Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 17 страниц)
– Ви б краще не носили з собою таких речей, а то вас ще колись за це арештують. Давайте я покажу вам, де ми можемо сховатися. Ходімо!
Вона хутко пройшла вперед і піднялася по східцях у приміщення, де стояв друкарський верстат. Александер пішов за нею і одним з ключів відімкнув двері в комірчину навпроти.
З першого погляду було видно, що це хімічна лабораторія. Тут стояв довгий стіл для дослідів, до якого були підведені вода, газ і електрика. Стіл був заставлений колбами, ретортами, штативами, пробірками. В стелі був вентилятор, що забезпечував необхідну подачу повітря. Отвір його виходив, напевне, десь у парку і був схований поміж кущами. За лабораторією була ще одна маленька комірчина, захаращена картонними коробками та ящиками.
– Ось тут ми й заховаємося, – сказала Рут.
– Заховатися-то ми, звичайно, можемо, – іронічним тоном відповів Александер, – та якщо ми замкнемо двері, вони зразу догадаються, де ми.
– А що, як ми заховаємось в оцій останній кімнаті?.. Мені здається, сюди вони не заглянуть.
– Це нам не допоможе. Треба забарикадувати всі двері якомога краще столами і ящиками. Це їх затримає до приходу поліції. Цього вже не довго чекати.
Александер згадав свій вчорашній візит у президіум. Правда, йому не вдалося більше нічого сповістити Вюрцбургеру. Але й того, що він розповів, цілком досить, щоб найближчим часом сюди обов’язково нагрянула поліція. Справді, це повинно статись не пізніш як через кілька годин. «Чи не розповісти Рут, що я був у поліції? – подумав він. – А чому б і ні? Це трохи заспокоїть її…»
4
В п’ятницю в президіумі сталася небувала подія: криміналдиректор Вюрцбургер з самого ранку – за дві хвилини до восьмої – зайшов у кімнату 379, де знаходився Горн і два вахмістри з його відділу.
– Ну, колего, – відразу ж почав він, дрібними кроками походжаючи по кімнаті. – Чи не натрапили ви на які нові сліди в цій прикрій целендорфській справі?
Горн сторопів. Невже натяк на лист… Він глянув на Вюрцбургера, який не зводив з нього очей, і примусив себе відповісти:
– Ні. Якщо не рахувати анонімного листа, підкинутого мені вчора.
– Он як! – Вюрцбургер зупинився.
– Так. Я вже передав його на експертизу у восьмий відділ.
Жодна рисочка на обличчі Вюрцбургера не здригнулася. Горн подав йому через стіл копію листа.
– Нічого особливого, правда?
– Не знаю, – лаконічно сказав Горн, але, помовчавши, додав: – Одне лише можу сказати: лист підтвердив моє припущення, що люди, які прибрали з дороги Ірінгса, знаходяться в гаражі «Зюд-вест».
Вюрцбургер нічого не сказав на це.
За вікном пливли сірі пасма туману. Запала мовчанка; криміналдиректор швидко походжав по кімнаті. Обидва вахмістри шанобливо стояли біля дверей.
– Про це ми поговоримо при нагоді, – промимрив Вюрцбургер і пригладив своє густе сиве волосся. – Отже, нових даних у вас нема… – Не промовивши більше й слова, так само неждано, як з’явився, він вийшов з кімнати.
Вахмістри здивовано перезирнулися, а Горн нервово забарабанив пальцями по столі.
«Якщо Вюрцбургер у змові з злочинцями, то тоді багато дечого стає зрозумілим. Наприклад, те, що секція „F“ з дня її заснування в лютому весь час зазнавала невдач. В листі є пароль, і фактично Вюрцбургер уже вимовив його. Він ясно натякнув мені про свою причетність до цієї справи, але цього замало, щоб всерйоз обвинуватити його. Автор листа хотів дати мені можливість зрадити цілком легально. Ми повинні були взаємно відкрити свої карти, не промовивши про це й слова, – ось як треба, очевидно, розуміти той лист. Ми розіграли б один перед одним роль вірних своєму обов’язку людей, і все було б тишком-нишком – так було задумано… О, він хитра лисиця, але ж і я не осел».
5
Десь після восьмої години ранку доктор Шерц закінчив голитися. Як завжди, обприскався одеколоном, одягнув коричневий шовковий халат на ваті і попрямував у бібліотеку, щоб не пропустити ранкового концерту з Дройтвіча, Хілверсума чи Калундборга. Він любив слухати музику, п’ючи своє ранкове какао.
Шерца трохи здивувала відсутність Александера. Однак вирішивши, що той незабаром з’явиться, він спокійно сів за приготовлений Еріхом сніданок. У нього був непоганий настрій, хоча трохи меланхолійний. Снідав він, за звичкою, досить довго.
Двері раптом відчинилися, проте ввійшов не Александер, а Руді Якобс. Обличчя його було землистого кольору, галстук з’їхав набік, і взагалі вигляд у нього був такий, ніби він провів безсонну ніч.
– Доброго ранку! – буркнув він і став біля приймача, засунувши руки в кишені.
– Доброго ранку, Руді! – привітно обізвався доктор Шерц, продовжуючи снідати. У такі хвилини він глибоко відчував, наскільки він переважає свого компаньйона зовнішнім лоском і культурою.
Не спитавши дозволу, Якобс роздратовано вимкнув радіо і різко сказав:
– Я прийшов сказати тобі, що нас оточили вартовими!
– Я знаю, – відповів Шерц. – І що ж з того?
– Це ще не все. Двоє наших, скориставшись з туману, ходили на розвідку і в кількох місцях наткнулися на телефонний кабель!
– Будемо сподіватися, що вони його не пошкодили, – добродушно мовив Шерц. – Цілком природно, що поліції потрібен зв’язок. Не можна їх суворо засуджувати за це.
– Не дратуй мене! – розізлився Якобс. – Краще порадь що-небудь розумне. Здається, пахне смаленим, сто чортів йому в печінку!
– Оце правильно сказано! – весело вигукнув Шерц. – Ти завжди потрапляєш у самісіньку точку! – він відсунув убік чашку з какао. – Голову собі дам відрубати, що через три години поліція буде тут, якщо Кросбі нічого не зробив. Хочеш, поб’ємося об заклад? Я ставлю третину свого грудневого прибутку…
– Не мели дурниць! Ти, здається, вже з глузду з’їхав!
– Оте «здається» часто підводить, – спокійно промовив Шерц, добре бачачи, що його слова дратують боса. На цей раз він не послухався розуму, а піддався бажанню відомстити за перервану музику й порушений сніданок. – Ні, любий Руді, я не мелю дурниць, навпаки. І порада моя така: по-перше, треба негайно почати пакувати всі рухомі цінності. Я маю на увазі перш за все друкарський верстат, його треба розібрати і з усім приладдям перенести в контору й навантажити на «бюсінг». Якщо Кросбі чогось доб’ється, тоді ми завжди можемо перенести його назад. На мою думку, треба зробити тільки так. Наші особисті речі винесемо через аварійний вихід. Я спакував свій чемодан ще позавчора. Проте тягти за собою весь старий мотлох нема рації, – зараз же поправився він, – цінність речей, як відомо, відносна. Це одне. По-друге, зараз надворі такий розкішний туман, що просто гріх не скористатися ним. Нехай хтось з наших вислизне й підключиться до поліцейського кабеля: тоді ми будемо в курсі їхніх справ і зможемо приймати відповідні рішення.
Якобс підійшов до вікна і з похмурим виглядом дивився надвір. Що робилося в нього в голові, вгадати було нелегко. Однак, план Шерца він, здавалося, схвалював, бо кілька разів кивнув головою і якось невиразно гмукнув, що можна було розуміти, як згоду.
– А де це твій Шенцлін? – раптом спитав він.
Шерц знизав плечима.
Якобса охопила тривога. Він уже простяг був руку до телефонної трубки, щоб спитати про Шенцліна у вартових, але телефон задзвонив сам. Якобс здригнувся і зняв трубку. По голосу він упізнав Джонні Літта.
– Алло, алло, хто біля телефону? Мені потрібен шеф… прошу шефа негайно взяти трубку… трапилось лихо… страшне лихо! – кричав він істерично.
– Якобс слухає, – обізвався бос. – Що сталося?
– В лабораторії хтось є, – белькотав Літт, – замкнувся і не відповідає. Скажіть мені, ради бога, в чому справа? А кімната, де була дівчина, порожня!
Якобс пройнявся передчуттям якогось лиха, бо він знав звичку Літта залишати найважливіше на кінець.
– Що там іще? – запитав він.
– Посеред підземного ходу… – о, страшно вимовити! – посеред ходу лежить Боббі… мертвий… уже зовсім холодний…
– Це твій Шенцлін! – проревів Якобс, жбурнувши трубку на стіл; кров ударила йому в обличчя.
– Що там таке? – спокійно спитав Шерц, який, звичайно, не чув новини. – Де він?
Якобс оскаженів від цих слів. Брутально вилаявшись, він схопив стілець і щосили грюкнув ним об стіну – з нього аж тріски полетіли. Однак цього йому було замало. Він шалено рвонув скатертину з столу, і посуд з брязкотом посипався на підлогу. Джонні Літт на другому кінці проводу почув цей брязкіт і інстинктивно затулив обличчя рукою.
Доктор Шерц, однак, лишився спокійним. Він підвівся з незворушним виразом обличчя і байдуже змахнув з халата бризки какао. Він не знав нічого гіршого за нестриманість, але вважав, що зараз не підходящий час, щоб робити зауваження.
Бос, стоячи однією ногою в калюжі какао, знову вчепився в трубку і гаркнув так, що у Джонні заболіло у вухах.
– Зараз одержиш підкріплення, зрозумів?.. Висади двері, знищ обох!
– І починай розбирати верстат, – підказав Шерц, який умів підхоплювати все на льоту.
– …І починай розбирати верстат, – повторив Якобс голосом, що зривався від гніву, і грюкнув трубкою.
– Я сам піду туди, – сказав Шерц і вийшов з кімнати. Бос гнівно кинув йому вслід:
– Мавпа!
«Пожди, Руді Якобс, скоро я з тобою поквитаюся. О, дуже скоро!» – подумки відповів йому Шерц, який ніколи не прощав образ.
6
Александер майже переміг свою ніяковість перед Рут. Для нього це вже була не та молода вродлива дама в елегантному плащі, перед якою він стояв, неголений і безпорадний. Це була мила дівчина, яку він мусив захищати. «Якби не Брігітта, я закохався б у неї, – подумав він. – Брігітта… що вона робить зараз? Зараз пів на дев’яту, і вона, мабуть, давно вже сидить за машинкою в конторі „Баум і К°“. Цікаво, чи одягла вона сьогодні свою коричнево-жовту шерстяну сукню?»
Александер порівнював у думці Брігітту й Рут; але ж він міг порівнювати їх тільки за зовнішністю. Рут була вища, стрункіша, жвавіша; йому подобалися її великі сірі очі й гарне каштанове волосся, від якого ішов тонкий аромат. Та, крім цього, він нічого про неї не знав. Вона здавалася розумнішою, ніж Брігітта, і, незважаючи на страх, який зараз відчувала, сміливішою й рішучішою. Таке в нього склалося враження. І все ж він віддавав перевагу Брігітті. Він надто звик за останні тижні бачити в своїй подружці найкращу, найвродливішу дівчину в світі, щоб так ураз змінити думку про неї. Він добре розумів, що є жінки, які де в чому перевершують її: у них біліші зуби, пружніша хода, краща фігура. Але зваблива зовнішність могла приховувати різні духовні вади, які він уже добре вивчив. Жінки бувають жадібні на гроші, чванливі, самозакохані, надмірно ревниві, недбайливі, занадто легковажні, або ще гірше – нудні чи завжди в поганому настрої. У Брігітти, звичайно, теж є свої невеликі вади: впертість, а також кумедна пристрасть до зовсім не потрібних речей: мереживних комірців, браслетів, ланцюжків, усяких витребеньок. Ну, і до квітів… Хто ж не знає, що квітам місце в саду, а не в кімнаті? «Брігітта – гарне дівча, але хіба через це мені вже й поглянути на інших не можна?.. Ось Рут, наприклад… Мені хотілося б ближче з нею познайомитися…»
Ось вона сидить перед ним на ящику, підперши голову руками. Може, заснула? Він підійшов ближче, сів поряд. Над ними набридливо погойдувалася сліпуча електрична лампочка. Коротка тінь Рут тремтіла на цементній підлозі. Якусь мить він відчував спокусу обняти її, але стримався і тільки тихо сказав:
– Ви могли б більше довіряти мені. Чому ви не хочете розповісти, як потрапили сюди?
Вона підвела голову і глянула йому просто в вічі.
– Тому, що я вас дуже мало знаю.
– Як ви можете так говорити, коли я вже спав у вашому ліжку? – пожартував він.
– Я вас не розумію.
– Справді. Доктор Шерц послав мене ночувати у вашу квартиру на Іспанській алеї. Я чекав на вас цілу ніч, але ви не прийшли…
Вона тихо засміялася, але нараз замовкла і здригнулася.
– Ви нічого не чуєте?
З коридора відчинилися двері, пролунали швидкі кроки, і хтось почав торгати забарикадовані двері в лабораторію. Рут схвильовано задихала і злегка притислась до Александера. За дверима заговорили, але чувся тільки один голос, ніхто йому не відповідав.
– Літт говорить по телефону, – задихаючись, прошепотіла Рут.
На деякий час у друкарні запала тиша. Раптом у двері постукали.
– Алло! – почулося з-за дверей. – Пане Шенцлін, ви чуєте мене? – Це був голос Шерца.
Александер промовчав.
– Послухайте-но, пане Шенцлін. Ви допустилися тяжкої помилки і, певно, самі це розумієте. Тобто я хочу сказати, те, що ви пристукнули Боббі, ще не страшно. Але час ви вибрали невдало, страшенно невдало, хлопчику.
Александер мовчав.
– Чому ви не озиваєтесь? Я тут сам, нас ніхто не чує, слово честі! Відчиніть і спокійно поговоримо про те, як уладнати справу.
Відповіді не було.
– Юній дамі нічогісінько не загрожує, – почекавши трохи, запевнив доктор Шерц. – Я умовив шефа зразу ж відпустити її. Правда, він має на неї великий зуб, але ми влаштуємо так, щоб вона йому не попала на очі. Як ви на це дивитесь?
– Це один варіант, – вів далі доктор Шерц. – І навпаки, якщо ви волієте залишитись, ваші справи будуть значно гірші, повірте мені. Якобс знайде спосіб викурити вас звідти, і я нічого не зможу зробити для вас. Поміркуйте над цим і вирішуйте.
Александер і не думав відповідати. Монолог Шерца потішав його надзвичайно. Йому було приємно сидіти поруч з Рут, відчувати її тепло, її дихання, вдихати запах її волосся. Він сидів би так хоч і все життя.
– Хлопче, ви чуєте? Годі вам дуріти, – не вгавав Шерц. – Невже вам хочеться дістати півфунта свинцю в живіт? Згадайте про Західну Німеччину, про п’ятдесят тисяч! Ви ж не могли забути всього, про що ми говорили з вами позавчора!.. Вам захотілося заступитися за дівчину, яка зараз з вами, але, повірте мені, ви зробили їй погану послугу, дуже погану! – він зачекав трохи і раптом запитав зовсім іншим тоном: – Чи, може, вам теж дісталося від Боббі, хлопчику? Тоді я беру вас під свій особистий захист, можете на мене покластись. От нещастя…
Стурбований тон Шерца викликав в Александера огиду. Він зіскочив з ящика, склав рупором руки і крикнув:
– Замовчіть! Робіть, що хочете, але не скигліть, будь ласка, під дверима. Зрозуміло вам чи ні?
– Цілком, – відповів Шерц, якому вже увірвався терпець, – більше нам говорити нема про що. Для дурнів закони не писані. Гуд бай, друже! Тримайтеся!
Відразу ж у двері почали з силою чимсь гатити. Бам! бам! бам! – шість разів підряд. Проте сталеві двері не піддавалися. Александер з задоволенням відчув, як Рут потягла його за руку. Він сів на ящик і обмацав своє плече: воно розпухло і дуже боліло.
За дверима зчинилася страшенна метушня. Гупали кроки по цементній підлозі, щось тягли з криком: «Раз-два, разом!» – долітав скрегіт металу: очевидно, там до чогось готувалися. Раптом за дверима пролунала автоматна черга. Хтось щось крикнув. Знову прогриміли постріли, значно гучніші. На мить стихли, потім пролунали знов.
Напевне, десь-таки двері були пробиті, бо барикада почала здригатися. В одному місці впала дошка, в іншому – з гуркотом звалився ящик. Десь проскочила куля і влучила прямо в сулію з етикеткою «Liquor ammonii hydrosulfurati» на полиці з хімікаліями. На підлогу потекла жовта рідина з запахом аміаку і тухлих яєць.
– Сконцентровані пахощі корівника, – пожартував Александер, хоч це був гумор відчаю. На очах у нього виступили сльози. Рут закашлялась. Справа дійсно поверталася так, що було не до жартів. Александер, подумавши якусь мить, схопився на ноги і потяг Рут у комірчину за лабораторією. Двері до лабораторії він замкнув, інакше за кілька хвилин гази задушили б їх.
7
Комісар Вольф і секретар Ульман вартували поблизу східної стіни. Стояв густий туман. Вони ходили по-осінньому голими грядками, перелазили через невисокі огорожі з залізного брухту та іржавого дроту. Обидва змерзли: холод і сирість забиралися в рукава, під комір, в холоші штанів.
– Може, вилізти на дерево, пане комісар?
– Не варт. Звідти теж нічого не видно.
– Котра година, пане комісар?
– Пів на дев’яту.
– Пів на дев’яту. Дякую. Мені треба поставити годинника. Мабуть, знову протопчемось тут цілий день…
– Говоріть тихше. Йдіть сюди, ми взяли праворуч, он, здається, вже мур. Між іншим, знаєте, вас слід було добре відшмагати. Навіщо ви вчора відіслали того чоловіка до Вюрцбургера! Ви теж могли вислухати його показання.
– Я й сам не знаю. А ви думаєте, пан криміналдиректор щось приховав з його показань?
– Я абсолютно нічого не думаю, колего. Розумієте? Але щось мені тут не подобається. Наш старий твердо переконаний, що цей гараж – справжнє кубло злочинців. Скоріш за все, це вони облагодили ту справу в Потсдамі. У них є броньований лімузин, американська модель. Сьогодні вночі старому підкинули анонімку, в ній говориться, що у власних інтересах він повинен припинити розслідування. Що ж це таке! Не розумію, чому Вюрцбургер досі зволікає? Чому ми не можемо зробити принаймні хоч обшук? Ось що мене цікавить. Та хіба це вперше!
– Що ви маєте на увазі?
– А, що там казати!.. Іноді мені гидко дивитись на все це.
– Я теж вважаю, що в цьому випадку ми діємо надто обережно, – погодився з ним Ульман.
– От бачите, це впало в око навіть вам. Якщо хочете знати, тут усе не так просто, треба вгадати, на яку ступить: чи втрутитися в цю справу, а чи триматись від неї подалі. Головне – аби тільки не зачепити американців. Почитайте-но, що пишуть східні газети про потсдамську історію. Досить цікаво!
– Та мені не треба й читати, я й так можу це уявити. Вони знову все валять на західних агентів та шпигунів. – Ульман засміявся.
– Еге ж, валять! Ось прочитайте-но…
Вольф витяг бумажник і дістав з нього газетну вирізку. Це було вчорашнє повідомлення «Юнайтед прес». «Військова комісія палати представників, – прочитав Ульман, – одноголосно схвалила проект закону, який надає урядові Сполучених Штатів право на оплату тих іноземних громадян, що допомагають агентам американської розвідувальної служби…»
Ульман розгублено глянув на Вольфа і віддав йому вирізку. Комісар витяг ще одну. В ній говорилося про закон, підписаний президентом Труменом 10 жовтня 1951 року, тобто два місяці тому. Законом передбачалася витрата ста мільйонів доларів виключно на фінансування шпигунів та саботажників.
Задубілі пальці Ульмана тремтіли.
– Зрештою, це не наше діло, – промовив Вольф. – Ми виконуємо свій обов’язок – і крапка. Та коли бачиш оце все, зло бере. І з’являється бажання перейти в народну поліцію. Може, там усе якось по-іншому.
– Я б на таке не пішов. Західні гроші приємніші, пане комісар, – Ульман тоненько захихикав.
– Авжеж. Тобто – поки що.
– Пане комісар, – раптом пошепки перебив його Ульман, – он перед нами наче хтось пройшов.
– Я нічого не бачив. Цей клятий туман…
Цього ранку туман то трохи розвіювався, то знову густішав. Зараз за десять кроків уже нічого не було видно. Вольф витяг з кишені плаща фляжку, відкрутив кришку, надпив трохи і, крякнувши, обтер губи.
– Хочете? Тепліше стає… якщо не заперечуєте, – просто з фляжки…
Ульман сором’язливо посміхнувся, пом’явся трохи і, зрештою, сказав:
– Та правда, алкоголь дезинфікує. – Він нерішуче випив кілька ковтків і закашлявся: – Ух, це щось міцне, я п’ю лише лікер. Щиро вдячний… Пане комісар, – раптом перебив він сам себе, – гляньте, он знову той, ні, здається, інший…
– Давайте простежимо! – Вольф ще раз відкрутив фляжку і перехилив її. Ніби привид, з туману перед ними виринула людська постать. Це був літній чоловік, що, видимо, збирав паливо, бо ніс під рукою сухе гілля та різне паліччя.
– Доброго ранку, дідусю! – привітався до нього комісар. – Чи не наші, бува, курені ламаєте?
– Ні, ні, ні!
– Кумедний дід, – сказав Ульман, коли вони відійшли, – ви помітили, як від нього тхне горілкою? На неї в нього знаходяться гроші, а на дрова, бач, не вистачає.
– Він зігрівається зсередини так само, як і ми з вами.
Ульман ще раз оглянувся, але старого вже не побачив.
– Кумедний тип, – повторив він. – Аж порохня сиплеться.
8
Коли Горн десь о дев’ятій ранку вийшов з свого кабінету в коридор, за двадцять кроків від нього відчинилися двері і на порозі з’явилася молода жінка, з якою він познайомився – пригадалося йому – торік на різдвяному балу в Шарлоттенбурзькому поліцейському управлінні. У Горна була добра пам’ять на обличчя, і, хоч з того часу минуло вже одинадцять місяців, він одразу впізнав дружину Ірінгса. Вона пройшла мимо, не глянувши на нього, і Горн з полегкістю зітхнув. Бо що ж він міг їй сказати, крім слів розради, в які й сам не вірив.
Навіть дивно, як глибоко схвилювала його ця зустріч. Перед очима в нього стояло бліде обличчя жінки, її червоні від сліз очі, і він теж пройнявся її тривогою за чоловіка, збагнув її марні надії, її тяжкий душевний біль з такою силою, що в нього ніби обірвалося серце. Потім воно тьохнуло, закалатало, і кров гаряче застукотіла в скронях. Пекучий біль змінився гнівом. «Ах, мерзотники! – вигукнув він у душі. – Я мушу якнайшвидше розквитатися з цією наволоччю».
Він швидко збіг униз по сходах. «Я не дам Вюрцбургеру далі зволікати з цією справою або попередити гараж про мої плани, – вирішив він. – Зараз же піду до Мюллера, і ми визначимо час, коли почати операцію. Беру все на свою відповідальність, а потім нехай мене карають!»
9
Ете Йордан, крекчучи, видирався на мур. Згори хтось простяг йому руки, він схопився за них і застогнав від болю, напруживши свої кволі м’язи; на його зморшкуватому обличчі п’яниці набрякли товсті фіолетові жили. Ще мить – і він був на мурі. Спуститися з нього було значно легше: там стояла драбина, і він зліз по ній, тремтячи від перенапруження й страху. З голови в нього злетів капелюх, та він не нахилився, щоб його підняти. Все пройшло якнайкраще!
Це була його реабілітація. Якобс, який дорожив тепер кожною людиною, годину тому звільнив його з-під арешту з умовою, що Йордан підключиться до поліцейського телефонного кабеля, і в нагороду за це обіцяв йому волю. Йордан, радий, що його ув’язнення скінчилося, обіцяв усе зробити, йому дозволили підкріпитись трохи горілкою, і він пішов на завдання. Під пахвою в оберемку сухого гілля в нього був захований невеликий моток кабеля. Цей оберемок і стареньке пальто робили його схожим на нужденного пенсіонера, що збирає дрова, і фокус удався. Він набрів на кабель кроків за п’ятдесят від муру, підключився до нього, а повертаючись назад, старанно прикрив свій провід опалим листям.
Тепер Йордан біг парком, мимрив щось собі під ніс і п’яно гикав. Він був задоволений, що з небезпечним дорученням покінчено, і радів, згадуючи про недопиту пляшку горілки, яка чекала його на кухні вілли… Силует Йордана швидко танув у густому білуватому тумані…
10
Початок операції проти гаража «Зюд-вест» був призначений на десяту годину п’ятдесят хвилин ранку. В цей час усі виділені для операції машини шупо і кримінальної поліції повинні були з’явитися у точно визначених місцях навколо території гаража, незважаючи на несприятливу погоду. За розробленим дванадцять годин тому планом, що лежав у письмовому столі капітана Мюллера, мур треба було форсувати на всьому його протязі. Крім того, три машини мали зразу ж прорватися у двір і перешкодити людям Якобса засісти в конторі. Деякі істотні пункти цього плану, який потрапив у архів кримінальної поліції під шифром Го/Мю – ХІІ-а – 19/51, виявилися нездійсненними, інші ж – зайвими, як, наприклад, пункт «Димова завіса при форсуванні муру з метою уникнення людських втрат». Такою буває іноді доля планів.
О десятій п’ятнадцять на Потсдамському шосе, біля кіоска з газованою водою, метрів за півтораста на схід від території гаража, зупинився «мерседес» Горна. Криміналрат пройшов городами до порожнього незамкненого дачного будиночка. Тут уже стояв польовий телефон, що з’єднував будиночок з усіма спостережними пунктами. Горн прийняв рапорт від Вольфа та Ульмана і заходився пришпилювати до старого почорнілого столу план Якобсової ділянки, йому допомагав Ульман. Це він добув у земельному управлінні план і перемалював його в масштабі 1:250. Проте Горн випровадив його з розпорядженням до Вольфа. Обидва трималися неподалік від дачки, і до Горна доносились уривки їх неголосної розмови. Залишившись сам, Горн запалив майже чорну сигару, поклав перед собою кишенькового годинника і, пускаючи кільця сивого диму, заглибився в план.
У відділі ХІІ-а Ульмана вважали чимось на зразок начальника канцелярії. Така людина потрібна майже у кожному відділі: вона складає щоденні звіти, вивчає нові накази, підшиває додатки до старих, надписує папки – взагалі виконує всю адміністративно-технічну роботу. «Ульман – славний хлопець, але його мозок настільки напханий різними теоріями, що для здорового людського глузду в ньому не вистачає місця», – думав Горн, слухаючи крізь тоненьку стіну дачі розмову Вольфа і Ульмана.
– А як закінчилася справа з банкнотою? – якраз запитав Вольф, очевидно не знайшовши іншої теми для розмови з Ульманом, бо тем з позаслужбового життя, на які можна було б поговорити з ним, існувало дуже мало. Вольф уже знав, що анекдотів розповідати йому не варто, бо на кожну двозначність він реагує досить кислою міною.
– Нічим не закінчилася, пане комісар, – відповів Ульман.
– Справді?
– Так. Історія з банкнотою, здається, здана в архів. Вона лишилася без кінця. Я, признатись, теоретично займався цією справою… – Горн уявив собі, яка презирлива гримаса з’явилася в цю мить на обличчі Вольфа… – сподіваюся, ви не смієтеся з мене?..
– Нітрохи, – з невинним виглядом запевнив його Вольф.
– Отже, як ви, певно, пам’ятаєте, ту банкноту тримали в руках четверо.
– Правильно, – підтвердив Вольф.
– Але на банкноті лишилися відбитки пальців тільки трьох осіб. Ну, скажіть мені, будь ласка, пане комісар, – підбадьорений зацікавленістю свого старшого колеги, просторікував Ульман, – скажіть, що б це мало означати?
– Це дуже легко пояснити: один з чотирьох був у рукавичках.
– Звичайно, могло бути й так, однак мені не віриться. А якщо ми спробуємо відкинути таке припущення?
– Це схоже на урок у поліцейській школі, – сказав Вольф. – Що можна ще припустити? Ну, та зрозуміло ж: відбитки пальців однієї особи встигли стертися. Ви ж знаєте, якщо руки дуже сухі…
– Ваша правда, безперечно, – погодився Ульман, – такої ж думки і наш шеф. Але спробуйте уявити собі, що відбитки пальців невідомого за ті два дні (що, на жаль, минули до експертизи) не встигли зникнути. Який з цього можна зробити висновок?
Вольф не відповів, напевне, вважаючи все це за дурницю.
– Насамперед той, – вів далі Ульман, – що вони під час експертизи ще були на банкноті!
– Ну, це вже нісенітниця!
– Ні, не зовсім так, – делікатно заперечив Ульман. – Як я вже сказав, я роблю поки що чисто теоретичні припущення. То що виявилося б, на вашу думку, пане комісар?
Комісар знизав плечима.
– Не дивно, що зразу воно вам не впадає в око. Але я думав над цим кілька годин. Якщо вам цікаво…
– Надзвичайно.
– Банкноту тримали в руках четверо, – значуще і таємниче прошепотів Ульман, – але на ній виявлено відбитки пальців тільки трьох. Отже, один з них тримав її в руках двічі. Може, вдруге він видавав себе за іншу людину, та пучки пальців, які він не міг замаскувати, зрадили його.
Ульман недовго тішився радістю теоретика, який прийшов до такого дивовижного висновку, бо Вольф поставився до його слів скептично.
– Таким чином, це означало б, – переніс він ідею Ульмана на реальний грунт, – що наш старий, або Ірінгс, або приятель старого адвокат Крамер і є той самий фальшивомонетник з Мулакштрасе. Я радив би вам викинути все це з голови, колего.
– Ну, пане комісар, – не здавався Ульман, – нашого шефа ми до уваги не братимемо. Так само і комісара Ірінгса. Але що нам, зрештою, відомо про цього доктора Крамера? Завважте, моя гіпотеза має ще одне підтвердження: Ірінгс був знайомий тільки з людиною з «Черепахи», а не з Крамером. Наш шеф знає свого друга Крамера, але не знає фальшивомонетника. Разом їх ніхто ніколи не бачив. Розумієте?
– Цілком, – іронічно відповів Вольф, – так само ніколи не бачили разом Конрада Аденауера і містера Трумена або Чан Кай-ші і вас, приміром. Проте мені б ніколи не спало на думку стверджувати, що вони являють собою одну й ту ж особу. Друже, це – нісенітниця!
Більше нічого Горн не чув. Чи то Ульман образився й замовк, чи обоє відійшли від будиночка.
Горн глянув на годинник. Була за чверть одинадцята. За п’ять хвилин – початок операції. Він загасив недокурок сигари, узяв трубку й покрутив ручку.
– Перший слухає! – Другий слухає! – Третій слухає!.. – доповіли йому з різних спостережних пунктів.
– Говорить Горн, – сказав він. – Приготуйтесь зустріти машини! За чотири хвилини починається операція «Ведмідь». Усе.
11
В цей час Руді Якобс був у підвалі під конторою. Біля стіни на довгому вузькому столі стояли чотири зовсім однакових телефони. Перший був підключений до міської мережі, другий був внутрішній, третій зв’язував контору з підземною друкарнею, четвертий був нещодавно приєднаний Ете Йорданом до поліцейського кабеля.
Якобс не відходив від телефонів. Він обрав собі командний пункт всупереч принципу: «Добрий обзір важливіший за безпеку» – а тому майже нічого не бачив, і не чув, і мусив цілком покластися на свої телефони. Зрозуміло, що трубку четвертого телефону він не віднімав від вуха. Під час розмови по іншій лінії він мусив прикривати її рукою, щоб до поліцейського телефону не проник підозрілий шум.
Зараз саме задзвонив третій телефон; Якобс узяв трубку.
– Ми винесли друкарський верстат і всю іншу апаратуру в коридор, – доповідав Джонні Літт, – гроші спакували в ящики. Хвилин за десять переправимо все в контору, а там можна буде вантажити на машину.
– Та-ак, – буркнув бос, – а що роблять оті… – він не договорив, бо в цю мить задеренчав четвертий телефон. Якобс не розгубився, він притиснув обидві трубки до вух і крикнув Джонні Літту.
– Заткни пельку! Мовчи і не відходь від телефону!
Він почув рапорти поліцейських постів, а потім такі слова: «Говорить Горн. Приготуйтесь зустріти машини! За чотири хвилини починається операція „Ведмідь“. Усе».
«Зустріти машини? Що це за операція „Ведмідь“? Це може бути тільки умовна назва для… Прокляття!..»
– Що там сталося? – допитувався Джонні Літт. – Я мушу поспішати, щоб перенести все в контору…
– Не мели дурниць! – загорлав Якобс. – Хто сказав, що треба через контору?..
– Ти сам тільки що… – хоробро доводив Джонні Літт.
– Тільки що – це не зараз! – сердито вигукнув бос. – Зараз усе змінилося, зрозуміло тобі? Виносити все через західний аварійний вихід!
– Але чому? – наважився спитати Літт. – Так ми втратимо щонайменше цілу годину!
– Роби, що кажуть! – гаркнув бос. – Якщо скажу чому, ти накладеш у штани! Хутко там!.. Ага, почекай-но. З тим типом покінчили нарешті?
