Текст книги "Факир (СИ)"

Здалеку готель "Пергамос" здавався с╕рниковою коробкою. Маленькою та акуратною. Яку ставма поставив циклоп. Не менше. Бо хто ж ╕ще на таке здатний? В╕зерунками в╕н нагадував вощину, вимережану за точними математичними розрахунками. Поодинок╕ шестикутники номер╕в св╕тилися, показуючи, що у вощин╕ можливе життя. В╕кно ж залишеного щойно – м╕цно спить. Чудово. ╤ коли д╕вчина прокинеться, Тон╕ вже буде далеко. Безсл╕дно розчиниться в багатом╕льярдному натовп╕... ╤ – назавжди...

Спробував хоча б на мить, уявити вродливий фейсик Пенелопи, коли вона проснеться ╕ все зрозум╕╓. Плакатиме. Рватиме волосся. Заведе ╕стерику. Битиметься головою об ст╕ну. Знепритомн╕╓... Гм, картинка ц╕кава. Обдурена м╕льйонерова доня. ╤ що найб╕льше дратуватиме? Втрата коштовностей? Коханого? Гранд╕озний скандал, який тут же роздмухають газетяр╕? Такою сенсац╕йкою поласують одразу. Чи, може, – безсоромне й п╕дле ошукання? Хтозна. Але що йому до того? Тепер в╕н багатий. ╤ матиме все, чого забажа╓...

– Не под╕лишся доларом? – шарпонуло хлопцев╕ мр╕╖. Той ледь не п╕дстрибнув з неспод╕ванки. Але втриматися в╕д викрику не зм╕г.

Нев╕домий бородато-патлатий товстун, однаковий уздовж-ушир, жуючи заслинену цигарку, мутними очима рентгенив самотнього перехожого. Пальц╕ право╖ руки просунут╕ в "обручки" кастета, який час в╕д часу штовхав л╕ву долоню ╕ впирався в не╖. М╕ж вилогами засмальцьованого шк╕ряного жилета видн╕вся чималий вирлоокий череп, що звисав на товстому потертому ланцюз╕.

– Завтра, – усм╕хнувся ошелешений Тон╕. Хоча то й не усм╕шка зовс╕м. "Перех╕дний вар╕ант" швидше. Або ж "п╕дготовчий".

– Що завтра? – буркнув "квадратний" бородань, розум╕ючи, що його мр╕ю хочуть посунути в час╕. Е-е-е! Таке його не влаштову╓. Не домовлялись!

– Завтра дам два. – Тон╕ запустив у слова таку лаг╕дн╕сть, н╕би цей "приший-кобил╕-хв╕ст" ось-ось стане його названим братом. А сам тим часом уже бачив, як скоро руки, кишен╕, сумка, оч╕, вуха ╕ решта можливих м╕сць будуть забит╕ всемогутн╕ми шелестливими купюрами. ╤ порятунку в╕д ц╕╓╖ напаст╕ не треба. Солоденька!

– Проблема, брате, в тому, – спробував обняти хлопця неспод╕ваний прохач, хоча Тон╕ вмить ╕ зв╕льнився, – що мен╕ треба саме зараз. Труби горять. ╤ бажано – "двадцятку". А якщо й "соточкою" п╕д╕гр╕╓ш – спасиб╕ з поклоном. Ще й за здоров'я чарчинку перекину. Тво╓ ╕ мо╓. Подяку╓ш!

– Умовив, – усм╕хнувся щасливий Тон╕. – Можеш. Тоб╕ б померлих воскресати. За грош╕. Бабла б накосив... А не «стр╕ляв» би у таких, як ╕ сам, мишей церковних.

Усм╕шка у в╕дпов╕дь заблукала в густих заростях "квадратного" сьорбала. Без компаса й карти. Назавжди. На довг╕-довг╕ тисячол╕ття.

Тон╕ зняв з плеча сумку й поставив на асфальт. Не дуже хот╕в бруднити. Та зараз виб╕р невеликий. Ситуац╕я дикту╓!

"Квадрат" побачив ╕ аж подався вперед. Зараз в╕длама╓ться шматочок щастя. Зараз! ╤ди сюди!

Зненацька правий кулак Тон╕ р╕зко пов╕домив бороданев╕, що з носом у того проблеми. Причому серйозн╕. Не на один м╕сяць. ╤ так аргументовано це зробив, що додаткових питань не виникло. Та бородань ╕ сам в╕дчув, наск╕льки все серйозно. Одночасно полет╕вши вб╕к в╕д мр╕╖. Те, що на асфальт щось упало, мало хто почув. Про це знали т╕льки дво╓. Тон╕ (цей нав╕ть добре) ╕ «квадрат» (ну, цей лише здогадувався, хоча думка свердлила пост╕йно). Але жоден н╕кому не скаже. Сол╕дарн╕сть! Усе серйозно!

– Вибачай, друже, – неголосно мовив Тон╕, – сьогодн╕ ламаю носа без попереджень. Посп╕шаю. – Плюнув на безпорадне т╕ло. Воно уже не ворушилось. П╕дхопив сумку. Важенька! Уперед! Лишити нарешт╕ це життя. Чимшвидше! Це паскудне старе життя. У якому не хочеться бути н╕ хвилини. Лишити комусь ╕ншому. Та хоч би й цьому, з поламаним носом. Хай кайфу╓... Прим╕ря╓ свиту з чужого плеча. Важку, поношену й с╕ру. Як ╕ його безпорадне життя.

Котра там година? Ага. За в╕с╕м – друга. Ого. Треба посп╕шати... Еге ж...

07 серпня 1993 року, Аф╕ни, 12 год. 57 хв.

Наступного дня – але вже одягнений у легкий пляжний костюм в╕д «Lacoste» – Тон╕ за три хвилини до першо╖ зазирнув до «Нарциса». Сьогодн╕ людн╕ше. Устигли добряче насмалити. Скр╕зь плавали сиз╕ хмаринки, котр╕, як пустотлив╕ допитлив╕ д╕ти, прагнули доторкнутися до всього, що траплялося на шляху. Тобто – до всього взагал╕. ╤ Тон╕ навряд чи стане винятком.

Непоквапом чимчикуючи до столика, пом╕тив, що за ним сид╕в тип рок╕в сорока. В╕н мав тонк╕ губи, правильно╖ форми н╕с, товстуватий унизу, густе чорне волосся. Довше, н╕ж звичайна чолов╕ча зач╕ска. Й уважно читав "The New York Times".

Тон╕ п╕д╕йшов ╕ вв╕чливо сказав:

– Е-е-е, м╕стере, перепрошую, тут така проблемка... – Уваги на Тон╕ н╕хто не звернув. – Чи не могли б ви перес╕сти? У мене тут зустр╕ч. Зна╓те... серйозна розмова. Призначена ще вчора. Зрозум╕йте! Благаю. Це дуже важливо. Для всього мого подальшого життя.

╤ншим разом Тон╕ б себе не вп╕знав. А вп╕знавши – зробив соб╕ друге попередження. В╕дразу. Таких прохацьких ╕нтонац╕й в╕д себе н╕коли не чув. ╤ навряд чи колись почу╓.

– З величезним задоволенням... виконав би ваше прохання, – прив╕тно дивлячись на Тон╕, почав незнайомець, таки почувши комара, що хоче достукатися до слона кр╕зь його товсту шк╕ру, – але теж маю тут зустр╕ч.

– ╤ коли ж, якщо це не та╓мниця? – поц╕кавився Тон╕.

– О тринадцят╕й. – Чолов╕к поглянув на годинника. – М╕й приятель зап╕зню╓ться, але, гадаю, з'явиться з хвилини на хвилину.

– То як же бути? – нервово поглядаючи на двер╕, запитав Тон╕ й затарабанив ногою по п╕длоз╕.

– ╤ гадки не маю, – в╕дпов╕в незнайомець ╕ знову втупився в газету.

Тон╕ поглянув на годинника: п'ять на другу.

– Ваш теж затриму╓ться? – запитав спостережливий незнайомець.

Тон╕ мовчки кивнув. А всередин╕ прокинулась тривога.

– То ми з вами колеги? – надокучав необов'язковими питаннями незнайомець, що устиг стати ненависним. – Урешт╕... – продовжив в╕н, наче вир╕шив якнайскор╕ше роздратувати Тон╕. – Чом би й н╕? Оск╕льки наших приятел╕в поки нема╓, ми могли б поговорити удвох. Щоб не гаяти часу.

– Облиште ц╕ дурн╕ жарти, – починав кип╕ти Тон╕ з двох причин: по-перше, Режисер усе не з'являвся, а по-друге... Цей надокучливий незнайомець... В╕н уперто набивавсь на щир╕ зуботичини. – Ну, про що ми з вами будемо говорити?

– Ну, скаж╕мо, про театр, про п'╓си, про красивих дочок м╕льйонер╕в, про ╖хн╕ амурн╕ пристраст╕, врешт╕-решт, м╕стере Хейвен!

Тяжкий молот угатив у т╕м'я. Зв╕дки цей "читач" усе зна╓? Учора ╖хньо╖ розмови чути н╕хто не м╕г! Тод╕ ж зв╕дки? Може, це спецагент, ╕ Тон╕ на гачку? Не доведи, Господи! А може, Режисер ╕ цей незнайомець – одна ватага? ╤ тепер будуть його шантажувати? Але нав╕що? Грошей в╕н не ма╓. Та й який може бути шантаж, коли до нин╕шньо╖ хвилини у будь-яких його д╕ях не було жодного крим╕налу. А за злочинн╕ думки саджати в тюрму ще не почали. А то б уся Земля стала г╕гантською в'язницею...

– Пробачте за невинний жарт, – об╕рвав думки Тон╕ незнайомець. – Я – ваш учорашн╕й сп╕врозмовник. – Чолов╕к говорив спок╕йно й упевнено. – ╤ н╕хто не зап╕знився.

Тон╕ дивився на "читача" й абсолютно не погоджувався. Цього не може бути! В╕н абсолютно не вчорашн╕й "Гоффман"!

– Я схожий на сл╕пого чи божев╕льного? – кинув жменю грубощ╕в хлопець.

– Пробачте, якщо вас щось образило. – Той самий спок╕йний та вр╕вноважений тон. – Розум╕ю. Моя зовн╕шн╕сть... Учора – Даст╕н Гоффман. Ви вп╕знали. А сьогодн╕ знань у к╕номистецтв╕ не вистачило. ╤ "Ж╕нку французького лейтенанта" ви не дивилися. Як ╕ "Вивор╕т дол╕", очевидно. Хоча, це можна пробачити. Джерем╕ Айронс, звичайно ж, за популярн╕стю з Гоффманом не зр╕вня╓ться, але зав╕ряю вас – теж досить пристойний кадр.

Ошелешен╕сть Тон╕ не минала. У це неможливо пов╕рити! ╤ Тон╕ не в╕рив. Як таке може бути? Як???

Та ось в╕н нарешт╕ з╕брав думки докупи ╕ збуджено мовив:

– Хочете сказати, що вчора й сьогодн╕ ви в╕д╕тнули голови в╕домим акторам ╕ пересадили ╖х соб╕? – Хлопець перекинувся на бика ╕ втупився в червону ганч╕рку. – Даруйте, але я не п'ятил╕тн╓ хлопченя, щоб в╕рити в цю фантастику.

– Заспокойтесь, друже. – У голос╕ – "нуль емоц╕й". – Усе просто. В╕дм╕нний грим плюс в╕ртуозне ум╕ння ним користуватися – ╕ ма╓мо результат. Нав╕що це все – казати, гадаю, нема╓ потреби.

Здивован╕сть не минала. Прошила все ╓ство й гасала ним, н╕би вересневий першокласник, випущений на першу перерву.

– Якщо все так, – за якусь хвильку ожив Тон╕, опанувавши себе, – то ваш маскарад я оц╕нив би «ф╕фт╕-ф╕фт╕». З одного боку – все лог╕чно. Справжн╕й фейс над╕йно захований. Але з ╕ншого... Обличчя в╕домих людей легко вп╕знаван╕. ╤ привертають непотр╕бну увагу.

– На щастя, ви помиля╓тесь, – упевнено почав Режисер. – Ус╕ думають, що то – надзвичайна схож╕сть. Ну, пом╕ркуйте, чи буде знаменит╕сть одягатися так просто, старомодно й дешево, як я, трястись у транспорт╕ загального користування ╕, нарешт╕, в╕дв╕дувати такий непоказний бар, як оцей "Нарцис"?

– Лог╕чно, – погодився Тон╕ й додав: – Ви чудовий актор, Режисере. До реч╕, можна я буду вас так називати?

– Чом би й н╕? – з риторичною вишукан╕стю мовив "Айронс".

– Чудово.

В╕дчувши полегшення, Тон╕ с╕в напроти. Тривога зникла. Тепло воскресло╖ над╕╖ наповнювало т╕ло, перелившись через в╕нця душ╕.

– Ц╕каво, – усм╕хнувся Режисер, – ск╕льки б ще ви терп╕ли мо╖ запитання?

– Недовго. – Лакон╕чн╕сть в╕дпов╕д╕ п╕дкреслювала р╕шуч╕сть.

"Айронс" в╕дклав газету й тих╕ше запитав:

– ╤ як там моя пропозиц╕я?

– Чудово, – пожвав╕шав Тон╕. – Я згоден.

– Суперпрекрасно, – засв╕тився рад╕стю Режисер. – Хай як це не банально, та ╕ншого в╕д вас я й не чекав... Гаразд. До справи. «М╕шень» ваша – Пенелопа Димитр╕ад╕с. ╥╖ батько – Антон╕с Димитр╕ад╕с. Практично, ваш тезко, Ентон╕. Може це – рука дол╕? (Ха-ха-ха!). Адреса – Панеп╕ст╕м╕у, 16. Ось. – Режисер передав теку, що лежала в пакет╕ на сус╕дньому ст╕льц╕. – Вичерпна ╕нформац╕я про цю родину. Ознайомтесь ╕ – до роботи... А тепер – ще один штришок. Не раджу ╕мпров╕зувати на тему «пол╕ц╕я». По-перше, я над╕йно захований ╕ захищений. По-друге, на вас сфабриковано такий компромат, що все життя в╕дригуватиметься. Тож, краще не жартувати. ╤ нав╕ть думку таку жен╕ть. Ще до того, як з'явиться. Я – людина серйозна. ╤ кожне мо╓ слово значить саме те, що кажу. А коли вже я сказав, то обов'язково так ╕ зроблю. Тому, заради Бога, майте мо╖ слова не за погрозу, а за попередження. Бо все серйозно. ╤ жартувати не рекомендую... А зараз – може, по чарчин╕? За повний аншлаг? – Режисер аж подався вперед.

– Я, взагал╕-то, не вживаю, але заради усп╕ху... – Тон╕ стенув плечима. – Т╕льки не по чарчин╕, а по грамин╕. – Показав, ск╕льки це. Вийшло зовс╕м трошки. Нав╕ть менше.

Режисер звичним рухом покликав б╕лосн╕жно-стерильного кельнера. За усп╕х – то й за усп╕х!

29 серпня 1993 року, Аф╕ни, 15 год. 39 хв.

Тон╕ впевнено в╕в аф╕нськими вулицями новенького «Форда». Не в╕дставав в╕д «Мерседеса». Там – Ламброс Караян╕с. Молодий аф╕нський адвокат. ╤з сол╕дним ╕м'ям ╕ чималими статками. Поряд – «золотопера пташка», як про себе називав ╖╖ Тон╕, – сама Пенелопа Димитр╕ад╕с. Куди посп╕шав «Мерседес» – Тон╕ не знав. Але це не хвилювало. Просто сид╕в на хвост╕. Уже зак╕нчувався трет╕й тиждень в╕дтод╕, як почав шпигувати. Але ця виснажлива праця не давала н╕яких результат╕в. Тон╕ супроводжував д╕вчину, звичайно покрадьки, майже в ус╕х ╖╖ «вояжах». Але н╕ зблизитись, н╕ принаймн╕ впасти в око, як на лихо, не виходило. Ситуац╕я – безнад╕йне вис╕ння в пов╕тр╕ (н╕ тоб╕ на землю впасти, н╕ в небо злет╕ти) – дратувала. Г╕ркий-таки шпигунський хл╕б. Але... Усе тьмян╕ло, коли згадував про блиск майбутнього шикарного життя. ╤ – ц╕пив уперто зуби...