Текст книги "І прибуде суддя"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)
Володимир Лис
І прибуде суддя
Міжнародний потяг до Санкт-Петербурґа прибув на станцію Луцьк опівночі. Він спізнився всього на вісім хвилин. До того спізнювався на цілих півгодини, що було, зрештою, не так і багато для нинішнього непевного часу. Однак на підході до Луцька машиністові вдалося розрив скоротити, і молода провідниця із сьомого плацкартного вагона знала, що до наступної великої станції – Ковеля – якщо не трапиться чогось надзвичайного, прибудуть за графіком. А втім, що їй до того, її вини у жодному запізненні нема.
Як і належало, вона заздалегідь попередила тих пасажирів, котрі мали виходити. Їх було четверо. Молоде подружжя – він, високий, вродливий, з виразними очима, і вона, сіренька пташка, правда, з повними соковитими губами – всю дорогу завзято шепталося і сперечалося. До провідниці долітали фрагменти розмов, і вона зрозуміла, що ідуть ці двоє до родичів, з якими перед тим майже не підтримували стосунків, а зараз несподівано отримали запрошення на розподіл спадщини – після смерті, здається, двоюрідної тітки їм теж повинна була перепасти дещиця. Якось, проходячи мимо, провідниця почула, як дружина твердила, що проживуть і без цієї подачки. Чоловік щось заперечив, та вона не розчула, що саме сказав. Вже опинившись у провідницькому купе, подумала: якби на неї упала хоч якась крихта з чийогось там стола, вона не відмовилася б, нізащо не відмовилася б, все взяла б. Надто багато прикрощів зазнала в цьому несправедливому холодному світі, де приречена бути вічною жебрачкою, а тепер ще й блукалицею, не маючи ані пристановиська, ані надії на щось постійне, хоч віддалено схоже на щастя, тільки цю нескінченну осоружну дорогу, нудотний запах чужої зіжмаканої постелі й обривки чужих розмов і сповідей, сплетених у клубок щоденного і щонічного хаосу, який оточує страшним виром.
Тепер подружжя йшло проходом, наповненим чужими снами, неголосними розмовами, вуркотіннями і зітханнями, запахом виставлених з-під простирадел ніг. За ними поволі дибав дідок у засмальцьованій куфайці, хоч надворі стояло ще літо, а далі повз, мов сліпий слимак, молодий хлопчисько з двома величезними сумками. Провідниця перед тим ледве його добудилася. Потяг стишував хід, провідниця виглянула крізь двері: стало видно старовинну, ще з минулого століття, будівлю вокзалу і людський мурашник, який, незважаючи на нічний час, вирував на пероні. «Куди вони ідуть, куди поспішають, навіщо, – подумала провідниця, – якби вони знали, яка то мука – їздити і їздити, не маючи прихистку». Але знала вона й те, що зрушений світ не зупинити, що дорогою буде ще порожніти і заповнюватися потяг разом з її вагоном, поки нарешті дика орда мішечників не кинеться скуповувати, ощасливлювати місто, чимось схоже на те, звідки вони виїхали, нашпиговувати його маслом, ковбасою, м’ясом, зубною пастою, кухонним причандаллям, цукром, всіма мислимими і немислимими товарами, на які досі ще багата Україна.
Потяг спинився, провідниця, як і годилося, відчинила двері. Перед ними вже з’юрмилися з десяток людей з валізами й торбами. Провідниця зійшла на перон, сказала: «Дайте, хай пасажири вийдуть», – і відступила крок убік.
– І куди вони пруться? – мовив хлопчисько, нарешті прочумлюючись від сну, перед тим, як ступити на сходинку.
– До своєї погибелі, – чи то буркнув, чи то пофілософствував дідок.
Як і слід було сподіватися, всі їхали якщо не до Санкт-Петербурґа, то в Білорусь. Але один квиток, чи не останній (бо п’ятеро чоловіків і дві жінки, котрі стояли збоку і непевно позирали на провідницю, явно квитків не мали і готувалися упрохувати взяти їх, безбілетних), змусив провідницю мимоволі ледь-ледь здригнутися.
– Ви до…
Вона підвела голову і подивилася на молодого чоловіка років двадцяти п’яти, зі спортивною сумкою, що повисла на самісінькому краю правого плеча. Провідниця ще раніше звернула на нього увагу. Чоловік стояв трохи осторонь, біля вродливої дівчини, і зі скептичним спокоєм спостерігав за натовпом вздовж потяга. Щось говорила дівчина, але, здавалося, він її не слухав. Що привернуло увагу? Постава, цей спокій? Модна легка куртка, з-під якої визирала кольорова проста сорочка? Вона тоді ще раз мимоволі зиркнула на нього. І ось тепер він простягає їй квиток, а дівчина тихо гладить його спину.
– До Старої Вишні я, – сказав міцний чоловік, чи хлопець. – Ви здивовані? Ніхто туди не їздить? Чи там потяг не зупиняється? То я на ходу скочу.
– Ні, чому ж…
Часом і їздять, трапляються пасажири, хотіла вона сказати, але не сказала. Потяг, хоч лише на хвилину, але зупиняється.
Провідниця мовчки дала дорогу. Пасажир (сумка ледь не сповзла з плеча, він її недбалим жестом поправив) пройшов до вагона, наостанку послав дівчині поцілунок рукою. Провідниця ледве відбилася від безбілетників, порадивши їм пошукати щастя в інших вагонах. Ні, підробити вона не проти, але не сьогодні. Не сьогодні, от у чім річ.
Вона ледве дочекалася того моменту, коли потяг рушив і поповз уздовж перону, мимо пристанційних будівель. Ось уже його повністю ковтнула густа дьогтьова ніч, щоб за півгодини виштовхнути зі своїх обіймів на наступній станції. Тепер тільки дерева чорними привидами бовваніли обабіч колії. До Старої Вишні ще три зупинки: Рожище, Голоби і Ковель. Майже три години їзди. Дві з половиною. Якщо точніше – дві години сорок сім хвилин. «Виміряй із секундами», – покепкувала провідниця з себе. Вона відірвалася від холодного вікна, до якого притулялася чолом. Треба було йти у вагон, виконувати набридлі обов’язки. Зібрати квитки, видати постільну білизну. Потім прийде Коля, молодий бригадир. Він завжди приходить після півночі. Якщо потяг нічний. Нічний потяг. Нічний. Але ж як важко їй іти до свого купе. Господи…
Провідниця довго сиділа на лавці у провідницькому купе. Потяг уже повністю набрав швидкість. Якісь силуети тьмяно миготіли за вікном. Провідниця дивилася туди, очі її вбирали темряву, і темрява, здавалося, забирала їх до себе, притягувала її геть усю. Невже причина заціпеніння в тому, що у її вагоні іде цей чоловік, чи то швидше хлопець? Так, їде до Старої Вишні. Але ж він не знає, не може знати, звідки вона родом. Він сам не звідти, не з її рідного містечка, інакше б вона його знала, вони майже ровесники або й узагалі однолітки.
Чоловік зі спортивною сумкою, який їхав до Старої Вишні, мав місце приблизно посередині вагона. І хоч як відтягувала провідниця час, доскіпливо передивляючись квитки трьох інших пасажирів, таки добралась і до нього. Хлопець як хлопець. Худорлявий, але міцний. Руки теж міцні і, видно, дужі, плечі широкі. Не надто вродливий, але й не потвора. Хіба що вуха занадто стирчать, ніс ніби втиснутий в обличчя, трохи, майже непомітно викривлений. Може, боксер? На тонкі губи виповзала змійка іронічної посмішки. «Господи, навіщо я його вивчаю, – подумала провідниця, – час все одно іде, ще їхати якихось дві з половиною години, та й усе». Не думати про цей шлях – ось він, вихід.
– Що, фальшивий квиток? – весело спитав пасажир.
– Ні, чому ж… Пробачте. Постіль брати не будете?
– Та вже якось так передрімаю. Довго їхати?
– Дві з половиною години, – повторила вголос провідниця цифру, яка причепилася, мов реп’ях. – Дрімайте, я вас розбуджу.
– Дякую.
– Будь ласка. Це моя робота, мій обов’язок.
– Які ми ввічливі, – сказав молодий чоловік.
– Насміхаєтесь? – провідниця наважилась ще раз глянути на нього.
– Ну що ви… Дякую. Просто дякую.
Перш ніж піти далі, провідниця повагалася якусь мить. Спитати чи ні? Ну що їй до того, чому він їде до маленького містечка, загубленого серед поліських лісів? І все ж вона спитала:
– Ви у відрядження?
– У відрядження? – чомусь здивувався чоловік. – Ні, не у відрядження. На роботу.
І пожартував:
– На постійну роботу! На трирічне заслання.
З веселого приязного тону провідниця зрозуміла: він аж ніяк не проти з нею порозмовляти. Вона, здається, навіть йому подобається. А чому б і ні? Адже вона теж не потвора, доволі симпатична, якщо вже бути відвертою, хлопці з депо липнуть поглядами, а Коля-бригадир каже…
Провідниця обірвала думку, що стала волокти її невідомо куди, у темну безвість, і спитала:
– То ви за направленням?
– Авжеж, – веселості у його голосі навіть додалося. – Після університету. Перед вами бовдур, якого мали залишити у Львові, але не залишили. Навіть у Луцьку не зумів затриматися. Тепер їду в поліську Тьмутаракань. – Він тріпнув непокірним чубом. – Тож як повернетеся – передавайте привіт Львову. Ви ж зі Львова?
– Зі Львова?
– Даруйте? – хлопець трохи знітився. – Я гадав – бригада львівська, а не санкт-петербурзька, бо ж розмовляєте українською…
– Так-так, бригада львівська.
«А сама я зі Старої Вишні», – хотіла признатися провідниця, але знову нічого не сказала. Нащо йому знати? Натомість, перш ніж остаточно позбутися цього спілкування, таки поцікавилася:
– Ви будете вчителем? Не вгадала? Лікарем?
– Знову не вгадали, – пасажир, проте, явно не був розчарований. – Я юрист.
– Юрист?
– Що, не схожий?
– Ні, чому ж… Але… Ви… будете суддею?
Досі вони розмовляли впівголоса, бо ж довкола спали люди. Але останні слова провідниця вимовила голосно, майже вигукнула. Вигукнула проти своєї волі.
– Судді виглядають солідніше, еге ж? – по-своєму, очевидно, розтлумачив її подивування пасажир. – Може, буду й суддею. Колись таки буду. Поки що просто працюватиму в суді. Куди ви…
– До інших пасажирів… Спіть, я вас розбуджу…
Провідниця швидко пройшла до кінця вагона.
Коли вона перевірила усі квитки і повернулася у своє купе – там уже звучала музика. Стрімка, нахабна, вона, здавалося, розколювала тишу сонного вагона, мов дужий залізний молоток горіхову шкаралупу. Враження посилювало шипіння й постійна робота ударника, що, видно, не шкодував рук, відбиваючи стрімкі такти. Провідниця зрозуміла: Коля-бригадир уже прийшов. Він полюбляє заявляти про себе гучно, плювати йому, що пасажири сплять, що за вікном ніч, що він мав би, навпаки, оберігати спокій у вагоні.
Так і є, сидить із транзисторним приймачем у руках, а в очах, що з веселою нахабністю дивляться на неї, провідниця бачить себе – очі, сірі, майже блакитні, вбирають її, щоб зі звичною певністю затягти, мовби збільшуючись з кожною наступною миттю. Коля-бригадир знав про цю особливість своїх доволі гарних, аж якось не по-чоловічому гарних, очей і сповна використовував її. Провідниця здогадувалася – не одна вона втопилася в тих бездонних очах, осіла на дні, забута їх власником, проте чи зупинить це наступну жертву? Але сьогодні Колині очі викликали в неї лише відразу, втім, може, й не відразу, але якийсь дивний спротив, що народився майже миттєво, як тільки вона їх побачила.
– Слухай, вимкни, – несподівано для себе самої владно наказала вона.
– А то що? – вишкірив Коля зуби, з-поміж яких зблиснуло два золотих.
– Люди ж сплять.
– Ну й чорт з ними. Виспляться вдома, – безтурботно сказав Коля.
Провідниця рішуче простягла руку до приймача. Коля-бригадир, певно, відчув щось нове у її настрої, бо сам зменшив звук.
– Дивись, що я приніс.
Рухом фокусника він заліз під коричневу шкіряну куртку, дістав звідти пузату пляшку.
– Лікер. Ананасовий. Твій улюблений.
– Миколо…
Він теж підвівся, стояв зовсім поруч, вона чула його гаряче дихання, відчувала дуже чоловіче тіло.
– Що, Людочко?
– Вже випив? Ми ж на роботі…
Він тернувся щокою об її скроню, вільною рукою обняв за шию, потім дихнув у її ніздрі.
– І краплі в рот не брав сьогодні. А лікер подарував один чмур за те, що у купейний вагон без білета посадив.
– Миколо…
– Та ти сьогодні якась сама не своя, – він заглянув Людмилі в очі. – Я ще тоді помітив, як у потяг сідали. Що сталося, Людо?
«Тоді ти не міг помітити, – подумала Людмила, – тоді ще нічого не трапилося, тоді я ще нічого в собі не відчувала, хіба те, що мимо Старої Вишні будемо проїжджати, трохи тривожило. Але то так, дрібне хвилювання, не вперше…»
– То що сталося? – допитувався Коля. – У гуртожитку хтось образив?
– У гуртожитку? Ні, —Людмила похитала головою. – Хто мене мав образити?
– Ну, може, Вірка. Ти казала…
– Ні-ні. Вибач. Сховай лікер.
– Як хочеш. Куди поставити? Людо… – у його голосі прокинулися незвичні, мовби жалісні нотки. – Це ж тобі подарунок від мене.
– Скоро станція, Колю.
– То й що? Стоїмо тільки дві хвилини. До Ковеля ще година. Ні, ти таки сама не своя.
Людмила звільнилася від його рук, ледь стрималася, щоб не відштовхнути. Бригадир не став опиратися, плюхнувся на лавку. Ця легка перемога допомогла Людмилі трохи отямитися. Він же ні в чому не винен. А вона має те, що заслужила. Колю й заслужила, хоч це ще не найгірший варіант. Не одна з їхньої бригади була б не проти Колиної уваги. Та ж Вірка, яка перед тим, кажуть, була його симпатією, пробувала навіть задиратися. Але то було ще два місяці тому.
Що її саму мучить зараз? Невже причина в тому хлопцеві, який іде до Старої Вишні? Ні, не в ньому самому, а в чомусь іншому, що пов'язано з ним. В чому тоді? Щось мовби крутиться в голові, але не може стати думкою.
– То ти не хочеш сказати, що трапилося?
Людмила стенула плічками. Відвернулася, стала знічев'я переставляти на тумбочці склянки. І раптом відчула: з-під повіки правого ока щось викочується, тепле й вологе. Сльо…за?.. Боже, це ж сльоза, вона от-от заплаче, ладна заплакати… Тернула пальцями під оком, і їй здалося – палець відчув солоність маленької краплини, бо та стала вбиратися у пори шкіри.
– Ти… плачеш? – здивовано спитав Коля-бригадир, посунувшись до неї.
– Ні-ні, тобі здалося.
Людмила поспішно відвернулася, ще раз тернула під оком. Коли ж повернулася до нього, подивилася у його гарні зіниці, схожі зараз на дві блакитні цятки серед хмари, що розповилася перед нею, її власні були сухими, принаймні їй хотілося, щоб так було.
– Я хочу тобі щось сказати, Колю, – промовила вона стиха помертвілими губами.
2 серпня
Ми зійшли з тролейбуса і побачили низеньку світло-зелену, чи, радше, салатову будівлю вокзалу – та наче випливала назустріч з темряви, підсвічена двома ліхтарями, що стояли пообіч центрального входу.
– У Луцьку такий маленький вокзал? – здивувався я.
– Хіба ти ніколи його не бачив? – у свою чергу здивувалася Валерія.
– Ні, – сказав я. – Я ж їздив до Львова через Володимир. А минулого разу, якщо пригадуєш, ми поверталися автобусом.
Ми оминули хоч і низьку, але продовгувату будівлю, вийшли на перон. Тут, коли вже спинилися біля самої колії, Валерія поставила питання, яке вже звучало кілька разів цього вечора:
– То що все-таки сталося, Георгію?
– Нічого, – сказав я. – Анічогісінько. Мене направили на роботу до Старої Вишні.
– Але чому? Петро Платонович ще вчора, коли я дзвонила до нього, знову підтвердив, що тебе залишають у Луцьку. Що трапилося у суді вчора, може, все-таки скажеш?
– Нічого й не трапилося, – сказав я. – Ми дуже мило порозмовляли з паном заступником голови суду. Як і попереднього разу.
– Дуже мило? – недовірливо подивилася Валерія.
«Які бездонні в неї очі, – подумав я. – Мені знову здається, що вони ще й безкраї. До того ж і розширюються, коли дивитися в них». І все ж я виплив з цих очей.
– Авжеж, – сказав уголос. – Він запитав, як я доїхав. А тоді повідомив, що мене направляють у Стару Вишню.
– І ти мовчки погодився?
– А що я міг зробити? Набити йому морду?
– Не погодитися. Боротися за себе. Зараз нема обов'язкового направлення.
– Я не знав, – сказав я.
– Це на тебе не схоже, – сказала Валерія. – Ти щось приховуєш.
– Анічогісінько, – сказав я цього разу неправду і додав: – Тобі не треба було сьогодні приїжджати.
– Чому? – спитала Валерія. – Я ж не винна, що Петро Платонович поїхав зранку у відрядження. Якби ти почекав до завтра.
– Не хочу чекати, – сказав я. – Не хочу, розумієш?
– Ти мене… Ти мене вже…
Вона не доказала і затулила обличчя руками. Але тільки на якусь мить, а далі, напевно, отямившись, зробила вигляд, що поправляє зачіску.
«Звичайно, ви можете відмовитися, – сказав учора заступник голови обласного суду. – Тоді я…»
Він не доказав, але я знав – тоді він зміг би з чистою совістю відпустити мене на всі чотири боки. Але я мусив би вертатися до Львова…
«Я не продаюся так дешево», – подумав я і подивився низенькому тлустому чоловічкові в очі.
Чоловік мовби засоромився. Але наступної миті відчув щось схоже на сором і я. Справді-бо, звідки чоловік за столом міг знати про мої взаємини з Валерією, про справжній стан моїх взаємин з Валерією, про те, що я її більше не кохаю…
– Як приїдеш, одразу ж напиши, – сказала Валерія тепер, щулячись під вітром на пероні. – Ні, краще зателефонуй. Ти, до речі, маєш гроші?
– У мене багато грошей, – усміхнувся я.
«Хоч би нарешті прибув той потяг», – подумав наступної миті й подивився на годинник над входом до вокзалу.
На ньому було 23:46. Потяг мав би вже прибути чи, принаймні, наближатися до станції, але його ще не було ні видно, ні чути.
«Я дивлюся, напевне, не в той бік», – подумав.
Та потяга не було видно і з другого боку. На годиннику – вже 23:48.
– Ти напишеш мені, як тільки приїдеш, – повторила Валерія.
– Напишу.
– Обіцяй.
– Обіцяю, – легко, аж сам здивувався, вимовив я.
– Не напишеш, – зітхнула Валерія. – Але чому, Жоро?
«Ось вона й гнівається, – подумалося. – Інакше назвала б Юрієм, Юрчиком, Юрасиком…»
«Невже тобі хочеться, щоб вона тебе зараз так називала?» – спитав я себе.
Відповіді не було. Як не було поки що й потяга. «Може, він зовсім не приїде?» – подумав я і побачив нарешті вдалині вогники, які рухалися.
Валерія знову щось сказала, але цього разу я не розчув, що саме, а перепитувати не став. У кишені намацав квиток, куплений вчора, – один з чотирьох, що продавалися на цей прохідний потяг у касі попереднього продажу Луцького вокзалу. Його я купив відразу, ну, може, десь за годину після того, як довідався, що мене направляють до Старої Вишні.
Я відсмикнув руку, наче обпікся.
З серпня
Яскраве світло, яке било мені в очі, було таким сліпучим, що я мимоволі затулився руками. Та безжалісні пекучі промені стали проникати крізь щілини між пальцями, здирати на пальцях шкіру, пробираючись до повік, випікаючи очні яблука. Біль ставав таким нестерпним, що я не витримав і закричав. Звук мого розпачливого крику вдарився об стіни високої сірої будівлі з грубими круглими колонами, до якої я перед тим невідомо чому поспішав. «Якщо пригадаю, чому йшов до цього будинку, світло перестане мене мучити», – зненацька подумалось мені. Однак безжальні прожектори не давали зосередитись, вогняний сніп все пік і пік з новою, ще страшнішою силою. Я вже нічого не бачив, лише відчував сотні, тисячі розпечених голок на своєму обличчі, на шкірі, яка, мабуть, уже перетворилася на червоне місиво. Ледве подумав про це, як відчув запах горілого м'яса. Збагнувши, що це запах м’яса з мого обличчя, закричав ще голосніше і розпачливіше.
– Прокиньтеся, прокиньтеся!
– Що-о?..
Ошалілими очима я дивився на старого чоловіка, котрий схилився наді мною. Куди зникло світло, яке мучило мене, хто цей чоловік з переляканими очима? І раптом, остаточно отямившись, збагнув: це ж був сон, щойно я бачив жахливий сон…
– Вибачте, – пробурмотів я знічено.
– Дарма, дарма, вам, напевне, приснилося щось жахливе?
– Так, приснилося.
Я звівся на лікті, виглянув у вікно. За тьмяним склом виднілась частина якогось подвір’я. Збоку примостився кіоск. Мимо вагона пройшли, перемовляючись, двоє чоловіків. Я збагнув: потяг стоїть на якійсь станції – і спитав, де ми.
– Ковель, – сказав мій сусіда.
Він сидів, звісивши ноги з постелі, мовби також намагався щось пригадати.
– Напевне, розбудив вас своїм криком? – спитав я. Сусід чи то не розчув, чи не схотів казати неправду. Я оглянувся. Раптом подумав: чули інші пасажири чи ні? Навпроти, на боковій лавці, спала, звісивши руку до самої підлоги, молода дівчина. Нижня губа в неї так відвисла, що, здавалося, теж от-от торкнеться підлоги. Зверху мирно посапував, одвернувшись до завішеного вікна, товстий дядько у чорній майці. Наступне бокове купе тонуло у напівсутінках. Я задер голову – сусід зверху наді мною теж спав. Отже, не так вже й голосно я кричав.
«Хіба це важливо?» – подумав я і зрозумів, що мені просто неприємне це нагромадження тіл у переповненому вагоні, дратує задуха і мішанина запахів, яка робить повітря кисло-застояним. Доведеться терпіти (бо заснути навряд чи зможу) півгодини, а то й більше. Напевне, більше. Я зиркнув на годинник. Чверть по другій. Якраз час для сну. Тому такий безпробудно сопучий вагон. Наче ковальський міх, який не можна спинити. Дратувало і світло з перону, чомусь ніхто не здогадався опустити чорну завіску, що стирчала зверху вікна.
Я звівся на ноги і шарпнув її руками з обох боків.
– Даремно, – озвався сусід. – Пробували.
Тепер він розгойдувався, заклавши руки за шию, мовби хотів зрушити вагон з місця. І це безглузде розгойдування теж стало дратувати мене. Я підвівся і, мимоволі потягнувшись, аж хруснули кістки в плечах, пішов проходом. Вагон спав, лише в одному купе вовтузилася якась тітка, щось шукаючи у величезній полотняній валізі й стиха постогнуючи при цьому. Мабуть, сіла щойно, в Ковелі.
У відчиненому провідницькому купе нікого не було. Подушка, синя шерстяна ковдра, на подушці – розгорнута книжка. На ковдрі біля стіни барвистим метеликом примостився легенький ситцевий халатик, певне, щойно скинутий з пліч. І враз я пригадав свою розмову з провідницею, коли та прийшла збирати квитки. Виразні, кольору темної сливи очі чомусь стали наполоханими, коли я сказав, що я юрист, працюватиму в суді. Смішна вона, ця дівчина. Либонь, суддя для неї – щось високе і поважне.
Провідницю я побачив внизу на землі. Вона повернула голову на звук моїх кроків, і в тьмяному поблискуванні пристанційного ліхтаря, що синювато-жовтим оком байдуже позирав на вагон, раптом, здавалося, майнула тінь від великого чорного птаха, так несподівано спохмурніло, ба, навіть стало зляканим її обличчя. Наче я, з’явившись, направив на неї пістолет і зажадав змінити курс потяга.
– Не бійтеся, – сказав я, здивований такою реакцією на мою появу. – Гаманця мені не треба, вашого життя тим більше.
– Хто вас знає, – вона ніби оговталася від несподіваного переляку.
– Не треба, не треба, – запевнив я. – Інакше хто мене висадить у Старій Вишні?
– Самі зійдете.
– Та я ж не знаю, коли ми її проїжджатимемо.
– Вже скоро. Хвилин сорок лишилося їхати.
Вагон шарпнуло. Раз, удруге. Зрештою потяг за третім разом зрушив з місця.
Провідниця стояла внизу, мов закам’яніла, і дивилася кудись уздовж потяга, який полишав її на пероні.
– Ви що, збираєтеся тут ночувати? – здивовано спитав я.
Лише тепер вона стрепенулася, мов підбитий птах, що все ж наважився злетіти, змахнула руками-крилами і побігла навздогін за потягом. Я простяг їй руку, міцно вхопив за тонкі холодні пальці, стиснув усю долоню і буквально втягнув до вагона.
– Що ж ви так? – докірливо промовив я. – Могли…
Я затнувся на півслові. Дівчина плакала, намагаючись з усієї сили сгримати глухе ридання.
– Що з вами?
Я розгублено тупцяв біля неї, не знаючи, що робити в цій ситуації. Раптом провідниця зойкнула, наче хтось невидимий взявся душити її, і припала мені до грудей, здригаючись усім тілом.
«Ну й халепа, – подумав я. – Істеричка вона чи що? А може, щось трапилося, доки я спав?»
Потяг уже мчався на всіх парах. До відчинених дверей залітав холодний вітер, такий холодний, наче літо за стінами потяга раптово помінялося на зиму чи принаймні осінь. А може, це тому так, що дівчина, котру я тепер тулив до себе і став мимоволі гладити її плечі, аби хоч якось заспокоїти, була вся теж холодною, наче її щойно вийняли з заморозника.
Взагалі я не лізу за словом до кишені. Але тепер я чомусь не міг видобути жодного не те що слова – навіть звуку. Потяг тим часом проминув місто і вистукував свою монотонну пісню серед поля.
– Давайте зачинимо двері, – нарешті сказав я.
– Пробачте, – прошепотіла вона, відриваючись від мене, та так різко, ніби щойно усвідомила, що притулилася до чогось гидкого.
Вона мовчки зачинила двері, причому якось із острахом, чи то боялася випасти, чи остерігалася чиєїсь невидимої руки з-за дверей. Мовчки, не кажучи ні слова, пройшла всередину вагона.
Я ще трохи постояв, потім рушив і собі. Провідниця сиділа у своєму купе, коли я проходив повз прочинені двері.
– Пане суддя! – гукнула вона.
Мене відразу розсмішило таке звертання. Я став у дверях купе і пожартував, що, доки ми доїдемо до Старої Вишні, може, встигну її засудити, якщо є, звичайно, за що. Нехай лишень признається у своїх гріхах.
Вона сумно поглянула на мене і сказала:
– Не встигнете. Це було б дуже довго.
– Дуже довго – що?
– Розповідати.
І, так само дивлячись кудись убік, мов боялася зустрітися очима чи, швидше за все, соромилася невисохлих сліз, сказала чи то й звеліла:
– Ідіть, ще подрімайте трохи. Ну, йдіть, чого ж ви… Я розбуджу.
Я знизав плечима і рушив до свого місця. «Вона таки чомусь боїться мене», – подумав дорогою. Вагон так само важко дихав. Спав і мій старий сусід. Чи, може, вдавав, що спить. Я сів на лавку, притулився спиною до стіни і собі заплющив очі. Щось щемливе підкотилося мені до горла. Ще за якихось двадцять-тридцять хвилин я опинюся в Богом забутому містечкові. І ледь я подумав про це, відчув ще й інше: смертельно не хочеться туди приїздити, відбувати тих три роки за направленням.
Я побачив лице Валерії, в її чудових волошкових очах – здивування, біль і образа. Як вона чекала тих кількох слів, які я мав сказати…
Розтулив повіки. До біса згадки. Я вчинив щиро, між нами все перегоріло, і якби я сказав: «Хочу, щоб ти була моєю дружиною», – чи ще якісь, близькі за змістом, слова, вони були б першим реченням епілогу до нашого кохання і наших почуттів, а епілог, як відомо, довгим не буває, він мусить поставити крапку в будь-якому сюжеті. Лишалося хіба що одружитися, аби лишитися у Львові, аби просто лишитися, зачепитися, як казали у нас на курсі. Але піти на таке я був не здатен. Я відчував, що не здатен і на інше – приїхати й написати Валерії, що кохаю її чи ще щось. Наприклад, що мені там сумно, навіть якщо буде сумно, нудно чи ще якось там насправді. Взагалі нічого не напишу, хоч і обіцяв це при прощанні. Але ж обіцяв, обіцяв, обіцяв, від цього нікуди не дітися, як і від прибуття до Старої Вишні, подумав я. Це порівняння мене здивувало. Наче я не довіряю самому собі, от як виходить.
Зненацька я пригадав свій сон. Ніколи не надавав значення снам, але тут відчув, начебто у сні є щось, чого я не можу пригадати. Ну, біг до якоїсь споруди, але до якої? Навіщо і звідки? Але ж це сон, подумав я. Дарма шукати у ньому змісту, тим більше якихось деталей.
І знову перед очима з’явилося обличчя Валерії. Тільки інше – тієї останньої ночі в Луцьку, при місячному світлі, яке падало на ліжко, де ми востаннє кохалися. Може, вона сподівалася, що те примарне світло, впавши на її голе тіло, розпалить мене по-справжньому, як було колись. Але тієї, останньої ночі я був такий як був, і обличчя Валерії нагадувало мені мертвотно-зелену маску відьми з якогось зарубіжного кінофільму.
* * *
Ми приїхали до Луцька вже після того, як проти свого прізвища на дошці, де вивісили списки розподілу цьогорічних випускників, я спіткнувся об фразу: «Направити в розпорядження Волинського обласного суду». У цьому не було нічого дивного, бо ж я родом з Волині, де й досі живуть мої батьки. Хоча мене мали залишити у Львові, в одному з районних судів. Приїхали сюди, бо раптом виявилось, що у Валерії є родичі в Луцьку, а їхній сусід працює в обласному суді.
Ми тоді ходили вулицями старовинного міста, де я мав жити віднині. Сюди, як стояло у підтексті нашої поїздки, мав забрати Валерію. Вона захоплювалася містом, а швидше – переконувала мене, яке воно прекрасне, майже нічим не гірше Львова.
Я знав – не заберу її. Чи не знав? Чи удавав, що не знаю? Чи не знав – удавав, що не знаю, чи не знав – удаю або ж ні.
Була й зустріч із сусідом, уже про мене поінформованим: Валеріїні родичі запросили його і добряче почастували. Зустріч в обласному суді із заступником голови. Дорога додому з сусідом, яка пролягала через кав’ярню «Старий замок». Балаканина пана судді про власне дитинство, яка сповнювала мене нудотою, аж я, аби її не слухати, почав думати про те, як ми проведемо з Валерією цю ніч у чужій оселі. Як нам постелять – разом чи окремо? «Мій наречений», – сказала Валерія. «Який не стане чоловіком, – спало мені на думку, – але вже давно фактично є чоловіком, і тепер думав про двісті п’ятдесяту чи триста п’ятдесяту спільну ніч, шкода, що я не рахував». Чи останню, я ще тоді не знав. Коли точніше – не вирішив.
Нам таки постелили разом, у маленькій кімнатці, що колись була дитячою. Від тих часів лишилася етажерка з іграшками, килимок на стіні.
Я вже вкотре мав змогу спостерігати, як поволі роздягається Валерія.
Одночасно я отримав нагоду ні про що не думати, а спостерігати за священнодійством цього вмілого роздягання. Спостерігати за повільним наближенням до ліжка. Але фільм, який дивишся не вперше, не здатен викликати тих же емоцій, що й першого разу.
Коли вже я пригорнув «мою наречену Валерію», трапилася дивна подія. У вітальні задеренчав телефон, а потім у двері тихенько постукали. Господиня спитала, чи ми вже спимо, і коли Валерія відповіла «ні», сказала, що мене кличуть до телефону.
– Георгія? – здивувалася Валерія і, отримавши підтвердження, зашептала до мене: – Ти комусь давав їхній номер?
– Я навіть не знаю, який у них номер, – відповів я.
– Тоді не зрозуміло, – сказала Валерія і сама рішуче встала, накинула на голе тіло передбачливо захопленого халата і пішла до телефону. Правда, дуже швидко вернулася і здивовано сказала, що просять таки мене, притому голос чоловічий.
Довелося вставати, натягати штани і накидати наопашки сорочку. Але, коли я взяв трубку і сказав: «Слухаю», – помовчавши кілька секунд, трубку на другому кінці дроту поклали.
– Вибачте, – сказав господині, котра з’явилася у вітальні.
– Будь ласка, – чемно відповіла вона.
Подумки я лайнувся, тоді повернувся до Валерії, а вона влаштувала допит, кому я давав номер.
– Цікаво, кому я міг давати, коли ці два дні весь час був з тобою.
– Може, до того, у Львові? – спитала Валерія.
– А ти мені його називала, цей чортів номер? – я аж розгнівався.
– Ні, – Валерія здивувалася ще більше.
Відчуваючи, що вона буде мучитися ще довго, а то й зовсім не засне, я виклав свою версію: помилилися номером, телефонували до якогось іншого Георгія, а господиня просто зреагувала на ім’я і покликала мене. Валерія погодилася, що так могло бути, і притулилася до мене – спершу несміливо мовби, потім щільніше і щільніше. Я почав пестити її, хоч і робив це без особливої пристрасті. Тоді вона й сказала, що хоче відчути місячне сяйво.
