Текст книги "Гараж пана Якобса"

Автор книги: Вольфганг Шрайєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 17 страниц)

Всі троє випили. Господар налив ще по одній.

– Гм… Чудово почуваєш, – обізвався доктор Горн. – Чудово почуваєш – це, по-моєму, не зовсім правильний вираз. Коли мені доводиться бачити, як люди, що в нормальних обставинах були б цілком чесними, під тиском злиденних умов життя збиваються на хибну стежку, то почуваю себе не надто чудово. Я тоді питаю себе: а чи не краще було б вдатися до профілактики, ніж потім хірургічним ножем вирізати з тіла народного уражені місця. Бо що таке вся наша юстиція, як не ніж хірурга?

– Логічно, – з посмішкою сказав Зіррінгауз і поставив перед друзями ящик з сигарами. Доктор Крамер, відрізуючи кінчик довгої віргінії, обернувся до Горна:

– Скажи-но, Еде, у вас учора знову щось сталось? Мені Георг розповідав. Що ж там таке могло трапитись, що тебе й у неділю викликали? Хіба там не було чергового офіцера?

– Звичайно, був. Та коли цілий рік займаєшся загадковими крадіжками і раптом тобі сповіщають про продовження цієї серії, тут уже прокидається не тільки службовий, а й особистий інтерес.

– Загадковими крадіжками… Що ж у них загадкового?

– Самі злодії. Ми вже досить точно знаємо, що це все та сама компанія. Знаєш, кожна банда має, так би мовити, свої характерні методи роботи, свій почерк. Та сама компанія, а ми до цього часу не знаємо, хто вони такі.

– Дійсно, це таки може зачепити за живе. І що ж, учора ввечері знову?..

– Ну, не будуть же вони на мене оглядатись… Про це вже всі газети кричать: «Пограбування заводської лабораторії», «Викрадено результати дослідів»… У «Телеграфі» теж є.

Доктор Крамер мовчав, обмацуючи свій м’ясистий ніс. У сусідній кімнаті вітер грюкав відчиненим вікном. Зіррінгауз підвівся.

– Вибачте, я на одну мить, тільки зачиню вікно, поки шибки не повилітали.

Рудольф Крамер глибоко затягся сигарою, відкинувся на м’яку спинку крісла і наморщив лоба.

– Ти диви… Лабораторія… Хіба в нас взагалі ще є такі речі? Американці ж повивозили всі патенти й пустили з молотка в своїх Штатах. Цілі стоси фотокопій.

Зіррінгауз, що саме повернувся до кімнати, почув останні слова і, видно, неправильно зрозумів їх.

– А що, Рудольфе, у тебе, може, ділові зв’язки з цим підприємством? Ти ж колись займався патентним правом – до війни…

– Навряд чи тут можуть бути якісь ділові зв’язки, – з посмішкою зауважив доктор Горн. – Справа в тому, що лабораторія розташована в східній зоні – в Потсдамі.

Зіррінгауз здивовано поглянув на нього.

– Тоді яке взагалі діло нашій поліції до всього цього?

– Звичайно, ніякого, – сказав Горн, – якби не було підозри, що ці злочинці живуть у Західному Берліні.

– І в цьому разі, – зауважив доктор Крамер, – я б, на твоєму місці, Едуарде, не дуже пнувся з шкури. Поки наші гангстери мають досить такту, щоб діяти тільки за межами міста, вони для нас не страшні.

– На жаль, ми не маємо ніяких гарантій, що вони діятимуть виключно в східній зоні, – відповів криміналрат. – Крім того, для такого старого служаки, як я, це не аргумент. Зрештою, в східній зоні теж живуть німці, не можемо ж ми дозволяти нашим злочинним елементам чинити там неподобства.

– А чому б і ні? – Зіррінгауз любив подражнити Горна.

– Твоя точка зору трохи старомодна, – вже серйозніше сказав Крамер. – Нехай східна поліція сама ловить їх.

– Як же вона може їх виловити, коли вони живуть у нас? – сердито відповів Горн. – Якщо, припустімо, в твого сусіда заведуться блощиці, то і ти їх не позбудешся, поки він з своїми нічого не зробить.

– Ні в мене, ні в мого сусіда блощиць немає, – з гідністю сказав адвокат. – Не знаю, чи це взагалі доречне порівняння. Крім того, я читав уже, що про це пишуть деякі наші газети; та й східні я часом читаю – просто так, для інформації. Я б хотів тебе застерегти в одному відношенні. Тут ідеться не про звичайну крадіжку, це щось інше – як би його назвати… промисловий шпіонаж.

– Авжеж, – відповів Горн, – можна назвати й так.

– Подібними речами тепер навряд чи займаються приватні особи. Здебільшого за такими справами стоять державні установи.

– Ага, – догадався криміналрат, – ти хочеш сказати, що я можу попектись?

– От-от-от. Саме це я й хотів сказати. Я б, на твоєму місці, діяв без зайвої квапливості. Тактика зволікання, поки тобі не стане все ясно.

– Навпаки, – одрізав Горн. – Я мушу поспішати, щоб довести справу до кінця, поки мені начальство не намилило шиї. Політика мене цікавить мало, та й то тільки поза службою. А на службі я повинен виконувати свій обов’язок.

– Знову ця твоя старомодна позиція.

– Рудольфе, прошу тебе, – втрутився Зіррінгауз, – Едуард сам знає, що йому робити. А що там, власне, вкрадено?

– Результати дослідів, – відповів Горн.

– Мабуть, ласий шматочок?

– Новий сорт спеціальної сталі.

– Не розумію, нащо красти такі речі. Адже західні країни мають високорозвинену сталеплавильну промисловість – наприклад, Швеція, США, Англія… Я не можу уявити…

– Звичайно, – відповів Крамер, – звичайно, вони могли б і самі визначити склад тієї сталі. Але знаєш, як це робиться? Треба проробити силу-силенну експериментів. Сотні й тисячі окремих дослідів з різними варіантами складу. Це коштує досить дорого, мабуть, буде дешевше доручити просто вкрасти готові результати.

А передусім так буде значно швидше. До того ж, такий сорт сталі може мати велике значення для воєнної промисловості. В такому разі не можна чекати результатів своїх власних дослідів, виникає необхідність…

– Гм… гм… – гмукнув криміналрат. – Необхідність! Красиво сказано. Крадіжка була необхідною… Чудово! Правда, при цьому один поліцай випадково потрапив у госпіталь, ледве-ледве не скрутив собі в’язів. Але це не має ніякого значення. Так, дрібна виробнича травма, правда ж? А решта в повному порядку. Отак часом можна побачити, як добрий адвокат одним розчерком з чорного робить біле. Поздоровляю, Рудольфе!

– Просто у мене ширший погляд на речі, – сказав доктор Крамер трохи сердито, хоч звичайно він не ображався на жарти. – Необхідність у національному масштабі. Вірніше, – в наш час, в епоху глобальної стратегії, – в інтернаціональному. В інтересах усього вільного світу. Твоя поліцейська точка зору заслуговує всілякої поваги, Едуарде, але часом вона мені поперек горла стоїть.

– Хоч я ще ніколи не бачив точки, яка стояла б упоперек, – педантично пробурчав криміналрат, розпалений суперечкою, – але я визнаю, що кожний факт можна розглядати з двох боків. Ви, адвокати, завжди проповідуєте… гм… надзвичайно гуманні теорії, які мені не подобаються, які я вважаю аморальними і які призвели б світ до загибелі, якби чинити за вашими приписами.

– Гуманні, але аморальні… так-так. Ми про це ще поговоримо. А скажи, якщо ці люди дійсно живуть у Західному Берліні і ти їх спіймаєш, їх справді покарають по заслузі? Як ти думаєш, Едуарде?

Криміналрат відповів не зразу. Він засунув руку у внутрішню кишеню піджака й витяг сап’яновий бумажник. Акуратно відкрив його, вийняв звідти двадцятимаркову банкноту і простяг своїм друзям.

– Ану, як по-вашому, що це таке?

Доктор Крамер узяв банкноту і покрутив її на всі боки.

– А що, фальшива? Ти так питаєш, що треба думати… Правда, я цього не можу визначити. Начебто все гаразд: водяні знаки, контрольний штамп, номери…

– Дивна річ, – з добродушним докором промовив доктор Горн, – як мало в нас розуміються на грошах навіть освічені люди. Знають тільки, як їх заробити. Але чи вони справжні… Гм… Втім, тут і я нічого не міг би сказати. Надзвичайно майстерна підробка. Придивись ще раз гарненько.

– Ні, при всім бажанні… Я б її від кого завгодно взяв. На вигляд зовсім справжня.

Криміналрат якусь мить втішався своєю перевагою.

– Ну, кілька косметичних дефектів на ній таки є, якщо розглядати її крізь лупу. Суміщення окремих кліше досить вдале, але деякі вади є в гільйоширній сітці, тобто в отих зміїстих лініях, що наче без усякої системи вкривають банкноту. Правда, це такі тонкощі, які неспеціаліст навряд чи зможе помітити. І папір на справжніх трохи цупкіший. Чого це я надумав показати її вам? Ось подивіться, тут є напис: «Виготовлення і поширення фальшивих грошових знаків карається каторжними роботами на строк не менший за два роки».

– Досить неприємно для фальшивомонетників, – обізвався доктор Крамер. – Весь час доводиться друкувати свій майбутній вирок.

– Так, – сказав криміналрат, – у всякому разі, вони потім не можуть заявляти, ніби не знали, що їхні вчинки караються законом, як це часом буває з іншими злочинцями. Тут, Рудольфе, вже не можна відбріхуватись або, наприклад, виправдуватись «необхідністю в вищих інтересах». Ці люди добре знають, що роблять. Вони несуть усю відповідальність за свої вчинки.

Криміналрат обережно сховав банкноту, яку дав йому вдень комісар Ірінгс. Півхвилини тривало мовчання. Вітер торгав віконниці; в кімнаті поруч годинник видзвонив десяту годину.

Коли доктор Горн десь опівночі виходив з дому свого друга, все ще лив дощ. Зіррінгауз дав йому парасольку. До станції метро «Ноллендорфплац» криміналрат завжди йшов пішки. Потім він їхав лінією «А» до Рейхсканцлерплаца, а звідти було вже недалеко до його дому. Він жив на Фредеріціасштрасе, на п’ятому поверсі.

Розділ четвертий

1

У вівторок вранці, годині о десятій, у кімнаті № 379 знову почалась нарада. Крім доктора Горна і комісара Вольфа, на ній був присутній ще комісар Гергард Ірінгс. Це був високий, сухорлявий чорнявий чоловік років сорока. На його вузькому, довгастому обличчі завжди лежав вираз нудьги, так наче йому страшенно хотілося спати. Про нього розповідали, що він за весь час своєї роботи в президіумі ще ні разу не промовив підряд більше трьох фраз. Він мав репутацію спритного детектива, і недаремно доктор Горн так домагався вчора у криміналдиректора Вюрцбургера, щоб Ірінгса перевели в його відділ. Досі комісар працював у відділі в справах фальшивомонетників. Доктор Горн не знав, що Ірінгса так чи інакше збиралися перевести звідти, хоч, може, й не обов’язково до ХІІ-а. Ірінгс своїми діями в одній справі, про яку ще буде мова, накликав на себе невдоволення Вюрцбургера, а в криміналдиректора несподіване переведення до іншого відділу було ніби легкою формою покарання.

На обговоренні саме стояла справа гаража «Зюд-вест», і доктор Горн поставив питання: що робити далі? Ніхто не хотів брати слова. У великому кабінеті панувала тиша, яку порушував тільки стукіт друкарської машинки в сусідній кімнаті. Фрізенштрасе, незважаючи на безліч дрібних крамничок, ніколи не була дуже шумною вулицею, і знадвору сюди доносилось тільки невиразне гудіння, яке то спадало, то наростало.

Криміналрат зрозумів, що він нічого не діждеться, і перший порушив мовчання:

– Отже, справа стоїть так, панове: ми маємо докази, що Йордан брав участь у потсдамському злочині. Значить, він був і серед тих, що зламали сейф у Комерційному банку, і, безумовно, замішаний у всіх інших операціях тієї невловимої банди, його провину можна вважати доведеною. Ми могли б його арештувати. Якщо ми цього не робимо, то тільки тому, що хочемо вистежити решту членів банди. Підозра у першу чергу падає на його хазяїна Якобса, який у час вчинення злочину перебував у тому районі. Що ви скажете, наприклад, про таке алібі?

Доктор Горн почав ритись у своєму столі, завжди заваленому всякими паперами, зведеннями, директивами, папками, шукаючи вчорашній рапорт Ульмана.

– Ага, ось воно. «Якобс, коли його спитали, для чого він учора ввечері залишив Західний Берлін і на дві години виїхав у східну зону, дав таке пояснення: „Я прийняв у неділю ввечері телефонограму з одного селища поблизу Вердера. Дзвонив водій автопоїзда роттердамської фірми „Воортман і К°“. Вони збилися з дороги: за Лееніном помилково звернули ліворуч і потрапили на Північну кільцеву автостраду. Через кілька кілометрів у них зупинився мотор. Полагодити його вони не могли через брак спеціальної деталі, що її в східній зоні не можна було дістати. Оскільки була неділя і всі мої робітники, крім двох, мали вихідний день, я сам виїхав з цими двома до місця, де застряв автопоїзд, – приблизно за тридцять п’ять кілометрів від Берліна. Ми полагодили мотор, встановивши привезені з собою деталі, і поїхали назад, причому один з моїх працівників залишився показати шоферові дорогу. Ніч була дощова, видимість дуже погана. Коли ми вже наближались до міського кордону, нас без усякої причини хотів зупинити мотоциклетний патруль східної поліції. Оскільки ми боялись арешту, то спробували втекти. Це нам удалось, і ми щасливо уникли викрадення, яке східна поліція, безсумнівно, мала на меті“». Оце, приблизно, таке. Я дещо скоротив; тут, звичайно, вказані прізвища його працівників, я їх випустив. Йордан серед них не згаданий. Те, що народна поліція мала досить причин гнатись за машиною, ми вже знаємо. Значить, варіант викрадення ми маємо всі підстави відкинути. Що ви на це скажете?

– Насамперед мені страшенно не подобається вираз «спеціальна деталь». Це так схоже на Ульмана. Адже Якобс, напевно, сказав, яка саме то була деталь… – Вольф похитав головою.

– Звичайно. Але яке це має значення? Адже цей Якобс такий самий спеціаліст, як і ви, колего Вольф. Якщо вся ця історія вигадана, то на такій подробиці його не впіймаєш. А взагалі, як по-вашому, історія правдоподібна?

– Пробачте, пане криміналрат, – обізвався комісар Ірінгс, – не в цьому ж справа. Хіба не можна перевірити?

– То ж бо, що ні. Принаймні в даний момент.

 Шофери ще вчора вранці виїхали з Берліна з новим вантажем. Звичайно, я зв’язувався з роттердамською фірмою. Вони мені сказали, що автопоїзд не повертається назад у Голландію, а взяв у Берліні вантаж для Швейцарії. Він прибуде в Базель не раніше як завтра вранці. Як бачите, все складається досить несприятливо для нас.

– Є ще одна можливість, – сказав комісар Вольф, – симулювати телефонний виклик з Бремергафена. Може, вони щось вибовкають.

– На такий гачок їх не піймаєш, – заперечив Ірінгс. – Це їм буде тільки зайве попередження.

В двері постукали; ввійшов криміналсекретар Ульман і мовчки сів у кутку.

– Що ж до алібі… – сказав Вольф. – Не знаю… По-моєму, історія звучить досить правдоподібно. Та й для чого було Якобсові брехати? Що він цим виграє? Все одно не пізніше як завтра все розкриється.

– Час, – лаконічно сказав Ірінгс. – Він виграє час.

Вольф скептично всміхнувся.

– Якби йшлося про когось іншого, я б з вами погодився. Але Якобс? Що він, свою віллу та гараж у чемодан запакує?

– Що нам з того, справжнє це алібі чи фальшиве? – вирішив доктор Горн. – Якщо воно фальшиве, ми все одно не зможемо цього довести. Якобс багата людина. За тисячу марок можна купити яке завгодно свідчення; звичайно, коли заплатиш п’ять тисяч, ще краще…

– Я теж так думаю, – сказав Ірінгс.

– Тому, – вів далі криміналрат, – нам треба держатись Йордана.

– Цього ми вже теж не можемо, пане криміналрат, – обізвався з свого кутка Ульман. – Йордан десь зник. Останній раз я бачив його вчора опівдні, коли він увійшов у ворота гаража. Мабуть, Якобс посадив його в машину і кудись одвіз. Хіба ж можна роздивитись, хто там сидить у кожній машині, яка виїжджає з воріт?

Це була прикра несподіванка для доктора Горна.

– То ви так добре стежили за ним, що він це помітив.

Ульман ніяково посміхнувся.

– Ну що ж, тепер шукай вітра в полі. Але, з другого боку, здається, наші підозри підтверджуються. Припустімо, що ми зараз поїдемо до Якобса і спитаємо, де Йордан. Нам скажуть, що він звільнився і виїхав. «Щиро кажучи, пане криміналрат, – скаже Якобс, – я радий, що позбувся цього типа. Бо я чув, що в нього були судимості». Отакою приблизно казочкою нас почастують; я цих хлопців знаю. Нам такий візит абсолютно нічого не дасть, тільки Якобса зайвий раз попередимо. В добру халепу ми вскочили; я вже бачу, що ця історія затягнеться до безконечності.

Комісар Ірінгс раптом підвів голову.

– Пане криміналрат, ви знаєте, я цією справою займаюсь всього одну годину. Проте в мене вже склалась певна думка. Я пропоную зробити несподіваний грунтовний обшук у Якобса.

– Та, звичайно, це було б найкраще, але у нас ще немає для цього достатніх підстав. Крім того, мені сьогодні ж довелося б признатись, що ми нашу основну інформацію одержали від народної поліції. А ви ж знаєте, як на це реагує Вюрцбургер. Та й взагалі – Якобс всього-на-всього тільки роботодавець Йордана. А сама підозра, що алібі фальшиве, ще не дає нам права ритись у нього в підвалі…

– Бо ми живемо в демократичному суспільстві, – іронічно додав Вольф, – і в нас панує принцип: краще лишити на волі десять шахраїв, ніж потривожити одного чесного громадянина.

– Ви перебільшуєте, – сказав доктор Горн. – І все-таки, якщо наші підозри не справдяться, він подасть до адміністративного суду про відшкодування збитків, і горе тому, хто виписав ордер на обшук без достатніх підстав…

– Але справа не терпить зволікання, – наполягав Ірінгс.

– І тому, – відповів доктор Горн, – я зараз же звернусь до криміналдиректора Вюрцбургера. Тобто через півгодини, раніше я його навряд чи застану.

Комісар Ірінгс підвівся.

– Пане криміналрат, дозвольте мені піти. У мене на третю годину призначено важливе побачення, до якого я повинен підготуватись.

– А що це за побачення?

– У кафе «Черепаха». З тим самим чоловіком, що дав мені вчора на пробу оту банкноту, яку я віддав вам…

– Так вам її повернути? – спитав Горн і поліз у кишеню.

– Та ні, вона мені не потрібна. Але я прошу дати мені двох чоловік з вашого відділу – двох вахмістрів; бажано, щоб це були дужі хлопці, бо може статись, що того типа доведеться арештувати. На цьому скінчиться моє останнє завдання у фальшивомонетному відділі, і я перейду цілком у ваше розпорядження.

– Чудово, я буду дуже радий. Ви… – Доктор Горн замовк; щось йому в цій історії не подобалось. Він задумався. Звичайно, Ірінгсу можна довіряти, безумовно… Гергард Ірінгс дослужився до комісара з рядового поліцая, він був один з небагатьох офіцерів, які зробили кар’єру виключно завдяки своїм здібностям, не маючи спеціальної освіти – склавши тільки відповідні екзамени. В президіумі Ірінгса вважали вправним детективом; казали, що в нього просто собачий нюх. В роботі йому часто ставали в пригоді численні знайомства серед дрібних шахраїв. І все-таки… він часом діяв надто свавільно і цим нерідко завдавав немалого клопоту своєму начальству, яке діставало прочухана згори. Про це й згадав зараз криміналрат.

– Адже тут ідеться про фальшиві гроші? з обережності ще раз перепитав він.

– Авжеж.

– Тоді чому ви не попросите людей у своєму старому відділі?

– Криміналрат Шнабель їх мені не дасть.

З виразу обличчя Ірінгса видно було, що йому не хочеться більше про це говорити.

– Гм… – доктор Горн задумався. – Я, здається, можу його зрозуміти. А скажіть, де вона, ця ваша «Черепаха»?

– На Мулакштрасе, – пробурчав Ірінгс.

– А, на Мулакштрасе! Ще один, кого тягне на схід!

Просто якась пошесть. Мулакштрасе… це ж була ваша суверенна територія, ще як ми на Алексі[34]34
  Скорочення від Александерплац.


[Закрыть] працювали – Лінієнштрасе, Мулакштрасе, і як там іще… «Гостиниця „У коваля“ – дешеві кімнати» і так далі. Ви не забули справу Літфінскі? Вона теж там зав’язалась. Небагато зараз від усього того лишилось…

– Ви й досі пам’ятаєте, пане криміналрат! Це ж було майже двадцять років тому!

– Справа Літфінскі була, по-моєму, вашим першим великим успіхом, колего Ірінгс. Всім берлінським газетам на кілька днів вистачало матеріалу для відділу міської хроніки! Але все це було давно, а тепер Мулакштрасе у східному секторі… Ви ж прекрасно знаєте, що вам не дозволяється призначати зустрічі в східному секторі…

– Інакше не виходило. Це було ніби випробування.

– Тобто як?

– Битий, шельма! Наша перша зустріч відбулась на Кудаммі, значить я не з східної поліції. Друге побачення він пропонує на сході. Якби я завагався, він би зразу подумав: обережно, цей з західної!

– От кляті сектори! – обізвався комісар Вольф. – Слово честі, тепер варто стати шахраєм. Вам, Ірінгс, нічого більше не лишалось, як погодитись.

Доктор Горн зняв окуляри і протер очі.

– А ви впораєтесь з ним?

– Я ж не хочу його зразу арештовувати; треба ще розвідати, де вони фабрикують свої фальшивки.

– Ви думаєте, що він поведе вас з собою?

– Диви, який оптиміст, – засміявся Вольф.

– У всякому разі, спробую.

Видно було: доктор Горн не знає, що робити. Чи має він право так ризикувати? Якийсь час він ще вагався, але йому просто не вистачило духу підтримати Ірінгса.

– Так не можна, колего, – сказав він. – Ви знаєте наші правила не гірше за мене. Відмовтеся краще від вашого побачення і спробуйте підступитись до цього типа з іншого боку.

Ірінгс зробив крок до столу.

Ну що ж, піду сам. Якщо ми сьогодні не зустрінемося, то я його вже більше не побачу.

Він рвучко витяг з задньої кишені штанів пістолет і поклав його на стіл.

– Правила також суворо забороняють брати на той бік зброю. Ось, будь ласка.

Потім повернувся й вийшов з кімнати, навіть не озирнувшись.

2

А Ете Йордан і не думав зникати. В ту мить, коли таке припущення було висловлене на Фрізенштрасе, за чотирнадцять кілометрів на схід, Ете саме лежав у спільному гаражі під легковою машиною й удавав, ніби щось ремонтує. Насправді ж він заліз туди, щоб спокійно напитись. Бо Йордан відчув непереборну потребу чимось заглушити страх, що гнітив його. Він навіть не ночував удома цієї ночі, хоч його квартира була зовсім недалечко, а ліг спати в автомобілі. Як не дивно, але тут, за муром гаража «Зюд вест», він почував себе в більшій безпеці.

Ете проліз поміж товстими шинами і звівся на ноги. У пляшці вже нічого не лишилося, лежати на цементовій підлозі було холодно. Він витер руки об засмальцьований комбінезон, гикнув і вийшов надвір. Нікому до нього немає діла…

Очі в Йордана войовниче блищали, на серці в нього було вже легко. Він попростував до контори, мугикаючи собі під ніс: «Вабиш, чаруєш, зелений гаю, тільки самотність серце стискає…» Ступав він досить твердо, майже не заточувався. Що йому треба було в конторі, Ете й сам не знав. Мабуть, його гнала туди згадка про маленьку настінну шафку, у якій доктор Шерц зберігав горілку для шоферів і коньяк для кращих клієнтів.

Ете відчинив двері контори, став на порозі й дурнувато захихикав. Картина, що відкрилась перед ним, збудила в ньому нестримну веселість. У кімнаті не було нікого, крім податкового інспектора. Без піджака, з сигаретою в руці, він зігнувся над столом, майже сховавшись за стосом товстенних бухгалтерських книг і підшивок. У попільничці перед ним лежало вже з десяток недокурків.

– Будьте такі ласкаві, зачиніть двері, – промурмотів інспектор, не підводячи голови. Йордан послухався, потім підійшов ближче, став біля ревізора і зчудовано втупився в довгі колонки цифр.

– Братику, – забелькотів він, – що це ти робиш? Скажи мені, що ти робиш? Ну навіщо ти так стараєшся? Ось подивись на мене, – він фамільярно ляпнув інспектора брудною рукою по плечу. – Подивись, я старий чоловік, з мене вже порохня сиплеться, все життя гнув спину на роботі, тільки й знав гнути спину, а тепер що? Ну, скажи мені, що тепер? – і поторсав інспектора за плече, наче хотів привести його до тями й переконати в безглуздості цієї роботи.

Ревізор підвів голову й побачив над собою зморшкувате, помережане синіми жилками обличчя старого клоуна. Розтягнені в посмішці губи відкривали два ряди жовтих гнилих пеньків. Дихнувши ревізорові в лице горілчаним перегаром, Йордан пискляво, по-старечому захихикав, але раптом змовк і спохмурнів. На очі йому набігли сльози. Він одійшов і поліз у шафку на стіні.

В інспекторові, який спершу відчув тільки огиду, ворухнулось співчуття до старого.

– А що ж вам поперек дороги стало? – спитав він досить приязно.

Йордан не відповів. Він поставив на стіл дві чарки, відіткнув неповну пляшку горілки і тремтячою рукою наповнив чарки, розливаючи горілку на стіл.

– Вип’ємо по одній? – запропонував він ревізорові.

– Дякую, не хочу, – відповів той. – Та й вам я б не радив.

– Е, – сказав Йордан, – мені вже все одно. – Він гикнув. – Так чи так – все одно капут. Ви ж із сповідальні?

– Ні, звідки ви взяли?

– Хіба ви не по подушне? Хе-хе-хе… Не по… по душі?

– Та ні. Подушне? Тепер такого нема, просто – податки. – Ревізор засміявся, хоч усе це вже почало його дратувати.

Йордан одним духом вихилив свою чарку і похитав головою.

– Тоді я вам нічого не скажу. – Він подивився на ревізора сумним поглядом побитої собаки і почухав скуйовджену голову.

– А чому? – спитав той, аби щось сказати. «Хоч би вже скоріше хто прийшов та забрав його», – думав він. Йордан узяв другу чарку і теж вихилив. По його запалих щоках скотилися дві сльози, і він витер їх рукою. Потім нахилився над столом:

– Тільки нікому не кажіть!..

Раптом обличчя Ете пересмикнулось, і він верескливо захихикав, його маленьке, висхле тіло тряслося від нестямного реготу.

– А-а-а, це все дурниці, дурниці! – кричав він, тупцюючи по кімнаті.

Раптом відчинилися двері, і ввійшов Руді Якобс. Йордан підбіг до нього і ткнув гострим пальцем йому у живіт.

– Це наш бос, – відрекомендував він його з серйозною міною. – А цей пан – з податкового управління. А, я бачу, ви вже знайомі. Ну, то бувайте здорові, я вже йду, чуєте, я пішов – хи-и-и-хи-хи-хи-хи-хи-хи!..

– Ходімо, Ете, – сказав Якобс і схопив його за руку. – Ходімо, Ете, – повторив він і повів його, як малу дитину. Надворі Йордан покірно біг поруч з ним. Вони пройшли через великий гараж і вийшли в сад.

– А куди ми йдемо? – злякано спитав Йордан, але відповіді не було. Якобс тільки міцніше стиснув його руку.

– Я далі не піду, – уперся Ете, – ні, ні, я з тобою далі не піду, Руді!

– Ану цить! – гримнув шеф і потяг його за собою. Йордан спіткнувся й упав, але зразу ж схопився.

– Не піду! – пронизливо заверещав він, зовсім протверезівши від переляку. – Не піду! Пусти мене! Пусти! Пусти-и-и!

Якобс знизав плечима і відпустив його. «Забагато галасу», – подумав він, відступив на півкроку назад і, не замахуючись, сильно вдарив Йордана в обличчя – раз, і вдруге, і втретє. Старий, навіть не скрикнувши, повалився на землю. Якобс підняв його, гидливо зморщив носа, кинув його, як мішок соломи, на плече і пішов до вілли, не зігнувшись під своєю легкою ношею.

3

Того ж дня годині о четвертій на польовій дорозі, що проходила повз Якобсів сад, різко спинився темно-сірий б’юїк. Відчинились дверцята, і з машини вийшли комісар Гергард Ірінгс і чоловік років п’ятдесяти в окулярах з світлою оправою.

Через хвіртку в мурі вони ввійшли в сад, і Ірінгс побачив трохи віддалік великий будинок, сірі кам’яні стіни якого обплітав дикий виноград. Комісар, який кохався в старовинній архітектурі, звернув увагу на те, що архітектор застосував деякі староримські елементи. Будинок мав портал з двосхилим дахом, який підтримували дві колони. Плоска покрівля самої вілли була обгороджена трохи важкуватою балюстрадою. На північно-східному розі височіла вежа – кругла вежа, яка, правда, мало пасувала до стилю будови. Крім того…

Гергард Ірінгс зусиллям волі стримав свою цікавість; він згадав, що повинен бути дуже обережним і зібрати все своє самовладання, щоб не збудити підозри в супутникові. Бо Ірінгсові було ясно: на такого битого і хитрого шахрая він ще ніколи не натрапляв. Правда, той привіз його до себе… Спершу вони їхали на розбитому, деренчливому опелі. Капот машини був стягнутий ременем, і вся вона, забризкана грязюкою й химерно розмальована рудими плямами шпаклівки, дуже пасувала до загального вигляду Мулакштрасе, де вона якийсь час стояла. На цій машині вони проїхали людними вулицями центру на захід, через Бранденбурзьку браму, і біля Тріумфальної колони звернули ліворуч. Біля вокзалу «Зоопарк» пересіли в іншу машину і стрілою помчали спершу по Кантштрасе, потім по Афус.

Широкими сходами вони піднялись на третій поверх і пройшли довгим коридором. Доктор Шерц відчинив передостанні двері і пропустив свого гостя вперед.

Комісар опинився у великій кімнаті, – добрих шістдесят квадратних метрів. Крізь два високих вікна лилось світло сірого дня, що блідими смугами падало на підлогу, вкриту посередині пухнастим турецьким килимом.

Ірінгс зразу ж побачив, що він потрапив у бібліотеку. Вздовж стін стояли широкі, високі шафи, повні книжок. На якусь частку секунди в Ірінгсові прокинулась його постійна жадоба знань, яку йому ніколи не вдавалось заспокоїти. Яка шкода, що він прийшов сюди тільки у службовій справі! В цих шафах можна було б цілий день ритись.

– Прошу, колего, сідайте! – люб’язно сказав доктор Шерц, показавши на вигідне крісло. Навпроти крісла стояв масивний дубовий столик, за яким сів він сам.

Комісар Ірінгс тим часом підійшов до вікна і кинув погляд надвір. У нього це вже стало твердою звичкою, майже інстинктом – складати собі якомога повніше уявлення про місце, куди він потрапив. Але від того, що він побачив зараз, йому на хвилину перехопило дух: крізь оголене гілля великого саду добре видно було довгий двір гаража, посеред якого стояв світло-сірий бетонний куб. Це ж та сама контора, про яку згадували в кабінеті доктора Горна! Ірінгс одразу зрозумів, що він попав до Якобсової вілли і що відділ у справах фальшивомонетників і ХІІ-а натрапили на слід тієї самої банди.

– Прошу! Чого ж ви не сідаєте, – повторив своє запрошення доктор Шерц.

Ірінгс відступив од вікна, обійшов столик і опустився в крісло. В голові у нього все змішалося. А що, коли просто оглушити цього типа? Прямо перед ним на столі стояв телефон. Можна було б зразу подзвонити в президіум. За чверть години у ворота влетять два десятки машин з поліцаями, і вони тут усе догори дном перевернуть.

Ірінгс не довго думав, коли треба було пустити в хід кулаки. Він проводив половину свого робочого часу в шинках і різних кишлах і завдячував своїми успіхами не тільки тому, що крізь пальці дивився на дрібних шахраїв і це допомагало йому ловити великих. Не один раз йому вдавалось досягти своєї мети добрячим боксерським ударом. Але в даному випадку це навряд чи годилось. Бо цілком можливо, що телефон не підключено до міської мережі, і тоді…

– По-моєму, – почав доктор Шерц, – я вам уже продемонстрував своє довір’я, привізши вас сюди. Тому я думаю, що можна б уже відмовитись від нашого інкогніто. Мене звуть Шерц, доктор Ульріх Шерц.

«Той самий суб’єкт, що здавав Вольфові гараж. Видно, грає тут немалу роль», – подумав комісар.

– Мене звуть Крюгер, Ганс Крюгер. Я, звичайно, сподіваюсь, пане доктор Шерц, що ви не зловживете знанням мого імені.

– Безумовно, безумовно, пане Крюгер. Це я просто так, для звертання. Але я думаю, що час перейти до діла. Значить, як ви мені вже недавно сказали в «Черепасі», ви даєте вісім процентів?

– Саме так. Сподіваюсь, що на цій основі ми зможемо домовитись. Якщо ж ви наполягатимете на ваших десяти, то мені дуже шкода, що я вас даремно потурбував. Загалом ваші банкноти мають досить гарний вигляд, але в них є різні дрібні косметичні дефекти: мені не подобаються водяні знаки, та й у гільйоширній сітці є деякі неточності – звичайно, їх видно тільки в лупу, але все ж таки…