Текст книги "І прибуде суддя"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)
Щовечора, десь після дев’ятої, я був майже єдиним перехожим. Ані чиїхось кроків, а після десятої – і жодного вогню. Проте я вже знав: даремно питати жителів містечка, чого чи кого вони бояться. У кращому разі вони зроблять вигляд, що не розуміють вас. Або стануть буркотіти щось про економію. Вертаючись зі своїх мандрівок, я навмисне вмикав світло. Іноді лягав спати при ньому. Ніхто не сказав мені жодного слова докору, хоча я став помічати, що люди Старої Вишні дедалі частіше дивляться на мене скоса. Чи це мені здається?
Незабаром я був удома. Моя оселя трохи більша за мій кабінет. Правда, все тут не моє: сервант, книжкова шафа і шафа для одягу, диван-ліжко, стіл. Все це належить моїм господарям. Раз на тиждень господиня пере мої речі, коли я спробував відмовитися, вона заплакала, і я мусив погодитися. Їсти я готую собі сам, але багато мені й не треба.
Не роздягаючись, постукав у стіну. Відгукнеться чи не відгукнеться Ґлорія? Підходячи до будинку, я бачив її силует у вікні. Але вхід до її кімнати через кухню і ще одну кімнату, де спали її батьки. Треба або так не любити свою дочку, яка давно перезріла, котрій врешті-решт слід колись вийти заміж, або вважати її безнадійно приреченою, щоб перекрити їй можливість вертатися додому, коли вона захоче. «Невже вона така безсловесно покірна?» – подумав зненацька я.
За стіною чулись легенькі обережні кроки. Я постукав ще раз. Кроки стихли. Я різко підвівся, навмисне грюкнув стільцем, на якому сидів, і вийшов надвір. Дощ уже перестав, отже, зникла остання причина, яку я вигадав, аби цього вечора не виходити на безглузду прогулянку. Я побачив Лору крізь щілину у шторі. Дівчина застигла, піднявши руки над головою. «Яка ж вона негарна», – подумав я. Але чому вона так стоїть? І скільки так витримає? Я чекаю хвильку, дві, а Попелюшка, яка ніколи не стане принцесою, по той бік вікна стоїть так само, наче мертва чи задерев'яніла. Зрештою я не витримую і стукаю у скло. Лора сахається, опускає руки і притуляється до стіни, протилежної від вікна. Я стукаю вдруге і маю можливість спостерігати, як вона повільно, із виразом жаху, що робить її ще старшою і невродливішою, наближається до вікна, обережно, мов боячись обпектися, відхиляє штору. Переляк тепер перемішується зі здивуванням.
– Відчиніть, будь ласка, вікно, – попросив я, потім повторив прохання голосніше.
Вона нарешті зрозуміла, чого я прошу, і теж щось сказала. Потім ще раз. Я ледь розібрав, швидше здогадався: вікно неможливо відчинити, вже вставлена на зиму подвійна рама. Тоді показав на мигах, щоб вона зайшла до мене. Мої відчайдушні жести, наче розмовляв із глухонімою, змусили її скупо усміхнутися.
Я зустрів її біля дверей, поклоном гостинного господаря запросив до кімнати. Ґлорія зайшла обережно, навіть скрадливо. Подивившись на її ходу, я сам завмер від несподіваного відкриття. Дівчина пробує переді мною хоч якось приховати свою кульгавість.
Може, зробити їй хоча б каву, розмовляти так, ніби справді зацікавився нею? Ні, вирішив я, то було б надто жорстоко, адже все, чого хочу від неї, – аби пройшлася зі мною темною вечірньою вулицею цього глухого маленького містечка.
Я почав, як і годиться, здалеку, – про сьогоднішню паршиву погоду. «У нас о цій порі завше така мокротеча», – сказала вона. Ми перекинулись ще чотирма-п’ятьма фразами. Вона промовляла слова надривно, але без будь-якого інтересу. Насторога її не зникала, а посилювалася з кожним силоміць видобутим реченням. Вона мовби поставила якийсь запобіжник всередині, і той вчасно спрацьовував, підштовхуючи до банальних і очевидних відповідей. «Хіба вам насправді цікаво?» – прочитав я у її погляді.
Тоді я запропонував без будь-якої підводки прогулятися разом.
Вона ковтнула слину і аж зморщилася від бридливості. Враз стала на очах меншати, і мені здалося, що вона от-от перетвориться на маленьку мишку, яка сховається під ліжком від можливої небезпеки.
– Навіщо? – вичавила нарешті Лора.
– Просто прогулятися, і все. Адже дощ уже стих.
– Дощ стих, але вже темно, – сказала вона. – Темно вже, розумієте.
– Чому ж не розуміти? Ви так боїтеся темряви?
– Ні, – Ґлорія майже скрикнула. – Ні, я не боюся. Але…
– Але що?
Вона не відповіла і підвелася. Тут я не витримав, кинувся до неї і, перш ніж вона вимовила чи радше прошептала слова про те, що їй треба йти, добряче струсонув за плечі. Вона здивовано подивилася на мене і прошептала: «Вам треба йти».
– Вам треба йти! – вибухнув я, повторюючи її слова. – Вам іти треба. Та чи ви розумієте, що я вам пропоную?
Ледве я вимовив останнє слово, як побачив, що здивування її переросло у дивний спокій, так наче я зовсім не тримав усе ще її за плечі, причому доволі міцно стискаючи їх пальцями.
– Чому ж не розуміти? – сказала вона так само спокійно. – Я маю бути вдячною, що ви, молодий, вродливий і привабливий, звернули увагу на бридку кульгаву качечку і запросили її прогулятися.
«Ого, як вона повернула», – встиг подумати, і пальці мої самі розтислися.
– Вибачте, – пробурмотів знічено. – Вибачте, будь ласка. Зовсім не хотів образити вас. До того ж… До того ж я зовсім так не думав, коли пропонував прогулятися разом. Я гадав…
Мука, що народилася в глибині її зіниць і стала рости щосекунди, раптом щось мені нагадала. Щось мовби вже напівзабуте мною. Ще секунда, друга. Біль, що струменів з її очей, здавалося, от-от розірве цю дівчину на шматки. І тут я збагнув, що нагадує мені цей погляд, ця мука в очах, – так дивилася провідниця в потязі, яким я приїхав сюди. Провідниця, котра так безглуздо і загадково загинула. Раптова думка аж обпекла мене.
– Скажіть, ви знаєте… знали Людмилу Черняк? – спитав я.
– Людмилу? Черняк? – Лора відступила назад, мало не вдарилася спиною об двері. – Чому ви про це питаєте?
– Тому що…
Я не зміг сказати те, що думав. Але став впритул до неї.
– Я питаю тому, що я приїхав тим самим потягом.
– Потягом? З якого вона… Ні, цього не може бути.
– Чому не може?
Я дихав їй у лице, ловив її подих, захлинався її болем, але відступати не хотів. Тільки думка: як я міг за ці місяці забути, так, зовсім забути Людмилу – встигла промайнути. А затим ще одна, що не давала спокою перші дні мого перебування у Старій Вишні – чому мене не викликають більше до міліції? Чому я сам, якщо так мучився цим питанням, так і не відважився туди навідатися, аби про все дізнатися? Забув, забув… Я мало не простогнав це слово.
– Чому не може? – струсонув Ґлорію ще раз. Вона подивилася вже стомлено.
– Не знаю, – сказала так, ніби повторювала чиїсь слова, і попрохала ще тихіше. – Відпустіть мене, будь ласка.
А що я тримав її й досі за плечі, додала з якимсь фатальним розпачем:
– Ви ж нічого про нас не знаєте. Ну геть нічогісінько. То як ви можете судити?
– Я й хочу дізнатися, – пробурмотів я, проте руки опустив.
Лора вагалася. Вона дивилася кудись повз мене так, наче там хтось стояв. Хтось, кого вона намагалась упізнати.
Я терпляче чекав, проте з’явилася думка, що стала в мені розростатися, немов ракова пухлина: «Час іде, невблаганно йде час, я його дурно гаю». Я вже мав би йти вулицею, мав вслухатися у тишу, ловити щонайменші шурхоти, чекати звуків. Чекати крику.
Ґлорія щось прошепотіла. Здається, то було слово «вибачте». Напевне, бо вона рвучко відчинила двері й вийшла. Ось уже зникло відлуння її швидких нервових кроків. Кроків кульгавої людини.
Я став гарячково збиратися, хоч, власне, ще й не роздягався. Схопив светра, став навіщось м’яти його в руках, але так і не піддягнув, а пожбурив на ліжко.
Проте перед тим, як вийти надвір, я довго стояв біля дверей і прислухався, чи не шумить дощ. Мовби дощ міг мене вберегти від цієї прогулянки, що здавалася мені безглуздою.
Надворі я почув, як хтось тихо мене кличе. Озирнувшись, побачив мого старого господаря, Антона Петровича. Я здивовано подивився на нього, адже досі він ніколи перший не озивався до мене. Він поволі наблизився і тихо, але швидко став говорити про те, яка нещасна доля в їхньої дочки, про якусь свою вину перед нею і перед так само нещасною дружиною, яку тепер треба спокутувати, про те, що Лорі не можна хвилюватися, що я, звичайно, маю право розмовляти з нею, навіть кликати до себе, але по змозі я повинен знати про неї хоча б дещицю того, що знають вони. Його бурмотіння ставало все швидшим. Здавалося, він поспішав якомога швидше виговоритися, а зміст сказаного його зовсім не цікавив. А втім, може, то мені так здавалося. Я запевнив Антона Петровича, що жодних почуттів, крім глибокої поваги, до Лори я не маю.
– Спасибі, – сказав він і взяв мене за руку. – Спасибі вам, Георгію. Я знав, що ви порядна людина. А як ви вимовили її ім'я. Здається, так ніхто ще не вимовляв. Не заперечуйте, бо ви не чули.
Що він мав на увазі, я не зрозумів. Чи то я не чув свого власного голосу, чи не чув, як доччине ім'я вимовляють інші.
А мій господар додав по хвилі, заглядаючи мені у вічі:
– Може б ви повечеряли з нами? Є смажена картопля з огірочками. Дружина вміє по-особливому консервувати огірки.
Він говорив ще щось, але я перебив його, чемно подякував і висмикнув пальці, які він вже тримав обома своїми руками. Раптом я подумав, що між нами, власне, нема великої різниці. Я теж намагався затримати його дочку. А можливо, причина була в тому, що він також не хотів, аби я вирушав на цю щовечірню прогулянку?
Я відчув, як спокусливо пахне смажена картопля, огірки, подумав, що, напевне ж, для спільної вечері знайшовся б ґранчак з горілкою, байдуже якою. Пригадав, якою смачною наливкою пригощали вони мене першого вечора, коли поселявся. Я справді дуже хотів їсти. Проте раптом, подивившись на згорблену поставу мого господаря, зрозумів: якщо піддамся і піду з ним зараз вечеряти, то більше ніколи не вирушу мандрувати темною вечірньою вулицею.
– Пробачте, – пробурмотів я і штовхнув хвіртку.
Старий щось забелькотав собі під ніс, здається, теж вибачався, але я вже його не слухав. За декілька кроків голос його розтав у вечірній, настояній вологою тиші.
* * *
Крик я почув після більш як двогодинного вимірювання глибини старовишнівських калюж, які сьогоднішній дощ щедро порозкидав геть по всіх вулицях містечка. Я вже повертався додому, змерзлий, весь просякнутий холодом, – і тут він пролунав. Слабкий жіночий крик, ледь чутний. Я спинився і спершу подумав, що мені почулося. Але крик повторився – слабший, проте розпачливіший. Так, наче жінку, котра кликала на допомогу, душили. Легкий холодок пробіг у мене за плечима. Я раптом побачив перед собою чиєсь обличчя. То був жебрак, якого я стільки шукав ці місяці. Я почув його слова: «Остерігайтеся ходити вечірніми вулицями цього проклятого містечка». Далі він сказав, здається, що коли я не послухаюсь, то маю хоча б не відгукуватись на крик. Я струсонув головою. Ніякого жебрака поруч мене, звісно, не було. «Та ти боягуз, хлопче», – сказав я собі.
Я кинувся бігти у найближчу бічну вуличку від тієї, якою щойно йшов, підштурхуваний холодним осіннім вітром. Пробіг її майже до кінця і почув крик знову десь збоку. Тепер, не роздумуючи, побіг на нього через чийсь город. Мусив перелізти через паркан, потім перебігти сад і перескочити через ще одну загорожу.
Нарешті на цій вулиці я побачив темні силуети, наближаючись угледів, що вони мовби виконують якийсь ритуальний танець. Двоє молодих здорованів копали ногами жінку чи дівчину, яка лежала на землі і тихо стогнала.
– Гей, що ви робите? – закричав я. – Облиште її негайно.
Обидва здоровані (опинившись поруч, я відчув, як від них аж пашить лютою силою), мов за чиєюсь командою, повернулися до мене. Вони не промовили жодного слова, але їхні наміри і рухи були промовистіші за будь-які слова. Проте що-що, а уникати ударів я умів. Недарма у Львові ходив одразу на дві секції – я відчував, що майбутньому юристу знати деякі прийоми не завадить. Незабаром я пересвідчився, що й битися вмію не гірше за моїх супротивників. Хоч вони разів зо три дістали мене у щелепу, плече та груди, я встиг заїхати одному в підборіддя та у вухо, а другого взагалі змусив розпластатися і відчути прохолоду збатоженого дощем ґрунту. Доки він підводився, я садонув другого ногою, після чого остаточно зрозумів, що ці двоє схожі більше на лантухи, ніж на бойових биків, якими вони видалися мені на початку. Після двох чи трьох спроб ще напасти вони ганебно втекли, так і не промовивши жодного слова. Я лишився наодинці з їхньою жертвою. Дівчина лежала скоцюрбившись, вткнувшись лицем у землю. Я злякався – чи не померла вона? Обережно торкнувся плеча. Вона заворушилася, повільно перевернулася на спину.
– Вам допомогти?
Вона не відповіла, зате раптом обхопила мої ноги і стала тулитися до них, при цьому тремтіла, наче її била пропасниця.
– Допомогти вам підвестися?
Так само не відповідаючи, вона стала підводитися сама. Я відчув її гаряче дихання, побачив побите, вимазане лице.
– Ви не залишите мене? – прошептала вона.
– Звичайно, ні, – сказав я. – Де ви живете?
– Тут… Недалеко. Ходімо.
Дорогою я спробував дізнатися, чого з нею так жорстоко повелися ті нападники і хто вони такі. Вона спинилася і, здавалося, була дуже вражена моїми запитаннями.
– Ви не з нашого міста? – у її голосі звучало непідробне здивування. Вона приглушено засміялася. – Звичайно ж, як я про це відразу не здогадалася.
– Я справді недавно тут працюю.
– Бідолашний, – вона промовила це слово навіть не з відтінком жалю, а начеб зневаги.
– Ч-чому бідолашний? – спантеличено спитав я.
– Бо ви… Ні-ні, мовчіть. Мовчіть, будь ласка. – Вона говорила з присвистом і начеб зі смішком. – Не треба запитань. Ми вже прийшли.
Ми спинилися біля добротного цегляного будинку, що темнів за парканом, наче маленька фортеця. Дівчина зазирнула мені у вічі, мовби намагаючись побачити там щось приховане в суцільній темряві пізнього старовишнівського вечора.
– Можна вас про щось попросити? – сказала тихо і цього разу якось жалібно. – Я хочу вас забрати до себе. Ні-ні, не заперечуйте. Не відмовляйтесь, прошу вас. Батьки вже сплять, у мене своя кімната. Напою вас чаєм. Не відмовляйтеся, прошу вас, – повторила вона, ще й начеб вклонилася.
– Гаразд, – сказав я. – Напійте чаєм. Я справді трохи змерз.
– Спасибі.
Вона відчинила хвіртку, потім відімкнула двері веранди, провела мене через кухню до невеличкої кімнати.
– Сідайте, – сказала. – Я зараз.
Вона щось пошукала у шафі, яка стояла біля дверей, і, знайшовши, рушила до виходу.
– Вимикач біля дверей, – сказала вже за порогом.
Я зрозумів: не хоче, аби я побачив її при світлі побитою і брудною.
Клацнувши вимикачем, оглянув кімнату. Це була звичайна дівоча кімната з односпальним ліжком, шафою для одягу, маленьким столиком із стосиком книжок на ньому і репродукціями світлин кіноактрис на стіні, почесне місце серед яких займав календар із зображенням ще донедавна популярної в наших краях мексиканки Вероніки Кастро. Я хотів сісти в одне з двох крісел, які стояли біля столика, та подумав, що мені теж не завадить вмитися. Поглянув на штани, до яких поприставали грудки глевкої землі, геть забруднені черевики, і зрозумів, що й почиститися теж не зайве.
Поки що ж я взяв до рук верхню з книжок, що лежали на столику. І здивувався: то була філософська книжка – «Час і буття» Гайдеґґера. Я механічно став гортати, але швидко облишив і взявся за іншу. Дідько візьми, ще ліпше – Юнґ. Інші книжки виявилися книжками зі східної філософії та окультизму. Ого, то моя незнайомка не така проста, як можна було собі уявити. Я ще раз поглянув на «іконостас» актрис на стіні. Та не встиг нічого додумати, бо почулись кроки, і я, мов заскочений на чомусь негарному, поспішно поклав книжку назад.
Дівчина повернулася, зодягнута вже в рожевий ситцевий халатик. Вигляд у неї був не вельми: розбита губа, синець під оком, синець на руці і добряче побите коліно, що визирало з-під халатика. Але й такі атрибути не зіпсували її м'якої краси, що проступала, аж просилася оцінити, у правильному овалі обличчя, ледь помітних ямочках на щоках, а також носику і підборідді, яких було саме в міру, у високих, хоч і не випнутих грудях, що вгадувалися крізь тонку тканину. Вона, очевидно, одразу збагнула, що сподобалася мені з першого погляду, і зашарілася.
– Мені пощастило, – першим порушив я мовчанку.
– Пощастило? – здивувалася вона.
– Так. Пощастило врятувати саме вас.
– Я поставила чайник, – зашарілася вона ще більше. – Умивальник на веранді, там і щітка. Та ходімте, я покажу.
На веранді вона теж увімкнула світло, хоч і не відразу, і я встиг насолодитися її явно схвильованим, переривчастим диханням. То було дихання жінки, яку пристрасно обіймають. «Я їй сподобався», – майнула думка, перш ніж я здивувався. Майже так само вона дихала, може, трохи тихіше, коли я допомагав їй підводитися, там, на вулиці. «Гм, – сказав я собі подумки, – однак…» А що – однак, я не знав. Може, вона банальна місцева шлюшка? «Авжеж, – покепкував я, – ти й досі не здогадався, навіщо тебе запросили».
Світло нарешті спалахнуло, позбавляючи потреби щось чинити чи казати хоча б якісь слова. Я став умиватися, але десь за моєю спиною враз зарипіли двері, потім ще одні, ближче.
– Що це таке, Ніло? – почув я жіночий голос. – Хто це такий?
– Чоловік, – сказала Ніла спокійно, нітрохи не сердито і не злякано. – Хіба ти не бачиш, мамо?
Я вийняв руки з-під струменя холодної води, повернув голову і побачив невисоку огрядну жінку, розкуйовджену, в старому темно-синьому халаті.
– Добрий вечір, – привітався я.
Вона не відповіла, подивившись так, наче я був неживим предметом, котрий її дочка навіщось приволокла і кинула на веранді. Наступні її слова підтвердили це враження.
– Навіщо ти його привела? – спитала мати. – Хто це такий і чому ти ввімкнула світло?
– Цей хлопець врятував мене, – сказала Ніла.
– Врятував? – чомусь жахнулася мати і відступила крок назад. – Чому він тебе врятував?
– Тому що почув мій крик, – сказала Ніла.
– Боже мій, ти кричала! – ще більше жахнулася мати Ніли.
– Авжеж, – сказала Ніла. – Вони били так, що я не могла витримати болю.
– Краще б…
Мати не доказала, захиталася і притулилася до стіни. Мертвотна блідість залила її, здавалося, всю – з ніг до голови.
– Їй же погано, – не витримав я.
– Погано, ви вгадали, – з гіркотою в голосі сказала Ніла і звернулася до матері. – Йдіть спати, мамо. Нічого вже назад не повернеш.
– Але чому? – тихо, якось особливо, по-страдницьки промовила мати. – Чому він кинувся тебе рятувати?
– Тому, що він не зі Старої Вишні, хіба ви не бачите?
– Я всіх теперішніх молодих не знаю, – сказала мати.
– Він усього три місяці тут працює, – сказала Ніла і додала вже з іншою, наказовою інтонацією: – Ідіть спати, мамо. Я прошу вас.
– Так, я піду. Я піду, доню.
Вона промовила це з такою приреченістю, що я мимоволі здригнувся.
– Що це все значить? – спитав я, коли вона вийшла.
– Значить – що? – спитала Ніла байдуже. – Та, Боже мій, для вас нічого не значить. Жодне слово. Анічогісінько. Вмивайтеся і ходімо пити чай.
– Я що – не повинен був рятувати вас? Чому?
– Багато знатимете – швидко постарієте, – усміхнулася Ніла. – Беріть щітку, хоча ні, давайте ліпше я.
Вона взяла щітку, стала чистити куртку – і раптом завмерла, а потім притислася до мене, обійняла, стала тиснутися всім тілом все дужче й дужче. «Ну й ну», – встиг подумати, не знаючи, що чинити далі.
– Мені холодно, – прошептала вона. – Боже мій, як мені холодно. Не дивуйтеся, пане суддя. Мені дуже холодно. Та обніміть же. Ви людина чи манекен?
Я був живою людиною, молодим і здоровим двадцятисемилітнім чоловіком, а тіло її – гарячим, розпашілим, тому я теж став її обіймати. Вона все тислася й тислася, наче хотіла ввійти в мою середину. А втім, так воно й було.
– Ведіть мене, – прошептала вона. – Ведіть же.
В якомусь дивному, незбагненному танці, не розчіплюючи обіймів, ми стали просуватися крізь кухню до її кімнати.
– Вимкніть газ, – шепотіла вона посеред кухні. – Чайник википить.
Я простяг руку до плити і зненацька подумав: щось мені її поведінка нагадує, але що – так і не міг згадати. В той час як лівою рукою я вимикав конфорку під чайником, який вже кипів, Ніла взяла мою праву руку своїми пальцями і провела до темної улоговини внизу живота, де було тепло й волого.
– Ось так, – прошептала вона. – Ось так. Так. Так.
І тихо, трохи істерично засміялася. То були останні слова, які я почув від неї того вечора.
Доторкнувшись до її тіла, до найтеплішого, найпривабливішого місця на її тілі, я раптом побачив себе серед якоїсь старовишнівської вулиці. Переді мною стояла стара перехняблена хатина. Так, це була хатина, неподалік іншої – в якій жив тепер я. Я проходив мимо неї щодень і кожного дня переборював бажання заглянути всередину. А сьогодні, зараз, саме зараз наче заглянув. І саме посеред хатини – убогої, такої, що, здавалося, біднішу годі й уявити – старе напіврозвалене дерев’яне ліжко, потріскана лавка, перехняблений стіл, стілець з відром води на ньому – побачив Нілу. Нілу, яка стояла в якомусь лахмітті й простягала до мене руки. Я йшов до неї й боявся торкнутися того лахміття. А коли торкнувся, то мої пальці вільно пройшли крізь цю протрухнявілу одежину. І побачив молоде тіло, що, здавалося, все співало. Вигравала кожна його клітинка, наче маленька струна, що дарувала мелодію незнаного блаженства. Та Ніла вже стояла не в хатині, а посеред вулиці, відкрита всім вітрам і всім поглядам. Вона пестила мене своїми долонями і щось наче хотіла сказати. Мені здалося, що вона просить мене закрити від чиїхось поглядів, від цілого світу, але чомусь не може вимовити жодного слова. Крім тих, які я почув від неї у її кімнаті. Враз я отямився і почув глибоке швидке дихання жінки зовсім поруч, дихання, яке зливалося із моїм. «Ось так, так, так, так», – почув я тиху, ледь чутну луну.
Так, то були останні слова, які я почув того вечора. Кохалися ми пристрасно. Вона виявилася ніжною, та й досвідченою у цій справі. Втім, коли я намагався щось сказати, вона затуляла мого рота поцілунком або долонею. Так само вона робила, коли ми лежали знеможені. Я вирішив прийняти правила не зрозумілої мені гри. Тим більше, що часу на слова в нас майже не залишалося.
