Текст книги "І прибуде суддя"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

Вийшло так, що я сів по один бік носилок з Людмилою, поруч молодший лікар (старший примостився в кабіні поряд з водієм), навпроти сіли санітари. Машина рушила, хоч незабаром і зупинилася. Виявилося – то зустріли хірурга, який нарешті приїхав до лікарні власною машиною і допомога якого була вже зайвою.

Дорога до моргу тривала хвилин десять, а може, й менше. Ледве вони рушили, у мене знову з’явилося відчуття, що Людмила все ще жива. Коли старший лікар перекинувся кількома словами з хірургом і машина помчала далі, водій вимкнув світло у кузові. За якусь хвилину, як тільки «швидку» підкинуло на вибоїні, мені здалося, що Людмила застогнала. Я здригнувся, зиркнув на своїх мимовільних попутників. У темряві важко було вловити, чи вони щось теж почули. «Я мушу перевірити сам, – подумав я. – Я не страхополох, не боюся цього», – сказав я собі ще через невеликий шматок дороги. Поволі, мовби ненароком посуваючи руку, я доторкнувся до руки провідниці. Це була холодна рука мерця, який на диво швидко встиг задубіти. Однак, поспішно відсмикнувши руку, я тут же став відчувати непереборне бажання вдруге доторкнутися до цих холодних, без сумніву, неживих пальців.

«Що зі мною?» – подумав я, мало не стогнучи, бо бажання торкнутися, погладити мертву руку провідниці ставало нестримним. Це було так схоже на звичне бажання пестити жінку, що я, усвідомивши це, неабияк перелякався. Невже я некрофіл? Ледве згадав це слово, як відчув: мене охоплює невимовний жах.

– Що з вами? – спитав раптом лікар, що сидів поруч зі мною. – Вам погано?

– Ні, ні, – прошептав я і зрозумів, що все моє тіло почало труситися, немов у лихоманці.

– Увімкніть світло, – попросив лікар.

Ледве світло спалахнуло, як я дізнався, що сиджу блідий, наче щойно знятий з хреста.

– Серце схопило? – співчутливо спитав молодий лікар.

– Ні, – заперечливо хитнув я головою.

Мені справді нічого не боліло. Перестала бити й лихоманка. Тільки якась невидима страшна сила підштовхувала до мертвої дівчини, котра лежала біля мене. Але в цьому я признатися не міг.

– Зараз приїдемо, – сказав лікар. – Потерпіть, там зробимо укол.

– Мені нічого не болить, – прошептав я. – Вибачте, що…

– Нічого, буває, – співчутливо, вперше за вечір озвався один із санітарів. – То ми до всього звикли.

– От уже й морг, – сказав старший лікар, повертаючись до них. – А за ним і готель. Ми спершу підвеземо вас.

Готель – невелика двоповерхова споруда, виявився замкненим. Ніхто не з’явився, коли я постукав у двері. Довелося сідати на лавочку перед входом. Звідси я побачив, як спинилася перед сусіднім, невеличким будиночком «швидка», як виходив з неї чоловік, торсав за двері, стукав у вікно, як «швидка» рушила далі. Я зрозумів – морг теж зачинений.

Я не знав, чи морг уночі має бути зачиненим, чи ні. Все ж щось у такій поведінці було неприродним. Я раптом збагнув: мабуть, ці люди знали, що морг зачинений, і все ж повезли провідницю. Навіщо? Чи у мене самого від усіх цих подій і переживань «дах поїхав»? Яке я маю право їх підозрювати у чомусь недоброму? Вони ж самі пропонували мені допомогу.

І тут мені спало на думку неймовірне: а чи справді там, де спинилася машина «швидкої допомоги», був морг? Пересилюючи внутрішній опір, я підвівся і вийшов на вулицю.

Довкола стояла та ж сама густа, непроглядна темрява. Небо вкривали чорні низькі хмари, і було схоже, що от-от піде дощ. Долаючи передчуття чогось неймовірного і страшного, я пришвидшив ходу. Ось і той будиночок. Звівши голову, побачив над дверима табличку «Господарчі товари». Не знаючи, що й думати, перейшов до других. Над ними висіла табличка «Галантерея», а на самих дверях, придивившись, побачив розклад роботи крамнички. «Напевно, помилився», – подумалося, і я поспішно рушив далі. Але сусідній будинок виявився житловим, як і наступний, і ще один. А далі вулиця роздвоювалась, ось тут машина повертала направо.

Мов ошпарений, я кинувся назад. Біля крамниць на хвилину спинився. Чи морг з другого боку? Зиркнув туди. Ні, через вулицю видно сад, а в глибині – добротну хату. Може, морг перед магазином? Двох десятків метрів мені вистачило, щоб переконатися: між готелем і будинком, в якому були крамниці, нічого, крім хати і ще якоїсь, схожої на сарай халабуди, немає. На халабуді, коли я взявся її оглядати, не побачив жодної таблички, але вона й не могла, судячи з її вигляду, бути моргом.

Лишалося припустити одне: лікарі зі «швидкої» навіщось дурили мене, кажучи про морг, розміщений поруч із готелем. Але ж я таки явно бачив, як вони спинялися біля магазинів… З машини хтось виходив і торсав за двері крамниці. Потім стукав у вікно. Щось казав до тих, що лишалися всередині машини, начебто обурювався. Навіщо ж вони ламали цю комедію? Чи я вже збожеволів? Але ж я самого себе усвідомлював чітко. Ось я, живий, хоч і виснажений, ось сумка, перекинута через плече. Ось переді мною затемнений готель. Вулиця, в кінці якої вже почало ледь-ледь сіріти. Все реально. Нема й жодного страху. Є, правда, щось інше, чому я ніяк не в змозі дібрати назви.

Я пригадав: «швидка» рушила від готелю не відразу. Невже ті, що в машині, чекали – потраплю я до готелю чи ні? Наче ждали, що я спостерігатиму за ними, як вони від’їжджають і опиняються перед моргом, який насправді був крамницею. Навіщо?

«Я все одно не відповім на ці запитання», – подумав. І вже хотів знову сідати на лавочку, як помітив, що вулицею щось рухається. Ніби біла пляма. Легкий морозець пробіг у мене за плечима. Наче прикипілий до землі, стояв і спостерігав, як пляма наближається. Дуже швидко я зрозумів, що то йде вулицею зодягнена в біле людина. Ще можна було втекти, десь заховатися. «Куди?» – спитав себе я і побачив, що то жінка в короткому білому халаті. Цокають по асфальту підбори. Вона зрима, жива, видно, як метляються на вітрі поли халатика. Очевидно, побачивши мене, вона притишила ходу, а потім рушила далі. Війнув легкий, ледь вловний запах парфумів. «Ти все ж таки страхополох», – подумав я. Думка стосувалася мене самого. Жінка ж, напевне, звідкись вертається, може, від коханого чи з пізньої гулянки, от і все. Дивно тільки, що вона в халаті. Хоча, може, то й сукня?..

Я провів поглядом легку поставу, котра знову ставала білим метеликом серед ночі. Готовий опуститися на лавочку, з несподіванки здригнувся: жінка направилася до дверей першої крамниці, спинилася і, судячи з усього, стала відчиняти їх. Відчинила й зникла всередині. Минули хвилина, друга, напевне, й цілих п’ять хвилин, але не загорілося світло у вікні крамниці, проте не зачинилися й двері. Я стояв і не знав, що мені й думати. Якщо це грабіжниця, то як вона так легко відімкнула замок? Але грабіжниця не стала б відчиняти, коли побачила, що за нею слідкує незнайома людина. А жінка явно мене побачила, бо ж притишила ходу і подивилася у мій бік. Тоді хто вона? Якби це був бар, а не магазин господарчих товарів, я не здивувався б, якби його відчиняли вночі. Тоді хто ж вона, ця жінка в білому?

З кожною миттю в мені росло, аж доки не стало непереборним, бажання піти до крамниці й подивитися, що там діється. І хоч водночас щось підказувало: цього робити не слід, там – небезпека, та, зрештою, перше бажання переважило. Як не дивно, воно зростало з кожним моїм кроком, доки я не опинився перед дверима. Повагавшись, зайшов усередину. Там за прилавком стояла та сама жінка в білому халаті.

– Добрий вечір, – привітався я.

Вона не відповіла. Стояла і незмигно дивилася на мене. Втім, швидше повз мене, кудись за вікно. Скидалася на манекен, білий, і від того ще незбагненніший і страшніший. А втім, я не почував ні страху, ні чогось іншого. Тільки заціпеніння, що охопило, відколи переступив поріг і побачив цю жінку зблизька. Не знаю, скільки ми так стояли. Я чув, як вона дихає, і недоречно подумав, що привиди навряд чи здатні так дихати. А збагнувши, що я здатен думати, зрозумів, що здатен рухатися і робити все що завгодно.

Найліпше було б повернутися і піти. Але щось заважало мені це зробити. Я мав ще їй сказати якісь слова.

– Вибачте, будь ласка. Ви торгуєте вночі? Мені можна щось купити?

Вона не відповіла. «Мабуть, вона хвора», – подумав я. Але чи зможу я їй допомогти? Можливо, до неї не можна озиватися? Нехай собі лишається, з мене досить того, що вже пережив цієї ночі. Я повернувся, аби піти геть – до готелю, блукати вулицями, до дідька в зуби.

– Ні, – почув я розпачливий крик, вже біля самого порогу. – Ні!

Переборовши себе, я озирнувся. Жінка, наче заведена механічна лялька, раз по раз здригалася і стукала кулачками по прилавку. Щось кинуло мене до неї. Ледве я наблизився, вона обхопила мене за плечі, а голова її стала битися об мої груди.

Я став теж механічно гладити її по плечах, бо нічого іншого не лишалося.

– Я забула, забула ті слова, – вигукнула зненацька жінка.

– Які слова? – обережно спитав я.

– Не знаю, – сказала жінка, підвела голову і подивилася мені у вічі, намагаючись щось побачити у темряві. – Я щоночі приходжу сюди, я намагаюся їх згадати, але не можу. Пане суддя, не забирайте ще й мого сина, благаю вас.

– Ви… мене знаєте? – вражено спитав я.

– Хіба ви не наш районний суддя? – скрикнула жінка. – Не з нашого районного суду?

Вона взялася гарячково обмацувати моє тіло – руки, обличчя, груди, певне, вже сині від ударів її голови. Доторки її пальців були гарячими, липкими, наче перед тим вона вимастила їх у мед чи в патоку, з якої готують дешеві цукерки. Мені раптом стало гидко.

– Я ще молода, ще дуже молода, – прошептала жінка. – Ви можете… Я можу заплатити…

Вона стала розстібувати ґудзики на халаті так само гарячково, наче наосліп.

– Послухайте, я не з вашого суду, – сказав я. – Я тільки приїхав до вас. Приїхав дві години тому.

– Не суддя? – простогнала жінка і відступила назад, та раптом знову накинулася на мене.

Я мовчки відштовхнув її і вибіг надвір. На Стару Вишню поволі, але нестримно насувався світанок.

* * *

Дочвалавши до лавочки перед готелем, я ліг на неї. Підклав під голову сумку, заплющив очі з єдиною метою – якомога швидше заснути. Хоча б на мить, якщо не на годину. До біса всі ці нічні пригоди. Але щойно моя спина торкнулася твердої лавки і стулилися повіки, як одразу ж побачив схилене наді мною лице Людмили, провідниці. Вона докірливо дивилася на мене. Мов зачарований, я, в свою чергу, вдивлявся у її такі знайомі, неповторні, незбагненно привабливі риси. Нарешті я простягнув до неї руку, але рука пройшла крізь її тіло. Як не дивно, це мене аж ніяк не злякало. Зате я зрозумів, як маю діяти далі. Мені треба пройти крізь неї всьому. Геть всьому. Якщо вдасться це зробити, я стану зовсім новим.

«А може… може, трапиться ще дивніше», – подумав я і підвівся.

Моє тіло не пройшло крізь її, а розчинилося у прозорій безтілесній оболонці. Я теж став невагомим. Я нічого не відчував і став підніматися в повітря. Та, піднімаючись, ставав і будинком готелю, і деревом перед ним, і лавкою, яка попливла за мною. Я розчинявся у довколишньому просторі, був частинкою його і водночас усім, з чого складався цей простір, містечком, що звалося Старою Вишнею, лісом, який виднів ся за містом, – спочатку я його побачив, а потім став ним. Над лісом поволі, безшелесно, величаво і просто викочувалося велике червоне колесо.

– Молодий чоловіче, прокиньтеся, – почув я. – Ви хотіли поселитися в готелі?

Я розплющив очі і побачив жінку років п’ятдесяти – кругловиду, з червоними прожилками на щоках.

– Ви хотіли поселитися в готелі? – повторила вона.

– Так, – сказав я і підвівся.

З-за готелю визирало сонце – майже таке, як я щойно бачив уві сні. Лагідний літній ранок стояв над Старою Вишнею.

– Вибачте. – Але вночі готель був зачинений, і я…

– Там біля дверей є кнопка. Треба було її натиснути.

Як все просто, подумав я. Подивившись на годинник, побачив, що вже за чверть восьма. Гаразд, хоч умиюся, приведу себе в порядок.

Ну й сон мені приснився, подумав, плентаючись за огрядною тіточкою до готелю. На щось він схожий, щось нагадує. Але що, ніяк не можу пригадати. Ніяк не можу.

…Після півторагодинного перебування в маленькому номері, де, крім двох ліжок і двох стільців, умивальника і шафи, нічого не було, вмитий, поголений, хоч і не дуже виспаний, я постав перед головою місцевого районного суду – моложавим підтягнутим чолов’ягою з чіпким, майже колючим поглядом. Від нього я дізнався, що супровідні документи на мене вже переслані, що мене характеризують як одного з найздібніших цьогорічних випускників юрфаку. Він радий, що такого спеціаліста направили в їхнє містечко. Буде ще більше втішений, коли мені в них сподобається. У мене є хороша перспектива стати суддею, тут намічаються деякі перестановки. Поки що ж він особисто бере мене своїм помічником. Помічник голови районного суду – це не так погано для початку.

Слухаючи його балаканину, я вирішував, чи розповісти йому про нічну пригоду. Оскільки я не люблю неясності у будь-якій справі, а найкращий захист, з моєї точки зору, – це удар на випередження, я розповів Миколі Мефодійовичу все, що сталося, але стисло і без зайвих емоцій. Приховав лише те, що здавалося тепер сумнівним, схожим на галюцинації. На кінець моєї трохи сухуватої розповіді я попросив поради, як вчинити: йти до міліції чи почекати виклику?

– А навіщо йти? – сказав голова суду. – Треба буде – то й викличуть. Ви ж ні в чому не винні?

«Авжеж, ні в чому не винен», – подумав я. Ані в чому. Я не штовхав провідниці з потяга, навпаки, намагався її врятувати. А те, що поніс її до лікарні, – то так би вчинив будь-хто на моєму місці. Застереження жебрака? Що це, як не маячня людини несповна розуму? Припустимо, я теж захворів, але коли я можу про це мислити цілком тверезо, то не таким уже й кепським є мій стан.

– Звичайно, я ні в чому не винен, – сказав я уголос.

Навіть у тому, що так пізно зустрів Людмилу, подумалось мені. Людмилу? Але хто це? Провідниця? Тепер, вранці, думка про якісь почуття до неї видалася мені смішною. Єдине, що не зникло, – це питання: що ж було насправді зі мною вночі?

Але відповіді на нього я не одержав. Щось казав до мене Микола Мефодійович – голова суду. Здається, про квартиру. Про те, що десь треба влаштуватися. Знайомих чи рідних у Старій Вишні нема? Нема, хитнув я головою. Тоді будемо ставити питання про гуртожиток. А може, й не гуртожиток. Є інший варіант. Він викликав секретарку і звелів покликати судового виконавця. Той збирався здавати квартиру, пояснив він.

Я, однак, мало дослуховувався до його слів. Все думав про те, чи справді Людмила загинула? Хтось наче обхопив мені голову руками і кричав у самісіньке вухо, що Людмила жива, що вона мене чекає. Доки ж це триватиме, подумав я, зараз же день. Я не знаю ніякої Людмили. Я ні в чому не винен. Мені раптом захотілося затулити вуха чи ще якось змусити змовкнути осоружний голос. Я уже підняв руки. І опустив – до кабінету заходив маленький згорблений чоловічок. За ним увійшов іще один, потім другий, третій, четвертий. Я мимоволі, передчуваючи недобре, заплющив очі.

– Ось і наш Антон Петрович, – почув я голос голови суду. – Познайомтеся, Георгію Васильовичу.

Повіки розтулялися важко, вони, здавалося, аж скрипіли. Спершу я побачив білу смужку стіни, яка бігла до чогось громіздкого і темно-коричневого. Шафа? Потім око впустило до моєї свідомості частину вікна, частину стола і за ним когось, кого неможливо було впізнати.

– Що з вами? – слова належали величезному чоловікові за столом, котрий заповнював весь кабінет.

Очі нарешті зовсім розплющилися. Інший чоловік – маленький, згорблений – стояв переді мною і простягав до мене руку. Він був один. Він запобігливо посміхався. Я здогадався, що це і є судовий виконавець, який має здати мені квартиру.

15 листопада

Я подивився у вікно і зрозумів, що дощ не перестане. А якщо й перестане, то ще не скоро. Довгий осінній дощ, який почався десь по обіді, тепер посилився. У надвечірніх сутінках перед вікном мого маленького кабінету на першому поверсі тьмяно блищали дві чималі калюжі. Я подумав, що сьогодні, напевне, не доведеться вирушати у мої щовечірні більш ніж дивні походеньки. Думати так було втішно.

Ось уже четвертий місяць я живу у Старій Вишні. Містечко маленьке, якщо пройти сотню-другу метрів від центру, потрапляєш у царство садків, тепер, восени, напівголих, і одноповерхових осель. У центрі – три бари, ресторан, щоправда, вечорами, а вдень його приміщення слугує їдальнею. Іноді мені здається, що ці бари, «барчики», як їх тут називають, зсуваються докупи, відстань між ними все зменшується і зменшується. Ось-ось вони зіллються у щось більше, а проте не менш задушливе, заповнене димом від сигарет із чужими літерами на пачках – ними бавляться місцеві «круті» хлопці. Втім, тих «крутих» можна перерахувати на пальцях, якщо не однієї, то двох рук напевне. Вони ходять з бару в бар, за вечір встигають обійти всі три, а часом навідатися і до четвертого, і п’ятого, розташованих на північній і південній околицях Старої Вишні. Іноді хлопці влаштовують собі розваги – на їхнє замовлення в усіх трьох барах вмикають «на повну котушку» музику – йде змагання, у кого голосніше або хто довше витримає одну й ту ж пісню. Рекорд належить місцевому рекетиру Віталику на прізвисько Буцол – він витримав тридцять одну «Морячку».

Бари називаються – «Нептун», «Вітрячок» і «Венеція». «Вітрячок» ще зрозуміти можна. А от чому «Венеція»? Стара Вишня загубилася серед поліських лісів і можна заприсягтися, що дев’ять з десяти старовишнівців ніколи в житті не бачили моря.

– Чому «Венеція»? – перепитав мене здивований бармен.

Він подивився на мене так, наче я запитав його про рік заснування Старої Вишні чи як звали його предка у чотирнадцятому коліні. Очі його розширилися і звузилися, між його здивуванням і байдужістю, що прийшла на зміну подиву, встигла пролетіти зграя воронів і перетворитися на зграйку сонних мух.

– А чим ми гірші від інших? – спитав він мене нарешті, і це було риторичне питання й водночас вичерпна відповідь на моє запитання.

Отож, я живу тут четвертий місяць. Втім, слово «живу» не зовсім точне. Ліпше б його, як не дивно, вжити у множині. Вперше за двадцять сім років, відколи я з’явився на білий світ, в мені існує начебто двоє різних людей. Перший працює помічником голови суду, сумлінно виконує свої обов’язки, часом думає про те, що він довго не витримає цього нудотного існування в оточеному сосновим лісом і двома озерцями глухому маленькому містечку, де навіть судові справи дріб’язкові і не зможуть забезпечити успішної кар’єри, як би добре їх не провів. Отже, треба буде шукати інших способів, аби звідси вирватися – добре, якби це сталося раніше, ніж закінчиться термін роботи за направленням. Я діяв і міркував так, як на моєму місці діяв і міркував би будь-який вчорашній студент університету і мешканець Львова протягом п’яти років. Студент, який подавав неабиякі надії, вважався майбутнім світилом юриспруденції, до того ж був закоханим у старовинне місто з особливим українським духом і бурхливим політичним життям. Студент, який закінчив університет з відзнакою, але завдяки загадковому збігові обставин опинився у глухомані, а не в аспірантурі, міському суді Львова чи хоча б меншого, але все ж таки обласного міста, себто Луцька. Правда, голова Старовишнівського суду має явні симпатії до мене, каже, що у мене добрі шанси в майбутньому, але скніти у Старій Вишні я не збираюся. Хоча й розумію: поки що слід набратися терпіння.

Так цілком природно міркував я – перший Георгій. Другий щовечора, кожного пізнього осіннього вечора, вирушав у свої дивні мандри глухими пустельними вулицями Старої Вишні.

Вулиці тут стають порожніми, наче за якоюсь дивною командою. Ще у центрі звучить музика з «барчиків», немов кидаючи виклик темряві, яка насувається на містечко зусібіч, а вулиці вже порожніють. Якось я перевірив – ті порожні, глухі, без єдиного вогника вулиці поглинають музику, вона перестає звучати, ледве занурюєшся у безпросвітню осінню темінь. Міг би заприсягтися, що хтось невидимий бере ті звуки, жбурляє у грязюку, глевке місиво, що розквашує вулиці дедалі більше з кожним новим дощем, і втоптує люто, з насолодою, доки не перестає звучати остання квола нота. І тоді настає тиша, дедалі чорніша, в’язкіша і всеоб’ємніша. У неї бездонні очі, котрі розширюються, втягуючи у себе випадкових перехожих. У неї затаєна також темна і невидима саркастична посмішка, котру радше відчуваєш, аніж бачиш, і здається, що ця тиша от-от зарегоче і обхопить плечі ще чорнішими, ніж вона сама, долонями. Саме такими вечорами я й вирушав у свої мандрівки, постійні, наче цей вечірній морок. Мандрівки у пошуках крику. Того самого, про який казав мені жебрак. Спершу я спробував розшукати нічного незнайомця. Це було нелегко, бо я не знав, як його звати. Спробував описати його моєму квартироздавачу, судовому виконавцю Антону Петровичу, але той лише якось дивно, з жахом і невимовним докором подивився на мене. «Так, ніби я попросив помінятися ролями», – подумав я тоді. Ніби я захотів стати господарем дому, в якому жив на правах квартиранта. Чи навіть запропонував віддати на зґвалтування єдину дочку судового виконавця, яка мешкала разом з ним і його дружиною, такою ж маленькою і невродливою. Втім, і дочка також була невродлива стара діва, старша від мене на цілих чотири роки, до того ж трохи кульгава. Я часом бачив її на подвір’ї, іноді в містечку, де вона працювала швачкою на місцевому побуткомбінаті. Вона дивилася на мене великими сумними очима і поспішно відводила їх, втягуючи голову в плечі. При цьому, здавалося, от-от заплющить од страху й ніяковості ті свої великі темно-сірі очі, чи не єдину привабливу річ на невиразному, начеб розмитому обличчі. Обмінялися ми за три місяці щонайбільше десятком фраз, таких необов’язкових і байдужих, що я взагалі втратив будь-який інтерес до неї.

Спробував я розпитати в суді, однак зустрів лише знизування плечима. Якоїсь неділі я здогадався навідатися до місцевої церкви, де побачив неподалік брами та біля сходинок при вході до храму кількох жебраків, та жоден з них не був моїм незнайомим знайомцем. Десь після першого місяця вечірніх блукань я подумав, що, може, жебрак приходить щоночі до потяга. Думка здивувала мене й змусила скептично посміхнутися. Але наступної ночі я прийшов і до санкт-петербурзького потяга. Довкола, як і в ніч мого приїзду, стояла моторошна тиша. Між кошлатими сірими хмарами плив повний блідий місяць. Я стояв поміж двох колій і думав, що безглуздішого заняття годі придумати. Все ж я дочекався потяга, який спинився якраз на одну хвилину, з якого ніхто не вийшов і в який ніхто не сів. Я провів кавалькаду вагонів, коли вона рушила, довгим поглядом. І вже як тільки зник вдалині останній вогник, думка, ще химерніша за попередні, завітала до мене: можливо, жебрак знає, хто й коли приїздить? Він знав про мій приїзд…

Усенький наступний день я кляв себе останніми словами за несусвітній ідіотизм, але таки вирушив у нічну мандрівку до станції. Результат був таким же. Ще тричі приходив я на так званий вокзал і лише один раз із потяга вийшли двійко дівчат. Побачивши чужого, вони злякано сахнулися. Я попросив не боятися і сказав, що позаяк той, кого я чекав, не приїхав, можу запропонувати себе в ролі проводжатого.

– Ми живемо зовсім недалеко, – сказала одна з дівчат.

Все ж я пішов разом із ними. Дорогою довідався, що обидві навчаються в Луцьку, у Волинському університеті, приїхали на вихідні до батьків. «Як буденно», – подумав я. Студентки справді жили недалеко, за проводжання чемно подякували. «Чого ж я чекаю, на що сподіваюся?» – спитав я себе, попрощавшись з ними. Замість відповіді лишилося хіба що смачно сплюнути і йти до своєї оселі.

Наступного разу, коли я навідався на станцію, там стояло троє кремезних молодиків. Щойно я поцікавився, чи вони теж чекають потяга, як один з них, котрий стояв найближче, мовчки вдарив мене кулаком у живіт. Я зойкнув від несподіванки, а до мене кинулися всі троє і, схопивши за ноги, так само мовчки кудись понесли. Як виявилось, недалеко. Розгойдавши, вкинули у порослу бур’янами неглибоку канаву. Звідти я, трохи прочумавшись, мав змогу спостерігати, як випірнув потяг, як мовчазна трійця схопила валізи і попрямувала до крайнього вагона. Вони постукали, і двері відчинилися. Так само швидко вони зачинилися, ледве трійця зникла всередині. Коли потяг від’їхав, мені нічого не лишилося, як, вибравшись з канавки, пообдирати реп’яхи і поволі, припадаючи на забиту ногу, тюпати у напрямку квартири.

Ані дорогою, ані вже у ліжку я так і не знайшов більш-менш переконливої відповіді, хто ж були ті троє. Комерсанти, які повезли щось на продаж до Білорусі чи у Санкт-Петербург? Місцеві, а може, луцькі рекетири? Заїжджі чи місцеві грабіжники, котрі когось чи щось обчистили у Старій Вишні? Ні до чого логічного не додумався, вранці ніхто не заявив про пограбування. Правда, бажання ходити вночі до станції зникло. Зрештою, колись так і мало статися.

Але не зникла потреба вирушати у вечірні мандрівки безлюдними вулицями Старої Вишні.

* * *

За вікном вже зовсім стемніло. Дощ не вщухав. Заскрипіли одразу усі двері – працівники суду розходилися по домівках. І мені пора. Я поволі підвівся з-за столу. Але ж і кабінет я отримав! Завдовжки п’ять і завширшки три кроки. Ледве вміщується стіл, два стільці біля нього, етажерка. Всі папери мушу тримати в шухлядах столу. Втім, як мені роз’яснили, мати окремий кабінет тут вважається неабияким привілеєм.

Вимикаючи світло, я чомусь подумав: «Добре було б сьогодні взяти у вечірню мандрівку когось із собою». Але кого? Жоден з моїх трьох-чотирьох знайомих, з якими я, умовно кажучи, заприятелював, не погодиться. Та, замикаючи двері, я вже знав, кого запрошу собі в попутники. Так, Лору, дочку моїх господарів, нещасну кульгаву дівчину, повне ім’я якої – Ґлорія – звучало радше знущанням над нею самою.

Я вийшов на вулицю. Дістав з кишені кепку, натягнув на голову. Заплюскотіла вода під черевиками. Пришвидшив хід. Не звертав жодної уваги на калюжі. Додому йшов завжди поволі, але цього разу мокнути мені не хотілося, та й вирушати у чергову мандрівку мокрим не було ніякого резону. Незабаром я вийшов на центральний майдан, де стояв будинок районної адміністрації, торговий центр, з іншого боку – перукарня, а ще трохи далі, де починалася головна вулиця, – церква, недавно відреставрована, відремонтована і заново відкрита для віруючих. Тьмяно блищали ліхтарі. На вулиці я зустрів не більше п’яти перехожих. Це була велика вулиця в містечку, де стояли два п’ятиповерхові будинки і декілька старовинних, ще з минулого століття. Взагалі, під час своїх вечірніх мандрівок я нарахував у Старій Вишні, окрім двох згаданих п’ятиповерхових, ще стільки ж у чотири поверхи, шість триповерхових і аж п'ятнадцять двоповерхових будинків. Словом, це був звичайнісінький маленький районний центр. Всі решта житлових будинків – близько трьох сотень – були одноповерховими. За цих неповних три місяці я обійшов Стару Вишню вздовж і впоперек.

Мені з часом навіть стало цікаво вивчати ці вулиці, які здавалися на початку моїх мандрівок схожими одна на одну, наче близнюки. Я став розрізняти їх й іноді вітався, наче з давніми знайомими. Кленова, Зелена, Привокзальна, Дударчука (як виявилося, місцевий партизан), 16 липня (день визволення містечка від німців), Святкова, Весільна, Трактористів, Мельнична, Чекістів, Лозового (ніхто не знав, хто це такий), Прикордонників (хоч до кордону звідси ще далеченько), Садова, Сервантеса (ого, сказав я собі, коли прочитав прізвище іспанського класика на перехнябленій, заржавілій залізній табличці), Ракетна, Ентузіастів (дві останні – дуже милі назви). Щоб знати, якою вулицею я ходжу, я інколи приходив вдень і зчитував назви або ж питав у тих, хто траплявся мені по дорозі.

Вдень вулиці наче розбігалися від мене. Це було дивне відчуття, до якого я згодом навіть звик. Потім я подумав, що воно – наслідок мого бажання зробити цей населений пункт трохи більшим, схожим на справжнє місто. Увечері ж і вночі містечко наче стискалося, скручувалося у чорний безмовний клубок, мовби мала дитина, залишена сама-одна у великому, наповненому мороком, страхом і привидами, будинку. Ця істота то завмирає, заціпеніло вдивляючись у темряву, то тихо скиглить, нарікаючи на свою долю і свою самотність, але настільки тихо, щоб ніхто не почув, бо вона боїться і звуків власного, наповненого жахом, голосу, і того невидимця, який за завісою пітьми чатує на неї, на її голос, і нестримно вабить до себе.

Вдень я іноді зупинявся, вітався з людьми біля воріт, питав, як мені пройти на таку-то вулицю. Часом мені хотілося попросити цих людей так само, як і я вийти пізнього вечора на вулицю і слухати, чи десь не пролунає крик. Голос, який покличе на допомогу. Може, й назве котрогось чи котрусь із них на ім’я, бо мене не назве напевне.

Тільки один раз стара бабуся, котра сиділа біля воріт, озвалася до мене першою.

– Синку, – сказала вона. – Зачекай-но, синку.

Вона важко дихала, натужно вимовляла кожне слово. Протягом нашого куцого діалогу я жодного разу не зловив її погляду.

– Ти, синку, я бачу, вже цього тижня другий раз проходиш цією вулицею, – сказала бабця, коли я повернувся до неї і привітався. – До кого ти йдеш, синку?

– До, власне, я йду… до Трофимчуків, – сказав я, заскочений зненацька її запитанням.

– Але ж тут немає ніяких Трофимчуків, – бабця пожувала старечими губами, мовби пригадувала – живуть такі чи ні. – Нема ні на цій вулиці, ні на другій. Не ходи більше сюди, синку.

– Добре, не буду, – пообіцяв я несподівано покірно, хоч мав би образитися – яке вам, мовляв, діло, куди та навіщо я йду.

Навіть не спитав, чому це вона радить мені не ходити цією вулицею, дивна бабусенція. А треба було спитати. Чомусь забракло духу. Як і забракло духу оглянутися, хоч я цього й хотів. Я наче заражався таємничим, не зрозумілим для мене страхом. І щоб позбутися його, вирішив неодмінно завтра ж прийти сюди знову. Але так і не прийшов. Правда, проходячи ввечері, зрозумів, що то та сама вулиця, але бабці на ній, звісно, тепер не було. І тут я подумав, що насправді проходив цією вулицею вдень лише раз. Вдруге – теж ввечері, як і сьогодні. То, виходить, бабця бачила мене саме ввечері? Мені стало трохи лячно. Щоб прогнати цей страх, я засвистів. Це був мій виклик цьому несподіваному переляку, цій тиші, безмовності, навіть самотності. Та ніхто не зреагував на мій свист, бо ніхто ж, напевно, його й не почув. І тоді я мимоволі пришвидшив ходу. Як би мені хотілося когось зустріти. «Дарма», – подумав я, а тоді вимовив це слово вголос. І пішов далі, до самої околиці.