Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 17 страниц)
Розділ другий
1
Минуло три з половиною роки.
Надвечір у неділю, на початку грудня, північно-західною околицею Магдебурга йшов молодий чоловік. В одній руці він ніс патефон, а в другій – портфель, у якому щось злегка побрязкувало.
Небрукована дорога розгрузла від дощу, який не вщухав уже кілька днів. Та Александера це не дратувало; він давно звик до всього цього, бо вже довгий час жив тут, за містом.
Доктор Шерц тоді пхнув йому в руку рекомендаційного листа до якогось пана Шмербаха. Роберт Шмербах був співвласником відомої магдебурзької транспортної фірми. Александер з обережності розпечатав листа – йому пригадались деякі історії – й заклеїв його потім знову за всіма правилами мистецтва; чого-чого, а такого у карній поліції можна навчитись. Нічого підозрілого в листі не було, але й надій особливих він збудити не міг.
Але цей лист зробив чудо. Пан Шмербах багато не розпитував, він негайно прийняв хлопця на роботу. Александерові дали мебльовану кімнату в Вільгельмштадті, і він наступного ж дня став до роботи. Здавалося, наче він і є та людина, на яку транспортна фірма «Баум і К° – місцеві, дальні й міжзональні автоперевозки» вже давно чекала.
Але ж цьому неможливо було повірити. Він же нічого не вмів. І хоч пристосувався Александер досить швидко, та неважко було б на таку саму платню знайти спеціаліста, який працював би значно краще.
Коли років зо два тому одного чудового дня безслідно зник диспетчер гаража фірми, – ходили чутки, що він утік до Західного Берліна, бо був замішаний у спекуляції кольоровими металами, – Александер зайняв його місце. Така робота вимагає знань, міцних нервів, кмітливості й власної ініціативи. Напочатку Александер допустився кількох помилок, які досить дорого коштували фірмі. Але Роберт Шмербах виявив при цьому загадкову вибачливість. Він похитав головою, промурмотів щось на зразок: «Треба ж було подумати» – і, очевидно, скоро забув про все.
Та одного дня загадка розгадалась. З’явився доктор Шерц. Александер чомусь саме зараз, ідучи розгрузлою небрукованою дорогою, згадував усе це. Як же воно тоді було? Він уже жив тут, за містом: йому дісталася також і дача його попередника по роботі. Це був гарненький маленький будиночок на одну кімнату з кухнею й верандою. На обліку в житловому управлінні будиночок не стояв. Був тут і телефон; цю останню обставину Александер уже не раз кляв на всі заставки, бо його часом серед ночі піднімав дзвінок. Коли він, сонний, брав трубку, то чув, приміром, таке: «Шеститонний „геншель“ застряв під Меране, зламалась ресора». Або: «„Бюссінг“ стоїть біля Еберсвальде; форсунки…»
Александер викочував з веранди мотоцикл і мчав у гараж – подивитись, чим там можна зарадити. «Хоч би сьогодні чого не сталось», – думав він тепер.
Тоді ж, два роки тому, й відбулась та вирішальна розмова. Доктор Шерц зробив йому одну пропозицію – досить дивну пропозицію. Александер ясно пам’ятав, як він сидів на дерматиновому дивані в його кімнаті: добре вдягнений, чемний, зовсім не настирливий. Низьким приємним голосом він виклав свою пропозицію. Що ця пропозиція має характер ультиматуму, стало ясно тільки під кінець розмови.
Йшлося ось про що: Александер повинен при потребі на важкому мотоциклі, якого доктор Шерц віддавав у його розпорядження, возити до зонального кордону певних людей. Там він передаватиме цих людей на явочних квартирах довіреним особам, які переправлятимуть їх через кордон. Всього існувало чотири таких явки. Александер мав право вибирати місце переходу на свій розсуд, аби воно було найближче від вихідного пункту. Якщо потрібна буде путівка, хай виписує її у «Баума і К°», Шмербах йому допомагатиме в цьому. В разі потреби йому доведеться якийсь час переховувати такого «подорожнього» в себе вдома. Кращого місця для цього і придумати важко.
Доктор Шерц не умовляв Александера; тільки подружньому, люб’язно роз’яснив, у чому полягатимуть його функції. І все-таки він дав зрозуміти, що в разі відмови Шмербах знайде привід найняти собі іншого диспетчера. Він пообіцяв за кожну таку поїздку грошову винагороду. Це була солідна сума: п’ятсот марок. Ці гроші покриватимуть також вартість бензину та інші витрати.
Розмір цієї суми тоді збудив недовіру Александера. Він спитав, яких це людей він має возити. «Взагалі – політемігранти», – відповів доктор Шерц. Але, мовляв, хай це його не цікавить. Тут нема нічого протизаконного – підвезти когось на мотоциклі, скажімо, з Бранденбурга до Бендорфа на зональному кордоні. Звичайно, нічого, але все-таки…
Вираз «політемігранти» доктор Шерц вибрав з цілком правильних психологічних міркувань. Ним рясніли сторінки гамбурзьких газет, які Александер читав щодня на протязі трьох років. І недовгочасне перебування з східній зоні ще не могло змінити його переконань. Александер тоді вважав, що допомагати політемігрантам хоч і небезпечно, але почесно і похвально. Під час першого такого рейсу він навіть відчував себе героєм, який сміливо, зухвало водить за носа прислужників ненависного режиму.
Та згодом у нього виникли деякі сумніви. Александерові в його щоденній роботі доводилось багато дечого чути, і він прийшов до тверезого висновку, що дуже багато людей переходять кордон з мотивів чисто кримінального характеру. На Захід тікав той, кому загрожувало судове переслідування.
Коли Александер додумався до цього, він часом намагався пригадати обличчя тих, кого він возив до кордону на задньому сідлі свого мотоцикла.
Першого разу він віз гарненьку молоду дівчину. Александер добре пам’ятав, як вона вчепилась йому в плечі під час шаленої їзди… То була чудова, хвилююча подорож. Потім такої романтики вже не було. Щоправда, серед його пасажирів ніхто не скидався на злочинця, крім одного бридкого типа, від якого тхнуло горілкою і який мав огидну звичку гризти нігті.
Александер прискорив крок; він сподівався дійти додому, поки знову не линув дощ. Дорога з обох боків була обсаджена кущами; за ними тяглися садки, огороджені дротяною сіткою, на якій іскрились крихітні дощові краплинки. Земля була вкрита брудним мокрим листям.
П’ять разів уже їздив він у такі подорожі. Чи тільки чотири? «А скільки я вже не бачив доктора Шерца? Два роки. І за весь час жодної звістки від нього. Тільки таємничі телефонні дзвінки: „О 21.00 прибути до південного виїзду з Шверіна“. Чи він взагалі ще живий? Може, він уже давно виїхав з Берліна…»
Сьогодні Александер чомусь весь час думав про це, і в нього вже почав псуватися настрій. Таке з ним бувало завжди. На роботі його нерви ще й не таке витримували; помилки й труднощі не лякали його. Але тут він нічого не міг з собою вдіяти. «Треба цьому покласти край, – думав він. – Роботи, мабуть, позбудусь, а знайти таку саму буде нелегко. Але далі так не можна».
Він уже був метрів за тридцять від старої сріблястої тополі, звідки видно його будинок; дорога там повертає вбік. Яка чудова картина – це дерево, що гнеться від вітру. Ще кілька кроків…
На згадку про дім настрій в Александера покращав. Увечері до нього мали прийти товариші по роботі. Він позичив патефон; у портфелі ніс кілька пляшок вина. Хоч би Карлгейнц не забув пластинок.
В Александера можна було досхочу повеселитись, і його друзі мирились і з далекою дорогою, і з грязюкою.
«Брігітта теж прийде», – задоволено думав Александер. Для нього це було головне.
Вже показалась біла хвіртка. Але що це таке? Перед хвірткою стоїть якийсь чоловік і нетерпляче натискає кнопку дзвінка.
Александер зовсім не збирався дозволити непроханому гостеві зіпсувати вечірку – хто б він не був. Ніколи такий гість не буває більш обтяжливим, ніж коли ти ждеш інших. Тому Александер зразу ж сховався за тополею і з досадою спостерігав незнайомого.
Але той, видно, був людиною швидких і несподіваних рішень, бо раптом трохи відійшов назад, перескочив з розбігу через низеньку хвіртку, пройшов палісадником і спинився перед дверима будинку. Порившись у кишені пальта, він вийняв якийсь предмет, – на такій відстані його не можна було розглядіти, – відімкнув ним двері й зник усередині.
Тепер Александер мусив теж вирішувати швидко. Повернутись і піти назад, як він хотів у першу мить, зараз уже не можна було. Він поквапливо рушив до будинку. Хвіртка грюкнула за ним, білий пісок скрипів під ногами. Александер машинально глянув на годинник. Стрілки показували п’ять хвилин до четвертої години.
2
Доктор Горн, начальник відділу XIІ-а на Фрізенштрасе, охоче підтримував би діловий контакт з народною поліцією. Але він знав, що йому на це ніколи не дадуть дозволу, його начальство із страхом уникало всього того, що могло б якимсь чином розкрити перед НП їхні власні справи. Крім того, очевидно, не хотіли виказувати деякі адреси із східної зони, зазначені в протоколах Горна, – мабуть, тому, що їх збирались використати (або вже використовували) для якоїсь іншої мети.
Через це західноберлінському криміналратові доводилось самому добирати способу, як впоратися з бандою фальшивомонетників і зломщиків сейфів, що з кожним місяцем ставала все небезпечнішою. Це була майже безнадійна справа, оскільки частина членів банди мали постійне місце проживання не в Західному Берліні, а на території Німецької Демократичної Республіки і завжди могли втекти від арешту.
У неділю ввечері криміналрат доктор Едуард Горн сидів у великій, обставленій масивними коштовними меблями квартирі свого друга Георга Зіррінгауза. Будинок цей був один з небагатьох, що вціліли в районі на південь від зоопарку.
Докторові Горну було вже під п’ятдесят. Це був високий чоловік з блідим довгастим обличчям і великим, довгим і тонким носом, на якому сиділи великі окуляри в чорній оправі. Важко було б описати колір його волосся в списку прикмет: чи воно ще біляве, чи вже сиве, не знав навіть сам Горн. Та він дуже мало цікавився своєю зовнішністю. Це видно було й по його штанах, на яких лише зрідка – з якоїсь особливої нагоди – можна було побачити відпрасовані складки; опріч усього іншого, доктор Горн уже багато років був удівцем, і ніхто по-справжньому не дбав про його одяг.
Доктор Горн навіть серед недоброзичливих і заздрісних колег мав славу неабиякого криміналіста. За двадцять п’ять років своєї служби в поліції він встиг попрацювати мало не у всіх відділеннях. Перед тим як стати начальником XIІ-а, він працював у службі ідентифікації і відтоді дуже цікавився тонкощами дактилоскопії. Теперішній його відділ працював головним чином у складі так званої секції «F», керівником якої, а, отже, і безпосереднім начальником Горна, був криміналдиректор Вюрцбургер. Секцію «F» організували майже рік тому, щоб якнайшвидше покінчити з бандитизмом у Західному Берліні, бо число бандитських нальотів почало загрозливо зростати. Проте цей намір і досі ще був дуже далекий від здійснення.
Хоч криміналрат був фанатично захоплений своєю професією, однак в розмовах з приятелем він намагався не зачіпати службових тем. Зіррінгауз, на кілька років старший за Горна, до війни був уже відомим журналістом, але тепер жив головним чином на проценти з свого капіталу, що його він якось примудрився врятувати під час девальвації. Вряди-годи в західноберлінських газетах з’являлись статті, підписані псевдонімом «Геос»; вони належали його перу. Дружні стосунки з головним редактором однієї з провідних газет давали йому змогу заробляти на тих несподіваних змінах валютного курсу, що їх з року в рік викликали ці газети та «РІАС».[3]3
Радіостанція в американському секторі Берліна.
[Закрыть] Загалом його справи йшли непогано. Навіть краще, ніж здавалось на перший погляд: Зіррінгауз не любив збуджувати заздрість своїх ближніх і цікавість податкового управління.
Георг Зіррінгауз був розумна людина і дотепний співрозмовник, і Горн любив проводити з ним довгі осінні вечори, коли надворі негода і в шибки барабанить дощ.
Зіррінгауз тільки наприкінці листопада повернувся з подорожі по середземноморських країнах, отже, мав про що розповідати. Він побував у Парижі, а потім провів два місяці в Алжірі, Марокко й Тунісі. Враження від цієї подорожі збирався використати для роману. Темою його мало бути повстання тубільного населення, що страждає під французьким колоніальним ярмом.
– Власне, не стільки темою, скільки фоном, – поправився Зіррінгауз, – так, так, фоном, обрамленням, не більше.
– Такі книги вже є, – сказав доктор Горн. – По-моєму, Джон Кніттель писав щось подібне.
– Це невичерпна тема; все залежить від того, з якого боку до неї підійти.
– І ти збираєшся трактувати її без усякої особистої тенденції, хоч сам тільки що казав, що співчуваєш тубільному населенню?
– Звичайно. Все це мене мало обходить, а смаки читачів…
– Давай поки що про них забудемо. Адже…
– Еге, добре тобі говорити, але між смаками читачів і тиражами видань існує певна взаємозалежність, а все в цілому становить ланцюг причинних зв’язків, який по прямій лінії веде до моєї кишені, не забувай про це, Едуарде.
Зіррінгауз раптом без усякого переходу змінив тему: йому здалось не дуже доречним надто одверто розкривати перед приятелем справжню мету своїх літературних планів.
– Газети пишуть, що число злочинів у нас у Берліні останнім часом знову зросло; це правда? – спитав він.
– Схоже на те. Дрібні спекулянти перших післявоєнних років зникли, зате тепер ми маємо досить іншого клопоту: кишенькові злодії, пограбування автоматів, крадіжки із зломом, бандитські нальоти.
Настала невелика пауза; приятелі задумано надпили із своїх чарок.
– Сама по собі, – сказав нарешті доктор Горн, – карна злочинність є фактором сталим. Я цим хочу сказати, що взагалі існує сталий процент людей, які за певних обставин готові порушити закон. До війни з року в рік приблизно один процент усього населення потрапляв під суд за всілякі злочини, і з цих людей завжди близько третини мали вже судимість. А оскільки ми, на жаль, арештовуємо не всіх злочинців, то в дійсності цей процент ще вищий. Я сказав: за певних обставин; тут усе залежить від обставин. Я маю на увазі загальне економічне становище. Наприклад, інфляція, періоди недостачі товарів або їх приховування породжують тип спекулянта. Під час депресій, пов’язаних з масовим безробіттям, особливою принадою для злочинців стають гроші; так само й під час високої економічної кон’юнктури – такої, як тепер у нас. До цього ще долучаються специфічні умови – подібні до тих, що склались зараз у Берліні. Такі специфічні умови завжди відіграють велику роль, вони створюють характерний для свого часу тип злочинця. Так, наприклад, «сухий закон» у США вивів на сцену класичний тип гангстера двадцятих років. Контрабанда алкогольних напоїв тільки тоді була вигідна, коли нею займалась досить велика організація, здатна безпечно провозити бочки з горілкою від кордону до підвалів «speakeasies» – нелегальних шинків – і боротись не тільки з поліцією, а й з організаціями-конкурентами. Так виникли нечувані раніше трести злочинців. Характерною ознакою їх було те, що вони на все мали спеціалістів, від «кіллера» – професіонального вбивці – до зв’язкового з поліцією. Цілком сучасний поділ праці. На відміну від німецьких чи англійських злочинців американські ще, до того ж, всі поспіль озброєні. Досить приємна для нас різниця. Звичайно, бувають і винятки.
– Зв’язок між економічною кон’юнктурою і формами проявів злочинності мені вже не один раз впадав у вічі, – сказав Зіррінгауз. – Досить згадати Танжер – інтернаціональний вільний порт по той бік Гібралтару. Це справжнє кубло контрабандистів. І немала частина тамтешніх жителів живе з контрабанди.
– У Берліні справа стоїть так: оскільки легальна торгівля між Сходом і Заходом майже паралізована, то процвітає нелегальна. Але не так, як до 1948 року. Все це тепер має більш організований, комерційний характер. Кольорові метали, ртуть, текстильні товари, різні промислові вироби вивозять із східної зони, а туди натомість переправляють кофе, леза для бритв, ліки, сигарети. Дрібні спекулянти не можуть цим займатись – нема рації, надто суворий контроль. Потрібен капітал, транспортні засоби, організація…
– І по змозі хороші відносини з властями.
Доктор Горн знизав плечима.
– Випадки корупції траплялися скрізь і завжди. Дивно було б, якби ми становили виняток.
– Справді, було б до біса дивно, – тихо сказав Зіррінгауз.
– Чому це ти так думаєш? – підозріливо спитав Горн. Але той не відповів.
У самоварі булькала вода.
– Знаєш, що я тобі скажу, – знову почав Горн. – Я, власне, з такими речами майже не маю справи; це в основному функція митної служби – вона, до речі, розташована тут поблизу. Але можуть бути й інші причини…
Він замовк, бо з сусідньої кімнати почулось тихе дзижчання.
– Вибач, я на секунду. Хтось дзвонить. – Зіррінгауз вийшов, але зразу ж повернувся:
– Це тебе, Едуарде. Сподіваюсь, що тобі не доведеться йти…
– Навіть не уявляю, що б це могло бути, – пробурмотів Горн, пішов до телефону і взяв трубку.
– Це ви, колего Вольф? Щось трапилось?
– Та ні, пане криміналрат. Я тільки хотів пересвідчитись, що ви там. Мало чого може… У мене якесь передчуття, наче сьогодні щось має статися. Погода така…
– Ну звичайно, має статися кілька грабунків у Берліні, можете головою закластись. Але, хвалити бога, поліція складається не тільки з нас двох, отже… Втім, до десятої ви мене застанете тут. Але краще б у вас не було приводу…
– Я певен – щось станеться.
– Ах ви, старий буркотун! Ну, до побачення.
Комісар Вольф засміявся. Горн поклав трубку і повернувся до Зіррінгауза.
– Нічого там нема. Він просто хотів знати, де я.
Георг Зіррінгауз саме ставив на стіл чашки.
– Так я ж йому сказав!
– Еге, ти б йому ще що-небудь розказав! Ні, Вольф своє діло знає, його на такий гачок не піймаєш.
– Ох, ці мені служаки!.. – Зіррінгауз похитав головою і задерикувато всміхнувся. Але доктор Горн не мав зараз охоти сперечатись. «Що це сьогодні з Вольфом, – думав він. – Якийсь він дивний…»
3
Александер встромив ключ у двері. На веранді не було нікого, двері в кімнату трохи прочинені. Він прислухався, але нічого не почув. Дивно…
З кімнати двері вели на кухню; другого виходу будинок не мав. Якщо невідомий не виліз у вікно, то він або в кімнаті, або на кухні. Але нічого не було чути.
Александер озирнувся навколо, шукаючи якоїсь зброї. Мотоцикл, стілець, у кутку стіс горщиків для квітів… не годиться. Ага, ось молоток. Це підійде. Александер зважив молоток у руці, не спускаючи погляду з дверей. Він спробував пригадати вигляд незнайомця. Гладкий, важкий чоловік; але ж… отак стрибнув через хвіртку! Мабуть, небезпечний, сильний ворог. Може, він чатує отут, за дверима…
Александер подумав: а як би він повівся, коли б оце зараз його бачила Брігітта? Під враженням цієї думки він уже готовий був відчинити двері й кинутись на незнайомця. Але раптом за дверима тоненько, тривожно рипнула мостина. Александер завагався, в нього мороз пробіг поза шкірою.
Старовинний стінний годинник вибив четверту годину. Почулися чиїсь важкі кроки, брязнула клямка. Кроки наближались.
В Александера прискорено забилося серце; йому стало страшно. Зусиллям волі він примусив себе дихати повільно й глибоко. В шибки барабанили великі краплі дощу.
Двері відчинились, і на веранду вийшов таємничий незнайомець. Пальто його було розстебнуте. Величезна лиса голова непокрита; капелюха він чемно ніс у руці.
Новомодні окуляри в товстій плексигласовій оправі лише на кілька секунд збили Александера з пантелику; потім він полегшено зітхнув і тихенько за спиною поклав молоток на стіл, щоб не здатися смішним.
В Александера була своєрідна пам’ять: зорові враження в ній часто поєднувались з іншими відчуттями. Побачивши чоловіка, що поволі підходив до нього, він зразу відчув терпкий ялівцевий присмак джину на язиці, а у вухах забриніли джазові ритми оркестру Бена Гарді. В ту ж мить він упізнав свого гостя.
– Привіт, пане Шенцлін! Давно не бачились…
Вони потисли один одному руки й посідали.
– Я вас ледве впізнав, пане доктор…
– І, здається, ледве не зробили дірки в моїй вельмишановній лисині.
– Ви тепер в окулярах…
– Так, мій юний друже, старіємо помаленьку…
Доктор Шерц оглянув веранду.
– Ви тут, я бачу, непогано влаштувались. Вашу кімнату й кухню я тільки що бачив. Так… Три роки! Не малий термін.
– Може, ми роздягнемось і зайдемо в кімнату? Таку справу варто було б покропити. Тобто я маю на увазі ваш фантастичний стрибок через паркан.
Доктор Шерц лукаво посміхнувся.
– Мені вже п’ятдесят, і ви таки маєте рацію, коли поздоровляєте мене. Але, на жаль, для цього в нас нема часу. Справа, в якій я прийшов, страшенно нагальна.
Александер подумав трохи і вирішив, що зрозумів.
– Я повинен підвезти вас до кордону?
Доктор Шерц засміявся.
– Та ні, до цього ще не дійшло. Тут ідеться про інше. Ваш мотоцикл стоїть напоготові?
– Так, але…
– Тоді ми негайно ж рушаємо. В чому справа, я вам поясню по дорозі. Часу в нас на це вистачить.
– Вибачте, докторе, але я боюсь, що нічого не вийде. У мене сьогодні ввечері гості…
– Так подзвоніть, хай не приходять, – одрізав доктор Шерц. Потім додав уже лагідніше: – Я добре розумію, наскільки я невчасно прийшов. Так, так! Не думайте, що я надто старий для цього. Я тільки що бачив у вас на столі портрет. Гарна дівчина! Але серед мужчин панує принцип: на першому місці справи. А те, чого я від вас вимагаю, – це справи.
– І все-таки про щось подібне ми тоді не домовлялись, – наче упертий хлопчисько, затявся Александер.
– Любий мій пане Шенцлін, прошу вас, подумайте добре. Я за настійним бажанням нашого шефа звернувся саме до вас. Справа, про яку зараз ідеться, займе приблизно три дні. Зате вона майже позбавлена риску. Можете покластись на мене, я на цьому добре розуміюсь. Така собі чистенька, невинна торговельна операція, і коли за три дні все буде закінчено, ви негайно ж одержите винагороду в сумі… – доктор Шерц назвав досить велику суму, яка давала Александерові змогу придбати маленький грузовичок і працювати самостійно.
І ця обставина переважила все. Брігітта? Шкода, страшенно шкода… Чорти б його вхопили! «Шкода» – зовсім не те слово. Це була маленька катастрофа…
Александер узяв телефонну трубку, щоб сповістити спершу своїх товаришів, а потім і пана Шмербаха.
– Чудово, – сказав доктор Шерц, коли Александер завів мотор, – тепер рушаймо. До Берліна. По дорозі заскочимо в Галле. До Галле поїдемо на вашому мотоциклі, значить, поговорити не буде змоги. Зате в Галле ми пересядемо на легкову машину – такий маленький «адлер», модель 1935 року. Там трохи чудно переключаються швидкості, ви навряд чи впораєтесь… Ну, побачимо, може, я сам поведу. Тоді я вам усе спокійно розповім.
Трохи згодом важкий мотоцикл уже мчав по мокрому від дощу Лейпцігському шосе. Виїжджаючи з міста, минули жовтий щит з написом: «Галле – 81 км».
Звідси починалось державне шосе № 71 – дорога, яка своїми непривабливими пейзажами зіпсувала настрій уже не одному шоферові. Але на Александера вона не вплинула, його настрій і так був уже вкрай зіпсований. Він нерухомим поглядом прикипів до сірої, блискучої від дощу асфальтової стрічки, що пританцьовуючи бігла й бігла під колеса мотоцикла.
Доктор Шерц на задньому сідлі, видно, не відчував ніякої незручності. Він був тепло вдягнений, не забув навіть про целулоїдні захисні окуляри. Він дуже любив такі операції, в яких учасники повинні були працювати з точністю машин і все було розраховано до хвилини.
Мотор працював рівномірно. Назустріч мчали мокрі дерева; час від часу колесо в’їжджало в калюжу, розсипаючи бризки…
4
В такий дощовий грудневий день смеркає швидко. В глибині довгого двору гаража стояла якась маленька автомашина. Горіли підфарники, і два короткі жовтуваті конуси світла тупо і безсило впирались у темряву.
Всередині в машині було холодно і трохи вогко. В темряві можна було розгледіти тільки зеленкувате фосфорне світло щитка з приладами перед сидінням шофера, та ще час від часу спалахувала жарина сигарети.
За кермом сидів Руді Якобс, кремезний, плечистий чоловік років сорока п’яти. Якобс і був «шеф».
Чотири роки тому він був активним пайщиком однієї пароплавної компанії, яка моторним катером «Аннемарі» доставляла товари з Гамбурга до Берліна і назад. І хоч «Аннемарі» була єдиним транспортним засобом цієї дивної фірми, вона щомісяця давала прибуток, який виражався шестизначним числом, – певна річ, у старій валюті. Ця фірма проіснувала два роки, не платячи ніяких податків; її не можна було знайти в списках Торговельного реєстру, вона була невідома навіть знавцям економіки Берліна – поки одного чудового дня не була викрита і не вилетіла з гучним тріском у трубу.
І все-таки Якобс не визнав тоді за потрібне змінити арену своєї діяльності. Він купив на південно-західній околиці міста ділянку землі в два з половиною гектари, що належала якомусь збанкрутілому фабрикантові, й влаштував там, – оскільки економічна ситуація сприяла таким планам, – великий сучасний гараж з бензозаправною станцією й транспортною конторою.
Якобс, безумовно, був не з тих, що розкидаються грішми; він непогано заробив за часів «Аннемарі» і завдяки своїй передбачливості не дуже постраждав під час девальвації. Але тут він би сам не справився. Хоч ділянку з просторою, трохи старомодною віллою Якобс купив відносно дешево, проте від його капіталу лишилось небагато. А головне ще тільки починалось: треба було збудувати гаражі, обладнати бензоколонки, придбати автомобілі. Якийсь час усе висіло на волосинці; але Якобс був упертий, і скоро всі зрозуміли, що він свого доб’ється. І він таки знайшов багатого компаньйона.
Якобс не любив багато говорити і, на протилежність своєму партнерові доктору Шерцу, не вмів виголошувати пишних промов, навіть коли це було доречно. Підняти густу брову, пересмикнути куточком уст, нарешті пробурчати щось невиразне – оце звичайно й був увесь його внесок у розмову. Він справляв враження не дуже кмітливої людини і таким і був насправді, за винятком хіба що грошових справ. Але воля в нього була залізна.
Праворуч від нього сидів високий кістлявий чоловік з різкими рисами гладенько виголеного, аж синюватого обличчя. Це був американець Лью Кросбі.
Він уперше ступив на землю Європи під час війни, більш ніж вісім років тому. Це сталось у вересні 1943 року, коли він у лавах 5-ї американської армії генерала Кларка висадився в Південній Італії. Що було з ним потім, ніхто не знав. Знали тільки, що влітку 1945 року Кросбі приїхав до Берліна, де якийсь час займав напівцивільну посаду начальника складу обмундирування окупаційних військ. Серед його теперішніх колег ходили чутки, що йому довелось чимдуж чкурнути від військової поліції, коли під час раптової інвентаризації на складі було виявлено величезну недостачу. Трохи згодом він виринув в одній німецькій компанії спекулянтів, з якими й раніше мав ділові стосунки, добув собі німецькі документи і нарешті потрапив до групи Якобса.
Втім, до цього пункту історія Кросбі була відома в основному з його власних слів, тому ніхто не знав точно, чи правда все це. Бо Кросбі, коли йому треба було, міг розповідати свою біографію уривочками, окремими побіжними репліками на протязі місяців – і хоч це все була брехня, однак усі клаптики збігались, суперечностей не помічалось.
Та як би там не було, а в групі Якобса він поводився дуже стримано. Брав участь тільки в деяких операціях, та й то виключно за межами Західного Берліна. Мабуть, він боявся зіткнутися з військовою поліцією союзників, що, як він сам казав, мала відбитки його пальців. Але щоразу, коли Кросбі брав участь у наскоках, він виявляв себе як безстрашний, спритний і обачливий грабіжник, а потім як хитрий гендляр; обдурити його було важко. Якобс охоче брав би його з собою частіше, але Кросбі був не з тих, кого можна примусити. Він єдиний у всій групі міг наважитись не виконати наказу шефа, коли це йому було невигідно.
На задньому сидінні скорчився третій – щупленький, миршавий чоловічок на ймення Ете Йордан, його зморшкувате, синювате від пияцтва обличчя мало єхидний вираз театрального негідника, хоч насправді він був найдобродушніший і найсмирніший з усієї компанії.
Йордан прослужив усю війну збройовим майстром у дивізіоні важких польових гаубиць. Повернувшись з полону, він вступив у володіння слюсарною майстернею свого загиблого на фронті брата, що була в Східному Берліні. Справи майстерні спочатку йшли добре, але потім вона помалу почала занепадати – Йордан сам не знав чому. І він почав шукати втіхи на дні пляшки, – жінки його вже більш не цікавили. Від пияцтва Йордан зовсім розледащів. Замовлень не було. Щоб поповнити свої прибутки, які чимдалі зменшувались, він почав займатися різними не зовсім чистими справами. Це двічі приводило його до зіткнення з властями. Податкові ордери, рахунки, нагадування, постійні візити судових виконавців з часом вичерпали природний оптимізм старого слюсаря.
Коли майстерня прогоріла і Йордан почав пити без просипу, де не взявся доктор Шерц, який залучив його до роботи в гаражі «Зюд-вест». У всьому Берліні не було сейфа, який зміг би більше ніж дві-три години опиратися зусиллям Ете Йордана і його «машинки» – чудового ацетиленового різака.
Темрява надворі здавалась зовсім непроникною. Дощ хвилями хлюпав у вікна, барабанив по верху машини, наче дробом посипав капот. Два тьмяно-жовтих конуси світла тупо й безсило вдивлялись у розбурхану ніч.
Якобс звичайно сам брав участь у всіх важливих операціях. Він завжди посилав уперед частину своїх людей, які мали все підготувати і страхувати його від усяких несподіванок: Якобс не любив несподіванок, які походили не від нього самого. Потім він сідав звичайно в стареньку, непримітну машину і в точно визначений час з’являвся з двома-трьома добірними спеціалістами на «об’єкті». «Об’єкт» – це був вираз Якобса; поліція потім називала його «місцем злочину». Якщо треба було зламати сейф, Ете Йордан щоразу опинявся серед обраних.
У тьмяному світлі підфарників показався мотоцикліст. Він влетів у велику калюжу, брутально вилаявся і зіскочив з мотоцикла.
Якобс лівою рукою опустив скло, щоб той міг встромити голову в машину. Всередину влетіли бризки дощу.
Прибулий прошепотів:
– Знову така сама морока, шефе. Східна поліція поставила контроль на мосту Глініке. Треба їхати лісом.
– Ти що, здурів? У цю собачу погоду я там загрузну по вуха.
Якобс задумався. Сьогоднішній «об’єкт» був на околиці Потсдама – всього кілометрів за вісім. По дорозі – міст Глініке, там стоїть пост народної поліції. Можливо, що в таку погоду перевірятимуть тільки документи. У Якобса вони були в повному порядку: посвідчення особи, постійні міжзональні паспорти на всіх, хто був у машині, шоферські права, паспорт автомобіля, документи про сплату податків, перепустка через міський кордон. Але ж як не поталанить, то може бути так звана глибока перевірка, коли ретельно обшукують усю машину. На такий випадок Якобсові знадобились би документи на ацетиленовий різак з балоном і на повний портфель блискучих гострих інструментів. Та й документи ці йому мало допоможуть, якщо на контрольному посту не ідіоти.
