Текст книги "І прибуде суддя"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

– Так от, Георгію, я це усвідомлювала, не треба пестити мої пальці, зараз у вас відпаде охота до цього. Минали роки, я закінчила школу, вступила до університету. Там закохалася в одного хлопця, свого однокурсника, і зазнала пекельної муки, себто була брутально зневаженою, а згодом мене відштовхнули остаточно. Я повернулася додому, вчитися разом з ним було нестерпно. І тоді зрозуміла, однієї темної, схожої на теперішню, осінньої ночі, що мені належить робити. Ти бачив нашого сусіда, отого пузатого Петра? Бридкий тип, авжеж. Він був перший, кому я віддалася. У німого Максимка є старший брат, теж німий, там вся сім’я німа, він був другим. Потім був і Максимко, але то вже потім.

Не закривай мені рота, Георгію, я все одно розповім. І вона розповіла. Про те, як зустріла його, його, його, ім’я не має значення, він зрозумів суть її по-собачому відданого прохального погляду. Він запропонував стати його коханкою, таємною коханкою, вона приходитиме в чужий дім за його сигналом, а весь інший час удаватимуть, що незнайомі, бо він місцевий.

Авжеж, він виявився садистом. Тепер їх двоє, він і його брат.

А третя – її, Ґлорії, мати. А четвертий – батько. Бо якось вона їм розповіла, куди ходить на всю ніч – час від часу. І після повернення вони теж б’ють її. Мусять бити дочку – хвойду, брудну, прости Господи, авжеж.

– От і все, Георгію, я піду, – сказала Ґлорія.

Я лежав, наче мертвий. Я й був мертвим. Але тільки доти, доки вона не підвелася й не вийшла з кімнати. Я встиг кинутися і постукати у вікно, мимо якого вона проходила. Ґлорія спинилася. Вона стояла під вікном так довго, що мені здалося – вона перетворилася на крижаний стовп. Все ж Ґлорія вернулася. Ледве вона зайшла, я погасив світло, пішов їй назустріч, боячись розминутися.

– Спасибі, – прошептала вона.

Ніч. Густа темрява. Я дослухаюся до дихання Ґлорії. Тихенько встаю і, похапцем одягнувшись, виходжу надвір, бо тиша, яку порушує ледь чутне дихання, до якого треба дослухатися, нестерпна.

Але надворі ще тихіше. Надворі суцільна темрява і жодної зірки над головою. Важезні хмари притискають місто до землі. Я йду вулицею і виходжу нарешті на знайомий пустир. Тут ще тихіше. Я жду. Чекаю кроків, а тиша наче сміється з мене. Сміється беззвучно, але так зухвало, що я затуляю долонями вуха.

Повернувшись, я скрадаюсь серце готове вискочити з грудей. Єдине, чого я боюся і водночас прагну на цьому світі цієї глухої ночі, – аби Ґлорії не було в моїй кімнаті, на моєму ліжку.

Але вона є. Вона прокидається від мого дотику.

– Боже, який ти холодний, – шепче. – Ти що, виходив надвір?

– Ні, – кажу. – Це моя душа замерзла без тебе.

Ґлорія тихенько задоволено сміється.

– Я б на твоєму місці зневажала мене, – шепче вона.

Затуляю її рота рукою. «Я на своєму місці», – шепчу. Вона розтуляє губи і легенько кусає мої пальці.

8 грудня

Ранок. До біса всі на світі таємниці, кажу я собі, до біса, коли у мене є Ґлорія. Хоч і розумію, що не зможу уявити її поруч себе в ролі… Саме так, у ролі дружини.

«За що, Боже, – шепчу дорогою на роботу, – за що ти змусив мене закохатися саме у Лору?»

Мені відповідає хор янголів. Хор янголів летить співаючи над Старою Вишнею.

Мій кабінетик радо мене вітає. Але сісти за стіл я не встигаю. Телефонний дзвінок і незвично хрипкий голос Миколи Мефодійовича: «Зайдіть».

У його кабінеті я довідався страшну новину: цієї ночі наклав на себе руки найстарший суддя нашого районного суду Микита Григорович Бушняк. Повісився у власному саду. Щойно дзвонила дочка.

– Щойно дзвонила дочка, – повторюю раптово омертвілими вустами.

– Що ви сказали? – перепитав голова суду.

– Так, нічого.

Голова суду сказав, що я переходжу в розпорядження судді Кушка і маю допомогти в організації похорону: завтра забрати тіло з моргу, чимось підтримати сім’ю.

– Але чому він повісився? – спитав я перш ніж вийти з кабінету.

– Я б теж хотів це знати, – сказав Микола Мефодійович. – Причин мовби не було. І на здоров’я не скаржився.

– А яка у нього сім’я?

– Дружина, дочка, зять. Зять директором заготконтори працює, він ним не раз хвалився. Хоча чужа сім’я… – І раптом він щось згадав, якось напружився весь. – Правда… Правда, останнім часом Микита Григорович якось дивно себе поводив. Чогось йому здавалося, що ми хочемо достроково на пенсію спровадити. Двічі або тричі мені на те натякав. Я його запевнив, що про це й мови не може бути. Та й до закінчення терміну суддівства всього два роки залишалося. Може, й справді вбив собі щось у голову? – І, не отримавши відповіді, він змахнув рукою. – Добре, йдіть.

Я вийшов до приймальні і там спіймав себе на думці, що дивлюся на секретарку так, наче вперше її бачу. Мені навіть захотілося спитати, хто вона така?

– Чому ви так на мене дивитеся? – спитала натомість секретарка.

– Як?

– Ніби я перед вами чимось завинила.

– Вибачте, – пробурмотів я.

За дверима я мало не скрикнув, бо пригадав, як десь тиждень тому, це було за день чи два перед тим фатальним вечором, коли я зустрів Нілу Трачук, зіткнувся у приймальні з Микитою Григоровичем. Мене тоді вразив його погляд – відсутній і винуватий водночас.

«Вже недовго чекати», – сказав він тоді, розминаючись зі мною.

«Про що ви?» – спитав я.

«Хіба ви не знаєте?» – він поквапно відвів погляд.

«Про що я маю знати?»

Це питання так і повисло в повітрі. Микита Григорович, суддя Бушняк, відчинив двері до кабінету голови суду.

«Що він мав на увазі?» – подумалося тоді.

Тепер я знав. Знав і не міг повірити.

Опівдні того ж дня. Двоє заплаканих жінок – одна огрядна, з виразними слідами колишньої вроди, дружина Бушняка, і дочка, розкішна блондинка, котру не псували навіть сльози, розповідають нам із суддею Кушком про дивну поведінку чоловіка і батька останнім часом. За характером спокійна, врівноважена людина, він раптом став різко мінятися. Міг ні з того ні з сього спалахнути, сказати грубе слово. Раптом встати з-за столу, скинувши на підлогу тарілку. Або навпаки, як це бувало у вихідні, сидіти цілий день мовчки, втупивши погляд у стіну. Якось дружина помітила, як він встає вночі і кудись іде. Вона злякалася й вирішила прослідкувати за ним. Чоловік вийшов у сад і довго сидів там на лавочці, дивлячись чи то на зорі, чи невідомо куди. Стояла пізня осінь, а він вийшов в одній сорочці. Дружина Бушняка не знала, чому вона в перші хвилини мовби заціпеніла, і собі стояла на порозі, не в силі вимовити й слова. Зрештою вона отямилася і покликала чоловіка. Він встав і мовчки пішов до хати. Обминув її так, мовби її зовсім не існувало. Вже в спальні, на питання, що з ним, не відповів, сказав тільки, що хоче спати.

– Це був єдиний раз? – уточнив я.

– Так, вставав лише раз.

– Коли то було? – спитав я, холодіючи від якогось страшного передчуття, назви якому я не знав… Начеб от-от мала обвалитися на нас чотирьох стеля.

– То було… Зачекайте, пригадаю. То було в ніч з понеділка на вівторок, три тижні тому.

«Отже, саме тієї ночі, коли наклала на себе руки Ніла», – подумав я.

Вони раптом злякано подивились на мене. Всі троє.

– Вам недобре? – сказала вдова Бушняка.

«Я, мабуть, зблід», – подумалось мені.

– Здається, серце стиснуло.

Вони заметушилися. Вдова принесла валідол. Я поклав пігулку під язик і оглянув кімнату, заставлену добротними меблями. На стіні цокав старовинний годинник. Дивно, що я досі не помічав, начеб не чув цього цокання.

Вечір того ж дня. Я вертаюся з суду і дорогою завертаю на пустир. Мене тягне сюди, як злочинця на місце злочину. Але я не злочинець. Так, тепер у мене немає жодного сумніву. Суддя Бушняк повісився, аби звільнити мені місце. В чому я можу себе звинуватити? Я не просив його про те, жодним словом на це не натякнув. Думка про самогубство, судячи з усього, зріла в нього давно. Вчора він перед сном попросив дружину нагріти чаю і посидіти з ним, налив їй також. Потім йому захотілося вишневого варення. Поки вона ходила за варенням, висипав їй у чашку снодійне. Ось чому вона не чула, як він вставав, виходив у сад, де накинув зашморга з краватки, заліз на стару яблуню… Ось чому дочка вранці, налякана тишею у спальні, не могла довго добудитися матері.

– А де тато? – спитала дочка, коли мати нарешті розплющила очі.

Я стою на пустирі й не ставлю собі вже тих питань, які турбували мене протягом цього дня. «Чому? Навіщо?» «Аби я став суддею» – ось яка відповідь. Але тепер мені очевидна й інша відповідь. Хтось наказав судді Бушняку накласти на себе руки. Я знаю, що мушу про те дізнатися, як і про всі інші таємниці. І вперше думаю: а що, як розгадка зовсім не така, як я гадав досі?

Той же вечір. Ледве я переступаю поріг своєї кімнати, як потрапляю в обійми Ґлорії. Вона обціловує мене і крізь сльози питає, де я був, каже, що тривожилась за мене і вже хотіла йти шукати. Я обіймаю її, я тулюся до її понівеченого тіла, до якого віднині не посміє торкнутися жоден негідник. Обціловую обличчя, що здається невимовно вродливим.

– Пробач, моя рідна, – шепчу. – Зі мною нічого не могло статися.

«Так, зі мною нічого не могло статися, – думаю я. – Не для того ж мене хочуть зробити суддею, щоб дочасно вбити».

Лорине волосся п’янко пахне м’ятою. Вона його вимила, готуючись до мого приходу.

І раптом я пригадую маленьку ванну кімнату. І репродукцію з картини Босха на стіні. Такої ж картини, як і в тому будинку, де я двічі був ув’язнений. З якого мене виштовхнули, саме так, виштовхнули, намагаючись переконати, що жодної таємниці не існує. Я дивлюся на Ґлорію і з жахом усвідомлюю, усвідомлюю остаточно: вона причетна до всього того, що відбувається довкола мене.

– Хто вони? – питаю, дивлячись їй у вічі.

– Про що ти, Георгію?

Я грубо відштовхую її і кидаюся бігти. Добігаю до літньої кухні, шарпаю за двері. Так і є, на дверях замок. Я біжу назад і влітаю до кімнати, простягаю до Ґлорії долоню.

– Ключа!

– Якого ключа?

– Від кухні.

– Треба піти принести. Але навіщо він тобі?

– Ключа! – ричу я.

Ґлорія злякано відсахнулася, але слухняно вийшла і за хвилинку чи дві таки принесла ключа.

Я ввірвався до маленької кімнатки. Було душно і вогко. Ґлорія милася, напевне, годину чи дві тому. Я різко повернувся. Потвора Босха на дверях виклично шкірилася до мене. Вдарив по ній кулаком і, обдираючи нігті, почав здирати. Це вдалося не відразу, і все ж клапті цупкого паперу таки впали на підлогу.

«Цікаво, про що тепер думає Ґлорія?» – раптом подумав я і поволі, заточуючись, вийшов надвір.

Бездонне, нескінченне небо схилилося над моєю головою. Всесвіт, якому байдуже до моїх почуттів, переживань, до того, що загинула ще одна людина. Миготіли далекі недосяжні зорі. Відчуття, що я маленька порошинка, було таким реальним і страшним, що я навіть не замкнув дверей і поспішив до кімнати. Але Ґлорії там не було. І не буде, холодіючи, зрозумів я. Мою здогадку підтвердив маленький шматок паперу, який білів на столі. Це був аркуш з відривного календаря, що висів біля ліжка – подарунок господарів дому. Вівторок, день завтрашній. Ґлорія відірвала його достроково. Я перекинув аркушик і прочитав на звороті по боках дитячого віршика: «Якщо хочеш, щоб я повернулася, не став жодного питання і нічого не шукай».

Маленькі літери стрибали у мене перед очима. Дрібні, наче макові зернята, вони раптом почали розпливатися, потім рости, заповнюючи стіл, цілу кімнату.

28 лютого

У моєму житті відбулися неабиякі зміни. Через неповних три місяці після смерті Микити Григоровича я вертався з Луцька до Старої Вишні вже повноправним суддею районного суду. Мене щойно затверджено Указом Президента разом зі свіжоспеченим суддею з іншого району. Після того я дав бенкет у ресторані для керівництва обласного суду. «Гавкнула» місячна зарплата, заощадження, доведеться їхати в село, просити в батьків грошей на прожиття.

Місяць тому з головою цього суду я мав трохи дивну бесіду. Разом з Миколою Мефодійовичем я приїхав до Луцька, щоб відбути усі необхідні формальності. Микола Мефодійович дав мені щонайліпшу характеристику. І ось ми в просторому аскетичному кабінеті. Після перших ознайомлювальних речень голова облсуду, високий худорлявий чоловік, спитав, чи готував я себе до роботи саме суддею.

– Так, – відповів я. – Давно, з самого дитинства.

Це його зацікавило, і він попросив розповісти, коли саме виникло бажання стати суддею. Я задовольнив його цікавість і розповів, що у дитинстві став свідком, як безневинно засудили мого родича, чоловіка моєї рідної тітки, звинувативши його у вбивстві нашої сусідки.

– Чому ви вирішили, що ваш родич не міг її убити?

Голова суду так пильно і колюче подивився на мене, аж я знітився і пожалкував, що сказав правду.

– Він не міг убити, – сказав я. – Не міг убити, бо був доброю і чесною людиною.

– Буває, що вбивають навіть добрі й чесні люди, – сказав голова обласного суду і чомусь попросив розповісти детальніше про обставини тієї справи. Виявилося, що я міг оповісти не так і багато. Вранці моя мама (було це взимку, навіщось уточнив я) пішла позичити в тітки Марії тертку, бо наша десь поділася, й побачила господиню посеред хати зарубаною. Тітка Марія за два роки перед тим поховала чоловіка. Той довго терпів біль у животі, як виявилося, апендицит, коли ж здався і його завезли до райцентру, де й зробили операцію, вона була запізнілою, дядько мав перитоніт, і через чотири дні він помер. Я не знав, навіщо розповідаю худорлявому чоловікові переді мною про ці деталі, але з кожним новим реченням став дедалі більше хвилюватися.

Згодом до села приїхала міліція і слідчі з районного центру. Вони й встановили, що на сокирі, яка належала тітці Марії і лежала поруч із убитою, були відбитки пальців дядька Івана. Він спочатку твердив, що просто незадовго перед тим позичав сокиру у своєї сусідки. А потім признався, що зарубав її заради грошей, які вона виручила за продану корову. Він побачив уранці, як вона вирушила кудись. Подумав, що йде до дочки на другий кінець села, але тітка Марія чомусь швидко вернулася, саме коли він шукав гроші у її куфері, що стояв у коморі. Там же поруч лежала й сокира. Він, мовляв, зарубав тітку Марію і став шукати далі, але тітка Марія заворушилася, почала підводитися, і він просто втік, полишивши сокиру і так і не знайшовши грошей.

– Чому ви вважаєте, що він не міг вчинити злочину, якщо цей чоловік сам у всьому зізнався? – спитав тепер голова обласного суду.

Я подивився на нього і вперше відчув – не знаю, що відповісти. Бо не можу розказати йому про те, як дядько Іван гладить мене по голові, бере на руки, витирає слину, дає цукерку, вчить ходити мене, чотирирічного нездалого хлопчака, на якого, калічку, вже всі, навіть батьки, махнули рукою, змирившись із нещастям. Як вчить мене, ще старшого, нещасного заїку, позбавлятися цієї вади і правильно говорити. Часом мені здається: то не вчителька, а дядько Іван заходить до класу і каже: «Діти, цієї чверті у нас з’явився ще один відмінник». Чому ж я мовчу і не розповідаю про все це? І тут я з жахом відчуваю, що вперше, в цьому казенному кабінеті, перед цим худорлявим, напевне хворим чоловіком, не вірю у невинність дядька Івана. Відчуття, що я втрачаю опору, таке зриме і фізично, що я хапаюсь рукою за край стола.

І бачу, як у потязі, що починає вже набирати швидкості, хоч ще й поволі, хтось із-за спини провідниці, Людмили Черняк, виглядає, дивиться у темряву, а потім щосили штовхає її у спину, виштовхує вниз. «Той хтось – хто він такий?» – хочу спитати я невідомо кого і раптом розумію, що питати не треба, що вже знаю відповідь, бо то я сам. Я сам, але мушу про це мовчати, я мушу й собі стрибати вниз, мушу бігти до станції, де й зустрівся із «жебраком».

Я біжу і біжить за мною темна серпнева ніч, холодна, не літня, швидше осіння, а то й зимова, така вона холодна. Я біжу, а назустріч мені з іншої темряви вже виходить «жебрак».

– Ви не маєте що сказати?

Мені захотілося підвестися і вдарити його. А тоді вже бігти, бігти світ за очі. Але я не міг цього зробити. «Я буду суддею», – самими губами прошептав я. Не знаю, чи він почув.

– Добре, йдіть і почекайте у приймальні.

«Чи відчуває він, що зараз коїться в моїй душі?» – подумав я, але озирнутися не зміг.

Я сів на стілець, поруч із якимсь поважним чоловіком. Він сидів і ворушив губами, може, повторював чи запам’ятовував те, що мав сказати голові суду.

Схилившись над столом, гортала папери секретарка – жінка середніх літ.

Я уявив на її місці Ґлорію, коли я буду сидіти в цьому кабінеті, то неодмінно посаджу її до себе в приймальню. Вона мусить погодитися. «Тоді вона не буде твоєю дружиною», – підказав мені хтось. А хіба вона й так буде? Поставивши це питання, я здивовано озирнув себе.

Костюм, у який я сьогодні вранці зодягнувся, був пошитий бездоганно. Я давно не вдягав його і, побачивши себе в дзеркалі, лишився задоволеним.

Тепер же мені здалося, що я сиджу роздягнутим. Зрештою, хіба не так воно й було? І роздягнув мене цей худорлявий чоловік, що зараз, напевно, вирішував мою долю, тільки спочатку сказав, що костюм у мене насправді не дуже добротно пошитий, зовсім не гарний, а таке собі старе дрантя.

Треба було шукати якийсь вихід. Може, заговорити з секретаркою або з цим чоловіком, котрий сидить поруч зі мною, щось беззвучно шепоче, нервово сплітає і розплітає пальці і, швидше за все, сам собі виносить вирок?

– Котра година? – спитав я.

– Ви щось сказали?

– Я спитав – котра година?

– У мене нема годинника.

На моє запитання відповіла секретарка, я подякував і тут відчув, що рішення, яке приймуть щодо мене, вже не має для мене ніякісінького значення. Треба тільки про нього не думати, переключитися на щось інше. Я так і зробив.

Приймальня стала лісом, по якому я вів незнайому мені жінку і поволі, з кожним кроком роздягав її. Падали на землю шубка, кофта, джемпер, сукня, ще одна сукня, комбінація, ще одна комбінація, нічна сорочка, ще одна сорочка. Ми ж обоє навіть не озиралися на них і вперто простували далі. Боляче хльоскали по щоках соснові гілки. Але ж у мене руки зайняті, подумав я і взявся скидати чергову одежину з цієї дивної жінки. Однак одягу на ній було так багато, що я зрозумів: остаточно роздягнути її мені не судилося. Треба хоча б довідатися – хто вона? Я намагався зайти поперед неї, але це не вдалося. Вона стала бігти, а я лишився на місці. Її сховали дерева, а я все стояв і стояв.

Тут я побачив, що назустріч мені біжить інша жінка. Біжить, спотикаючись, по снігу. Звідки тут сніг, думаю я і розумію: то ж мама. Зараз вона скаже, що вбили тітку Марію.

Я отямився і поводив очима по приймальні. Жінки за столом не було. Коли ж вона встигла вийти? Може, її не було зовсім? Чому не виходить так довго Микола Мефодійович? Чоловік поруч мене все ще ворушив губами. «Перестаньте», – прошептав я. Він здивовано подивився, я встав і пішов до дверей, щоб сказати: я відмовляюся бути суддею.

У дверях я зіткнувся з Миколою Мефодійовичем.

– Все гаразд, – сказав він. – Вітаю.

– Дякую, – видушив із себе я.

Проте коли ми вийшли із будинку суду, він повідомив те, що я й так знав: голова був проти моєї кандидатури, йому, бачте, не сподобалась моя розповідь. Я, виявляється – так йому здається, – можу бути необ’єктивним. У мене заданість на справедливість. Мій шеф ледве вмовив його.

– Не треба було нічого розказувати, – м’яко дорікнув Микола Мефодійович.

Я згодився. Ми пішли до готелю. Дорогою я став пригадувати свою розповідь і подумав, що сьогодні я зрадив дядька Івана.

«Краще б я був лишився ідіотом», – подумав я.

У готелі я дістав із «дипломата» аркуш паперу і сів писати листа Валерії. Я повідомляв, що прибув до Луцька, і просив її теж приїхати. Можна було зателефонувати, але тоді вона приїхала б, чого доброго, взавтра. А взавтра я ще буду в Луцьку.

Микола Мефодійович нагадав, що нам пора іти обідати.

– Хіба не вечеряти? – спитав я.

– Ні, ще тільки друга година, – сказав мій шеф і спитав, чи я не проти, якщо ми запросимо одного працівника обласного суду.

Я був не проти. Ми спустилися вниз, і тут я побачив міжміський телефон-автомат. Я підійшов до адміністраторки і купив жетона. Попросив Миколу Мефодійовича зачекати. Зайшов до кабіни, для чогось озирнувшись, набрав номер.

Озвалася мати Ґлорії. Я попросив передати дочці, що приїду пізно ввечері. Нехай Лора чекає мене в моїй кімнаті, маю сказати їй щось важливе. Так і сказав – у моїй кімнаті. Хоч знав, що сьогодні до Старої Вишні я не повернуся.

– Добре, передам, – сказала мати Ґлорії. – Передам, якщо тільки вона прийде. Вона мала заночувати у тітки.

Я похолов. Міцніше стис трубку.

– У тітки? Хіба вона ночувала коли-небудь у тітки?

– Я ж вам уже казала…

– Ви мені вже брехали, – безжалісно сказав я. – Але сьогодні, чуєте, сьогодні Ґлорія мусить бути вдома. Ви мене чуєте?

Лорина мати довго мовчала. Крізь скло кабіни я побачив, як Микола Мефодійович пішов назустріч якомусь чоловікові, привітався з ним, заговорив. Потім він підійшов до мене і щось сказав. Я зрозумів, хоч і не розібрав слів, що вони чекатимуть мене в залі ресторану.

– Я не знаю, де він живе, – нарешті сказала мати Ґлорії.

– Дякую. До побачення.

– Я справді не зна…

Я повісив трубку. Далі її слова не мали аніякісінького значення. Можна було попросити, щоб вона сходила до того бісового побуткомбінату, адже зараз тільки обідня пора, але на таке приниження я піти не міг.

Я відчинив двері кабіни, як раптом спинився. Так, зараз лише обідня пора, але звідки ж мати Ґлорії знала, що дочка не ночуватиме вдома, а піде до коханця? Виходить, Ґлорія сказала їй про це вранці, йдучи на роботу? Ми попрощалися з нею десь о шостій ранку, вона вислизнула з моєї постелі, тепла і щаслива, обцілована на прощання, двічі насичена цієї ночі. Микола Мефодійович заїхав за мною о сьомій. Ґлорія йшла на роботу десь о пів на восьму. І тоді ж сказала матері, що не прийде ночувати? Чи подзвонила пізніше? Невже я маю справу не лише з фізичною калічкою, але й потворою в душі, бездушною лярвою, котра відразу, ледве спекалася одного коханця, побігла до іншого?

Я ступив крок, спинився, рушив далі, знову спинився, поводив безтямними очима по готельному вестибюлю. «Як же мати Ґлорії ненавидить свою дочку», – подумав я.

Мені не хотілося ані їсти, ані пити. Проте я зайшов до зали, підійшов до столу, за яким сиділи Микола Мефодійович і його знайомий. Я привітався і дізнався, що переді мною суддя такий-то.

Суддя такий-то навіщось був потрібен Миколі Мефодійовичу. Я сів, налив у склянку мінеральної води і випив.

– Що ви хочете замовити собі, колего? – спитав мене суддя такий-то.