Текст книги "І прибуде суддя"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

29 квітня

Гриміло довго, так довго, що, здавалось, грім прибив, прицвяхував мене до ліжка, і не було сили не те що піднятися, а й відчути себе живим. Так напівживим, напівмертвим я провалювався кудись у безкінечність, поки крізь грім не прорвався чийсь голос, що розпилював мій череп на шматки грубо й безжалісно.

Нарешті я перестав падати, хоч ніби нікуди й не приземлився. Повільно усвідомлював, що я прокинувся.

– Та він хоч живий? – це вже спитав хтось за моєю головою.

Я відчув холод – зимовий, безжалісний – і прокинувся остаточно. Підвів голову. До кімнати просіювався світанок, за вікном, що зяяло вибитою шибкою, стояли якісь люди. Люди у міліцейській формі. Ще нічого не усвідомлюючи, я зірвався на ноги. Майже відразу заболіла поранена рука.

– Відчиняйте, громадянине, – сказав молоденький лейтенант, котрий, здавалося, для чогось принюхувався до вікна.

«Хто ж його розбив? – подумав я. – І що взагалі трапилося, доки я спав, що приперлася міліція?»

Відповіді не знайшов, нічого не пригадав і, як був, почовгав до дверей.

Вони ввалилися всі втрьох і відразу. Один став біля одвірка, інший ринувся до ліжка, лейтенант жестом показав, що треба вийти на середину кімнати.

– В чім річ? – спитав я.

– Громадянин Лащук Георгій Васильович? – спитав лейтенант.

– Так. А що, власне…

– Ось постанова про ваше затримання.

– Але в чому річ?

– Ви підозрюєтесь у зґвалтуванні громадянки Ранюк Ґлорії Антонівни.

– Що? – Я аж заточився. – У чому? У зґвалтуванні Ґлорії?

– Саме так. За її заявою.

– За її заявою?

– Так. Одягніться, будь ласка.

Я став поволі виконувати його наказ. Руки мої, холодні і гарячі водночас, погано мене слухались, коли я натягав штани, светра, взувався. В голові крутилися якісь слова, уривки чогось логічного, чим я міг би пояснити все, що відбувалося зі мною. Нарешті, автоматично проводячи гребінцем по волоссю, я видобув звідкись два слова: міра підлості.

– Ходімо, – сказав лейтенант.

– Куди?

– У райвідділ внутрішніх справ.

– Я хотів би побачити Ґлорію.

– Там і побачите.

Ми вийшли. Перев’язана рука нестерпно боліла. За парканом стояла сусідка і здивовано дивилася на нас.

Слідчий райвідділу мав років сорок – сорок п’ять, стомлене й виснажене обличчя, мовби він цілу ніч розвантажував самотужки вагон з вугіллям, і ще більше стомлені темно-сірі очі. Він кволим жестом показав мені на стілець, і почалася та ж процедура запитування: хто я, ким працюю, де народився.

Я відповів і, доки він дивився кудись повз мене, подумав, що, може, досі сплю. Може, мені сниться сон, якому не буде кінця, доки не перестане діяти димедрол. Ще я подумав: слідчий наче щось пригадує, може, як звати його самого, абощо.

– Ставте, будь ласка, запитання, – не витримав я.

– Ви так поспішаєте? – сказав він. – Ти так поспішав, коли ґвалтував?

– Нікого я не ґвалтував. У мене болить рука.

– Рука? І де ти її поранив?

– Не ти, а ви, – розізлився я. – Я з вами, даруйте, свиней не пас.

– Ти сам велика свиня, – сказав слідчий. – Ах, вибачайте, ви. Ви – свиня і негідник. Влаштовує?

– Ви спали до цього з Ґлорією Ранюк? – спитав слідчий після нової паузи.

Я сказав, що відмовляюся відповідати, доки мене не ознайомлять із суттю звинувачення, яке стало причиною арешту.

– Вибачте, я й забув, що ви самі юрист, – сказав слідчий, але все ж через хвилину почав говорити по суті.

Я дізнався, що сьогодні вранці надійшла заява громадянки Ґлорії Ранюк про те, що вчора ввечері я, громадянин Георгій Лащук, прийшов до кімнати, в якій проживав, і став грубо ображати названу Ґлорію Ранюк, звинувачуючи її в тому, що начебто вона ввечері до мого повернення була з іншим чоловіком. Коли ж Ґлорія образилася і хотіла покинути кімнату, яку я наймаю в них з серпня минулого року, я начебто перепинив їй шлях, повалив на ліжко, роздер одяг і зґвалтував. Слідчий спитав, чи визнаю я все, сказане вище. Я сказав, що ні, і розповів, як усе було насправді. Про дзвінок «жебрака», про те, як я стежив за Ґлорією, як вона ввійшла в чийсь будинок, як її став грубо брати невідомий мені чоловік, як я розбив вікно, а вони втекли, як забрався в будинок, де нікого не було.

Біль посилювався. Я попросив слідчого викликати лікаря, а потім очної ставки з Ґлорією. Однак слідчий спочатку покликав Ґлорію. Вона зайшла, поволі переступаючи ногами, зодягнута у старий плащ, перелякана і начеб постаріла років на двадцять, а може, й більше. Перед столом слідчого поруч зі мною спинилася кульгава бабуся.

– Ви знаєте цього громадянина? – спитав слідчий.

– Так, це Георгій Лащук, – сказала Ґлорія тихо.

– Ви написали в заяві, що цієї ночі…

Він зачитав те, що тільки-но переповів мені.

– То я тебе зґвалтував, Ґлоріє? – спитав уже я, коли він закінчив.

– Тут ставлю питання я, – сказав слідчий. Ґлорія подивилася у мій бік. Я ладен був розплакатися на той її погляд. Він потягнув мене, як безодня – чорна, нескінченна, вона розширювалася з кожним сантиметром падіння.

– Ні, – сказала Ґлорія. – Ні.

– Що – ні? – не зрозумів слідчий.

– Він мене не ґвалтував, – сказала Ґлорія. – Це все мама.

– Мама? – здивувався слідчий.

– Так, – сказала Ґлорія, і голос її, здавалося, кудись зовсім провалився. Далі чувся глухий переривистий шепіт. – Мама хотіла, щоб він одружився. Одружився зі мною. Вона сказала, що коли… Коли розіграти це… Це із зґвалтуванням, то… – Вона підвищила голос, тепер у ньому звучала страшна, невимовна мука. Як вона тільки переливала її у слова. – То він злякається і одружиться.

– Отже, ваша заява… Ваша заява неправдива? – розчаровано спитав слідчий, мало не вигукнув.

Ґлорія високо підвела голову і подивилася у вічі слідчому так виразно, що той аж злякався і собі підвівся.

– Так, – сказала Ґлорія. – Саме так – неправдива. Я забираю її назад. І мама не винна. Я сама вигадала зґвалтування.

– А ті… ті пошкодження на вашому тілі?

– Я їх зробила сама. Ні, удвох з мамою. Ні, сама. Я дуже хотіла, щоб він став моїм чоловіком.

Цієї миті все в мені затерпло. Все, що було між нами в ці останні місяці, раптом промайнуло протягом якихось п’яти чи десяти секунд. То був нестримний калейдоскоп, що розсипався на льоту. Його скельця падали мені на обличчя й боляче ранили. Я міг ще зробити щось, струсити їх, я міг вимовити слово, два, ціле речення, я знав, яким би воно мало бути, але знав й інше – це речення нічого не змінить, а якщо й змінить, то це буде проти моєї волі, не зможу я бути таким, як був, не зможу забути те, що забути неможливо.

Ще було запитання слідчого, чи усвідомлює вона, що її можуть покарати за наклеп, але я бачив, що ніякої кримінальної справи він порушувати не стане. Йому, як і мені, було дуже шкода нещасної калічки. Він, правда, запитав її, чи справді були інтимні стосунки зі мною, і отримав схожу на зойк відповідь, що так, були, але цілком добровільно. Як і вчора.

Слідчий звелів Ґлорії вийти і, коли вона, шаркаючи по підлозі, покинула кабінет, запитав уже мене, як же з моєю розповіддю про той злощасний будинок і Ґлорію в ньому? Я пояснив, що будинок був і все, про що я розповів, було насправді.

– І після цього ти спав з цією нещасною?

– Невідомо, хто з нас більше нещасний, – сказав я.

Він похитав головою. Та цієї миті до кабінету ввірвалася мати Ґлорії. Вперше і востаннє я бачив її такою розлюченою. Тиха сіра жінка виглядала справжньою звірюкою. Вона закричала, що і мені, і Ґлорії не треба вірити, що вона вчора ввечері сама бачила, як я ґвалтував її дочку, і якби вона не розбила шибку, то невідомо, чим би це все закінчилося. Вона кинулася до мене і почала бити по голові, по плечах, дряпатися, тому довелося схопити її за руки і відштовхнути.

Мати Ґлорії впала на підлогу і коли підвела голову, то не стала підводитися, а затулилася руками і завила так страшно, що я аж здригнувся. На якусь мить здалося, що переді мною не стара нещасна жінка, а поранена зла вовчиця, у якої, до того ж, мисливці щойно позабирали вовченят.

Скрипнули двері. То до кабінету повернулася Ґлорія.

– Мамо! – зойкнула вона. – Мамо!

Мати Ґлорії, почувши голос дочки, подивилася на неї і враз перестала битися в істериці.

– Це ж неправда, мамо, – на диво спокійно сказала Ґлорія.

– Неправда? – Мати Ґлорії підвелася. – Неправда? Авжеж, неправда, донечко. Як ти хочеш. Неправда, пане лейтенант, – звернулася вона до слідчого і тихо, приречено засміялася, та так, що в мене мороз шкірою пробіг від того сміху.

30 квітня

Досі мені у вухах лунає голос Ґлорії. Не її матері, а саме Ґлорії. Спокійний, тихий голос.

– Залишайся, Георгію, – сказала вона.

Мені вдалося з нею зустрітися на коротку мить, коли я забирав речі, перебираючись із кімнати, яку досі наймав, до гуртожитку, який вибив мені голова суду.

– Після того, що трапилося? – вражено спитав я.

– А що трапилося? – Вона дивилася геть безневинно. – Нічого, ти ж сам сказав. Нам уже нічого й не страшно.

– Ти так вважаєш?

Вона не відповіла. Розмовляти далі не було сенсу. Я відвернувся, взяв до рук валізу з одягом. Ще були зв'язані шнурком книжки, сумка з кількома тарілками, двома банками варення, привезеними недавно від батьків. Я повантажив це в «уазик», виділений головою суду.

Віднині я був вільний від минулого, Ґлорії, а відтак – і від усіх на світі таємниць. Чомусь я був певен, що це саме так.

Проте певність моя почала вивітрюватись, ледве машина рушила. Я мусив озирнутися і побачити Ґлорію. Вона рушила слідом за машиною, вийшла з подвір'я і стала йти вулицею. Перечепилася об щось – мабуть, об грудки землі – раз, вдруге. Не в силі витримати, я відвернувся.

Дорогою з роботи того дня зайшов до бару і до ресторану. Коньяк і горілка добре ніжили мого язика. Руки стискали одну, потім другу чарку, третю… До мозку підступали уривки чиїхось розмов і просилися впустити.

Все ж я знайшов дорогу до гуртожитку.

– Хто ти? – спитав чоловіка, котрий сидів на ліжку в моїй кімнаті.

– Ваш сусід, – сказав чоловік. – Вже рік, як живу тут.

Я звалився на ліжко, сльози стали підступати до горла, душити, але я їх не випускав назовні. І раптом з жахом відчув, як тверезію. Роблюся геть зовсім тверезим.

Мій сусід виявився працівником районного сільськогосподарського управління. Крім кількох ознайомлювальних речень, нам, як виявилось, розмовляти не було про що. Я встав і вийшов. Того вечора я навідався до замкненої крамниці господарчих товарів і до залізничної станції. Черговий був на місці і буде віднині завжди, зрозумів я.

Я зайшов до нього, і, на моє щастя, то був знайомець, який чергував тієї ночі, коли я приходив зустрічати Валерію.

– Ви знову когось зустрічаєте? – спитав він.

– Так, – відповів я.

То був шанс продовжити сьогоднішній вечір, наповнити його.

Ми завели розмову про особливості нинішньої весни, яка почалася з морозів, далі нагадувала справжню весну, а тепер, коли справа підходить до травня, знову прийшов небувалий холод. Далі перекинулися на зростання цін, але незабаром я збагнув: цей вечір надто довгий, щоб тратити його невідомо на що. Я послався на те, що мені треба до вітру, і вийшов.

Я пройшов тихою вулицею, повернувся назад і зрештою вибрався на ту, де жила Ґлорія. Потім я ще вертався раз, і вдруге, і втретє. Вулиця спала. «Може, пошукати крику?» – подумав я. Місто мовчало. Остання моя прогулянка нічною Старою Вишнею? Так воно і було. Я ставав частиною цього міста, хоч жити тут без Ґлорії не міг. «А далі що?» – сказав я собі. І відповів: нічого. Якщо Стара Вишня мене вперто не приймала, то виходило, що все-таки віднині приймав її я.

Ось і дорога до гуртожитку, моєї нової оселі. Затемнені вікна, проте не всі. Одне, друге, третє таки світяться. Котресь із них моє, але я ще не знаю яке.

4 травня

Вночі перед сном до мене прийшла мама. Ні, не прийшла, а я побачив її: вона бігла, спотикаючись, по снігу, якого рясно насипало вночі. Бігла, а я стояв біля вікна. Тільки далі все було не так, як насправді колись. Мама зайшла до хати, підійшла до мене і погладила по голові.

– Тітку Марію вбито? – прошептав я.

– Як і тоді, – сказала мама.

Мама дивилася на мене спокійним, лагідним поглядом, вона мовби хотіла уберегти мене від того, що буде далі. Тоді ж, давно, в дитинстві погляд її кричав, а я затерп, щоб вибухнути страшним криком.

Мама дивилася й дивилася, її присутність була мені необхідна і водночас нестерпна.

«Хто вона насправді?» – спитав я себе і не отримав відповіді.

Тільки мама стояла і дивилася, дивилася на мене, доки я не заплющив очі.

Потім поруч із нею став суддя – високий, суворий, – той, що в сільському клубі виголошував вирок дядькові Іванові. Він щось казав, але що? Я прогнав його геть, розплющивши очі.

Десь далеко від мене спала Ґлорія.

Десь ще далі спала Валерія.

«А може, вони теж не сплять?» – подумав я.

Ґлорія – напевне ні, я хотів устати, піти до неї, але зрозумів, що не зроблю цього. Я одужав, і віднині жоден старовишнівський фантом не мав наді мною сили і влади.

З цією думкою я заснув і прокинувся. Пішов на роботу, щоб час від часу пригадувати цю думку. У своєму новому житті я розглядав справи, виносив вироки, розмовляв з колегами, жартував із секретаркою Раїсою, ввечері розпивав пляшку з Вадимом, сусідом по гуртожитку, і його знайомими, бо заснути тверезим не міг. Це була єдина незручність. Правда, я ще боявся (хоч і прагнув) зустрічі з Ґлорією, але я мав надію, що вона знає маршрут, яким я ходжу на роботу і з роботи, і не трапиться мені на дорозі.

5 травня

Все було б добре, якби одного разу по обіді в моєму кабінеті не задзвонив телефон. Я почув голос «жебрака».

– Вітаю вас, пане суддя, – сказав він. – Ви таки не послухалися мене і лишилися в цьому місті.

– Що вам потрібно? – запитав я.

– Цього разу лише повідомити про власну смерть, – сказав «жебрак».

– Облиште ваші безглузді жарти і не заважайте працювати, – розсердився я.

– А я й не жартую, – сказав він якось натужно, наче, розмовляючи, котив під гору важезний камінь. – Через півгодини мене вже не буде. Маю до вас невеличке прохання. Хоч і сумніваюсь, чи ви його виконаєте. Я просив би вас бути присутнім на моєму похороні. Все ж я перша людина, котру ви зустріли, коли прибули до Старої Вишні. То прийдете?

– Хто ви? – прошептав я.

– Жебрак, тільки й усього. Решту довідаєтеся потім, якщо захочете. Прощайте, пане суддя.

Він поклав трубку. Він зовсім не жартував, зрозумів я. До того ж мені не сподобався його голос. Хрипкий, натужний, ледь чутний, він справді скидався на голос із того світу. Я не став класти своєї трубки і з іншого телефону подзвонив на телефонну станцію. Слова «суддя» і «розслідування» таки подіяли на телефоністку, і за кілька хвилин я знав номер телефону, з якого до мене дзвонили. Телефонний довідник Старої Вишні був не надто товстим, тому хвилин за десять я знав і адресу. Розпитав у Раї-секретарки, де знаходиться вулиця Вернадського, і кинувся бігти.

Дорога привела мене туди, куди й мала привести: до будинку, в якому я вже побував, де застав Ґлорію і її невідомого коханця. Скло на вікні, яке я вибив, було давно засклене. За вікном я побачив чиїсь силуети. Повагавшись, все ж подзвонив, хоч і не знав, що я маю сказати. Відчинила мені стара жінка, у вицвілих очах якої застигли сльози.

– Вибачте, але мені сказали, що у вас…

Я затнувся, став підбирати слова. Сказати, як є? Надто довго пояснювати. Але стара мене випередила.

– Так, Георгій помер, – сказала вона.

– Георгій?

Я мимоволі приглушено скрикнув.

– Щойно, хвилин десять тому, Ви зайдете?

Вона повернулася, зігнута, згорьована, подибала всередину будинку. Мати, зрозумів я.

У кімнаті я побачив ще одну жінку і того, кого так довго не міг зустріти.

Чоловік з обличчям жебрака, саме той, який першим зустрів мене у Старій Вишні і якого я забути не міг, лежав на ліжку зі складеними на грудях руками. Зодягнутий він був у нову білу сорочку і новий чорний костюм. Але обличчя… Я не міг помилитися.

Обидві жінки плакали. Коли вони нарешті виплакалися, я спитав, як помер Георгій. І дізнався, що він дуже мучився. Останній рік його геть з'їдав рак. Він відмовився від лікування, ходив на роботу, хоч і терпів нестерпний біль. Сьогодні, вони підозрюють, прийняв отруту, бо помер якось раптово. Друга жінка виявилась сестрою. Я назвався давнім приятелем з іншого міста. Дізнався, що мій тезка працював головним інженером молокозаводу, що жив він тут сам, бо дружина його покинула.

– Дружина? – швидше механічно перепитав я. – Давно?

– Хіба ви не знали?

– Ні. Власне, я… Вона виїхала?

– Ні. Інна живе у Старій Вишні.

– Інна? – Я вдруге мало не зойкнув.

– Хіба ви не знали? – стара подивилася трохи підозріливо.

– Вона працює у крамниці господарчих товарів? – спитав я.

– Так, – сказала мати «жебрака». – То ви все-таки її знаєте?

– Знаю, – сказав я правду.

Я знав і те, хто першим повідомить їй про смерть колишнього чоловіка. Це буду також я.

* * *

– Георгій помер, – сказав я Інні. Вона підвела на мене сухі колючі очі.

– Це я знала ще п'ять років тому. Ви хочете щось купити?

– Купити?

«Може, вдарити її, струсонути? – подумав я. – Чи що зробити ще, аби вона ожила?»

Я став рухатися вздовж прилавка. І побачив Інну серед ночі. Першої ночі мого приїзду до Старої Вишні. Майнула здогадка, що тієї ночі в неї була зустріч із «жебраком». Навіщо?

– То що вас цікавить?

Вона перегнулася через прилавок, і коли наші очі опинилися так поруч, що я мовби фізично відчув сяйво її очей, продавщиця прошептала:

– Повірте, це вам зовсім не потрібно.

– Що не потрібно? – Приймаючи гру, я теж перейшов на шепіт. – Що ви маєте на увазі?

– Ви хочете, як і він, стати «жебраком».

– Стати «жебраком»?

Я випростався. Слова її були несподіваними і безглуздими.

– Навіщо мені ставати «жебраком»?

Продавщиця виструнчилася, глянула на мене з таким королівським презирством, наче я щойно відмовився від бозна-якої милості.

– Тоді навіщо вам взагалі все це?

– Що взагалі?

Ми були у крамниці самі. І все ж вона мовби чогось боялася. Чи прикидалася, грала, чи була божевільною. Щось одне відповідало істині, але що – я не міг вирішити.

Я стояв і чекав на відповідь, хоч уже й сам знав її. Нащо мені спілкування з «жебраком» і інтерес до нього.

До крамниці зайшли дві жінки, щось запитали. Я вже не чув їх. Слова, що виникли в мені, заповнили все приміщення. Крізь них випливали відра, каструлі, чайний сервіз, сокира, набір слюсарних інструментів, ще якісь речі на прилавку і за ним. Я не все збагнув зі сказаного Інною, але бажання запитати: «Як стати „жебраком“?» – росло дедалі дужче.

Пересилюючи його, себе і бажання трощити геть усе в крамниці, я рушив до дверей. Оглянувся. Продавщиця Інна от-от заридає, зрозумів я. Треба тільки, щоб я і ці дві жінки, ці дві дурні гуски, що вдавали, наче щось там вибирають, а може, й справді вибирали, – аби ми нарешті вийшли.

Я зрозумів і те, що я ці два чи три дні до похорону втікатиму від спокуси, напевно, найбільшої в моєму житті.

Я вийшов, вдихнув на повні груди повітря і подумав, що, можливо, був приречений вже з першої ночі приїзду сюди, а «жебрак» знав про те, тому мене й застерігав. Водночас я знав: думати так втішно, бо думка ця заперечує щойно зроблений мною вибір.

8 травня

На похорон «жебрака» (не можу чомусь назвати його інакше) прийшло чимало людей. Все-таки головний інженер молокозаводу був у містечку шанованою людиною. Я йшов посеред натовпу, в якому була й Ґлорія і горбилася попереду в чорній хустці на правах колишньої дружини Інна. Чи знали всі ці люди про друге життя померлого? Я питав себе про це за дорогу разів з десять, але так і не знайшов підходящої відповіді. Якщо так – то всі вони учасники змови, сенс якої ще треба розгадати. Якщо ні – то яка моя роль, яку роль готував «жебрак»? Невже я справді маю одягти те брудне лахміття?

Іноді процесія здавалась мені нереальною, як і все, що відбувалося зі мною останнім часом.

Це відчуття росло, і довкола мене стала поступово утворюватися порожнеча, в якій, окрім мене, нікого не було. Не в змозі стриматися, я став потихеньку вибиратися з натовпу. Тупіт ніг, шаркання, притишені розмови, плач даленіли, юрба перетворювалася на безформну масу, за якою я тепер повільно рухався окремо.

Так тривало, доки я не завважив обіч вулиці німого Максимка. Він також побачив мене, підійшов і став щось «говорити», відчайдушно жестикулюючи. Він показував похорон, імітуючи людей, які йшли за труною, потім показав, як померлий наче встає, іде кудись. Що це мало означати?

– Він що, по-твоєму, має воскреснути?

Німий захитав головою, замукав. Показав на себе, вдаючи, ніби на ньому інший костюм, тоді зобразив померлого, показав на свою зашмуляну одежину. Я збагнув, що йому відомо про подвійне життя головного інженера, і спитав, чи знає, де той зберігав своє лахміття. Він ствердно хитнув головою.

Ми дісталися до покинутої, обдертої халупини, яка раніше, мабуть, була чиїмось сараєм. У кутку лежала купка соломи, а на ній те, що я шукав, – рештки напівзотлілого костюма «жебрака». Ледве взяв його до рук, відразу відчув сморід, який став забивати ніздрі. Я пригадав, як смерділо це лахміття в ніч мого приїзду, і зрозумів, що ніколи його не одягну. Для цього містечка вистачить і одного божевільного. Чи є ще якась таємниця? А мені це байдуже. Байдуже, мало не закричав я, але щось здушило горло, і я закашлявся.

Кашляв довго, здавалося, всі нутрощі виваляться назовні.

Німий перелякався, замахав руками, розчинив навіщось перекошені двері. Я погамував кашель і витер хустиною губи й очі.

– Ходімо, – сказав я німому.

Він покірно поплентався за мною. Ми дісталися до невеличкої забігайлівки, пишно названої баром «Нептун», і там я напився і напоїв свого несподіваного колегу. Коньяк, а за ним і горілка добре зволожували горло і туманили очі. Коли ми вибралися з бару, земля приємно похитувалася під ногами.

– Отак ми й пом’янули його душу, – сказав я. – Його грішну душу.

– Ніякої душі в нього не було, – раптом сказав німий. Якби земля на цій вулиці розступилася піді мною, я б, напевне, здивувався менше.

– Ти що… говориш?

– Авжеж… як і ти, – глузливо сказав «німий». – Говорю і хочу сказати, що ти собаче лайно. І я собаче лайно, і світ цей також. Сьогодні він втратив ще одного дурня, який хотів бути Богом і дияволом водночас, а що з того змінилося? Він не примирився, ха-ха! Ти думаєш, завтра хтось його згадає?

– Як це – Богом і дияволом водночас? – спитав я, вдаючи п’яного, хоч був уже абсолютно тверезісінький.

– А так, – сказав «німий» і знову замукав, зажестикулював, замахав руками.

– Навіщо ж ти прикидаєшся? – спитав я.

– Всі прикидаються, – сказав «німий». – Тільки кожен по-своєму. Гадаєш, я не знаю, як ти прикидаєшся?

– І як же?

– Пішов би ти, – лайнувся він, замість відповіді скорчив огидну гримасу і глузливо помахав рукою, збираючись, очевидно, покинути мене.

Я кинувся до нього, схопив за барки, щосили вгатив у щелепу. Він заточився, але впасти я йому не дав, вдарив удруге і втретє. З розбитої губи текла кров, очі наповнювалися божевільним жахом. Може, він злякався, що я хочу його вбити? Але я не мав такого наміру. Я просто мстився і за Ґлорію, і за самого себе, і навіть за «жебрака», бо розумів, що збагнути дії його не зміг, а «німий» нічого більше мені не розкаже.

Раптом «німий» став сміятися. Сміх душив його, переріс у жахливу істерику. Згинаючись і розгинаючись, він корчився від сміху, аж почав задихатися. Тепер я по-справжньому злякався, кинувся до бару і попросив дати мені води. Коли ж вибіг на вулицю зі склянкою в руках, «німого» Максимка там вже не було. Він розтав у надвечірньому повітрі, наче фантом.

Мені ще лишалася блуканина порожніми вулицями, прихід на пустир, чекання невідомо чого. Я благав прийти і вбити мене або забрати з собою, але до кого я звертався?

Я стояв сам серед пустиря, й мені здавалося, що він розширюється, заковтує на моїх очах один будинок, другий, що він здатен заковтнути цілу вулицю, все місто. Стара Вишня зіщулилася у передчутті зникнення і знищення, й хати ставали маленькими пуделками, в яких жили малесенькі, дрібні істоти. Досі я вважав себе більшим за них, справедливішим, принаймні таким, що має право визначати рівень справедливості. Але це відчуття витікало крізь пальці, наче пісок, який забирав під себе пустир. Моя самотність не належала навіть мені. Але вона була схожа на цей пустир, за яким починалося глевке болото незаасфальтованих вулиць, які навіть міськими не можна було назвати за всієї моєї фантазії. Та як не дивно, я відчув – нарешті відтепер я повністю належу цьому маленькому поліському місту.

Я рушив. Знову рушив, щоб своєю ходою розчахнути місто на дві нерівні половини – в одній був я минулий, в іншому мене ще не було, але я мусив бути. Мусив.

Рвучкий вітер шматував мій одяг, чавкало під ногами. Ось-ось до міста мала завітати справжня весна. Бруньки на деревах готові до «вибуху». Я ще не бачив Старої Вишні, коли в ній зацвітають сади. Може, ця думка мені допоможе?

Проте виходу не було. Можна було піти до бару і знову напитися, піти до сараю і спалити лахміття, що вже не належало «жебракові», спробувати переконатися, що Інна не прийде вночі до крамниці, що ніхто не прийде, щоб завести мене до кімнати в стилі Босха, що з єдиного потяга, який проходить вночі через Стару Вишню, ніхто не вийде, що на вокзалі, як і раніше, нема чергового або, навпаки, що він там є. Можна було сходити і постояти під вікном Ґлорії, доки там не погасне світло, якщо воно вже не погасло. Навіть можна було серед ночі навідатися на кладовище до свіжої могили, хоч таке робити й страшнувато.

Але сенсу не мав жоден із цих гіпотетичних вчинків.

«Помер „жебрак“, от і все, – подумав я. – „Жебрак“, який спробував узяти на себе функції судді. Суддею ж віднині буду я».

Ця думка змусила мене спинитися. Я мав стати суддею… суддею… так, суддею… над самим собою. «Ну, от і все, спішить не треба, лишився казкою мій сон», – пригадалися слова з якогось вірша. Але того вірша, здається, я сам написав у дитинстві. Як там далі в мене було? «Лиш наді мною плаче небо, і серце плаче в унісон». Бач, не забув, хоч як давно це було, і давно вже не пишу віршів.

Я повернув назад, до гуртожитку. Йшов і подумки благав, аби там не застати мого сусіда по кімнаті.

Мені пощастило. Кімната була порожньою. У тумбочці біля мого ліжка поміж кількох книжок знайшов два товстих зошити і взяв їх із собою.

Я вийшов із гуртожитку і остаточно зрозумів, що має сенс лише те, що я мав зробити зараз, той вчинок, від якого прагнув утекти всі ці дні, а тепер уже не можу.

– Я хочу зробити заяву, – сказав я через кільканадцять хвилин черговому по райвідділу.

Молоденький лейтенантик дивився так чисто й безпосередньо, що мені захотілося повернутися і зникнути з його очей, які, напевне, не могли звикнути до закривавлених трупів, проламаних черепів і брезклих облич п’яних бешкетників.

– Про що ви хочете заявити? – спитав лейтенантик.

Відступати було пізно. Втім, відступивши, я все одно повернувся б сюди.

– Я хочу заявити про вбивство. Навіть не про одне, а про три вбивства. А може, й чотири.

– Чотири вбивства? Ви, здається, п’яний, громадянине?

– Ні, – сказав я. – Не п’яний, хоч і пив сьогодні. Але я вже давно протверезів. Тому й прийшов до вас.

– Отже, ви стверджуєте, що стали свідком одразу чотирьох убивств?

– Не одразу, а з певним інтервалом, – спробував я усміхнутись.

– Тобто вбивства відбулися не сьогодні? – уточнив лейтенант аж надто серйозно.

– Саме так, – підтвердив я. – Сьогодні був похорон останньої жертви. Останньої моєї жертви.

– То вбивця – ви?

Лейтенант аж відступив від мене. Все його тіло налилося напругою.