Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 17 страниц)
– Моя, – почув він у відповідь. – Дешево купив. Один амі загнав у рів, пом’яв геть усю. Я відремонтував.
– Он як! – здивувався Вольф. – Так це ви тутешній хазяїн, пан Якобс, правда?
Сигарета спалахнула червоною жариною.
– Угу, – пробурчав той. – Ну, всього кращого. – Він обернувся й пішов.
Комісар Вольф, хитаючи головою, дивився йому вслід.
7
Рівно о сьомій годині вечора доктор Шерц рвучко відчинив важкі двері кімнати для засідань на другому поверсі. На сьогодні теж була призначена нарада «вузького кола».
Якобс і його племінник уже сиділи в своїх кріслах. Доктор Шерц теж мовчки зайняв своє звичайне місце. Джонні Літта ще не було.
Посеред овального стола стояла та сама лампа, яку Літт у понеділок звалив на підлогу. Ліворуч від неї Шерц неясно розпізнав у півтемряві шефа, поруч з ним – Боббі. Голови всіх трьох ховались у тіні від абажура, ні один не бачив як слід двох інших і не міг стежити за виразом обличчя співрозмовників.
Після п’яти хвилин ніким не порушеної мовчанки, що нагадувала сцену зустрічі вождів ворожих індійських племен з роману Купера або Мея, доктор Шерц нетерпляче поглянув на свій годинник і спитав:
– Чому не йде Джонні? Доки ми тут сидітимемо? Мені потім ще треба буде поїхати в місто.
Якобс наче тільки й ждав цього запитання.
– Сьогодні ми будемо позбавлені приємності бачити Джонні. Боббі його заарештував півгодини тому.
– Підстави? – сухо і зовні незворушно спитав доктор Шерц.
– Підстави? – захлинаючись іронією, перепитав Руді Якобс. – Твоя вчорашня пропозиція. Ти ж хотів, щоб «вузьке коло» було переформовано. Тобі потрібне було непарне число. Ну… тепер подивись: якщо ти вмієш рахувати до трьох, тобі неважко буде помітити, що твоє бажання виконане!
Під час цієї тиради обличчя його світилося злісним тріумфом.
«Така чудова промова, – подумав доктор Шерц. – Це для Руді справжній подвиг. Мабуть, він її завчасно скомпонував. Та як би там не було, справи мої кепські».
– Нащо ця комедія, Руді? Тобі не здається, що є важливіші питання? Я гадаю, ми зібрались для того, щоб обговорити наше становище?
Бос різко змінив свій тон.
– Ми зібрались для того, щоб з’ясувати, чи ти ще на нашому боці. У вас з Джонні сьогодні була якась таємна нарада. При цьому ти навмисне підкрутив голосніше своє кляте радіо. Думаєш, я не знаю нащо? Потім, дві години тому, ти прийняв цього твого Шенцліна і теж, замість того щоб привести його до мене, досить довго шепотівся з ним. Радіо, звичайно, знову було ввімкнуте. Я тобі не довіряю ще дужче, ніж Літту. Проте даю тобі можливість виправдатись. Ну?
Наче на підкріплення дядькових слів Боббі вийняв з кишені праву руку, в якій був невеличкий чорний предмет, і пояснив:
– Уль, ти, будь ласка, не здумай зробити якусь дурницю. А то тобі капут. У цьому пістолеті…
– …міститься п’ять кубічних сантиметрів сльозоточивого газу, – перебив його доктор Шерц, – а конкретніше – бромацетону. Коли ти ним вистрелиш, заплаче сам господь бог – над таким ідіотизмом, хочу я сказати.
Обличчя Боббі Копша пересмикнулось від люті. Він підвівся з свого стільця і сів осторонь, у темряві. Очевидно, він мав завдання за першим знаком шефа вивести супротивника з ладу.
Доктор Шерц ясно відчув небезпеку, що нависла над ним. Одне необережне слово, і бочка з порохом може вибухнути. Безумовно, Якобс догадується, що проти нього готується змова. І, напевне, він твердо вирішив, як тільки підозра підтвердиться, знешкодити його, Шерца.
Настала довга мовчанка. В каміні потріскували дрова. Полум’я жадібно пожирало їх поліно за поліном, і відблиски його примарно танцювали й звивались на темних різьблених стінах.
Доктор Шерц видобув з кишені маленьку бляшану коробочку і взяв з неї м’ятну цукерку. Він хотів підкреслити свою байдужість, свій спокій. Але, розгортаючи цукерку, він помітив, що рука його злегка тремтить. В цю мить він бажав появи поліції: вона була б для нього меншим лихом.
Раптом він витяг свій пістолет, тримаючи його, щоб уникнути можливих непорозумінь, за дуло. Злегенька розмахнувшись, він кинув його на стіл. Пістолет ковзнув по полірованій поверхні столу і зупинився прямо перед Якобсом. Бос мовчки сховав його в кишеню.
Доктор Шерц заговорив. Він говорив поволі, обережно добираючи слова: ці слова мали врятувати йому життя. Його промова, у якій не було й слова правди, закінчувалася так:
– Ви можете мене арештувати, якщо хочете. Можете обшукати мене, можете перевернути все в моїй кімнаті догори ногами. Я опиратись не буду. Але в такому разі я не бачитиму ніякої змоги для себе сповістити вам деякі речі, що їх вам було б досить корисно знати.
– Комедія, – різко сказав Якобс.
– Помиляєшся, Руді. Ти вважаєш мене ворогом, який хоче тебе усунути. Тільки з такої точки зору я можу зрозуміти твою поведінку. Але ти помиляєшся. Ми не можемо дозволити собі таке – відмовитись від тебе. Але, з другого боку, я теж знаю, що й ви без мене не можете обійтись. Ми повинні держатись гурту. Коли ми виберемось з цієї халепи, в нас завжди знайдеться час розв’язати свої приватні суперечки.
– Це все твоє звичайне базікання, – грубо пробурчав бос. – Воно мене не переконує. Слова мене ще ніколи не переконували. Даю тобі ще три хвилини.
Доктор Шерц відчув, як у нього на лобі виступають дрібненькі крапельки поту. В каміні тріскотіли дрова, відблиски полум’я бігали по стінах… Як раптом стало душно! Шерцові очі кілька секунд безпорадно блукали по кімнаті. За вікнами стояла ніч. Дрібний дощ стукотів у вікна.
Доктор Шерц акуратно стулив кінчики пальців і трохи нахилився вперед.
– Я це врахував, Руді. Мене теж самі слова рідко переконували. Але я маю на доказ дещо серйозніше.
– Ну, ну?
– Гроші, – сказав доктор Шерц і недбало сунув руку в кишеню піджака. Боббі, що запідозрив якусь каверзу, вмить підняв газовий пістолет.
Але його обережність виявилась надмірною. Доктор Шерц кинув на стіл пачку американських банкнот. Якобс підняв її.
– Долари! Половинки… Що це означає?
– Це означає, що Александер Шенцлін відвідав мене виключно для того, щоб віддати мені привезену ним компенсацію за потсдамські документи. Кросбі приїде завтра і привезе другі половинки.
Шеф тим часом рахував долари.
– Гм… – пробурчав він. – Але ж сума не та. Тут не вистачає п’яти сотень!
Доктор Шерц пустив ці слова повз вуха. Він знову відчув грунт під ногами і вирішив піти козирем.
– Руді, я повинен розповісти тобі одну маленьку, але досить цікаву історію.
– Давай, – буркнув Якобс. – Тільки якщо вона не довга.
– Бо в тебе лишилась усього одна хвилина, Уль, – єхидно додав Боббі. Він ще не помітив зміни в настрої боса, хоч цю зміну легко зрозумів би кожний, хто хоч трохи знав Якобса. Вигляд справжніх банкнот, – байдуже, що це тільки половинки, – завжди справляв на Якобса заспокійливий вплив. До того ж, ці гроші нагадали йому, що ними він завдячує докторові Шерцу; адже той спланував усю потсдамську операцію.
– Так слухай, – сказав доктор Шерц, не звертаючи уваги на запізнілу репліку Боббі. – Я взнав, хто нас тут під дверима підслухував у понеділок увечері. Так, я вже знаю це.
– А хто? – Шеф почав виявляти нетерпіння.
– Спочатку пообіцяйте мені, що ви цій людині нічого не зробите.
Якобс і Боббі кивнули.
– Так от, це була Рут.
Якобс схопився з місця.
– Це точно? Можна тобі вірити?
– Так. Тільки прошу тебе, хай те, що я сказав, лишиться між нами. Я не хотів би, щоб це роздзвонили. Будь ласка, Руді, сядь і заспокойся.
Але Якобс зробив якраз протилежне. Не промовивши й слова, він підійшов до каміна і відчинив потайні дверцята в панелі.
Боббі Копш сидів з роззявленим ротом. Він сам собі не вірив. Доктор Шерц посварився з Рут! На інше пояснення у Боббі просто не вистачило розуму. Але ж у такому разі його власні шанси зростають! Тому він нетерпляче дожидався, що ж буде далі.
Якобс тим часом зняв трубку і покрутив ручку телефону. Як звичайно, відповіло одразу півдесятка різних голосів.
Якобс відкашлявся.
– Питаю всіх: де зараз Рут Дойчман?
Контора відповіла:
– Півгодини тому вийшла і пішла до вілли.
– Ввійшла до вілли через задні двері, – уточнив вартовий у парку.
Бос поклав трубку й зачинив дверцята. Потім повернувся і люто, але тихо сказав:
– Може, вона й зараз стоїть тут, під дверима!..
– Піти подивитись? – послужливо вихопився Боббі.
– Не треба. Тепер ми її позбудемось. Все… вся халепа через жінок, – розлючено прохрипів Якобс. – Боббі, ти потім зразу ж про неї потурбуєшся, розумієш?
Боббі Копш ледве приховував своє задоволення. Він кивнув і схвально буркнув. Боббі ще дужче зрадів би, якби треба було розправитись з доктором Шерцом, але це теж було непогане завдання.
– А тепер про Шенцліна, – сказав доктор Шерц, що намагався не випустити нитку розмови з своїх рук. – йому, так само, як і мені, й на думку не спадало кинути організацію напризволяще в хвилину небезпеки. Він прибув у наше розпорядження…
– Добре, – сказав Якобс; він помітив, що Шерц хоче забити йому баки, – але Шенцліна поки що облишмо. Займімось краще справою доктора Шерца. Про що ти там пащекував з Джонні Літтом?
– Руді, я буду цілком одвертий. Ми висловлювали невдоволення твоєю політикою. Джонні передусім підкреслював, що треба якнайскоріше вивезти друкарський верстат. Ми вирішили ще раз запропонувати тобі негайну евакуацію.
– Пропонувати ви можете скільки завгодно! – сказав Якобс.
Боббі хрипко, глузливо засміявся.
– Та, очевидно, ні, бо ти зразу вдаєшся до насильства, як тільки вчуєш заперечення. Я тебе з усією серйозністю прошу випустити Джонні.
– Просити можеш теж, Уль. Просити і пропонувати – такі речі я завжди вислухаю. Навіть коли пропозиції безглузді.
– Маєш рацію, – ошелешив Якобса несподіваною поступкою доктор Шерц. – Щиро кажучи, моя пропозиція справді була не надто розумною. Тому я більше на ній не наполягаю, тобто я вже не думаю про те, щоб стрімголов тікати звідси.
Від цих слів Якобсові на хвилину відібрало мову. Шеф задумався. Нарешті він сказав:
– І що ж це так змінило твій настрій?
– Бездіяльність поліції. Вони там більше нічого не роблять. Видно, хтось нарешті сказав цьому Горну: «Куш!» Може, ще все обійдеться, Руді! Ти тільки подумай! Може, нам ще пощастить залишитись тут!
Це були саме потрібні слова, і доктор Шерц зрозумів: з цього треба було починати! Бо коли Якобс почув, що його позиція підкріплюється солідними (принаймні на вигляд) аргументами, його наче хто підмінив; де й поділися вся його злість і підозри. Він забув, що всього дві години тому застукав детектива, який зарисовував візерунок шин «крейслера»; забув усю непевність і загрозливість становища, в яке він завів свою банду стількома зухвалими й ризикованими наскоками. Якобс підступив до доктора Шерца і вп’явся в нього гострим поглядом.
– Це справді твоя щира думка, Уль?
– Так, – відповів той. – Звичайно, це моя думка.
Шеф подав йому руку:
– Тоді кінець, питання вичерпано. Так, це хороша ознака, коли людина визнає свою помилку… Гм… добре… – Якобс відкашлявся. – Що я ще хотів сказати… ага, знаєш, коли ми виберемося з цієї халепи, тоді та справа з… ну, ти розумієш… – він притишив голос, щоб його не почув племінник, – з розподілом виручки… Ми це владнаємо… тихенько, вдвох, певна річ…
– Сподіваюсь, що так, – сказав доктор Шерц і потис простягнуту руку шефа.
Боббі Копш тим часом сховав свій газовий пістолет у кишеню, підвівся і став поруч з дядьком.
– Давай теж помиримось, – ніяково сказав він і незграбно простяг руку новоспеченому фавориту. Доктор Шерц наче не бачив її. Він швидко встав, як директор, що кінчив аудієнцію, і поплескав Боббі по плечу.
– Нічого, нічого, хлопчику, – сказав він батьківським тоном; потім підняв на прощання руку і вийшов з кімнати.
За дверима Шерц швидко встромив руку в ліву кишеню піджака і намацав холодну металеву рукоятку крихітного плескатого браунінга. «Добре, що не довелось хапатись за нього, – думав він. – Миром завжди краще. „Драйзе“ він мені завтра віддасть… А непоганий був жест, коли я його кинув на стіл. Так Наполеон III під Седаном віддавав свою шпагу. Подібні сцени завжди справляють враження на примітивні натури…»
8
У бібліотеці в цей час горів торшер, який, звичайно, не міг рівномірно освітлити велику кімнату. Густа тінь від абажура вкривала всю стелю, зубчастий край її спускався по стінах мало не до підлоги. Середні двері, що вели в коридор, тільки знизу були трохи освітлені, але на них було ясно видно вчорашні пошкодження.
Рут замислено стояла посеред кімнати. Потім підійшла до дубового столика – під ногами затріщало скло – й сіла в крісло доктора Шерца. Він просив її почекати на нього тут і обіцяв передати якісь важливі новини для її батька. «Але ж він міг і сам йому все розповісти, адже вони близькі друзі», – думала Рут, і якесь неясне почуття знову застерегло її: краще було б не послухатись Шерца!
Руки її весь час мимовільно обмацували край стола, і раптом пальці натрапили на якесь заглиблення на нижній стороні товстої дошки, якусь дірочку. Рут нахилилась і спробувала роздивитись, що це таке. Це була дірочка від сучка, в глибині якої стирчав шматочок дерева, що піддавався під натиском пальця. Спробувати?..
Рут завагалась. Але ж вона мала намір вивчити всю обстановку вілли й ознайомитись з усім, що тут робиться! І навіть якщо зараз хтось ввійде, може, теж не буде нічого страшного. Вона знала, що Якобсові люди всі люблять її, і сподівалась, що ніхто не сприйме цього всерйоз: адже ніхто не знає, яка її справжня роль тут. Ніхто… крім доктора Шерца!
Рут мерзлякувато зіщулилась, хоч у кімнаті було тепло: парове опалення, за наказом Якобса, день і ніч підтримувало в будинку постійну температуру – вісімнадцять градусів. Вона квапливо зиркнула на свій малесенький золотий годинник. Двадцять хвилин до дев’ятої. Конференція в вежі почалась о сьомій годині. Звичайно такі наради тривали більше години, часом навіть дві або три. І все-таки є риск, що раптом увійде доктор Шерц. Можливо також, що ця кнопка зв’язана з потайним дзвінком…
Та що там, треба спробувати!.. Тепер цей сучок уже не давав їй спокою. Вона неодмінно мусила взнати, що там за секрет. Цікавість – це одна з форм жіночої хоробрості. Рут рішуче натисла кнопку – і раптом збоку з товстої дошки стола вискочила плоска шухлядка. В ній лежав тоненький зшиточок, завбільшки з поштову листівку.
Рут рішуче оглянулась навколо і вийняла зшиточок з шухлядки. Руки в неї тремтіли. Вона розкрила його й поквапливо почала гортати. Перед її очима замигтіли прізвища, адреси, дати, телефони, номери автомобілів. Кілька секунд від хвилювання вона нічого не могла розібрати. І раптом зрозуміла, що вона тримає в руках. Це був список членів організації.
В ту ж мить вона почула чиїсь кроки в коридорі. Поруч відчинились і знову з грюкотом зачинились двері.
Боббі Копш! Ні в кого більше немає таких рипучих черевиків.
Рут на якусь мить заціпеніла з переляку. Вона не знала – брати зошит з собою чи ні. Тоді з страхом кинула його назад і закрила потайну шухлядку. Її нестерпно пекла божевільна думка, що вона, відкриваючи шухлядку, привела в дію секретний сигнал у якійсь з кімнат вілли. Тремтячи всім тілом, Рут встала, підійшла до однієї з шаф, узяла якийсь товстий том і почала гортати його.
Пронизливо завищали, відчиняючись, пошкоджені середні двері. На порозі з’явилась якась постать. Спочатку видно було тільки ноги; тулуб і голова лишалися в тіні. Хоч Рут знала, хто це такий, її серце від цієї химерної картини шалено заколотилось.
Боббі Копш увійшов до кімнати повільно, майже з гідністю.
– Ах, ти диви, ось де вона! Що ти там хорошого читаєш?
У Рут пересохло в горлі, вона навіть не догадалась обуритись цим «ти» і тільки мовчки простягла йому книжку.
– Ого! Відколи це ти цікавишся ботанікою?
Він поставив книжку на місце і пройшов повз неї.
– В чому справа, пане Копш?
Боббі сів на бильце великого кабінетного крісла і схрестив руки на грудях.
– Ану йди сюди, – сказав він владно, хоч і з доброзичливою ноткою в голосі.
Рут не зрушила з місця.
– В чому справа?
Боббі не відповів. Він зіскочив з крісла, схопив Рут за руку і міцно стис її, сповнений свідомості своєї необмеженої влади над дівчиною.
– За наказом шефа тебе заарештовано. Ми повинні знешкоджувати підглядачів і шпигунів, ясно?
Рут з силою вирвалась і відскочила на кілька кроків. Але Боббі був швидший. Він загородив їй дорогу до дверей і вийняв крихітний пістолетик.
– Ну, стріляй же, стріляй, ти!.. – крикнула Рут у розпачливій люті.
Але зброя Боббі була призначена не для стрільби. З пістолетика вилетіла тоненька цівочка досить невинної рідини. Рут відчула, як щось лоскотно потекло по підборідді й шиї, і зразу ж у неї рясно полились сльози, їдуча пара здавила горло, і вона закашлялась.
Боббі Копш підійшов до безпорадної дівчини й викрутив їй руки назад.
– Ти така симпатична, коли ревеш, – глузливо сказав він, потім спохватився і додав: – Але для цього більше нема ніяких причин. Під моїм наглядом тобі буде непогано, якщо тільки… ну, сама розумієш.
У відповідь Боббі одержав удар ногою нижче коліна.
– Ах ти стерво! – люто закричав він. – Ти зі мною краще по-хорошому, а то я теж можу інакше!
9
Доктор Горн подолав останні сходини встелених гарною червоною кокосовою доріжкою сходів і спинився перед високими скляними дверима. «Георг Зіррінгауз» – дрібним чітким шрифтом було написано на латунній табличці, що при світлі лампочки блищала, наче золота. Едуард Горн натиснув кнопку дзвоника.
Друг сам відчинив йому.
– Рудольф уже тут, – сказав він.
Криміналрат зняв капелюх і пальто, на яких іскрились дрібненькі крапельки дощу, і ввійшов у кімнату. За мить усі троє вже сиділи біля стола.
– Ну, Еде, що в тебе на серці? – спитав Георг.
Доктор Горн нерішуче всміхнувся.
– А що, хіба це так помітно? Я сподіваюсь, що ви на мене не образитесь…
Він на хвилинку вийшов з кімнати і повернувся з плоскою дерев’яною коробочкою в руках.
– Справа ось у чому. Я позавчора показував вам фальшиву банкноту. Цього не слід було робити. Це була помилка.
– Помилка? – вражено спитав доктор Крамер.
– Так. Чому саме, цього я вам, на жаль, не можу пояснити. Службова таємниця. Нічого не вдієш. Отже, це була помилка, але її можна виправити, якщо ти, Рудольф, дозволиш зняти в тебе відбитки пальців.
Доктор Крамер посміхнувся. Перспектива бути «відпечатаним» спочатку наче потішила його.
– Ну, звичайно, Еде, можеш їх зняти. Про мене хоч і в кількох екземплярах. Зрештою, можеш мене тоді вже заодно сфотографувати для альбома, справа, зліва і анфас, чи як це там у вас робиться.
Крамер вимовив це з добродушною іронією, але криміналрат відчув у його словах якусь гостру нотку. Це йому було прикро, бо він зовсім не мав наміру порушити затишок дружнього кола. «Але, по правді, – подумав він, – така реакція Рудольфа цілком природна. Кожний неспеціаліст ставиться до дактилоскопії трохи недовірливо. Коли від нього вимагають відбитки пальців, йому одразу здається, що його прирівнюють до злочинців. Чом я, дурень, про це раніше не подумав? Треба було тільки під кінець сказати…»
– Ну, на яку тему ви тут без мене філософствуєте? – зам’яв він поки що це питання.
– Як звичайно – світові проблеми розв’язуємо. Рудольф виголосив одну з своїх славнозвісних промов, у яких він намагається довести, що не існує ніякої, верховної істоти. Я знічев’я спробував захищати протилежну точку зору, і ми трохи посперечались. Але, по-моєму, було б цікавіше, якби запросити до нашої компанії справжнього віруючого християнина. Він, мабуть, краще впорався б з моєю роллю.
– Не думаю, – відповів доктор Горн. – Людина, яка справді вірує, навряд чи погодиться вступити в таку суперечку, бо вона знає наперед, що це безнадійна річ. Зрештою, тема ця, по-моєму, досить заяложена. Один думає так, другий – так, а довести тут не можна нічого.
– Та це давно відомо, – сказав Зіррінгауз. – Але Рудольф цього разу висловив дещо досить оригінальне… Може, ти розкажеш Едуардові ще раз?
– Ні, – сказав адвокат категорично, – я знаю, він таких речей не любить. До того ж, це була просто скороминуща ідея, я навряд чи зможу зараз усе пригадати…
– Зате я зможу, – запевнив Зіррінгауз. – Рудольф накреслив таку картину: якийсь природознавець створив у своїй лабораторії пару мурашок. Дика ідея, але спробуй собі уявити…
– Ми припускаємо, що дія відбувається у 2051 році, – чемно зауважив доктор Горн.
– Хоч би й так. Отже, сфабрикувавши цих мурах, він поселяє їх укупі і починає спостерігати, як поступово розвивається ціла мурашина держава. Він встановлює контроль над кожною мурашкою, заводить картотеку, і скоро виявляється, що в поведінці окремих комах є велика різниця. В той час як більшість поводиться цілком нормально, деякі з них прагнуть допомагати своїм ближнім-мурахам, а інші – навпаки, кусають їх і весь час обкрадають. Нашого природознавця цей останній вид чомусь починає дратувати; чому – він сам не знає. Перший вид, навпаки, тішить його. Проте, замість того щоб просто видалити тих нехороших пінцетом, він видає обов’язковий для всіх своїх мурах закон: в міру сил наслідувати поведінку виду № 1. І ця заповідь якимсь таємничим способом стає відомою мурахам, що не менш дивним чином уявляють свого господаря теж мурашкою. Та користі з цього мало: в принципі все лишається по-старому. Ти ще слухаєш?
– Гм… дуже цікаво, – сказав доктор Горн.
– І от одного чудового дня нашому експериментаторові терпець уривається. Він виливає на свій мурашник пляшку сірчаної кислоти, збирає трупи в коробочку і відносить у свою лабораторію. Там він знову пробуджує їх до життя, але вже з іншим наміром; з допомогою картотеки оцінювати поведінку кожної мурашки, щоб винагороджувати або карати всі їхні вчинки. Тепер слухай: деякі з мурашок усе це знали наперед. Тому вони на цей раз мудро придушують бажання кусатись або грабувати, за що дістають щедру винагороду. Тепер постає питання: чи не хитріші ці мурашки за свого творця? От приблизно те, що розповів Рудольф.
Доктор Горн слухав з якоюсь досадою. Він повернувся до Крамера і сказав:
– Ти знаєш, Рудольфе, що я зовсім не ортодоксальний християнин; але мені ніколи не спали б на думку такі цинічні речі.
– Який же тут цинізм, коли людина каже правду або те, що цілком щиро вважає правдою?
– По-моєму, цинізм – це коли кажуть гірку правду так, наче радіють з цього.
– А що це взагалі означає – гірка правда? Візьмімо, наприклад, загальновідомий факт: у житті дуже багато несправедливості. Це правда. Але чому неодмінно гірка правда? Тому що, на твій погляд, повинно бути інакше? В світі повинна панувати справедливість? Так це ж неможлива річ.
– Зовсім не обов’язково неможлива, – заперечив доктор Горн, згадавши свого улюбленого автора – Бернарда Шоу.
– Аякже! Завваж: вимога справедливості – це вимога рівності. Цю вимогу висуває заздрість, і заздрість же знаходить поживу у всякій нерівності. Ця історія ні в якому разі не кінчається з досягненням майнової рівності, як думає дехто з соціалістів. Бо один високий – другий низенький, один вродливий – другий бридкий, один боязкий – другий хоробрий і так далі. Люди різні, й долі їх різні. Коли б це було не так, як нудно жилося б на світі! Саме з цієї причини не може існувати рівності, а значить, і ніякої справедливості.
– Ти, Рудольфе, як завжди, доводиш усе до крайності. Справедливість – це ідеал, до якого ми пориваємось, не досягаючи його. Але треба принаймні робити все, що в наших силах, щоб уникнути свідомої несправедливості. Бо ніщо інше не завдає такого болю.
Доктор Крамер знизав плечима й холодно відповів:
– Шопенгауер був іншої думки. Він говорив, щонайбільшого болю завдає природжена нерівність: бридкий злиться на вродливого, бездарний – на талановитого. Адже безробітний може розбагатіти, багатий підприємець завтра може прокинутись банкротом; а природженої нерівності позбутись не можна.
– Авжеж, – втрутився господар, – поки що, мабуть, не можна. Але в Західному Берліні є вже заклади, в яких вправний хірург за надзвичайно високу плату може зробити з бридкого обличчя досить привабливе. Може, через якусь сотню років така операція буде доступна кожному – так само, як для нас зараз послуги перукаря. І Шопенгауер залишиться далеко позаду.
Цими словами Зіррінгауз ніби хотів завдати суперечці смертельного удару. Він добре знав, чим вона може скінчитись: часом Горн і Крамер просто починали сваритись. В таких випадках найкращим виходом була якась репліка, що спрямовувала розмову в інший бік. Зіррінгауз на подібні речі був мастак, але сьогодні він не мав успіху. Очевидно, адвокат трохи образився на Горна за відбитки пальців і тепер знайшов поле бою, на якому ніби хотів помститись, притиснувши супротивника до стінки своєю блискучою риторикою.
І раптом Крамер здивував Зіррінгауза, відмовившись від свого наміру. Він підняв руки, засміявся й сказав:
– Ну, Еде, давай уже покінчимо з тими відбитками. Хоч раз у житті побачу, як це робиться.
Криміналрат відкрив коробочку, накапав на пластинку чорної фарби і розкачав її валиком у тонесеньку плівочку. Потім вийняв аркушик паперу, перегнув його посередині і поклав згином на край столу. Одна половинка аркушика була призначена для правої руки, друга – для лівої.
Горн з легеньким натиском прокотив кінчик адвокатового пальця – від одного краю нігтя до другого – по вкритій фарбою пластинці і зразу ж відпечатав його на папері – вже без натиску. Те ж саме він зробив з усіма десятьма пальцями Крамера. Вся процедура тривала майже п’ять хвилин, у цілковитій мовчанці.
– Одного тільки я не розумію, – сказав доктор Крамер, коли все було закінчено. – 3 одного боку, кажуть, що іноді навіть частини відбитка одного пальця буває досить для ідентифікації, а з другого – ти зняв у мене відбитки всіх десяти, притому найвищої якості.
Криміналрат пояснив.
– Але одну річ вони забули покласти в цю твою коробочку. Я маю на увазі розчинник, яким можна було б змити оцю гидоту.
Господар підвівся, щоб принести флакон з бензином. Раптом з сусідньої кімнати донеслось тихе дзижчання телефону.
Зіррінгауз вийшов, але зразу ж повернувся.
– Це тебе, Едуарде.
Доктор Горн встав. Що б це могло бути? Погляд його випадково сковзнув по Крамерові, який витирав пальці бензином. І Горна вразив дивний вираз адвокатового обличчя – вираз якогось задоволення чи навіть прихованого тріумфу. «Щось мені вже ввижатись починає. Нерви, нерви… – відкинув він цю думку. – Але й справді Рудольф сьогодні якийсь… спробуй зрозумій його…»
Горн вийшов і взяв трубку. Якусь мить він сподівався, що об’явився Ірінгс. Але потім спитав:
– Це ви, Вольф?
– Так, пане криміналрат. Справа от у чому: я тільки що був у гаражі. Зробив одне відкриття. В глибині двору стоїть великий автомобіль обтічної форми, американський. Я заліз у нього. Машина броньована.
– Що? Що таке? – перепитав доктор Горн, хоч у відношенні цього типово ділового повідомлення не могло виникнути найменшого сумніву.
– Так. Цілком точно встановлено.
– Американський, кажете?
– Модель американська. Але номер КВ. Належить Якобсу. «Крейслер», восьмициліндровий мотор, сто тридцять п’ять кінських сил, вага дві тонни…
– Досить, досить, – доктор Горн притишив голос і прикрив мікрофон рукою, так що його слів не можна було розібрати вже за три кроки.
– Чекайте біля задніх воріт гаража. Я зараз приїду сам.
Горн поклав трубку і повернувся до друзів. Звістку про те, що йому треба йти, вони зустріли з великим невдоволенням. Особливо старався затримати його Крамер, якого наче хто підмінив. Він запропонував зробити їхній традиційний рейд по ресторанах Курфюрстендама або Будапестерштрасе. Але зрештою їм довелося втішитись перспективою завтрашньої зустрічі.
Едуард Горн швидко зібрався й вирушив. Надворі йому сипнуло в обличчя дрібненькою мрякою. Він насунув капелюх на лоба і сховав руки в кишені пальта. Скельця його окулярів одразу вкрились мережкою дрібних крапельок, усі контури розпливались і зливались, утворюючи нові, загадкові фігури. Вуличний ліхтар попереду здавався якоюсь химерною зіркою.
Горн ішов і думав: а чи не мав ще якоїсь причини оцей сьогоднішній чудний настрій у їхній компанії? Він був тонким спостерігачем, і від його ока не сховалась певна дисгармонія в відносинах між друзями. Але вже на сходах метро ці думки відтіснила давня тривога: що таке з Ірінгсом? Тепер уся надія на банкноту…
