Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 17 страниц)
Здавалося, все в найліпшому порядку, але доктора Горна нелегко було ввести в оману. За довгі роки служби йому траплялося немало фальшивих свідчень, які часом були погоджені між собою не гірше ніж зараз. Але самої тільки підозри, що свідчення куплені, ще не досить, це ще треба довести. А поки немає таких доказів, алібі оберігає Якобса від обшуку. Необхідний новий обвинувальний матеріал.
Криміналрат невесело гортав папери в жовтій папці. Під рубрикою «вівторок» був підшитий висновок податкового інспектора; теж нічого особливого. З цього висновку випливало, що гаражі Якобса весь час експлуатуються тільки частково, транспортна контора теж ледве зводить кінці з кінцями; тому капітал не давав доброго проценту, і коли б Якобс користувався банковим кредитом, він, можливо, вже вилетів би в трубу. Але, з другого боку, ремонтна майстерня і особливо продаж пального давали непоганий прибуток; у всякому разі, Якобс у 1950 році сплатив податок з річного доходу двадцять дві тисячі п’ятсот марок, і не було ніяких підстав думати, що з того часу прибутки його зменшились. Штат працівників, згідно з фондами зарплати, хоч і перевищував на п’ятнадцять процентів середній рівень, але інспектор зазначив, що такі коливання ще лишаються в межах норми.
Тут теж абсолютно не було за що вчепитись. Підшиті в самому кінці папки списки людей, що працювали в гаражі, теж не дали нічого нового: крім Йордана, там більше не було людей, які б мали судимість; прізвища «Кросбі» там теж не було.
Доктор Горн поклав жовту папку на стіл. Незважаючи ні на що, він був переконаний, що гараж «Зюд-вест» – кубло тієї самої банди, заради якої дев’ять місяців тому була створена секція «F».
Криміналрат відірвався від своїх роздумів, його мучило питання: де подівся новопризначений до відділу комісар? Він сьогодні вранці не прийшов на роботу, і це давало повід до найгірших побоювань. Горн згадав, як він відпустив Ірінгса самого на побачення з невідомим фальшивомонетником. Комісар навіть не взяв з собою зброї. А що, як його заманили в пастку?
Доктор Горн знову задумався. Сутінки надворі густішали.
Раптом у криміналрата сяйнула нова ідея. Може, його наштовхнула на неї згадка про клапоть чорного паперу, на якому було знайдено відбитки пальців Йордана. Ірінгс йому позавчора – в понеділок – віддав ту фальшиву банкноту, яку він одержав від невідомого на пробу. Очевидно, банкнота, крім відбитків комісарових пальців, повинна мати відбитки пальців невідомого. Крім того, він сам кілька разів брав її в руки і, нарешті, з дурного розуму показав позавчора ввечері в Георга Зіррінгауза.
Доктор Горн пригадав, як це було. Георг зовсім не брав банкноти в руки. Але Рудольф Крамер уважно розглядав її і, звичайно, доторкався до неї. Отже, на ній є відбитки пальців таких осіб: комісара Ірінгса, доктора Горна, Рудольфа Крамера і невідомого. З точки зору математика тут було рівняння з одним невідомим – задача, яку легко розв’язав би учень середньої школи. «Щоб знайти тут рішення, не обов’язково бути криміналратом», – сказав собі доктор Горн. Ірінгсові і його власні відбитки пальців у нього є, не вистачає тільки Крамерових.
Дійшовши в своїх міркуваннях до цього пункту, криміналрат схопився з стільця. Банкнота лежала, загорнена в цигарковий папір, у його бумажнику. Треба зараз же передати її у відділ ідентифікації, нехай працюють хоч і цілу ніч. А Рудольфа, мабуть, вдасться побачити ввечері у Георга, бо сьогодні ж середа – вони в цей день збираються щотижня.
Через десять хвилин доктор Горн вийшов з червоного цегляного будинку на Фрізенштрасе. В кишені його пальта лежала плоска дерев’яна коробочка, яку дав йому колега з восьмого відділу. В коробочці була полірована металева пластинка, пляшечка з дактилоскопічною фарбою, валик для її нанесення і кілька маленьких аркушиків гладенького паперу.
5
Приблизно в цей же час Александер ввійшов задніми воротами, як йому було сказано, у Якобсів сад. На заході догоряв останній відблиск дня.
Пройшовши крізь похмурі залізні ворота, він побачив перед собою віллу, що стояла в кінці широкої алеї, метрів за п’ятдесят від нього. На темному фасаді можна було розрізнити дві колони та ганок з широкими низькими східцями. На трикутному фронтоні було висічено великими латинськими літерами: «Ласкаво просимо».
Значить, ось де він, центр берлінської організації! Александер спокійно, з легким серцем – це його самого дивувало – піднявся по низеньких сходинах. Ця велика, масивна будівля, господарів якої він сподівався перехитрити, анітрохи не злякала його; він вирішив не відступати від свого плану.
Перед самими дверима хтось присвітив йому ліхтариком в обличчя.
– Стій! Хто такий?
– Китайський імператор, – машинально відповів Александер; так його навчив Боббі Копш. Ліхтарик погас, він ввійшов у двері й опинився в тьмяно освітленому вестибюлі. Ліворуч від себе він побачив величезне дзеркало; навпроти були сходи. Александер пішов нагору, беззвучно ступаючи по товстій доріжці. Третій поверх, передостанні двері праворуч…
Коридор третього поверху здався йому нескінченно довгим. Крізь товсті шибки двох квадратних отворів у стелі просочувалося кволе вечірнє світло. Справа і зліва тяглися високі двійчаті двері.
Александер напружено вдивлявся в півтемряву. Просторий будинок, здавалось, був сповнений мовчазною, затамованою тривогою. З дверей праворуч крізь отвір для ключа пробивався жовтий промінь, долинали тихі голоси. Він пройшов мимо, але раптом зупинився як укопаний: назустріч йому так само безшумно, як і він, ішла якась темна постать. О! Тепер і вона спинилась і стоїть насторожено, вичікуючи…
Александер кашлянув, щоб розвіяти гнітючий страх. Він згадав про пакунок з доларами і мимоволі притис до себе портфель. Невідомий, що стояв усього кроків за чотири від нього, зробив такий самий рух.
В ту ж мить Александер зрозумів, що таємничий незнайомець – то він сам. Коридор кінчався великим, на всю стіну, дзеркалом. Це була одна з багатьох примх колишнього власника вілли.
Александер з досадою повернувся і знову полічив двері. Ага, це ті, з яких падає світло. Він уже підняв руку, щоб постукати, але за дверима знову хтось заговорив. Схвильований жіночий голос, у якому він пізнав голос дівчини з Іспанської алеї, сказав:
– Ви думаєте, я не знаю, що у нас займаються спекуляцією, пане Шерц? Якщо ви мене зараз же не випустите, я заявлю на вас!
– Якщо я вас не випущу, ви не зможете на нас заявити, – відповів низький приємний голос. – Але я мушу заперечити: спекуляцією у нас не займаються.
– Ні, займаються! Наприклад, кольоровими металами. Частину приносять із східної зони, частину крадуть на коліях електрички, а потім його вивозять наші машини, що йдуть у західні зони.
– Ах, так от що ви маєте на увазі! Чудово… І через це ви хочете заявити на нашу фірму?
Александер не розчув її відповіді; він то слухав, то підглядав у отвір для ключа.
Доктор Шерц щиро засміявся.
– Ви мене не зрозуміли, фрейлейн Рут. Звичайно, ви можете іти, двері не замкнені. Але я раджу вам: залишіться поки що тут і почекайте на мене в бібліотеці, поки не закінчиться нарада.
– І не подумаю!
– Як хочете. Я мав намір розповісти вам про нашу фірму дуже важливі речі, якими, безумовно, зацікавиться ваш татусь.
– То розкажіть зараз.
– Не можу. Тільки розмова з шефом з’ясує мені все. Я маю підозру, що тут ідеться про дещо гірше, ніж про… спекуляцію, як ви сказали…
Александерові здалось, що голоси наближаються до дверей; він поквапливо відскочив на кілька кроків назад і удав, ніби щойно прийшов.
Двері відчинились, і вийшла Рут. Вона рушила просто до Александера. Дівчина помітила його тільки в останню мить і злякано відсахнулась. Він глянув у розширені від ляку очі, хотів щось сказати, але у нього здушило в горлі.
– А, це ви, – майже нечутно сказала вона, ніби з полегкістю, і пішла далі.
– Вибачте, – кинув Александер їй навздогін, але вона, мабуть, не почула.
– Заходьте, колего, – люб’язно сказав доктор Шерц. – Що, трошечки підслухали? Не відмовляйтесь, усі ми це робимо, коли трапляється нагода. Так-так! Мені ж швейцар ще п’ять хвилин тому подзвонив, що ви прийшли. Непогано працює машина, правда? – 3 цими словами він підвів гостя до крісла, широким жестом запросив його сідати і ввімкнув радіо. «РІАС» передавала американських композиторів. Доктор Шерц не сів за стіл, а присунув своє крісло до Александерового, щоб можна було розмовляти півголосом.
– Я хочу спершу віддати вам гроші, – сказав Александер і почав відщіпати портфель. – Тут, на жаль, не шістдесят тисяч, а всього п’ятдесят дев’ять п’ятсот. Так сказав мені Кросбі. Агент обшахрав його на п’ять сотень.
Доктор Шерц лукаво примружив одне око.
– На цукерки розтринькали, ласуни… Ну, нічого, не треба вибачатись. З мене й цих вистачить. Перед шефом я теж закину слівце; він щодо грошей дуже вимогливий, але ми вже якось усе владнаємо.
Александер витяг з портфеля пакунок, зроблений гамбурзьким агентом фірми у вбиральні бремергафенського кафе; він порозв’язував численні вузлики і нарешті вийняв кілька пачок доларів. Але, на його безмежне здивування, там були тільки ліві половинки банкнот.
– Ого, – сказав доктор Шерц. – Обережний хлопець. Правда, в даному випадку його обережність, безумовно, була надмірною. Можете мені повірити, що він зробив це не за моєю вказівкою. Я взагалі не прихильник таких фокусів.
Він сховав половинки доларів, потім витяг золотий портсигар:
– Сигарету?
Вони закурили. Доктор Шерц напружено думав. Перед ним стояло нелегке завдання. Йшлося про те, щоб прихилити Шенцліна на свій бік. Треба було зважувати кожне своє слово, обережно промацувати співрозмовника. Матеріальний інтерес – це важіль, яким волю кожної людини можна спрямувати на потрібний шлях. Коли цей важіль знайдено, лишається тільки швидко й міцно вчепитись за нього.
Александер сам полегшив Шерцові його завдання. Він раптом одним розчерком перекреслив свої дипломатичні плани, сказавши:
– Це було востаннє!
– Що? – спитав доктор Шерц.
– Востаннє я допомагав вашій так званій організації. – Ледве Александер встиг вимовити ці слова, як його кинуло в дрож. Він і сам не міг собі пояснити, як це сталося, що він сказав правду, хоч іще хвилину тому мав твердий намір обдурити Шерца і приспати його пильність. Треба ж було сказати щось зовсім інше! Справа, очевидно, в тому, що цей доктор Шерц з тих людей, збрехати яким надзвичайно важко, бо весь час думаєш: «Він же мене наскрізь бачить».
Проте Александер не зовсім втратив надію здійснити свій план. Може, ще вдасться виправити помилку. І все-таки перший раунд програно. Він скоса поглянув на свого сусіда. На жаль, обличчя доктора Шерца ховалося в тіні від абажура і не видно було, яке враження справили на нього Александерові слова.
А доктор Шерц не дуже здивувався: він іще не забув сцени на шосе № 2. Правда, треба було ще з’ясувати, які саме мотиви спонукають Шенцліна до такої поведінки. Чи це сумніви морального чи практичного характеру? І раптом він тихенько засміявся. Не навмисне; для цього не було причин. Просто його щось потішило в цій ситуації; він мав гостре почуття гумору, яке в усьому відкривало йому насамперед смішні сторони.
– Ну й цяця ж ви! – промовив він. – Двічі вас профільтрували, а ви й досі непрозорий.
Александер безтямно витріщився на нього.
– Ви не знаєте, що я маю на увазі? Кросбі пробував вас на зуб, Боббі теж екзаменував вас. Обидва переконані, що ви наш до останньої жилки. Інакше ви ніколи не узнали б нашої адреси. Ви прослизнули крізь обидва ці фільтри, а тепер приходите сюди і доводите мені протилежне…
Говорячи це, Шерц гарячково думав: «А може, він змовився з Кросбі проти мене! Боббі. Копш дурень, він просто поклався на думку Кросбі…»
Доктор Шерц був у Якобсовій банді, так би мовити, начальником контррозвідки – людиною, яка знала все і всіх. Але Лью Кросбі становив виняток: його Шерц знав не дуже добре. Американець і йому розповідав історію про велику недостачу на складі обмундирування і про своє дезертирство; але доктор Шерц ставився до цієї історії скептично й не дуже-то вірив Кросбі. Він у своєму житті чув і сам пустив у світ цілу купу різних історій, які далеко не завжди відповідали дійсності. Лью Кросбі був для нього terra incognita,[39]39
Невідома земля (лат.).
[Закрыть] величина ікс, яка його частенько тривожила. От хоча б, наприклад, таке: Кросбі ніколи не брав участі в операціях на території Західного Берліна. Боїться американської військової поліції? Можливо, але малоймовірно. Далі: при всіх шпигунських операціях в НДР посередником між бандою й замовниками був Кросбі. З одного боку – військові власті полюють на нього, а з другого – органи розвідки передають через нього свої доручення. Тут була суперечність, і доктор Шерц мав намір скористатися з неї при нагоді, бо він досконало володів прийомами судового слідчого, який знаходить поживу в кожній суперечності й уміє з тези й антитези вивести щось таке, що вже більш-менш наближається до істини. Зараз він думав: «Чи можна припустити, що між Кросбі й Шенцліном є якась таємна змова? Навряд. Кросбі типовий індивідуаліст. Змовитись з Александером він міг хіба що для того, щоб привласнити гроші, одержані за документи. Цього не сталось – можливо, перешкодив „трикутник“. Отже, такої змови йому нема чого боятись. Гм… Александер зараз хоче втекти… але тут ще треба дещо з’ясувати…»
– Скажіть мені, – спитав Шерц незворушно. – Кого ви, власне, боїтесь? Поліції, нас чи, може, самого себе?
– Я нікого не боюсь, – відповів Александер, – але я не можу вести таке життя, як ці останні дні. Ви думаєте, я страшенно щасливий від того, що мені довелося сипати якісь залізяки під колеса нашим переслідувачам? Я не знав, що роблю, мені наказав Кросбі. Вони ж налетіли на ті залізяки на повному ходу. Може, це їм коштувало життя. Як по-вашому, мені від цього дуже весело?
Доктор Шерц нахилився до Александера і спитав уже іншим тоном:
– Виходить, вас переслідували?
– Авжеж. Поліція. Наче ви не знаєте.
– Хіба той фокус біля Міхендорфа не вийшов?
– Один все-таки ще гнався.
– І ви його таким способом здихались?
– Так.
– Гм… – Шерц знову відкинувся на спинку крісла. – Я згоден, такі речі спочатку вимагають певних зусиль. Ви ще молодий і, як видно, маєте ніжну душу. Повірте мені, ці сумніви з часом і звичкою відпадуть, і досить скоро. Ви кажете, що це не весело – знищити когось. Можу вас запевнити: ще менш приємно, коли знищать тебе. Скрізь, і в природі, і в житті людей, панує принцип: ти або я!
– Це звірячий принцип, а не людський!
– Дурниці. Це просто закон природи. А як було на війні? Мені самому, на жаль, довелось відправити на той світ чимало людей. Я кажу «на жаль», бо це було абсолютне безглуздя. Я завдав їм непоправної шкоди, не здобувши при цьому ані найменшої користі для себе. Але так уже здавна ведеться: сліпе, безглузде знищення людей дозволяється, а осмислене, свідоме усунення супротивника викликає жах і огиду. Де ж тут логіка?
Александер майже не слухав його.
– Не старайтесь підсолодити мені злочин, шкода праці! – промурмотів він, знову забувши свій план. – Я вам уже сказав, що не хочу більше мати ніякого діла з вашою компанією!
Шерц недбало збив попіл з сигарети об край столу.
– Я теж! – відповів він.
– Я вас не розумію.
– А я вам зараз поясню. Але спочатку скажу вам таке: ви поки що лишаєтесь у Берліні.
– Я завтра їду! – уперто сказав Александер. – Ви мене більше не побачите.
– О ні, – засміявся доктор Шерц. – Завтра ви будете ще тут, і післязавтра теж. Ви тут ще потрібні.
– Ви збираєтесь примусити мене?
– Будь ласка, говоріть тихше. Ні, я не збираюсь. Але вас примусить щось інше.
– Що ж це таке?
– Гроші, – коротко сказав доктор Шерц.
– Помиляєтесь. Моя честь і свобода мені дорожчі. За гроші я їх більше не поставлю на карту.
Шерц приклав вказівний палець до носа.
– Ну, ну, не поспішайте так говорити. Я думаю, що це завжди залежить від розмірів запропонованої суми. Особливо в такому становищі, як ваше. Куди ви думаєте податись? Назад у Магдебург? Я б вам не радив. Чи, може, в Західну Німеччину? Так для цього вам потрібні гроші. Ви думаєте, там легко знайти роботу? І подружку вашу ви теж не зможете забрати з собою.
Александер зрозумів, що доктор Шерц має рацію, але все-таки подумав: «Нащо він мені все це розказує? Певно, ще надіється використати мене в своїх цілях? Може, іще вдасться надолужити програний раунд? Треба вдати, що я пристаю на його пропозицію…»
– Так, так! Грошенята б вам зараз не завадили. А особливо зручно у вашому теперішньому становищі було б мати в руках один з наших західнонімецьких вкладів. У мене, наприклад, є одна книжка, на якій лежить понад п’ятдесят п’ять тисяч західних марок.
– І що ж ви за неї від мене хочете?
– Поки що нічого. Чекати й триматись мого боку.
Александер мало не розреготався: за якого ж дурня його вважають! Але пам’ятаючи про свій намір, він пробелькотів, удаючи, ніби це його страшенно вразило:
– П’ятдесят п’ять тисяч? Сто чортів! Невже це можливо? Поясніть, будь ласка!
Доктор Шерц задоволено відкинувся назад. Клюнуло!
– Добре, я вам поясню. Перш за все треба вам сказати, що ми, тобто організація, маємо досить великі ресурси. На протязі кількох років напруженої праці, – він вимовив ці слова не без іронії, – ми весь час відкладали про запас певну частину наших прибутків. Наші грошові фонди становлять близько чотирьохсот тисяч західних марок, розкиданих у різних банках мало не по всій Європі. До цього треба ще додати земельну власність, кілька будинків, автомобілі. Зрозумійте мене правильно: все це належить не мені, не Якобсові і не вам, а всім членам організації. Коли наша група розпадеться, – а це, на мою думку, станеться не пізніше як за сорок вісім годин, бо доктор Горн з західноберлінського карного розшуку вже наступає нам на п’яти, – тоді всі згадані мною цінності не належатимуть нікому, тобто вони належатимуть тому, хто візьме їх собі. А взяти їх може тільки той, хто володіє необхідними документами і знає потрібні адреси. Коло таких людей дуже обмежене, і я один з них. Причому з цього кола ніхто не залишиться живий, крім мене і ще одного чи двох вірних друзів. Між нами й буде поділено весь капітал організації, і тоді кожний з нас зможе облишити наше небезпечне ремесло і зажити спокійно. Любий пане Шенцлін, хочете бути одним з цих друзів? Хочете стати на мій бік? Чи можу я розраховувати на вас?
Хвилину обидва мовчали. З приймача лились мелодії Гершвіна. Александер удав, ніби обмірковує пропозицію Шерца.
Доктор Шерц терпляче ждав. Досвід навчив його, що інтелігентну людину часом буває легше залучити до справи, коли розкрити й її небезпечні сторони.
– Я не хочу від вас приховувати, що тут є й деякий риск. Ці гроші, певна річ, вам не просто подарують. Я поки що маю тільки одного спільника; решта наших членів – на боці шефа. Якобс знає про існування опозиції. Я правдиво змальовую вам становище, бо хочу мати у вашій особі не сліпе знаряддя, а справжнього, свідомого помічника. І я зовсім не хочу натискати на вас. Якщо ви відмовляєтесь від моєї пропозиції і вважаєте за краще втекти зараз, я не чинитиму вам ніяких перешкод. Квиток до Західної Німеччини я вам теж куплю. Але там…
Шерц знизав плечима, наче хотів підкреслити всю безвихідність становища, в яке потрапить там його співрозмовник.
Александер сказав, що він згоден, і відчув велике задоволення від того, що перехитрив доктора Шерца.
– Я дуже радий, – сказав той, – що ви такий розсудливий. П’ятдесят п’ять тисяч вам забезпечені. Може, буде навіть трохи більше. Ну, добре, на сьогодні все. Ви поки що житимете на Іспанській алеї, там, де ви сьогодні вранці…
– Хіба там не живе ця дівчина?..
– Ви маєте на увазі нашу секретарку, яку ви тільки що зустріли? – недбало сказав доктор Шерц. – До сьогодні – так, але… але ви можете спокійно там розташовуватись, ми влаштуємо її в іншому місці.
– Я не хотів би, щоб вона через мене…
– Не турбуйтесь, – урвав його доктор Шерц.
Александер встав і одягнув плащ. Вслід за «Blue Sky»[40]40
Синє небо (англ.).
[Закрыть] з радіоли полились нестямні зойки «Moonshine-Serenade»[41]41
Місячна серенада (англ.).
[Закрыть] – твору незабутнього Гленна Міллера, як оголосив диктор.
Вони потиснули один одному руки, й Шенцлін зачинив за собою двері. В коридорі було вже зовсім темно. «Що, цей Якобс на кожній лампочці економить?» – подумав Александер. Він спустився сходами, проминув вартового й вийшов надвір. Холодне осіннє повітря освіжило й заспокоїло його.
Нагорі, в бібліотеці, доктор Шерц відчинив шафку в стіні і налив собі зеленого шартрезу. Не те щоб це був його улюблений напій, але чарочка міцненького часом наводила його на цікаві ідеї. Він і гадки не мав, що давно вже не помилявся в людині гак, як цього разу.
6
Криміналкомісар Вольф повільно, якось неохоче спустився по сходах. Потік пасажирів, стримуваний бар’єром, унизу розливався вшир, і його безслідно вбирали сутінки осіннього вечора.
Криміналрат Горн уже розповів Вольфу про свою розмову з Вюрцбургером. Потім вони вдвох ще раз усе обміркували і вирішили ні в якому разі не складати зброї. Горн мав утомлений вигляд; здавалось, він уже зневірився в успіхові. «По суті, це моя заслуга, що ми продовжуємо розслідування», – думав Вольф.
Звичайно, він зробив дурницю, зійшовши на станції «Целендорф-Вест». Від «Ніколасзе» було б значно ближче. Але цією дорогою він ще ні разу не ходив, а познайомитись з місцевістю не завадить. Вольф звернув ліворуч і пройшов під залізничним мостом, йому треба було добрих півгодини йти пішки.
Цей міст нагадав йому про одну подію, яка сталась тут поблизу в середині 1949 року, тобто понад два роки тому. Підкуплені американцями юрми хуліганів хотіли припинити рух електропоїздів. Це вже була не просто собі крадіжка мідного проводу, а організована диверсія з метою пошкодити електричку, яка була у віданні східноберлінського магістрату. Якби це була звичайна крадіжка, то поліція Штумма неодмінно втрутилась би. А так вона змушена була лишатись бездіяльною. Заарештували лише кількох чоловік з народної поліції, які, відтісняючи хуліганів, ненароком перейшли межу залізничної лінії і таким чином вторглись на територію штуммівської поліції. Західному карному розшуку були відомі прізвища багатьох учасників диверсії, але за вказівкою згори уже на другий день розслідування було припинено. Комісар Вольф ще й зараз несхвально похитував головою, коли згадував про цю подію. Арештовано не бандитів, а працівників транспортної поліції, які чинили їм опір. Де ще таке видано?
Ця історія була однією з перших, що заронили в його душу сумніви. Ернст Вольф був спочатку людиною західної орієнтації. Він дуже цікавився технікою, і на нього завжди справляли глибоке враження чудеса американської індустрії – хоч те, що йому доводилось бачити, було в основному воєнною продукцією. Навіть усе, що він пережив в американському полоні, не похитнуло його симпатій. Голодний пайок, ночівлю просто неба, гумові кийки вартових – усе це можна було пробачити. На те й полон; яких же тут сподіватись церемоній? Повернувшись до Берліна, Вольф дуже зрадів, що його квартира, яку пощадили бомби, була в американському секторі.
Згодом, коли вибухла війна в Кореї, він почав розчаровуватись. То був саме час, коли західні держави, за висловом генерала Клея, скинули лайкові рукавички і розпочали ідеологічну війну. І Вольф дуже скоро пересвідчився, що в цій війні використовується не тільки ідеологічна зброя.
Вольф вийшов на Потсдамське шосе – дві паралельних голубуватих стрічки асфальту, по яких котились важкі грузовики, тріскотіли мотоцикли і з тихим гудінням проносились шикарні легкові машини. Лишалось ще п’ятнадцять хвилин дороги. Вольф звернув праворуч і замислено попростував далі, час від часу поглядаючи на автостраду. Він любив ці автомобілі, що виблискували хромом, але зовсім не вважав себе зобов’язаним любити їхніх власників. Чи багата людина неодмінно хороша? Нічого подібного. Чи обов’язково багата нація – наш друг і бажає нам добра? Зовсім ні. Але яка сила людей вірять у це!
Вольф злегка посміхнувся. Він у це вже не вірив. З якого часу, власне? Комісар згадав той день, коли він випадково зустрів на вулиці свого однополчанина, Мартіна Коха. Той жив тепер у східному секторі, працював у БФГ[42]42
Berliner Verkehrs-Aktiengesellschaft – Берлінське акційне товариство міського транспорту.
[Закрыть] і був, як скоро виявилось, комуністом. Зав’язалась нескінченна розмова. Спочатку вони розмовляли на вулиці, потім у якомусь кафе і, нарешті, у Вольфа вдома. Вольф засипав свого приятеля запитаннями. Відповіді Коха багато чого йому роз’яснили.
Після цієї розмови Вольф почав регулярно купувати газети, що виходили в східному секторі.
Комісар Вольф відігнав свої думки. Він уже досягнув мети своєї подорожі. Перед ним був яскраво розмальований фасад заправної станції, осяяний рано запаленим неоновим світлом. На тлі похмурого осіннього неба таємниче світились великі блакитні літери: «ГАРАЖ „ЗЮД-ВЕСТ“».
Крізь широкий триметровий прохід з табличкою «В’їзд» Вольф увійшов у нескінченно довгий двір гаража, посеред якого стояв голий бетонний куб контори. Він хотів узяти свою машину і трохи проїхатись – просто так, щоб відвести очі. Його гараж був майже в самому кінці двору – біля великого спільного гаража, що замикав собою двір, і це було дуже вигідно для нього. Він міг ходити по всьому двору, не викликаючи підозри.
Після довгої прогулянки від станції електрички комісарові хотілось пити, і він пошкодував, що тут немає буфета, як у конкурентів, на значно меншій «Західній автоплощадці». «Якобс не хоче, щоб його люди напивались, – подумав Вольф. – Але ж можна було принаймні влаштувати молочний бар».
Тим часом уже добре посутеніло. В глибині двору тьмяно засвітились електричні лампочки. Змагаючись з останніми променями дня, вони сповнювали подвір’я якимсь химерним сяйвом.
На півдорозі між конторою і великим гаражем купкою стояло кілька автомашин. Щось у цій купці привернуло увагу комісара. Поміж «мерседесами», БМВ і «адлерами», все переважно довоєнних моделей, стояв оливково-зелений автомобіль обтічної форми з номером ІС 373–772—«United States of America».[43]43
Сполучені Штати Америки.
[Закрыть] «Студебекер – „Land-Cruiser“»,[44]44
«Сухопутний крейсер» (англ.).
[Закрыть] – подумав Вольф, який знав усі моделі напам’ять. За цією машиною він побачив другу – сірий, ще більший лімузин, який мав західноберлінський номер КВ. Це була чудова машина; при кволому, непевному світлі вона нагадувала великого хижого звіра, що приготувався до стрибка.
В комісарові зразу ж прокинулась його давня пристрасть. Не довго думаючи, він підійшов до блискучого лакованого чудовиська. І коли Вольф двічі обійшов машину і заглянув усередину, його раптом охопило зовсім не службове, але тим сильніше бажання – хоч трохи посидіти на місці шофера.
Швидко озирнувшись навколо, Вольф переконався, що в цій частині двору немає нікого. Правда, з боку великого гаража пузатий «опель-супер-6» закривав двір від його очей. Але комісар був не з полохливих. Він смикнув за ручку; дверцята були незамкнені. Сприйнявши це за добру прикмету, Вольф з тріумфом вліз до машини і тихенько зачинив за собою дверцята.
Він пригадав, що вже бачив цю модель торік улітку, на автовиставці 1950 року: «крейслер-ньюйоркер», довжина п’ять з половиною метрів, вага тридцять вісім центнерів.[45]45
Німецький центнер дорівнює п’ятдесяти кілограмам.
[Закрыть]
Він замріяно дивився крізь вітрове скло, згадуючи всі технічні дані «крейслера»: «Мотор восьмициліндровий, робочий об’єм п’ять і три десятих літра, низькообертовий і безшумний, як у більшості американських машин… Три тисячі двісті обертів, якщо не помиляюсь. Ну, і відповідна витрата бензину – двадцять літрів на сто кілометрів. Машина не для післявоєнної Німеччини! Максимальна швидкість за фірменими даними сто п’ятдесят п’ять кілометрів на годину; насправді можна витиснути ще трохи більше… Але що з того, в нас усе одно нема таких доріг. Хіба що Афус…»
Авжеж, так і є – автоматична передача… Комісар з цікавістю розглядав щиток приладів, порівнюючи в той же час «ньюйоркера» з іншими відомими йому моделями. В уяві перед його очима безшумно проносились б’юїки з срібними акулячими зубами радіаторів, «форди Лінкольни», «де-сото», «олдсмобілі», «шевроле», «каділлаки», «неші», «фрезери», «понтіаки» – цілий парад лаку і хрому, сталі, скла й гуми. «Правда, по-моєму, це теж не ідеал. Вони надто тихі, – думав Вольф. – Не можна розчути, коли з мотором щось не гаразд. І все-таки цей „крейслер“ непогана машина… Та, на жаль, я всього-на-всього скромний офіцер поліції з не менш скромним окладом. Для мене навіть малолітражка навіки залишиться прекрасною мрією… „Ньюйоркер“ навіть у найпростішому оформленні коштує за каталогом, по-моєму, дві тисячі п’ятдесят п’ять доларів, тобто близько десяти тисяч західних марок – це заводська ціна…»
Вольф сумно похитав головою, і зразу ж йому стало соромно. Все це речі, які старому навряд чи стануть у пригоді. Зрештою, йому не за те платять гроші, щоб він розважався у робочий час – та ще тут, де треба робити важливі спостереження. Але ж до автомобілів він ніколи не міг лишатись байдужим, це його дошкульне місце.
Може, він ще довго милувався б машиною, якби випадок не спрямував його думки зовсім у інший бік. Коли Вольф нахилився, щоб вивчити розташування вкритих товстою гумою педалей, нога його сковзнула і різко вдарилась об стінку кузова. Але замість чистого дзвону автомобільного листового заліза Вольф почув слабенький глухий гул.
Комісар стривожено випростався. Сталь? Звук точно такий. Кісточками пальців він обстукав кузов у різних місцях. Не може бути сумніву, це сталь. Елегантний лімузин під тоненькою бляшаною оболонкою кузова мав панцир.
Для комісара Вольфа цього було досить. Він тихенько виліз із дивної машини і вже хотів був іти, як раптом у нього блиснула нова думка. Та машина, що в неділю ввечері втекла від поліції на шосе № 2, на Міхендорфському шляхопроводі переїхала через автостраду; тоді саме йшов сильний дощ, і на розмоклій землі зеленої смуги лишились відбитки шин. Народна поліція сфотографувала ці відбитки, і в розпорядженні XIІ-а були знімки і реконструйований за ними рисунок протектора.
Порівняти рисунки зараз же, на місці, Вольф не міг, бо він не пам’ятав того зразка. Але ж можна принаймні, зарисувати візерунок шин «ньюйоркера» і порівняти потім у відділі. Вольф швиденько присвітив кишеньковим ліхтариком і вийняв блокнот і олівець. Тільки-но він зібрався провести першу лінію, як здригнувся, почувши за спиною голос.
– Добрий вечір. Нічогенька машинка, еге?
Вольф умить сховав блокнот і обернувся.
За кілька кроків від нього стояла висока широкоплеча постать. Комісар бачив тільки чорний силует і червону іскорку сигарети.
– Та-ак… – сказав комісар Вольф. – Цікаво, чия вона. Це ж треба бути мільйонером…
