Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 17 страниц)
Вольфганг Шрайєр
Гараж пана Якобса
Розділ перший
1
Був кінець липня 1948 року.
Криміналасистент[1]1
Криміналасистент, криміналсекретар – молодші офіцерські чини західнонімецької карної поліції; криміналкомісар, криміналрат, криміналдиректор – вищі чини.
[Закрыть] Александер Шенцлін увійшов у під’їзд багатоповерхової будівлі на Карл-Мук-плац, 1. Тут, у будинку «Німецького страхового картелю», містився апарат гамбурзької карної поліції.
Знесилений дорогою по розпеченому сонцем місту, Шенцлін повільно проминув швейцарську, піднявся на кілька низеньких сходинок і на якусь мить спинився перед ліфтом.
Спека надворі була нестерпна, але всередині величезної будівлі стояла приємна прохолода. В будинку було якось незвично безлюдно – щойно почалась обідня перерва. Наче привиди, пропливали вгору кабінки безперервного ліфта, майже всі порожні. Александер зайшов тільки в шосту. Спершись на стінку, він байдуже дивився, як поволі повзуть униз площадки сходів. На мить перед його очима зринув учорашній день: море, променисто-блакитне небо, палюче сонце… Дівчина, засмагла, як і він сам. Хельга…
Александер ледве встиг вискочити з кабінки. Він звернув коридором ліворуч і відчинив двері з тризначним номером.
Криміналсекретар Шмідт, що заступав Александера на час відпустки, мляво повернувся на своєму обертовому стільці.
– Здоров, Александере! Ну, як відпочивалось?
– Дякую, чудово. Була така гарна погода…
– А все інше?
– Інше теж.
Шенцлін вийняв з кишені в’язку ключів, одімкнув свою шухляду в шафі, поклав туди портфель з бутербродами й повалився на стілець. У сусідній кімнаті стукотіла друкарська машинка. Александер глянув на товариша й подумав, що слід було б подякувати за сьогоднішній ранок, хоч у цьому не було нічого особливого: вони завжди при потребі заступали один одного. Але той уже заговорив сам:
– Ти, Александере, не дуже зараз розсідайся, а то потім важко буде встати. Тебе старий викликав.
– А що таке? Щось трапилось?
– Уявлення не маю. Він щойно сам заходив і сказав: зразу ж, як тільки ти прийдеш, негайно…
– А що в нього було на пиці написано?
– А хто його знає… Як звичайно.
Шенцлін, щось буркнувши, встав.
Двері з табличкою «Криміналрат Шульц» були навпроти. Александер постукав.
Назустріч Шенцлінові з-за письмового столу підвівся високий, худий літній чоловік у фіолетовому костюмі. Криміналрат Шульц простяг Александерові руку. Здивований таким незвичайним прийомом, Александер трохи розгубився. Він збирався спинитись біля дверей і офіційним тоном доповісти: «Криміналасистент Шенцлін повернувся з відпустки». Але тепер це вже не годилось. Александер промимрив: «Добрий день», – підійшов до столу і, злегка вклонившись, потис тонку руку начальника.
– Будь ласка, дорогий колего, сідайте! Ну, добре відпочили за два дні? Така чудова погода… Я собі цього вже не можу дозволити: сонце мені шкодить. Ага! Що я вам хотів сказати…
Але йому, видно, зовсім вилетіло з голови, що ж саме він хотів сказати. «Це, мабуть, через спеку, – подумав Александер. – Нащо він погодився зайняти цей кабінет? Вікна на південь… На його місці можна дозволити собі вибирати».
Яскраве полудневе сонце немилосердно пекло крізь шибки. В кімнаті було градусів тридцять. Александер втомленим поглядом окинув некрасиве зморшкувате обличчя, тонку шию і надто широкий паперовий комірець свого начальника. «Кажуть, що чим людина бридкіша, тим вона розумніша, – подумав він. – Якщо це правда, то Шульц має бути генієм».
Криміналрат раптом рвучко встав; обличчя його всіяли великі краплі поту. Скорчив свою звичайну кислу міну і почав ходити вперед і назад біля свого стола. Він не міг сьогодні, за своєю всім відомою звичкою, закласти великі пальці за жилетку, бо через спеку скинув її. Його руки вчепились у лацкани піджака, не знаходячи там надійної опори. Час від часу Шульц кидав на Александера неспокійний погляд.
– Так от. Минулої п’ятниці під керівництвом комісара Бенке була проведена облава в барі «Суматра», чи не так?
– Так, пане криміналрат.
– Ви… теж брали участь?
– Авжеж, пане криміналрат! Ви ж самі призначили людей…
Шульц, видно, вже пригадав.
– Ага. Так, так… Ваша правда, звичайно… – пробурмотів він і знову почав ходити по кімнаті. Його черевики рипіли при кожному кроці.
Александер нерухомим поглядом дивився просто перед себе. Сонце накреслило на лінолеумі хрест віконної рами. Чого це старий від нього хоче? Чому в нього такий збентежений і безпорадний вигляд?
Александер любив його, незважаючи на негарну зовнішність. З Шульцом було набагато легше, ніж з Бенке – безпосереднім начальником Шенцліна, грубим солдафоном. Шульц був людина добродушна, хоч і надміру недовірлива. Що це з ним сьогодні? Спершу такий дружній прийом, а тепер оця тривожна мовчанка… Усе це таке незвичайне; було над чим задуматись. Але саме до цього Александер зараз був нездатний. Гнітюча спека, важке, насичене пилюкою повітря наче паралізували його думки.
Криміналрат раптом зупинився. Він знесилено опустився в крісло, взяв жовтий олівець і почав нервово і неуважливо крутити його в руці. Шенцлін неспокійно поглядав на олівець. На лобі в нього поволі виступали крапельки поту.
– Так от, любий мій Шенцліне, я буду вам дуже вдячний, якщо ви мені розповісте з усіма подробицями, як пройшла облава в барі «Суматра».
– Охоче, пане криміналрат. Тільки… я думав, що комісар Бенке вже подав рапорт…
– Авжеж, подав. Ви мене не зовсім зрозуміли. Я хотів би дістати від вас цілком неофіційну, особисту інформацію. Ваші враження, спостереження… Ви ж знаєте, я люблю збирати відомості з різних джерел. Може, ви помітили якусь дрібницю, що пройшла повз увагу Бенке. А така дрібниця якраз може виявитись важливою, розумієте?
Александер нічогісінько не розумів. У нього поволі наростало якесь важке, неприємне почуття. Що це старий плете? Чому він так дивно поводиться? Раптом Александер пригадав, і його мозок почав гарячково працювати: «Як я міг забути хоч на одну мить? Чому старий так допитливо поглядає на мене? Це він справді чи мені тільки ввижається? Який тісний комірець!.. Ох, ця проклятуща спека… Треба зараз щось сказати…»
– Це було так, пане криміналрат. Шмідт перший помітив у коридорі, що веде до кухні, добре замасковані двері. Уся стіна там оббита зеленою тканиною. Шмідтові впало в очі, що оббивка в одному місці прикріплена не цвяхами, а кнопками. Там і були ті двері. Ми зразу ж висадили їх і ввійшли. Там сиділо п’ять чоловіків. Вони не чинили ніякого опору. Посеред кімнати стояв стіл, на ньому чемоданчик… Такий маленький чемоданчик…
– А що в ньому було?
– Маленькі скляні ампулки, запаковані у вату. Ми зразу побачили, що то морфій. Тоді ще білий порошок, без жодних написів. Комісар Бенке вирішив, що це кокаїн. Потім ми знайшли в спинці крісла гроші. Для чого вони їх ховали, не знаю. Хіба ж вони не розуміли, що ми…
– Добре… А вам нічого незвичайного не впало у вічі? Ви самі, особисто, ще чогось такого не помітили?
– Ви маєте на увазі чемодан чи арештованих?
– Ні, мене зараз цікавить головним чином те, що було знайдено.
Александер блискавично усе зважив. Це ж не рапорт, це справжній допит! Тільки б не виявити своєї тривоги. Старий нічого не знає, а то б він давно вже сказав!
– Помітив, пане криміналрат.
– Ну, ну?..
– Мені дали ті гроші перелічити, і я звернув увагу, що там було у десять-дванадцять разів більше, ніж коштує вміст чемоданчика на чорному ринку.
– Ви можете це так точно визначити?
– Я ж півроку служив у відділі наркотиків, пане криміналрат.
– Ах, так! Ну, а як ви це пояснюєте?
– Мабуть, у чемоданчику були тільки зразки, а насправді йшлося про значно більшу кількість. Отже, нашим дальшим завданням було встановити, де ж головна партія товару…
Александер замовк: він побачив, що Шульц його зовсім не слухає.
– Отже, у вас склалось враження, що там надто багато грошей?
Шенцлін раптом з болісною ясністю відчув усю двозначність цього запитання. В ту ж мить він збагнув, нащо його викликав старий. І зрозумів, що справа програна. Хтось, очевидно, бачив… Його кар’єра в поліції скінчилась.
Александера пройняв піт. Він на мить відкинувся на спинку стільця. Кінець…
– З мене, мабуть, не вийшло б доброго слідчого. Не мучте мене, Шенцлін, признайтесь, що ви, рахуючи гроші, взяли з пачки сотню.
– Так. Признаюсь.
– Чудово. Та й даремно було б заперечувати. Справа в тому, що це бачив Бенке. Гроші ви, звичайно, витратили на відпустку або ще на щось… Стара історія… А я був про вас кращої думки. Так, так, кращої! Ви мене гірко розчарували…
Шульц устав, і Александер теж змушений був підвестись.
– Раз ви таке вчинили, то вам повинно бути ясно, що ви… що вам тут… – Шульц збився. – Що ми не можемо тримати в карній поліції людей, які… правда ж?
– Так, – сказав Александер.
Шульц знесилено опустився в крісло і знову взяв у руку жовтий олівець. Мабуть, він зрозумів, що в таку спеку йому не під силу витримати до кінця цю зовсім не властиву йому роль. І криміналрат заговорив майже батьківським тоном:
– Любий мій Шенцліне! Тепер, коли ми змушені розлучитись, мені хочеться сказати, що я дуже симпатизував вам. Я надто стара людина і надто давно служу в поліції, щоб не зрозуміти, що то був з вашого боку просто хлоп’ячий вибрик. Спокуса велика, ви молоді, трохи легковажні… Якби все це могло лишитись між нами… Ви тихенько віддали б мені сто марок, і вдруге з вами б подібної історії не трапилось. Але тепер справа стоїть так, що ви мусите залишити службу в поліції.
– Звичайно, я повинен відповідати за свій вчинок… – тихо сказав Александер і поклав своє поліцейське посвідчення на стіл.
– Я довіряю вам і не маю сумніву, що ви найближчим часом повернете сто марок. З свого боку, я зроблю все для того, щоб не псувати вам життя надалі. В документах ми вам напишемо: «За власним бажанням». Проте в мене є ще одне прохання до вас, пане Шенцлін. Ви, може, цього не знаєте, але на світі є люди, які цікавляться звільненими співробітниками поліції. Не зв’язуйтесь ні з ким, лишайтесь на прямій дорозі. Існує багато чесних професій. Скільки вам років?
– Двадцять три.
– Ну, от бачите. Вище голову! Беріться до чогось іншого. Хіба мало є людей, значно старших за вас, які теж змушені починати все з початку. Переселенці, репатріанти і так далі… Не занепадайте духом. От що я вам хотів сказати.
Александер попрощався й вийшов. Тільки перед ліфтом йому спало на думку: що ж тепер скаже Хельга?
Не так легко зараз де-небудь влаштуватись. Добре старому говорити… Та й з тією сотнею не так просто. В кишені в Александера було лише двадцять марок. Заставити костюм?.. Не вистачить. Ще й годинник? Теж, мабуть, мало…
Александер збентежено стояв перед ліфтом. Тихенько поскрипуючи, пливли униз порожні кабінки…
Внизу, в під’їзді, йому в обличчя важко дихнуло спекою місто. На Карл-Мук-плац вишикувались автомашини; по той бік площі блищав на сонці фасад концертного залу. На м’якому асфальті стояв великий ваговіз, за кермом сидів замурзаний чоловік. Хрипко бурмотів дизель; з-під мотора капало масло, і на асфальті утворилась паруюча райдужна калюжка. Александер бездумно ступив кілька кроків. Що ж далі?
Мерехтлива спека, запах бензину і пилюка злилися в один спогад. На кілька секунд Александер ніби навіч побачив гарячу, засохлу, втоптану тисячами босих ніг глину. Скільки сягає око – жовто-бурі горби, злиденні намети, кілометри колючого дроту, вартові вишки, джипи… Гейльбронн, табір № 3. Там починалась дорога на волю, в напівголодне життя. Як же воно піде тепер?
2
Бар «Суматра», розташований у Гарвестегуде, недалечко від вокзалу Даммтор, ще недавно мав лиху славу спекулянтського кубла. В певному розумінні він і лишився таким, але тепер тут вершились справи на вищому рівні – не на кримінальному, а на комерційному. З деякими винятками, звичайно.
До таких винятків належала, наприклад, історія з наркотиками. Вона була цілком достатнім приводом, щоб закрити бар. Але, як нерідко в подібних випадках, поліція вирішила цього не робити, щоб не довелось потім зразу ж шукати нову явку.
Надвечір тридцятого липня Александер нерішуче спинився перед дверима бару. Була страшенна задуха. Повите легенькою імлою сонце кидало безбарвне скісне проміння в ущелину вулиці. Час від часу налітав вітер і маленькими смерчами закручував куряву і викинуті квитки біля кінотеатру навпроти. Там величезний яскравий плакат оголошував, що демонструється американський кольоровий фільм-ревю «Дівчата в світлі рампи». З дверей долинали звуки модної пісеньки: «Ай, ай, ай, чи знаєте ви Мінні з Трінідаду?»
Александер без якогось певного наміру зрушив з місця і ввійшов у бар.
– Нагору чи вниз, пане? – спитала касирка.
Александер згадав, що тут продаються квитки двох сортів. «Нагорі», на другому поверсі, зал був краще опоряджений і все було якось «культурніше». А квиток коштував лише на тридцять пфенігів дорожче. Правда, в цінах на напої різниця була значно більша.
Александер взяв квиток «нагору»; йому було байдуже, чи його кишені зовсім спорожніють тільки завтра, чи вже сьогодні. Він повернув за касою ліворуч, пройшов коротеньким коридорчиком і піднявся широкими сходами, застеленими пухнастою болотяно-зеленою доріжкою. Сходи вели до скляних дверей. Александер згадав зяючі вікна зруйнованого бомбами Гамбурга. У цьому будинку третій поверх теж згорів, але на долішніх уже спромоглися відновити «довоєнну розкіш».
Чоловік у фраку взяв у нього з запобігливою посмішкою квиток і розчинив двері. Почулася приглушена музика.
Александер озирнувся і побачив, що чоловік у фраку натискає якусь кнопку. Це був сигнал про появу гаданого агента поліції. Александер мимоволі посміхнувся: машина працює!
В гардеробі він зняв плащ і оглянув себе в дзеркалі. Цей темний костюм був у нього єдиний. Александер одхилив важку темно-зелену портьєру, і музика залунала на повну силу.
Посеред залу, на підлозі з скляних плиток, кілька пар танцювали слоу-фокс. На підвищенні праворуч грав оркестр з семи чоловік. Нотні пюпітри мали спереду написи: «Бен Гарді». Біля задньої стіни довгастого залу була стойка з напоями. Численні ніші в бокових стінах були заставлені кімнатними рослинами. Ці ніші мали пишні назви: «Кораловий острів», «Хатинка на Борнео», «Ніч у Шанхаї», «Тихоокеанський риф», «Піратський корабель на Янцзи», «Таїті». Тут, видно, попрацював спеціаліст-географ. У кожній ніші горіла лампа іншого кольору: жовта, вогненно-червона, їдуче-зелена, фіолетова, оранжева.
Александер не один тиждень спостерігав за баром і почував себе тут наче у власному домі. Він знав, наприклад, що «Піратський корабель на Янцзи», майже зовсім закритий бутафорськими бортами з круглими ілюмінаторами, має в задній стіні потайні двері, через які, по вузеньких гвинтових сходах, можна вийти у двір. Йому було також відомо, що, коли біля дверей чоловік у фраку натискає кнопку, світло в цій ніші пригасає, попереджаючи про небезпеку.
Але сьогодні все це мало цікавило його. Він поволі пройшов краєм танцювальної площадки, шукаючи вільного місця. В цьому оточенні його висока, струнка постать і засмагле обличчя впадали в очі. Дехто з присутніх одразу впізнав його.
Александер сів у круглій ніші на дві особи і замовив чогось недорогого. Бездумно запалив сигарету. Оркестр грав якусь джазову мелодію; в цьому барі танцювали все, навіть найновомодніші американські танці. Тоді якраз самба досягла європейського континенту. Правда, іноді тут, наче рецидив, лунала оперна арія або класична п’єса. Тоді недоброзичливий свист з ніш, який неважко було відрізнити від схвального свисту в американському стилі, закликав Бена Гарді до порядку.
Що ж тепер робити? З Хельгою все скінчено. Не через те, що він втратив роботу. Це її зовсім не цікавить. Але в неї не вкладається в голові, як він міг таке зробити, – щось подібне вона сказала. Александер сумно подумав, що його начальник, зачерствілий криміналрат, виявив до нього більше розуміння, ніж дівчина, заради якої він, по суті, й поцупив ту сотню. «Не треба було казати їй, за що мене звільнили, тоді б… А втім, цим би я тільки позбавив її зручного приводу для розриву, бо вона б усе одно…»
Александерові думки перебив якийсь кремезний чоловік років сорока п’яти, в світло-сірому костюмі в дрібненьку клітку, що спинився перед його столиком.
– Пробачте, це місце не зайняте?
– Ні. – Александер жестом запросив незнайомого сідати. – Будь ласка.
Той сів. Александер крадькома поглядав на нього збоку. В незнайомого була велика голова з широким лобом і величезною лисиною, що вилискувала зеленим у світлі лампи. Темні, густі брови; м’ясистий ніс. Новий гість замовив собі півпляшки мозельського. Кілька тижнів тому про таку річ годі було й думати, але тепер з’явилось багато дечого з прихованих запасів. «Дехто позбувся всього в цій девальвації, – подумав Александер, – а інші понапихали повні кишені. Я ніколи не належатиму до тих, що вміють скористатися з моменту. Я, видно, надто дурний для цього. Три роки голоду, а зараз, коли можна пожити по-людському, немає грошей. Невдаха… От ще й роботу втратив».
Його сусід попивав вино маленькими ковтками. Нараз він обернувся так несподівано, що Александер не встиг відвести погляд, і сказав приємним низьким голосом:
– Ну що, друже мій? Топимо в чарці самотність?
Александерові не довелось відповідати, бо в цю мить велика люстра у залі погасла і оркестр замовк. Звідкись вихопився сліпучо-білий промінь прожектора, поблукав по стінах і нарешті намацав постать високого чоловіка в бездоганному фраку, який стояв посеред танцювальної площадки.
Чоловік вклонився:
– Дами і панове! Зараз перед вами виступить Соня Роте, відома зірка колишньої берлінської естради «Скала». Вона щойно повернулась з Мадріда і привезла «Танець на вулкані».
Промінь прожектора став зеленувато-блакитним, і, осяяна цим таємничим світлом, на площадку вийшла «зірка». В ту ж мить в оркестрі пролунав барабанний дроб, який бурхливо наростав. Оркестр Бена Гарді зчинив оглушливий шум. Виття саксофона перекривали здавлені зойки труби, на якій віртуозно грав сам капельмейстер. Але головну партію вів усе-таки великий барабан, глухий гуркіт якого супроводжувався червоними спалахами під скляною підлогою. Це ефектне поєднання музики й світла, очевидно, мало зображувати вулкан.
Александер обернувся до свого сусіда:
– Що ж, люди розважаються… І чим темніше й більше шуму, тим їм веселіше.
– Ваша правда. Не всі ж такі відлюдьки, як ми з вами.
Алкоголь і якась гарячкова веселість, що панувала в барі, вже трохи розвіяли поганий настрій Александера. Сусід, видно, був не від того, щоб зав’язати розмову. Трохи згодом він сказав:
– Що це там у вас за пійло, ану покажіть, – і кинув погляд на етикетку. – А, ялівцівка… таке п’ють звичайно після п’ятдесяти років. Знаєте що, давайте сядемо отам біля стойки та перекуштуємо всі їхні пекельні суміші. Бо оця моя бурда теж не дуже смачна. Може, там знайдеться щось путяще…
Коли через годину вони злізли з високих табуретів біля стойки, Александер подумав: «Де б іще я так провів вечір?» Кюмель з льодом, джин, два якихось невідомих коктейлі, абрикосовий бренді, суміш какао-шуа з яєчним лікером, а на закінчення ще бокал шампанського. Тепер світ здавався йому зовсім іншим. Усе стало на диво простим. Втратив роботу? Ну то й що? Від цього ще ніхто не вмирав. Моя дівчина не хоче більш зі мною знатись? Чудово! Можна з спокійною совістю шукати іншу…
– Мій шановний друже, я думаю, що час уже нам, так би мовити, познайомитись. Я доктор Ульріх Шерц. Це, так би мовити, моє офіційне… моє офіційне ім’я. Щодо доктора, то ми його можемо відкинути на сьогодні – а як хочете, то й назовсім – що ж до Шерца,[2]2
Гра слів, Scherz – по-німецькому жарт, забава.
[Закрыть] то я сподіваюсь…
На що він сподівався, Александер так і не почув, бо Шерца перебив зойк труби, який перейшов у млосне булькотіння саксофона. Публіка чомусь шалено плескала в долоні. Та Александер не звернув на це ніякої уваги.
– Мене звуть Шенцлін, Александер Шенцлін, – відрекомендувався він. – І не доктор, і не… і ніхто більше.
– Це нічого, – відповів доктор Шерц. – Запевняю вас, це нічого. Ким ви ще не є, тим ви ще можете стати. У вашому віці я тільки починав учитись.
– Про це нема чого й думати, – сказав Александер, якому алкоголь розв’язав язика. – Атестат зрілості в мене є, та не вистачає головного… – Він пальцями зробив жест, зрозумілий в усіх цивілізованих країнах.
– Я чув, ви криміналіст?.. Мені бармен сказав.
– Був колись… Ну, він ще цього знати не може.
– Та це як сказати… Такі речі швидше розносяться, ніж ви гадаєте. Вам просто не поталанило. Ті ваші пани занадто вразливі в подібних питаннях. Сто марок… Просто комедія.
– Що ж… вони, по суті, мають рацію. Я сам винен. Подумав: спекулянтські гроші. Але ж вони підлягали конфіскації, отже, належали державі.
– Авжеж, державі. Збідніла б ваша держава тими стома марками. Якось уже пережила б цю втрату. Ну, тепер пізно про це говорити. Ви, звичайно, шукаєте іншої роботи. Щось уже знайшли?
– Ні. Поки що…
Александер, звичайно, помітив, що його співрозмовник навдивовижу добре поінформований. Але в нього не виникло ніякої підозри. Цей доктор Шерц якось мимоволі викликав до себе довіру. Цікаво, хто він такий? Мабуть, антиквар, адвокат або вчений комерсант. На пройдисвіта він несхожий. Може, знайомий криміналрата Шульца? Александер чомусь твердо вірив, що нове знайомство буде для нього корисним. Тепер зв’язки – це все. Біржа праці навряд чи йому допоможе…
Доктор Шерц одним духом вихилив склянку, сперся масивним підборіддям на руку і глибоко замислився.
Бен Гарді і половина його оркестру стояли біля стойки; тільки саксофон розсипав якусь химерну трель. В Александера погасла сигарета. Його пойняла невиразна тривога.
– Так у вас, кажете, ще нічого немає? Зачекайте, може, я вам допоможу. У вас є якась спеціальність?
– Я закінчив поліцейську школу, – сказав Александер. – Але з цим уже покінчено.
– А ви вмієте водити машину?
– Вмію.
– Гм…
Доктор Шерц витяг з внутрішньої кишені піджака малесенький синій блокнотик і почав гортати його тремтячою рукою. Александер неспокійно постукував носком черевика по ніжці стола і зробив відкриття, що майже не відчуває пальців на ногах. «Нічого собі хильнув», – подумав він. Шерц згорнув блокнотик, сховав його і підвів очі:
– Так. Це підійде. Правда, вам доведеться залишити Гамбург і переселитись у східну зону. Ви на це готові?
– Звичайно. Хоч сьогодні.
– Я маю на увазі – чи є в вас тут які-небудь родичі?
– Батьків я втратив ще п’ять… ні, зачекайте, – шість років тому. У липні сорок третього Гамбург страшенно бомбували…
Доктор Шерц співчутливо кивнув головою.
– Сумно, дуже сумно. А якісь інші родичі або близькі друзі?
– Нема…
– А вас не лякає східна зона?
Александера це не лякало. Він тільки хотів знати, яку йому там дадуть роботу. Може, шофером? Так у нього ж тільки права третього класу…
– Ні, не зовсім шофером. Але це добре, що ви вмієте водити машину. Ми завтра про це поговоримо докладніше. Я усе влаштую, можете не турбуватись. А щоб завтра в нас були свіжі голови, ходімте вже звідси. Котра зараз година?
Александер, за звичкою, підняв лівий рукав, але годинника під ним не було. Це нагадало йому про ломбард, і він ніяково поглянув на сусіда.
Доктор Шерц підвівся і кивком покликав кельнера.
– На моєму пів на першу. Справді, час іти.
Коли вони йшли до виходу, піаніст зчинив справжню какофонію, йому вторував тільки барабан. Александерові здавалося, що він потопає у м’якому килимі, простеленому на сходах. Доктор Шерц дбайливо взяв його під руку.
Вулиця була майже безлюдна. Знявся гарячий вітер. Кроків за двадцять від них тьмяно світився газовий ліхтар. Під ліхтарем стояла маленька легкова машина. Коли вони підійшли, Александер з упертістю п’яного почав розбирати номер: КВ 097–345. Чи 097–435… Щось таке…
Десь вдалині загримів грім. Доктор Шерц ривком відчинив дверці й допоміг своєму новому знайомому залізти на заднє сидіння; в Александера на свіжому повітрі почали заплутуватись ноги. Загарчав стартер, машину смикнуло, і Александер відчув, що вона зрушила з місця. На чорному небі над напівзруйнованим містом спалахували зірниці.
«КВ, КВ… Виходить, берлінець…» – встиг іще подумати Александер.
