Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 17 страниц)
– Мені твоє здивування зрозуміле, бо ти й сам уже як слід не знаєш своїх прибутків. Тому я хотів би поновити в твоїй пам’яті ту обставину, що ми, крім темних справ, маємо ще легальне підприємство: бензоколонки, гаражі, ремонтну майстерню, транспортну контору. Вони за останній місяць дали чистого прибутку дві з половиною тисячі марок; їх ти, як звичайно, мовчки поклав у кишеню. Ось звідки в мене вийшло три тисячі триста двадцять! Насправді ж…
– А прибутковий податок? – розлючено заревів Якобс.
– Еге ж, останню сорочку з тебе, бідолахи, зняли!.. Насправді ж твої прибутки ще значно більші. Офіціальна зарплата твоїх робітників існує тільки на папері: ти її ніколи не виплачував. Дивно, що на це й досі ніхто не звернув уваги. Сума зарплати становить приблизно п’ять тисяч марок. Отже, ти щомісяця маєш круглим числом вісім тисяч; це в десять разів більше, ніж я. От на цій підставі я й говорю про обдурювання!
Бос судорожно вчепився в блискучі хромовані бильця крісла. Якусь хвилину панувала зловісна мовчанка. Нарешті він трохи підвів голову і з свистом втягнув носом повітря.
– Я міг би багато чого сказати, – буркнув він, – наприклад, гараж – це моя власність, чорт забери! Забезпечує маскування – не забувай. Не загризайся зі мною! А то я тобі… ти й рота роззявиш!
Тут Якобса прорвало. Він ударив кулаком по столу, стіл підскочив на своїх трубчастих ніжках, перекинувся й загримів по підлозі. Якобс сам не сподівався на таке. Він спантеличено дивився на те, що накоїв.
Доктор Шерц ясно відчув, що зайшов надто далеко. Тепер він мовчав, і слово перехопив Якобс.
– Завваж! Ете Йордан, цей чортів п’яниця, сьогодні вдень мало нас не завалив. Тепер сидить у підвалі, має час подумати. Біля нього собака на ланцюгу – тільки-тільки не дістає до його кутка. Будь певен…
Він коротко, здушено відкашлявся.
– Будь певен, це його приведе до пам’яті! І будь певен, ніхто не посміє й писнути, так само як і він…
Доктор Шерц єхидно всміхнувся.
– Непогана ідея, Руді! Пересаджаємо один одного, щоб поліції потім було менше клопоту.
– А хоч би й так! Раз я вже ступив на цю доріжку, я не побоюсь нічого, щоб надалі… щоб надалі… – він збився. – Можеш базікати, що завгодно, – тут, між нами. Але як іще раз таке трапиться на «вузькому колі», то я потурбуюсь… то я тобі гарантую, що та остання третина твого життя, про яку ти так мрієш, просто відпаде. Зрозумів?
– Що ж тут було не зрозуміти, – сказав доктор Шерц і встав. – Я знаю, що на твоєму боці більшість берлінських членів. Але не забувай, що я тримаю в руках усі – так, усі! – зв’язки за межами міста. Добраніч.
Він майже беззвучно причинив за собою двері.
Розділ п’ятий
1
Александер вийшов з аеропорту. Понад тротуаром Колумбіаштрасе виблискував нікелем і лаком довжелезний ряд розкішних американських лімузинів.
Треба було десь перепочити, і він пішов по Темпельгофердам шукати яке-небудь уже відчинене кафе. Було ще дуже рано, але невдовзі йому пощастило.
Александер сів у кутку, замовив кухоль пива і спробував обдумати своє становище. Він пробував зробити це ще в дорозі, але так нічого і не вирішив.
Маленька закусочна швидко наповнилась людьми. Це, видно, були мулярі з будови поблизу, що зайшли перед початком робочого дня перехилити чарочку. Може, серед них були й робітники з нічної зміни. Александер не звертав на них уваги; він стільки бачив і пережив за останні дні, що вже нічого не міг сприймати. Але безперервний рух, тупіт ніг, брязкіт склянок дратували його і перебивали хід думок. Він був надто втомлений для того, щоб думати по-справжньому, і тому вирішив трохи задрімати.
– Мене щоразу зло бере, – заявив чийсь голос поруч з ним.
– Гм… Чому це? – спитав другий.
– Та коли я бачу оту дурнувату штуку.
– А, «Пам’ятник повітряного моста»!
– А що, хіба не жахливо?
– Авжеж, трошки смішний. Він уже півроку там стоїть, час би й звикнути.
– До цієї чортівні я ніколи не звикну. І оце називається пам’ятник? Це ж поламана виделка! От на що йдуть наші гроші…
Александер сховав обличчя в долоні і задрімав на кілька хвилин. Він стрепенувся, коли хтось, пробігаючи, штовхнув його й промурмотів на ходу вибачення. В раптовому спалахові страху рука його сіпнулась до портфеля, але зразу ж заспокоєно повернулась назад. Долари були цілі.
Потім він знову поринув у неспокійну дрімоту, і йому приснився дивний сон. Не фантастична маячня; сон був дивний тим, що точно відтворював дійсні події, півгодини з власного життя Александера. Вже понад шість років минуло з того часу, і він давно забув цю пригоду. А тепер вона розгорталась перед ним з дивовижною точністю, у всіх подробицях. Наче раптово відкрилась якась давно засипана комірчина його пам’яті.
Він стояв у переповненому, як звичайно в ті часи, вагоні: їхав з Дармштадта, з табору «А-21», додому, в Гамбург. Хоч рідних у нього там уже не було, але все-таки був один знайомий.
Александер був на волі всього три чи чотири дні, але в кишенях у нього було вже не густо.
Поїзд монотонно грюкотів на стиках рейок. «Hi-і, це було останній раз, – сказала якась жінка біля Александера. – 3 мене вже досить, більше я через кордон не піду. Всього позбулась!» – «Поліція чи росіяни?» – компетентно спитав хтось. «Та ні, чуєте, у мене був рюкзак і важкий чемодан. Якісь два чоловіки взялись мене перевести. Вже йдемо по нічиїй землі, знаєте, кругом ліс, ніхто там точно не знає, де той кордон… Коли раптом просіка, ходить вартовий-росіянин. Ті, що мене вели, обоє кажуть: переходити треба по одному. Спершу один, потім я, потім другий. Перший – той за пачку сигарет усю дорогу ніс мені чемодан. Так той перший, чуєте, як дремене з чемоданом! Перебіг і сховався на тім боці за деревами, вартовий нічого й не помітив. Тоді другий бере мій рюкзак, щоб мені легше бігти, я кидаюсь через просіку. Перебігла…» – «Та ми вже цю історію знаємо», – докинув хтось, і всі в купе, як один, оскірились зловтішною посмішкою. «Перебігла я благополучно, дивлюсь, того, що побіг першим, ніде нема, ви тільки подумайте, а той другий теж не йде…» Але її вже ніхто не слухав. «От дурепа», – подумав Александер.
Поїзд зупинився біля перону ганноверського вокзалу. Александер вийшов з вагона і пристроївся до «хвоста» біля віконця каси. Коли надійшла його черга, він подав касирові свій «Discharge-paper»,[38]38
Посвідка про звільнення (англ.).
[Закрыть] де як місце призначення був указаний Гамбург, і попросив квиток. Але тут виявилось, що в нього не вистачає грошей. Касир знизав плечима, задні відтіснили Александера од віконця. Він розгублено став збоку. «А що, в тебе, хлопче, продати нічого? – сказав йому якийсь чоловік. – Я тобі за валянки хоч зараз дам п’ятсот марок». Александер почув ще кілька подібних пропозицій. Бомбосховище на ганноверському вокзалі було в ті часи чи не найбільшим спекулянтським і злодійським кублом у всій англійській зоні. Хтось попередив Александера про це; він вийшов з-під напівзруйнованого перекриття перону і сів осторонь на сходах.
Стояла тепла осінь, можна було б обійтись і без валянок, якби в нього була друга пара взуття. Але нікуди не дінешся, щось доведеться продати. Він трохи подумав, нарешті розв’язав рюкзак, у якому було все його майно, і почав порпатись у ньому. Щось повинно знайтись. Може, цей кусок мила? Ні, він йому ще знадобиться… Хіба оцю пачку тютюну?
Раптом на нього впала якась тінь: «Що, вояко, продаєш?» Два спекулянти, досить пристойно одягнені, нахилились над ним і почали обдивлятись білу пачку, яка пахла скоріше фініками, ніж тютюном.
«Що, амі?» – «Та бачиш же. А що даси?» – «Твій же товар, твоя й ціна. Кажи, скільки хочеш?» Як звичайно, хвилину чи дві перекидались різними словами, поки не було названо ціну: вісімдесят марок. Александер, який ще в таборі навчився торгуватись, чекав звичайної на цій стадії співчутливо-зневажливої посмішки, але він помилився. Той, що перший заговорив до нього, взяв пачку, покрутив її в руках і сказав: «Роберт, заплати йому». Роберт поліз у кишеню штанів і витяг товсту паку грошей, вигляд якої заспокійливо вплинув на Александера. Він подумав: «Цей дав би й дев’яносто». Тим часом зібралась купка цікавих. Роберт сердито оглянувся навколо і нарешті почав рахувати. «П’ять, – сказав він і поклав Александерові на долоню п’ятірку. – Десять», – флегматично продовжував Роберт, але другого папірця наче забув покласти. «В чому справа?» – спитав Александер. «Та ні в чому», – сказав Роберт, запхав гроші назад у кишеню, повернувся й пішов. Перший теж уже десь зник.
Александер стояв ні в сих ні в тих. У полоні такого не бувало. «Що ж це ти, хлопче, – сказав хтось із присутніх, – на такий гачок попався». – «А що він зробить, вони його ще відлупцюють і заберуть усе». – «Пачка тютюну – дрібниця, це тобі за науку», – патякала одна жінка. «Он же поліцай – підіть заявіть», – сказав якийсь пан, що, видно, знав кращі часи. Всі засміялись ще голосніше, ніж недавно в поїзді. «Це ж підлість», – промурмотів хтось; але ніхто й пальцем не ворухнув, щоб допомогти…
Александер прокинувся. Як звичайно, він зразу не міг добрати, де він, і кілька секунд безтямно дивився на брудну підлогу. Батарея опалення поруч з ним пашіла нестерпним жаром. Від стін смерділо застарілим тютюновим чадом.
Александер квапливо намацав портфель. Цілий… Чашка міцної кави зовсім прогнала сон, і він почав обмірковувати своє становище. Ясно було одне: він потрапив до рук злочинцям, які спочатку обіцянками, а потім погрозами змусили його взяти участь у грабунку великого масштабу. Те, що він не брав безпосередньої участі у самому акті крадіжки, не мало ніякого значення. Він переправляв украдені документи далі, отже, безперечно був співучасником злочину.
Тому найпростіший шлях був для нього закритий. Він не міг просто піти в поліцію і про все розказати. Як колишній працівник карного розшуку, він добре знав, що його звідти не відпустять, а візьмуть під попередній арешт. Бо коли він признається в такому тяжкому порушенні закону, хіба йому повірять, що за ним нема більше ніяких гріхів? Потім, на суді, доктор Шерц навряд чи намагатиметься вигородити його в своїх зізнаннях. Суд теж просто не повірить, що його примусили взяти участь у злочині погрозами – цього ж ніхто не засвідчить, – а зверне особливу увагу на те, що його спокусили великою сумою грошей. Можна передбачити також, що пошлють запит у гамбурзьку поліцію і дізнаються, що він влітку тисяча дев’ятсот сорок восьмого року вже раз привласнив сто марок. Прокурор скаже, що між привласненням сотні марок і співучастю в викраденні мільйонних цінностей, безумовно, треба шукати цілий ланцюг інших злочинів, які, на жаль, лишилися невідомими суду, тому що обвинувачений свого часу визнав за краще втекти в східну зону; присяжні скажуть: «Винен», і його присудять… скажімо, до двох років позбавлення волі. Такий або подібний буде дальший розвиток подій, якщо він зараз піде в поліцію. Два роки? Може, й менше, бо західноберлінські суди, як він чув, дуже поблажливо ставляться до людей із східної зони. Але все-таки – «судимість», «судимість», «судимість»… Це слово все життя каменем висітиме на ньому.
Александера морозило, хоч від батареї струменіло тепло. Кілька хвилин він розмірковував, чи не переслати анонімно частину грошей, які він мав при собі, потерпілому заводу, щоб там могли за ці кошти розпочати нові досліди і хоч частково компенсувати втрату… «Все це дурниці – тільки заспокійлива пілюля для сумління», – промурмотів він з гримасою огиди і зневаги до себе.
В цю мить йому згадався той сон. Чи, може, то був і не сон? Скоріше ланцюжок спогадів у напівдрімоті. Александер знову пригадав усе до найменшої подробиці. «Так було тоді, так і тепер, – подумав він. – Неодмінно я мушу вклепатись… Я поводився, як дурень, нерішуче, боягузливо. Сам винен, що вскочив у цю халепу. Але це останній раз! Вони в мені помилились. Надалі я буду пильнувати; може, прикинусь, що я з ними заодно, а при нагоді виведу на чисту воду всю компанію, особливо цього доктора Шерца…»
«Я їх провалю, я помщусь!» – обпекла його ця думка, і в Александера одразу полегшало на душі. Досі ним розпоряджались інші, він був знаряддям у чужих руках; але віднині так більше не буде! Александер не думав про небезпеки, які таїв у собі цей сміливий план. На кілька хвилин він поринув у мрії: в його пам’яті спливали кадри захоплюючих детективних фільмів. Зовсім забувши про те, що в нього нема ніякої зброї, Александер уявив себе переможцем після шаленої перестрілки. Заплющивши очі, він дав волю своїй фантазії. Але це тривало недовго. Поступово юнацький захват вивітрився. Лишилось тільки рішення. Александер розгорнув план міста і повернувся до прозаїчної дійсності. Іспанська алея? Де ж це?
Александер не знав Берліна. Він був чужий у цьому величезному місті і тепер усвідомив, що це аж ніяк не допоможе йому здійснити свій план. Коли він сам, без сторонньої допомоги, хоче побороти цілу організацію злочинців, то він повинен принаймні знати майбутнє бойовище. І Александер вирішив спочатку вивчити район Целендорф і околиці будинку на Іспанській алеї, адресу якого йому дав Кросбі. Крім того, треба знайти собі квартиру. Долари він одвезе тільки ввечері…
«Тільки ввечері? Що, знову злякався?» – подумав він, уже не довіряючи сам собі. Промайнула думка – написати поліції анонімного листа. На випадок, якщо його план зірветься.
Але він зразу ж відкинув цю думку. Анонімні листи – це не його стиль. Крім того, він міг сповістити поліції тільки те, що знав сам, а цього було так мало… Лише одна адреса, що любісінько могла виявитись адресою людини з незаплямованою репутацією, невинного посередника, до якого абсолютно неможливо причепитись.
«Нічого, якось упораюсь! – сказав собі Александер. – А тоді можна буде з легким серцем іти в поліцію: тоді буде ясно, на чиєму я боці. Впораюсь! Усе залежить від того, чи зумію я втертись у довір’я до банди. Моя успішно завершена місія і привезені долари полегшують це завдання. Треба висадити їх у повітря зсередини! Так, зсередини – оце правильний метод!..»
2
Александер зійшов з електрички на станції «Целендорф-Вест» трохи розчарований. Йому раніше стільки доводилось чути про берлінський міський транспорт! А тут, виявляється, нема нічого особливого. Нічим не краще, ніж у Гамбургу. Навіть ескалатора немає.
Він проминув кіоск, ущерть напханий газетами і всякими сумнівними журналами, і спустився вниз по сходах. Під мостом Александер здибав поліцая в голубувато-сірій уніформі («наче авіаційна», – подумав він) і в зеленому кашкеті, з гумовим кийком у руці. Александер спокійним голосом спитав його, як пройти на Іспанську алею, і той чемно пояснив йому.
Александер довго тинявся вулицями; він і сам не помічав, як сповільнюються його кроки. В грудях зростало важке почуття. Зараз він знову потрапить у тенета організації, яка буде стежити за кожним його кроком і жбурлятиме його, куди захоче, наче безвільну ганчірку.
Але він узяв себе в руки. Онде вже той будинок, який він шукає! Невеличка гарненька вілла, огороджена свіжопофарбованим парканом, ховається серед молодих канадських ялин.
Александер перейшов через вулицю, спинився перед білою хвірткою і почав розглядати прибиті на ній таблички. На першому поверсі живе якийсь лікар. А он – вицвіле прізвище людини, яку він шукає: Дойчман. Александер глянув на годинника: скоро дев’ята година, не сплять же вони й досі. Він подзвонив.
Хвіртка зарипіла, Александер пройшов палісадником. Двері будинку були незамкнені. Він піднявся нагору. На сходах пахло лінолеумом, фарбою і мастикою для паркету. У Александера болісно заколотилось серце. «Старайся говорити якомога менше», – застеріг він сам себе. З ким же він зараз зустрінеться? Хоч його пекла змішана з страхом цікавість, він ішов, низько опустивши голову, і підвів очі, тільки ступивши на останню сходинку.
Його погляд упав на темноволосу молоду дівчину в плащі, яка стояла в напіввідчинених дверях. Вона, видно, вже зібралась іти.
Александер подумав: «Гарна… не гірша за Брігітту, – а потім: – Може, я переплутав номер будинку? Але ж прізвище…»
– Ви до мене? – почув він її голос.
Александер зняв капелюха й поліз у кишеню плаща.
Там лежав рекомендаційний лист, якого йому дав Кросбі. Він нерішуче крутив конверт у руці.
– По-моєму, так. У мене тут записка… це ж ваша адреса?
– А можна подивитись, що там у вашій записці?
– Будь ласка.
Дівчина злегка всміхнулась – зовсім не глузливо, ні, це вона сміється не з його неголеної бороди. Як би це сказати? Мило; так, мило…
– Ах, це ви. – Александер відчув на собі її уважний погляд. – Прошу, заходьте!
Він увійшов у маленький передпокій.
– Вам доведеться тут трохи почекати. Сідайте, будь ласка! – Вона відчинила двері в кімнату і показала на крісло.
Александер сів. «Витерта шкіряна куртка, нечищені черевики, зарослі щоки – гарне ж я на неї справив враження! – з досадою подумав він. – Навіть не відрекомендувався, йолоп!»
Дівчина ввійшла в кімнату і поставила перед ним склянку молока.
– Не смійтеся, будь ласка, але нічим кращим я зараз не можу вас почастувати… Ви приїхали з Західної Німеччини? – перебила вона його заперечення.
– Так… – Не знаючи, чи можна ще що-небудь їй сказати, Александер замовк, зніяковіло взяв склянку з молоком і випив його великими ковтками. Він здавався собі дуже незграбним.
– А… – Дівчина знову посміхнулась, як тільки що біля дверей, але Шенцлін відчув, що її великі сірі очі уважно розглядають його. «їй не більше як двадцять два роки, – подумав він, ставлячи склянку на стіл. – Цікаво, яку вона тут у них грає роль?»
– Літаком, – пояснив він, щоб не здатись цілковитим дурнем. – Але поки що я більше нічого не можу вам сказати.
– А, літаком! Ну, добре… На жаль, мені доведеться вас на якийсь час залишити самого; я вас замкну. Не більше як за півгодини прийде людина, з якою ви будете говорити. Всього кращого!
– До побачення.
«Швидко вона од мене відкараскалась, – подумав Александер, коли дівчина зачинила за собою двері. – Звичайно, з таким співрозмовником, як я… Навіть за молоко не подякував».
Він почув, як клацнув замок. Кроки віддалялись. «Може, я побачу її з вікна», – подумав він і підвівся. Але вікно виходило в сусідній двір. Шкода… «Вона сказала „півгодини“? Авжеж, півгодини!..»
Александер добре знав, що такі «півгодини» звичайно розтягуються вдвічі. Знічев’я він почав розглядати кімнату. На столику стояв маленький приймач. Александер покрутив регулятор. Американці передавали танцювальну музику. У нього трохи покращав настрій. «Цікаво, чи вона тут сама живе, – подумав він. – Це можна з’ясувати. Але… гм… не дуже чемно буде, якщо я почну так безцеремонно тут ритись. А чом би й ні, коли вона з їхньої банди? Правда, важко повірити: вона тримається так невимушено, так мило… Я міг би її полюбити».
«І телефон у неї є!» Александер оглянув маленький чорний апарат. За диск була застромлена записочка. «84-98-48 не можна!» – було тоненько написано олівцем.
«Дивно, – подумав він. – Що б це могло означати. „84-98-48 не можна!“ Очевидно, не можна дзвонити?» Раптом йому сяйнула одна думка; він зняв трубку і набрав цей номер. Кілька секунд чути було сигнали, потім у трубці клацнуло і чийсь голос відповів:
– Гараж «Зюд-вест» слухає.
Александер поклав трубку. Гараж «Зюд-вест»… Чому це туди не можна дзвонити? Дурниці! Тут, напевно, щось зовсім інше.
А чи не все одно? Краще піти в ванну і поголитись. Давно вже час!
Александер іще голився, коли біля воріт зупинилась автомашина. Невже так швидко?..
На сходах почулися чиїсь кроки. Клацнув замок, хтось увійшов у кімнату.
– Алло! – гукнув писклявий, неприємний голос. – Де ви заховались?
– Я тут, – озвався Александер, виходячи з ванної.
В кімнаті він побачив маленького чоловічка років тридцяти, з гидким прищуватим обличчям, що розвалився в кріслі і навіть не подумав устати.
Александер не бачив причини, чому він повинен бути чемнішим. Він сів у друге крісло, не сказавши й слова. Хай починає перший.
Той так і зробив.
– Хто ви такий? – спитав він.
– Ви теж іще не відрекомендувались.
– Ваше діло відповідати!
– Тільки не вам.
– Ах, так! Тоді давайте сюди гроші, долари. Ану, швидше!
– У мене з собою ніяких грошей немає, тим більше – доларів.
– А он, у портфелі, – гість простяг руку.
Александера вже почала дратувати нахабна поведінка незнайомого. Він схопився з крісла й гримнув:
– Ану, геть руки, бо ви в мене зараз вилетите звідси!
Незнайомий, здавалось, нітрохи не образився. Навпаки, він заговорив значно чемніше;
– Заспокойтесь, колего. Я вашого портфеля не зачеплю. Ви тільки дайте мені відповідь на одне питання, тоді ми з вами зразу порозуміємось. Ви знаєте Кросбі, Лью Кросбі? Чули коли-небудь таке прізвище?
– Ні. А ви пан Дойчман?
Невідомий встав. Він був зовсім низенький.
– Копш, – сказав він. – Моє прізвище Копш. – І простяг Александерові руку, незграбно вклонившись.
Александер холодно потис його пальці.
– Моє прізвище ви знаєте. Ви великий нахаба, пане Копш.
– Ну, ну, не треба так гарячитися, – заспокоїв його Боббі Копш. – Інакше не можна було, це був, так би мовити, екзамен.
– Що-о!?
– Екзамен. На благонадійність.
Александер здивовано втупився в нього і постукав себе пальцем по лобі.
– У вас тут що… не все гаразд?
– Не вірите? Про мене. Але все-таки ви його витримали, і я тепер можу дати вам адресу нашої фірми.
– Ох, який же він був важкий, цей ваш екзамен! – сказав Александер. – Я дуже радий, що витримав його. Тут хто завгодно може зрізатись. Ех, голова, голова! – І знову постукав себе пальцем по лобі. «Неприємний тип», – подумав він.
Боббі Копш відчув насмішку і огризнувся:
– Витріть краще піну з щоки… Ви, звичайно, не знаєте, куди тепер податись з вашими доларами. Я можу вас підвезти.
– Гараж «Зюд-вест», – сказав Александер навмання і прочитав на здивованому обличчі Копша, що слова його влучили в ціль. Це ще більше зміцнило в ньому почуття власної вищості.
– Про те, щоб поїхати зараз, не може бути й мови. Я приїду десь по обіді.
– А гроші ви мені теж не віддасте? Там же всі ждуть не діждуться.
Александер засміявся.
– Тоді мені довелось би спочатку проекзаменувати вас на благонадійність, пане Копш.
– Значить, не хочете. Тоді я поїхав, А ви поки що ждіть тут, я вас сповіщу. Тільки телефоном не користуйтесь – за нами ще стежать.
– А я й не думав. Я зараз лягаю спати. Давно вже не спав по-людському. Ну, вшивайтесь звідси.
Боббі Копш пішов. «Отак з ними й треба, – переконував себе Александер. – Рішуче наступати, тоді я їх обкручу кругом пальця. Я ще вам себе покажу! Іще побачимо, хто кого!»
3
Десь опівдні двері бібліотеки у Якобсовій віллі відчинились, і ввійшов Джонні Літт.
Доктор Ульріх Шерц, який саме кінчав обідати, підвів очі і встав, явно зраділий.
– Добре, що ти прийшов, Джонні! Сідай ось тут!
Він показав на те саме крісло біля дубового столика, у якому двадцять годин тому сидів Гергард Ірінгс. Літт нерішуче сів. Після того, що сталося тут учора, йому було не вельми приємно заходити сюди і сідати в це крісло.
Доктор Шерц спорожнив тарілку з компотом і поставив її на піднос, де вже стояло кілька тарілок і мисочок з недоїдками, потім витер губи салфеткою, витяг золотий портсигар і подав його своєму гостю.
– Турецьку, Джонні?
– Дякую. – Літт закурив.
Кімната сповнилась ароматом дорогого тютюну. Джонні Літт мерзлякувато притулився до спинки крісла. Його погляд блукав за вікном. Над голими деревами саду висіло сіре осіннє небо. Літт жадібно, нервово затягався сигаретою.
– Ти просив, щоб я зайшов поговорити з тобою, Уль. Нас тут ніхто не почує? Я маю на увазі двері…
– Авжеж, – сказав доктор Шерц. – Цілком можливо. Але цьому легко зарадити. – Він підійшов до середніх дверей, біля яких стояла радіола, і поставив пластинку. Залунала мелодія вальса.
– Ця радіола – дуже корисна річ, – промовив він, повертаючись до столу. – Вона стоїть біля дверей і грає собі, а я тим часом балакаю з ким хочу біля вікна. Якщо кому заманеться підслухувати під дверима, то він почує тільки музику – про мене, хай слухає її скільки завгодно. – Шерц знову сів.
– Отже, Джонні, ти сам добре знаєш, як стоять зараз наші справи. Паскудне становище. Ми обидва сидимо на пороховій бочці, під яку з двох боків підкладено запалений гніт…
– Правда, правда. Я навіть не знаю, хто для нас небезпечніший: поліція чи бос.
– Якобс. Якби його усунути і я взяв до своїх рук берлінське ядро організації, тоді поліція для нас була б уже не страшна.
– Цебто як?
– А я б уже потурбувався про те, щоб при обшуку не знайшли ні крихітки такого, що могло б нас скомпрометувати. Так. Тільки Якобс з своєю безрозсудністю й ідіотською легковажністю робить поліцію небезпечною для нас. З другого боку, він ясно відчуває, що ми його через це хочемо, висловлюючись делікатно, висадити на берег. Вірніше сказати, відчував. З учорашнього дня він це знає напевно.
– Тобто як?
– Вчора після екстреного засідання «вузького кола» ми з ним мали розмову. Я не церемонився, різав йому правду в вічі…
– А тим часом він, не погодивши цього з «вузьким колом», посадив трьох членів у підвал! – збуджено випалив Літт. Його довгі тонкі пальці тремтіли.
– Що ти кажеш? Трьох? Я знаю тільки про Ете Йордана…
– Йордана? Так це ще вчора! А сьогодні, півгодини тому, забрали обох моїх хлопців від друкарського верстата. Це, видно, має бути попередженням для мене.
– Я теж так думаю. Власне, нам уже давно час діяти, але…
– Що – «але»? Треба щось робити, Уль! Може, сьогодні ввечері нам уже буде капут!
– Може й так, – холодно сказав доктор Шерц. – Може, ти й маєш рацію, Джонні. Але ми неспроможні нічого зробити. Ми не можемо вчинити двірцевий переворот. Ми – самотні!
Він вимовив ці слова з трагічною величчю, з тим театральним пафосом, який завжди був у нього напоготові і з допомогою якого він до цього часу вмів кого завгодно переконати у щирості своїх намірів.
Якийсь час обидва мовчали. З радіоли лився безперервний потік віденських вальсів. Доктор Шерц перехилився через стіл і приглушеним голосом почав:
– Якобс вирішив лишитись тут, він хоче рискнути. Але не пізніше як через сорок вісім годин сюди нагряне поліція – і з приводу фальшивих грошей, і з приводу потсдамської історії. З усього видно, що цей божевільний Горн сприйняв її не так, як ми сподівались. Наскільки я знаю нашого боса, він пожертвує всіма нами до одного, тільки не собою. Але я вже постараюсь, щоб він не вислизнув. Як – це полиш мені; в мене є вже одна ідея. З решток організації я створю за межами міста нову групу, без Якобса, без Боббі Копша і їхніх прихвоснів. Ядром підприємства буде друкарський верстат. Ми більше не будемо працювати в різних галузях, ми друкуватимемо гроші – в одному сільському будинку в Ольденбурзі, який я вже давно маю на прикметі. Ти очолиш виробництво, я беру на себе збут, – і все піде як по маслу. За рік-два понапихаємо добре кишені й заживемо собі спокійно. Оце мій план. А зараз не будемо виступати одверто проти Якобса, а то він нас і справді запроторить у підвал, і ми потрапимо до рук поліцаям. Отже: більше ніякої опозиції, і…
Доктор Шерц затнувся, бо радіола раптом змовкла. Він встав і повернув вимикач настільної лампи, але вона не засвітилась.
Шерц злісно всміхнувся.
– Ага, їм заважала музика! Що ж, добре.
В коридорі зарипіли чиїсь черевики.
– Це Боббі Копш, – злякано сказав Джонні Літт.
– Авжеж, – відповів доктор Шерц. – Хоч би повстяні пантофлі собі завів. Отже, – він ще більше приглушив голос, – про це ми домовились. До речі: очевидно, в нас буде ще один спільник.
– Хто ж це?
– Александер Шенцлін. Наскільки я його знаю, він наш. З тими хуліганами йому не по дорозі. Він уже в Берліні…
Раптом одчинились двері, і ввійшов чоловік у білому фартусі. Джонні Літт, що справді вже чекав арешту, схопився, як обпечений, і обернувся до дверей. В ту ж мить знов заграла радіола.
Доктор Шерц і оком не змигнув. Недбало вказавши лівою рукою на піднос, він сказав:
– Можеш забрати, Еріху. Правда, тобі не завадило б трохи подбати про свої манери і стукати, коли ти входиш.
– Вибачте, пане доктор. Я тут міняв пробку, вона перегоріла, і… – Він затнувся і злякано глянув назад.
– Так, так, в Іспанії – отам дівчатка! – співав солоденький голос у гучномовці. – Такі миленькі, наче курчатка…
Еріх дурнувато всміхнувся.
– Добре, добре! Це її, мабуть, перевантажили п’ятдесят ват мого приймача, – сказав доктор Шерц, явно глузуючи. – Не забудь принести горіховий торт, я тобі сьогодні замовляв.
– Цілуй, цілуй їх, тільки затям, – співав голос у ритмі танго, – дуже ревниві мужчини там.
Еріх, помічник кухаря, який на додачу був спеціалістом по вирізанню великих вітрин, узяв піднос і вийшов. Джонні Літт теж попрощався. Він, здавалося, був на грані нервового припадку.
Лишившись сам, доктор Шерц скривився. Не дуже надійний спільник! Але треба брати, що дають…
4
Доктор Горн сидів у себе в кабінеті. За вікном згасало денне світло; неясним гудінням долинав знадвору вуличний шум. Поруч, у кімнаті № 381, де містився відділ у справах самогубств, цокотіла друкарська машинка.
Горн порився в шухляді стола і витяг велику жовту папку, на якій друкованими буквами було написано: «№ 19/51. Гараж „Зюд-вест“.» Він збирався передати для ознайомлення криміналдиректорові Вюрцбургеру документи, які одержав від народної поліції.
Але криміналратові з якоїсь йому самому незрозумілої причини не хотілось відкривати папку… йому щось не подобалось у написі на палітурці. Ага, ось воно що: «Гараж „Зюд-вест“». Адже звичайно справи називались за місцем злочину або прізвищем потерпілого. Та в даному випадку так не можна було, бо потерпілі були із східної зони. «Взагалі якась химерна справа… – думав доктор Горн, невесело гортаючи вже досить товсту папку. – Йому потрібен новий обвинувальний матеріал!»
Горн прочитав: «Хто біля телефону? – Якобс. – Говорить Кросбі. Все о’кей. За півгодини будемо в Бремергафені, там… – Добре, добре, чудово. Як доїхали? Заглядайте до нас, коли знову будете в Берліні. Я дуже радий, що наші ресори витримали. Щасливої дороги! – Thank you. Bye-bye!». Цей запис стояв під рубрикою «понеділок»; за ним ішов рапорт комісара Вольфа про візит у гараж «Зюд-вест» – візит, який не дав ніяких позитивних наслідків. Далі йшло записане Ульманом алібі Якобса; до нього було пришпилене телеграфне підтвердження базельської поліції, яка допитала обох водіїв роттердамського автопоїзда. Їхні свідчення цілком збігались з показаннями Якобса. Тут не було за що вчепитись: «…Полагодити його самостійно вони не могли через брак спеціальної деталі, що її в східній зоні не можна було дістати. Оскільки була неділя і всі мої робітники, крім двох, мали вихідний день, я сам виїхав з цими двома до місця, де застряв автопоїзд, – приблизно за тридцять п’ять кілометрів від Берліна». Це було свідчення Якобса. «Ніч була темна, йшов дощ, видимість була дуже погана», – прочитав Горн далі в протоколі допиту водіїв. Авжеж! У базельській поліції їх спитали, що це за «спеціальна деталь», яку треба було везти з Західного Берліна. Вони сказали – форсунки. Автомобільний відділ на запит Горна підтвердив, що форсунки для дизелів дійсно навряд чи можна дістати в східній зоні.
