Текст книги "І прибуде суддя"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 13 страниц)

12 травня

Нарешті я по-справжньому виспався. Жорсткі нари зовсім не заважали цьому. Не заважало й бурмотіння сусіда по камері. Бо з моєї душі звалився величезний тягар, який мучив мене, пригинав до землі і не давав дихнути. І те, що далі вже буде зі мною, відтепер не мало аніякісінького значення. Смерть? Що ж, я готовий і до смерті. Вона принесе мені тільки полегшення. Бо я все одно не вийду з в’язниці своєї душі, навіть якщо мене визнають таким, що не здатен відповідати за свої вчинки. Хоча навряд, бо тепер я здатен тверезо мислити, обмірковувати, згадувати, аналізувати. Я здоровий після цієї сповіді, якщо тільки можна назвати здоров’ям спустошену душу такого негідника і вбивці, як я.

Останнє, що я побачив перед тим, як заснути, була біла-біла рівнина, величезне поле, щедро вкрите снігом. По ньому хтось біг, кудись поспішав, але то був уже не я. Та й прибігти йому було нікуди, адже рівнина простягалася ген-ген, аж до обрію, а може, і взагалі була безкінечною.

Мені нічого не приснилося, і, коли я прокинувся від стукоту в дворі і крику «Підйом!», почувався досить легко, принаймні фізично. Я легко звівся на ноги і побачив, що тепер у камері сам: напевне, сусіда забрали вночі, боячись, аби я чогось йому не зробив. Тільки посміхнувся з цього, бо на будь-який вчинок був не здатним.

Вчора я розповів геть усе слідчому, який взявся вести мою справу. Я попросив вислухати мою розповідь із самого початку, тобто з дитинства. Отже, я розповів про вбивство тітки Марії, про те, яке враження справило на мене, коли я… Так, я наче щось передчував, мовби визначав собі долю, коли тоді… Щось підштовхнуло мене, і як тільки батько пішов до дільничного міліціонера, щоб повідомити про трагедію, я крадькома від матері, котра все ще не могла прийти до тями, взув чоботи і побіг до хати тітки Марії.

Ніколи мені не забути, як відчинив двері й ступив до хати.

Втім, побіг я не відразу. Спочатку вислизнув з нашої хати і довго стояв, притулившись спиною до холодної стінки. Шалено калатало серце, здається, досі чую його биття. Нарешті я ступив у сніг. Пройшов трохи, спинився. Злякався, що звідси мене може побачити мама. Наче вона могла знати, куди я зібрався. Озирнувся. Маминого обличчя у вікні не було. І тоді я побіг. Біг, провалюючись у заметах, кілька разів упав, як перед тим мама, за якою спостерігав у вікні.

Потім я прочинив двері до сіней тітки і, коли побачив її, закривавлену, порубану, спершу закам’янів від жаху, а потім закричав, хоч почути мене ніхто не міг.

Я кричав так довго, що захрип, і мій голос вмер, здавалось, разом зі мною.

Але я лишився жити. Потім ходив на суд. Заходив до клубу і дивився, як сидить на лавці збоку під охороною міліціонера дядько Іван, слухав, як говорить суддя. Потім був день, коли оголосили вирок. Пригадую, я щось шептав омертвілими губами, хоча що саме – не пам’ятаю. Плив зал, заповнений людьми, здавалося, то не тітка Поліна, дружина дядька Івана, кричить безтямно, ледве суддя вимовив: «До смертної кари», – а кричу я, малий хлопець, який причаївся в останньому ряду. Але чи кричав я? Якщо й кричав, то всередині себе, кричало, сповнене жахом, все моє заціпеніле єство. Потім я побачив, як дядька Івана виводять із залу, він оглянувся в дверях, мені здалося – він подивився на мене, саме на мене, може, він шукав мої очі, напевне ж, шукав, а я щось шептав, все шептав, тепер пригадую, що: «Я буду суддею, я буду суддею». Саме так, тоді вперше, винесений людським потоком на вулицю, йдучи довго з непокритою головою під снігом, що якраз почав падати, – великий, лапатий, – я вже знав, що неодмінно стану суддею.

Слідчий слухав, не перебиваючи, і я мусив розповідати далі. Напади почалися ще в дитинстві. Втім, я тоді не знав, що то напади. Просто одного разу десь так через рік після суду над дядьком Іваном я раптом відчув перший напад страшної чорної люті. Ми йшли вулицею зі школи з моїм однокласником, і він почав розповідати, як ловко навчився підглядати за дівчатками в нашому шкільному туалеті. Там начебто була дірка, про яку знав лише він.

Виколупав її у стінці між дівчачою і хлопчачою половинами і часто на перервах бігав туди підглядати. А потім закладав тріску на те місце, й ніхто нічого не помічав. Сьогодні він там бачив Ольку Лемчучку, як вона… Я не дочув, що він побачив у Олі, до якої я мав особливу, ще чисто дитячу симпатію. Я кинувся на свого товариша і почав бити його по чому попало – кулаками, ногами, портфелем. Не знаю, може, й убив би його, якби не побачила тітка Настя з будинку, навпроти якого ми спинилися.

Тоді я лише отримав удома від батька добрячого прочухана. Потім такі напади траплялися час від часу, коли мені хотілося бити когось чи просто знищити, якщо я дізнавався, що той чинив несправедливо. А проте я ріс і швидко зметикував, що набувати репутації хулігана і забіяки зовсім ні до чого, якщо хочу закінчити школу з медаллю, як задумав. І я… я навчився спрямовувати вибухи гніву на котів, собак, гусей і курей, які розплачувалися за мою невтримну жагу до справедливості.

– Що ж ви з ними робили? – спитав слідчий.

– Вбивав або в ліпшому випадку калічив, – з холодним спокоєм, сам тому дивуючись, відповів я.

На якусь мить перед моїми очима постало те жахливе видовище, якого ніколи не забути (а втім, і інших теж): конаючий наш пес Бровко, якого я дуже любив. Досі мені здається, що то людські очі, може, навіть мої, що вселилися в собаку. Здавалося, що він, доки не здох, от-от заговорить. Але він мусив померти, бо перед тим я став свідком ганебного вчинку мого старшого брата Миколи, який вкрав із колгоспу мішок картоплі.

– Рідні й близькі знали про це… ваше?..

Слідчий явно не міг знайти слова. Вбивство, варварство, божевілля – чи може бути якесь інше?

– Не знали, – відповів йому, швидше заспокоїв. – Я старався робити це, коли ніхто не бачив. А щодо собаки, щодо Бровка, то сказав, що, мабуть, забили цигани, коли пес кинувся захищати від їхнього вторгнення хату. Цигани справді були і проникли до оселі на сусідній вулиці, де не виявилося господарів. Мені повірили. А може, хотіли вірити…

Десь так у класі дев’ятому напади начеб припинилися. Відновилися вже під час навчання в університеті. Ми тоді на канікулах виїхали в Карпати. Нас було четверо: я, Валерія, Никифор і Марічка. Вони обоє мали такі несучасні імена, ті наші найближчі товариші по курсу. Але не характери. Марічка була з якогось гуцульського села, а Никифор, якого так назвали на честь діда, був сином відповідального працівника облвиконкому. Вона – тиха, сором’язлива, він – красень, самовпевнений, зухвалий, однак, на диво, інтелектуал, що й притягувало мене до нього. А може, притягувало й інше – вміння триматися і з жінками, і взагалі в цьому дурному житті.

Того вечора ми пішли з ним удвох до гірської річки на риболовлю, доки наші дами готували вечерю. Тут він і виклав усе. Авжеж, я довідався, що ніколи він не одружиться на цій селючці, що він її часто зраджує зі львівськими дівчатами, що терпить її біля себе, бо вона вміє «класно давати» і дозволяє робити з собою, що завгодно. Він розказував, як Марічка стоїть перед ним на колінах і робить міньєт, як він змушує її вилизувати задній отвір. Не знаю, чому він все це розповідав, швидше всього, бачив у мені спільника, котрий так само використовує для власної мети Валерію, доньку багатих батьків, львів’янку, одруження з якою дозволяло «зачепитися в цьому місті», щоб потім лишитися тут назавше. Коли я це зрозумів, то наступної миті збагнув й інше: до нашого невеличкого табору він не повернеться, він оступиться на вузькій стежці, коли ми повертатимемося назад…

Потім я перейшов до старовишнівських справ. Розповів, як дорогою сюди, в потязі, мимоволі став свідком, як у провідницькому купе Людмила Черняк віддавалася іншому провідникові, здається, то був їхній бригадир, але, може, все і обійшлося б, якби я не підслухав, як вони ділили гроші від перевезення безквиткових пасажирів. Так, тієї ночі я не вийшов на станції Стара Вишня, я проїхав трохи далі і зіштовхнув провідницю з потяга, а тоді вже вернувся на станцію і зустрів «жебрака». Потім було знайомство з Нілою Трачук, яка зраджувала свого нареченого, був і суддя Бушняк, котрий дедалі більше дратував мене тим, що стояв на моєму шляху до суддівської посади. Нілу я задушив подушкою, коли після ночі, проведеної з нею, на світанку повернувся, а Бушняка повісив у його ж саду. Я пред’явив слідчому на підтвердження своїх слів щоденник, який почав вести по приїзді до Старої Вишні. Пояснив йому, що в цьому щоденнику спеціально фальсифікував те, що зі мною відбувалося, але за описом мого душевного стану можна зрозуміти, що я таки злочинець.

– Навіщо? – спитав слідчий. – Навіщо ви… записували?

– Бачите, після вбивства Людмили Черняк я подумав, що, можливо, мене колись викриють… заарештують і… цей щоденник мав би мене виправдати, бо ж я описував події так, що підтверджував свою невинність. Але якщо вже вирішив признатися…

– То признаватися в усьому?

– Так, – тихо відповів я.

– Зрозуміло, – сказав слідчий.

Може, мені здалося, але після моєї розмови в очах слідчого стояв страх, дикий тваринний страх, що лещатами стискав йому мозок. Якби я зараз кинувся на нього і зімкнув пальці довкола тонкої, майже хлопчачої шиї, він би й не пискнув, настільки був вражений, мало того, паралізований моєю розповіддю. Але наміру душити його я не мав. Він нічим не провинився ані переді мною, ані перед цілим світом. До того ж я почувався, як мертва випатрана риба. А може, й інакше, але чомусь саме це порівняння прийшло до моєї голови – холодної і водночас палаючої після страшної сповіді. «Треба буде записати в щоденник» – ще подумав. Хоча невідомо, чи віддадуть мені щоденника. Все одно якийсь папір мусять дати. Але чи захочу я писати? «От і все, Ґлоріє, – раптом подумав я. – Тепер справді все. Ми квити».

P. S. Щоденника мені віддали. Я ставлю крапку.

Епілог

– Ви вільні, – сказав слідчий, інший, старшого віку, той, що вже мав справу з Георгієм Лащуком. Вимовив ці слова рівно через три тижні після першого допиту.

– Вільний? – здивувався Георгій. – Ви що ж, відпускаєте мене?

– Так. Слідство закінчено.

– Слідство закінчено – і відпускаєте?

– Ах, Георгію Васильовичу, – втомлено сказав слідчий. – Ви не гірш за мене знаєте, що розповіли неправду.

– Неправду? – Георгій аж зойкнув.

– Саме так, неправду. Ви навіщось обмовили себе. Навіщо – я можу про те лише здогадуватися.

– Отже, по-вашому, я нікого не вбивав?

Георгій дивився на слідчого так пронизливо, що, здавалося, погляд цей витримати неможливо. І все ж слідчий витримав.

– Саме так: не вбивали, – сказав слідчий. – Никифор Лабунець загинув сам, коли ви були в таборі. Це підтвердили і Валерія, і Марія Вікторевська. І ходив він не на риболовлю, оскільки річки там поблизу не було. Того вечора він пообіцяв своїй нареченій Марічці, що принесе едельвейс. Вона відмовляла його від того походу, але він…

– З біса цікаво, як вас послухати, – вимовляючи слова якомога іронічніше, перебив його Георгій.

– Далі буде ще цікавіше, – сказав слідчий. – Ще цікавіше, коли я скажу, що ви допомогли знайти справжніх убивць Людмили Черняк і Ніли Трачук.

– Он як? – сказав Георгій. – І хто ж це, по вашому, якщо не я?

– Людмилу вбив бригадир провідників того потяга. Її обмовила інша провідниця, яка кохала бригадира і вважала Черняк своєю суперницею. Вона сказала йому, нібито Людмила збирається доповісти начальству, що бригадир бере з провідниць данину з тих грошей, які вони мають від перевезення безбілетних пасажирів. Але не зробить цього, якщо він одружиться з нею. Тобто та провідниця, Віра, збрехала, обставила справу так, що Людмила Черняк збирається шантажувати свого бригадира. Ну, а він одружуватися не хотів. Віра ж потім і посвідчила, що бачила, як Людмила Черняк сама викинулася з потяга. Тепер слухайте далі. Нілу Трачук справді вбили, причому задушили подушкою, але зробив це Степан Колбун, якого вона зраджувала. Ви мали рацію, вона приходила на пустир до нього.

– То виходить я, коли пішов з нею, сприяв її смерті? – Георгій дивився так, що, здавалося, от-от закричить.

– Але ж ви не могли знати, – якомога м’якше заперечив слідчий, – що він за нею стежив, що він терпляче чекав, доки ви її покинете.

– Не міг, – покірно і мовби приречено згодився Георгій. – Де зараз Степан Колбун?

– Він заарештований, в усьому признався і чекає суду, – сказав слідчий. – Що ж до судді Бушняка, то ви тут також ніпричому. Він таки наклав на себе руки і зробив це в ніч перед арештом. Тоді вже було відомо, що він узяв великого хабаря від родичів підсудного, якого намагався засудити на менший строк. Отже, ви вільні, Георгію Васильовичу.

Георгій підвівся й відчув, що ноги враз зробилися ватяними. Кабінет і все в ньому кудись попливли в дивному рожевому тумані. Цей туман йому знайомий, десь він уже так плив, треба пригадати, пригада…

– Ви нічого більше не хочете мені сказати? І спитати не хочете? – подерев’янілим неслухняним язиком вимовив він. – Навіть про кімнату з репродукціями Босха?

– Ні, Георгію Васильовичу, – сказав слідчий, і собі підводячись.

Насправді ж йому хотілося поставити запитання. Одне-єдине. Про Ґлорію.

Але він розумів, що саме цього питання торкатися не варто. Він був не лише слідчим…

Георгій простяг руку до зошитів, які до нього мовчки підштовхнув слідчий. Відсахнувся, неначе обпікся. Відвівши погляд, усе ж узяв і поволі почовгав до дверей.

– Ненавиджу, – пробурмотів перед тим, як їх відчинити.

– Ви щось сказали? – перепитав слідчий.

Георгій різко повернувся. Тепер очі його справді палали, наче дві розпечені жарини.

– Ненавиджу зануд, які так детально проводять слідство, ось що я вам хотів сказати, – чітко вимовив він.

* * *

Вже надворі він спинився, озирнувся. Містечко перед ним було геть зеленим. І дерева обіч вулиць, і сади вкрило молоде зелене листя. А втім, не таке й молоде, адже надворі вже червень.

«Ти знаєш, що робити», – почув Георгій чийсь голос.

Він здригнувся. То був голос «жебрака».

– Ні, тільки не це, – сказав Георгій і рушив.

Але з кожним кроком старовишнівською вулицею він розумів, дедалі більше й певніше, що єдиний справжній вихід в цьому житті – так само, як досі «жебрак», приходити на вокзал і чекати потяга, яким повинен приїхати до Старої Вишні суддя. Справжній суддя. Твій суддя.

Чекати, навіть коли знаєш, що той ніколи не приїде.

* * *

Невимовлене запитання слідчому поставила його дружина, коли пізно ввечері у спальні він не стримався і розповів про дивну справу з обмовою, яку йому довелося вести останнім часом.

– Навіщо він усе це вигадав? – перепитав слідчий і відчув, як йому нестримно, вперше за два роки, відколи кинув пити, хочеться ковтнути горілки. – Я теж питав себе про це. Розумієш, його щоденник насправді не був щоденником. Написаний він в основному протягом останніх двох-трьох місяців перед тим, як Георгій зґвалтував цю… Ґлорію.

– Отже, ти вважаєш, що він її зґвалтував?

– Так. Це його єдиний реальний злочин, якого не визнає ні він, ні жертва.

– Як ти дізнався про щоденник? – спитала дружина. – Він сам признався?

– Ні. Але то були два загальні зошити, на обкладинці яких стояла назва фірми, яка їх випустила. Я подзвонив у ту фірму й дізнався, що вони почали випускати їх лише в січні. Тоді ж, через кілька тижнів, приватний торговець привіз партію зошитів до Старої Вишні. Він і пригадав, що серед його покупців був і Георгій Лащук. Отож, свого «щоденника» він міг почати писати не раніше січня.

Слідчий помовчав і почув, як пришвидшено дихає дружина. Подумав, що цікавості людина ніколи не позбудеться, надто жінка.

Йому раптом не знати чого стало соромно за своє благополуччя, за цю затишну спальню, за цей інтимний вогник настінного бра обіч подружнього ложа.

– Він, очевидно, таки кохав цю Ґлорію, – сказав слідчий після довгої паузи. – Кохав і страждав від того, що кохає справді калічку, певною мірою потвору фізично й душевно. А може, й не потвору. Відчував, що треба робити вибір, і не міг його зробити. І тоді, мстячи самому собі, зґвалтував її. Але продовжував у глибині душі кохати, розумів свій гріх, з кожним днем ладен був прийняти все більшу покару і, не в силі признатися у зґвалтуванні, сам вигадав собі тяжку обмову, готовий до будь-якої спокути.

– А зриви, напади люті в дитинстві?

– Вони були, була й травма, – сказав слідчий, – травма, завдана судом над його дядьком Іваном, якого він досі в глибині душі вважає невинним. Але насправді з часом він переріс ту страшну хворобу… Втім, може, його потяг до Ґлорії був підштовхнутий несвідомим прагненням зробити її щасливою, бо всі люди, чимось обділені, я так зрозумів, здаються йому такими, що потребують захисту. Але не зміг, не зумів, не… ет, що казати… життя…

Вони помовчали, дружина вткнулася чоловікові в плече, і йому на якусь мить здалося, що жінка, яку, він вважав, добре знає, також безмовно просить в нього захисту. Від кого чи від чого?

– Але навіщо він обмовляв себе?

– Це бажання виникло вже потім. Спочатку він, очевидно, вирішив просто розповісти, вилити на папір все, що відбувалося з ним після приїзду до Старої Вишні. Вже тоді він мовби виправдовував себе, плутаючи фантазії з реальністю. До того ж зустріч з «жебраком», який чекав міфічного суддю, що має приїхати і навести лад у місті, наклала свій відбиток, як і потрясіння від смертей Людмили Черняк і Ніли Трачук. І судді Бушняка. А потім додалося зґвалтування Ґлорії.

– Що ж буде далі? – прошептала дружина слідчого після довгої паузи.

– Він, мабуть, залишиться у Старій Вишні, – сказав чоловік. – Хоча суддею вже не буде. Юристи тепер потрібні. Знайде якусь роботу. Хіба що… Хіба що… Розумієш, я вчора зустрів цю… Ґлорію, і мені здалося, що вона вагітна.

– Ти вважаєш, що… між ними можливе примирення?

Болісна гримаса спотворила на мить обличчя дружини слідчого.

– Так, – сказав слідчий. – Я так і вважаю. Треба вірити, що між ними… що це можливо.

– Я б хотіла їм допомогти, – сказала дружина слідчого дуже тихо, після довгої затяжної паузи.

– Їм?

– Їм обом, – уточнила дружина слідчого. – Хоча, мені здається, ти надто просто все пояснюєш.

– Надто просто? – здивовано перепитав слідчий.

Дружина слідчого мовчала. Стару Вишню дедалі щільніше огортала ніч. Великий чорний звір гладив м'якими подушечками пальців зі схованими кігтями напівсонне містечко, в оселях якого все ж світилося декілька вікон.

Про автора

Журналіст, драматург, прозаїк – така творча еволюція Володимира Лиса. Журналістиці він віддав чимало років у різних виданнях, нині редактор відділу державного будівництва незалежної громадсько-політичної газети «Волинь» (м. Луцьк).

У літературі дебютував як драматург, п'ять його п'єс було поставлено в різних театрах України, на українському радіо, дві з них пройшли досить широко. Як прозаїк заявив про себе 1985 року, коли повість «Там, за порогом» здобула першу премію на республіканському конкурсі творів про молодь. Вже на рубежі XX і XXI століть тричі ставав лауреатом всеукраїнського конкурсу «Коронація слова». У видавництвах Києва, Львова і Тернополя вийшли романи «Айстри на зрубі», «Романа», «Маска» («Людина в п'ятьох масках»), «Продавець долі». Незвичайні характери в екстремальних умовах у поєднанні зі складними психологічними колізіями, вміле переплетення реального й ірреального роблять романи Володимира Лиса захоплююче читабельними, надають їм магічного притягання і водночас здатні задовольнити найвибагливіших літературних гурманів.

Про серію «Exceptis excipiendis»

Романи, повісті, оповідання сучасних письменників, що видаються виключно українською мовою та об'єднуються серією «Exceptis excipiendis» (усе, окрім того, що варте винятку) допоможуть вам познайомитись із пошуками та знахідками письменників різних регіонів України та різних країн світу.

Легке читання, що заохочує думати, мова, яка стає потребою, сюжети та образи героїв, що не залишать байдужими – все це можна знайти в книжках серії. Тут немає тільки того, що варте винятку – творів нудних і безбарвних.

В серії вийшли такі книжки: А. Дністровий «Місто уповільненої дії» Ю. Макаров «Культурний шар», О. Ірванець «Очамимря», О. Стражний «Храм Афродіти», М. Соколян «Кодло», В. Слапчук «Сліпий дощ», Ю. Вовк «Гра у безкінечність», М. Хобот «Камера любові».