Текст книги "І прибуде суддя"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)
16 листопада
Вона нарешті озвалася, коли я лежав уже геть безсилий, не маючи жодного бажання, окрім одного – якомога швидше заснути.
– Тобі пора, – донеслося до мого слуху тихе шелестіння.
«Пора, пора заснути», – подумав я, але Ніла торкнулася плеча, тоді стала відверто трусити.
– Що таке? – розплющив я очі.
– Тобі пора, – сказала вона ніжно, але твердо.
– Пора? – здивувався я, остаточно прокинувшись.
– Так, пора йти. Незабаром світанок.
– А котра година?
– Всі годинники зупинилися, – тихо засміялася вона і підвелася.
Її схилене наді мною тіло біліло в суцільній темряві, але тепер не викликало жодного бажання, таким випотрошеним я був за ці кілька годин. А проте час мов зупинився насправді. Єдине, що я став поступово відчувати, кохаючись із цією дивною дівчиною, це її тіло. Руки, перса, плечі, губи, щоки, ніс, очі, чоло, волосся наче росли з кожною хвилиною ніжності. І після кожного сеансу любощів, а їх було три з невеликими перервами, я відчував, як я змалів, зробився меншим за перса, яких щойно спрагло торкався губами, за губи, за якими я мовби зникав, я ставав на її долоні, готовий зникнути між частоколом пальців, що наближалися до мене.
«Хто б міг подумати, що таке можливе в якійсь Старій Вишні», – моє здивування її вмінням переросло в захоплення, хоч я розумів, що це, швидше всього, якась місцева шукачка пригод, якщо не повія. Та я прогнав од себе цю думку і втретє піддався на вмілі пестощі її пальців.
Тепер же я навіть не образився. Я давно знав, що за все треба платити. Світанок – то й світанок.
– Мені вставати? – перепитав лише про всяк випадок.
– Вставати, любенький, вставати, – вона поцілувала мене у вухо. – Доспиш вдома. Ти далеко живеш?
– Не дуже, – сказав я і поцілував її підборіддя.
– В чоло, – прошептала вона. – Поцілуй у чоло.
Я виконав це прохання із задоволенням, хоч і без збудження, яке звідав перед тим.
– Дякую, – прошептала вона. – І не ображайся. Тобі справді пора.
Я підніс до очей годинника, єдину річ, яка лишалася на моєму тілі, і, добре придивившись до стрілок, що світилися, побачив: лише пів на третю. Чому ж вона каже, що незабаром світанок?
– Ще ж дуже рано, – сказав я.
– Мій батько встає о п’ятій, – сказала Ніла. – Він працює кочегаром у дитсадку і йде на шосту годину, щоб напалити грубки.
– Хіба ще є такі дитсадки? – засумнівався я.
– Які – такі? – не зрозуміла вона.
– Де палять грубки.
– Авжеж, дурнику. Це ж тобі Стара Вишня, а не Луцьк.
– Хіба батько зайде сюди? – не здавався я.
– Може й зайти, якщо мати розповіла йому про тебе.
– А що вона мала на увазі, коли сказа…
– Тихіше, дурнику, – вона затулила долонею мені рота. – Збирайся. Тобі пора, а я хочу спати.
– Я можу й обра…
Тепер вона затулила рота губами. А віднявши їх, легенько штовхнула мене в бік. Я зрозумів, що таки треба йти геть, тож ніякі образи й протести тут не допоможуть. Тому я звівся на лікті, далі скинув ковдру.
– Дякую, – прозвучало так само ніжно. – Я знала, що ти розумник.
Я встав. Вона й собі зістрибнула на підлогу, прошептала, що світла вмикати не треба, що вона сама мене вдягне. Вона й зробила це, натягнула – поволі, з неприхованим задоволенням геть усе – від плавок до куртки, обціловуючи при цьому все, на що одягала чергову одежину. Я знову став бажати її, але вона сказала, що не треба, що їй теж варто відпочити.
– Тепер іди, – прошептала, закінчивши церемонію одягання, і легенько підштовхнула у спину. – Відчиниш сам. І зачиниш, там замок автоматичний.
– Ми зустрінемося сьогодні? – спитав я біля дверей на кухню.
– Обов’язково, – вона тихенько засміялася. – Обов’язково, любий. Йди вже, йди. Увечері прийдеш, я тебе чекатиму.
Хоч мої очі звикли до темряви, проходячи кухнею, я все ж наштовхнувся на стілець і мимоволі вилаявся. Ніла не вийшла, не поцікавилася, що сталося. Лайнувшись ще раз, тепер подумки, я ступив у коридор, потім на веранду. Намацав замок, відчинив двері, тоді зачинив і почув, як голосно клацнув замок.
Свіже, майже морозне повітря хлинуло мені назустріч. Воно було п’янке, аж я захитався. За хвилину я вже вдихав його із задоволенням. Містечко спало, ніде не було чутно жодного звуку. Не загавкав жоден собака. Я подумав, що до цього безгоміння неможливо звикнути. За дорогу кілька разів мимоволі оглянувся. Дарма. Ніхто не йшов за мною.
За якийсь час ходи я несподівано побачив поперед себе світлу цятку. Світилося чиєсь вікно, на вулиці, де я жив. Може, я забув вимкнути світло, коли йшов на прогулянку, яка так добре, хоч і дещо таємниче закінчилась? Здається, ні. Хоча… Світиться таки в нашому будинку…
Упевнившись у цьому, я пришвидшив ходу. Минув сусідську хату, з-за якої оселя судового виконавця виразно виступала з темряви, виставивши жовте око-вікно, і аж спіткнувся. Сумніву не було – світилося не моє, а вікно поруч нього. Вікно Лори, Ґлорії. Невже вона чекає мого повернення? Підійти, заглянути, подивитися, що робить моя кульгавка? «Моя?» – здивувався. Я зайшов на подвір’я, і в цю мить світло погасло. Суцільна темрява накрила мене з головою.
«Ґлорія стояла біля вікна», – подумав я, і хвиля чогось схожого на вдячність і сором водночас залила мене.
Я не згадав Лори жодного разу за цей вечір, тим більше вночі. Але чому я мав її згадувати?
Намацавши в кишені ключа, відімкнув двері своєї тимчасової оселі. При світлі люстри, яке не знати чого здалося недоречним, я раптом фізично відчув, наскільки я чужий у цій кімнаті. На якусь мить здалося, що й кімнати, власне, ніякої нема, що я стою сам посеред холодного двору. «Так воно і є», – подумалося. Хтось наче дивився мені в спину. Я озирнувся. Але там були двері, а не вікно. Я підійшов і поспішно замкнув їх, навіть покартав себе, що не зробив цього відразу. Так само поспішно зняв одяг. Годилося щось перекусити, лише тепер відчув, який я голодний, але поставити хоча б чайника не зміг. Хтось мовби підганяв мене, підказуючи, що треба якомога швидше лягати.
Торкнувшись головою подушки, я наказав собі ні про що не думати. Ввечері про все, що мене цікавить, розпитаю в Ніли. «Все-таки гарне в неї ім’я», – встиг подумати, стуляючи повіки.
Крізь напівсон, що поглинав рештки моєї свідомості, я почув тоненький, проте пронизливий звук, мовби хтось грав на одній струні. Навіть не грав, а водив по одному й тому ж місцю. Я спробував прогнати цей звук, стуливши щільніше повіки, і глибше занурив голову в подушки. Однак він не тільки не зник, а посилився. Тепер грав не скрипаль, що взявся серед ночі подратувати мене, а ледь чутно, але якось по-особливому виразно квилила птаха десь збоку від дому. Це квиління розтинало завісу дрімоти і, здавалося, розрізало навпіл не тільки череп, а й мою душу. Я підвів голову і прислухався. Минула хвилина, друга, тиша поглинала час і остаточно прогнала сон, а я зрозумів, чим було те, що я прийняв спершу за віддалені звуки скрипки, а потім за кигикання чайки. То поруч, за стіною, плакала, втім, швидше скиглила Ґлорія.
Щось раптово і вже неспинно зашкрябало всередині. «Який ідіотизм», – майнула думка. Хіба я винен, що пішов, як і щовечора, гуляти, що врятував дівчину, в оселі якої лишився на ніч? Я ж сам запропонував Ґлорії спільну прогулянку. Хіба я винен, що вона відмовилася, а потім чекала на моє повернення?
Я звівся, сів на ліжку. І зрозумів: так, винен. Думка була такою несподіваною, що мало не закричав – у чому? У чому, у чому винен? І хто це питає? Я сам? Тоді хто каже про мою вину? Ніхто не відповів, зате квиління за стіною припинилося.
«Ідіотське місто, і люди в ньому не менш ідіотські, якщо спонукають мене до таких запитань», – подумав я, падаючи на вже зігріту постіль. Раптом з’явилося відчуття, що хтось стоїть за моєю спиною. Один, другий, третій, четвертий, п’ятий… Цілий натовп людей, яких мусив упізнати й назвати, не озираючись. Я струсонув головою, аби прогнати це видиво. І враз відчув – у мене за спиною стоїть одна-єдина людина. Лора. Ґлорія. Кульгава качечка. Ні, звіреня. Звіреня, яке квилить. У потилиці з’явився і почав наростати тупий біль. Він збільшувався так нагло, що незабаром я ледве не закричав. Тоді стис голову руками і став терти пальцями скроні і чоло. Біль не вщухав. Я зрозумів, що тепер засну не скоро, і, не в силі стриматися, загрюкав кулаком у стіну, за якою причаїлося кульгаве дике звіря, якому раптом став потрібен дивний квартирант.
Відповіддю мені була тиша. Ніде ані шелеснуло, ніщо не заскрипіло, ніхто не прокинувся. Чи всі вдавали, що сплять. Я перестав стукати і подмухав на пальці. Голова все ще боліла. Пігулок у мене не було, навіщо пігулки здоровому чоловікові? Встати і попросити у Лори? А заодно спитати, чому вона не спала й одважилася запалити світло? Ні, цього не варто робити. Не варто, мало не прокричав я і відчув, як ниє натомлене тіло.
* * *
Уві сні, в якому я опинився, ймовірно – під ранок, блукав темними, вузькими вулицями старовинної частини Львова, стукав у чиїсь двері, мені відчиняли якісь незнайомі жінки, щось відповідали, коли казав, що шукаю Валерію. Після п’ятих чи шостих дверей зрозумів, що насправді шукаю не Валерію, а Ґлорію, і водночас, що тут ніхто нічого не скаже, де її знайти. «А може, то Лора і стояла за останніми дверима», – зненацька подумав я і пригадав, що насправді не бачив обличчя тієї жінки, котра відчинила старі скрипучі двері у ветхому будинку, який, здавалося, хитався у вечірніх сутінках.
Будинки стали втікати, наштовхуючись один на одного, я біг за ними і боявся, що вони повернуться і побіжать за мною. Коли, зрештою так і сталося, втікав, знаючи, що ось-ось вони наздоженуть і розчавлять мене. Не стримався і оглянувся. З десятків, сотень вікон будинку, що спинився за моєю спиною, виглядали обличчя Ґлорії, які перетворювалися у незнайомі мені спотворені жіночі лиця, чи радше маски. «Якщо я вгадаю, яке з них належить Валерії, будинок перестане мене переслідувати», – подумав я і став наближатися до тих вікон-облич. Я пройшов через перше, друге, третє, четверте. І побачив, що вони поприлипали до одягу і стали розтікатися липкою, бридкою масою, заливаючи мене всього, з ніг до голови. Я почав несамовито віддирати ці безформні потоки, і на моїх руках несподівано відбилися всі обличчя, що вдивлялися в мене, пропікали, затягали в себе. А переді мною вже виростала нова вулиця, і в кінці її стояла Валерія. «Це не Валерія, а Ґлорія», – подумав я і побіг до неї, але вже вулицею Старої Вишні, а може, й якогось іншого маленького містечка.
На цьому бігу й прокинувся. Голова, хоч і була важкою, мов хтось начепив на вуха гирі, але не боліла. За вікном прозирало чисте небо, наче й не було вчора похмурого дощового дня. Я подумав, що десь там, за рогом будинку, напевне, виглядає і сонце. Але наступна думка викинула мене з ліжка: якщо сонце – отже я запізнився на роботу. Та усвідомивши себе на ногах – засміявся. До біса роботу, нудне щоденне висиджування, шкрябання папірців, підготовку нудних, не вартих і ламаного шеляга справ, коли позаду в мене ніч, заради якої варто жити! Я чогось таки вартий, жити можна і в цій дикій, осоружній провінції. Звісно, сьогодні обережно наведу довідки про Нілу. Якщо вона має погану репутацію, то навряд чи доцільно продовжувати роман, хіба що приходити до неї такими темними вечорами, як минулий. А хай йому біс, ти міркуєш мовби звичайний старовишнівський житель, дорікнув собі я і почув чиїсь кроки за вікном. Поглянув туди і побачив зігнуту спину моєї господині – матері Ґлорії. Вона продибала до хвіртки, а мені чомусь зробилося ніяково. Чому? Голови вона не повертала, мене в одних трусах посеред кімнати побачити не могла, тоді чому?
Я не знайшов відповіді й відчув, що в кімнаті досить холодно, а напалити зранку грубку, яка виходить одним боком з Лориної кімнати до моєї, господарі чи сама Ґлорія не здогадалися. Тут я збагнув, що, крім холоду, мене мучить ще й голод. Часу готувати щось не було, і, нашвидкуруч поголившись електробритвою та умившись надворі (бр-р, яка холоднюча вода, незважаючи на те, що сонце справді викочувалося на небо), я так само на бігу вдягнувся і вирішив, що поснідаю в їдальні неподалік суду.
Ходьба вранішньою вулицею, де вже господарював листопадовий приморозок, збадьорила. Дорогою я остаточно вирішив: аби хоч трохи розтривожити сонний старовишнівський курник, хай би там як, а таки продовжу роман з Нілою. Судячи з усього, я їй сподобався, як і вона мені. Цікаво, за що її били ті двоє? За легковажну поведінку, зраду котромусь із них?
В їдальні сиділи лише двоє чоловіків за пляшкою пива. Склянки біля них були наповнені бруднувато-білою піною. Я подивився на порожні столи, на яких виднілися сліди бозна-яких патьоків, на картину якогось місцевого художника на стіні – дівчина серед поля з букетом квітів і пучком калини в руках. У моїй голові з’явилося відчуття, що я міг би зайти до цієї їдальні десять чи двадцять років тому й застати таку саму картину і в залі, і на стіні. Двох цих чоловіків, які нітрохи не помолодшали б, буфетницю, що, спираючись на прилавок обважнілими грудьми, думала б свою нескінченну думку. Чи бачила вранішній сон, в якому їдальня перетворюється на залу, куди хтось невидимий намагався заштовхнути ще одну пару любителів пива, ще двох таких, як я, випадкових снідальників, котрі не мають домашнього прихистку для тіла й душі. «Треба буде зайти сюди ввечері, часом тут буває людно», – майнула у мене думка.
– Я хотів би поснідати, – сказав тихо і подумав, що мені таки не хотілося б розбудити буфетницю.
З кухні долинув брязкіт посуду, жіночий голос покликав якусь Катю, котра досі не почистила картоплі. Буфетниця все ще дрімала.
– Мабуть, сьогодні день такий, що й пиво не йде, – почув я голос одного з тих двох за столом.
– Віро, чому в тебе пиво тепле? – спитав другий.
Буфетниця отямилася, але не відповіла, а подивилася на мене так, наче я прийшов зачинити їхню їдальню назавше.
– Доброго ранку, – сказав я.
– Є тільки шніцель і чай, – замість «доброго ранку» відповіла буфетниця. – Будете брати?
– Буду, – приречено погодився я.
– Катю! – загорлали з кухні уже погрозливо. – Так ми ніколи не зваримо супу.
Я, проте, намагався усміхатися. Сьогодні мені хотілося усміхатися.
Шніцель, звичайно ж, був підгорілим, а чай – теплою підсолодженою водичкою. Та я ковтнув їх за одним подихом – голодне з’їсть і холодне, а ці так звані страви були теплими.
Чемно подякував буфетниці, хоч дякувати не було за що. Але сьогодні мені хотілося дякувати.
Зустрівши на площі працівника районної ради, з яким нещодавно познайомився, я перекинувся кількома словами, порадів разом з ним добрій погоді. При підході до суду сказав комплімент своїй співробітниці, хоч зовні та й характером вона скидалася на бабу-ягу.
Сьогодні вранці мало початися слухання справи про спробу пограбування крамниці в одному з сіл району. Справа мені видавалася ясною, грабіжник, на якого вказав посварений з ним сусід, визнав свою вину. Вів засідання сам Микола Мефодійович, тому я мав принаймні півдня вільного часу.
Я, звісно, замельдувався[1]1
Замельдуватися (діал.) – з’явитися.
[Закрыть] до нього, терплячи, з посмішкою вислухав розмірковування про сьогоднішню справу, отримав ще одну папку з проханням дати оцінку. Микола Мефодійович повідомив, що він уже отримав зауваження за те, що й досі тримає мене помічником. Я міг би перейти слідчим у прокуратуру, але він хоче, щоб я лишився в суді. Одному з суддів, Микиті Григоровичу, до закінчення терміну суддівства за віком усього рік. Я подумав, що ліпше було б працювати слідчим, але нічого не сказав.
У приймальні я пожартував із секретаркою. В коридорі почув уривок розмови людей, котрі чекали початку судового засідання. Спустився на свій перший поверх, сів за стіл, став гортати щойно отриману справу і вже за кілька хвилин зрозумів, що не можу ні про що думати, окрім Ніли. Невже вона не зателефонує? Подивився за вікно. Майданом простували одинокі перехожі. Сонце освітлювало дерева і будинки так яскраво, мовби в містечку була не осінь, а весна. Тепер Стара Вишня здавалася свіжовимитою і радісною. Додай – і щасливою, бо щасливий ти сам, сказав я собі. Щасливий, що покохався з якоюсь повією, котру інші безжалісно били.
Я пригадав раптом свій вранішній сон. За цих три місяці Валерія дзвонила двічі, я написав їй листа. Писати не було чого, а написати правду не насмілювався. Останні тижні я став сумніватися, чи справді розлюбив Валерію. «Мою Валерію», – кепкував. Але не міг себе примусити думати інакше. Все вирішилося само собою: я зрадив Валерію, зробив це легко, але ж, з іншого боку, жодних обітниць їй не давав.
Мої думки перервав телефонний дзвінок. Я зняв трубку і почув чийсь сміх.
– Пане суддя? – почулося крізь той тріскучий сміх.
– Помічник голови суду, – уточнив я. – Кого вам треба?
– Не впізнаєте?
Він засміявся ще голосніше, і я впізнав. То був голос жебрака, який зустрів мене у ніч приїзду до Старої Вишні.
– Впізнаю, – сказав я. – Що вам?
– Пан суддя не хоче дізнатися, що сталося цієї ночі? – спитав він і мовби вдавився сміхом.
– А що ста…
Та він уже поклав трубку. Я стискав слухавку і відчував, як щось у мені геть опускається. Серце почало бухати на весь кабінет, а шлунок, печінка, все наче сповзало донизу. Тремтячою рукою опустив трубку на важіль і… І тут же квапливо набрав номер чергового місцевої міліції, назвався і попросив поінформувати, мовляв, для голови суду, що трапилося в місті цієї ночі.
– Цієї ночі? Вам у місті чи районі в цілому?
– У місті, у місті, у Старій Вишні.
– Одне пограбування і одне вбивство чи… самогубство.
– Само… – я затнувся. – Ви сказали – самогубство?
– Ще точно не встановлено. Існує попередня версія.
– Як це сталося?
– Дівчину задушили подушкою. А можливо, – задушилася сама.
– Дівчину? – я весь похолов. – Як її звали?
– Трачук Неоніла Петрівна.
– Ніла?
– Ви її знали? – у свою чергу здивувався черговий.
– Трохи знав, – знічено спромігся відповісти я йому.
Відчув, що ось-ось або грубо вилаюсь, або розплачуся, тому поспішно подякував і поклав трубку. «Може, це збіг?» – подумав і зрозумів, що обманюватися не варто. Не варто, не треба, і що там ще? Загинула дівчина, яку я цієї ночі так пристрасно, ледве познайомившись з нею, кохав. «Яке огидне слово», – подумав я. Огидне зараз, у цей момент. Більше підходить інше – брав. Брав, злягався, як там ще? Чомусь мені лізуть до голови брутальні слова.
Із заціпеніння мене вивів голос за дверима. Я стукнув кулаком по столу і підвівся. Треба було щось робити, якось діяти, але як? У мене після цього дзвінка більше не було сумніву: жебрак, чи хто він там, істота реальна, нікуди не поїхав, не подівся. Мало того, він стежить за мною.
Я спинився біля дверей. Якщо Нілу задушили, то підозра могла впасти і на мене. Невже ті двоє чи жебрак чатували, доки я піду? Ніхто в будинку, крім самої Ніли, не бачив і не знав, коли я пішов від неї. Двері зачинив я сам, вона так хотіла, але якщо хтось мав ключ…
Втім, мене бачила мати Ніли, отже, я став головним підозрюваним. Щоправда, були дивні слова матері, але що вони важили, я не знав.
Я притулився до дверей, і якихось двох чи трьох десятків секунд стояння із заплющеними очима було досить, аби збагнути: мене вже шукають. У такому маленькому містечку, як Стара Вишня, легко знайти підозрюваного у вбивстві, якщо є його точний опис. До того ж, пригадав я, мати Ніли знала, що я недавно живу в їхньому містечку. Я зрозумів, що слідчий чи працівник карного розшуку навіть цього заштатного містечка здатен вирахувати потенційного злочинця, маючи такі дані, і вирішив піти назустріч небезпеці.
Але перш ніж вийти, збігав нагору до секретарки голови і спитав, чи знала вона Нілу Трачук.
– Нілу Трачук? – перепитала секретарка. – Це старого Трачука, який працює кочегаром у першому дитсадку?
– Так, – сказав я і подумав, що в містечку справді всі всіх знають.
– З нею щось трапилося? – зацікавлено подивилася секретарка.
– Так, трапилося, її вбили.
– Нілу? Вбили? – чомусь страшенно здивувалася секретарка.
– Здається, так. Ви її добре знали?
– Не дуже. Вона жила неподалік моєї тітки. Вчилася на два, ні, три класи пізніше від мене.
– Вона десь працювала?
– Десь? Чому десь? Вона була вчителькою музики. Здається, збиралася виходити заміж.
– Заміж? – витріщився я, пригадавши поведінку вчительки музики цієї ночі.
– Чому ви здивовані? Я, наприклад, уже сім років заміжня, – сказала секретарка. – А Ніла тільки на два чи три роки молодша за мене. Їй давно пора було заміж. Тітка казала – весілля після Водохрещі збиралися робити.
– А хто її наречений? – витиснув я з себе, не знаючи, що й думати.
– Та ви його, мабуть, не знаєте. Стьопа Колбунів, інженером на льонозаводі працює. Взагалі-то він років на десять за неї старший.
– Дякую.
– А як її вбили? – спитала секретарка навздогін.
– Не знаю. Здається, задушили.
– Задушили?
Жіночий зойк прищемили двері. Люди в коридорі здивовано дивилися на мене. Мов ошпарений вискочив я надвір. Над Старою Вишнею яскраво світило сонце. Пригадалося, що таким самим сліпучо-яскравим і великим воно було того першого серпневого ранку. Я спинився. Холодний вітер налетів і вдарив, ледве не збив з ніг. Переді мною лежав порожній майдан.
* * *
Оперативний уповноважений карного розшуку, якому доручили справу про смерть Неоніли Трачук, чоловік років тридцяти – тридцяти двох, отже, тільки трохи старший від мене, правда, із залисинами і невеличким, але виразно окресленим животиком, влаштував мені справжній допит.
– Ви переконані, що жодного разу не зустрічали її до цього вечора? – спитав він, коли я закінчив розповідати, не приховуючи нічого, навіть того, що ми провели майже три години в ліжку.
– Ні, уявіть собі, – відповів на його запитання.
– А тих двох, котрі били її?
– Також ні.
– Могли б упізнати?
– Сумніваюся. Було дуже темно. Хоча міг би спробувати. Ніла, напевне, їх знала.
– Ніла, – сказав оперативник і злегка побарабанив короткими пальцями по столу. – Ніла. Звучить інтимно.
– Не інтимніше, ніж будь-яке інше ім’я, – розсердився я. – Так вона назвала себе, так називав і я.
– Що ж вона – відразу пройнялася до вас такими почуттями?
Він навіть не приховував підозри. Але мені було плювати і на його підозру, і на манеру вести допит, розвалившись у кріслі. Я думав про зовсім інше.
– Не знаю, чи вона чимось там прониклася, – сказав я, тамуючи лють, яка темною хвилею дедалі відчутніше накочувалася на мене. – Я не вбивав її і не збирався вбивати, принаймні у найближчі три роки.
– Чому саме три? – купився він, і це було моєю першою маленькою перемогою.
– Бо стільки, напевне, пробуду в Старій Вишні, – пояснив я так спокійно, що аж сам здивувався. – Я приїхав за направленням після закінчення університету.
– А хто може підтвердити, що ви вернулися десь біля третьої години, як ви сказали? – спитав він, аж ніяк не зреагувавши на мою неприховану нахабність.
«Отже, їм відомий час, коли вона померла», – подумав я і, як виявилося опісля, мав рацію.
Я майже відразу пригадав світло у вікні кімнати Ґлорії в час мого повернення і сказав йому про це. Хоча певності, чи бачила вона мене, якщо відверто, не було, про що я йому теж сказав, хоч сам у це не вірив. А головне – чи підтвердить, що я повернувся саме о такій-то годині. Адже вона могла й не дивитися на годинник. До того ж повертався від іншої, а в жінок на це диявольська інтуїція.
Мені довелося десь хвилин сорок прочекати, доки цей вайло з черевцем (гм, оперативник, не без деякої злостивості подумав я) з’їздив у побуткомбінат і допитав Ґлорію. За цей час я добряче понудився і поламав голову над тим, що мають означати:
а) слова і поведінка самої Ніли;
б) слова її матері; в) її самогубство чи вбивство кимсь.
Слова крутилися у дивній круговерті, наштовхувалися одне на одне, розбігалися, щоб сплестися у ті ж самі речення, але так само не означали нічогісінько.
«Хто цей чоловік?»
«Він не зі Старої Вишні».
«Навіщо ти привела його?»
«Він врятував тебе?»
«Ти кричала?»
І жах, непідробний жах в очах старої жінки. Втім, не такої й старої, років десь за сорок. Навіщо молоду вчительку музики били двоє молодих гевалів приблизно її віку? Що могло бути спільного у неї з ними? Я пригадав репродукції на стінах у кімнаті Ніли і завмер: всі вони були давні, час там мовби застиг, вона їх явно збирала, ще навчаючись у школі. Виняток хіба становив менш застарілий календар з Веронікою Кастро, він мав свідчити про невисокий рівень мешканки тієї кімнати, але чи так це було насправді? І нарешті – маючи нареченого, до весілля з яким лишалося якихось два чи три місяці, вона веде мене до себе, буквально затягає в ліжко, самозабутньо кохається, ніжно прощається, а тоді душить себе. Душить? Двері зачинилися, замок-автомат спрацював, це я добре пам'ятаю. Хтось подзвонив чи постукав, і Ніла відчинила? Навряд. Навряд?.. Я стис руками голову. Багато я віддав би, щоб взнати, що трапилося у ті години, коли я вертався до своєї оселі, коли дослухався до квиління Ґлорії за стіною, коли боровся з лютим головним болем. Я побачив Нілу, яка мене одягає, обціловує, сама гола й безборонна (про останнє я подумав тільки тепер), мої ноги, груди, руки, підводиться з колін і дивиться у вічі, мовби щось хоче запитати. Прощається, розумію я, прощається, уже відчуваючи свою смерть. І питає (невже питає?!), чи я її розумію, чи відчуваю, що з нею. Але що з нею, що означає все те, чому я став свідком, я не знаю й тепер. Мені лише нестерпно хочеться, аби оперативник швидше вертався. Моя самотність наче вийшла з мене і стала за спиною, за вікном, заповнила простір, готуючись поглинути все на світі. Я дивуюся зі своїх відчуттів, але вони не міняються. «Це щось нове», – думаю я. І здригаюся, бо пригадую свою першу ніч у Старій Вишні, те, як я ніс Людмилу-провідницю, яка так само загадково померла. Нарешті з'являється оперативний уповноважений. Я дізнаюся: Ґлорія підтвердила час мого повернення, вона не спала. І ще: смерть Ніли настала між шостою і сьомою годиною, так встановив лікар. Вона задушила себе вже після відходу батька на роботу, після того, як пробудилася мати. Нарешті я дізнаюся, що мене ніхто не підозрював і не розшукував, бо мати Ніли про мене нічого не сказала.
– Чому ж виникла версія про вбивство? – спитав я.
– Тому, що ми знайшли там, у кімнаті загиблої, ось це, – відповів оперативний уповноважений і щось дістав із кишені, повагавшись, розтиснув кулака.
На долоні лежав ґудзик з моєї куртки, я його відразу впізнав.
Я дивився на ґудзик і відчував, як вертається до мене щось нерозгадане, що мало завітати до збаламученої голови перед поверненням оперативника. Але водночас я збагнув: тепер боюся цього, боюся дізнатися щось незвичайне, таке, що, може, мені знати не слід.
– Ви показували ґудзика матері Ніли? – поспішив я спитати.
– Так. І вона сказала, що не знає, чий він, – оперуповноважений пильно подивився на мене.
– Я можу йти? – спитав я, витримавши його погляд.
– Так, поки що можете.
– Поки що?
– Саме так. Я думаю, на моєму місці ви теж би підозрювали… Тим більше, що…
– Можливо, – перебив я і вийшов, перш ніж він встиг щось сказати навздогін.
Годин чотири-п'ять після того я боровся із дражливим бажанням піти до моргу і подивитися на труп Ніли. Це вже було, твердив собі, згадував свою першу ніч у Старій Вишні і вкотре не міг нічого пояснити. Раз по раз, що б я не робив того дня: гортав справи, розмовляв із відвідувачами, сидів у залі суду, – вертався до ночі, проведеної з Нілою. Вона прощалася через мене зі всім світом. Ця несподівана думка, що прийшла в моєму маленькому кабінеті, вигнала з суду на вулицю. Я знав, де знаходиться морг у Старій Вишні насправді, і все ж пішов чомусь до будинку, де тієї прохолодної літньої ночі мого прибуття зупинялася машина «швидкої допомоги», яка везла іншу мертву – Людмилу Черняк. У крамниці господарчих товарів дві жінки оглядали люстру, чоловік років п'ятдесяти у потертій куфайці придивлявся до граблів, виставлених у вітрині. За прилавком стояли дві жінки-продавщиці, і одна з них була тією самою, що приходила тоді вночі до своєї крамниці і благала мене заступитися за сина. Я дивився на неї, вона на мене, але навіть тіні ніяковості не було в її чистих темно-карих очах. Безглуздо було б запитувати, чи пам’ятає вона ту ніч.
– Ви щось хотіли купити? – спитала натомість вона.
– Ні, дякую.
Я повернувся, щоб іти, але на півдорозі між дверима і прилавком озирнувся. Вона блискавично відвернулась. «Ну-ну, голубонько», – подумав я і, ступивши за поріг, вже знав, що робитиму цієї ночі.
* * *
Вертатися до суду не було ніякого сенсу. Мені хотілося навідатися до будинку, в якому жила Ніла, але, повагавшись трохи дорогою, я повернув назад. Нілиним батькам, надто матері, не до моїх розпитувань за такого стану, коли доччине тіло в морзі, якщо не привезене додому. Я можу викликати лише гнів, і він буде цілком справедливим. Проте, повертаючись назад, я відчув, ніби щось забув, і метрів за сто ходи, все повільнішої і повільнішої, збагнув: мушу побувати на місці, де порятував Нілу.
Це була звичайнісінька незаасфальтована вулиця, заставлена одноповерховими хатами, вона впиралася в пустир, що тягнувся десь із півкілометра до річки Вишнівки. Річка туго зігнутим луком вигиналася у бік містечка, а тоді різко відверталася від нього і зникала в сосновому лісі – він підступав до самісінької околиці. Неподалік виросло кілька будинків старовишнівських «нових українців». Звісно, то були не круті «замки», як у Львові чи Луцьку, але й тут було видно бажання виділитися. Якось від Миколи Мефодійовича я почув, що за право побудуватися біля лісу виникла бійка між двома місцевими «авторитетами». «Мікроавторитетами», – подумав тоді я. Один із них нібито дав хабара у міськраді за це місце, а другий – у райдержадміністрації. І тепер вони привселюдно стали з'ясовувати, хто більше дав, а отже, має право, щоб його особняк був біля самісінького лісу. Микола Мефодійович сміявся, розповідаючи про цей випадок. Казав, що зрештою вони побудувалися поруч і тепер тихо роблять капості один одному. «А проте пустир міг би стати добрим місцем для забудови», – подумав я. Однак старовишнівське «царське село» було трохи далі.
Визначивши місце на краю пустиря, де ті двоє били Нілу, я постояв, вдивляючись у довколишній простір. Обвів поглядом декілька крайніх хат, тоді подивився в бік річки, поля на другому березі, пробіг очима до лісу, що звідси здавався ледь-ледь синюватим, і вернувся назад. Втупившись собі під ноги, віддався думкам, що, можливо, могли привести мене якщо не до розгадки, то до якогось поштовху щодо вчорашніх вечірніх подій. Звідси до оселі Ніли не так і далеко. Пройти цією вулицею, повернути на другу, потім ще поворот, і ось перед вами буде добротний будинок, сповнений тепер трауром. Чому ж Ніла опинилася на краю пустиря? Йшла від когось? Але ось крайня хата, від неї можна рушити хіба що в протилежний бік. Іти пізнього вечора через пустир до річки? І це в містечку, де намагаються якомога раніше лягти спати, де якщо не всі, то принаймні переважна більшість мешканців чомусь бояться саме таких темних вечорів, наче безлюдними вулицями безперестанно шастають зграї гангстерів і вбивць.
