Текст книги "І прибуде суддя"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

1 березня

– Ти просто звичайнісінька лярва, – сказав я Ґлорії.

Вона не обурилася, не вийшла, грюкнувши при цьому дверима, не вдарила мене.

– Авжеж, я лярва, – сказала вона. – Лярва, яку ти любиш. Ні, ліпше – кохаєш. Трахаєш – було б надто вульгарно.

Я рушив до неї, стиснувши п’ястуки. Ґлорія не злякалася, не відступила. А її очі, як це вже було, стали поглинати мене, розширюючись до неймовірних розмірів. У глибині цих страшних очиськ ішов я назустріч ще одній Ґлорії, я вже бив її, топтав, знищував. А вона не тільки не захищалася, а навіть раділа і сміялася.

Я спинився перед Ґлорією менше ніж за півметра. Безсило впали мої руки. Перш ніж ударити її я встиг збагнути: вона саме цього й чекає. Але не тому, що Ґлорія любить біль. Ні, навіть необережний доторк до рубців на її тілі завдає їй нестерпного для неї болю і ще нестерпнішого душевного страждання. Вона бажає, аби я зрівнявся з ним, тим невідомим коханцем-садистом.

– Ти перемогла, – сказав я. – І можеш вважати себе вільною.

– Але я не хочу бути вільною, – сказала Ґлорія і уточнила: – Не хочу бути вільною від тебе.

– Ти вважаєш, що між нами… Що ми…

– Так.

– Після цієї ночі?

– Але ж ти досі користувався мною.

– Не користувався, а кохав, – ледве стримав я стогін.

– Вибачай, мабуть, справді кохав. А надалі просто користуватимешся. Як і той, до якого я ходила цієї ночі. Так буде ліпше і простіше.

– Для кого простіше?

– Для тебе і для мене. Для тебе насамперед.

Так, це було б простіше, майнула в мене думка. Але я її відразу прогнав. Подивувався прозірливості потворної дівчини, котра стояла переді мною і вже починала тремтіти.

– Навіщо ти хочеш, щоб я зневажав тебе?

– Я сама себе зневажаю. Хоча ні. Я живу так, як умію, як можу. Хотіла б жити, як хочу, але… Ти ж сам розумієш, що це неможливо. Особливо в моєму стані.

Вона простягла до мене руки і сказала:

– Повір, я не можу відчувати себе винною і просити прощення. Це було б нещиро, бо вчора я не могла стримати себе, коли він мене покликав. Я належу йому, як належала й тобі. І хочу тобі належати. До того ж я тобі потрібна, бо ти прагнеш дізнатися про таємницю цього міста.

– Отже, таємниця все-таки є?

– Ти міг про те й не питати, бо я все одно не відповім. Погоджуйся, Георгію.

– Але тоді ти повністю зненавидиш мене…

– Ти нічого так і не зрозумів.

Вона опустила руки, пішла до дверей. Я стояв заціпенілий, наче мертвий.

Тихо зачинилися двері. Кроків під вікном не було, отже…

Ґлорія пішла або до сараю, або до ванни. Або… Моє заціпеніння змінилося жахом. Я уявив, як Ґлорія заходить до маленької кімнатки і накидає собі петлю на шию. Або занурює голову у воду. Я зірвався з місця і, не тямлячи себе, кинувся надвір. Холодне повітря трохи протверезило мене, і я підійшов до літньої кухні майже спокійний. Жовте око маленького віконця притягало, проте, так сильно, що опиратися я не зміг. Я заглянув до вікна і побачив, що Ґлорія стоїть на колінах і щось шепче. «Молиться», – зрозумів я. Я опустився й собі на коліна. Тільки у мене вийшла не молитва, а швидше прокляття. І самому собі, і калічці, котра зверталася до Бога і, як я розібрав по губах, називала моє ім’я, і місту, що знову німувало, холодне, наче ця пізня зима. Ненавидячи Лору, я ненавидів і його, але хтось, хто вже стояв за моїми плечима, з гадючим смішком заспокоював мене, що Ґлорію я таки люблю, отже, полюблю й місто, дізнаюся нарешті таємницю, яка виявиться мені не потрібною, і зі всім примирюся.

Я зірвався на ноги і рвонув двері. Проте сміх, що рвався з грудей, застиг на губах.

Ґлорія подивилася на мене так ясно, навіть не здивовано, а просто запитально, що мені стало не по собі. Так, наче я стояв перед нею геть голий.

– Я молилася за тебе, – сказала вона. – Гадаю, Бог пробачить те, що буде між нами. Хоч я й не хотіла б себе обманювати.

Різко повернувшись, я попрямував до своєї кімнати. Здавалось, що Ґлорія плаче або сміється. Я зупинився перед самим порогом і таки оглянувся. Ґлорія вже підвелася і, спинившись у дверях, дивилася мені вслід.

«Вона чогось чекає», – подумалося. Думка видалася мені неприродною. «Але що в цьому світі є природного?» – додав я до своєї думки-незугариці. Нічого – міг би відповісти, нічого, крім цих зір над головою, вечора, що зазирає у двері, які я встиг відчинити. Окрім всіх речей, що оточують нас, крім нас, власне, самих.

Ґлорія стояла і дивилася. Так вона могла стовбичити скільки завгодно, тому я рушив назустріч. Вона ж, навпаки, наче прикипіла до того осоружного місця, ще й руки розкинула, мовби хтось її розіп’яв.

– Ходімо, – сказав наблизившись.

– Куди? – спитала Ґлорія глухо, рівно, байдуже.

– Хіба ти не знаєш?

– Звідки мені знати?

– На пустир.

Тут я побачив, що вона по-справжньому злякалася. Навіть не намагалася приховати цього.

– То йдемо?

Вона повагалася. Можу поклястися: якби доторкнувся до її грудей, моя рука застрибала б од шаленого калатання її серця.

– Який ще пустир? – спитала вона, і голос, особливо на останньому слові, затремтів.

– Той, на якому я врятував Нілу Трачук.

Ґлорія зойкнула. Була схожа на маленьке, загнане в глухий кут звірятко. Звірятко щулилося і благало про пощаду. Хоч я зовсім не збирався його вбивати чи забирати в неволю.

– Мені холодно, Георгію. Ми ж домовилися, що ти… Ти не будеш… Не повинен… Інакше я не зможу…

«Яка ж вона беззахисна», – подумав я.

Повернувся і пішов, не оглядаючись. Ляскаючи капцями, Ґлорія човгала слідом. Мені так хотілося озирнутися і побачити її злякані і віддані очі. Та я ледве не завмер на безкінечному ходу, десь перед самими відчиненими дверима. Як раптовий порив крижаного вітру серед літньої спеки, прийшло усвідомлення: я втратив Ґлорію – ту, яка була досі, яка пропонувала мені свій стиль спілкування, дикий і незбагненний, як багато що в цьому безглуздому місті. Але це була вона, така, як була, а тепер? Ні, вона йде за мною, але що з того?

Мені захотілося пройти крізь стіну, одну, другу, крізь усі стіни, яких мало бути багато. Якщо в цьому домі не вистачить, знайдуться й інші. Я не скоро зупинюся.

Але стіна вже була так близько, що я мало не вдарився об неї. Ґлорія тихо засміялася за моєю спиною.

26 квітня

Справа, яку я мав розглядати того дня, була дуже простою. Це була моя шоста справа за два місяці роботи суддею. Підсудний працював у селі неподалік Старої Вишні на фермі підвожчиком кормів. Однієї зимової ночі він заліз на ферму і вкрав корову. Його побачила сусідка, котра жила на тій же вулиці, що й він. Вона випадково серед ночі вийшла надвір, бо їхня власна корова якраз мала от-от отелитися, і побачила сусіда. Вона ще здивувалася, що він робить це вночі, хотіла запитати, куди він веде корову і чому, може, захворіла абощо. Але не запитала, а як стали шукати пропажу, то вона й розповіла. Сусід не став відпиратися, хоч заявив, що корова втекла. Її справді того ж дня знайшли, але про факт крадіжки таки повідомили міліцію, а звідти передали справу до суду. Крадій визнав: так, він украв, хотів продати, бо розумів, що тримати в себе не зможе. Йому загрожувало від одного до трьох років, я схилявся до мінімального строку. Дядько викликав навіть співчуття, хоч і виправдати його не було підстав.

І раптом вже на суді сусідка, головний свідок, заявила, що ніякої корови, котру начебто вів сусід, вона не бачила, що розповісти про те попросив сам сусід, бо нащось йому треба було. Підсудний, почувши таку заяву, не зрадів, як можна було чекати, а заявив, що корову він таки вкрав. Сусідка ж плакала і казала, що не може брати гріха на душу. Ситуація виходила абсурдною, я перервав суд до з’ясування нових обставин. Вже тоді у мене виникла підозра, що цей чоловік навіщось себе обмовляє.

Мені передали, що підсудний хоче зі мною поговорити. Він стояв біля виходу з суду і м’яв у руках стару кролячу шапку. Почервонілі очі свідчили: він провів перед тим не одну безсонну ніч.

Під час розмови моя гіпотеза підтвердилася. Дядько заявив, що так, хотів сісти до в’язниці. Вдома в нього неблагополучно: жінка гуляє з іншим, ніякі умовляння не допомагають. От він і вирішив: може, коли він сидітиме в тюрмі, вона сама подасть на розлучення.

Але я не міг йому нічим допомогти. Я не міг засудити безневинного і сказав йому про те. Тоді він схопив мене за руку.

– Пане судця, але ж я сам цього хочу. Може, ви поговорите з Ганною, сусідкою?

– Поговорю – про що?

– Ну, про те… – Він начеб засоромився. – Може б, вона змінила свої слова?

– Та ви розумієте, що мені пропонуєте?

Я вигукнув це, не приховуючи роздратування. Уявив собі картинку: суддя вмовляє свідка знову лжесвідчити, заради того, щоб засудити безневинного…

– Вибачте, – сказав він. – Я гадав… Коли знову приходити на суд?

Але назавтра суду не було. Підсудний на засідання не з’явився. Мені повідомили: вчора ввечері він зробив спробу накласти на себе руки. Повернувшись додому, взяв рушницю, пішов до хліва і там вистрілив собі в голову. Куля вибила око, пробила череп, але він лишився живий, хоч і перебуває тепер у районній лікарні. Я зателефонував туди і дізнався: становище майже безнадійне.

– Біля нього хтось є з рідних? – спитав я із затаєною надією.

– Дружина і син, – була відповідь. – Син, правда, вже поїхав додому. А дружина ночуватиме.

Чи винен я був у цій трагедії? Я вчинив так, як і мав, як зробив би на моєму місці будь-який суддя.

Щось, проте, знов обірвалося всередині, міг би заприсягнутися: то стала видимою, реальною душа. Я довго сидів у кабінеті (тепер набагато просторішому, ніж попередній), доки не прийшла Раїса і не нагадала, що в мене ж іще одне судове засідання, яке через мою відсутність затримується.

– Добре, я йду.

Але підвестися було так важко, мовби я приріс до стільця.

28 квітня

Ґлорія завжди зустрічала мене, коли я вертався з роботи, і починала розпитувати, що сьогодні в мене цікавого трапилося. Щось питала, ледве я переступав поріг, коли зливала мені на руки, подавала рушника, коли годувала. Слова вимовляла начеб автоматично, безбарвно, творячи щоденний ритуал. «Може б ти помовчала?» – не раз хотілося сказати мені, і все ж не казав, а слухняно розповідав і розповідав. Ми обоє ніби втікали від чогось суттєвішого. Іноді мені навіть здавалося, що від загрози мовчанки.

Вона жила тепер зі мною і в прямому значенні цього слова. Я запропонував офіційно оформити наші стосунки, але Ґлорія відмовилася. Не тому, що не кохає мене, але так буде чесніше. Адже, якби ми офіційно одружилися, це наклало б на неї певні обов’язки, а вона не впевнена в собі, чи вистачить мужності опиратися, коли той, другий, її покличе. «Лярва», – не вимовив, але подумав я, стиснувши п’ястуки. Втім, я так само стиснув свою волю в кулак, аби не кинутися на неї. Та осторога, що вона цього й чекає, і ще щось стримало мене. Щоправда, від того дня я поклав собі: якщо вона піде до нього, вистежити, і тоді… Що буде тоді, я не знав, сама думка про те, що я можу вбити невідомого мені коханця Ґлорії, змушувала мене тремтіти, але я був переконаний, що рано чи пізно, а це таки трапиться, мусить трапитися, інакше не буде кінця нашим стосункам, таким принизливим для мене. Можна було кинути к бісу Ґлорію, але я відчував, що мені це не під силу. Я соромився свого кохання і кохав Ґлорію. До того ж, покинувши її, я визнавав свою поразку в невидимій, ніким – ані мною, ані нею – неоголошеній війні.

Що ж до батьків Ґлорії, то вони поводили себе зі мною так, ніби я справді одружився з їхньою дочкою. Їхнє запобігання часом ставало нестерпним, і тоді я почувався останнім негідником. Чомусь саме у такі хвилини приходили думки, що моє кохання до нещасної кульгавої дівчини несправжнє, що коли щось і є, то лише фізичний потяг. «Але це ще жахливіше», – думав я, і мені хотілося втікати світ за очі. Була ще, правда, таємниця, до якої причетна Ґлорія… Але чи важила вона щось?

Війна ж наша тривала і в ліжку. Щовечора Ґлорія майже ритуально дорікала мені, що я вже не люблю її, «свою калічку», казала, яка вона бридка і ненависна, огидна і потворна. Я запевняв, що це не так, шептав найніжніші слова, однак з часом починав усвідомлювати, що це таки правда, що дійсно, кохаючи її, прагнучи її, вважаю її бридкою, огидною, потворною, якою вона й була насправді. Я все більше й більше, крок за кроком позбувався полуди кохання, хоч і не хотів цього, я все більше перетворювався на таку собі тварюку, котра прагне з Ґлорією лише фізичної насолоди. Тобто ставав таким, яким мене й хотіла бачити Ґлорія, якщо тільки я не помилявся у її ставленні до мене.

Однієї ночі я зрозумів, що Лора в такий спосіб готує мене до своєї зради, після якої вона вже не повернеться. Це відкриття не так щоб і вразило мене, просто стало на якусь хвилину прикро, я мимоволі відсунувся від жінки, що тихо спала поруч. І тут же подумав, що й сам прагнув би такої розв’язки. «Прагнув?» – перепитав я подумки і не знайшов відповіді.

Я кожен вечір підсвідомо чекав, що прийду додому і не застану її. Проте застану записку – та білітиме, а точніше б сказати – кривавитиметься на столі. Але позаяк такого не траплялося, то я став придивлятися, чи, бува, моя – коханка? дружина? – не побувала у лапах найбільшого мого ворога вдень. Я прискіпливо роздивлявся її тіло, іноді ввечері, а більше вранці, коли вона ще спала, але ніяких змін не завважував. Старі рани зажили, нових не було видно.

І в якийсь момент я відчув, що поволі починає зарубцьовуватися й моя душа. Я вдивлявся у себе, у свої почуття і виганяв чорного звіра, котрий щовечора досі приходив під моє вікно й непомітно проникав до кімнати. Потім я зрозумів, що готовий почати забувати те, що знаю про себе і Ґлорію, про нас обох, готовий вважати, що життя починається з чистого аркуша. І все ж щось повертало мене назад, повертало до того, з чого починалися наші стосунки. І якось я зрозумів, що минуле ще повернеться, неодмінно повернеться, щоб вдарити так боляче, як зможе, вдарити раз і назавше, і тоді я позбудуся геть усього, а не лише спогадів.

Сталося це не так, як я гадав, аж десь через два місяці після обрання мене суддею. Під вечір озвався телефон, і коли я зняв трубку, нічогісінько не передчуваючи, то почув голос, який вже почав забувати, – голос «жебрака»:

– Це суддя Лащук?

– Так, – похолонув я.

– Впізнаєте?

– Авжеж, – сказав я. – Що вам потрібно цього разу?

– Небагато, дуже небагато, – сказав «жебрак». – Тільки повідомити, що Ґлорія сьогодні не ночуватиме з вами.

– Ви…

Я затнувся, не знаючи, що казати, через силу ковтнув слину.

– Я, – сказав «жебрак», а втім, і не «жебрак», а невідомо хто. – Я, пане Георгію. Ви здивовані? Не сподівалися, що я можу когось любити?

– Ви любите Ґлорію? – мало не крикнув я.

– А чому б і ні? Хай по-своєму, але люблю. Не хвилюйтеся так, пане суддя. Вранці вона повернеться до вас.

Я не встиг щось сказати, як він поклав трубку. Першим моїм порухом було – подзвонити до Ґлорії і запитати, чи це правда, чи справді вона цієї ночі буде з «жебраком». Та я вже знав, що в цьому немає потреби – «жебрак» сказав правду. Піти додому і дочекатися Ґлорії? Не чекаючи повернення підлої повії, забратися геть з її дому? Зрештою я обрав інший варіант і вирішив прослідкувати, куди піде Ґлорія.

За півгодини до кінця робочого дня я сидів на лавочці у скверику перед побуткомбінатом. Доволі померзнув на все ще холодному вітрі, доки з комбінату не почали викочуватися, а декотрі й випурхувати, робітниці. Та Лори між ними не було. Я вже подумав, чи не вийшла вона крізь інші двері, але згадав, що часом Ґлорія лишається працювати ще на півзміни чи просто декілька годин, аби шити для себе і виконувати «ліві» замовлення – про дозвіл так працювати вона домовилася з майстром. Я чекав довго, проте впертість вже міцно поселилася у мені. Нарешті з’явилася і Ґлорія поруч із двома старшими жінками. Разом вони пройшли до центральної площі, де й попрощалися. Добре, що вже почало сутеніти, бо інакше я ризикував, що Лора побачить мене на безлюдній вулиці. Як і слід було сподіватися, попрямувала вона зовсім не додому, а у протилежний бік. Ще з чверть години особливо потворного кульгання – і вона спинилася біля високого добротного будинку. Натисла кнопку біля дверей. Двері відчинилися і поглинули мою потвору-кохану. «Кохану?» – ще подумав я і взявся перелізати через ажурну дротяну загорожу.

У будинку, поруч з вікном, яке світилося досі, спалахнуло друге. Я прокрався саме до того, другого вікна. Між шторами, на моє щастя, була щілина. Я побачив Ґлорію – вона стояла посеред кімнати вже без пальта. Переді мною, наче на вміло підсвіченій графіці, виступав її профіль, але я багато дав би, щоб побачити її обличчя, ласі зміїні очі.

Нестерпно тяглися секунди. Ґлорія стояла завмерла і виструнчена. Нарешті до кімнати зайшов чоловік, зодягнутий у квітчастий домашній халат. Ґлорія ожила, щось заговорила до нього. Ось він повернувся на мить обличчям до вікна, і я побачив: це ніякий не «жебрак», а зовсім інший чоловік. Десь я вже його бачив, але де? Чоловік у халаті схопив Лору за плечі, рвонув сукню. Ґлорія впала на коліна, а він продовжував здирати одяг. Не тямлячись, я побіг до дверей, щосили смикнув за ручку. Звісно ж, вони виявилися замкненими.

«І ніколи не відімкнуться для мене», – майнуло в збудженому мозку. Я знову кинувся до вікна. Лора стояла на колінах майже зовсім гола. Садист у халаті заніс ногу, щоб ударити. Я випередив його і щосили стусонув кулаками по склу. Скло дзенькнуло, заплакало, розтинаючи пальці, я скрикнув від болю. Пронизливо закричала Ґлорія. Цей крик немовби погасив світло. З кімнати долинув глухий удар, люди там побігли.

– Ґлоріє! Лоро!

Мій крик самотньо розітнув тишу, яка раптом знову накрила будинок. Чи наздогнав він тих двох? Чи втікала Ґлорія добровільно?

Втім, я не мав часу роздумувати. Не думав ні про небезпеку, ні про зраду. Висадив ліктем ще одне скло у подвійній рамі, намацав защіпку, відчинив сяк-так вікно і заліз усередину. Ніхто не напав на мене. Очі, вже звиклі до темряви, вгадали двері, а рука – вимикач біля них.

Посеред кімнати валялася сукня Ґлорії. На краю килима біля дверей лежав перекинутий стілець. Я заглянув до сусідньої кімнати, але й там нікого не побачив. І лише тут завважив, що руки в мене геть закривавлені, вимазана кров’ю куртка.

Дім, наповнений речами по вінця: добротні меблі, килими на підлозі й на стінах, декілька копій відомих картин, а в наступній кімнаті – репродукції картин ще відоміших – Пікассо, Мане, Матісс, багата бібліотека. Я спинився, не знаючи, що й думати. «Жебрак» тут жити не міг. Якщо тільки він справді був «жебраком». А якщо той, хто користувався Ґлорією, не був ним, то хто тоді мені телефонував? Навіщо? Втім, ставити питання в цьому місті не було резону, бо найшвидше ризикуєш не отримати відповіді.

І тут я збагнув, що маю шукати в цьому добротному домі. Репродукції картин Ієроніма Босха. Проте обхід і ретельний огляд нічого не дали. Картин з потворами ніде не було. Однак в останній з кімнат, куди я заглянув (жодні з дверей не були замкнені, так, немов тут чекали, що я стану робити цей обхід), на стіні у рамці за склом висвічувався великий білий аркуш паперу, на якому тушшю було виведене одне-єдине слово: «Пригадай». Я мимохіть окинув його поглядом, повернувся, щоб іти далі, й знову поглянув на те слово. Навіщо воно обрамлене в рамку і до кого звернуте? «До тебе», – сказав хтось. І я знав хто – «жебрак». Але навіщо? Що я мав пригадати? Відповіддю мені була тиша.

Я повернувся вже від дверей, кинувся до рамки з єдиним словом у ній, зірвав, повернув і скреготнув зубами. На звороті рамки була справді копія картини, те, що я шукав. Це були потвори Босха, але у двох з них замість голів із дзьобами чи рилами, або чим там ще, були вмонтовані дві людські голови: моя і Ґлорії. Моя фотографія була давня, ще студентська. Існувала вона в двох примірниках: один у мене, другий у Валерії. Плівка в нашого однокурсника, котрий отримав направлення в маленьке прикарпатське містечко. Моя фотографія була в альбомі, отже, без сумніву, її викрала Ґлорія. Але навіщо? Вона знала, що я прийду сюди? Ще хвилинка – і я остаточно збожеволію, зрозумів я. Жбурнув на підлогу рамку. Дзенькіт скла підказав, що робити. Я нагнувся і видер картину Босха. Ґлорія мусить повернутися, як не сьогодні, то завтра, а я мушу нарешті розгадати суть подій, які відбуваються довкола мене.

«Суть подій, – сказав хтось до мене, – яку ти вже знаєш, знав з самого початку. Не обдурюй себе хоч в такий момент».

Я знав, звісно, кому належить цей голос. Мені самому. Він іде з тієї глибини, куди я останнім часом старанно, всіма силами намагаюся не зазирати. Я намагаюся віддалитися, відійти, відбігти від цієї глибокої, майже бездонної ями, але, здається, вона біжить навздогін за мною. Тепер я остаточно зрозумів – утекти мені несила. Не зможу я цього зробити. Та чи я й прагнув?

Я завмер на якусь хвилину. Тиша довкола була всеосяжною. Але в що я вслухався – у самого себе? У те, що відбулося, що мало відбутися? Я наче сподівався, що ось тут, поруч зі мною, з’являться ті, до чиїх смертей я був причетним.

Я склав папір удвоє, засунув за пазуху й рушив до виходу. У віддаленій кімнаті загупали кроки і грюкнули двері. Я весь напружився. Хтось пробіг подвір’ям. Все ж, проходячи однією з кімнат, я кинув мимовільний погляд у дзеркало і зрозумів, що мені треба хоча б умитися. Тепер я ступав сторожко, де й поділася безтурботність. Я знайшов простору, обкладену блакитним кахлем ванну і змив кров. Елегантною щіткою, ручка в якої була не інакше як зі слонової кістки (слонова кістка у Старій Вишні!), я почистив одяг. Та коли на прощання ще раз подивився у дзеркало, з’явилося відчуття, яке насипало горошинок снігу за комір: мені раптом здалося, і дуже реально, наче дві, три, п’ять, десять пар очей розглядають мене. Озирнувся. За спиною нікого не було. Не було і в домі. Обережно скрадаючись, я покинув цей порожній і тепер вже небезпечний будинок. Довелося затиснути хустиною рану на великому пальці правої руки. Так, із затиснутою раною, похитуючись, я вийшов на вулицю. Вона була також безлюдною.

Усю дорогу мене не полишало відчуття нереальності того, що відбулося. І водночас підсвідомо чекав, що застану Ґлорію вже вдома, що отримаю відповіді на всі свої запитання.

Але я застав порожню, пустельно, пустельно порожню кімнату. Не світилося і на половині її батьків. Єдине, що мені лишалося, – це дочекатися ранку. Я обробив рану одеколоном і сяк-так перев’язав. Завтра звернуся у травмпункт. Роздягаючись, згадав про фотографію. Мене чекав ще один сюрприз: та моя фотографія, як дві краплі води схожа на припасовану замість голови до однієї з потвор Босха, лежала в альбомі. Отже, Валерія… «Отже, Валерія», – прокричала мені ніч з-за вікна. Але навіщо? І як вона могла бути зв’язана з Ґлорією, «жебраком» і всіма іншими творцями мого персонального старовишнівського пекла? На це я мав отримати відповідь якщо не завтра, то найближчим часом. Я згадав, що в маленькій аптечці, яку перенесла до моєї кімнати Ґлорія і звідки я брав бинт для перев’язки, було й снодійне. Аптечка виявилася на місці, димедрол також. Я ковтнув таблетку, за нею другу, бо це була єдина можливість врятуватися від безсонної ночі, від болю на порізаних руках і болю душі.