Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 17 страниц)
Розділ шостий
1
Александер прокинувся – не від дзеленчання будильника, як удома. Глянув на годинник: ого, вже восьма година. А втім, не дивно, що він так заспав: від самої неділі він уперше зміг як слід виспатися. Звечора він довго вагався, де лягти – на дивані чи в ліжку; в чужій квартирі завжди почуваєш себе якось незручно. Правда, це почуття майже зовсім зникало, коли він думав про ту гарненьку молоду дівчину, що жила тут до нього. «А, ви маєте на увазі нашу секретарку… – сказав тоді доктор Шерц. – Ми влаштуємо її в іншому місці».
Щось тут не так. Що це за секретарка, яку, не довго думаючи, можна виселити з квартири? Її одяг усе ще висів у шафі, і від нього йшов тонкий аромат духів; на туалеті стояло з півдесятка флакончиків, лежала губна помада вишневого кольору – повністю переселитися дівчина ще не встигла. Вона може прийти сюди кожної хвилини. Ця думка змусила Александера рвучко відкинути ковдру і схопитися з ліжка.
Голячись, він перебирав у голові вчорашні події і прийшов до висновку, що, власне кажучи, мало чого добився. Правда, з Боббі Копшем вийшло досить вдало. Він довідався від нього адресу організації, що, власне, й було його єдиним досягненням. А от Шерц! Александерові до найменшої дрібнички пригадався його вчорашній провал. Хіба ж він не мав спочатку твердого наміру обдурити свого супротивника? А потім узяв та й бовкнув те, чого зовсім не хотів казати. На цей раз, правда, ще якось обійшлося, але задуматись усе ж було над чим. Обдурити хитрого пройду Шерца – справа нелегка. Щоб обкрутити кругом пальця таку людину, треба самому бути хитрим, спритним і, головне, мати твердий характер. І він почав сумніватися, що у нього щось вийде. Це завдання стало здаватися йому непосильним. «Нічогісінько з цього не буде, – говорив собі Александер, – не може ж мені завжди щастити так, як учора. Краще піти в поліцію, – вирішив він. – Зараз я все-таки дещо маю для неї – адресу, якої я вчора ще не знав».
Александер знайшов у буфеті кілька черствих булочок, поквапливо намазав їх чимось – він навіть не помітив чим саме – і швидко з’їв. «У поліцію, мерщій у поліцію, – снувалася уперта думка, – поки ще не пізно». Однак Александер не збирався говорити в поліції все, що знав. Він взагалі ще не зовсім уяснив собі, що ж саме хоче розповісти, і вирішив подумати про це дорогою. Так, дорогою… але спочатку треба було узнати, як знайти поліцайпрезидіум.
Йдучи до зупинки електрички, він запитав про це у поліцая в сіро-блакитній формі. Шенцлін знав, що колись президіум був на Александерплац, але поліцай сказав, що то було ще до капітуляції. Тепер це східний сектор; десь там недалеко розмістилася народна поліція, але туди він, напевне, не хотів би потрапити, – вишкірив зуби поліцай. Александер енергійно похитав головою. Насправді ж він і сам не знав, у яку з поліцій розділеного Берліна краще звернутись. Та, зрештою, він вирішив, що народна поліція все одно нічого не зможе зробити, бо гараж знаходиться в американському секторі…
– Отже, сідайте тут в електричку і їдьте до Шенеберга, – докладно пояснював поліцай, який прийняв Александера за приїжджого, – це – дайте подумати – шоста, сьома, ні, восьма зупинка. Там ви пересядете на кільцеву електричку. Запитаєте, куди вона йде, щоб, бува, не поїхали назад. Вам треба до Темпельгофа, це друга зупинка. Звідти ще проїдете дві станції метро. Вийдете біля аеропорту, пройдете пішки хвилин десять, а там вам кожна дитина скаже, де поліція.
Александер здивувався: адже вчора вранці він проїздив саме цим шляхом, і коли вийшов з аеропорту, то був зовсім близько від президіуму. Дорогою йому спало на думку, що він діє дуже необачно. А що, коли за ним стежать? Може, Шерц приставив до нього шпига? І той наглядав за ним від самого дому, бачив, як він говорив з поліцаєм, а зараз сидить десь тут, у вагоні. Треба негайно позбутися його! Александер вийшов з вагона і протиснувся поміж людьми в останній. Він ледве встиг вскочити в вагон, як двері зачинилися. На першій же зупинці, Фейєрбахштрасе, Александер вийшов, щоб пересісти в інший поїзд. Він уважно приглядався до людей, що вийшли разом з ним. Їх було небагато, і вони швидко зникли в тунелі. Тільки один чоловік у теплій коричневій куртці зупинився біля кіоска і почав розглядати напівголих красунь на обкладинках ілюстрованих журналів.
«Чому цей тип не йде з перону? – думав Александер. – Адже тут нема пересадки. Купує сигарети… Не зійшов же він з поїзда тільки заради цього! Напевно, це шпиг. Тільки який незграба… Ну, та й стежити за мною не так-то просто».
Минуло чимало часу, поки підійшов другий поїзд. Александер стрибнув у вагон в останню хвилину, намагаючись не випускати з ока коричневу куртку. Той сів слідом за ним. Сумніву більше не було. «А що, як встати у Фріденау, – говорив собі Александер, – і, якщо він вийде за мною, підійти до нього, ляснути по плечі і сказати навпрямки: „Гайда додому, голубе, тут тобі нема чого робити“.»
Та згодом це здалося йому не дуже розумним, не кажучи вже про те, що він втратить іще з чверть години. Александер вирішив зробити інакше. У Шенеберзі він не вийшов, а став під самісінькими дверима. Коли поїзд рушив, він спробував втримати їх відчиненими – та даремно: вони зачинялися автоматично, і нічого не можна було вдіяти. Він щосили смикав ручку…
– Нічого не вийде, хлопче, – сказав один з пасажирів.
Александер промовчав. Поїзд набирав швидкість. Він з усіх сил натис на ручку – вона піддалася. Двері рвучко відчинилися, і під обурені вигуки пасажирів Александер вистрибнув на край платформи. Він поточився, обернувся і встиг углядіти, як у вікні вагона промайнула коричнева куртка.
– Могло б погано скінчитися, юначе, – сказала якась жінка, – хіба можна так легковажно…
Йому пощастило: якраз відходила кільцева електричка на Темпельгоф.
За чверть години Александер добрався до Фрізенштрасе і зупинився перед червоним будинком, схожим на казарму. Біля входу стояв поліцай.
– Доброго ранку!
– Доброго ранку. Вам до кого?
– Я хотів би бачити доктора Горна.
Це прізвище назвав учора Шерц, і Александер запам’ятав його.
– Криміналрата доктора Горна?
Александер підтвердив.
– У якій справі?
– Я хотів би дати показання.
– Добре, – поліцай трохи подумав. – Пана криміналрата зараз нема, однак показання ви можете дати й комусь іншому. Бачите он ті двері? – він показав рукою через двір. – Підніметесь на третій поверх. Кімната триста вісімдесят.
Александер подякував і пішов через двір. До цієї хвилини він почував себе досить впевнено, його підбадьорило те, що йому вдалося втекти від шпига. Але чим вище він піднімався по сходах, тим менше лишалося в нього впевненості, а коли він ступив у коридор, йому навіть пересохло в горлі. О, який довгий коридор! 369, 372, 374, і нарешті «379. Вхід через кімнату 380!» «До службових приміщень стукають тільки боягузи», – промайнуло в Александера в голові, і він рвучко відчинив двері.
За письмовим столом сидів молодий чиновник у цивільному одязі, з ріденьким волоссям і рум’яним повним обличчям. Він звів на Александера круглі блакитні очі.
– Чим можу прислужитись?
– Я хотів би дати показання, – з зусиллям вимовив Александер.
Обличчя секретаря Ульмана набрало невдоволеного виразу. На його насупленому лобі ніби було написано: «Ви не туди потрапили». Завжди отак хтось вривається, саме коли у нього роботи по саму зав’язку. А ще старий от-от має прийти…
– В якій справі ви хочете дати показання?
– У справі одного гаража в Целендорфі, так званого «Гаража „Зюд-вест“».
Якби Вернера Ульмана хтось стусонув кулаком у живіт, це не вразило б його сильніше. Він насилу перевів подих.
«Горна нема, – було його першою думкою, – і вся відповідальність лягає на мене. А коли тут справді щось серйозне, то доведеться мені моє зведення починати з початку. На це знову піде кілька годин. Звичайно, якщо не дуже старатися, як багато моїх колег… а от у мене завжди все ясно і переконливо, навіть розділові знаки усі на місцях – це начальству подобається…»
– Прошу, – нарешті неохоче сказав він, – сідайте, я застенографую ваші показання. Почнемо з анкетних даних. У вас є при собі документи?
Александер поклав на стіл своє посвідчення. Ульман здивовано кліпнув очима:
– Але ж це посвідчення з східної зони!
– Так точно, пане комісаре: я прибув із НДР.
– З радянської зони, – машинально поправив Ульман. – Ви емігрант? – Він почав записувати анкетні дані.
Александер здивовано поглянув на нього.
– Ні… чого це?
Ульман почав нервувати. Він знав, що Вюрцбургер забороняє будь-які стосунки із східною зоною. Може, цей чоловік з тамтешньої кримінальної поліції? Але ні: він би сказав про це. Ульман навіть застогнав тихенько. Неспокій його зростав…
– Ну, так от… – почав Александер і відкашлявся.
Ульман пригладив своє ріденьке волосся. У нього раптом виникла непогана ідея: що, як послати цю людину до Вюрцбургера, хай його сам допитує. Секретар Ульман відчував, що тут пахне політикою, і вважав себе некомпетентним у таких справах. Він узяв трубку і попросив комутатор з’єднати його з шефом. «Негайно до мене!» – наказав той.
– Пане Шенцлін, нам з вами доведеться спуститися на поверх нижче. – Ульман випростався на весь свій не вельми високий зріст. – Що ви сказали? Нічого? Ну, гаразд, тоді ходімо.
Внизу, в приймальні Вюрцбургера, обставленій трохи краще, ніж приймальня Горна, їм довелося трохи почекати. Товстощокий чиновник зняв трубку і доповів про них Вюрцбургерові, що сидів у кабінеті поруч.
Коли вони зайшли до кабінету, з-за письмового столу, поблискуючи скельцями окулярів, підвівся кремезний чоловік років шістдесяти, з густим сивим волоссям.
– Дякую, дякую, друже мій, – перебив він Ульмана, який виструнчився біля самих дверей і почав офіціально доповідати. – Можете йти.
Ульман з полегкістю опустив плечі. Правда, у нього промайнула думка, що краще все-таки було б самому записати показання цієї людини, хоча б заради Горна, якого він дуже любив. Та він тільки стиха промовив:
– Слухаю, пане криміналдиректоре! – і повернувся до дверей.
Вюрцбургер сів.
– Дайте-но ваше посвідчення, – недбало кинув він, – і сідайте сюди, – він показав рукою на крісло, що стояло кроків за три від столу. Тримаючи у лівій руці посвідчення, він правою барабанив по столі, на якому, крім телефону, нічого не було.
– Яке відношення маєте ви до гаража «Зюд-вест»? – ніби цілком байдуже запитав він.
– Службове, – збрехав Александер. – Я диспетчер однієї магдебурзької транспортної фірми. Наші водії часом ставлять там свої машини.
– Дрібна нелегальна торгівля між Сходом і Заходом, правда ж? – Вюрцбургер не чекав відповіді. – Ваш рік народження?
– 1925, шостого червня, – сказав Александер, посміюючись у душі над цим старим, як світ, поліцейським прийомом.
– Де ви народились?
– У Гамбурзі.
Вюрцбургер повернув йому посвідчення.
– Добре визубрено, – пробурмотів він. – Ну, так що там у Целендорфі, в тому гаражі «Зюд-ост» чи «Зюд-вест». Розповідайте!
– Там займаються спекуляцією кольоровими металами, – почав Александер. – Я випадково почув одну розмову і зрозумів…
– Скажіть, які ваші показання були записані на третьому поверсі?
– Тільки анкетні дані.
– Так-так, отже, тільки анкетні дані.
– Я, власне, йшов до доктора Горна.
Вюрцбургер насторожився, його темні очі допитливо глянули на Александера.
– Ви знайомі з доктором Горном?
– Ні, в Берліні у мене нема знайомих. Я тут уперше в житті. Ім’я Горна я почув у гаражі. «Доктор Горн з кримінальної поліції наступає нам на п’яти», – чи щось подібне. От я й подумав: «Поїду й усе розповім».
«Вистачить з нього, – подумав Александер, – це звучить досить правдоподібно для того, щоб він мені повірив. Більше я нічого не скажу, а то вони мене відразу затримають…»
Однак обличчя Вюрцбургера набрало скептичного і ледь глузливого виразу. Та він не встиг нічого сказати, бо задзвонив телефон; він зняв трубку.
Александер весь упрів у теплій шкірянці. Знічев’я він почав оглядати кабінет. Велика, пофарбована в світлий колір кімната, дуже скупо обставлена: дощана підлога без лінолеуму, два великі письмові столи, шкіряне крісло, гарна настільна лампа, звичайні стінні шафи – оце і все. Дещо по-спартанському, але солідно. Єдина прикраса – портрети Конрада Аденауера та Якоба Кайзера. Це був кабінет людини, яка проводить тут усього кілька годин на день і не дуже зважає на обстановку.
– Що не говоріть, а цікаво, досить цікаво, пане докторе, – казав Вюрцбургер у трубку. – Тобто не так сам факт, як ваша невтомна заповзятливість. Ви кажете, машина броньована? Гм… А як це виявилося? Випадково стукнули по дверцятах? Он як! Хіба це так легко виявити? Що? Звук не той? Прекрасно, прекрасно. Але, звичайно, це ще не доказ, ні, аж ніяк не доказ. Тут, мабуть, якась помилка. Що? Я сказав: тут, напевне, помилка. Ні, броньованих лімузинів у нас не буває, колего. Це колись Аль Капоне займався такими речами. Як? Не знаєте? Хіба ви ніколи не читали «Міжнародного криміналістичного бюлетеня»? От бачите, згадали. Ну, про все інше поговоримо при зустрічі. До побачення!
Вюрцбургер провів рукою по своєму густому сивому волоссю і, помовчавши трохи, – мабуть, думав над тільки що закінченою розмовою, – повернувся до Александера.
– Юначе, – заговорив він, проникливо глянувши на нього своїми темними очима, – я дам вам пораду: кажіть усю правду, все, що знаєте, а не якісь дрібниці. Махінації з кольоровими металами – це не дуже цікаво. Кажіть усе, абсолютно все. Для вас теж так буде краще.
Під цим поглядом у Александера все попливло перед очима. У нього було таке відчуття, ніби очі Вюрцбургера впиваються йому в мозок і проривають тоненьку плівочку, яка відділяла те, що можна сказати, від того, що треба було приховати. Могутній натиск чужої волі прорвав цю плівку, – і Александер розповів усе. Точнісінько так сталося і учора ввечері, коли він говорив з Шерцом: у такому пригніченому стані він не міг брехати.
– Чудово, – сказав Вюрцбургер, коли Александер закінчив. – Ну й що ж тепер, як ви думаєте? Ви хочете добровільно піти в попереднє ув’язнення?
– Та, мабуть, доведеться. – Александер говорив хрипким голосом, його настрій важко було б описати. Після повного зізнання у нього полегшало на душі. Страху перед в’язницею він не відчував, проте його пригнічувала думка, що він знову дав маху: вибовкав те, чого зовсім не збирався розповідати.
Вюрцбургер уважно дивився на нього, і недавній глузливий вираз знову з’явився на його обличчі.
– Та ні, – сказав він недбало, – це зовсім не обов’язково. Провина ваша не така вже й велика, як вам здається. А якщо ви – будемо говорити відверто – згодні допомагати нам, то ми, зрештою, теж можемо дивитись на дещо крізь пальці.
– Я згоден, звичайно.
– Гаразд. Тоді слухайте. Ось папірець. Погляньте що там таке?
– Шестизначне число.
– Як ви гадаєте, що це?
– Номер телефону?
– Блискуче. Та не дивіться на мене з такою недовірою. Це не перевірка ваших здібностей, як ви, здається, думаєте. Це номер мого домашнього телефону, тільки читати його треба з кінця. Розумієте?
– Так.
– Гаразд. Зараз ви повернетеся в гараж. А тільки-но будуть якісь важливі новини, знайдіть привід залишити гараж і подзвоніть мені. Ви зрозуміли мене?
– Цілком. Однак часто відлучатися я не зможу, це викликало б підозру…
– І не треба. Досить буде один-два рази на день. Ризикувати не слід. І ще одне: інформувати про все мене особисто. Повторіть, будь ласка.
– Інформувати про все вас особисто, – машинально повторив Александер.
– Запам’ятайте добре, – підкреслив Вюрцбургер, – це надзвичайно важливо. Успіх залежить майже виключно від цього. Отже, у вас є мій номер телефону. Дзвоніть тільки мені. А взагалі будьте німі, як риба.
2
Невдовзі після Александерового візиту в президіум до кімнати 380 увійшов поліцай з VIII відділу і передав Ульманові синій конверт. Той відразу одніс його Горну, який тільки що повернувся з Целендорфа.
Горн був у поганому настрої: його мучив сильний нежить. Він розпечатав конверт і вийняв звідти двадцятимаркову банкноту і записку. Обережно тримаючи банкноту за ріжок кінчиками пальців, він сховав її у письмовий стіл і підняв на лоб окуляри в чорній оправі – так йому зручніше було читати.
«На банкноті, – хвилюючись, прочитав він у записці, – виявлено відбитки пальців трьох осіб. Ці відбитки збігаються з переданими нам для порівняння відбитками пальців: а) криміналрата доктора Горна; б) криміналкомісара Ірінгса, в) Рудольфа Крамера. Інших відбитків виявити не вдалося. Криміналоберсекретар Бруннер».
«Знову невдача, – розчаровано подумав Горн. – А я чекав хтозна-чого. Невідомий, мабуть, був у рукавичках.
На його місці це зробила б кожна розумна людина. Напевно, так воно й було, бо інакше Ірінгс відразу одніс би банкноту до восьмого відділу. Правда, він мусив зробити це за всяких обставин, адже він не міг знати, чи не тримав її невідомий до зустрічі з ним голими руками… Це недогляд Ірінгса і мій також. Я повинен був подумати про це і підказати Ірінгсу».
Горн дістав банкноту, поклав її разом з запискою в той самий конверт і, сколовши конверт двома скріпками, наказав віднести його у відділ Шнабеля.
Потім він витяг з середньої шухляди жовту папку з написом «№ 19/51. Гараж „Зюд-вест“» і почав перегортати папери. Вюрцбургер ще не повернув йому матеріалів, одержаних із східної зони, але й не повторив вимоги припинити слідство. Можливо, він відчував, що наразився б на впертий опір Горна. Криміналрата гнітила думка, що він – тільки він один – винен у зникненні Ірінгса і що зникнення комісара має якесь відношення до справи гаража «Зюд-вест». Тому він ще заповзятливіше взявся за цю справу; йому було приємно, що всі співробітники відділу перейнялись його завзяттям.
Горн взяв листок паперу і авторучку, щоб зробити короткі виписки з справи, як раптом згадав, що вже доручив цю роботу секретареві. Він покликав Вернера Ульмана, і той ввійшов у кімнату і поклав перед ним старанно складене зведення обвинувальних матеріалів проти гаража «Зюд-вест». Усе викладалося тут пункт за пунктом в строгій хронологічній послідовності. «Не вистачає, власне, тільки показання того хлопця з Магдебурга, якого я допіру відіслав до Вюрцбургера», – винувато подумав Ульман.
«1. Відбитки пальців Йордана, – читав тим часом Горн, – підтверджують його безпосередню участь у потсдамському злочині. Зареєстрований у поліції під номером 609/49. З 1/12 1949 працює автослюсарем у гаражі „Зюд-вест“.
2. Доведено, що Якобс, власник гаража „Зюд-вест“, перебував під час вчинення злочину за межами Берліна, недалеко від Потсдама. З ним були двоє його підлеглих.
3. Йордан, за яким було встановлено нагляд, безслідно зник через кілька годин після цього.
4. Через двадцять годин після подій у Потсдамі Якобсові подзвонили по телефону з Бремена, і він закінчив розмову з підозрілою поквапливістю. За характером розмову можна розглядати як донесення співучасників Якобса про успішну доставку викрадених документів.
5. Комісар Вольф виявив на подвір’ї гаража „Зюд-вест“ броньований лімузин. (Вольфові доручено порівняти рисунок протекторів машини з фотографіями слідів і з’ясувати, чи не має в ній пристрою для скидання залізних предметів, призначених для виведення з ладу засобів транспорту). Як заявив Якобс, машина належить йому».
Нижче йшли докладні пояснення, а під ними було прикріплено ескіз карти, на якій позначено Целендорф, Потсдам і зовсім унизу – Міхендорф; червоним олівцем були нанесені: гараж «Зюд-вест», потсдамська лабораторія, місце аварії на шосе № 2 і місце, де в ніч на понеділок народна поліція застрелила невідомого мотоцикліста. Воно було всього за чотири кілометри на південний захід від Ванзе.
– Мушу визнати, – сказав Горн, – що робота виконана бездоганно. От тільки хіба що пункт третій я сформулював би інакше. Люди, за якими ми встановлюємо нагляд, не можуть зникати безслідно, правда ж? Все ж інше – добре.
На обличчі Ульмана з’явилася сором’язлива посмішка: такі хвилини були найкращими в його житті. Він вийшов.
Та за хвилину він знову відчинив двері, розчервонілий, видимо, чимсь дуже схвильований.
– Пане криміналрат, ви… ви чули? Оберкомісара Штромайєра заарештовано! Чверть години тому. Заарештовано й відправлено в Моабіт!
– Що за жарти!
– Ні, справді! Мені щойно подзвонив Вернер…
– Вам відомо за що?
– До деякої міри, пане криміналрат. Вернер розповідає таке. Адже ви знаєте, що за останні місяці крадіжки машин почали траплятися значно частіше…
– Так, мені це відомо.
– Ну, так от: то були махінації Штромайєра. Відбувалися не справжні крадіжки – їх інсценували два хлопці за дорученням Штромайєра. Вони крали машину і по телефону сповіщали йому, де саме знайти її. Звідси і його нечувані успіхи. Пригадуєте, пане криміналрат, він дуже рідко ловив самих злочинців?
– Але ж це нісенітниця, Ульман. Я не бачу тут розумної основи. Яка йому була з того користь? Ет, усе це дурниці.
– Він одержував за кожну машину двісті п’ятдесят марок, пане криміналрат!
– Що ви сказали? – Горн дивився на секретаря, нічого не розуміючи.
– Вернер сказав, що Штромайєр уклав з концерном Герлінга неофіційну угоду: за кожну знайдену машину страхова компанія виплачувала Штромайєру триста марок премії. З цієї суми п’ятдесят марок він віддавав тим хлопцям. От як воно було.
Ульман пішов, а Горн ще якийсь час сидів нерухомо. Він не міг працювати. Те, що він почув, глибоко обурило його. Якщо про це довідається громадськість, то репутація західноберлінської кримінальної поліції знову буде підірвана. А якщо не дізнається, якщо ця історія не вийде за стіни президіуму, – тим гірше. Горн вважав, що громадськість має право в першу чергу бути інформованою про все – це було одним з його небагатьох політичних принципів. На жаль, людей з подібними поглядами не тримають у інформаційному відділі поліції. Та зараз Горна, власне, менше цікавили наслідки цього скандалу. Він просто був глибоко вражений, як людина. Нарешті з великим зусиллям він узяв себе в руки.
Підвівшись, Горн дістав з шафи карту, яку Ульман приніс учора з Земельного управління. Володіння Якобса були зображені на ній у масштабі 1:250.
Горн у задумі дивився на довгий прямокутник території гаража, його обвід становив більше як дев’ятсот метрів. Отже, якщо оточити гараж загоном у сто чоловік, на дев’ять метрів припаде одна людина. Занадто мало у випадку збройного опору. Це довела минулого року ліквідація банди Мертеса. Треба принаймні вдвоє більше людей, тільки тоді можна сподіватися на успіх…
3
– Ну, пане Шенцлін, бурю пронесло, – сказав Шерц, зручно вмостившись у м’якому кріслі в затишній квартирі на Іспанській алеї. – Якобс утихомирився, а в поліції, здається, зрозуміли, що нас краще не чіпати. Я кажу «здається», бо той Горн рано чи пізно неодмінно повернеться до свого. Поза всякими сумнівами гараж «Зюд-вест» колись та викриють. Якби я був астрологом і якби погоду у нас не створював Захід, то я визначив би день і годину. Однак чи не натякнули б ви мені, з ким вам довелося говорити в президіумі?
«Це він навмання, – не розгубився Александер, – він нічого не знає, не може знати!»
– У вас виникла така підозра тому, що я вийшов з електрички в Шенебергу? – він засміявся зовсім невимушено. – Невже ви думаєте, що я такий дурень? Адже з поліції мене уже не випустили б. Ні, до того змусив мене ваш шпиг, він дратував мене.
– То був не мій шпиг, дякуйте за нього Якобсу. До речі, ви блискуче обдурили його, я навіть не чекав такого від вас.
– Ви забуваєте, що я якийсь час був у поліції. Не сьогодні вранці, ні, – Александер засміявся, – а три роки тому, у Гамбурзі. Дечому я там навчився.
– Що правда, то правда, – Шерц кивнув. – Слід було б мені подумати про це раніше. Ми могли б влаштувати вас тут у президіумі, це було б непогано… – та він не став розвивати свою думку далі, а ще раз закинув вудочку: – Гамбурзький президіум, мабуть, подобався вам більше, ніж ота стара казарма на Фрізенштрасе, правда ж? Я не хотів би працювати там…
– Справжнього президіуму в Гамбурзі, власне, не було; ми працювали у будинку «Німецького страхового картелю». Яке приміщення тут – не знаю… Якщо вас цікавить, де я був…
– Мене це не обходить. Вам не треба звітуватися, ви повноправний співробітник. Мене цікавить інше. Сьогодні ввечері о сьомій годині відбудеться нарада «вузького кола». Ви візьмете в ній участь. Познайомитеся з босом; його небожа ви вже бачили. Це супротивна партія. На нашому боці Джонні Літт, наш спеціаліст по грошах. Якобс посадив його під арешт, але незабаром випустить. Отже, при голосуванні нас буде троє проти двох. Проте ми майже нічого не можемо дозволити собі. З Якобсом треба поводитися обережно, як з сирим яйцем, чи вірніше, як з пляшкою нітрогліцерину. Приходьте о п’ятій годині, коли стемніє. Я дізнався, що Горн встановив нагляд за обома нашими виходами. Але нехай вас це не лякає. Якщо поліція надумається взятись за нас всерйоз, у нас на такий випадок є запасні виходи.
Александер відповів не зразу. Він не любив, щоб ним отак розпоряджалися, і йому захотілось трохи поковерзувати.
– Прийду охоче, але я вже собі геть-чисто позбивав ноги, – нахабно заявив він. – А таксі найняти нема за що, грошей катма. Мої східні марки вилетіли страшенно швидко! То скільки там мені належить за рейс у Бремергафен?
– Ваша правда, – погодився Шерц, – зволікання ні до чого. Та все це через те, що ви ще не поговорили з Якобсом. Учора не можна було, бос був не в гуморі. Зрештою, – він притишив голос, – у вас у перспективі п’ятдесят п’ять тисяч західних марок, так що вам повинно бути байдуже, дасть вам щось Якобс чи ні. На перший час я вам, звичайно, дещо підкину.
Незабаром Шерц попрощався і, виходячи, лишив на столі невеликий світло-коричневий бумажник. В ньому було двісті тридцять східних марок. На думку Александера, сума досить мізерна. Мабуть, Шерц просто не чекав, що він попросить у нього грошей. Продовжуючи машинально обмацувати бумажник, Александер відчув під рукою щось тверде. Це була фотографія вродливої дівчини з довгим темним волоссям. Журлива посмішка торкала її напіврозтулені губи, і від цього обличчя дівчини здавалося ще милішим і привабливішим. То була секретарка…
4
В четвер рано-вранці дев’ять детективів з відділу Горна утворили кільце навколо гаража «Зюд-вест». Час від часу вони змінювались. Двоє з них розмістилися проти головного входу; двоє – на протилежному боці, де проходила польова дорога; ще двоє влаштувалися з заходу, вони натягли на себе старий одяг і, лаючись, полягали на м’яку ріллю. Ті, що були з заходу, бачили тільки сірий триметровий бетонний мур, обтиканий угорі битим склом, що тягся метрів на чотириста. Вартовим зі східного боку поталанило більше. Там, недалеко від муру, посеред невеличкого городу, хазяїн якого навряд чи міг прийти сюди в цю пору року, росла висока яблуня, вкрита місяців зо два тому розкішними плодами і ще розкішнішим листям. Зараз вона стояла без листя, і це не подобалось Вольфу. Та зрештою він видряпався на дерево на таку висоту, щоб бачити більшу частину парку, і непорушно застиг там. Вілла була кроків за двісті від нього. Коли б там спало комусь на думку глянути на яблуню в бінокль, то його, безперечно, викрили б.
Дев’ятий детектив був зв’язковим. Він улаштувався в порожньому кіоску біля Потсдамського шосе. Там встановили польовий телефон, і він залишав його тільки тоді, коли треба було передати товаришам новий наказ Горна.
Хоча все було організовано добре, Горн мав дуже невдоволений вигляд, коли десь о першій годині дня вийшов з свого кабінету. Ніби зумисне, на сходах він зіткнувся з криміналратом Шнабелем, маленьким кремезним чоловічком з квадратним черепом. Горн не міг його терпіти.
– Ну-ну, колего Горн, яка це вас муха вкусила? Га?
– «Колего»! – розсердився Горн. – А ви знаєте, що таке «колега»?
– Гм?..
– Що, не знаєте?
– Ні, – вищирив зуби Шнабель.
– Це людина, якої треба стерегтись.
– Ну, це ви жартуєте. Мабуть, натякаєте на Штромайєра? Добре все-таки, що я вас зустрів. Хотів спитати, для чого ви передали мені оту двадцятимаркову банкноту.
– Тому, що вона фальшива, – холодно відповів Горн, – це ж ваша парафія.
– Фальшива? – здивувався Шнабель. – А в супровідній записці про це нічого не говорилося! Мова йшла лише про відбитки пальців, якщо мене не зраджує пам’ять.
– Ви ж спеціаліст, – ущипливо відповів Горн, – і мусили самі побачити, що то фальшивка. Банкноту мені дав у понеділок Ірінгс. Він одержав її від невідомого, з яким домовився знову зустрітися в четвер. З того дня, як ви знаєте, комісар зник. Я сподівався, що ви в курсі справ.
– Так-так, – буркнув Шнабель, – фальшивка зроблена досконало…
– Не вище середнього рівня…
– Ну-ну… А що чути про Ірінгса? Ви не провадили ніякого розслідування?
Горн мало не задихнувся від гніву.
– Наскільки мені відомо, – різко сказав він, – Ірінгс до останнього дня працював у вашому відділі. Він зник, розслідуючи справу з фальшивими грішми. І це ваш святий обов’язок – трохи потурбуватися про нього, чорт забирай! Я вже досить сушив собі цим голову. Вам же повинно бути відомо, кого висліджував Ірінгс, з якого кінця треба розпочати розслідування!
– Та не хвилюйтеся так, колего! Я взагалі нічогісінько не знаю. Ірінгс, бачте, нічого мені не казав. Він завжди був мовчуном, а я давав йому повну волю і можливість діяти цілком самостійно… І зараз є дві справи, яким я не можу дати хід: ними займався комісар… Так що ж ви порадите мені відносно Ірінгса, що мені робити?
– Якщо ви цього не знаєте, то зверніться до відділу розшуків, кімната двісті одинадцять. Але мушу сказати відверто: для вашого відділу – це ганьба. Ви, начальник відділу, справді не знаєте, де може бути Ірінгс?
– Кімната сто одинадцять, – бездумно повторив Шнабель. – Кімната сто одинадцять – це десь тут… хоча ні, десь у тому крилі…
– Сто одинадцять – це відділ садових крадіжок, – сухо кинув Горн, – я сказав – двісті одинадцять!
– Так, так, авжеж, – зовсім змішавшись, белькотав Шнабель, – я зараз, зараз… до побачення, колего, це ж… – він збився, схопив Горна за рукав і сказав, видно, почуваючи себе в боргу перед ним: – Бога ради, будьте обережні. Говорять, ви розпочали велику справу. Про такі речі чутки розходяться швидко. На минулому тижні – чули, мабуть? – трапилася така історія з типографією СДПН… ой-ой-ой! Це Ірінгс заварив кашу. А мені тепер хоч пропадай! Такого дістав прочухана!.. Так що, колего, будьте дуже обачні, у наш час легко посковзнутися…
На розі Фрізенштрасе та Фідіцінштрасе є невеличкий ресторанчик, де можна випити чудового пива й непогано пообідати. Горн жив у західній частині міста, і щоб добратися додому, йому треба було зробити дві пересадки на метро. Їздити обідати в таку далечінь не дуже приємно, і Горн майже завжди обідав у цьому ресторанчику, за двадцять кроків від під’їзду президіуму.
