Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 17 страниц)
Горн був людина невибаглива. Він полюбляв просту їжу, ніколи не вередував і завжди закінчував обід пляшкою пива за сорок пфенігів. Потім переглядав свіжі газети або розмовляв з хазяїном, гладким астматиком, що звичайно сидів за більярдним столом і любив поговорити з відвідувачами. Однак сьогодні Горн похмуро мовчав. У нього був поганющий настрій, і вина за це падала не лише на нежить. «Сто чортів! Кожен, навіть неспеціаліст, – з досадою думав він, – маючи такі докази, поклявся б, що гараж „Зюд-вест“ – це кубло злочинців і знищити його слід якнайшвидше. І тільки криміналдиректор з сорокарічним досвідом роботи в поліції не розуміє цього. Тут можливі два пояснення: або на шефа настільки впливає складна політична ситуація в Західному Берліні, що він уже не здатний розібратись у найпростіших питаннях криміналістики, або… ну, або тут замішані його особисті інтереси…»
Якщо Горн запідозрював якусь людину, він принципово не зважав на особи. Це був перевірений метод.
Цього разу в Горна викликало підозру те, що його начальник уперто не погоджується на проведення операції об’єднаними силами кримінальної поліції і шупо. У цій підозрі немає нічого нереального, сердито говорив собі Горн, подібні випадки траплялися в Берліні вже не раз. Наприклад, скандал з спекуляцією золотом, який зчинився рівно рік тому, у грудні 1950 року. Тоді криміналкомісар Альберт і його помічник «конфіскували» на золоторозмінному пункті на Луїтпольдштрасе дванадцять кілограмів золота. Одного засудили на два, другого на півтора року. Було встановлено, що вони діяли в згоді з групою спекулянтів, але тих, хто стояв за ними, викрити не вдалося. Громадськість майже ні про що не довідалась. В президіумі ходили вперті чутки, що між ними ще шукатимуть співучасників. А кілька тижнів тому заарештували оберкомісара Гомана. Згодом у слідчу в’язницю Моабіт було відправлено кількох працівників відділів у справах азартних ігор та шахрайства. А тепер ще історія з Штромайєром… Невтішна картина. І, очевидно, ще далеко не повна. Припускати, що вже всіх хабарників виловили, – абсурд. Кожного дня можна чекати повторення історій Альберта, Гомана чи Штромайєра. В той же час кількість карних злочинів невпинно зростає. Про це красномовно свідчать щомісячні статистичні дані. В Західному Берліні двадцять дві тисячі злочинців. Поліція не управляється з усім. У чому ж причина? Горн не знав. Він виконував свій обов’язок, і навіть більш того. Він працював десять-одинадцять годин на добу. Працював самовіддано, обачно, вміло, був розумним керівником і досвідченим спеціалістом, з головою поринав у кожну справу. Тому завжди бувало так, що у відділі ХІІ-а – відділі крадіжок із зломом – справи розслідувалися негайно й досить успішно. Інші відділи не могли похвалитися успіхами. У відділі вбивств, наприклад, тільки за цей рік назбиралось двадцять вісім незавершених справ…
Зрештою Горну захотілося відпочити від цих думок, і він взяв газету, що лежала перед ним на столі. Першу сторінку він, як завжди, ледве пробіг очима. Ну, що там? Переговори про перемир’я в Кореї, остання сесія ООН, висловлювання якихось коментаторів про неї – все нудні, нецікаві речі. На останній сторінці він проглянув повідомлення про погоду, поздоровлення, потім статтю про необхідність поліпшити освітлення приміських поїздів. Горн хотів уже відсунути газету, та нараз у вічі йому впав заголовок: «Новий скандал у західнонімецькій поліції». Кров відлила від обличчя Горна: він сприйняв ці слова як образу для себе особисто і тут же подумав: «Це вже, мабуть, про Штромайєра…»
Однак у статті говорилося не про нього. Горн вихопив очима рядки:
«Західноберлінська прокуратура розслідує зараз обставини розбійницького нападу, що стався тридцятого січня цього року перед будинком № 90 на Кнезебекштрасе в Шарлоттенбурзі. Того дня шістнадцять членів злочинної організації „Сила“ напали на комерсанта P., який не має підданства, і ретельно обшукали його. Наступного дня Р. дав показання поліції, але згодом відмовився від них і пояснив це тим, що він уже нічого не пам’ятає. Як було виявлено, злочинці шукали розписку, в якій одна з керівних осіб західноберлінської поліції підтверджувала одержання тридцяти двох тисяч західних марок. „Зацікавлені кола“ обіцяли велику винагороду, якщо напад вдасться і розписка буде повернута. Один з шістнадцяти грабіжників, людина без підданства, Адам Чарні, через два дні після нападу був тяжко поранений іноземцем Майєром Курцбардом, який чотири рази вистрілив у нього з пістолета. Чарні відмовився дати будь-які показання і через кілька тижнів, одержавши велику суму грошей від невідомої особи, безслідно зник».
Ця стаття ще більше стривожила Горна. Він ще раз глянув на першу сторінку і побачив, що читав газету, яка виходить у східному секторі. Однак це мало втішило його: не вірити газеті у нього не було підстав. Те, що він знав про цю справу, цілком відповідало надрукованому. Про одне тільки він не чув, що напад організували заради розписки, яка таїла в собі тяжке обвинувачення одній з «керівних осіб західноберлінської поліції».
До цього часу Горн вважав, що підкупи – це поодинокі прикрі випадки. Вони підривають авторитет поліції, але все ж таки це поодинокі випадки. Подібне, зрештою, траплялося всюди, хоч, може, і не так часто, як у Західному Берліні. Більшість з цих випадків Горн ставив на карб англійцям та американцям, що – з якихось не цікавих для нього мотивів – весь час намагалися впливати на добір кадрів для поліції. На думку Горна, саме через них на відповідальні посади в поліції потрапляють люди, морально нестійкі. З усіх цих скандальних історій складалась досить виразна картина. Те, що він прочитав про «керівну особу в поліції», не виходило у нього з голови. Керівна особа, в руках якої сходяться всі нитки… Просто смішно! Настрій у нього раптом змінився. Ні, все це газетна брехня! Хіба Вюрцбургер схожий на хабарника? Або доктор Йоганнес Штумм? Тільки чому ж тоді Вюрцбургер поводиться так загадково? Його поведінка просто незрозуміла. «Я перевірю його, – вирішив Горн, – але як? Треба подумати».
Горн ніколи не приймав важливих рішень зопалу, він завжди залишав це на завтра. «Однак у поліції, як і взагалі в діловому житті, треба ловити момент, аби не запізнитися, – думав він. – А тут ще й справа така заплутана, що сам чорт в ній ногу зломить. Ульман каже, що сьогодні вранці приходив якийсь свідок у справі гаража „Зюд-вест“, але ж він, дурень, не вислухав його, а відправив до Вюрцбургера. Той сказав мені, що йшлося про дрібну спекуляцію кольоровими металами, мовляв, не варто й говорити. Щось тут не так. Нема навіть протоколу допиту! І нащо він втручається? Коли начальство всюди пхає свого носа, завжди неприємно, а тут більш ніж неприємно, тут – це підозріло. Але мені, здається, знову ввижаються привиди, – раптом обірвав він свої думки. – Коли сердишся, важко бути об’єктивним».
Він без смаку допив пиво, розплатився, підвівся й вийшов. «Похолоднішало, – подумав він, опинившись на вулиці. – Похолоднішало, а тут ще цей клятий нежить…»
5
Десь о третій годині дня – було дуже хмарно і вже почало смеркати – перед віллою на Іспанській алеї зупинився невеликий чорний форд на високих колесах, його створили років двадцять п’ять тому, ще в ті добрі часи, коли Генрі Форд, сповнений свідомості своєї монополії на світовому автомобільному ринку, заявив: «Покупець може любити який завгодно колір, але машина мусить бути чорною!»
З форда вийшов Руді Якобс, грюкнув дверцятами і хвилин за три вже сидів перед Александером. Вони нашвидкуруч познайомилися, перекинулися кількома фразами, і розмова між ними урвалася. Втупившись у вікно, Якобс якийсь час добирав слова, щоб перейти до справи. Однак, зрештою, вирішив обійтися без вступу, який доктор Шерц, безперечно, придумав би.
– Слухайте, – сказав він напрямки, – ми маємо одержати від вас ще п’ятсот доларів. Це не іграшки!
Александера роздратувало, що Якобс так повернув справу, адже названа сума не становила й одного процента від загальної; це був доказ того, про що з натяків Шерца він уже здогадувався: бос – скнара.
– Про них вам дасть пояснення Кросбі, – відповів він. – До речі, я теж маю одержати від вас гроші!
– Те, що вам належить, я приніс, – буркнув Якобс. – Ось вони! – Він кинув на стіл конверт. – Беріть їх, вони ваші. Я завжди додержую свого слова. Але де ті п’ятсот?
– Можливо, пішли на дорожні витрати, – нетерпляче сказав Александер. Він і справді не знав, хто поцупив ті гроші: представник замовників, Кросбі чи гамбурзький агент, і тому не міг дати кращого пояснення. Проте Якобсу, хоч він був не вельми вразливий, таке пояснення здалося надто коротким, так, наче йому, як собаці, кинули голу кістку, аби відв’язатися.
– Слухайте, – сердито сказав він, – поясніть точніше або ще краще, напишіть доповідну!
Зробити цього Александер не міг, і почалася довга неприємна суперечка. Скінчилось на тому, що він написав розписку на п’ятсот доларів або дві тисячі чотириста західних марок.
– Поки не з’ясується, – задоволено сказав Якобс. Він акуратно згорнув папірець, заховав його в нагрудну кишеню і, зразу подобрішавши, додав майже по-батьківському: – Я вірю, що ви вмієте тримати своє слово так само, як і я. Може, завтра вже трапиться нагода, коли ви… коли в нагороду вам… словом, я хочу сказати, може статися, що я порву цю розписку, розумієте?
Александер добре усе розумів. Організація переживає зараз тяжкі часи, і бос хоче усіх прибрати до своїх рук, щоб у разі необхідності використати так, як йому буде потрібно.
Водночас слова Якобса означали, що він більше не має до Александера ніяких претензій. Він попрощався з Александером. Ідучи сходами вниз, Якобс глибоко замислився: «Що воно буде? Вискочимо чи ні? Нагряне поліція, а чи все обійдеться й цього разу?» Він був трохи забобонний і, спускаючись, говорив про себе: «Так, ні, так, ні». Коли ж на останню сходинку припало «так», він, хоч і розумів ненадійність цього методу, зразу повеселішав і так швидко кинувся до дверей, що мало не збив з ніг літню жінку, яка йшла до лікаря.
6
Приблизно через годину після візиту Якобса Александер уже стояв перед високими шафами у бібліотеці вілли: його цікавили історичні романи. Доктор Шерц щось писав, час від часу поглядаючи на нього. Та він не любив довго мовчати і незабаром почав розповідати Александеру веселі пригоди з свого життя, глузував з Якобса, змальовував кумедні портрети тих членів організації, з якими Александер ще не був знайомий, і в гумористичній формі описував події дня.
– Гляньте-но у вікно, ліворуч, – говорив він. – Ще не зовсім смеркло, може, вам вдасться побачити по той бік муру самотнє дерево. Що, бачите? – Александер підтвердив. – Так от на тому дереві цілісінький день сидить якийсь бідолаха з поліції – певно, з платнею в двісті п’ятдесят марок – і ні на мить не зводить очей з парку. Що ви на це скажете? Хоч видно тільки його маківку, та в мене є чудова мисливська рушниця з оптичним прицілом. Уявляєте, як би я його звідти шугнув! Це звільнило б нас від необхідності слухати о сьомій годині нашого заїку-шефа: хвилин за десять тут з’явилася б поліція. Мені іноді хочеться скоротити чекання. Та, признатися, шкода хлопця. По-перше, йому ж нічого не видно, адже ми користуємося підземним ходом, який з’єднує віллу й контору. Над ним довелося колись добре попрацювати, хоча ще з війни тут було бомбосховище, яке ми й використали. З нього вийнято кубометрів тисячу землі. А куди з нею подінешся? Це було не так-то просто… Ну, а потім я ще подумав про цього бідолашного хлопця: може, в нього є дружина й діти…
– О, то ви й на це зважаєте?
– Завжди, якщо є змога. Ви, любий друже, здається, маєте мене за якесь чудовисько. У мене склалося таке враження. Ну, та з часом ми краще взнаємо й оцінимо один одного.
Він знову взявся до роботи, а Александер заглибився в книгу, якою він захопився з перших рядків. Це були «Пригоди Давіда Бальфура» Роберта-Льюїса Стівенсона. Він сів у кутку, увімкнув настільну лампу і влаштувався, мов у себе вдома. Та дійшовши до третьої сторінки, помітив, що зовсім не пам’ятає змісту двох попередніх. Таке читання – марна витрата часу. Давалося взнаки хвилювання останніх днів: у голові все перемішалося, у вухах шуміло…
7
Едуард Горн, як уже згадувалося, служив у кримінальній поліції двадцять п’ять років. За цей час він твердо засвоїв, що в його професії більш ніж деінде необхідна взаємна виручка. Кожен мусить бути готовий стати на захист іншого і при потребі рискнути навіть своїм життям. Однак така беззастережна готовність прийти на виручку товаришеві, готовність навіть до самопожертви була поширена лише серед невисоких чинів кримінальної поліції. Чим вище піднімалися вони по службі, тим більше зростали їхній егоїзм і продажність; товариських відносин тут уже не існувало.
Звичайно, були й винятки. Одним з них був Горн. Тепер коли вже було ясно, що Ірінгс потрапив у біду з його вини, він не міг заспокоїтися.
«Ну що ж, піду сам… – заявив тоді Ірінгс. – Правила також суворо забороняють брати на той бік зброю. Ось, будь ласка!»
«І я відпустив його, – дорікав собі Горн, – я побоявся дозволити йому те, що дозволяв собі. Взявшись за цю потсдамську справу, я ігнорую всі інструкції, бо не знаходжу в них сенсу і не можу узгодити їх зі своїми обов’язками. А коли це саме хотів зробити Ірінгс, я вставив йому палицю в колеса, бо не хотів брати на себе відповідальності!»
Після довгих і важких роздумів Горну почало здаватися, що це Ірінгс, якого вже, певно, не було в живих, лишив йому заповіт: розібратися у справі гаража «Зюд-вест», навіть якщо доведеться йти проти Вюрцбургера. Горн передчував, що одночасно він розгадає й таємницю зникнення комісара.
Він звернувся по допомогу до одного капітана охоронної поліції – свого давнього знайомого. Капітан Мюллер охоче погодився допомогти, і вони разом узялися складати план дій. Вони вирішили, що Мюллер нікому не говоритиме про цю справу, щоб потім це мало такий вигляд, ніби він прибув з загоном на місце подій за викликом Горна. Насправді ж вони вдвох розробили план операції до найменших подробиць.
– Нам слід взяти до уваги, – сказав Горну капітан Мюллер, – що в цьому кублі можуть бути підземні сховища й ходи, про які ми абсолютно нічого не знаємо. В таких випадках єдиний вихід, – він перевів дух – це раптовий наскок. Моїх двадцять машин плюс ваші люди. Половина наших сил з ходу оволодіє подвір’ям гаража, інша – прорветься до парку. Залізні ворота, кажете? Якщо вони й замкнені, то це затримає нас не надовго. У мене є дванадцятитонний тягач, який за півхвилини впорається з ними. Як на вашу думку, пане криміналрат?
– Ваш план, здається, розрахований на те, що ми реалізуємо його сьогодні вночі. Та з цього, мабуть, нічого не вийде. А вдень це пов’язано з надто великим риском.
– Одну хвилиночку, давайте по порядку… у мене є десь ваша карта, – Мюллер поліз у портфель, – судячи з неї, гараж займає чималу територію…
– Два з половиною гектари, – уточнив Горн.
– Ага… ось, будь ласка, – капітан поклав на стіл папку. Горн розгорнув її й почав читати, чим далі, тим з більшим здивуванням:
– «Проба, доставлена 28/11 1951 p., знаходиться у пляшці з номером 8, виштампуваним на неспаяному бляшаному обідку. Пляшка запечатана непошкодженою сургучною печаткою з написом: „Четверта поліцейська інспекція“. Результати аналізу: колір – синюватий; смак – водянистий; питома вага…»
– Що це за пляшка? – спитав Горн.
– Що, що? – не розуміючи, перепитав Мюллер.
– «На підставі додаткової інструкції до закону від 15/V 1931 p., § І (пункт І), – прочитав йому Горн, – молоко визначається як продукт, одержаний від однієї або кількох корів шляхом регулярного й повного видоювання вим’я, старанно перемішаний, незбираний і без домішок. Додача води в молоко знижує його поживність, погіршує якість. Це кваліфікується як підробка. Тому доставлений нам на аналіз продукт на підставі закону про якість молока повинен вважатись непридатним для вжитку». Певно, ви помилилися, – нарешті сказав він.
– А, чорт, звичайно, – вилаявся Мюллер і почервонів, – і який йолоп засунув мені цю гидоту! Пробачте, пане криміналрат… – він знову почав нишпорити в портфелі.
– Облиште, у мене є друга карта, якось обійдемося…
– Отже, у вас є сумнів щодо проведення операції вдень у зв’язку з можливим збройним опором. Але все скінчиться за кілька секунд. Ми з’явимося біля входу, швидко проскочимо машинами через двір, і наші люди миттю проникнуть на перший поверх.
– Це те, – перебив його Горн, – що зветься ідеальним випадком. Як досвідчений тактик, ви повинні знати, що на практиці обов’язково все буває не так і щонайменше половина запланованого не виходить. Уявіть собі, наприклад, так звану контору…
– Так… – капітан притис пальцем з пожовклим від тютюну нігтем відповідне місце на карті.
– …це не що інше, як бетонний бункер з небагатьма вікнами, що мають, як ми встановили, залізні жалюзі, – нібито протипожежного призначення. Там тільки одні двері, надзвичайно міцні, сталеві, на яких абсолютно ні за що вчепитись. Як бачите, я цікавився подробицями. Навкруги цього бункера широкий відкритий простір – забетоноване подвір’я – ідеальне поле обстрілу.
– Однак якось же треба туди проникнути, – уже з меншою певністю сказав Мюллер.
– Я не прихильник великої стрілянини. Треба пам’ятати, чим ми рискуємо. На подвір’я виходить вісімдесят невеликих одиночних гаражів і один спільний. Якщо навіть менша частина з них зайнята, то все ж під загрозою буде принаймні на чверть мільйона чужої власності. Двері гаражів дерев’яні, отже, постріли можуть заподіяти неабиякої шкоди. Це одне. По-друге, хотілося б обійтися по змозі без людських жертв.
– Само собою, – погодився капітан. – Якщо я правильно зрозумів вас, ви збираєтеся оточити всю територію гаража. Але коли ми поліземо на мур і дахи гаражів, то можете бути певні: добре, якщо половина з нас лишиться неушкодженими. Звичайно, при умові, що справді буде вчинено організований збройний опір.
– Та ні, я такого не мав на увазі, – заперечив Горн. – Я думав, що можна було б використати димову завісу. А потім сльозоточивий газ…
8
Нарада «вузького кола» тривала вже з півгодини. Вперше в житті Руді Якобс виявляв деякий неспокій. Це проявилося перш за все у тому, що він переніс нараду на раніше, чого ще ніколи не бувало. До того ж, Шерц помітив, що бос сьогодні звертає увагу на такі речі, які його звичайно анітрохи не цікавили. Так, він усе ще не довіряв Шерцу, незважаючи на вчорашнє примирення; Джонні Літт теж страждав від підозріливих поглядів боса. Зараз вони, як могли, старалися приспати його недовіру. Тільки Александер не промовив ще жодного слова. Він почував себе тут ніби стороннім спостерігачем і хвилювався не більше, ніж кіноглядач, який в особливо драматичні моменти заспокоює себе тим, що з героєм кінець кінцем нічого не станеться, або – якщо кінець був поганий – що все це лише фільм. Впевненості Александерові додавала свідомість того, що він перебуває тут як успішно законспірований агент поліції, який повинен тільки уважно спостерігати – і більш нічого.
Вразливий, як ніколи, Якобс сердився на нього за таке вперте мовчання, кидав уривчасті злі репліки і раз за разом спльовував на килим, що Александер вважав вершиною невихованості.
Для поганого настрою боса треба було знайти якусь віддушину, і доктор Шерц старався щось придумати. Та цього разу Якобс зробив це сам. Він подзвонив – і тієї ж миті з’явився один з його людей.
– Еріху, – наказав бос, – візьми ще кого-небудь і приведи до нас ту… панночку, що сидить у підвалі. Хутко!
Той зник.
– Що ти хочеш зробити з нею? – байдуже запитав доктор Шерц.
– Допитати, – буркнув Якобс, – сподіваюся, вона порозумнішала і викладе все.
– Що викладе?
– Дурне запитання. Розповість, хто її підіслав.
– Б’юсь об заклад, що вона стала м’якою, як віск, – задоволено оскалився Боббі Копш. – Ми поводилися з нею дуже делікатно, але підвал не санаторій!
«Якщо у своєму житті я відчував до когось огиду, так це до оцього бовдура», – подумав Александер. Він догадувався, про кого йде мова, і догадка його незабаром підтвердилась. Двері відчинилися, і ввели Рут. Вона була бліда, втомлена безсонною ніччю, не зачесана, але від того не менш приваблива. Рут, здавалось, не бачила його. Хто ж вона і що має тут відбутися? Та скляна стіна, крізь яку він до цього часу дивився на все, дивився зовсім байдуже, раптом зникла; з гострою цікавістю він спостерігав зараз цю своєрідну сцену.
Руді Якобс випростався в кріслі. Він підозрював, що проти нього існує змова, і був досить близький до істини. Та підозри свої він помилково спрямував проти Рут.
– Ми хотіли б знати, – почав він, – що примусило вас підслухувати тут у понеділок під час нашої наради. Ну? – його голос звучав спокійно, по-діловому.
Рут стисла губи й вперто мовчала.
Бос почекав хвилин зо дві і почав знову:
– Можете не сумніватися, у нас є засоби примусити вас заговорити… Але у нас обмаль часу і буде краще, якщо ви заговорите самі, – він глянув на годинник. – Я чекаю ще одну хвилину, потім ми будемо змушені… – він урвав на півслові і глянув на Боббі. Той бридко посміхнувся, вищиривши зуби.
– Еріху, ти забув свої рукавиці, – сказав він півголосом, не зводячи очей з Рут.
– Що це означає? – занепокоївся Александер, хоча доктор Шерц знаками просив його мовчати.
– Це означає, – відповів бос, – що ми зробимо з неї котлету, якщо вона не схоче відкрити рота.
– Що ж, – іронічно посміхнувся Шерц, – коли вам до душі такі жарти… Я, у всякому разі, хотів би підкреслити, що вмиваю руки.
В душі в Александера все закипіло. Він ладен був затопити йому в пику за ці слова.
– У нас нема часу, – нагадав Якобс, якому все це мало подобалося. Вигляд блідої дівчини вже заспокоїв його. Єдиною пристрастю Якобса були гроші; його найлютіші вороги, навіть сам прокурор, не могли б закинути йому злостивість чи жорстокість. Але на цей раз він дав небожеві вмовити себе.
– Так точно, шановна панночко, – підтвердив Боббі, – у нас нема часу. Якщо ви будете ласкаві… – він замовк, бо саме увійшов Еріх, нарочито повільно натягаючи шкіряні рукавиці. Боббі встав і підступив до Рут.
– Стійте! – скрикнув Александер. – Я прошу поставити на голосування ті засоби, які тут мають застосувати. Я голосую проти!
– Хто ще? – діловито запитав бос.
– Я утримуюсь, я вже сказав, – обізвався Шерц.
– Я також, – луною відгукнувся Джонні Літт, який спостерігав цю сцену з тривогою на обличчі і до цього часу не промовив і слова.
– Отже, двоє – за, один – проти, – сказав Якобс. – Давай, Боббі! Швидше!
Александера ніби паралізувало. Серце його несамовито колотилось, стискувалось горло…
– Я ніколи не міг дивитися на таке, – відвертаючись, простогнав Джонні Літт.
«Тримай себе в руках, старий», – хотів шепнути йому Шерц, та не встиг, бо в цю мить по підлозі загуркотів перекинутий стілець.
Александер зірвався на рівні ноги і кинувся на Боббі Копша. Він ударив його з такою силою, що той поточився і впав на Еріха. Якусь мить здавалося, що вони все-таки втримаються на ногах. Та Александеру було цього замало: він ще раз стусонув їх обох – вони обидва захиталися, втратили рівновагу і гепнули на килим, збивши цілу хмару сірої пилюки.
Скориставшись з загальної розгубленості, Рут вибігла з кімнати, однак далеко втекти не змогла. Якобс послав навздогін їй Еріха, що встиг уже звестися на ноги, і по телефону наказав вартовим перейняти її. Потім він повернувся до Александера, який, важко дихаючи і все ще стискуючи кулаки, стояв біля каміна.
Всі присутні не зводили з боса очей і напружено чекали, що він скаже. Але Якобс розчарував їх. Він мовчав. Здавалося, він онімів, приголомшений загадковою поведінкою Александера. Насправді ж у нього з’явилася думка, чи не замішаний Шенцлін у змові разом з дівчиною. Йому пригадалося, що обоє вони потрапили сюди за рекомендацією доктора Шерца. Це надало його підозрам іншого напрямку. Він забув, що Шерцом взагалі завербована більшість членів організації. Йому розпирало голову від усіх цих думок та підозрінь. Однак він прекрасно бачив усе, що діялося навколо нього. Зараз треба було рятувати свій авторитет.
– Йолоп! – загорлав він на Александера. – Ану на місце! Ну: раз-два-три! А то стрілятиму! – і він сунув руку в кишеню.
Цей жест підбадьорив Боббі, що тільки-тільки отямився. Він намацав у кишені свій пістолет з сльозоточивим газом, вихопив його і наставив на Александера. Той, однак, тримався насторожі: він схопив Боббі за руку і вивернув її. Пістолет вистрелив, тоненька цівка рідини, розбризкуючись, високою дугою перетнула кімнату і влучила в Джонні Літта. Той здушено закричав і почав судорожно кашляти й чхати. Зчинилася страшенна паніка. Шерц, боячись, щоб Якобс не вистрелив і не стривожив поліцейський пост за муром, підскочив до нього і вчепився йому в рукав. А той, втрачаючи над собою владу, схопив попільницю і жбурнув її в голову Александеру, а доктору Шерцу просичав, що дуже просить не заважати йому і не втручатися.
Повітря в кімнаті було отруєне сльозоточивим газом, ніби в армійській камері для випробування протигазів. Всім дошкуляв їдучий газ, у всіх градом котилися сльози, всі лютували. Зчинився страшенний гармидер.
Нараз відчинилися двері. На порозі стояв Лью Кросбі, високий, худий, в теплому плащі, з посмішкою на гладенько виголеному обличчі. Від сліз і пекучого болю в очах Якобс не відразу впізнав його і просто оскаженів, що хтось без попередження насмілився увірватися на нараду «вузького кола», оскаженів тим більше, що розумів, яку кумедну картину вони зараз собою являли. Тільки доктор Шерц не втрачав спокою. Він повідчиняв усі вікна, і кімнату сповнило прохолодне вологе нічне повітря.
Та тільки-но Кросбі передав у руки Якобса половинки доларів, з Якобсом сталося щось незвичайне. Де й подівся його гнів. Він витяг з нагрудної кишені кілька банкнот з привезених Александером, склав дві половинки докупи, і на його обличчі, щойно спотвореному люттю, з’явився вираз чистої й щирої радості. Він був тепер схожий на дитину, у якої на різдво сповнилися всі бажання. І не диво, якщо згадати, що ця тепер повноцінна пачка доларів становила двісті дев’яносто тисяч західних марок – тобто втричі перевищувала місячний прибуток усієї організації. Та й на всіх інших ця подія справила велике враження. Бромацетон уже майже вивітрився, і до всіх повернувся спокійний діловий настрій. Бос смачно позіхнув, показавши свої довгі жовті зуби, і наказав знову відвести Рут у підвал. Александерові Якобс не сказав нічого, але було видно, що він ще не заспокоївся.
Кросбі стояв, засунувши руки в кишені. Сцена, на яку він тут наскочив, мала для нього просте пояснення: передсмертна паніка. Мабуть, наближалося те, чого він уже давно боявся: поліція загрожувала існуванню організації Якобса. It’s a pity![46]46
Шкода! (Англ.)
[Закрыть] Нечасто трапляються організації, що працювали б так чисто, так бездоганно…
Доктор Шерц коротко ввів його в курс справ. Поки вони розмовляли, Якобс мовчки сидів на своєму місці; настрій його знову погіршав: «вузьке коло» випадково збільшилося на двох осіб, і авторитет його, здається, луснув. Він відчував, що влада повільно вислизає в нього з рук, і його взяв страх, що Лью Кросбі знову заведе мову про переселення організації. Однак його побоювання були даремні. Кросбі висловив свою впевненість у тому, що справи їхні покращають.
– Але що нам робити, щоб розвіяти підозри поліції? – сказав Шерц.
– Nothing,[47]47
Нічого (англ.).
[Закрыть] – відповів Кросбі. – Я подивлюсь, чим тут можна зарадити.
Шерц насторожився: таємниця Кросбі починає розгадуватись. Величина ікс набувала ясніших форм.
– Що ви хочете робити? – поцікавився він.
– Look you,[48]48
От бачите (англ.).
[Закрыть] – пропустив Кросбі повз вуха небажане питання, – що я вам казав весь час, га? Не слід працювати тут, in the western sectors.[49]49
В західних секторах (англ.).
[Закрыть] Що ми маємо з цього? Сварку з police, yes! Soviet Zone that’s okay,[50]50
…поліцією, так! У радянській зоні – оце о’кей (англ.).
[Закрыть] зрозуміло?
– Я давно це кажу, – кивнув Шерц.
– Ще з тридцять третього року, – нахабно обізвався Боббі, сподіваючись догодити цим дядькові. Та Якобс не підтримав небожа, а Кросбі присадив його нищівним поглядом.
– Snot-nose,[51]51
Шмаркач (англ.).
[Закрыть] – кинув він.
– А як же бути з нашими західними банкнотами?.. – несміливо втрутився Джонні Літт.
– Оті ще мені кляті банкноти! – вилаявся Кросбі. – Я вже говорив тобі: це нікуди не годиться. Print bank-notes and documents of the Soviet Zone as much as you want,[52]52
Друкуйте банкноти й документи радянської зони, скільки хочете (англ.).
[Закрыть] але ні в якому разі не західнонімецькі. Ти дурень, Джонні…
– Гаразд, – перебив його доктор Шерц, який уже все зрозумів і хотів довести справу до кінця. – Ми дали б зобов’язання працювати віднині тільки в радянській зоні. Мені здається, що на таких умовах ви могли б нам допомогти.
Американець знизав плечима і невдоволено скривив гладенько виголене, аж синювате обличчя:
– Sure,[53]53
Безумовно (англ.).
[Закрыть] я охоче допоможу, але як?
– Мені здається, є один спосіб, – доктор Шерц мимоволі притишив голос. – Зовсім близько звідси міститься Сі-ай-сі…
– Сі-ай-сі? Не знаю, що це таке, – буркнув Кросбі.
– Counter Intelligence Corps – американська контррозвідка, – терпляче роз’яснив Шерц, хоч був цілком впевнений, що Кросбі знає все якнайкраще. – Чули про таке?
– Maybe.[54]54
Можливо (англ.).
[Закрыть]
– А в поліції Штумма є політичний відділ. Досить одного телефонного дзвінка з Сі-ай-сі, і нам дадуть спокій. Так я думаю.
– Ти так думаєш, док? – Кросбі підвівся й застебнув плащ. – Все це не так просто. Проте подивимось, що тут можна зробити.
– Ми так часто працювали на американців, – писклявим жалібним голосом сказав Літт, – тепер і ви повинні б нам допомогти.
– За те ви одержували долари, – обернувся Кросбі від дверей. – Besides,[55]55
До того ж (англ.).
[Закрыть] Джонні, ти не працював на нас, ти робив bank-notes.[56]56
Гроші (англ.).
[Закрыть] So long![57]57
Бувайте! (Англ.)
[Закрыть]
Двері за ним зачинилися.
Та тієї ж миті вони знову відчинилися, і в них просунулася голова Кросбі.
– How much? На скільки ви розщедритеся?
Якобс трохи розгубився.
– Дві тисячі, – буркнув він.
– Доларів?
– Західних марок.
– Уои are a niggard![58]58
Ти скнара! (Англ.)
[Закрыть]
– Ну, три, – знітився бос.
– Скажи: десять, Руді, – підказав йому доктор Шерц, – не треба шкодувати для доброї справи.
Якобс пересилив себе.
– П’ять тисяч, Кросбі, – видавив він і витер з лоба піт.
– О’кей, цього досить, – сказав американець, і голова його зникла за дверима.
– На цю допомогу мало надії, – промимрив бос, – куди там йому щось зробити! – його злило, що він забув нагадати Кросбі про ті п’ятсот доларів, яких йому не додали.
– Він може, Руді, покладися на нього, він може. А рука руку миє.
Але взагалі напівобіцянки Кросбі всерйоз не сприйняли, і настрій у всіх був пригнічений. Обговорення ситуації, для якої вони зібралися, не вийшло. Бос розпорядився тільки, щоб Боббі склеїв долари у майстерні Літта. На його ж вимогу Александер залишився ночувати в бібліотеці, де йому приготували щось на зразок ліжка. З півгодини він ще посидів з Шерцом за пляшкою вина, а потім, коли його партнер пішов у сусідню кімнату, ліг на імпровізоване ліжко. Він не роздягався і лежав з розплющеними очима, намагаючись не заснути.
