одержуючи в╕д елегантного порть╓ ключ, Лисиця переможно усм╕хнувся: "апартаменти" позначено цифрою "дв╕ст╕ тринадцять". Другий поверх, тринадцята к╕мната. Поет змовницьки п╕дморгнув ╕ показав "в╕ктор╕ю". Так одним махом Богдан "надбав" ╕ номер, ╕ поетичну зб╕рку Марка Тейлора. Залишалось дочекатися морозива. З гор╕хами й шоколадом.
Поетов╕ д╕стався дв╕ст╕ другий.
Про та╓мничий постр╕л, що з╕псував вал╕зу, а якби не п╕столет, то й реч╕ гардеробу, домовились поки мовчати.
Примостивши невеликий скарб, Лисиця втомлено впав у "п╕дкову" кр╕сла. Нарешт╕. Можна трошки розслабитись. Де не взявся й почав налягати сон. Сильним ╕ п╕дступним удавом виповз ╕з-п╕д кр╕сла ╕ враз обвив к╕лькома зал╕зними к╕льцями. Й не ворухнутись. Богдан не в╕д того, щоб ╕ п╕ддатися. Та в двер╕ як на лихо постукали. ╤ сон мов рукою зняло. П╕дв╕вся й роздратовано рушив в╕дчиняти.
Тейлор.
– Заходьте, – стримано мовив Богдан.
– Пробачте, що турбую, – почав заходячи поет, – але в мене – ц╕кав╕ новини. Щойно по телев╕зору виступав сл╕дчий у справ╕ ото╖ м╕льйонерово╖ доньки, Пенелопи Димитр╕ад╕с, чи як там ╖╖... Ви мали рац╕ю. Д╕вчина ночувала в готел╕ з коханцем. Але все складн╕ше, н╕ж ви передбачали. Пенелопин плейбой намовив ╖╖ утекти з ним до Штат╕в. Д╕вчина прихопила вс╕ сво╖ прикраси. Але в╕д снод╕йного, п╕дсипаного м╕стером... м╕стером Дайарм╕дом, так, зда╓ться, назвався в╕н (хоча, швидше за все, це пр╕звище вигадане), Пенелопа м╕цно заснула. А прокинулась жорстоко ошуканою. Так би мовити, у квадрат╕. Н╕ коханця, н╕ коштовностей.
– Ц╕каво, – мовив Богдан, рад╕ючи в думках: влучив майже в десятку.
– Але це ще не все, – провадив дал╕ Тейлор. – Мабуть, пол╕ц╕╖ було б не так уже й важко в╕дшукати отого Дайарм╕да. Але виникла проблемка. Молодик, убитий двома постр╕лами т╕╓╖ ж таки ноч╕, що й пограбовано м╕с Димитр╕ад╕с (ви про нього теж читали), ╕ ╓ м╕стер Дайарм╕д. Тому сл╕дчий ╕ попросив про допомогу через телев╕зор.
– Он воно що, – протяг замислившись Богдан, – це ста╓ нав╕ть дуже ц╕кавим.
– Еге ж! Але ще ц╕кав╕ше те, що "коштовност╕ Пенелопи" безсл╕дно зникли в нев╕домому напрямку. ╤ без того заплутану ниточку вже й зовс╕м об╕рвали... Техн╕чно...Сл╕дчий згадав про дивну деталь. Але вона вам в╕дома. Убитий, помираючи, написав на брук╕вц╕ кров'ю (експертиза це засв╕дчила) "м╕стер Чуж╕ Обличчя". Дивно. Що це може означати? Про що хот╕в сказати коханець м╕с Димитр╕ад╕с перед смертю?
– ╤ чи ма╓ це якийсь стосунок до злочину?
– З вашого дозволу я сяду, – мовив м╕стер Тейлор ╕ опустився в Лисицину "п╕дкову".
– Звичайно-звичайно, – заметушився Богдан, – я зовс╕м забув. Даруйте.
– Пусте. Сам винен. Замак╕трив вас.
"М╕стер Фокс" кинув себе до ╕ншо╖ "п╕дкови".
Поет д╕став пачку "West" ╕ зачад╕в з такою насолодою, наче то найпри╓мн╕ша вт╕ха на св╕т╕. Хоч, може, так воно ╕ ╓. Богданов╕ захот╕лося зробити те ж саме.
– Палю мало, – трохи втамувавши тютюнову спрагу, сказав поет, поправивши окуляри. – Але коли починаю працювати, то й л╕к гублю... пачкам.
– Сп╕вчуваю, – п╕дтримав Лисиця. – А я, зна╓те, ще з дитинства обминув цю напасть. Куштувати, як ╕ вс╕, зв╕сно ж, куштував, але тим ╕ зак╕нчилось. ╤ щасливий. Виявля╓ться, без цього теж можна жити. ╤ довол╕ непогано.
– Ваше щастя, – сказав "кур╕й з╕ стажем". – А я... Та вже... що кому написано. Як не судилося м╕стеру Дайарм╕ду порозкошувати за чужий рахунок, то й отримав дв╕ кул╕. А не розк╕шне до скону життя.
– Хвилиночку, – аж вибухнув Богдан, – а не могла Пенелопа, доня-янголятко, сама усе це придумати. ╤ б╕долашний Дайарм╕д – лише нещасна жертва ╖╖ жорстокого плану?
– Популярн╕ше... – не все втямив Тейлор.
– Хто зна╓, чи ╕снували вчорашньо╖ ноч╕ "коштовност╕ Пенелопи". А чи не може бути так, що ╖х уже давно й сл╕д захолов. Тому, аби ╖х "списати", ╕ поставлено той спектакль. Може, все це – вдале "переведення стр╕лок"?
– А що? Ц╕лком схоже на правду, – самозаглибився поет. – Ц╕лком. Тод╕ сл╕дч╕ даремно напинаються. Н╕ вуха не побачити. Н╕ л╕ктя не вкусити.
╤з динам╕ка над дверима пролунав голос порть╓:
– Шановне товариство. Зараз у нашому затишному ресторанчику в╕дбудеться святковий об╕д на честь початку роботи останнього в цьому сезон╕ за╖зду. Це – коли вийти з "Прер╕╖" – л╕в╕ше ╕ вперед. Радо чека╓мо вс╕х.
– Непогана ╕дея, – пожвав╕шав Богдан. – ╤ – доречна. У мене всередин╕, зда╓ться, ожив стоголовий дракон. ╤ почина╓ все сильн╕ше ворушитися, вимагаючи чогось ╖ст╕вного для кожно╖ з гол╕в.
– Я теж не в╕д того, щоб попрацювати щелепами.
– Тод╕ я швидко переодягнуся.
Поет подався до себе. Теж "зм╕нити шкуру". Щоб ╕ти й годувати дракон╕в. Ус╕ ╖хн╕ сто гол╕в.
26 вересня 1993 року, остр╕в Авг╕, 16 год. 30 хв.
Невеликий ресторан ╕з терасою оформлено в «╕нд╕ансько-мисливському» стил╕. На ст╕нах – фото й малюнки ╕з життя червоношк╕рих, голови добутих трофе╖в (швидше муляж╕), ╕м╕тац╕╖ шкур.
На "званий об╕д" з╕бралися майже вс╕. Кр╕м ж╕нки, що нагадувала черницю – у темному однотонному одяз╕ та з аскетичними манерами.
Товариство складалося в основному з чолов╕к╕в. Р╕зних за в╕ком ╕ зростом – в╕д високого юнака з довгим волоссям до двох ветхих, але жвавих д╕дк╕в, що нагадували постар╕лих театральних актор╕в. ╢дине, що було сп╕льним для вс╕х, – кожен одяг костюм. Ще б пак! Об╕д майже оф╕ц╕йний. А кожен чолов╕к, що поважа╓ себе й товариство, мусить з'являтися "м╕ж люди" лише в костюм╕. Акс╕ома. "Окостюмлений чолов╕к" – агент урочисто╖ под╕╖. Окр╕м того, костюм, як ╕ синець, – класична прикраса для справжнього «мена».
Ж╕нок – три: Кр╕ст╕н, шатенка ("приручена" блондином) ╕ старенька в окулярах (як здалося Лисиц╕ – н╕мкеня). Кр╕ст╕н з'явилася в шикарн╕й веч╕рн╕й сукн╕ з глибоким декольте й оголеною спиною. Чолов╕ки "роздягально" поглядали на принадну красуню. Кр╕ст╕н це подобалось. Задоволення вигравало на ╖╖ вродливому обличч╕. ╤ ж╕нка цього не приховувала. Опинитися в центр╕ уваги – чи не найзапов╕тн╕ша мр╕я кожно╖, а може – ╕ сенс життя. ╤ хай сперечаються, що це не так. Нав╕ть якщо й виграють, насправд╕ все ╕накше. Саме так, як хоче ж╕нка...
Зате чолов╕ка "манекенниц╕" шматувало протилежне. Його розгн╕ване обличчя ╕нших думок не викликало. Здавалося, Альбера вил╕пили з однор╕дного, без будь-яких дом╕шок, матер╕алу, назва якого – безсила лють. В╕н нагадував могутнього л╕сового вепра, легко пораненого мисливцем-новачком. Який через те став ще страшн╕шим ╕ небезпечн╕шим. В╕н метав ур╕зноб╕ч вогненн╕ блискавки злов╕сних погляд╕в ╕ майже н╕чого не ╖в. Проте, може, у нього банально бол╕в шлунок? ╤ цим усе пояснювалося?
Костас Казандзак╕с – власник "Прер╕╖" (в╕н же порть╓) виголосив промову. Побажав доброго в╕дпочинку й висловив спод╕вання, що надал╕ жодних непорозум╕нь не трапиться. Ж╕нка бальзак╕вського в╕ку у б╕лому кухарському одяз╕ п╕д схвальн╕ оплески вивезла величезний торт у форм╕ велетенського серця й поставила в╕зочок посеред зали. Казандзак╕с аплодував з ус╕ма, а пот╕м зник у справах.
Трапеза загомон╕ла р╕зними голосами.
╥ли з апетитом, але пов╕льно. Морська прогулянка допомогла. У тар╕лках навряд чи що залишиться. Та й кухарям – браво! Готувати вм╕ють. Однозначно майстри.
А ти – насолоджуйся. Почалось безтурботне життя. Ти ж при╖хав в╕дпочивати!
Лисиця з Тейлором сид╕ли за столиком дещо окремо в╕д решти. Добре по╖ли, причому – зробили це майже мовчки. А пот╕м, заспоко╓н╕, в╕дчуваючи, як орган╕зм розтягу╓ по закамаркам "корисну поживн╕сть", почали тихо гомон╕ти.
– Пропоную лог╕чн╕ вправи, – сказав Богдан, ставлячи келиха на бездоганно чисту скатертину. – Гадаю, це – в наш╕й ситуац╕╖ – найкраща розвага. Бо встати й п╕ти саме зараз, коли бенкет ще не зак╕нчено, – гучний ляпас компан╕╖, а для нас – ярлик невихованих свиней.
– Згоден, – витер серветкою губи Тейлор.
– Тод╕ погляньте на отого блондина. Що напроти шатенки сидить. Скида╓ться на скандинава. Поношений костюм з накладками на л╕ктях п╕дказу╓, що м╕стер "Скандинав" – пров╕нц╕йний клерк. Може – колишн╕й спортсмен. Статура м╕цна. Але справи йдуть кепсько. Одежа п╕дказу╓. Можливо – в╕н нав╕ть бухгалтер, що недавно повернувся з в'язниц╕, де в╕дбував за розтрату. Дал╕ – юнак з довгим волоссям. Косить п╕д х╕п╕. Виходець з ╕нтел╕гентно╖ с╕м'╖, достатньо вихований ╕ скромний, студент, точн╕ше – студент-гуман╕тар╕й (багато чита╓, з╕р попсований (мружить оч╕), але, як бачите, окуляр╕в не носить, соромиться, очевидно. У м╕стера «Студента» одяг теж такий соб╕. Отже, ф╕нансово допомагають батьки, правда, видно, й у них справи не надто добре просуваються.
Богдан замовк ╕ повернувся до Марка:
– Що скажете?
– Непогано, – погодився поет. – Теоретично.
– Це точно. Проте – лиш на словах. От якби й насправд╕ все так... А може, все якраз ╕ навпаки. ╤ м╕стер "Блондин" – н╕який не клерк, а великий ф╕нансовий ген╕й, що вщент розорився. А м╕стер "Студент" – жорстокий убивця. ╤ до всього – чудовий актор. Замулився на цей ╕дил╕чний (у св╕домост╕ спалахнуло: СТР╤ЛА)... майже ╕дил╕чний остр╕в... А детективи десь ╕з н╕г падають шукаючи... Не помилявся, поглянувши на людину, лише Великий Маестро Холмс. А я, як ви прекрасно розум╕╓те, – не в╕н. На жаль.
– На щастя, – не погодився Тейлор. – Однозначно – на щастя. Бо ви – це ви. ╢диний ╕ неповторний. Н╕ на кого не схожий. Такий, який потр╕бен Усевишньому. Можливо, саме для того, щоб так хвацько розказати правду про кожного... – Поет задумався, а пот╕м не без ╕рон╕╖ додав: – Та все одно ваш╕ спостереження ц╕кав╕. Зрештою, коли я писатиму детективн╕ романи, прототипом головного героя яких будете ви, любий м╕й друже, оц╕ ваш╕ лог╕чн╕ вправи стануть у пригод╕. Ой, як стануть! Продовжуйте.
– Гаразд, – п╕дбадьорився Лисиця. – П╕демо дал╕...
Легенька джазова музика давала спок╕й ╕ насолоду. Смачний об╕д почав розносити т╕лом нову енерг╕ю. Невелика зала зробилася оазою щастя. ╤ йти зв╕дси вже не хот╕лося зовс╕м. Нав╕ть якби кликали, щоб розказати про "коштовност╕ Пенелопи". Де лежать. ╤ ким захован╕. Нехай почекають. Тут кайфово! Не до них.
– Наступний кл╕╓нт, – Богдан уважн╕ше придивився, – отой красивий м╕цний чолов╕к. Нагаду╓ Гойко М╕т╕ча.
– А хто це? – показав "непосвячен╕сть" Тейлор.
– А, – махнув рукою Лисиця, – к╕ноактор югославський. ╤нд╕анц╕в пост╕йно грав. У вестернах ендеер╕вських. Берл╕нсько╖ к╕ностуд╕╖ ДЕФА. ╥х у нас вс╕ к╕нотеатри крутили. Ми д╕тьми по десять раз╕в дивилися. ╤ гралися в ╕нд╕анц╕в. Оцеола, Чингачгук...
– Не бачив, – пов╕домив Марк. – ╤ про актора чую вперше.
– Не страшно. Так╕ ж сам╕ казочки, як ╕ голл╕вудськ╕. Т╕льки приправлен╕ ╕деолог╕чно.
– Добре, що й не дивився. ╤ що ж? – Поет показав, що готовий уважно слухати.
– Ну-у-у, – протяг "м╕стер Фокс", – респектабельний, усп╕шний, задоволений собою. У житт╕ в нього все гаразд. Може, дантист чи х╕рург. Або юрист. Нащадок династ╕╖ профес╕йно╖. Щось таке. Престижне. Грошовите. Для сильних людей.
– Але чому сам? – нахилився ближчеТейлор, щоб н╕хто не почув. – Так╕ чолов╕ки – зазвичай шикарн╕ м╕шен╕ для ж╕нок. Невже ще н╕яка не обкрутила?
– А може, – навпаки? – запустив верс╕ю Лисиця. – При╖хав в╕дпочити в╕д них? На цьому остров╕ це якраз можливо. Ж╕нок тут небагато. Та й т╕ майже вс╕ "прилаштован╕".
– Може бути. В╕д них справд╕ треба в╕дпочивати. Хоча б ╕нколи. Для здоров'я корисно.
Богдан знову згадав Рег╕ну. Невже ╖╖ привид усе життя ходитиме сл╕дом ╕ сипатиме с╕ль на пост╕йно жив╕ рани? Невже те розчарування в людях, яке час в╕д часу виника╓ бажання погасити п╕столетом, тепер на все життя? Ось як ще бува╓... Нав╕що все це? За що?
– А он ╕ще один елегантний красень у бездоганному костюм╕, – "кивнув" очима Марк. – Теж ╕з акторською зовн╕шн╕стю. Нав╕ть схожий на когось з голл╕вудських. Т╕льки не можу допетрати, на кого. До реч╕, ви не пом╕тили, яким жад╕бним поглядом в╕н час в╕д часу погляда╓ на Кр╕ст╕н?
– Пом╕тив, – холодно в╕дпов╕в поет. – Але й вона йому вже б╕сик╕в напускала.
– ╤ що ж ми про нього можемо сказа...
Договорити Тейлор не зм╕г. Його зупинила стр╕ла. Точн╕с╕нько така сама, як ╕ та, що попсувала вал╕зу. Вона вп'ялася в рогату голову оленя на ст╕н╕. Над головою "елегантного красеня". Дивовижа змусила замовкнути. Ус╕х. Кр╕м музики. У дверях з'явився справжн╕с╕нький ╕нд╕анець. Богдан з Тейлором перезирнулись ╕ без сл╕в зрозум╕ли один одного.
Здивован╕ погляди свердлили неспод╕вану появу. Хлопець рок╕в п'ятнадцяти-ш╕стнадцяти одягнений у с╕р╕ шк╕рян╕ штани й коротку курточку на голе т╕ло. Боков╕ шви прикрашено торочками. Голова ув╕нчана довгим барвистим п╕р'ям. Обличчя – розфарбоване. За спиною – сагайдак з╕ стр╕лами. У руках – лук. До розшитого черепашками пояса приладнано томагавк ╕ н╕ж. На ногах – мокасини. Усе спорядження виконане бездоганно ╕ хлопцев╕ пасувало.
Ресторан зац╕пен╕в. Та сама галюцинац╕я у вс╕х? Не схоже. Значить, насправд╕?
"╤нд╕анець" сперся на лук ╕ обдивлявся присутн╕х.
– Що потр╕бно бл╕долицим у мо╓му в╕гвам╕? – нарешт╕ пролунав його войовничий ╕ гн╕вний голос. – Мо╖ оч╕ говорять, що серед вас ╓ ╕ вороги, й друз╕. Ункас здатний бачити птаха, коли в╕н хова╓ться за хмарами. То невже ви дума╓те, що серед вас, бл╕долиц╕, я не розгледжу лихих людей? Оч╕ старого Чингачгука вже стар╕ й засльоз╕л╕ в╕д прожитих рок╕в. ╤ не можуть в╕др╕знити сл╕д оленя в╕д сл╕ду мокасин ╕рокеза. Ви скористалися ╕ цим, ╕ його безмежною дов╕рлив╕стю, щоб потрапити сюди. Але обдурити Ункаса вам не п╕д силу. Я покликаний боротися з╕ злом. Моя рука пост╕йно шукатиме його горло, щоб безжал╕сно стиснути. Остер╕гайтеся, д╕ти зла. Я не залишу стежки в╕йни, поки не знищу вас ус╕х. Або ви не знищите мене. ╤ лише коли я п╕ду до в╕чного пристановища пращур╕в, т╕льки тод╕ випущу з рук свого неспок╕йного томагавка...
Зац╕пен╕ння тривало. Монолог "╕нд╕анця" його посилив. Здавалося, що це справжн╕й Ункас. ╤ зовн╕шн╕сть, ╕ слова хлопця переконували в цьому. Однак наступна думка руйнувала все. Зрозум╕ло. Всього-на-всього – легкий жарт м╕стера Казандзак╕са.
Та ось "Ункас" зупинив погляд на Богданов╕ й п╕д╕йшов до нього.
– ╤ ти теж тут, Соколине Око. Я давно на тебе чекав. Але чому ти в ц╕й бридк╕й одеж╕ бл╕долицих, а не зодягнений так, як належить справжньому синов╕ прер╕╖? А, – перейшов в╕н на шеп╕т, – ти у розв╕дц╕? Браво, у тебе добре виходить. З╕знаюсь, я нав╕ть не одразу вп╕знав тебе. Чудово! Удвох нам буде набагато легше!
Нова хвиля зац╕пен╕ння укрила "глядач╕в". Ус╕, але, зв╕сно, найб╕льше Богдан, сид╕ли ошелешен╕. "Ункас" грав ген╕ально. Поза всяким сумн╕вом, цей хлопець мав неперевершений акторський талант.
Тим часом "голл╕вудський красень" п╕д╕йшов до оленячо╖ голови ╕, розхитавши, витяг з не╖ стр╕лу. Оглянувши, голосно промовив:
– Лед╕ ╕ джентльмени. Мушу пов╕домити, що якби оця "╕грашка" влучила в кого-небудь ╕з нас, святковий об╕д перетворився б на панахиду.
"╤нд╕анець" рвучко обернувся на слова.
– Мерзенний сине койота, затям назавше: Ункас стр╕ля╓ влучно. ╤ якщо в╕н у когось поц╕лить, та людина не г╕дна жити.
"На сцен╕" з'явилась ще одна д╕йова особа – одягнена по-д╕ловому молода д╕вчина з товстою довгою косою – ╕ кинулася до "Ункаса".
– Март╕не, ход╕мо зв╕дси, – почала вона вмовляти хлопця, тягнучи його за руку, – у нас ще багато роботи. ╥╖ обов'язково треба виконати сьогодн╕.
– Ункасове м╕сце зараз тут, а його робота – боротьба з д╕тьми зла, котрих я пом╕тив серед оцього гурту бл╕долицих. Слухай-но, ╢лено, – перейшов на шеп╕т "Ункас", прихилившись до д╕вчини, – я в╕дкрию тоб╕ велику та╓мницю. До нас прибув великий мисливець ╕ розв╕дник. Соколине Око. Ти ж мен╕ про нього читала. В╕н зараз тут, пом╕ж бл╕долицих. Замаскований. Але я його вп╕знав одразу. – ╤ хлопець показав на Богдана, в╕д чого той зн╕яков╕в. – Тепер ти теж в╕дчу╓ш, як мен╕ полегша╓. Ми будемо боротися разом.
Поява д╕вчини зруйнувала здогад про роз╕граш. Вона явно не вписувалася в д╕йство. Завершив усе м╕стер Казандзак╕с. В╕н з'явився у дверях саме тод╕, коли ╢лена дотягувала "Ункаса", хоч як той не пручався, до виходу. Елегантний порть╓ показав, що в╕н може бути суворим. ╤ нав╕ть – жорстким.
– М╕с Стефанопулос, – звернувся в╕н до д╕вчини, ╕ кожне слово, здавалося, мало по два власних м╕цних кулаки, – доки ви порушуватимете м╕й наказ? Март╕н не повинен надокучати нашим кл╕╓нтам ╕ взагал╕ – якомога менше потрапляти ╖м на оч╕. Чи ви забули про це? Не можете знайти для нього ц╕кавого заняття? Адже серед ваших обов'язк╕в – ╕ це, зда╓ться, ч╕тко обумовлено в контракт╕ – найголовн╕ший – ╕золяц╕я Март╕на в╕д кл╕╓нт╕в. ╤ це ви мусите робити, не завдаючи його хвороблив╕й псих╕ц╕ жодно╖ шкоди. Урешт╕, згадайте про розм╕р вашо╖ зарплати. А пот╕м уяв╕ть, що одного чудового дня мен╕ набридне ╖╖ платити.
Прозвучало це наст╕льки р╕зко й образливо, що не обуритися, бодай у душ╕, неможливо. Мабуть, ус╕ так ╕ зробили.
– Але, м╕стере Казандзак╕с, що я могла вд╕яти? – сказала б╕льше з╕ страхом, ан╕ж з образою д╕вчина. – Март╕н прив'язав мене до дерева в парку, оголосивши полонянкою, а сам ут╕к. Ви ж зна╓те, який в╕н сильний. Т╕льки-но я змогла виплутатись, одразу ж приб╕гла.
Усе ясн╕ше б╕лого дня: д╕вчина побоювалася власника "Прер╕╖". ╤, мабуть, лише одне втримувало ╖╖ тут. Грош╕. Саме заради них ╕ терп╕ла вона ╕ батька, ╕ сина. Зрештою, через це проходять ус╕, хто хоч колись працював на когось.
– А ти, Март╕не, – звернувся до хлопця розгн╕ваний порть╓, – припиняй так╕ жарти. Ти вже дорослий, ╕ мусиш слухатися м╕с Стефанопулос. По-мо╓му, ми з тобою про це говорили. Й не раз. Чи я помиляюсь?
– Я н╕який не Март╕н, – майже ╕стерично вигукнув "╕нд╕анець" ╕ зв╕льнився в╕д рук ╢лени. – ╤ тоб╕, м╕й старий батьку Чингачгуче, не палить вогонь сорому щоки в╕д того, що ти назива╓ш свого сина, молодого вождя, мог╕канина Ункаса, ╕м'ям, г╕дним обл╕зло╖ росомахи? Чи, може, тво╖ оч╕ зраджують тебе, а вуха вже не доносять сл╕в правди? Перед тобою – Ункас, старий во╖не, будь певен!
– Добре-добре, "Ункасе", – пом'якшав м╕стер Казандзак╕с, – я помилявся. Пробач т╕лесну нем╕чн╕сть ╕ сл╕поту духу старому кволому мисливцев╕. – Порть╓ почав переконливо п╕д╕гравати. – Але зараз, хоробрий "Ункасе", ти мусиш п╕ти разом з╕ сво╓ю полонянкою ╕ виконувати вс╕ ╖╖ прохання, – провадив дал╕ м╕стер Казандзак╕с, однак, побачивши, що хлопцев╕ це не до душ╕, додав: – Я тебе дуже прошу, хоробрий во╖не.
Почувши це, "Ункас" пок╕рливо сказав:
– Я шаную твою сивину, старий вождю, ╕ корюся тво╖м не зовс╕м при╓мним для мене словам.
Хлопець попрямував з гувернанткою до виходу. Але коли "╕нд╕анець" уже переступав пор╕г, ожив "голл╕вудський красень":
– Даруйте, м╕стере Казандзак╕с, але вам не зда╓ться, що ця гра в червоношк╕рих може сумно зак╕нчитися? Оця ось, очевидно, "невинна", на ваш погляд, ╕грашка, – в╕н п╕дняв стр╕лу, щоб ус╕ ╖╖ могли бачити, – дуже легко може кожного переселити до в╕чного притулку пращур╕в. ╤ я зовс╕м не хочу, щоб хто-небудь ╕з нас ТАК подолав житт╓вий ф╕н╕ш ран╕ше, н╕ж це передбачено вердиктом Найвищого Судд╕. Тим б╕льше – щоб на його м╕сц╕ опинився, зокрема, я. Ми тут, щоб в╕дпочивати. ╤ зовс╕м не бажа╓мо ставати м╕шенню для якогось там божев╕льного «Ункаса». За наш╕ грош╕ до того ж. Зважте.
Хлопець ще не встиг далеко в╕д╕йти, ╕ все прекрасно почув. Тому – швидко повернувся.
– Я знаю, бл╕долиц╕ мають звичку стр╕ляти нам, червоношк╕рим, у спину. Так точно не одержиш постр╕л у в╕дпов╕дь. ╤ ти, народжений зм╕╓ю, теж такий. Ти боявся сказати сво╖ слова, слова боягуза, мен╕ у в╕ч╕. ╤ тому по-зрадницьки випалив ╖х у спину. За це я м╕г би взяти тв╕й скальп ╕ прикрасити ним св╕й в╕гвам, але я во╖н, а не шакал... – Хлопець напружився. – Тво╖ оч╕... Я бачу... в╕дчуваю твою п╕дступн╕сть... дволик╕сть. А це – чи не найб╕льший гр╕х перед духами наших безсмертних бог╕в. Тво╖ думки – лих╕. Так╕ ж, гадаю, ╕ тво╖ вчинки. Тому я б порадив тоб╕ пройти обряд очищення вогнем. Очисти сво╓ т╕ло в╕д злих дух╕в, вижени ╖х, вил╕зь, як зм╕я, з╕ старо╖ шк╕ри й нарости нову. ╤накше ми, хай не тут ╕ не зараз, але все-таки колись зустр╕немось на вузьк╕й стежин╕. ╤ тод╕ нам – не розминутись... "Ункас" – це вогонь, що очищу╓ в╕д зла. Затям це, Дволикий.
Хлопець замовк. Запала неспод╕вана тиша. Так╕й ╖й позаздрила б кожна рекордингова студ╕я. ╤ посп╕шила б узяти в оренду.
