Текст книги "І прибуде суддя"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)
В університеті я вивчав логіку, навчався методам ведення слідства і ще всіляким юридичним премудростям і професійним тонкощам. Попорпавшись у своїх знаннях, я відчув, як мене кидає то в жар, то в холод. Ніла швидше за все прийшла сюди на чийсь виклик, і це могли бути або ті двоє, або хтось третій, скажімо, її наречений. Він міг жити десь поблизу, вона могла його не дочекатися, а підійти – ті двоє. Зрештою, її наречений міг бути одним з тих двох. «Якщо останнє припущення правильне, – подумав я, – то впізнати його я зможу напевне». Навряд чи вдасться звинуватити його у самогубстві обраниці серця, котру він, можливо, запідозрив у чомусь негарному, але принаймні спробую дізнатися про причину, яка підштовхнула Нілу до трагедії.
Я знав, що льонозавод знаходиться десь на протилежному боці міста. Дорогою все ж довелося перепитати. Хвилин за сорок я туди дістався. Степан Колбун виявився високим худорлявим хлопцем, не схожим на жодного з тих нападників. Він неквапливо витер паклею засмальцьовані руки, подивився на мене втомленими виразними очима і у відповідь на моє запитання підтвердив: так, він знав Нілу Трачук, так, вона вважалася його нареченою, він уже знав про її смерть.
– Давайте вийдемо кудись, – запропонував він.
Ми вийшли з невеличкого задушливого цеху, просоченого пилюкою, надвір. Нам дув у обличчя холодний північний вітер. Я подумав: схоже, як не сьогодні, то завтра піде сніг.
– Треба було вам одягтися, – сказав я, бо Степан стояв у легкій робочій курточці, накинутій поверх іще легшої картатої сорочки.
– Дарма, я звик. Кажіть.
Голос у нього видався мені так само стомленим, як і очі, хоч якихось ноток суму я спершу не вловив. Я спитав, коли він востаннє бачив Нілу. Він відповів, що днів п’ять тому. Так, минулої суботи. Я розповів, як її врятував, правда, аби не завдавати болю (яке це мало тепер значення?), не сказав, що провів половину минулої ночі у неї.
– За що її могли бити? І хто?
Моє питання неначе повисло в повітрі, такою довгою була пауза.
– Бачите, я погано знав Нілу, – сказав він, і, здавалося, став ще втомленішим. – І взагалі не знав її друзів.
– Різниця у віці?
– Так, різниця у віці. До того ж я тільки два роки тому повернувся до Старої Вишні. І взагалі…
Він поліз до кишені, дістав пачку цигарок, простяг мені. Я сказав, що не палю. Тоді він, перевернувши кілька разів у пальцях пачку, сховав її до кишені. Те, що він розповів далі, змусило мене чи не найбільше здивуватися того дня. Виявляється, у місцевій музичній школі, де Ніла вела клас скрипки, навчалася Степанова племінниця. Минулої зими він кілька разів забирав її, бо урок закінчувався, коли вже надворі темніло, а він якраз проходив повз школу дорогою з роботи. Так він ближче познайомився з Нілою. Він теж любив класичну музику, вони майже подружилися. Ніла йому навіть подобалася. Та влітку цього року вона несподівано подзвонила йому на роботу, попросила про зустріч, а коли вони зустрілися в єдиному у Старій Вишні ресторані, висловила дуже дивне прохання. Вона запропонувала Степанові зіграти роль її нареченого.
– Навіщо? – не втримався і вперше перебив я його мову.
– Я теж ставив собі це питання, – він знову дістав пачку і цього разу таки прикурив цигарку, проте затягся не жадібно, як можна було чекати, а якось обережно. – Тоді, під час тієї дивної розмови, Ніла попросила мене ні про що не питати. Сказала, що їй це потрібно, аби один чоловік дав спокій. Що ми повважаємося нареченим і нареченою два-три місяці, щонайбільше до нового року. Потім ми начеб розірвемо такі стосунки, залишившись для всіх добрими друзями. До того ж… До того ж вона сказала, що є змога цієї зими послати Олю, мою племінницю, на конкурс юних скрипалів до Луцька. Звичайно, якщо добре позайматися з нею. А якщо ми оголосимо про свої стосунки, а треба, щоб нас і побачили разом, і ми розповіли про майбутнє весілля своїм знайомим, то це ніяких зобов'язань, звісно, на мене не накладе. Я погодився. – Він затягся тепер уже глибше. – До того ж, Ніла, якщо відверто, мені таки подобалася. Я й подумав: а що, як раптом ця гра, яка для чогось їй потрібна, в один прекрасний день перестане бути грою? Я, бачите, вже раз був одружений, обпікся, тому до жінок ставився обережно, але Ніла здалася мені не схожою на інших. Серйозна, музику любить класичну, і взагалі…
Він затягся ще раз, а тоді пожбурив недопалка на купу сміття, яка лежала біля входу до цеху. Сказав, що ніяк не може позбутися цієї ідіотської звички – палити, хоч треба кидати, бо вже другий рік, як лікарі виявили в нього виразку, цієї весни вперше довелося лягти до лікарні, а зараз теж осіннє загострення. Я порадив смоктати цукерки, коли дуже захочеться палити. Він сказав, що знає про цей метод, але терпіти не може солодкого, чай теж п’є без цукру, хоч лікарі й тут рекомендують при виразці цукор неодмінно додавати. Він мені подобався все більше – в міру трудяга, в міру невдаха, не дуже ласий до жінок, напевне, й не надто сміливий при спілкуванні з ними. Я запропонував зайти в цех, бо ж таки холодно.
– Ще холодніше у мене на душі, – сказав він. – Уперше, повірте, після розлучення захотілося напитися, як дізнався, що Ніли вже нема. Треба буде піти до її батьків чи хоча б на похорон, а я боюся. Не те щоб її мертвої, а якось так… Я начеб винен теж у її смерті. Треба було все-таки довідатися, нащо їй та гра була потрібна, а я поделікатничав, та чого там, хотів не раз спитати, та не зважився. Бо ж про людське око ми раз чи два на тиждень зустрічалися. Балакали про все на світі – від музики до моди, часом і про політику та всяку єрунду, а те, що їй чимось допомогти треба, а може, й порятувати – не здогадався.
Далі він сказав, що таки вдягнеться і проведе мене. Це було доречно, бо хоч я й був зодягнутим набагато тепліше, а таки й собі змерз, тупцюючи на одному місці. Доки ми балакали, сонце встигло скотитися за тополі старого занедбаного парку, що підступав до заводу. Стало стрімко темніти, і мені чомусь зробилося лячно, що до повної темряви я не почую ще чогось важливого. А те, що далі розповів Степан, було справді чи не найважливішим з усієї його розповіді. Десь на початку осені до них прийшла працювати одна жінка, він заприязнився з нею, зрозумів, що народжується справжнє почуття, не таке, як з Нілою. Він тижнів зо два тому відверто сказав Нілі, що треба розірвати їхні стосунки. Вона благала почекати хоча б до різдвяних свят і все, для неї це дуже важливо, дуже. Вона так просила, він вперше побачив на її очах сльози, до того ж саме в січні на канікулах племінниця мала їхати на той осоружний конкурс. Одне слово, він згодився, хоч кожен день тепер став для нього мукою.
– Ну от, ви все й знаєте, пане слідчий, – сказав він.
– Дякую, – я відчув щось схоже на докори сумління, бо ж представився йому слідчим місцевої районної прокуратури.
Ми попрощалися майже як два добрих знайомих. Чомусь мені хотілося вірити йому від першого до останнього слова. Наостанку я поставив йому питання, яке кілька разів під час нашої розмови просилося на язик: чи були у нього з Нілою інтимні стосунки, правда, попередивши, що він може не відповідати. Він подивився на мене здивовано і навіть обурено – це я добре побачив, сутінки встигли перейти у ранній вечір.
– Ми ж не були правдивими нареченими, – сказав він. – Мені жодного разу таке не спало на думку, хоч доки я не познайомився з Лесею, то таки думав, що ми, може, й станемо ними.
– Вибачте, – сказав я.
Через десяток-другий секунд після міцного потиску руки і короткого шляху порожньою вулицею я оглянуся і здивовано завмер, бо побачив, що він стоїть на місці і дивиться мені вслід. Мені здалося, що він хоче гукнути, щоб розповісти ще щось, недоказане, я відверто подивився в його бік, заохочуючи до цього, але Степан Колбун так само стояв на місці. Ми простовбичили так добрих п’ять хвилин, мовби змагаючись, хто кого перестоїть. Я не знав, для чого це йому потрібне, може, він чекав, що я підійду до нього, але щось спинило мене, ледве підняв ногу, аби зробити перший крок. «Гукнути чи що», – подумав я, але не зробив і цього. Всередині у мене народилася якась осторога, щось таке, що різко суперечило щойно одержаним враженням про цього чоловіка. Я навіть подумав, чи не заготовлена його розповідь, на яку я так легко купився, наперед.
Але якщо так, то чому він стоїть і чогось чекає?
Я таки не витримав і ступив крок до нього. Він мовби саме цього чекав, різко повернувся і пішов геть, швидко розтаючи у темряві. А що, коли Нілу били за його завданням, подумав я, що, коли то він призначив їй побачення на пустирі чи біля річки? Думка змусила мене пришвидшити ходу, далі побігти, намагаючись наздогнати свого недавнього співрозмовника. Проте нікого перед собою я не побачив, а спинившись – не почув нічиїх кроків. Степан Колбун мовби справді розтав чи випарувався. Зненацька я подумав, що він може стояти за будь-яким стовпом чи деревом, і пішов до найближчого дерева, що бовваніло зовсім поруч. Нікого за ним, звісно, не знайшов.
* * *
Здається, вперше за час мого перебування у Старій Вишні я боявся йти безлюдною вечірньою вулицею. І все ж ішов, пересилюючи бажання раз у раз озиратися, йшов, бо чомусь був певен, що цієї ночі значно наближуся до розгадки якоїсь жахливої таємниці, яка має стосунок і до мене, неофіта цього дивного містечка. Перед тим я навідався додому, нашвидку перекусив і завітав до моїх господарів. Я збирався подякувати Ґлорії за свідчення на мою користь. Вона також могла знати, і навіть близько, Нілу Трачук, адже в цьому містечку майже всі були між собою знайомі. В кімнаті Лори не світилося, але вона могла бути на половині батьків. Проте її не виявилося й там. Антон Петрович голосом, зляканим більше звичайного, пояснив, що Лора на ніч має залишитися у тітки – та живе поблизу побуткомбінату. Мати Ґлорії при цьому раз за разом кивала головою, наче боялася, що не повірю і поставлю ще якесь питання. Я поквапився їх покинути, такою гнітючою видалась атмосфера в маленькій кімнатці, переповненій старими речами. На шафі, біля стола, за ліжком лежали якісь клунки, мовби господарі збиралися кудись переїжджати. Я ледве не запитав їх про це, але стримався, хоча й відчув злість до цих маленьких зляканих людей. Клунки лежали тут так само, коли я завітав до них уперше. Вхід наполовину загороджував старий розкарячений комод, недоречний на цьому місці, обіч стола один на одному горбатилося троє напіврозсохлих стільців, два з яких мали по три ніжки. Тієї хвилини, коли я тупцював біля порога і наче на щось очікував, я подумав, що жодного разу ще не був у кімнаті Ґлорії. А втім, крізь вікно бачив: там, навпаки, панує зразковий порядок, на стінах красуються вишиті рушники, дві репродукції з картин, назви яких, втім, я пригадати не можу – на одній сцена у старовинному замку, на іншій молода дівчина посеред саду. Третю репродукцію я знаю – це відоме «Побачення біля криниці». Згадавши про ці картини, я пригадав іншу кімнату і спитав, чи знають вони про чергове самогубство у Старій Вишні.
– Чому чергове? – злякано спитала мати Ґлорії.
– А хіба ні?
Моє питання повисло в повітрі, явно недоречне. «Вони щось знають, – майнула думка, – знають про причину самогубства». Я вирішив іти ва-банк.
– А чому вона задушилася, як ви гадаєте?
– Ви нас питаєте?
В очах матері Ґлорії майнув непідробний жах. «Вона боїться мого запитання, мене, а ще більше саму себе, – подумав я – і здивувався: звідки виникло таке припущення?»
– Так, я питаю вас.
– Вибачте, але ми не знаємо, – сказала мати Ґлорії після невеликої паузи.
– Звідки ми можемо знати? – поспішив їй на виручку чоловік.
«Ось і все, порозумілися», – подумав я стомлено. І раптом збагнув: за хвилину, якщо негайно не покину цієї захаращеної кімнати, у мене, напевне, не залишиться жодного відчуття. Я матиму вигляд вичавленого лимона. Звідки таке відчуття, я не міг би сказати, але втома ставала дедалі реальнішою, вона навалювалася на мене, гнітила, гнула до землі. Я буркнув слова вибачення і поспішно вийшов.
Надворі я спробував відновити сили. Дихав на повні груди і водночас відчував, як їх щось стискує, мовби я був укинутий до приміщення з важким повітрям. Чи не захворів я? Здається, ні, й голова не болить, от лише ця несподівана виснаженість…
Я так і не зміг дати собі ради, тіло стало наче не моє, і я мусив зайти до своєї кімнатки, де все видалося якимсь нереальним. Здавалося, я вперше бачу всі предмети довкола. «Що зі мною діється?» – спитав себе і, не знайшовши відповіді, впав на ліжко.
Не знаю, скільки часу я пролежав у напівзабутті. Намагався про щось думати, щось пригадати. Крізь напівсон бачив дівчину, котра мене вела незнайомою вулицею. «Хто ви і куди мене ведете», – хотів спитати, але не мав сили. А дівчина все вела й вела, вже майже тягла за руку, наполегливіше, впертіше, долаючи мій опір. Чому я опираюся, хто ця дівчина? Я ставив ці питання і не міг на них відповісти. Нарешті побачив перед собою якийсь будинок. Тут живе Ніла, подумав я і отямився.
Я лежав на своєму ліжку, все було довкола на диво реальним: і саме ліжко, і стіна поруч, із барвистим килимком на ній. Стіл і шафа. Книжка на столі, яку позавчора читав і мав читати ввечері після повернення з чергової блукачки. І все ж довколишня обстановка видавалася не такою, як завжди. Став шукати цьому пояснення і знайшов: я неначе бачу все вперше, знаючи, що все це вже бачив, що все це мені знайоме. Втікаючи від запитання «що зі мною?», я підвівся. Треба йти. «Йти треба», – повторив я. За стіною почулися виразні голоси. Жінка щось питала, чоловік сердито відповів. Без сумніву, голоси долинули з кімнати Ґлорії. Вона повернулася? Я прислухався. Голоси змовкли, мовби стіни обклали ватою.
Але хтось у кімнаті за стіною явно був. Обережно ступаючи, я так само обережно відчинив двері. Скрадаючись під стіною, дістався до сусіднього вікна. Воно було завішене. І все ж крізь шпаринку у шторі побачив батьків Ґлорії, котрі щось шукали у її кімнаті. Що вони могли шукати? Даремно питати про це, подумав я. А що, коли вони для того й відіслали Ґлорію до тітки, щоб зайнятися цим пошуком?
Я відійшов від вікна, бо далі міг завважити хіба що метання силуетів, так, наче там взялися грати у схованки. І тут же, підставивши лице пронизливому вітру, що вирвався з-за рогу будинку, засумнівався: Ґлорію відіслали чи вона боялася зустрічатися зі мною?
А якщо боялася, то чому? Адже вона мене захистила, порятувала. Але, знаючи час мого повернення, вона й інше знала: я чув її квиління. Чому вона плакала, а точніше – за чим це був плач, ось що мене зараз цікавить, збагнув я. Однак я не знав, де живе її тітка. Можна було хіба що навідатися до побуткомбінату, що я й зробив.
Довкола продовгуватої двоповерхової споруди стояли такі самі одноповерхові будинки, як і по всьому містечку. Я пройшовся однією вулицею, другою, вдивляючись у вікна. У більшості будинків ще світилося. Але жодної постаті, хоча б схожої на Ґлорію, не побачив. Мій похід не має сенсу, подумав я, опинившись у кінці другої вулиці. Довкола мене лежали порожні вулиці, наче ніхто на них не жив. «На що я сподівався, – подумав я далі, – і що зі мною діється?» Глуха тиша була мені відповіддю.
Впившись по вінця цією дратівливою тишею, я вирушив туди, куди й мав піти.
Місто наче бігло за мною і не могло наздогнати, ось про що я подумав дорогою до крамниці господарчих товарів. Це враження то полишало, то посилювалось. Тоді я спинявся, наче останній боягуз, озирався. Жодних кроків, жодної тіні… Стих навіть вітер, що шматував містечко цілий день. Тричі, а може, й чотири рази я ставав стовпом: слухав тишу, а наслухавшись, погамувавши лють невідомо на кого, прямував далі. Думка про те, щоб повернути назад, як не дивно, з’являлася саме тоді, коли я йшов.
Діставшись нарешті до крамниці, затемненої, як і все довкола, я потупцяв біля неї, позаглядав у вікна. І, звичайно, нікого не побачив. Сів на сходинки. Зник чомусь страх, що супроводжував усю дорогу. «Мені поки що нічого боятися», – подумав і пошкодував, що не палю. У ці розтягнені хвилини цигарка допомогла б, адже чекати мені добрих дві-три години. А може, й більше, а може, й усю ніч, якщо я помилився і ніхто не прийде.
Проте я помилився зовсім в іншому. В тому, що мені доведеться довго ждати. Тихі-тихі кроки почулися не з боку вулиці, а з-за будинку десь за півгодини після мого приходу. Я вже трохи змерз. Поглянув на небо, випогоджене, вкрите міріадами зір, і лише зітхнув. Переконавшись, що я не помилився, що кроки не причулися, я підвівся, готовий до опору. Невидимець завмер. Я почекав, скільки можна було. Хтось стоїть по обидва боки крамниці, зрозумів я. Цей хтось подвоєний, а може, й потроєний. Мені лишається вибір: або піти геть, або ступити назустріч небезпеці. Я вибрав друге. Принаймні так я наближався хоч до якоїсь розв’язки. За першою стіною не було нікого, тому став обережно просуватися далі.
Удар у потилицю був набагато легший, ніж можна було сподіватися. Швидше то був звичайний штурхан. Я інстинктивно нахилився вперед. Тоді вдарили ногою у мої напівзігнуті ноги. Проте впасти не дали. Мене підхопили, дбайливо, проте невблаганно скрутили руки, відразу накинули на очі шматину, схожу на хустку. Далі грубі дужі руки схопили за підборіддя, губи, стали роздирати їх. Я підкорився і розкрив рота. Майже відразу в нього полилося щось рідке, пахуче, схоже водночас і на вино, і на сироп.
* * *
В голові шумить, все довкола немов рожеве. Справді рожеве, констатую я, бо мої очі, остаточно розплющені, наштовхуються на рожеву стіну, одну, другу, третю, четверту. Ба, й стеля в кімнаті, де я був, теж рожева. Ані вікна, ні дверей, підлога пофарбована рожевою фарбою. Кімната геть порожня, лише під стелею висить одна-єдина лампочка.
Вона доволі яскрава, аж сліпуча, не інакше, стоп’ятдесятка. Де я, як тут опинився? Мене зі зв’язаними очима вели кудись, до якоїсь машини, і посадили, очевидно, на заднє сидіння. Вже дорогою стало шуміти в голові, ноги обважніли, а все тіло обм’якло. І ось ця кімната. Я не зв’язаний, хіба що без куртки, у светрі, якого піддягнув, рушаючи в нічну мандрівку. Оглянувши кімнату, помітив, що стіни обклеєні рожевими шпалерами. Суцільний рожевий колір, без жодної квітки чи орнаменту. Жодного натяку на двері. Але якщо мене сюди вкинули, то двері таки повинні бути. Хвилину чи дві я міг поміркувати, як ліпше діяти в моєму становищі: чекати, доки хтось не відчинить ті двері, чи шукати їх самому? Вибрав друге, бо ждати не люблю ні за яких обставин. Ліпше щось робити, ніж бути в ролі барана, приготованого до зарізу. Можливо, подумав я, намацавши двері, зумію якось скористатися з цього. Принаймні знатиму, з якого боку чекати небезпеки. До того ж, ця яскрава рожевість, підсилена потужною лампочкою, почала дратувати. І я став методично, сантиметр за сантиметром, намагаючись рухатися безшумно, обмацувати стіни.
Після того, як пройшов першу стіну, помітив, що шум у голові зник, щоправда, у шлунку з’явилося легке відчуття голоду. Але це тільки посилило мій азарт. Намагаючись не дратуватися, я з подвоєною наполегливістю обмацував другу стіну. Результат був той самий. Жодного рубчика зовні чи заглибники під шпалерами.
Після другої стіни я дозволив собі невеликий перепочинок, всівшись на підлозі. Вона виявилася, як не дивно, не холодною, та й повітря у кімнаті було швидше літнім, ніж осіннім, до того ж не затхлим, а, навпаки, добре провітреним. Це відкриття додало мені снаги, я подумав, що, може, знайду не тільки двері, а й приховане вікно. Тепер я обмацував десь на рівні грудей. І таки знайшов посередині цієї третьої стіни. Ось він, майже непомітний рубчик, що переходить у відчутну щілинку. Таки двері, переконався я, пройшовшись по ньому пальцями від підлоги мало не до стелі. Подібний рубчик був і з другого боку. Визначивши контури дверей, я став натискати на них, у глибині душі на щось надіючись. Двері, однак, відчинилися так раптово, стрімко, мовби відскочили від моїх рук, що я не втримався на ногах, полетів услід за ними. І тут же вони так само швидко й зачинилися, а я опинився в темному, хоч в око стрель, приміщенні.
Коли мої очі стали звикати до темряви, мені здалося, що я в цій кімнаті не один. Якісь примарні фігури оточували мене зусібіч. Ледве я звівся, як над головою спалахнуло світло, здається, ще яскравіше, ніж у попередній кімнаті. І тут я відразу збагнув, чому мені здавалося, що я оточений людьми. У цій кімнаті, так само квадратній, як і попередня, хоч трохи меншій, стіни, стеля і підлога були обклеєні фотошпалерами. Але якими! З одного і другого боку то були величезні фоторепродукції з картин Ієроніма Босха. Я був достатньо освіченим, щоб впізнати цих птахолюдей, людей-звірів, потвор-карликів серед сцен з пекла. З інших двох боків щирилися ще страшніші потвори, які я теж упізнав: то були фантазії «Капрічос» Франсіско Ґойї. А над головою нависали, схоже, ілюстрації до гоголівського «Вія». Під ногами ж гніздилося величезне кублище, наповнене різним гадюччям. Воно було таке виразне і від того ще страшніше, що мимоволі захотілося відірвати ноги від підлоги. Але і в цій кімнаті-камері не було на що присісти. Я кинувся до того місця, де мали бути двері до рожевої кімнати, в яку мені тепер хотілося повернутися, але зачепитися за щось, щоб відчинити їх (я пам’ятав, що відчиняються вони тепер на мене), не зміг. З досади вдарив по них кулаками. Ніхто не зреагував, тільки глухе відлуння, ледве народившись, вмерло у маленькому замкненому просторі. Тоді я став з байдужим виглядом розглядати величезних потвор. Однак уже за кілька хвилин, а може, й менше мені захотілося оглянутися. Чорно-білі потвори Гойї здалися ще страшнішими і огиднішими. Я не знав, скільки мене протримали у сні чи як там називався мій стан, до того, як я опинився в цьому садистському ув’язненні, не знав, що зараз надворі – день чи це ще ніч? Та знав напевне: довго я так не витримаю і або збожеволію, або… Або вони, ті, що кинули сюди, припинять своє знущання, або я сам припиню його. Але як? Як, як, як? – запульсувало у скронях. Я кинувся до найближчої стіни і став її гарячково обмацувати. Що буде, те й буде, що б там не чекало мене за дверима, якщо є ще одні, але це краще, ніж проклята невідомість, та ще й у такому сусідстві.
Проте даремно я шукав, придивлявся, натискав на стіни. Дверей, навіть натяку на них, я не знайшов. Зате здалося, що кімната поменшала, а люди-звірі стали простягати руки-лапи. Засичало, завовтузилося гадюччя під ногами. Невже так починається божевілля, подумав я і, не витримавши, кинувся до того місця, де мали бути двері, став щосили гамселити руками і ногами. Знову у відповідь – ні звуку.
– Гади, – закричав я, притулившись до стіни. – Вбивайте вже, тільки не мучте так. Ну! Ви ж десь є, сволота!
Виголосивши свій гнівний монолог, я стомлено заплющив очі. Десятки, сотні, тисячі рук простяглися до мене. Я сахнувся, втискаючись у стіну, і поспішно розтулив повіки. Нікого, окрім мене, у кімнаті психічних тортур не було.
– Сволото, – майже спокійно сказав я. – Що ж ви хочете з мене, сволото?
На останньому слові раптово погасло світло. Двері штовхнули мене вперед, але я не впав, бо мене підхопили чиїсь руки, як і там, біля крамниці, дужі й безжалісні. Вони заломили мої руки за спину, а інші руки схопили за голову, намацали і стали роздирати рота. Як і першого разу, я мусив його розтулити. Але до рота цього разу нічого не полилося, зате я відчув, як залізли всередину пальці, потягли за язика. Я засичав од болю. Тим часом напасники одягли на язика щось, схоже на маленький мішечок. Водночас холодне залізне пруття торкнулося обличчя. Одягали начеб маску. Потім її застібнули на потилиці. Все це було пророблено мовчки, без жодного звуку. Так само мовчки вони відпустили свої живі лещата і зникли. Знову пекуче світло залило кімнату, і я лишився наодинці з чудовиськами, котрі щирилися зі стін і, здавалося, витанцьовують довкола мене зловісний танець. Руки були вільні, тож я обмацав те, що вдягли на обличчя. То була не маска. Швидше дротяний намордник, який одягають на собак, із причепленим на нього гамівним мішечком для язика. Тепер я нічого не міг сказати.
Протестувати було безглуздо. Якщо їм не потрібні мої слова, якщо вони придушують будь-який вияв протесту – наберемося терпіння. Ясно, що за мною слідкували, якщо не цілий день, то принаймні увечері. Але відколи і хто? На це питання годі відповісти. В банді замішаний і фальшивий наречений Ніли? Але ж я не знаю, чи банда є взагалі. Чим я їм заважаю? Не послухався жебрака і не виїхав відразу зі Старої Вишні? Але чому я мав би виїхати? «Чому, чому», – передражнив я себе, ти не знаєш ані цього, ані того, чому в ніч твого приїзду викинулася з потяга Людмила Черняк, а минулої ночі чи, точніше, на світанку задушила себе Ніла Трачук. Чому ти не повинен був її рятувати?.. Ти не тільки не знаєш відповіді на ці питання, а й взагалі невідомо, чи вийдеш звідси живим, з цієї пастки, заготовленої також невідомо ким. Ти, безголосий раб якихось жорстоких насильників, що одягли на тебе намордника, мов на якусь тварюку.
Кепкування з самого себе, злість допомогли перебороти страх. Тепер мені здалося навіть не те що страшним, а просто бридким і дешевим бутафорне оформлення цієї кімнати. Я оточений почварами, ну то й що з того? Який символ це може мати для мене, якщо я не винен?
Я зрозумів, що порятувати мене можуть тільки спогади, повернення в минуле. Я став думати про Львів, університет, товаришів по навчанню, про Валерію, котра, що б там я не казав, була ці три роки вірною подругою і доброю коханкою. Думка перекинулася на моє рідне село, повернула в дитинство, і раптом… раптом я побачив маму, котра біжить мені назустріч. Біжить до нашої хати. Вона потопає в снігу, що його так щедро накидало цієї ночі, падає, встає, біжить, мовби задихається на бігу. «Тату, мама, – там мама», – здивовано кажу я. Я справді дуже дивуюся, адже чого б їй так бігти від своєї сестри, а моєї рідної тітки Марії. Тато мене, певне, не чує, він чогось там порпається на кухні, а мамине обличчя вже перед самим вікном, я бачу, яке воно нажахане, як широко відкриті очі, як спадає хустка, викидаючи пасма розпатланого волосся, що застилає лоба і навіть очі, хоч мама, здається, цього не помічає. Я знаю, вона ось-ось пробіжить мимо другого вікна, відчинить двері, зайде до хати, ледве переступивши поріг, знесилено притулиться до одвірка, скаже, а швидше прохрипить: «Там… там… Марію убили».
Я не даю мамі вимовити ці слова. Я проганяю спогад і підводжуся з підлоги, на яку демонстративно ліг перед цим. Мені знову раптом стає страшно. Знову здається, що заворушилося гадюччя. Я міцно стискаю зуби. Чому мені згадалася та страшна картина саме зараз? Хтось наче добивається цього. Ні, це не так, я сам спровокував цей спогад.
«Облиш, – подумав я раптом. – Адже вони все добре знають. Знають про твої провини, знають, хто ти насправді».
Але народивши цю думку, я майже відразу постарався її вбити. Мені не потрібні ані звинувачення, ані виправдання. Вони однаково не мають наді мною сили.
Лють моя росте. Не тямлячи себе, я хапаюся за намордник, починаю його здирати. Боляче смикається язик. Я закидаю руку за голову, намацую гумову застібку, розстібаю, і намордник починає спадати. З огидою намагаюся виплюнути мішок з язика. Зрештою, я здираю його руками. Жбурляю геть, намордник вдаряється об стінку і з пронизливим серед цієї моторошної тиші дзенькотом падає на підлогу.
Вже ліпше загинути опираючись, ніж безмовно грати у незрозумілу, але від того не менш жахливу гру.
Та ніхто не зайшов. Зате відчинилися двері до третьої кімнати. Мене мовби запрошували зайти туди. Я підійшов до дверей, і щось наказало мені спинитися. Крізь двері я побачив, що стіни цієї, третьої, кімнати обклеєні суцільно чорними шпалерами. Я обережно заглянув. Як і в двох попередніх – анікогісінько. Поволі, вагаючись, я таки зайшов.
Ця кімната була найменшою з усіх трьох. Чорнота її здалася ще виразнішою всередині, при світлі так само потужної лампочки. Оглянувшись, я побачив, що двері безшумно зачиняються.
Останнє, що я відчув, був приємний солодкуватий запах, який звідкись з’явився і став забивати ніздрі, проникати, здавалося, до рота, вух, в очі. Опираючись йому, я чомусь виставив руки вперед. Ось і все, майнула думка, кінець такий безболісний і навіть приємний. Пахне апельсинами, ні, абрикосами, ні, спілими сливами чи швидше квітами, але якими саме, я вже визначити не зміг.
