Текст книги "І прибуде суддя"

Автор книги: Володимир Лис

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

– Валеріє! – гаркнув я щосили.

Вона поворухнулася, розплющила очі. Усмішка на її вустах була такою радісною, випромінювала таку любов і тепло, що я пригасив в’їдливі слова, готові от-от зірватися з кінчика язика.

– Ти вже вернувся, любий? – сказала Валерія, солодко потягуючись. – А куди ти ходив?

– Куди я ходив? Та ж погнався за тим ідіотом.

– Яким ідіотом? – непідробно здивувалася Валерія і простягла до мене руки. – Тут був ще хтось? Вибач, я заснула…

– Авжеж, ти заснула, – сказав я. – Я півгодини гасав лісом, кликав тебе, а ти тим часом любенько вляглася спати.

– Вляглася спати? Але ж ти сам приспав мене.

– Я приспав тебе?!

Мабуть, в житті я так не дивувався. Але не менше, здається, здивувалася й Валерія.

– Ти ж сам сказав, що я можу поспати, якщо хочу, після того як…

– Після чого я сказав?

Я присів біля неї. Тепер, коли Валерія й собі сіла, геть висунувшись з-під шубки, побачив, що пухнаста кофтина із ангорської вовни зверху розстебнута.

– Ну, після… Ах, любий, добре, що ти це вигадав… Отак серед лісу… Ти був настільки ніжним… І це після такої жахливої ночі. – Валерія чмокнула мене в щоку, потім тернулася об неї. – А знаєш, я тобі ладна геть усе простити. Навіть цю твою кульгавку.

– Ми що ж… Ти вважаєш…

Я не вимовив цих слів: «Ти вважаєш, що ми з тобою кохалися на цьому сосновому гілляччі?» В мене зовсім не боліла голова. Не боліло нічого. Зверху над нами зримо, аж боляче синіло бездонне осіннє небо. Все було, як завжди, таким реальним. І небо вгорі, і ліс довкола, молоденькі сосонки біля нас, голок яких при бажанні можна було торкнутися рукою. Ось із тієї, з тієї і з тієї я ламав гілки, бо захотів постелити ложе, зелену постіль для жінки, близькості з якою я вже не уявляв. Тепер вона сидить на цих гілках, усміхається до мене, і не менш реальна, ніж все довкола. Скільки я бігав за тим глухонімим? Щонайбільше хвилин двадцять, нехай півгодини. Що ж відбулося за цей час із жінкою, яку я залишив, чи що відбулося зі мною?

Я спробував прокрутити наш час назад. Ми йдемо, розмовляємо, починаємо згадувати. Ні, не так. Не так я пригадую. Треба далі. Далі повернутися. Далі назад. До вчорашнього вечора. До скигління Ґлорії, нашої розмови і сварки з Валерією після цього. «То й що?» – подумав я. Справді – що? Спогад нічого не прояснював, я наче хотів ним прикритися, затулити щось значно важливіше. Але що? «Але що?» – питав я себе. І розумів, що маю вже відповідь, тільки не здатен її сформулювати. «Чи не хочу?» – сказав я собі.

Валерія приїхала до мене, і я не бажав цього приїзду. Чи передбачав я, що вона зустрінеться з Ґлорією? Принаймні, побачить її. Красуня Валерія, гордячка Лера, донька своїх заможних чи ліпше сказати – вельможних батьків, і «крива качечка» Лора, нещасна кульгавка. Ось шлях між двома полюсами мого життя, раптом розумію я. А між ними уже два вбивства, дві смерті. І це теж реальність. Як і те, що Валерія з кимось була тут, з кимось кохалась, доки не було поруч мене. «Гонитва за тим придурком потрібна мені самому?» – питаю я себе подумки. Відповіді нема.

Що відбулося із жінкою, яка зараз дивиться на мене, і що відбувається зі мною. «Я вбив двох підлих сучок і якщо треба, вб’ю третю», – мав би сказати зараз їй, але не скажу. Бо цією третьою може бути вона? Хто вона? І хто я у грі, яку ведуть зі мною і яку я веду із містом, глухим провінційним містечком, що замкнулося у своєму страхові, зробилося ще меншим і намагається виштовхнути і водночас поглинути мене. «Я ще не перехитрив його, ось у чому суть», – думаю я несподівано.

– Що з тобою? Допоможи ж мені піднятися, – почувся голос Валерії.

Я простяг руку, допоміг. Потім допоміг одягти шубку. Я удав, що повірив. Повірив, що не гасав лісом, а справді одразу повернувся, а може, нікуди й не бігав. В те, що хтось у моєму образі прийшов і отак собі взяв мою Валерію. Але в те, що таке взагалі можливе, – я повірити не міг. Чи не хотів. Повертаючись з Валерією назад до міста, сповненого дражливих таємниць, я вирішив, що найліпший опір всьому, що відбувається довкола мене, – вдавати, що я таки повірив, а самому тим часом шукати заповітного ключика. Валерія також дратувала мене, вона мовби підключилася до незрозумілої гри. Ми виходили якраз із лісу, і вдруге в мені заворушилася підозра, що колись було промайнула: а що як Валерія і є організаторкою тих дивних подій, того переслідування мене в цьому глухому містечку?..

Я вернувся до мого несподіваного призначення в Стару Вишню. Невже Валерія тоді грала? А далі? Невже тепер, їдучи до мене, вона справді зустріла живу-здорову Людмилу Черняк?

– Ти не відчуваєш, що відбувається зсув часу? – раптом спитав я.

– Як це? – не зрозуміла Валерія.

– Що живеш наче в двох часових вимірах: вчора й сьогодні?

– Хіба це можливо?

«А можливо їхати і зустріти людину, котра загинула три місяці тому? – подумав я. – Якщо це не містика, тоді що?»

Відповіді я не отримав. Ми наближалися до містечка.

* * *

Приємно сидіти в маленькому старовишнівському барі, смакувати коньяком, повільно жувати ніжну телятину і отримати від чарівної жінки пропозицію повернутися до Львова. Валерія сказала, що може допомогти влаштуватися в одному з районних судів чи адвокатурі. Або ж я спробую зайнятись приватною практикою, або піду юрисконсультом в одну приватну фірму, де таки непогана зарплата, вона вже про все подбала.

– Ти чарівна, – сказав я. – Я не вартий твоєї турботи.

– А певно, що не вартий, – сказала Валерія. – Але я тобі хочу дати шанс. Інакше тут ти запліснявієш, обростеш мохом і станеш старовишнівським пеньком.

– Старовишнівський пеньок – це звучить гордо, – сказав я.

Валерія поблажливо посміхнулася. Я пообіцяв подумати над її пропозицією. Ми допили коньяк і запили кавою. Валерія здивовано визнала, що у Старій Вишні кава не гірша, ніж у Львові.

Ми йшли додому, Валерія тулилася до мого плеча, а мені здавалося, що от-от зустрінемо Ґлорію. Десь на півдорозі я почув її тихе скигління і вповз на колінах до її кімнати. Я притулився до її ліжка і до її ніг – маленьке слухняне котеня, котре віддано дивиться на свою господиню.

Вдома мене чекала записка, застромлена в двері. Я розгорнув її і побачив приклеєну до чистого папірця частину якоїсь картини.

Я відразу впізнав, що це: то був дзьоб однієї з потвор Босха. Над дзьобом красувалася стріла, намальована чорною тушшю. Стрілка вела до одного з кутів сторінки.

– Хтось пожартував, – сказав я і поспішно запхав папірця до кишені.

У кімнаті Валерія тоном цариці, яка з опали повертається на трон, промовила, що я мав би зневажати її, але вона багато за ці місяці передумала. Вона надто добре знає мене, щоб кинути мене напризволяще. Я слухав її і водночас прислухався до звуків за стіною. За вікном вже стемніло. «Цей світ схожий на загадку, – несподівано подумав я, – загадку, відповідь на яку всього лише на звороті сторінки, але перегорнути її несила, до того ж – страшно».

Я вже знав, куди мене кличуть, і не мав бажання опиратися. Я поцілував Валерію і повідомив, що маю навідатися до знайомого, з яким цього вечора ми домовилися вирішити одну вкрай важливу справу.

– Ну, якщо так, – сказала Валерія, – то йди, тільки швидко вертайся. В тебе є що читати?

– Та трохи є, – відповів я, – вибери там собі на полиці.

Вже в дверях я додав:

– Раптом затримаюся, лягай спати.

– Ти мене ображаєш, – сказала Валерія, – знову мене ображаєш, а навіщо? Ти можеш бути добрим тільки в лісі, ось ти який.

– Не тільки в лісі, ти в цьому переконаєшся, – сказав я, – повернуся швидко, може, через півгодини.

Наближаючись до заповітної крамниці, я підозрював, що не повернуся ні через півгодини, ні через годину, ні навіть через дві чи три. Діставшись до крамниці, сів на сходинки і став чекати. Чекати довелося довго, місто по вінця занурилося в темряву, погасли майже всі вогні, і лише тоді ззаду почулися кроки. Я встав і пішов назустріч. За рогом мені накинули на голову мішок. Прийшов до тями, як і слід було сподіватися, у рожевій кімнаті. Тепер я не став гаяти часу і відразу відшукав двері до кімнати в стилі Босха з додатком Ґойї та невідомого художника. І хоч годинник у мене забрали, все ж я збагнув: мені належить пробути в ній до понеділка. Я тільки попросив невидимих господарів кімнати, аби якось повідомили Валерію, що зі мною нічого не трапилося. Відповіддю мені була все та ж всеосяжна, могутня, безмежна тиша, яка, здавалося, поглинула цілий світ.

Серед тієї тиші у мене було досить часу, щоб обдумати все. Я мав собі обрати котрийсь із трьох шляхів. До кінця боротися з невидимим ворогом на свій страх і ризик. Прийняти пропозицію Валерії, якщо вона здатна буде ще раз пробачити, і повернутися до Львова або просто забратися геть зі Старої Вишні, будь-куди. Чи врешті-решт прийняти правила гри, стати повноправним членом якоїсь банди, товариства чи що там ще, а тоді вже діяти залежно від обставин. Я обрав третій шлях.

Я вже був геть втомлений, коли двері до сусідньої кімнати відчинилися. Цього разу там горіло світло. Повагавшись, я зазирнув туди і побачив, що чорні шпалери на стіні пообривані, клапті валяються на підлозі, а біля протилежної від дверей стіни стояло акуратно заправлене, накрите темно-синім покривалом ліжко. Ледве я добрався до нього і стомлено присів, притулившись до стіни, як провалився у безодню сну.

7 грудня

Мене розбудили голоси. Вони лунали зовсім близько, за стіною. Розмовляли, ні, радше сперечалися, чоловік і жінка. Я очманіло поводив головою і здивувався ще більше: у кімнаті було видно, але не від того, що горіла лампочка, а від світла, яке проникало зовні, знадвору, крізь вікно за моєю головою. Не вірячи своїм очам, я втупився у те вікно, побачив стовбур якогось дерева. Спершу я аж заплющив очі, таким нереальним видалося це дерево. Далі зірвався на ноги, кинувся до вікна. За ним виднівся шматок саду й городу. У безлистих кронах яблунь глухо шумів осінній вітер. Може, я ще сплю? Я прислухався. Голоси за стінкою стихли. Озирнувся. Двері до сусідньої кімнати прочинені. Я заглянув туди. Туди… туди також проникало світло. Світло крізь вікно. На підлозі валялися шпалери, але без потвор Босха, на них були якісь рожеві міщанські квіточки. Я перетнув цю кімнату і ввірвався до третьої. Та ж сама картина. З кімнати, усіяної рожевими клаптями, далі запрошували напівпрочинені двері. За ними я так само бігцем подолав коридор і рвонув двері, за якими брязнула каструля. Вражено спинився: тут, на кухні, щоправда, теж обдертій, з обсипаним тиньком, біля столу з каструлями стояла незнайома жінка. Вона повернула голову на мої кроки.

«Вона, ця жінка, – промайнуло у мене в голові.– Я її знаю?»

Я зрозумів – ні, не знаю. Треба було негайно придумати, вигадати їй вину, інакше я просто піду звідси. Просто піду. І далі вже мені не буде чого робити в цьому містечку.

Жінка мала просте обличчя, схожа більше на селянку, ніж на городянку. Правда, в рисах обличчя відчувалися ледь помітні сліди колишньої інтелігентності й звабливості. Колишньої? Може, вона потрапила до цього міста, як і я, випадково, і навічно зрослася з ним? Я подивився ще раз на цю жінку. Чи знає вона, яку долю я їй заготував?

Здивування впереміш зі страхом народжувалося в її очах. Страх зростав у міру того, як я наближався до неї. По її руках стікало якесь рідке місиво, скапувало на фартух, яким вона була запнута. На хвилю мені здалося, що то стікає перемішана з бридкою, хтозна з чого приготованою стравою кров.

– Що ви робите? – мимоволі вирвалося в мене.

– Готую їжу для свиней, – сказала жінка і спрямувала свої замащені руки супроти мене. – Хто ви?

– А ви хто? – зігнорував я її запитання.

– Я хазяйка тут. То що вам треба? Чи ви заблудилися?

Тут я не витримав і засміявся. Спершу тихо й гірко, а потім все голосніше й голосніше. Справді, гарна справа: тебе привозять, мов кота в мішку, викидають, ти перебуваєш у пастці невідомо скільки часу, прокидаєшся, і тебе ще й питають: хто ти і чого тобі тут треба?

Жінка, проте, вже дивилася на мене як на божевільного, не втрималася і стала відступати вздовж плити до дверей за її спиною. Я погасив сміх і собі відступив.

– Ви справді тут хазяйка? – спитав якомога спокійніше.

– Так, – почув я.

– І живете тут?

– Ні, – сказала вона. – Це хата моїх батьків.

– То тут живуть вони?

– Та ні ж, – здавалося, вона боїться, що я не повірю. – Вони померли. Мама недавно, а батько ще десять років тому. Тут жила моя сестра, але вона вийшла заміж і виїхала в інше місто. Тепер ми продали цей будинок, ви ж бачите, що повивозили меблі. Тут мають поселитися нові господарі, правда, в будинку не житимуть, а буде якась фірма. От-от мають ремонт почати.

– То ви для їхніх свиней і готуєте? – сказав я все ще з відтінком іронії.

– Ні, свині наші, – сказала вона. – Я тут недалеко живу, то ще приходжу їм варити. До весни ми ще маємо право користуватися хлівом. А там одну заколемо перед Пасхою, а другу продамо.

Було видно, що вона каже правду. Отже, до тих хто привіз мене сюди, вона, швидше за все, жодного стосунку не має. Фірма, гм, фірма… Але якщо це люди з фірми, то чому вони не потурбувалися, аби я не побачив цієї жінки?

– Ви мене справді не знаєте? – спитав я тепер зовсім спокійно.

– Ні. А хто ви?

– І сьогодні вранці не бачили?

– Ні. Поки ви не зайшли. Я було злякалася.

– Ну гаразд, – сказав я. – Піду вже…

Вона не стала заперечувати. У дверях я озирнувся.

– А як називається фірма, не пригадуєте?

– Ой, як же вони казали… Здається, «Світлана».

– «Світлана»? – перепитав я.

– Та ніби так.

Щось мені нагадувала ця назва.

Гаразд, може, потім згадаю, вирішив я. Фірма? Чи не юридична фірма?..

– Я у вас нічого не вкрав…

– А що тут красти? – насторогу в очах жінки змінив сум.

Я покинув будинок і вже надворі, коли вдихнув свіжого холодного повітря, почув віддалений мелодійний звук. Що це? Звук то наче наближався, то даленів. Я ступив крок, другий, збагнув, що це. То десь там, в центрі міста бамкали церковні дзвони. Отже, сьогодні неділя, мене протримали у таємничому будинку лише ніч. Оглянувшись, я побачив, що нічого незвичайного цей будинок не мав. Чималий, на п’ять чи шість кімнат, а проте старий і обдертий, оточений таким же старим садом. Стояв він на краю міста, збоку від вулиці, схожої на сільську. Ось чому, напевне, минулого разу я не почув жодного звуку.

Я вийшов на вулицю і зупинився. Щось, як не раз бувало останнім часом, я забув. Ага, забув запитати, як її звати.

* * *

Я схожий на рибу, викинуту на берег. Риба лежить і дивується, чому вона не вмирає? «А можливо, вона відчуває наближення моря», – зненацька думаю я і підводжуся. Прислухаюся до звуків за стіною.

Годину, а може, дві тому я з острахом наближався до своєї оселі. Як мене зустріне і що скаже Валерія?

Мене зустріла Ґлорія. Ґлорія, котра стояла на воротах, але не в червоних чоботях, як у відомій казці, а в якихось бридких старих забризканих капцях.

Побачивши її, я спершу зупинився, подумалося, що було б добре, якби вона стояла так з учорашнього вечора. Чекала мене або охороняла від Валерії. Я вже рушив, коли рушила назустріч і Ґлорія. Опинившись переді мною, вона, не промовивши й слова, нагородила мене замашним ляпасом.

– Ого, – сказав я, отямившись від іскор, що так і сипалися в очі. – Ого, моя пані! Але за що?

– За те, що я вас чекала, – відповіла Ґлорія.

З будинку навпроти нас озирала цікава мордочка сусідки.

– Ви скомпрометовані, – сказав я. – І зараз я вас іще більше скомпрометую.

Я підхопив її на руки і поніс. На якусь мить мені здалося, що вона задихнулася. Яка ж вона негарна, майнула в мене думка, доки ніс її.

Та вже на подвір’ї Ґлорія несподівано ослабла, обм’якла, на очах перетворилася на велику безформну ляльку.

– Е, моя пані, хіба так грають? – я спробував ляснути її по щоці, трохи вивільнивши руку, тоді добряче струсонув цю дику гуску.

Вона не поворухнулась, тут я збагнув, що вона, певне, таки непритомна. Ноша моя важчала щосекунди. Я дотарагунив її до дверей, якось спромігся (бо ж мусив опускати непритомну дівулю на своє коліно і підтримувати правою рукою) відімкнути замок на дверях і втелющитися до кімнати.

Я пробував привести її до тями і так, і сяк – бив по щоках, пирскав у обличчя водою, нарешті розстебнув халата, аби помасажувати серце. І відсахнувся: на грудях, між двома персами, виднівся чималий, беззаперечно свіжий синець. На якусь мить здалося: то дивиться на мене страшне темно-синє око, що належить невідомо якій істоті. Отямившись, я хотів прикрити нещасне тіло, але не стримався і став досліджувати далі. Синці виявилися й по боках, а на спині, коли я перевернув її на бік, – рубці від шмагання. Батьки? Навряд. Вона вже показала мені, що має характер. Тоді – або вона мазохістка, або… «А раптом вона належить до якоїсь бузувірської секти», – вперше майнула думка. «І ця секта чомусь влаштувала полювання за мною?» – додалася друга.

– Надивилися?

Я здригнувся і поспішно відсмикнув руку. Відвернувся, а мозок ошелешила ще одна думка: вона прикидалася, все це була лише гра, гра невідомо для чого.

– Не мучтеся, – вона торкнулася моєї руки. – І не гнівайтеся. Я не прикидалася, як ви зараз подумали. Мені справді стало недобре. Я здійснила надто великий подвиг, зустрівши вас, та ще й… ще й вдарила у лице…

Вона спробувала підвестися, але тут же лягла знову, сказала з винуватою усмішкою:

– Трохи ще голова паморочиться.

– Де Валерія? – спитав я.

– Ах, Валерія, – сказала Ґлорія. – Як люб’язно, що ви нарешті про неї згадали.

Довгу, тягучу паузу не витримав, звичайно ж, я.

– То де вона?

– Напевне, вже у Львові. – Ґлорія звелася на лікті, пильно подивилася мені у вічі. – Так-так, у Львові. Вчора ввечері вона поїхала.

– Поїхала? Ну що ж…

«А чого ж ти чекав від покинутої жінки?» – подумав я. Але тут до мене дійшов зміст сказаного Ґлорією.

– Ви сказали – вона поїхала ввечері? – перепитав я.

– Так, – підтвердила Ґлорія.

– Але чим? Хіба…

Я знав: через Стару Вишню вночі проходять два потяги: Львів – Санкт-Петербурґ, яким приїхав я, але він ішов у зворотному напрямку. Потяг із Бреста, яким Валерія могла дістатися до Луцька, а вже звідти до Львова, йшов ще пізніше, десь о п’ятій ранку. Отже, Валерія цілу ніч просиділа на маленькій порожній станції. Я мало не застогнав.

– Що з вами? – злякалася Ґлорія.

– Ви маєте рацію, – сказав я і підвівся. – Я заслужив ляща.

Уявилося, як Валерія іде пізнім вечором через холодне, німе, чорне містечко, заплакана і знервована. Єдина, так, єдина моя надія, що її ніхто не перейняв. Я все ж спитав, чи ніхто не проводжав Валерію?

– А хто ж її мав проводжати? – здивувалася Ґлорія. – Вона поїхала прямо звідси…

– Звідси? Чим?

– Машиною.

– Машиною?

Я аж похолов від недоброго передчуття.

– Так, машиною, – сказала Ґлорія. – А чому ви, власне, здивовані? Ви ж самі і прислали її.

– Я… машину?

– Не присилали? Тоді хто?

Я бачив, що Ґлорія вслід за мною і собі неабияк перелякалася. Все ж я опанував себе і став розпитувати, що то була за машина і чи не знає вона водія. Водія Ґлорія знала: я мало не остовпів, коли почув, що то був Степан Колбун, псевдонаречений Ніли Трачук. Він начебто зібрався їхати до Львова, дорогою перестрів мене, і я… Уявіть собі, я мовбито попросив підвезти до Львова й Валерію. Окрім того, він ще й передав від мене записку. Валерія, повагавшись, вирішила їхати.

– О котрій годині це було? – перепитав я.

– Та десь близько десятої. Я зайшла якраз до вашої… вашої однокурсниці, ми тільки почали розмовляти, як з’явився Степан.

– Вони поїхали відразу? Тобто після розмови Степана з Валерією?

– Так, відразу. Валерія спершу дуже здивувалася, сказала, що мусить дочекатися вас. І тоді Степан показав записку. Вона прочитала і погодилася.

– Вона була… Була розгнівана?

– Ні. Трохи сумна.

Я наказав собі не дивуватися. Що мене цікавило найбільше – чи жива Валерія, де вона зараз? Треба було негайно піти й зателефонувати до Львова. Але й Лори не міг покинути. Не міг я покинути Лори, я наче прикипів до неї, наче нарешті справді здійснив свою вчорашню мрію і заповз до неї всередину, лежав там тепер скулений, боячись, аби вона мене не вигнала звідти.

Проте Ґлорія мовчала і дивилася кудись повз мене. Міг би заприсягтися, що я для неї зовсім не існував. Вибору в мене зовсім нема, зрозумів я.

– Ходімо, – сказав і встав.

Лора не запитала, куди я зібрався, а слухняно підвелася й собі.

* * *

Як і позавчора, я дуже легко додзвонився до Львова. Мама Валерії сказала, що вона спить, бо ж приїхала лише вранці. Я запевнив, що будити не варто, хай спить, вона, мабуть, дуже втомилася в дорозі, і поклав трубку.

– Все гаразд? – спитала Ґлорія, коли я вийшов з кабінки.

– Так, вона вже у Львові. Спить.

– От і добре.

– Авжеж, добре, – сказав і подумав, що варто було б навідатися до Степана Колбуна. Хоча навряд чи він вернувся зі Львова.

«Та й навіщо?» – майнула думка.

Я не став собі відповідати, бо жодного слова у моїй порожній голові не знайшлося б навіть для приблизної відповіді. Та й для чого? Аби вивести на чисту воду? Авжеж, ніякого Степана я вчора не бачив, ні про що його не просив, це так, але що від того міняється…

Тут я завмер вже за порогом переговорного пункту. Безумовно, що вчора я з жахом чекав другої ночі, яку мав провести з Валерією. Вдень нібито кохався з нею, то була омана, невідомо ким наслана, але вночі мусив бути поруч із нею і боявся цього, до дрижаків у серці не хотів. Я покинув її невідомо для чого, вчинив недобре, я заслужив ляпас, але хто довідався про мої сокровенні думки, небажання відмучувати ще одну ніч? Степан Колбун? Виходило, що так.

– Куди ми підемо? – спитав, отямившись.

– Я гадала – ви знаєте, – сказала Ґлорія.

Вона не помилилася – я знав, куди йти. Для чогось я мусив сьогодні пройтися тим самим шляхом, яким ішов учора з Валерією.

Отож ми продефілювали через усе місто до лісу. Зустріли якусь Лорину знайому, мене було відрекомендовано як суддю і квартиранта. Знайома явно заздрісно подивилася на Лору. Під тим поглядом я взяв Ґлорію за руку і, наскільки міг, ніжно подивився на неї. Пальці у Ґлорії, холодні як лід, здавалося, зовсім омертвіли.

«Паршиве місто і паршиві в ньому люди», – подумав я, коли ми нарешті розпрощалися.

За якусь мить я став іти так швидко, що буквально поволік за собою нещасну кульгавку. Ґлорія застогнала і я отямився. Звикай, подумав, звертаючись до себе, і спробував погладити холодні пальці, які досі стискав у своїх. Ґлорія щось злякано прошептала, і я відпустив її руку.

У лісі довів її аж до посадки. Сьогодні ліс був зовсім інакшим, ніж учора. Я помітив, що дерева начеб порідшали і повищали, розступаючись перед нами. Сонце щедро просіювалося крізь крони, в яких раптом почав гудіти вітер. Наче бамкав далекий приглушений дзвін. Учора ліс здавався мені геть зарослим. Дивно. Адже ми йшли тим самим шляхом, я його добре пам’ятав. Врешті-решт ми опинилися саме на тому місці, де я зробив ложе для Валерії.

Ґлорія, котра всю дорогу думала про щось своє, повернулася до мене.

– Ви були тут учора з Валерією?

– Так.

– А сьогодні…

– Що – сьогодні? – не зрозумів я.

Очі її зробилися такими великими, що, здавалося, от-от поглинуть не лише мене, а й весь цей ліс, де ми раптом почали відчувати себе дрібними-дрібними мурашками.

– Сьогодні ви хочете повторити все, що було вчора з Валерією?

– Чому ви так подумали?

– Бо… Мені так здалося. До того ж Валерія розповіла вчора, як ви ходили до лісу.

– Валерія розповіла? – я не знав, що думати, таким великим було моє здивування. – Ви з нею розмовляли?

– Авжеж, – сказала Ґлорія дуже просто. – Після того, як ви пішли. Не дивуйтеся так. Я бачила, як ви виходили з дому. Ну, і я… Я подумала, що ви не швидко повернетеся, якщо повернетеся взагалі. Тому я зайшла до Валерії, познайомилася. Не бійтеся, ми дуже мило поспілкувалися.

Тут я раптом зрозумів, що Валерія чомусь розказала геть усе, навіть про наші уявні любощі посеред лісу, саме на цьому місці. Правда, тепер вже не був певен, що того не було насправді. «Так ось чому я йшов сюди сьогодні з Ґлорією», – стомлено і водночас глумливо подумав я.

Ґлорія стояла і дивилася на мене. Це тривало так довго, що я подумав: треба ж нарешті хоч щось сказати. Хоч одне якесь маленьке слово видобути з надр мозку, присилувати його сісти на язик і матеріалізуватися у звуки. А може, не в звуки, а у якусь муху, комара чи іншу маленьку комаху, котра б поповзла або полетіла. Тим часом Ґлорія почала роздягатися. Скинула пальто, потім кофту, спідницю, взялася за комбінацію.

– Що ви робите? – нарешті отямився я.

– Як що? – здивувалася Ґлорія. – Роздягаюся. Хіба не це робила вчора ваша Валерія?

Полетіла на соснове гілля сліпучо-біла комбінація, я побачив голе, вкрите синцями і струпами, тіло. Далі Ґлорія взялася розстібати білий, мереживний, схожий на вузенький шматок тюлю, пояс, одягнутий на чорні, аж блискучі від чорноти, трусики. Несподівано я відчув, що вигляд цього понівеченого тіла і того, що ще залишилося на ньому, починає збуджувати. Але це було якесь дивне, я сказав би, темне збудження: мені захотілося кинутися і ще більше пошматувати її тіло, завдати болю за це знущання наді мною і над собою, за її дивне божевілля, а може, й не божевілля, а стан, якому я не годен добрати назви.

– Перестаньте, – простогнав я.

– Перестати? Зовсім перестати? А може, я не дочула? Ви сказали – переспати? Ви, здається, майстер на ці справи?

Я зрозумів, що от-от кинуся і вдарю її. Та тут за спиною почулося якесь шамкотіння. Озирнувшись, я побачив учорашнього німого незнайомця. Він дивився на мене широко виряченими очима, а ротом натужно ловив повітря. «Справді, все повторюється, як учора», – подумав я, кинувся і за два стрибки схопив німого за барки. Він замукав, заметляв головою, але не опирався і начеб про щось мене просив.

– Відпустіть його, – почувся голос Ґлорії. – Це німий Максимко. Він не зробить нам зла.

Ґлорія – побачив я, зиркнувши через плече, – стоїть зі схрещеними на грудях руками геть гола і, звісно ж, дрижить від холоду.

Я повернув німого і легенько підштовхнув його в плечі. Однак він, ступивши крок чи два, повернувся до мене і став щось белькотати, благально зазираючи у вічі. Тоді нагнувся і став цілувати руки. Я знову, тепер уже з огидою, відштовхнув його. Але коли він, заточуючись, налетів на стовбур сосни, раптом із жахом зрозумів, про що просив мене цей нещасний: він хотів бути присутнім при тому, як я братиму Лору. Не тямлячись, я кинувся і став гамселити його кулаками по чому попало. Ґлорія пронизливо закричала, проте її крик тільки додав мені люті.

Я бив, і у перервах між ударами часом зблискувала думка. Цей чоловік уособлює зло цього міста, а може, й більше. Ще одна блискавка – понівечене тіло Людмили Черняк, яке я несу на руках. Що б я зробив з нею, якби не зустрів «жебрака»? Я бив і все більше розлючувався і несамовитів.

Не знаю, може б я геть покалічив би його, якби Ґлорія не кинулася до нас і не вчепилася в мої плечі. Я спробував відкинути її, але з першого разу це не вдалося.

– Георгію, перестаньте, – прошептала Ґлорія.

Дивна річ, шепіт цей подіяв більше, ніж крик. Я спинився і тут побачив, що тримаю в руці гілляку, якою, очевидно, лупцював геть подряпаного придурка, і пожбурив її. Маленька червона цівка потекла перед очима, я збагнув, що то кров на щоці німого, і остаточно отямився, різко повернувшись, я завмер від ще однієї несподіванки. Ґлорія стояла переді мною одягнута, повністю одягнута, хіба що пальто ще не встигла застебнути.

«Скільки ж я бив цього нещасного?» – подумав я.

* * *

День. Ми з Ґлорією вертаємося з лісу. Ми мовчимо, наче стали німими, як і знебощений Максимко, котрий чалапає десь позаду. Ось і місто, думаю я, ось і пустир, на якому я рятував Нілу. Ось і пустир. Я ледве стримую себе, щоб не впасти на пожухлу траву і, качаючись по ній, заридати з розпуки.

Вечір. Я не знаю, що робити з собою. Тяга до Ґлорії така нестримна, що я починаю гризти подушку і викручую собі пальці. Десь здалеку приходить біль і запах крові – я геть вивернув безіменного пальця на лівій руці і прокусив губу.

Пізній вечір. Я стукаю в стіну між мною і Ґлорією. Спочатку тихо, несміливо, потім сильніше й сильніше, гачу з усієї сили. Отямлююсь від голосу: «Георгію!» Лора стоїть на порозі.

Вона підходить до ліжка і, наче маленького, починає гладити мене по голові. Я притуляюся до її живота, а потім до колін, цілую їй ноги. Тоді вона й говорить, що мусить розповісти мені геть усе. Нарешті я дізнаюся таємницю її понівеченого тіла.

Вона говорила тихо, ледве чутно. Здавалося – її слова народжує не вона сама, а хтось сторонній. Хтось натужно вимовляє їх далеко-далеко, а Лора тільки підхоплює їх на льоту і намагається передати далі, наче замороженими, такими, що втратили свій первісний зміст. Кілька разів хотілося попросити говорити голосніше, чіткіше, але я, звісно, не зробив цього. Я занурювався у зміст її розповіді, немов плавець у застояну каламутну воду. Боявся пливти цією водоймою її розповіді, подумки гидливо струшував слиз зі свого тіла, та все ж розумів, що маю перепливти, маю дістатися іншого берега, інакше ми лишимося обоє на різних берегах.

Її розповідь додавала чогось настільки мені незнайомого, немовби я побував в іншій країні, на іншому континенті, а може, і планеті. Декілька разів я ловив себе на думці, що вона розповідає неправду, навіщось дурить мене. Я хотів припинити навалу жорстоких слів – і не міг. Вони вже вгризлися в мою душу назавше – розумів я – готові зовсім її розшматувати. І в якусь мить я збагнув, що прагну забути щойно почуте. І зрозумів – що вже ніколи не зможу цього зробити. Мене почало волокти за собою кожне слово, що, наче борона, зачіпляло гострими зубцями камінці моїх думок, доки їх не лишилося жодної. А я немовби став частинкою цієї просякнутої то болем, то сумом, то гіркотою, то жорсткою, майже жорстокою, іронією розповіді. Розповіді чи сповіді, а втім, то був швидше розтягнутий у часі болісний зойк, який довго виривався назовні, поки, нарешті, не зміг вирватися, щоб ударитися об мої груди і мій мозок.

Так я дізнався, що вона рано почала усвідомлювати себе потворою. «Не заперечуйте, Георгію, це саме так». Вже у восьмому класі вона остаточно зрозуміла, що її ніколи ніхто не покохає, що вона бридка кульгава качка. Кожен новий рік її дорослішання підтверджував це. Саме так, підтверджував. Бідні її батьки, вони назвали колись доньку Ґлорією, дали красиве іноземне ім’я. Вже дорослою вона довідалася, що воно означає на латині.[2]2
  Gloria (лат.) – слава.


[Закрыть] А ще раніше батько розповідав, він любив про це розповідати, як не хотіли реєструвати в загсі те не наше ім’я, і як він мусив купити аж дві пляшки коньяку.