Текст книги "І прибуде суддя"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)
18 листопада
Прокинутися від штурхана і, прочумавшись, побачити, що тебе штурхонула жінка – це ще стерпіти можна. Але прокинутися за прилавком крамниці, до якої так поспішав уночі, – це вже занадто. До того ж у розтріпаному, розкуйовдженому вигляді з недопитою пляшкою поганющого плодово-ягідного вина в руці. Але факт залишається фактом: саме таким я постав перед самим собою, жінкою і двома чоловіками, які стояли наді мною, причому один з чоловіків був міліціонером.
– Хто ви такий, громадянине, і як сюди потрапили? – суворо спитав міліціонер.
– Я теж хотів це знати, – сказав я і підвівся. В голові шуміло, мов після перепою, всередині пекло.
– Ми не жартуємо, – сказав міліціонер і простяг руку. – Ваші документи.
Я оглянув себе. Гм, одягнутий у куртку. Пригадав кімнати, в яких побував перед тим, і, зітхнувши, поліз до внутрішньої кишені піджака. Паспорт виявився на місці.
– Ось, будь ласка.
Міліціонер погортав паспорт.
– Отже, ви живете у Старій Вишні?
– Так, уже три місяці, – підтвердив я.
– А де працюєте?
– В районному суді. Помічником голови суду.
– Ви працюєте в суді? – невимовно щиро здивувався міліціонер-сержант. – Як же ви дійшли до такого?
Я промовчав, міркуючи, як пояснити, чому я тут опинився, і що можна казати, що розповідати взагалі.
– Я пригадую, – сказала жінка, яка була продавцем, але не тією, до якої я йшов уночі. – Вчора він приходив, постояв біля прилавка, нічого не купив. Мабуть, придивлявся, що вкрасти.
Тут у мене майнула рятівна думка. Вона була слабенька, але я за неї ухопився.
– І що ж я вкрав? – спитав я. – А якщо вкрав, то навіщо повернувся до вас?
– Зараз перевіримо, – пообіцяла жінка. Вона оглянула приміщення крамниці, обдивилася полиці, заглянула під прилавок і здивовано відзначила, що не вкрадено нічого.
– Геть нічого? – не повірив міліціонер.
Як з'ясувалося – ні. Навіть виторг, який не встигли вчора здати, виявився на місці. Я мало не засміявся від щастя. Адже ця жінка могла викликати міліціонера не відразу, як побачила невідомого, могла звалити на мене бозна-що.
– Дякую, – прошептав я.
Здивований сержант взявся виясняти, як і навіщо я заліз вночі до магазину.
– От ми це зараз і з’ясуємо, – сказав я і звернувся до продавщиці. – Замок був на місці?
Тепер настала її черга ще більше дивуватися. Так, замок був на місці. Навіть не один, а два.
– А інших дверей немає? – спитав міліціонер.
Були й інші двері. Але на них теж висів чималий добротний замок, на якому стояла пломба. Вікна теж виявилися цілими і замкненими. Сигналізація була справною, вона її сама відключала.
– Може, він вкрав ключі в Інни? – висловила припущення продавщиця.
– А якщо вкрав, то як він, коли заліз всередину, замкнув двері знадвору? – спитав міліціонер.
Я подумки подякував за запитання. (Відповіді не було. Як виявилося, Інна мала їхати зранку на базу за товаром. Подзвонили туди. Інну розшукали, і вона відповіла, що ключі в неї ніхто не викрадав.)
Міліціонер пошкрябав потилицю і сказав, що мусить, хай там як, відвести мене у райвідділ і скласти протокол. Я погодився.
– То як ви все ж таки опинилися в магазині? – спитав він дорогою.
Я розповів, розумівши, що розповідати, як було насправді, – значить зашкодити собі. До того ж мені хотілося тепер лишитися наодинці з собою, розібратися в думках, відчуттях, проаналізувати те, що трапилося, нарешті просто відпочити, хоч я не був стомлений фізично. Доставлений у райвідділ, я ще раз був допитаний черговим і повторив те саме. Формальних підстав не вірити мені у них не було. Вони могли, звісно, затримати мене до з’ясування обставин, хоча б на дві доби, але не стали цього робити. Все ж я був не останньою людиною в містечку: не бомж, не злодій, не якийсь приблуда, а молодий спеціаліст, до того ж працював у суді. На щастя, черговий не знав, що вчора я вже приходив сюди і підозрювався у замаху на життя Ніли Трачук.
Відпущений на всі чотири боки, я вирішив замельдуватися до суду, хоч і мав на щоках добрячу щетину. Плентаючись туди, я обміркував усе і дійшов висновку, що нічна сновида Інна, швидше за все, теж належить до банди, яка протримала мене цілий день в тих ідіотських кімнатах. Так, цілий день, бо я вже знав, що тепер не середа, а четвер.
В суді виявилося, що мене вже давно очікує Микола Мефодійович. Що мене вчора розшукували цілий день. Що голова суду на мене взагалі дуже сердитий. І це виявилося правдою.
– Чи не здається вам, молодий чоловіче, що ваша поведінка викликає щонайменше підозру? – сказав голова суду відразу після привітання, зігнорувавши мою простягнуту руку. – Саме так – щонайменше підозру. – І пояснив після паузи, яку я терпляче вичекав, не подаючи ні звуку. – Ви приїжджаєте до нас на роботу, і тієї ж ночі гине провідниця потяга, яким ви прибули, мало того, саме того вагона, в якому ви їхали.
– Вона наклала на себе руки, – нагадав я.
– Тим більше, тим більше, – наче зрадів голова. – Проходить якийсь час, ви знайомитеся з іншою дівчиною, ночуєте в неї, і вона, як не дивно, теж позбавляє себе життя. Нарешті вас знаходять у крамниці, куди ви невідомо як і навіщо залізли.
– Отже, ви все знаєте, – сказав я.
– На жаль, – сказав голова. – Повторю, на жаль. Мені щойно подзвонили з приводу магазину…
«Невже жебрак?» – подумав я і спитав уголос:
– З райвідділу міліції?
– Так, з райвідділу. Чому вас це дивує? У нас прийнято інформувати.
– А про Нілу Трачук вас коли поінформували?
– Вчора. І теж правильно зробили. Чому ви усміхаєтеся? Я б на вашому місці не усміхався. Я б серйозно задумався.
І все ж таки я усміхався. Неприховано, бо не міг себе стримати. Я зрозумів, що голова суду віднині мій мимовільний спільник, що поводить він себе так, як і мала б поводити людина, котра знає тільки ці три факти, пов’язані зі мною: самогубство двох дівчат і моє загадкове проникнення до крамниці господарчих товарів. А я було мало не все місто став підозрювати у якійсь змові проти мене.
«Може, розповісти йому все, як є? – подумав я. – Але що розповідати, коли я, власне, сам нічого до пуття не збагну».
– Чому ви мовчите? – сказав голова. – Вам нема чого сказати?
Я повторив йому версію, яку вже виклав міліціонерові-сержантові та черговому. Й одразу ж попросив дозволу піти додому поголитися і відпочити. Голова дозволив, правда, так сумно, що мені защеміло серце.
«Невже прощається?» – подумав і поспішно вийшов.
– Ви почали відпускати бороду? – спитала мене секретарка. – Кажуть, ви…
– Я почав відпускати хвоста.
Секретарка захихотіла мені вслід. Я озирнувся і глянув на неї. Сміх на її вустах якось раптово погас. Чи мені геть усе на світі ввижається не таким, як є насправді? Сам не знаю чому, я повернувся до столу і, перш ніж секретарка розкрила рота, підняв її разом зі стільцем і хоча й добряче напружившися, але обережно поставив на стіл.
– Що ви роби…
– Тихо, – сказав я. – Тихо, а то заріжу. Я такий.
Йдучи до виходу, ледве стримав себе, щоб не озирнутись. А проте, я й так знав, що вона злякано дивиться мені навздогін.
Біля самого виходу з суду я подумав, що мені треба зайти до кабінету. Навіщо, я не знав, але знав, що треба. Я мацнув по кишені, сподіваючись, що ключів нема. Але вони виявилися на місці. Може, заради них мене й тримали цілий день у загадковому ув’язненні? Але чим можна поживитися у цій маленькій норі, яка схожа на келію ченця, бачену мною в якомусь фільмі?
Я зайшов і сів за стіл. «Щось я не запитав у голови суду», – подумалось мені. Щось мав запитати. Я став пригадувати і не зміг. Зате збагнув, навіщо я тут. Я чекав дзвінка. Дзвінка від «жебрака». Він має щось мені сказати. Щось пов’язане з минулим днем, тими кімнатами.
Я просидів у кабінеті годину, а може, й більше. За цей час зайшов старий суддя Микита Григорович і повідомив, що вчора мене дуже шукали. «Я знаю, – відказав я. – Був хворий і взагалі…» І взагалі, не ваша справа допитуватися, де я був, ледь не сказав, але вчасно прикусив язика, бо він мене про те не питав. Суддя спитав, чи мені сьогодні ліпше, авжеж, ліпше, підтвердив я, і він дав мені спокій.
Лишившись знову сам, я вже знав, що помилився, думаючи про дзвінок «жебрака». Він повинен зателефонувати не тому, що має мені щось розповісти. Він має про щось нагадати.
Але апарат мовчав. Не озвався він і за годину. Тоді я зателефонував до Миколи Мефодійовича, щоб спитати, чому мене направили до Старої Вишні, якщо я тут не потрібен і навіть моя теперішня посада не передбачена штатним розкладом.
– Ах, це ви, – зовсім не зляканим, а швидше сміхотливим голосом сказала секретарка. – А Миколи Мефодійовича вже немає. – Голос її посмутнів. – Він пішов на похорон.
– На похорон?
– Так. Сьогодні ховають Нілу. Нілу Трачук. Ви ж про неї питали.
– А Микола Мефодійович….
– Він їхній далекий родич.
«У цьому місті всі родичі», – ледве не сказав я, але стримався, чемно, аж защемів язик, подякував і поклав трубку.
Тепер я знав, що мав мені сказати «жебрак». Він мав мені нагадати про похорон. Я навіть ледве не подумав «запросити на похорон», але згадав, що на похорон не запрошують.
Наче якийсь тягар звалився з моїх плечей. Я підвівся і прожогом кинувся до дверей.
* * *
На півдорозі до будинку, де жила Ніла, я збагнув, що навіть на сумні церемонії не ходять у такому вигляді, і повернув зовсім на іншу вулицю. Вдома похапцем поголився і одягнув замість пожмаканих чисті сорочку й штани, за браком іншого той самий светр, сяк-так почистив черевики. Тиша, що панувала в домі, чомусь здалася мені підозрілою, але часу роздумувати не лишалося, тому я кинувся йти, майже бігти туди, куди міг спізнитися.
На підході до знайомої вулиці я побачив крізь голі дерева на початку сусідньої вулиці хвіст людського натовпу і зрозумів, що то рухається похоронна процесія. Перетнувши бігцем чийсь город, я навіть випередив її. Біля хвіртки старої хати стояли дві жінки, я приєднався до них. Старша з жінок, швидше бабуся, подивилася на мене так, наче силкувалася впізнати, але нічого не сказала, як і її дочка чи сусідка.
Нарешті я побачив обличчя мертвої Ніли. Воно зовсім не змінилося, не стало гіршим, і тільки здивована печаль навіки завмерла на ньому.
Я став майже в останній ряд, намагаючись бути якомога непомітнішим. Чув, як плачуть жінки і серед них Нілина мати. Людей було чимало, може, з півсотні, багато молодих і дітей, мабуть, учнів музичної школи. Ні дорогою, ні на кладовищі я не побачив «жебрака», натомість завважив кількох знайомих: крім Миколи Мефодійовича і Степана Колбуна, ще одну працівницю прокуратури, з якою недавно познайомився, і сусідку моїх господарів. Пошукав ще когось і вже на кладовищі зрозумів, кого: я сподівався впізнати двох здорованів, котрі били того злополучного вечора Нілу.
Переконавшись, що їх нема, я збагнув з усією очевидністю: останнє, до чого я ще здатен сьогодні, – це не втекти з цієї процесії. Відчуття, що смерть цієї дівчини суперечить всім законам життєвої логіки, навіть тому, що могло б призвести до самогубства, а відтак вона мовби несправжня, наростало в мені дедалі більше. В якийсь момент мені захотілося забігти наперед, спинити машину, що рухалася нестерпно повільно, і змусити признатися, якщо не всіх, то хоча б частину цих людей з сумними виразами на обличчях у чомусь такому, що призвело до загибелі дівчини, котру я пізнав у її останні години.
Але я розумів, що не зроблю цього. Бо інакше довелося б признаватися у тому, що було… було насправді.
«Було насправді?» – перепитав я себе.
Мені стало нестерпно боляче. Боліло все тіло. Я був суцільним зболеним згустком нервів і наскрізь просякнутий болем плоті. Ось-ось з моїх вуст мали зірватися слова, ще болючіші.
Про те, що відбулося насправді. Коли я скажу, ці люди, можливо, кинуться і розтерзають мене на шматки. Нехай, я готовий до всього. Готовий. Ще хвилина, дві, і я закричу.
Процесія, проте, завертала на кладовище, що вклинювалось у старий сосновий ліс. За час ходи я не помітив, щоб хтось сказав хоч слово. Двоє чи троє здивовано зиркнули на мене, може, також силкуючись упізнати. Небо, що сьогодні нависало низько над землею, пророкуючи близький дощ, здавалося, понижчало ще більше. Стало майже темно. Не лише я, а й інші з тривогою поглядали на небо. Щось має статися, подумав я.
Але нічого не сталося. Труну зняли з машини і поставили на дві спеціальні лавочки, що стояли одразу при вході на кладовище. Я знав, що колись самогубців ховали окремо, за огорожею, але, очевидно, тепер не дотримувалися цього суворого правила. Правда, не було священика, неодмінно присутнього останнім часом на похованні, – так ми ховали у Львові навіть одного нашого викладача, донедавна затятого атеїста. Але при похованні самогубці його й не могло бути.
Тим часом троє людей: старий чоловік, колишній вчитель Ніли, її колега, худа, сивувата, хоч на вигляд не старша за сорокалітню, жінка, хлопець років сімнадцяти, очевидно, учень, сказали про те, яким добрим педагогом і чудовою людиною була покійна.
І гарною коханкою, по-блюзнірськи подумав я і опустив очі, наче хтось міг почути мою крамольну думку. Та, опустивши очі, вже не смів їх підвести. Я боявся ненароком зустрітися поглядом з матір’ю Ніли. Вона виглядала так, як і мала виглядати згорьована мати. І все ж мені здалося: окрім невтішного горя, на її обличчі досі є застигла печать того самого жаху, що з’явився, коли вона побачила на веранді дочку разом зі мною і дізналася, що я її врятував.
Рідні, хто ридаючи, хто лише схлипуючи, прощалися, цілували лоба, руки, ноги, а я заціпеніло дивився на мертву дівчину, і жахливе усвідомлення, що вона ось-ось усміхнеться, усміхнеться саме до мене, не полишало мене цих три чи й чотири найтяжчих хвилини. Я був близький до зомління і, може б, і гепнувся на сиру й холодну землю, що от-от має прийняти людину, до загибелі якої і я мимоволі причетний. Може б воно так і сталося, якби я не відчув на собі чийогось погляду. Холодіючи від думки, хто це може бути, я оглянувся. Але то був не «жебрак», як я сподівався, а Микола Мефодійович.
– Ви також…
Він вимовив тихо-тихо, ледве прошелестів, але мені чомусь полегшало. Я відступив крок, другий і став поруч нього. Так ми пішли поряд і тоді, коли труну понесли на плечах між могилами.
Я мусив кинути грудку землі на її домовину, останній її дім, притулок такого вродливого тіла, і я зробив це. А кинувши, ледве не скрикнув: на мене дивилися сухі й гарячі жіночі очі. Очі її матері. Вони пропікали наскрізь і разом з тим притягали. Я ступив крок до неї, ледве не полетів на купу свіжонасипаної землі і спинився. Вона щось казала, здається, ще тихіше, ніж Микола Мефодійович, натужно ворушачи губами. Я поспішно схилив голову й відійшов. І, вже вибравшись із цього сумного гурту, збагнув, що вона казала. Це були слова: «Ви не могли її врятувати». Мати Ніли мовби вибачалася переді мною, але очі, очі, її очі так пекли, що я подумав, чи не вигадав сам ці слова. Може, вона казала інше: «Ви не винуватий?» – подумав я, та очі, очі, пригадав, спинився і змусив себе озирнутися. Звідси матері Ніли не було видно. Я підвів голову: хмари майже торкалися верхівок дерев, густо-сірою ковдрою налягаючи на кладовище.
Я йшов між могилами, наче щось шукав, і ледве не врізався у темний кам’яний хрест переді мною, коли збагнув, що саме мені потрібно. Я шукав могилу першої загиблої, Людмили Черняк. Придивлявся і придивлявся, вбирав прізвища, скорботні написи, фотографії, але тієї, що шукав, усе не було. Оглянувшись нарешті, я побачив, що залишився на кладовищі сам. Десь при виході маячіли останні учасники похорону. Я пересилив бажання піти вслід за ними і став шукати далі. За спиною глухо шумів ліс, ще дві-три могили, і мені стала ввижатися у цьому шумі глуха погроза. Я стис міцніше зуби і рушив іще далі. На землю впали перші краплі дощу, незабаром він припустився з усієї сили. Крізь дощову завісу мені ввижалися за деревами якісь фігури, котрі оточували мене, але я не зупинявся. Вже майже нічого не видно було, вода заливала очі, лилася за комір, а я кудись ішов. У якусь мить я подумав, що божеволію, але не спинився. Дійшовши до краю кладовища, повернув назад і, спотикаючись, пробирався від могили до могили. Відчуття, що я ось-ось знайду, пізнаю щось важливе, що припинить мої муки останніх днів, лише зростало з кожним подоланим метром слизького розквашеного ґрунту. Враз я спіткнувся. Далеко, при вході, маячіла чиясь фігура. Постать живої людини, зрозумів я. Неприємний холодок пробіг по спині. Все ж я рушив назустріч, і той незнайомець рушив теж. Ми стали невблаганно зближуватися. От і все, подумав я, зараз матимеш вирішення. Я був переконаний, що то або котрийсь із тих двох, що били Нілу, або… або… Так, або «жебрак», зустрічі з яким я прагнув цілий день. Стиснувши пальці в кулак, попрямував усе рішучіше й рішучіше, готуючись дорого віддати життя чи скинути з пліч тягар невідомості, готовий якоїсь миті навіть продати душу дияволу, аби нарешті щось суттєве дізнатися.
Та ще за десятків зо три метрів, вийшовши на середину кладовища, я зі здивуванням відзначив, що до мене прямує зодягнута в темний плащ жінка. «Та, яку ти шукаєш», – мовби сказав хтось. Я здригнувся і тут-таки лайнувся подумки – дожився, що повірив у існування привидів. «Невже мати Ніли?» – подумав я і мало не скрикнув. Хвиля туги невідомо за чим, не лише за Нілою, вдарила, накрила. Жінка, що прямувала до мене, накульгувала. Ґлорія? Що їй тут треба?
Ми спинились одне перед одним, і Лора першою не витримала і глухо зойкнула, а тоді, мовби підбитий птах назустріч останньому рятунку, кинулася до мене. Припала до грудей і, здригаючись усім тілом, голосно заридала.
* * *
За півгодини, може, менше, ми, обоє змоклі до рубчика, ввійшли до моєї кімнати. Я вже міг розібрати, що вона говорить. Бо там, на кладовищі, спочатку її мова складалася з одних лише вигуків. Щось просилося з її горла на волю, якийсь птах, що не міг вирватися, хоча дуже прагнув, та тільки кричав так натужно, що мене обіймав жах, і я поспішив повести Лору геть від хрестів, скрипу сухих дерев за плечима, чиїхось тіней, що проступали крізь завісу дощу. Ця хвороба має назву, та я не годен її пригадати, подумав я при виході. Ґлорія тислася мені до плеча, прагнула забратися всередину, я скинув уже куртку, вона замотала головою, щось знову забриніло в її горлі, почувся гортанний крик, обірвався, і я подумав, що годилося б її взяти на руки і донести так додому. Та коли я спробував це зробити, вона стала вириватися і вимовила перше зрозуміле слово, навіть цілих три: «Так не треба». Це був голос маленької дитини – тонкий, наче срібна нитка, що невідомо звідки взявся серед хаосу води, багнюки й вітру. Десь на півдорозі, серед цієї осінньої бурі, в мені з'явилося безглузде відчуття, наче світ щойно народився і ми двоє перших людей, які неодмінно прагнуть вижити, прийти до свого першого дому, бо знають, що їм треба заснувати свій перший світ, наповнювати його людьми, голосами і всім живим, що вони здатні народити. Я стрепенув головою, але хтось наче думав за мене, і думав саме так.
У моїй кімнаті вона сказала тихо, але так чітко, що я здивувався її голосу:
– Вам потрібна зараз гаряча ванна. – Вона озирнулася, наче щось шукала в кімнаті. – Перевдягніться і приходьте. Мама, напевне, вже напалила. – І знову провела по кімнаті протяжним поглядом. – Роздягайтеся ж, бо замерзнете.
– Швидше замерзнете ви, – сказав я, здивований, як вона говорила, як раптово ожила і зробилася зовсім іншою Ґлорією, мовби й не було дороги під цим скаженим дощем.
– Я не замерзну, – вона подивилася на мене якось так: чи то оцінюючи, чи то вивчаючи. – Роздягайтеся ж, чого ж ви стоїте?
Я вже був подумав, чи не хоче вона, щоб я роздягався при ній, але вона рушила до виходу.
– Чекатиму вас у літній кухні. Через дві… ні, три хвилини. Вам вистачить?
– Я служив колись в армії, – посміхнувся. – Спробую вкластися.
«Навіть дуже інтересно», – подумав я, стягнув геть мокрі штани, куртку, светр. Не знаю чому, але робив я це дуже швидко, немов справді виконував армійський норматив перед командою «відбій». Не тільки оте раптове перетворення, вміння взяти себе в руки мене подивувало. Раптом прийшов здогад: те, що вона витворяла дорогою, схоже на прикидання, на якийсь незбагненний ритуал. Але навіщо? І що вона шукала в моїй кімнаті? Я пригадав, як її батьки нишпорили в доччиній кімнаті, й подумав, що пошуки – це, очевидно, хвороблива пристрасть цієї сім'ї.
Не через дві чи три, але таки хвилин за п'ять, не більше, переодягнений у сухе, я постукав у двері літньої кухні. Десь у глибині почувся її голос, який свідчив, що заходити дозволяють, і я прочинив двері. Кілька разів я заглядав сюди, в першу кімнатку, де стояла плита, в другій якось снідав – там стояли стіл і стільці. Я завважив: були ще одні двері. Але що там, питати якось незручно. Тепер, увійшовши до першої, де нікого не було, тільки пашіли жаром плита і грубка, я штовхнув двері до другої, але й там було так само порожньо і тепло. Отже, Ґлорія у третій.
Досі ранками я вмивався під умивальником на подвір'ї, там же ввечері мив ноги, до холодної води мені було не звикати. Щосуботи ходив до міської лазні, радіючи, що є спосіб згаяти час, а двічі чи тричі заглядав туди посеред тижня, щоб прийняти душ. Ще я дізнався, що в містечку є спортшкола, і останнім часом став навідуватися туди повправлятися зі штангою. При спортшколі також був душ, щоправда, з ледь теплою водою, але мені й такої вистачало. Господарі ніколи не пропонували мені помитися в них, я не задумувався якось, де вони миються і коли. Хіба що в неділю, яку я проводив переважно у своїх батьків у сусідньому районі. Щоправда, для цього доводилося їхати двома дизель-потягами, чекати на вокзалі в Ковелі, але це було ліпше, ніж цілу неділю валятися в ліжку чи дивитися в місцевому відеозалі Будинку культури якийсь паршивий фільм, або цмулити пиво у пивбарі, в одному з трьох.
Тепер я стояв у нерішучості перед третіми дверима, звідки виразно чувся плюскіт води. Я не пуританин, у студентському гуртожитку всякого набачився, доводилося душ і з дівчатами приймати, разів п’ять у Валеріїній просторій квартирі мився разом з нею у величезній, обкладеній елегантним кахлем ванні, там ми багато чого собі дозволяли, але зараз, як діяти зараз? Я стояв і вирішував, що чинити далі – делікатно дати знати про себе чи виждати, поки Лора помиється? Втім, я виразно чув її голос, коли стукав у перші двері. «Я виразно чув її голос», – подумав мовби автоматично і тут почув цей голос вдруге. Але він не звертався до мене. Ґлорія не промовляла, ні кликала, ні просила почекати, як можна було сподіватися. Вона стогнала, просто стогнала, як може стогнати жінка, котра насолоджується з чоловіком. Або… або сама з собою. Друге ймовірніше. «Друге ймовірніше», – подумав я і аж заціпенів з несподіванки. Стогін посилювався, я стояв і почував себе останнім дурнем. Зрештою, вирішив тихо вийти. Та коли я ступив крок до дверей, щоб ретируватися надвір, стогін припинився і чіткий голос Ґлорії покликав:
– Георгію!
Я завмер.
– Георгію! – ще голосніше сказала Ґлорія. – Ви ж тут, Георгію.
– Я тут, – сказав я. – Я почекаю.
– Ходіть сюди, – жалібно сказала вона. – Прошу вас – ходіть сюди.
Повагавшись секунду-дві, але не більше, я прочинив двері, з-за яких мене кликали. Це була така сама кімнатка, іще менша за дві попередні, обкладена світло-зеленою плиткою із блідими, ледь помітними білими квітками. У кімнатці, густо наповненій паром, ледве вміщалась ванна, з якої визирала голова Ґлорії. Все інше прикривала густо запінена вода.
– Візьміть, будь ласка, на стільці хустку і зав’яжіть собі очі, – сказала Ґлорія.
– Он як? – сказав я. – Пограємось в піжмурки? Але тут надто мало простору.
– Ні, – серйозно сказала Ґлорія. – Ви мене помиєте. Але я не хочу, щоб ви бачили моє тіло.
«Може, кинути і піти? – спитав я себе. – Чи витягти цю нещасну звихнуту калічку з ванни і добре набити по голому місцю?»
Раптом я подумав про те, що Ґлорія знає про мене більше, ніж я вважаю, що вона розгадала мою гру з цим осоружним, але вже необхідним мені містечком, з його людьми, які викликають у мене відразу і яких тільки я один можу по-справжньому покарати за всі їхні гріхи.
Та я встиг поглянути на Ґлорію, у її благальні, геть засоромлені чисті очі, з яких, здавалося, знову от-от забринять сльози, і слухняно повернувся до стільця, що якось втиснувся обіч ванни, взяв чорну хустку, зав’язав собі очі й нагнувся до ванни. Ґлорія зловила мою праву руку, всунула в неї мило, підвела руку до своєї голови. Я взявся намилювати цю маленьку, із невеличким жмутиком волосся голову, а другу руку занурив у ванну, щоб зачерпнути води. І ледве не скрикнув, такою гарячою була вода.
– Вибачте, я забула вас попередити, – сказала Ґлорія. – Вода справді дуже гаряча, я сама ледве витримую.
– Ви ризикуєте зваритися, як рак, – сказав я.
– Але нам обом така вода зараз якраз і потрібна. – Вона тихенько засміялася і попросила зі смішком: – Та натирайте ж ліпше, поки вода не захолола.
Чесно кажучи, тієї хвилини, коли я зав’язував собі очі, я гадав: ми починаємо гру, яка закінчиться банально – або я залізу з пов’язкою чи без і собі у воду, або ми потім все одно опинимося в ліжку, вже викупані. Та, взявшись всерйоз намилювати її і торкаючись руками худющого кістлявого тіла, я відчув не збудження, а скорше відразу. Цей маленький живий мішечок з кістками навряд чи й міг викликати щось інше навіть у темпераментнішого самця, ніж я. До того ж на плечах, спині мої пальці намацали якісь рубці, схожі на недавно загоєні рани, і я подумав: чи не хворіє ця нещасна дівчина чимось заразним, скажімо, коростою? Ледве я це подумав, як рука мимоволі відсмикнулася.
– Я знаю, вам бридко, – сказала вона.
– Що ви, – невпевнено заперечив я, бо інакше не вийшло.
– Бридко, бридко, не заперечуйте, – чомусь засміялася вона. – Але це не короста, як ви, може, подумали, і зовсім не заразне. До того ж я врятувала вам сьогодні життя, і ви маєте бути трохи вдячним. Це не така й велика плата.
– Згоден, – сказав я. – Хоч і не знаю, що мені загрожувало? Мене мали вбити чи я мав накласти на себе руки, як Ніла Трачук?
Я тернув з усією силою і злістю, на які був здатен.
– Боляче, – скрикнула Ґлорія. – Мені ж боляче.
– Вибачте, – пробурмотів я.
Ванна була низенька, і я мусив стати на коліна, щоб ліпше мити жінку, котра або була напівбожевільною, або збоченкою, або те й інше, або… Або треба прийняти умови гри, подумав я, набратися терпіння, закінчити це дурне миття і чекати, що буде далі.
– Ах, Георгію, – перебила мої думки Ґлорія. – Ви ризикуєте митися в холодній воді, якщо будете так мляво виконувати свою роботу.
– До біса, – раптом несподівано для самого себе вибухнув я. – Якщо вже ви хочете, щоб я помив як слід, то не з зав’язаними очима. Я сьогодні не маю бажання до жодних ігор.
– Ні-ні, не зривайте хустку, – вона вчепилася в мою руку. – Не треба цього робити. Я зараз вилізу з ванни, тільки сполоснуся. Ви можете почекати за дверима. Прошу вас.
Я вирішив послухатись. До того ж мене хилила додолу втома. Я підвівся, повернувся, щоб вийти, але перед тим зірвав з очей хустку. І остовпів: прямо переді мною на внутрішньому боці дверей висіла репродукція картини Босха. Чудовисько в людській подобі з довгим пташиним дзьобом цілилося ним прямо в мене. Це була репродукція однієї з тих картин на цілу стіну, які у вигляді фотошпалер обрамлювали невідому мені кімнату, де я провів пів учорашнього дня.
– Що це? – не втримався я від вигуку.
– Це? – в голосі Ґлорії мовби звучало щире здивування. – Це репродукція картини Босха. Чули про такого художника?
– Ах, репродукція, – саркастично сказав я. – Як мило. І де ж ви її узяли?
– Вирізала з якогось журналу. Здається, з московської «Юності». А чому це вас дивує?
– Чому мене дивує? – вибухнув я. – Та тому, що…
Промовляючи, я не втримався і повернувся до Ґлорії. І завмер на півслові. Вона вже стояла переді мною гола-голісінька, лише руки склала на грудях, затуляючи їх. Та не її голизна так здивувала мене, а те, що все тіло її було вкрито синцями й рубцями від якихось давніх ран, заподіяних ударом батога, канчука чи чогось подібного.
– Ну, ви задоволені? – вона посміхалася тією жалюгідною, вибачливою посмішкою, яку я не раз бачив за ці місяці при нечастих зустрічах.
– Що це? – спитав я і відвернув очі.
– Довго розказувати, – сказала вона. – То що вас так здивувало? Що я тримаю таку незвичайну картину у ванній? Що поробиш, у кожного свої смаки.
Я вирішив піти ва-банк. «Можливо, щирість і викладення всіх карт, – встиг подумати я, – якраз допоможе хоч щось прояснити».
– Такими ж картинами обклеєні стіни в тій кімнаті, де я провів учорашній день.
– І де ж саме ви їх бачили?
– Якби ж я знав – де, – я не став приховувати злість. – Мене, як барана, кинули до тієї кімнати. Тобто спочатку до іншої, але найголовнішою була таки кімната з чудовиськами на стінах.
– Але при чому тут я? – Вона дивилася на мене так чисто, щиро, що я не витерпів і зі злістю схопив її за голі плечі, струсонув.
– Ви ні при чому? Зовсім випадково повісили такий собі безневинний малюнок?
Гримаса презирства у відповідь на мій гнів поволі виповзла на її мокрі, як і все тіло, вуста. Здавалося, вона от-от плюне мені в лице.
– Господи, яка ж я дурепа, – простогнала вона і затулила руками очі, наповнені знайомим мені болем. – Так мені й треба. Так мені й треба. Ідіть геть! Геть, чуєте?!
Не розумію чому, але я слухняно вийшов. Присів знесилено на стілець. Не знав, що й думати. Щойно переді мною постало третє чи навіть четверте обличчя, а може, й маска Ґлорії за один лише вечір. Признатися, я не вірив, що репродукція Босха випадково опинилася тут, у маленькій ванній. Але якщо не випадково, то виходило, що вона належить до банди, яка кинула мене до тих кімнат. Тільки ж яка роль у цій банді (якщо тільки ця банда існує, додав хтось за мене) самої Лори? Хіба не ліпше їй було приховати картину у ванній? А помитися запропонувала саме вона. Що означають її слова, що вона дурепа і так їй за віщось і треба?
Я не встиг додумати, бо насторожила тиша у ванній. Страх пронизав мене з голови до п’ят. Не тямлячи себе, я кинувся до дверей, шарпнув з усієї сили. Переді мною постала Ґлорія, вже зодягнута в байковий халат.
– Як же ви гарно наляканий, – сказала ця кульгава розпатлана відьмочка. – Що з вами? Певне, гадали, що я втопилася?
Я стояв заціпенілий, не в силі вимовити слова, з єдиним бажанням: аби вона швидше забралася з-перед моїх очей. Вона й зробила це, щоправда, озирнулася у дверях:
– Можете митися. До речі, іншої води нема, ніж та, що у ванні.
