Текст книги "І прибуде суддя"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)
Грюкнули двері. Подаленіли кроки. І тут я стрепенувся. Вона ж простудиться, розпашіла від такого гарячого купання, під дощем, у своєму халатику. Я кинувся до виходу і спинився. Чому, власне, я так турбуюся про цю божевільну? Адже вона щойно люто, жорстоко і вміло насміялася наді мною. Це так, подумав я, але ж це була немовби не та Ґлорія, котру я знав досі. Тільки хіба це її виправдовує, хіба це виправдо…
Я розчинив двері. В будинку світилися два вікна: моє та її. Раптом я помітив: дощ уже вщух. Тільки вітер глухо шумів у верховіттях дерев над будинком, в якому світилися два вікна. Єдині на цілу вулицю, а може, й ціле місто. Я стояв і чекав на цьому пронизливому вітрі, доки погасне одне з них – вікно Ґлорії.
5 грудня
«Приїжджаю вночі потягом десятий вагон зустрічай цілую Валерія», – таку телеграму поклала на мій стіл перед самим обідом Раїса, секретарка голови суду.
Поклала і стояла, чогось чекала, може. Їй було цікаво дивитися, як я реагую на зміст телеграми.
«Навіщо?» – це було перше, що я подумав. І підвів голову. Перед очима сяяла криваво-червоними нігтями рука Раїси.
– Які у вас нігті, – сказав я. Секретарка пирхнула, але руку прибрала. – У Старій Вишні таких не буває, – пояснив я.
– І таких, як ви, досі не було в Старій Вишні, – сказала секретарка, крутнулася на місці, наче дзиґа, у якої закінчувався заряд енергії, і вийшла.
– Це комплімент? – устиг спитати навздогін, але відповіді не отримав.
Я подумав, що рано чи пізно вона буде моя. «Приїжджає Валерія», – сказав я собі. І тут же збагнув: за будь-яку ціну треба не допустити цього. Не допустити тому, що… Тому що Ґлорія… При чому тут Ґлорія? Я вже біг, повторюючи на ходу питання. Майдан остудив мій біг, мій порив невідомо до чого й до кого. Моросив уїдливий старовишнівський дощ. Я пішов спокійніше і тепер знав, куди йду. Хотів би натрапити на бодай одного знайомого, але таких у цьому дощовому містечку я мав надто мало, щоб перестрівати їх за якихось п'ятсот, а може, й чотириста метрів до пошти, де заодно був і переговорний пункт. Всередині того пункту сиділи двоє хлопців і колобкоподібна бабця. Бабця жувала булку і щось бурмотіла під ніс. У бляклої тітки за віконцем, на склі якого красувалися сліди чиєїсь помади, я купив жетона і кинувся бігцем до найближчої кабінки. Як не дивно, телефон у Львові вдалося набрати з першого разу. Жіночий голос відповів, що пані Валерія поїхала до клієнта і її вже сьогодні не буде. «Поїхала до клієнта?» – ошелешений, подумав я, а за секунду ледь не зареготав, бо згадав, що Валерія ж адвокат. За другим разом я набрав номер квартири Валерії (просто катастрофічно щастить!), і її мама сказала, що Валерії нема і вже сьогодні не буде, ой, а хто це питає, ой, це ви, Георгію? Та ж вона зібралася їхати до вас, прямо з роботи поїде на вокзал, хіба ви не знали, що вона збирається їхати?
– Я знав, дякую, до побачення, – сказав я і повісив трубку. Отже, вже не міг нічого виправити. Лишилося терпляче дочекатися вечора, затим ночі, зустріти Валерію і привести її до себе на квартиру. До дідька, сказав я і гримнув дверима кабінки. Бабця, не перестаючи жувати, осудливо зиркнула на мене і пробурмотіла щось ще нерозбірливіше, аніж досі. «Абрапчихидверучихидербадмабусьтинерукви», – такий приблизно текст почув я і позаздрив справедливому старечому обуренню. Мені ж обурюватися не було сенсу. Це все одно, що піти і за дванадцять годин до прибуття потяга зі Львова сісти на рейки і просити їх, аби того потяга десь таки спинили. «Абрапчихи», – я не то пробурмотів, не то подумав. Сенсу грюкати вхідними дверима теж не було. Ні в чому не було сенсу. Окрім хіба що одного: можливості попередити те, що мало трапитися. А трапитися могло, я вже знав точно, те, що чи в Старій Вишні, чи радше дорогою назад до Львова, або й після повернення Валерія накладе на себе руки. Я, отже, маю зустріти її, може, переспати, познайомити з містечком, переспати ще раз, якщо Валерія лишиться на другу ніч, і провести кандидатку в самогубці, майбутнього трупа, ще живого і доволі привабливого, у вигляді тіла, що я… І тут я знову подумав: Ґлорія. Я спинився. Саме так: Ґлорія може порятувати Валерію, не допустити її смерті.
Я отямився на півдорозі до побуткомбінату. Стягнув з голови берета і довго стояв, та ще й радів, що поступово намокає волосся. Троє перехожих по черзі здивовано поглянули на мене. Я повернувся і побрів назад, до суду. Шансів у мене, напевне ж, нема ніяких, подумав уже в своєму кабінеті. Думка стосувалася не лише приїзду Валерії.
Я якось дочекався вечора. Дорогою додому купив ковбаси і хліба. Удома в мене були шматок сала, банка тушонки і слоїк огірків, привезені нещодавно з села. Було й вино. Отже, до зустрічі з Валерією готовий. Тепер належало перечекати вечір. Час я намагався згаяти за допомогою читання. Але, звісно, більше прислухався до звуків за стіною. Там панувала мертва тиша. І я не витримав її тягаря. Та від батьків Ґлорії довідався те, що й мав довідатися: що Ґлорія знову ночує в тітки. Я спитав адресу, і вони, не поцікавившись, навіщо це мені, назвали її.
Дорогою до Лориної тітки я придумав легенду про те, що несподівано захворіла мати Ґлорії. Але потреби щось вигадувати не було. Тітка, висока худа жінка з нервовими жилавими руками, що шукали, та так і не знайшли місця, де б зупинитися, подивилася на мене так, наче прокидалася з солодкого сну. Тоді з непідробним (так мені здалося) здивуванням повідомила, що Ґлорія сьогодні до них не приходила. І минулого разу теж, якось відразу зрозумів я.
– А що сталося? – поцікавилась тітка.
– Дякую, нічого.
* * *
Якщо сказати, що я ледве переставляв ноги, коли вертався, – то це значить майже нічого не сказати про мій стан. Я повз, як равлик, до того ж беззахисний, равлик, у якого забрали його хатку.
На другій чи третій вулиці зустрів якогось чоловіка. Вже розминувся з ним, коли несподівано почув своє ім’я. Чоловік виявився Степаном Колбуном. Він сказав, що цілу минулу ніч не спав. Що, здається, він таки кохав Нілу. Що він оце вертається з того пустиря, де я її порятував, хоч і сам не знає, навіщо туди ходив. Я йому пробурмотів у відповідь якісь слова співчуття, він сказав, що цієї ночі вип’є якесь снодійне, ми розійшлися, і вже як я рушив собі, то мало не остовпів на місці. Я ж тоді йому нічого не говорив про мій порятунок Ніли. Про той пустир. Я кинувся наздоганяти його, та він мов розтав у повітрі, як і того вечора, коли я вперше балакав з ним. А може, він дізнався від матері Ніли, заспокоїв я себе і підніс до очей годинника. До приїзду Валерії лишалося цілих шість годин!
Не стану описувати, як неймовірно довго вони тяглися. Все в цьому світі має свій початок і кінець. Нарешті настав час, коли треба було йти на вокзал. На порожній німотній вулиці я збагнув, що було б найліпше, аби хтось перестрів мене і знову запхав до якоїсь кімнати. Але місто цієї ночі таки, очевидно, справді спало. Я не був потрібен нікому, окрім Валерії, котра десь там вже проїхала Ковель, останню зупинку перед Старою Вишнею. Валерії, котра не потрібна була мені самому, але яку я мусив зустріти.
Несподівано на підході до вокзалу я побачив вогник у чиємусь вікні. Ще крок, другий, третій, і зник сумнів, що то світиться вікно в самому вокзалі. Наблизившись, я не втерпів і заглянув у те вікно. За столом сидів літній доволі кремезний чоловік у формі залізничника і читав газету. Я шарпнув двері, вони легко відчинилися, і я опинився у маленькій кімнатці віч-на-віч з тим чолов'ягою. Він відірвався від читання і здивовано втупився в мене.
– Доброго вечора, – привітався я.
– Доброго вечора, – сказав він. – Вам потрібен квиток?
– Квиток? – витріщився я.
– Хіба ні? Чи ви когось зустрічаєте?
– Так, зустрічаю. А ви…
– А я черговий по вокзалу, – сказав чоловік. – Заодно й касир. Цим потягом рідко хто від нас іде, то й касира тримати вночі не випадає. Можете погрітися ось біля грубки. До потяга ще хвилин двадцять.
Мені нічого не лишалося, як подякувати.
– Я вже дзвонив до Ковеля, – сказав черговий. – Потяг не запізнюється.
Ми посиділи чверть години, черговий скаржився на ломоту в крижах, на маленьку зарплату і старшого сина, який ніде не працює і не хоче працювати, хоч він пропонував йому не раз іти на залізницю. Який не є, а таки зарібок, а в сина вже в самого двійко дітей, та от зійшов чоловік з «колії». Я теж докинув слово-друге, все було, як і належало бути в розмові двох незнайомих людей. Все ж мене муляло, та все дужче, і я не стримався й спитав, як довго він працює черговим.
– Та вже другий десяток, вісімнадцятий рік пішов, – сказав черговий. – Так, від весняного Миколи вісімнадцятий рік.
– Ви тільки один черговий? – все ще з надією поцікавився я.
– Чого ж один? Троє нас. Добу чергуєш, дві відпочиваєш.
– І вночі чергуєте?
– Та звісно, куди ж подінешся. Служба є служба.
Тут я зробив крок, який мав до чогось таки привести. Я спитав, чи не пам’ятає він, хто мав чергувати тієї ночі, коли загинула Людмила Черняк? Про її самогубство він мусив знати.
– Чого ж не пам’ятаю? – сказав черговий. – Я й чергував тоді. Тоді ще міліція до мене приїжджала, питала, чи не бачив, як це трапилося. Та стривайте ж. Ви тоді були з ними, їй-богу, були. То ж бо я гадаю, звідки мені ваше лице знайоме. То ви в міліції працюєте?
– В суді, – ледве вимовив я, настільки був приголомшений його розповіддю.
Адже я добре пам’ятав, що ніякого чергового в ніч мого приїзду на вокзальчику не було, як нікого не було тут і в інші ночі, коли я приходив сюди в пошуках «жебрака». Ні з ким ми тоді не розмовляли, бо вокзал німував, не світилося жодне вікно, і жодної живої душі не було навіть біля зачиненого вокзалу, окрім «жебрака». Я, здається, збожеволів, подумалося, але надто добре все пам'ятаю і міркую надто логічно, як для божевільного, і ставлю питання, нарешті, і аналізую відповіді. Для чогось цей чоловік бреше мені, може, він теж у змові з бандою, існування якої я припускаю? Але в чому суть цієї грандіозної містифікації?
– Ходімо, бо вже потяг має прибути, – перебив мої думки черговий.
Ми вийшли надвір. Сьогодні, як ніколи, мені було страшенно холодно. З-за рогу вокзальчика вирвався вітер, шарпнув за поли тоненької куртки. Навіщо Валерії телющитися такої погоди бозна-куди, в це забуте Богом дивне місто серед лісів, де люди брехливі й невідомо чим залякані? І раптом я подумав, доки ми переходили колії: а може, це доля чи Бог посилає мені Валерію, аби вона забрала мене з цієї діри? Але й на неї тут чигає небезпека, і, може, порятунок і мій, і її в тому, щоб поїхати геть звідси, доки не пізно, доки ще є шанс. «Доки ще є шанс», – повторив я подумки і спіткнувся об платформу перед колією, на яку от-от мав прибути потяг.
Він заблимав здалеку, наближався поволі, й тут я відчув, як мені нестримно хочеться стати посеред колії і спинити величезного грімкотливого змія чи самому кинутися під нього.
– Кого ви зустрічаєте? – спитав черговий.
– Однокурсницю, – сказав я, а далі спитав, де може спинитися десятий вагон.
– Приблизно отам, – показав черговий.
Я подякував і рушив на те місце, куди він показував. Черговий чомусь і собі рушив за мною. Потяг, проте, наближався. Черговий став за спиною, я відчував його дихання на потилиці. «Невже він хоче мене штовхнути?» – подумав я.
– Ви можете повести свою даму до мене, – несподівано прошептав черговий у самісіньке вухо. – Я вам дам ключі. Якщо потяг, звісно, зупиниться. Він, бува, не зупиняється.
«Це справді був би вихід», – подумав я і оглянувся.
Його очі блищали у темряві.
Потяг пригальмовував. Черговий насувався на мене, мов справді збирався штовхнути. «Божевільні вони тут усі, чи що?» – подумав я.
Черговий, проте, не рухався, лише щось шепотів, а що – за гуркотом не розчути. Промайнув повз нас тепловоз, один, другий, ось уже й десятий вагон. Я кинувся за ним. Крізь вікно я побачив, як хтось рухається коридором вздовж купе, наче знайомий силует, а ніби не Валерія, їх двоє. Невже Валерія приїхала з кимось? Та це ж, напевне, провідниця, подумав я і мало не впав на бігу. Вже не біг, а стояв. Кого ж мені нагадував той силует? Тим часом потяг спинився, і майже відразу відчинилися двері, в них з'явилася жінка. Я відразу впізнав її, кинувся знову бігти, і жінка побачила мене, приглушено скрикнула і мало не впала зі східців, та я притримав її.
Валерія пахла такими чудовими парфумами, була такою зворушливо заспаною і тепло-домашньою, що я не втримався, припав до її щоки, вдихнув її напівзабуті, та, як виявилося, все ще бентежні для мене пахощі і несподівано відчув себе захищеним від усього цього світу з його дощами й вітрами, брехливими людьми і незрозумілими смертями.
– Який вітрище, – сказала Валерія, так само тулячись до мене. – У вас тут завжди такий вітер?
– Не завжди, але буває.
Потяг тим часом рушив. Нас обдало ще більшим вітром. Валерія провела поглядом подаленілі, тепер мовби примарні вогники, і сказала:
– До речі, любий, провідниця вагона, в якому я їхала, знає тебе.
– Мене? – щось неприємне кольнуло в грудях, легенько, але я добре відчув цей дотик гострої-гострої голки.
– Так, тебе. Ми випадково розговорилися, я сказала, що іду в Стару Вишню до гарного знайомого, і, уяви собі, вона виявилася родом з цього містечка. А коли я розповіла, що ти працюєш у суді, вона пригадала, що ти в серпні теж їхав у її вагоні. Та чого ж ми стоїмо, ходімо, а то я замерзну.
Я підхопив її невеличку валізку, і ми рушили. Я ледве переставляв ноги. Біля вокзальчику я все ж поставив питання, яке мусив поставити:
– А як звати ту провідницю, ти не питала?
– Чому ж ні? Ми назвали одна одній імена. Її Людмилою звати.
Я не зойкнув, не здригнувся, хоч удруге за цей вечір не знав, що й думати.
– Людмила Черняк? – уточнив про всяк випадок.
– Прізвища я не питала. Але чому це тебе так цікавить? Признайся, накинув на неї оком? Вона досить симпатична.
Мене це цікавить тому, що Людмила, провідниця з вагона, в якому я їхав, загинула, так мав би сказати я. Але не сказав.
Ми минули вокзал, і тут я звернув увагу, що вікно чергового не світиться. Ніде не було видно і його самого. Взагалі, ледве я кинувся до вагона, з якого сходила Валерія, як черговий кудись зник, мовби випарувався.
Я йшов поруч з Валерією і єдиним моїм бажанням було – якомога швидше дістатися до моєї скромної оселі. Смертельна втома огорнула мене з ніг до голови.
– Признайся, ти не сподівався, що я приїду? – сказала Валерія.
– Не сподівався, – відверто зізнався я.
Тут я подумав: якщо Валерія запропонує мені залишити Стару Вишню, то, без сумніву, погоджуся. Думати так було справді втішно, я пригорнув її.
Несподівано перед нами загорілося світло в будинку, до якого ми підходили. Звичайно, в цьому не було нічого дивного. Мало чого могли люди прокинутися посеред ночі. Та як тільки ми проминули будинок, світло згасло, зате загорілося в будинку попереду. Це могло бути теж випадковістю. Проте, як тільки ми проминули і цей будинок, він теж поринув у пітьму. Зате зблиснуло жовтогаряче око у будинку, до якого ми наближалися.
– Що це? – прошепотіла Валерія, вочевидь помітивши те ж саме, що й я.
– Не знаю, – сказав я. – Світло загорілося.
Цей будинок стояв майже біля самої вулиці.
Коли ми проходили повз нього, я не втримався і заглянув у вікно, яке світилося. Штора була напіввідсунута, і я побачив молоду жінку, яка тримала на руках дитину і щось казала до неї. Отже, все логічно, подумав я, дитина прокинулася, заплакала, і мати підійшла до неї, взяла на руки. А може, навпаки, спочатку увімкнула світло. Ми минули будинок, пройшли, може, з десяток метрів і опинилися серед суцільної темряви. Та ненадовго, бо вдарив яскравий сніп світла перед нами.
– Ти що, замовив освітлення нашої дороги? – засміялася Валерія.
– Авжеж, – якомога безтурботніше сказав я. – До ваших послуг, моя королево.
Насправді мені було не те щоб страшно, а якось так, наче ми йшли серед пустелі, де тільки й було, що вогні обіч дороги, вітер у спину і шлях, що ніколи не скінчиться. Вогні спалахували і гасли, вітер шаленів, і несподівано я помітив, що ми йдемо наче незнайомою вулицею.
– Ми, здається, заблукали, – сказав я. – Треба звертати он туди.
Валерія подивилася здивовано, але нічого не сказала. Вмерло світло в будинку за нашими спинами. І більше не проклюнувся жоден вогник на нашому шляху.
– Тобі не страшно, Юро? – озвалася Валерія.
– Чого б мені мало бути страшно? – я спробував сказати це якомога бадьоріше.
– Не знаю, – промовила Валерія. – Як у вас тут тихо.
– Авжеж, це не Львів, – сказав я.
– Тобі, до речі, передавав вітання Віталик Семидубський, він, як і я, адвокатом працює, – сказала Валерія. – І моя мама.
– Я розмовляв сьогодні з нею, – сказав я. Валерія була приємно подивована. Знала б ти, чого я дзвонив, подумав.
Ми проговорили про Львів і спільних знайомих до самого дому. Це був порятунок для нашого шляху. Я запитував, проте, швидше за інерцією, ніж зі справжньої цікавості. Львів був уже начеб нереальним, так, ніби я покинув його щонайменше десяток літ тому.
– А в тебе нічого, затишно, – сказала Валерія, коли ми зайшли до моєї кімнати.
Як виявилось, вона зовсім не хотіла їсти. Вона хотіла мене і не приховувала цього. Роздягаючи її, я відчув, як у мені теж прокидається бажання.
Ми вже лежали у ліжку в міцних обіймах, коли пролунав тихий, далекий, але виразний тонкий звук. Тоненький, ледь чутний, він поступово, але нестримно став рости, наближатися і ніби свердлити стіну.
– Що це? – прошептала Валерія.
– Не знаю, – сказав я. – Може, виє собака.
– Ні, це щось інше.
Авжеж, то було інше. Той звук я упізнав одразу. За стіною скиглила Ґлорія.
6 грудня
Цієї ночі я так і не заснув, Валерія проплакала у кріслі і затихла тільки під ранок, а я лежав, утупившись у стелю і міцно стиснувши зуби. Бажання кохатися пропало в мене майже відразу, як тільки Ґлорія почала скиглити. Воно не вернулося й тоді, як скигління стихло.
– Це ж плакала жінка, – прошептала Валерія. – Хто це, Георгію?
– Не знаю, – сказав я. – Можливо, хазяйка, а можливо, її дочка.
Настала пауза, довга, і тут я збагнув, що я меншаю, роблюся зовсім маленьким. Я, маленький Георгій, Юрко, хлопчик маленький, дибцяю до ліжка, на якому лежить жінка. Жінка геть гола, тіло її вкрите синяками і страшними шрамами, проте мене тягне з невблаганною силою саме до цього тіла. Жінка лагідно, хоч трохи з острахом дивиться в мій бік. Не бійся, хлопчику, шепоче вона, кладе на голову руку і безсоромно розсуває ноги. Я зажмурююсь, така велика рана відкривається переді мною, але нестримно наближаюся до неї. Бо знаю: мені належить зайти туди, зникнути в тому отворі.
– Ти що, не чуєш мене?
Крик пролунав так несподівано, що я таки здригнувся. Кричала Валерія.
– Ти щось питала? – винувато сказав я.
– Я питала, чи ти живеш з цією жінкою!
Валерія звелася на лікті, зазирнула в лице.
– Ти спиш з нею?
– Так, – сказав я неправду, майже не вагаючись.
– Боже, яка мерзота.
Далі було її збирання в дорогу. Я нагадав, що вона сама не втрапить на вокзал, що там нікого зараз нема, що навіть дизель-потяг до Ковеля йде вранці. Я дав можливість молотити мене кулаками і дряпати груди та обличчя, як вона хотіла, сам не знаючи, навіщо це дозволяю. Нарешті вона заспокоїлася і впала у крісло. Я запропонував лягти у ліжко, але отримав у відповідь брутальну лайку.
Одягнута, вона так і просиділа до ранку, хоч перед самим світанком, знесилена, заснула. Я ж так і не склепив очей. Вслухаючись у важке дихання просяклої ненавистю жінки, я, проте, був не з нею в цій кімнаті, а за стіною і вже не йшов маленьким хлопчиком, а повз вужем до її лона, щоб зникнути назавше. Я проганяв видиво, однак воно з'являлося в іншому вигляді, ще огиднішому. Тепер я здавався собі шматком слизу, що прагне забратися все туди ж – всередину Ґлорії, щоб навіки там завмерти, затвердіти, зникнути, перетворитися на ніщо.
Мені трохи полегшало, коли зрозумів, що Валерія нарешті заснула. Тепер я міг навіть перекотитися і притиснутися до стіни, нестерпно холодної, за якою панувала глуха нічна тиша. Так я пролежав довго, наскільки міг витерпіти. Як не дивно, але ніякого бажання володіти Ґлорією у мене не було. Тільки це прагнення до самознищення. «Може, в мене почався менінгіт?» – подумав зрештою я, бо десь читав, що ознакою цього захворювання є прагнення зробитися маленьким і забратися в жіноче лоно. Голова, проте, не боліла, тільки була наче чавунна, та ще у скронях легенько шуміло.
Вранці Валерія прокинулася майже спокійною. Навіть попросила вибачення за нічну нестриманість. Звеліла тільки не проводжати її, сказала, що дорогу на вокзал сама запитає. Я не став затримувати, пояснив, правда, як іти.
Вона вже стояла готова до мандрівки, ще вродливіша у відстороненому гніві, коли щось привернуло її увагу. Це щось промайнуло за вікном, до якого Валерія метнулася блискавкою. Прикипіла поглядом, тоді повернулася до мене:
– Хто ця жінка, Георгію?
Я й собі виглянув і побачив біля воріт Ґлорію. Вона дивилася кудись на вулицю, наче когось виглядала. Потім повернула голову до хати, постояла так і поволі, накульгуючи більше звичайного, попленталася до сарайчика.
Валерія відсторонилася від вікна, і я побачив у її очах сльози.
– Це вона?
– Так.
– Але ж яка вона потворна і кульгава. Невже ти… ти… ти…
Вона побоялася вимовити слово «любиш» або «кохаєш». Вона стояла і, здавалося, чекала, доки краплина за краплиною не висохнуть сльози на її віях.
З глибини мого єства виповз вуж, також потворний і ніким не помічений, поповз до дверей, а далі вислизнув крізь шпарку і повз слідом за Ґлорією. Я відчув ураз в середині якусь дивну порожнечу, мовби той вуж справді був реальним, живим.
«Ми будемо так довго стояти», – подумав я.
– Ти не відповів мені, Георгію, – сказала Валерія.
– Але ти й не спитала, – сказав я.
– Не спитала? Георгію, як це трапилося? Вона тебе спокусила? Чим?
– Довго розповідати, – сказав я.
Настала нестерпно тягуча пауза. Мій вуж вже примощувався у лоні Ґлорії. «Що ж це таке?» – подумав я і ледве стримався, щоб не схопитися руками за голову.
– Відколи ти спиш з нею? – спитала нарешті Валерія.
– З позаминулої ночі, – сказав я. – Тоді я ще не знав, що ти приїдеш. А вчора я дзвонив тобі, щоб сказати про це, але не застав удома.
– Крім того, – додав я, – ми вже запізнилися на потяг.
Я простяг до неї руки і міцно стис за плечі, з силою притягнув до себе.
– Хочеш, я скажу Ґлорії, що кохаю тебе? – сказав я.
– Ґлорії? – Валерія відкинулася, спробувала заглянути мені в очі. – Цю нещасну звати Ґлорія? Ха-ха!
– Так.
– І ти справді кохаєш мене? Це ти смієш казати після всього, що трапилося?
– А що трапилося? – сказав я. – Хіба те, що ти повірила у неможливе.
Вимовивши це, я підійшов і подивився у дзеркало. Вона таки дряпнула мене двічі – по щоці й надбрів'ї. Я побачив себе таким, яким був – подряпаним, розпатланим, виснаженим безсонною ніччю. На щастя, дзеркало не вміло говорити і не видало, що я двічі обдурив Валерію – коли сказав, що сплю з Ґлорією і що кохаю її – Валерію.
* * *
Ми йшли з Валерією лісом, під ногами голосно шурхотіло листя. Несподівано я подумав, що цей шурхіт – найреальніше з усього, що відбувалося й відбувається сьогодні. І не тільки сьогодні, а й минулої ночі, і попереднього дня.
– Як тут гарно і який справді чудовий день, – сказала Валерія, підбила ногою чергову купку листя і прослідкувала, як воно розсипалося віялом по землі.
Я подумав, що так само елегантно вона робила б це десь у львівському парку. Ми там так само могли б вибратися на прогулянку сонячної осінньої суботи. Чи такого ось грудневого дня, схожого на останній. Різниця полягала б лише в тому, що я вже був би її чоловіком. До цього часу, напевне, або змирився б з тим, що я чоловік вродливої львівської дами, був би перезнайомлений з численною ріднею і остаточно введений до місцевого бомонду, а може, і тієї юридичної верхівки, серед якої й мені належало робити кар'єру. Або завів би собі коханку і тішився з того, що переграю і Валерію, і самого себе.
– Ти вже не гніваєшся на мене? – спитав я.
– Ні, дурнику, – сказала Валерія. – Мені тебе просто шкода. Хоч, якщо відверто, я не жалкую, що приїхала. Між нами врешті-решт треба було все вияснити. От і вияснили.
Я промовчав. Треба було говорити якісь слова, запевняти, що кохаю її, може навіть стати посеред цього лісу на коліна, тоді чи сьогодні, чи після повернення Валерії до Львова я отримав би запрошення повернутися. Але я не міг зробити над собою жодного зусилля, хоч беручи Валерію на прогулянку, гадав, що вчиню саме так. Насправді ж я думав про те, де зараз перебуває і що робить Ґлорія, про те, що ми з Валерією будемо спати в одній кімнаті цієї ночі, як мені викрутитися, адже не міг я отак просто виштовхати Валерію назад сьогодні ж, раз уже вона лишилася. І нарешті, я думав про те, що Валерія на цьому світі не жилець. Передчуття, що її чекає доля Людмили Черняк і Ніли Трачук, яке не покидало мене з учорашнього дня, тепер нестримно росло і зробилося певністю, що так воно й буде. Правда, в мене народилася маленька надія – після повернення з прогулянки якось переговорити з Ґлорією, хоч і знав, що в ліпшому разі отримаю здивовано-презирливий позирк її виразних очей.
– Як ти гадаєш, що це було? – перебила мої думки Валерія.
– Де? – здивувався я. – Що ти маєш на увазі?
– Те, що було вночі, як ми йшли від вокзалу. Чому вогні в тих будинках засвічувалися і гасли, ледве ми їх минали?
– Не знаю, – щиро признався я. – Повір, не знаю. Мені теж дивно.
Мені вже третій місяць тут дивно, міг би сказати. Але треба було прогнати геть думки і спогади, які стосувалися цього паршивого міста, і я став пригадувати епізод з нашого студентського минулого. Валерія теж оживилася, охоче підтримувала розмову, пригадала пікантний випадок з нашою однокурсницею. Та дівчина запросила в гуртожиток знайомого, видавши його за брата, в той час, коли її справжній брат приїхав до неї гостювати і познайомився з її подругою. Виявлений комендантом гуртожитку, він, звичайно, назвався братом такої-то й був з ганьбою виставлений, оскільки один «брат» вже гостював у гуртожитку. Про це комендант зі справедливим обуренням і неймовірним торжеством повідомила нещасного.
Я намагався пригадати хоч якийсь епізод. І тут раптом подумав, що його треба просто вигадати. У мене з’явилася боязнь того, що Валерія може глибше зазирнути мені в душу, ніж я того хотів би. Що вона спитає мене про щось таке, на що я не зможу відповісти неправдою, не зможу вигадати якоїсь логічної відповіді. І я взявся придумувати цілком фантастичний епізод, який нібито трапився з Ірою Натруско, нашою однокурсницею. Про її якесь невдале кохання до сина того ж коменданта гуртожитку.
– Ти цього не знала? – спитав я.
– Ні, – сказала Валерія. – Хто б міг подумати.
Я поспішно спитав, що їй відомо про Іру, де та зараз?
– В якомусь районному суді, – відповіла Валерія і я подумав, що ця гра мені майже вдалася.
Так ми дісталися до молодої соснової посадки. Тут я запропонував перепочити і взявся ламати гілки, укладаючи ложе для моєї королеви. Я сказав саме так – моєї королеви. Валерія запротестувала, що я чиню по-варварськи, однак протест її був слабким, для годиться. «Саме на цих густих, колючих гілках я й візьму її», – вирішив я. Грубощі мали порятувати мене від чогось більшого. Коли я подумав про це, то аж озирнувся з несподіванки. І застиг теж – між стовбурами розлогих молоденьких сосонок, зовсім неподалік від нас виразно виднівся якийсь молодий чоловік. Невже він йшов весь цей час за нами? Я швидко отямився і кинувся туди, де він стояв. Чоловік майже відразу повернувся і почав бігти. Щось закричала Валерія, здається питала, куди ж я, та я не став зважати на її крик і навіть не відповів. Чоловік попереду, мов заєць, петляв поміж деревами, і я мусив його наздоганяти. На щастя, бігуном він був кепським. Відстань між нами стала скорочуватися, до того ж незабаром він перечепився об якусь ломаку під ногами і хоч відразу звівся, але тепер вже не біг, а швидше шкутильгав далі, раз по разу озираючись. Я побачив, що це молодий хлопець років двадцяти, а то й менше, із перекошеним від страху обличчям і виряченими очима, що робило його схожим на божевільного. Цікаво чи він йшов за нами весь час? Гаразд, голубчику, зараз я довідаюся про це. Я додав швидкості і двома стрибками наздогнав його.
– Хто ти?
Я добряче його струсонув. Хлопець повернув ще більш перекошене обличчя, з рота у нього полізли якісь нерозбірливі булькотливі звуки, губи жалісливо скривилися, засіпалися, і стало зрозуміло: переді мною глухонімий.
– Ти зі Старої Вишні? – все ж спитав я.
Він відчайдушно зажестикулював, допомагаючи собі не лише губами, а й очима, та так, що вони, здавалося, от-от вислизнуть, вилізуть з орбіт. Я зрозумів, що нічого путнього не доб’юся від цього глухонімого дебіла, і відпустив його. Перед цим показав рукою: йди, мовляв, геть, та швидше. Він подивився на мене так, мовби я казав, що жити йому лишалося хвилину-дві, губи його засіпалися, він притулив руки до грудей і силувався щось сказати.
– Тебе хтось послав сюди?
Здається, він зрозумів запитання, бо відчайдушно замотав головою. Зненацька в його очах промайнув страх, став рости, перетворюватися на жах. Він оглянувся, тоді розпачливо-благально глянув на мене. Так, послав, зрозумів я. Може, якби я був сам, то взяв би його за комір та й повів до міста і, може, щось би таки добився, довідався. Але ж десь там позаду лишилася Валерія, і коли я подумав про неї, то мене пройняв жах, напевне, не менший, ніж у цього нещасного, що трусився переді мною. А що, як хтось усе розрахував: і те, що я побіжу за ним, і те, що Валерія лишиться сама?
– Йди собі, – якомога голосніше і виразніше сказав я, дивлячись на німого так, аби він зміг прочитати слова з моїх губ. – Йди собі у місто.
І цього разу він мовби зрозумів, бо щось пробелькотав і слухняно повернувся, поволі пошкутильгав. Оглянувся і знову рушив, заточуючись, наче п’яний.
Тепер пішов, а потім побіг і я. Кружляти лісом довелося довго, я став гукати Валерію, але у відповідь не отримав ні звуку. Коли ж я нарешті натрапив на посадку, де лишив її, то був геть очманілий від страху й розпачу.
Я побачив Валерію на тому-таки ложі з гілок. Вона лежала, накрита своєю норковою шубкою із застиглою на вустах блаженною, ангельською посмішкою. Від думки, що вона мертва, я весь пополотнів. Та тут Валерія ворухнула ногою, шубка відкинулася, і я побачив, що нога – звабливо оголена, із непристойно піднятою спідницею, зі спущеною чомусь під коліном колготкою, – ця нога могла належати тільки живій людині. Людині, котра чомусь у відсутність іншої, в даному разі начебто дорогої для неї, вляглася спати посеред лісу.
