Текст книги "І прибуде суддя"
Автор книги: Володимир Лис
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)
Дивна річ, коли я уявив, що маю під собою відьму, мене це чомусь розсмішило. Я гамував у собі той сміх, аби він не прорвався назовні, бо тоді Валерія могла образитись, і, гамуючи, кусав їй шию, та так, що вона аж скрикнула – од болю, а не від насолоди. Правда, потім сказала, коли було вже по всьому, що давно не приносив їй такого задоволення. Я поцілував її у щоку, а потім у покусане місце і поспішно притулився губами до подушки, бо міг засміятися знову.
«Чому ж не допоміг той її родич у Луцьку», – вкотре за останню добу подумав я. І вперше у грудях ворухнулася страшна підозра: це справа рук Валерії. Це її помста. Помста за те, що я так і не сказав тих давно очікуваних слів. Якби сказав, зараз спав би в її обіймах на розкішному старовинному ліжкові у їхній прекрасній львівській квартирі, а не тулився до стіни у пропахлому потом, сопучому і смердючому вагоні. З істеричною провідницею, що ледве не залишилась на чужій станції, а потім ні з того ні з сього зрошувала сльозами мою сорочку.
Раптом мені захотілося, щоб хтось у цьому сонному вагоні закричав уві сні, як недавно кричав я сам. Може, цей старий дідуган, що, незважаючи на свій давно пенсійний вік, преться невідомо куди, чи дівчина з одвислою губою. Я б зміг так само розбудити і заспокоїти. Але вони тихо сплять. Вони якщо й бачать сни, то солодкі й приємні, принесені добрими ангелами. А за вікном чорна-чорна ніч. Здається, що дорога до Старої Вишні нескінченна. А потяг падає у цю нудотну чорноту ночі, наче у глибоке бездонне провалля, летить і летить у нього і не може приземлитися.
* * *
Мене розбудив легенький доторк до плеча. Цього разу я моментально розплющив очі й побачив схилене наді мною обличчя провідниці.
– Вставайте, за п’ять хвилин станція, – сказала вона. – Тільки не засніть знову. Потяг у Старій Вишні зупиняється лише на хвилину.
«Отже, я таки заснув», – подумав я, підводячись. Дивно, таке враження, мовби спав дуже довго. Годилося б умитися, але яке це має значення. За півгодини, чи скільки там, спатиму в готелі, в такому маленькому містечку й до готелю, напевно, недалеко. А може, до ранку передрімаю на вокзалі, хоч там, швидше за все, не вокзал, а маленька станція, що зачиняється на ніч.
Я підхопив сумку і пружною ходою попрямував до виходу. Потяг уже сповільнював хід. Провідниця чекала мене у дверях свого купе. Її обличчя раптом здалося мені вродливішим, ніж було звечора.
– От і приїхали, – сказав я. – А я так і не дізнався, як вас звати.
– Навіщо це вам?
– Раптом ще зустрінемося?
– Людмилою мене звати. Ходімо.
Відімкнувши зовнішні двері, провідниця поглянула на мене. Я відсахнувся з несподіванки – така мука вихлюпнулася на мене з великих потемнілих очей, що раптом заповнили весь простір переді мною. Вона, безумовно, плакала, але не тільки це, не тільки, подумав я. Що ще трапилось, доки я спав? Ні, ще раніше. Пригадалася дивна поведінка цієї дівчини при виїзді з Ковеля.
– Скажіть, будь ласка, – провідниця говорила тихо, ледве шелестіла губами. – Можна вас запитати…
– Питайте, якщо встигнете.
– Ви читали Біблію?
– Біблію? – здивувався я. – Читав.
– Не пригадуєте – є там такі слова, такі слова… – вона затнулася, а потяг уже пригальмовував, – такі слова: «І прибуде суддя, а ти відійдеш»?
– Не пригадую, – відповів я. – Може, і є. Треба подивитись. Вибачайте.
«Надумала коли питати», – іронічно всміхнувся подумки.
– Це ви вибачайте, – здавалося, вона от-от знову розплачеться, але тільки мовчки відчинила двері. – Щасти вам.
– До побачення.
Потяг зовсім спинився. Я зістрибнув на землю. Озирнувся. Збоку бовваніли у темряві якісь приземкуваті споруди.
– Станція он там, – почувся голос провідниці.
Я озирнувся до неї. Людмила показувала рукою на будівлі, які перед тим потрапили в поле мого зору.
– Спасибі, – я привітно помахав їй рукою.
Щось наче зблиснуло на її щоці у тьмяному світлі тамбурної лампочки. Сльози? Чи здалося? Чого б їй плакати… Хоча вона така дивна і, видно, дуже сентиментальна. Щось питала про Біблію, про суддю. Ага, про те, що суддя відійде. Ні, здається, навпаки: вона відійде, коли прибуде суддя. Куди відійде? Дурниця якась. До того ж, я ще не суддя. А все-таки в неї непогане обличчя і фігурка дуже зграбна. «Шкода, що наша спільна дорога була такою короткою», – зненацька подумалося мені. Гм, вона відвернулася, немов ховаючи сльози. Знову сльози, невже вона плаче на кожній станції?
Рипнули буфери, потяг рушив. Поволі пропливали мимо затемнені вагони. Я лишився сам на сусідній колії.
Коли потяг зник за стіною ночі, переді мною була суцільна темрява. Я мимоволі озирнувся. Позаду, за коліями, ледь помітно проступало щось схоже на дерева. Швидше за все, місто з протилежного боку, за вокзалом. Хоча вокзалом, звичайно, ту халабуду, на яку показала провідниця, назвати можна хіба що умовно. Але чому вона не освітлена? У спину мені несподівано вдарив, мало не збивши з ніг, струмінь холодного, аж крижаного повітря. Вдруге за цю ніч мені здалося, що раптом настала зима. Це відчуття тривало, може, кілька секунд, але я відчув щось погрозливе і гнітюче у посвисті рвучкого холодного вітру. Ще раз мимоволі озирнувся. Дивним здалося те, що темрява погустішала, хоча очі мали б уже до неї звикнути. «Ну от іще, – подумав, – невже я до всього ще й страхополох?»
Я попрямував до вокзальної халабуди. Доки дійшов, кілька разів спіткнувся – спершу об рейку, потім об край перону, якщо тільки можна назвати пероном невеличкий п’ятачок перед станцією. Підійшовши до дверей, з усієї сили шарпнув за них. Раз, удруге.
Зачинено. Заглянувши про всяк випадок у вікна по обидва боки дверей, нікого, звісно, там не побачив. Лише контури якихось предметів проступали, у них можна було розпізнати столи і стільці, а під другим вікном виднілося щось схоже на лавку. Подумавши про лавку, я пошукав її очима тут, знадвору. Не знайшовши, зрозумів, що моєму становищу не позаздриш. Якщо не розшукаю лавки чи хоча б колоди, на якій можна було б перекуняти до ранку, то доведеться хіба що бігати довкола станції, рятуючись від несамовитого холоду. Чи спробувати знайти готель? Це все-таки ліпше, ніж мерзнути тут, вирішив я.
* * *
На розі станції я зіткнувся з чоловіком, що, мов чорна примара, вигулькнув переді мною. Це було так нагло, що я аж відсахнувся.
– Злякався? – глухим, надтріснутим голосом спитав незнайомець і так само жаско, аж у мене мороз пройшов по шкірі, засміявся. – Ха-ха-ха! Злякався! Ха-ха-ха!
Отямившись від переляку, я стояв, готовий дати відсіч чи навіть дорого продати життя.
Незнайомець раптом обірвав сміх. Тільки тіло його продовжувало, наче хто смикав за невидимі нитки, конвульсивно здригатися.
– Ви приїхали цим потягом? – спитав він по недовгій паузі. – 3 приїздом, пане… пане…
Він мовби щось намагався пригадати і не міг.
– Хто ви? – здивовано сказав я.
– Я? – чоловік переді мною не переставав хитатися. – Людина. Звичайна людина. Якщо хочете – місцевий жебрак.
Різко, неначе за командою, він підняв руку, погрозив пальцем.
– А от хто ви? Невже майбутній суддя? Ха-ха-ха!
– Ви що, прийшли мене зустрічати? – здогадався я, проганяючи неприємне відчуття від цього сміху, що лунав особливо зловісно серед ночі.
– Зустрічати? А чом би й ні? – сказав чоловік. – Чом би й ні, коли пан суддя прибув. Ви здивовані? Авжеж, ви здивовані. Втім, я б на вашому місці теж здивувався.
«Він, здається, п’яний», – подумав я. Очі мої, вже призвичаєні до темряви, помітили, що незнайомець зодягнутий у лахміття і взагалі схожий на жебрака, до того ж добряче пошарпаного, а може, й побитого. Хоча боятися, здається, нема чого – з таким я зумію впоратися, якщо, звичайно, той не ховає десь у кишені ножа.
Жебрак схопив мене за руку, заглянув у обличчя, заговорив швидко, пристрасно, немов боявся, що я перепиню його:
– Послухайте… Моя вам порада – їдьте негайно звідси. Дочекайтеся першого потяга і їдьте. Перший буде десь біля сьомої ранку. Або ні – не чекайте потяга. Ідіть колією. По шпалах. За дві чи три години дійдете до найближчого полустанку. Там і сядете на потяг. Послухайтесь – я вам добра бажаю. Інакше ви пошкодуєте, не раз іще пошкодуєте, що лишилися.
«Та він, окрім того, що схожий на жебрака, ще й божевільний», – подумав я. Як же від нього відчепитися? Я знову весь напружився.
– Добре, я побачу, – сказав якомога спокійніше. – Але не зараз, а вранці. Зараз я хочу відпочити. Як мені дістатися до вашого готелю?
Чоловік хрипко засміявся.
Я почув гострий терпкий запах, яким відгонило від нього. То був сморід чогось перегнилого і перепрілого, наче переді мною стояла не людина, а лежала купа ще торішнього листя. Купа, на яку цей обірванець щойно помочився, подумав з відразою я, почувши ще й запах аміаку.
– Ви можете дістатися до готелю, авжеж, можете… Тільки ви ніколи тоді не дістанетесь до самого себе, – сказав обірванець. – Бо такий шлях не пролягає через це місто. Це паршиве місто, яке називається Стара Вишня. Стара Вишня, ха-ха. Суцільна поезія. То ви не хочете вертатися?
– Можливо, завтра, – пообіцяв я, сподіваючись, що той нав’язливий чоловік відстане.
– Завтра? Завтра, тобто ніколи? – спитав жебрак. – Що ж, вам видніше. Ідіть до готелю. До готелю. Ось цією вулицею, потім звернете направо.
– Направо – коли? – уточнив я, прослідкувавши за помахом його руки.
– Коли побачите пошту. Пошту на розі. Її навіть у темряві можна роздивитися. Там два поверхи навіщось відмахали. Два поверхи для такого глухого задрипаного містечка…
Він затрясся, наповнений сміхом, який нагадував переливання води з пляшки у пляшку. І раптом замовк, напружено застиг, явно до чогось прислухаючись.
– Ви чули? – спитав, знов хапаючи мене за рукав. – Чули?
– Що я мав чути? – розсердився я, звільняючись від його чіпких пальців.
– Крик. Хтось ніби кликав на допомогу. Там… Знову. Чуєте?
Він показав кудись у темряву обіч станції, в той бік, де розчинився у темряві потяг. Я прислухався, але нічого, крім свисту вітру, не почув.
* * *
Чому я пішов за ним, за цим божевільним? Не тільки тому, що він умовляв, шарпав за рукав і переконував, ніби там попереду хтось кличе на допомогу. Мені раптом стало цікаво, авжеж, цікаво – куди він мене приведе? В якесь кубло розпусти, щоб пограбувати, а потім зарізати? Навряд чи у цьому містечку є якісь кишла. Плентаючись за ним, я відчував, як два почуття борються в мені: бажання повернутись і піти назад, доки ще бовваніє за плечима станція, і бажання штовхнути, вдарити цього ідіота, а тоді подивитися, як він зреагує: зарепетує, заплаче чи намагатиметься дати здачі? І все ж я не зробив ні першого, ні другого, я йшов, як і він, уздовж колії, ми обидва спотикалися об якесь каміння, дошки, ломаччя. Свистів за спиною вітер і все більше шарпав поли моєї легенької курточки. Холод змусив мене застібнутися.
«До біса», – думав я, кляв і себе, і мого пришелепуватого проводжатого, та все ж ішов за ним.
Під ногами шурхотіли галька і суха трава. Десь здалеку доносилися дражливі запахи – пахнув мовби полин, але тут же до нього додавсь інший – запах м’яса, що розкладається. «Може, він веде мене на якесь звалище?» – подумав я. Спинився. Супутник не помітив цього, його постать стала розчинятися у нічній безвісті. Я злякався, що мій проводжатий от-от зникне з очей. Темрява довкола нього ніби ще погустішала. Я взявся доганяти дивного чоловіка, що бурмотів собі щось під ніс, а наздогнавши, спитав:
– Куди ми йдемо?
– Якби я знав, – сказав той. – Але послухайте… Хіба ви не чуєте?
Я прислухався: і справді крізь посвист вітру почув слабкий стогін. Ледь чутний звук, що долинав мовби з глибини землі. Проте, ледь чутний секунду-дві тому, він раптом став розростатися, стогнали вже наче зовсім поруч. То був стогін і людини, і якоїсь невідомої істоти. Майнула дивна думка, що то стогне сама поранена ніч, яка, здавалося, затягує нас обох у свої обійми. Та стогін раптово урвався, наче його й не було.
– Ніби там, – показав жебрак на підніжжя пагорбка, по якому тепер проходила колія.
Ми стали спускатися. Стогін то народжувався, то зникав.
Я побачив на землі чиєсь тіло. То була жінка. Вона лежала скорчившись і рукою загрібала під себе землю. Повільними рухами, напевне з останніх сил.
– Що з вами? – спитав я, опинившись поруч, але жінка не озвалась.
Ніяк вона не зреагувала і на мій доторк. На мої пальці, якими я взявся за її руку, поповзла цівка крові.
– Що будемо робити? – спитав я.
– Робити? – мов луна, озвався мій супутник. – Навряд чи ми чимось допоможемо їй.
– Треба кудись її віднести.
– Віднести? Боюсь, що це буде нелегко.
– Нелегко? Чому ви так вважаєте? – спитав я. – Вона, здається, не важка. Хоча б до найближчої хати.
– Найближчої хати? Та вам тут ніхто не відчинить.
– Не відчинить? Чому?
– Тому. Тому, що ніч. Тому, що ви у Старій Вишні.
– Тоді, може, викличемо «швидку»? – запропонував я.
– «Швидку»? – у здивуванні жебрака прозвучала нотка сарказму. – В цьому місті?
– Хіба тут нема «швидкої»?
– Є. Але вночі вона навряд чи приїде. Та й до лікарні далеко. Боюся, що нас там ніхто й не прийме.
– Не прийме? Чому? – я відчув, як до мене вертається глухе роздратування на цього чоловіка.
– Чому?.. Ви питаєте – чому?
Жебрак, чи хто він був, раптом знов засміявся. То був страшний, навісний сміх явно божевільної людини. Він весь трясся, мовби виконуючи якийсь ритуальний танець. Видовище, якщо це можна назвати видовищем, було жахливе. Густа, глуха ніч, поруч помирає жінка і трясеться від навіженого сміху обірванець, схожий на прибульця з потойбічного світу. І хоч я ні в які потойбічні світи не вірив, мені раптом вперше за цю ніч по-справжньому стало страшно. Але це тривало мить, може, півхвилини. Лють, що досі, за весь цей дурний, як я вважав, похід, збиралася у мені, вихлюпнулася назовні. Я кинувся до божевільного, чи того, хто прикидався ним, і добряче струсонув його за плечі.
– Перестаньте сміятися, – наказав я і, коли той не послухався, стусонув його в груди.
– Ви б на моєму місці теж засміялися, – сказав жебрак, проте немовби отямлюючись. – Огляньтеся хоча б довкола. Ви бачили таке мертве місто?
– Мертве місто?
– Авжеж, без єдиного вогника. Воно вмирає на ніч.
– Вмирає чи не вмирає, – все ще лютячись, сказав я, – а маємо щось робити. Ви знаєте, де тут лікарня?
– На другому кінці міста.
– Дарма. Допоможіть її взяти на руки.
Жінка, а можливо дівчина, вже не стогнала.
І все ж, нагнувшись над нею, я вловив ледь чутне дихання. Отже, жива. Я став її підводити, підклавши ліву руку під плечі, а праву намагаючись засунути під ноги, що визирали з-під темної спідниці. І раптом, коли її обличчя опинилося на рівні мого, здригнувся і ледве не впустив тіло на землю.
Лице здалося мені знайомим. Наступної миті я зрозумів: це провідниця з потяга, яким я щойно прибув до Старої Вишні. Людмила, провідниця з мого вагона, з якою щонайбільше півгодини тому попрощався.
– Що з нею? – спитав жебрак. – Вона померла?
– Ні, – сказав я. – Але якщо ми будемо ждати…
– Вибачте, – пробурмотів жебрак. – Мені здалося, що ви зойкнули. Я подумав…
– Я її знаю, – признався я, – це провідниця з потяга, яким я прибув.
– Провідниця? – чомусь аж скрикнув жебрак. – З цього потяга? Не може бути.
– Чому не може бути? Вона, очевидно, випала, ледве потяг від’їхав. Або… або хтось штовхнув.
Жебрак щось промимрив, забіг наперед, став вдивлятися в обличчя провідниці. Я спинився.
– Вона зі Старої Вишні, – сказав жебрак. – Людка Чернякова. Старого Черняка з передмістя. Значить, провідницею стала. Чого ж вона, дурна, мимо Старої Вишні проїжджала? Невже не могла на інший потяг влаштуватися?
– Ви її знаєте?
– У нашому містечку всі всіх знають, – якось аж мовби приречено сказав жебрак. – А Людка два роки тому з дому кудись зникла. Стривайте… не так швидко… Тут треба повернути. Через дві вулиці, якщо повернути, буде шлях на сільце, де живуть її батьки.
– А до лікарні – прямо?
– До лікарні – прямо.
– А куди ближче?
– Приблизно однаково. До лікарні, може, й ближче. Але туди не треба йти, повірте…
– Чому не треба? – здивувався в черговий раз я і, не отримавши відповіді, рушив, попросивши на ходу: – Підтримайте, будь ласка.
– То ви хочете в лікарню?
Жебрак, котрий досі йшов поруч, забіг уперед і перепинив мені дорогу. Він став так близько, що я вдруге за вечір почув його гниле дихання.
– В лікарні вона помре, – забурмотів жебрак. – А може, ще й дорогою. А так хоч є якийсь шанс. Ми залишимо її біля воріт або навіть під порогом. Незабаром світанок. Батько її працює на хлібозаводі. Він рано встає. Повірте, це ліпший вихід…
«Він таки божевільний, – подумав я. – Гарненьке діло – серед ночі, з цією дівчиною на руках… І поруч з ідіотом або шизофреніком. Чорт, він, здається, збирається мене вдарити…»
– Пропустіть, будь ласка, – сказав якомога твердіше, – дорога кожна хвилина.
– Вона помре, – навіть у темряві було видно, як блищать очі жебрака. – Треба занести її до батьків.
– У них що – є телефон? – здогадався я.
– Телефону нема. На тій вулиці ні в кого нема телефону. Але так буде ліпше.
– Для кого ліпше? – я рушив прямо на нього.
– Для неї і для вас.
Він все ж таки дав дорогу. Проте, пройшовши з десяток метрів, я мусив спинитися. Здивувало, що кроків не чути. Зрозумів: мій дивний проводжатий стоїть на місці. Оглянувся й побачив, що не помилився.
– Ви лишаєтесь?
Жебрак не відповів. Ми стояли мовчки так довго, що, здавалося, час зупинив свій біг. Я відчував, як терпнуть руки під тілом непритомної провідниці, котру я от-от впущу на землю. Зрештою, жебрак не витримав першим. Поволі, шарпаною ходою він несміливо наблизився.
– Я справді далі не піду, – сказав швидко, ковтаючи закінчення слів, наче боявся, що я переб’ю його.
– Тоді, може, хоч підкажете, як дістатися до лікарні? – спитав я, стримуючи лють. – Чи до найближчого телефону.
Якби не зайняті руки, я б ударив його, подумав без жодних докорів сумління.
– Телефон навряд чи працює, – сказав жебрак. – А до лікарні… На перехресті біля трьох високих старих тополь, їх ви і в цій темряві побачите, повернете направо. Там збоку скверик буде.
Через нього навпростець – вийдете прямо до лікарні. Бувайте.
Вже минаючи мене, він спинився. Сказав, дихаючи чомусь ще важче, ніж раніше:
– Ви, я бачу, сміливий чоловік, пане майбутній суддя. І швидше всього моєї поради не послухаєтеся, з цього проклятого міста завтра не поїдете. Моя вам друга порада: не гуляйте хоча б пізніми вечорами. Особливо осінніми. Бо скоро прийде осінь. Прийде осінь, чуєте? Якщо ж не послухаєтесь і цієї поради, то принаймні не відгукуйтесь ні на чий голос. І особливо якщо пролунає крик, який кликатиме на допомогу. Не шукайте крику, чуєте? На добраніч.
Він так швидко зник, мовби розчинився у густій, непроникній темряві, крізь яку проступали примарні обриси дерев і кущів, а за ними темних, як і все довкола, хат. Поки що це місто скидається більше на село, подумав я. Дівчина на моїх напівзатерплих руках ворухнулася, ледь чутно застогнала, ніби нагадуючи, що треба рушати. «Хоч би яку лавку надибати», – майнула в мене думка, стомлена, як і я сам.
* * *
На лавку я натрапив ще метрів за триста, під чиїмись воротами. Сів на неї, притулившись до паркану. Провідниця лежала на моїх руках і на колінах, я відчував – дихає, хоч і ледь чутно. Несподівано я відчув й інше – тепло її зігріває мене, притому якось по-особливому. Воно наче охоплює, огортає мене з усіх боків. Це було незвичайне тепло. Так, немов хтось став накидати на мене теплу, нагріту на вогні сітку, сплетену з густих ниток і вимочену перед тим у воді. Поступово тіло, яке я тримав на руках, стало мовби справді парувати.
Я не був боягузом. І все ж мені стало моторошно, коли відчув, що тіло провідниці, не ворушачись, наче прагне водночас обняти мене. Обняти чим? Адже її руки – ось вони, на моїх ногах, а кінцівки рук безсило звисають додолу. «Ну от іще», – подумав, проганяючи спокусу озирнутися.
Я підвівся. Тепер, після відпочинку, ноша полегшала. Провідниця заворушилася, тихенько застогнала.
– Я зараз, я швидко, – пробурмотів.
Усього двох-трьох кроків вистачило мені, щоб спинитися мов укопаному. Як же я не зрозумів раніше: дорожчого за цю дівчину, котра інстинктивно, у напівзабутті чи й забутті тулиться до мене, в моєму житті нікого не було. Все, що було до того, навіть Валерія, було несправжнє, наче гра, а може, й гра насправді. Щось схоже на сором відчував я, несучи провідницю, дівчину, яка відтепер мусить бути моєю, і не просто моєю, а моєю долею, єдиною, жаданою, і я мушу порятувати її. Швидше, швидше. Ось нарешті й перехрестя, три тополі вгадуються у темряві, а праворуч темніє щось схоже на скверик.
– Мила моя, потерпи, – бурмотів я, – потерпи, люба. Вже зовсім близенько.
Намацавши між дерев стежку, я пошкандибав нею, обминаючи стовбури, аби не зачепити їх Людмилиними ногами. Нарешті попереду забіліла будівля лікарні. Жодного вогника, як і в інших будинках, не було видно. Центральні двері виявилися, як і слід було сподіватися, замкненими. Я став обходити довкола будинку, придивляючись, чи нічого не написано на дверях. Побачивши табличку «Приймальне відділення», став гримати у двері.
Гримати довелося довго, дуже довго, вже міг прокинутися цілий будинок, але за дверима ані шелеснуло. Розпачливо озирнувшись, я побачив лавочку обіч алеї, що вела до дверей. Поклав Людмилу, яка при цьому сіпнулася і застогнала, а тоді знову кинувся до дверей, став гамселити руками і ногами.
Звук почувся не з-за дверей, а з вікна другого поверху.
– Гей, чи ви там здуріли? – озвався раптом сердитий чоловічий голос. – Хто там розгрюкався? Тут же лікарня, люди хворі, щоб вас чорти взяли.
Я підвів голову і побачив на тлі затемненого вікна якийсь невиразний силует.
– Зараз кину вам на голову вазона, тоді перестанете будити хворих людей, – грізно пообіцяв силует.
– Я теж приніс хвору, – сказав я. – Вона непритомна, а мені ніхто не відчиняв.
– А чому вам мають відчиняти, коли ці двері давно вже забиті, – сказали згори.
– Де ж тоді приймальне відділення?
– А он там, з правого боку, у флігельку, – вже менш сердито відповів хворий. – Там на дверях написано «Лабораторія». Але ви заходьте. Там уже давно приймальне відділення. І лікаря чергового там знайдете.
– Спасибі, – сказав я, взяв на руки свою дорогоцінну ношу і попрямував до флігелька, оточеного садом, який і я тепер угледів.
Як не дивно, двері виявилися незамкненими. Ледве я штовхнув їх, як вони відчинилися. В кінці вузького коридору побачив ще одні. Коли наблизився до них, двері розчинилися. На порозі стояла вродлива жінка років сорока у білому халаті.
– Заходьте, заходьте, – сказала вона. – Ми вас чекаємо.
– Чекаєте? – здивувався я.
– Так, – сказала жінка-лікар. – Нам зателефонували, що до нас несуть важко травмовану дівчину. Зараз сюди прибуде бригада лікарів зі «швидкої допомоги». Хірурга я також викликала. Кладіть її сюди, – вона показала на кушетку.
«Все-таки той жебрак виявився не такою сволотою, як я гадав», – втомлено і радісно водночас подумав я, обережно опускаючи Людмилу на канапу, застелену білосніжним простирадлом.
– Що з нею? – спитала лікар, нахиляючись над провідницею.
– Вона випала з потяга чи хтось виштовхнув її, – пояснив коротко.
– Але ж вона… – лікар узяла Людмилу за руку, стала намацувати пульс. – Вона ж мертва.
– Мертва? – скрикнув я.
Лікар притулилася до Людмилиних губ, певно, вслухаючись, чи є дихання, тоді стала масажувати їй серце. Тим часом зачувся шум, різко розчинилися двері, і до маленької кімнати зайшли четверо в білих халатах. Це були лікарі зі «швидкої допомоги» й санітари. Один з них, певне, зрозумівши, в чому річ, відразу розчинив вікно. Вони стали масажувати серце, дали Людмилі укол. Але всі їхні зусилля виявились марними. Провідниця так і не ожила.
* * *
Лікарка записала всі мої дані, занотувала мою розповідь.
– Ви ж розумієте, що ми мусимо повідомити ще й міліцію, – сказала вона.
– Звичайно, розумію.
– То ви будете працювати в нашому суді? – уточнила вона після того, як подзвонила у райвідділ міліції.
– Напевне.
Я відчував страшенну втому, що зростала з кожною миттю. Наче зі смертю провідниці з мене самого поволі витікало життя. Людмила лежала мовби просто заснула, готова от-от розтулити повіки, поглянути зі знайомим смутком у таких великих і печальних очах.
Ця її свіжість, здавалося, зростала також щомиті, і я зовсім не здивувався б, якби вона усміхнулася. «Смерть її для мене зовсім нереальна», – раптом подумалось мені, але цікаво: чи відчувають те саме ці люди?
Лікарі «швидкої», як виявилося, думали про зовсім інше.
– То ми завеземо її у морг? – спитав один з них.
– Може, спочатку додому? – спитав його старший колега. – Це ж Людка Чернякова, старого Черняка, що на Вощанівці живе.
– Людмила Черняк? – скинулася чергова. – Н-не може бути…
– Чому не може? – здивувався лікар. – Я точно знаю. Я ж місцевий. Та що з вами, колего?
Чергова справді виглядала дуже дивно: наляканою і спантеличеною – вона не тільки зблідла, а якось дивно поводила очима, наче на неї мали от-от напасти люди, котрі були поруч, або ж мав з’явитися хтось страшний з-за дверей, на які вона позирала з невимовним жахом.
– Розумієте… – далі вона видала щось булькаюче, схоже на таке – бдвтж…
Вона ковтнула друге слово, подивилася так, ніби забула мову.
– Вам погано? – кинувся до неї старший лікар.
– Ні-ні, – лікарка відставила руку з розчепіреними пальцями, інстинктивно боронячись від його доторку. – Розумієте… Річ у тім, що нам дзвонила жінка.
– То й що? – не зрозумів лікар «швидкої» – у його погляді став теж проростати острах.
– Жінка, яка назвалася Людмилою Черняк, – тихо, мов боячись, що її хтось почує, вимовила чергова. – Вона й повідомила, що мають привезти важко травмовану дівчину. Попросила все підготувати. Вона говорила якось так, – жінка затулила лице руками, – якось так говорила…
– Хіба одна Людмила Черняк є на світі? – розважливо сказав молодий лікар і запитливо подивився на старшого.
– Взагалі-то Черняків у Старій Вишні кілька, – подумавши, відповів той. – Сімей три-чотири. А може, й більше, я всіх не знаю. Але… Але ще одної Людмили Черняк, здається, немає.
– Може, вона сама подзвонила, поки ще не втратила свідомість? – припустив молодий, і подивився на мене. – Де ви її знайшли?
– Біля колії, – відповів я. – Але там телефону я не помітив. Це збоку від станції.
– Може, хтось так вас розіграв?
– Розіграв? – здивувалася чергова. – Навіщо? З такими речами не жартують.
– Що ж тоді виходить? – спитав наче сам себе молодший лікар.
– Стривайте, – сказала чергова. – Ось ви кажете, що вона місцева, – кивнула у бік померлої. – Але ж оцей добродій, – тепер вона хитнула головою на мене, – цей добродій каже, що це провідниця з потяга, який щойно зупинився у Старій Вишні і яким він сам приїхав.
– Так, я чув, що вона була провідницею, – сказав старший лікар. – Тоді що ж сталося? – він і собі пильно подивився на мене.
– Звідки я знаю? – трохи сердито сказав я. – Що вона місцева, мені сказав жебрак, який почув її крик. Ми з ним разом знайшли цю дівчину біля колії, я вже про це щойно казав. Тільки жебрак чомусь відмовився далі її нести, навіть іти разом зі мною.
Я вимовив це і раптом відчув, як мурашки пробігли по шкірі – пригадав слова жебрака про те, що, коли принести провідницю до лікарні, вона помре. «Ідіотство якесь, – подумалось мені, – звідки йому було те знати?» Хоча, це можна було передбачити з її стану. Але той нещасний обірванець запевняв, що коли занести її додому, то, можливо, нічого не станеться, є шанс її врятувати. Ні, таки ідіотство, маячня божевільного, якій я годен повірити.
Я раптом збагнув – не слухаю, що до мене каже старший з лікарів «швидкої».
– Ви до мене щось казали… вибачте…
Я ледве повертав язиком – стомленим, важезним, як і все тіло. За вікном глухо шумів сад, і той шум, здавалося, став наповнювати всю кімнату, розчиняючи присутніх у собі.
– Я питав, чи з вами не було ніякої жінки? – сказав старший лікар.
– Уявіть собі, жодної, – проти своєї волі розсердився я. – Коли я зійшов з потяга, мені взагалі здавалося, що це місто вимерло.
– Не гнівайтесь, – примирливо сказав старший. – Як вона загинула – встановить міліція. Ось, здається, вони й прибули.
Ми вийшли назустріч міліцейській машині. Я заново повторив свою розповідь молодому худющому лейтенантові, який дивився на мене вкрай підозріло. Я мусив їхати з ними знову на те саме місце, де ми знайшли Людмилу. Спочатку ми дісталися до станції, потім я у супроводі лейтенанта і двох сержантів та лікарів зі «швидкої», яких теж навіщось разом з машиною взяли з собою, мусив пройти тим же шляхом, яким ішов недавно разом із жебраком. У мене дедалі сильніше пекли очі й гули ноги. Там, на місці події, я ще раз повторив лейтенантові, що я Людмили з потяга не штовхав, а, навпаки, намагався її врятувати.
Судячи з усього, він не повірив і невідомо для чого зажадав, аби ми проїхали тим шляхом, де я ніс Людмилу. Коли ми спинилися біля лавочки, де я перепочивав зі своєю нелегкою ношею, він присвітив ліхтариком і щось пробурмотів собі під ніс, здається, сказав, що, схоже, так і було, як я розповідаю. Нарешті біля лікарні, куди ми повернулися, він спитав, де я маю ночувати і, ще раз пильно оглянувши направлення на роботу в районний суд, сказав, щоб я був готовий і чекав на виклик до слідчого. Я пообіцяв, що з’явлюся відразу.
– Відвезіть його до готелю, – нарешті сказав лейтенант і повернувся до старшого із «швидкої». – А її відвезіть поки що до моргу.
– Добре, – сказав лікар і звелів санітарам винести померлу. Коли вони виносили провідницю, мені здалось на якусь мить – вуста її розтулилися і з них от-от злетить якесь важливе для мене слово. Я подався вперед, але губи, все ще червоні, наповнені кров’ю, стулилися. Чи це мені з перевтоми ввижалося? «Ти просто дуже змордований, друже, – подумав я. – Задрімати б хоч на годинку, може, тоді скінчиться нарешті ця жахлива ніч, зникне все те, що ввижалося».
Все ж я поплентався до машини «швидкої», подивився, як провідницю всувають у її темну пащу. «Я ніколи більше не побачу її, – зненацька майнула прикра думка, – ніколи більше не побачу. Але ж це неможливо. Її загибель більш ніж безглузда. Ця дівчина призначалася для мене, це мені тепер зрозуміло. Навіщо ж тоді було її вбивати? Хто її вбив? А якщо вона сама позбавила себе життя, то знову ж таки – чому? Що її до цього підштовхнуло?»
Грюкнули, зачиняючись, двері машини. Я отямився і кинувся до старшого лікаря.
– Може б ви підвезли мене до готелю?
– До готелю? – спитав лікар. – А чого ж – можна. Готель у нас у центрі, а морг біля старої лікарні. Це зовсім поруч. Залазьте всередину.
