Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц)
Існувало, правда, ще кілька шляхів через міський кордон: наприклад, лісова дорога, що веде повз американський склад боєприпасів, розташований на південь від станції електрички «Ванзе». Але по ній і в хорошу погоду проїхати було справжнім подвигом. Всі ж інші маршрути були надто далекі. А операція мала початись через півгодини, о сьомій.
Та Якобс швидко знайшов вихід:
– Слухай сюди. Прив’яжи чемоданчик з Йордановою машинкою собі на багажник і їдь лісом.
– Не годиться, шефе, – жалісно запротестував Йордан. – Він же її цілою не довезе, а я тут…
– Shut up![4]4
Заткни пельку! (Англ.)
[Закрыть] – втрутився Кросбі. – Ідея о’кей.
Зробили, як наказав Якобс. Йорданів зломщицький комплект перемішали з автоінструментом. Потім звірили годинники, шеф підняв скло, мотоцикл рвонувся й зник у темряві.
У маленькому автомобілі знов стало тихо. Дощ невідступно, то припускаючи, то трохи вщухаючи, барабанив по верху, що вже де-не-де почав протікати. Всі мовчки ждали. Якобс – принаймні зовні – у крижаному, зверхньому спокої. Йордан – явно схвильований.
Йому вже багато разів доводилось їздити на такі операції, але нерви щоразу не витримували. Якби хоч крапельку горілки! Але Якобс ніколи не дозволяв йому пити перед операцією, він ще за кілька годин встановлював за ним нагляд. А Йордан був певен: якби трошки хильнути, усе пішло б краще. Йому треба було так мало, якихось там п’ять-шість чарочок… До того ж, Ете гнітила думка про «машинку», що тряслася десь під зливою на багажнику мотоцикла: а його чудові новісінькі інструменти валяються зараз серед брудних гайкових ключів і засмальцьованих ганчірок… У нагрудній кишені Йордана лежали темні окуляри для захисту очей від яскравого полум’я різака, і він час від часу нервово намацував їх рукою.
Кросбі був збуджений і разом з тим нудьгував. Він відчував приблизно те, що відчуває нормальна, здорова людина під час дуже швидкої їзди на автомобілі. Тільки все це було йому давно знайоме, його душа прагнула небезпечних, карколомних пригод.
Раптом Якобс натис педаль стартера. В тісній кабіні злегка запахло бензином. Різкий поштовх, і машина рушила. Спалахнули фари і вихопили з темряви будівлю, що стояла посеред двору. Машина об’їхала будинок, виїхала з воріт, круто повернула і не дуже швидко покотилась униз по шосе.
В цю мить і почався ланцюг подій, перебігу яких уже ніхто з учасників не міг спинити. Він розмотувався з усією невблаганністю тієї сили, яку ми звичайно називаємо долею. Неминуче, неухильно, логічно – з математичною послідовністю.
5
«Адлер», у якому сиділи Александер і доктор Шерц, десь о чверть на восьму переїхав через Ельбу біля Віттенберга і мчав тепер по державному шосе № 2 в напрямку Берліна. За Кропштедтом доктор Шерц заговорив:
– Пане Шенцлін, я раджу вам якомога уважніше придивлятись до дороги.
– Для чого?
– Бо вам потім доведеться цією дорогою їхати назад, і я не можу поручитись, що все буде так гладенько, як зараз.
Александер спершу нічого не відповів. Очевидно, доктор Шерц збирався сповістити йому нарешті мету цієї поїздки. А ця мета – як не дивно – зовсім його не цікавила. Шерц сказав «три дні». Що б воно могло бути… У всякому разі, ці три дні колись минуть, а тоді… тоді кінець, нарешті він покінчить з цими справами. «Доведеться шукати іншу роботу, – думав він. – За ті гроші, що я через три дні одержу, можна буде, безумовно, купити старенький пікап і самому возити… Тільки подалі від Шмербаха, він з того самого кодла, що й доктор Шерц, це вже напевно… Найкраще буде переїхати в інше місто. Але… яка з цього користь? Оця паспортна система… Треба виявлятись у поліції, а потім кожен, хто схоче, може довідатись, куди ти переїхав. Чорт, оце так вклепався…»
– Ну, ви, здається, не вельми цікавий, – обізвався доктор Шерц.
– Авжеж, – сказав Александер. – Я думаю, що це, напевно, якесь велике свинство, якщо за нього так платять.
– Ви, я бачу, полюбляєте круте слівце, друже мій, – засміявся Шерц, – але, по суті, ваша правда. Велике свинство – для тих, кому зараз наставлять носа. Це так зване народне підприємство, і я їм від усього серця співчуваю. Як подумаєш, що з ними буде і як дехто полетить з тепленьких насиджених місць… – Він ляснув себе вільною рукою по коліну.
– А що ж, власне, сталось, пане доктор?
– Та поки що нічого… Але хвилин через п’ять, десь о пів на восьму… Ну що ж, слухайте. Справа ось у чому. Поблизу Бранденбурга є один сталеплавильний і прокатний завод. Досить солідна лавочка, добрих дві-три тисячі робітників. Так от, це підприємство має на околиці Потсдама дослідну лабораторію. На наше щастя, ця лабораторія міститься не на території самого заводу, як воно звичайно буває. Тоді нам, мабуть, довелося б ще важче. А воно й так нелегко. Отже, лабораторія розташована на околиці Потсдама, у великому новому будинку, в якому містяться й інші дослідні установи. Скажіть, а ви хоч трохи уявляєте собі, що роблять у такій лабораторії?
– Я на металургії зовсім не розуміюсь, – коротко сказав Александер.
– Металургія… це, власне, не те. Під металургією я розумію скоріше техніку виплавлення металів з руд. А ця лабораторія працює не при металургійному, а при сталеплавильному заводі. Ну, ви, мабуть, знаєте, що для спеціальних цілей до сталі додають деякі інші метали, наприклад, хром, марганець, нікель, молібден і так далі; сюди належать також вольфрам, ванадій, кобальт. Сталь, яка містить вольфрам або хром, завдяки своїй твердості вживається як швидкорізальна сталь – це я просто для прикладу. А втім, хромо-нікелеву сталь ви, напевне, знаєте: вона не іржавіє, з неї роблять виделки й ножі, деталі автомашин, – але також броньові плити. Під час війни у нас не вистачало деяких елементів для легування сталі, і ми довозили їх з Туреччини й Іспанії – під кінець, коли союзники встановили блокаду, їх навіть возили літаками, такі вони важливі. Це я тільки так, для прикладу.
Але ближче до діла. В тій потсдамській лабораторії, у відділі А-4, недавно зробили одне відкриття. Там працюють над легованою сталлю для котлів високого тиску; така сталь повинна бути міцною на розрив і газонепроникною при високій температурі. І от нашим східним братам пощастило виготувати новий матеріал, який набагато перевершує все досі досягнене в цій галузі. Наскільки мені відомо, міцність цієї нової сталі навіть значно більша, ніж потрібно для котлів. Справжнє її призначення – це хіба що стволи гармат з надзвичайно високою початковою швидкістю снаряда – наприклад, протитанкових. Отже, коли ми здобудемо рецепт виготовлення цієї спецсталі і вручимо його зацікавленим інстанціям, ми не тільки забезпечимо німецькому винаходові гідне застосування, але, безсумнівно, зробимо велику послугу всьому західному світові.
– Гм… Але як же ви це зробите? Як ви здобудете документацію? Що, винахідник хоче перейти на Захід і взяти з собою свій винахід, а я маю відвезти його до кордону?
– Та ні. Воно було б непогано, але цей тип тут, здається, чудово себе почуває. Ви ж знаєте, оті науковці часом такі далекі від життя, вони зовсім не задумуються над тим, на кого вони працюють. Отже, цей варіант відпадає. Коротше кажучи, – дивіться, отам попереду, це вже Тройєнбріцен, – шеф і дехто з наших співробітників проникають у лабораторію, – звичайно в цей час там ще працюють, але сьогодні ж неділя, – розрізують сейф…
– Розрізують?
– Ну, звичайно, не складаним ножиком, мій хлопчику, – і забирають виробничу документацію. Якщо все пройде тихенько, вони сідають у свою машину і їдуть собі додому, в Західний Берлін. Документи – фіть!.. випурхнули. Місце передачі нашим замовникам – Бремергафен. У цьому випадку вам не буде ніякої потреби брати участь в операції. Я виплачую вам двісті марок відшкодування, чи неустойки, як кажуть нотаріуси, і ви повертаєтесь до Магдебурга. Зрозуміло?
– А інші варіанти? – стривожено запитав Александер.
– Це якщо не все пройде гладенько. Якщо заводська охорона помітить щось і викличе поліцію. В цьому випадку не можна буде повертатись у Західний Берлін, бо народна поліція, яка контролює всі в’їзди до міста, легко може закрити їх наглухо. Вони будуть з шкури лізти, щоб знайти документи. Звичайно, без усякого успіху – для цього операція надто добре організована. Отже, ми вдвох будемо чекати біля південного виїзду з Потсдама. О дев’ятій ми повинні вже бути напоготові: сейф там такий, що його можна розрізати за півтори години, я бачив мікрознімки. Потім навпроти нас спиняється автомашина, ви сідаєте за кермо і рушаєте у напрямі Галле, звідки ми зараз їдемо. Це для вас буде потіха: великий «крейслер», сто тридцять п’ять сил…
– Я на такій машині ніколи не їздив, – наприклад, передачі…
– Там нема ніяких передач, автоматична коробка. Тільки дати повний газ, а потім зменшити. Педаль газу і гальмо ви ж, мабуть, знайдете.
Александер мовчав. У світлі фар виринув жовтий щит: «Беліц – Потсдам 22 км». Вирішальна мить з кожним кілометром наближалась.
– А далі що? – спитав він з удаваною байдужістю.
– Зразу ж за вашим «крейслером» ітиме друга наша машина, яка має завдання відвернути від вас можливих переслідувачів. Ця машина в Міхендорфі – ми саме до нього під’їжджаємо – зверне з шосе № 2 на захід. Там проходить автострада на Гельмштедт, і народна поліція буде, напевно, переслідувати ту машину, яка прямує до зонального кордону. Крім того, ваш «крейслер» має таку швидкість, що його ніхто не дожене. У Галле ви відпочинете й пересядете в іншу машину. Докладніше вам про все розповість ваш супутник – його звуть Кросбі. Хлопець хоч куди! Ви з ним добре порозумієтесь. Рано-вранці ви виїдете маленькою німецькою машиною на Марієнборн, там переїдете зональний кордон. Документи будуть у машині, але так добре заховані, що треба добрих півгодини повозитися, щоб їх вийняти, – якщо знаєш, де шукати. А коли не знаєш, годі й сподіватися щось знайти. Кросбі знає, він у Бремергафені розбере машину, продасть папери, покладе у схованку гроші й повернеться разом з вами назад. Оце й усе. Дитячі іграшки, еге ж?
Александер під кінець, видно, вже не слухав.
– Так, значить, це буде звичайний грабунок? – збуджено вигукнув він. – Грубий, вульгарний грабунок. Вкрадуть винахід, а я повинен буду доставити крадене в безпечне місце. Адже так?
– Ну, – незворушно відповів доктор Шерц, – я б так не висловився. Не так уже це буде грубо, як ви думаєте. В нас один із найкращих спеціалістів на весь Берлін. Крім того, на вашу долю припадає тільки участь у другому акті – це вже чисто ділова частина. Про те, що було попереду, ви нічого не знаєте. Зрозуміло? А втім, – Шерц приглушив голос так, що його було ледве чути за гудінням мотора, – якщо ви в останню мить відмовитесь нам допомагати, то ви вщент поламаєте всі наші плани і завдасте нам збитку в шістдесят тисяч доларів.
Не могло бути сумніву – це погроза. І ця погроза аж ніяк не здатна була заспокоїти Александера. У горлі в нього застряг клубок. Не довго думаючи, Александер смикнув за ручне гальмо, і машина різко спинилась на обочині дороги – аж колеса завищали по асфальту.
– В чім річ? – спитав доктор Шерц, який ніколи не втрачав самовладання.
Александер не відповів.
Доктор Шерц провів рукою по лисині. В чомусь він, видно, дав маху. В чому ж саме? Мабуть, був надто відвертий. Прикро. Тільки не нервувати: «Обережність – матір мудрості».
Настала гнітюча мовчанка.
– Слухайте, пане Шенцлін! Ми не можемо тут стояти.
– Ми звідси не поїдемо.
– Я ж вам уже казав, – почав доктор Шерц, – що ми зробимо західному світові надзвичайно цінну послугу, коли… – Він замовк, бо зрозумів, що цей трохи смішний аргумент не має сили.
– Надзвичайно добре оплачувану послугу, хочете ви сказати? – ущипливо зауважив Александер. – Це правда. Але грабунок лишається грабунком. Про ваші справи я й чути нічого не хочу.
– Ваша моральна стійкість гідна всілякої похвали, – глузливо сказав доктор Шерц, але в його голосі забриніла гостра, металічна нотка, – однак я насмілюсь звернути вашу увагу на те, що ви вже не раз порушували закон. Вперше – у Гамбурзі три з половиною роки тому; вам тоді довелось залишити службу в поліції. Я вам допоміг; але це тільки так, між іншим. Тут, у Німецькій Демократичній Республіці, ви п’ять разів допомагали нелегально переходити кордон особам, які вчинили серйозні злочини. Я можу вас коли завгодно видати властям, ви ж не можете мені зашкодити абсолютно нічим: я житель Західного Берліна, і моєї адреси ви не знаєте. Якщо ви відмовляєтесь їхати далі, я змушений просити вас вийти з машини і йти пішки. Ми впораємось і без вас. Але ви маєте всі шанси бути арештованим завтра ж.
«Так я тобі й повірив, – подумав Александер. – Коли я вилізу з машини, він мені пустить кулю в потилицю. Я вже знаю надто багато й можу тепер провалити всю банду – і сьогоднішнє діло зірвати». Він сидів мовчки, в цілковитому розпачі. Серце його шалено колотилось. В голові у нього все перемішалося; він одкинувся на спинку сидіння і на мить заплющив очі. Александер проклинав свою боягузливість, що не дозволяла йому вчепитись цьому доктору Шерцу в горлянку…
А втім, це теж нічого б не дало. Шерц не слабкіший за нього, до того ж, він озброєний…
– Ну, подумайте ще, – сказав доктор Шерц і натиснув педаль стартера. Мотор спочатку не заводився, і Александер якусь хвилину надіявся, що машина взагалі не поїде. Але ця надія була марною.
Вдруге «адлер» зупинився на плавному лівому повороті дороги. З обох боків стояв густий, мокрий від дощу ліс. Це був Потсдамський гай. Вони стояли за вісімсот метрів від південного виїзду з міста. Тут і треба було чекати.
Александер глянув на годинник. Стрілки показували двадцять хвилин до дев’ятої години. Він бачив в уяві, як грабіжники навшпиньках ідуть темними коридорами, як вони скрадаються по сходах, бачив сліпучо-біле полум’я і чув глухе шипіння різака… От гидота! А вечір же мав пройти зовсім по-іншому. Брігітта… та що ж, тепер уже нічого не зміниш. Зате через три дні все це минеться. Нове життя! Через три дні!
Доктор Шерц щільно загорнувся в пальто і відкинувся на спинку сидіння. За кілька хвилин він почав тихенько хропти. Але очі його були химерно розплющені.
Александера морозило. Цей чоловік наводив на нього страх. А був же колись такий вечір, коли він вважав його антикваром, ученим комерсантом чи адвокатом…
Дощ періщив безперестанку, барабанив по верху кабіни, вода струмочками стікала по вікнах.
6
За дві хвилини до дев’ятої в сусідній кімнаті задеренчав телефон. Георг Зіррінгауз поклав сигару і вийшов, але зразу ж повернувся.
– Це до тебе, Едуарде.
Криміналрат Горн устав, охоплений лихим передчуттям. Підійшов до телефону і притис трубку до вуха.
– Горн слухає. Що трапилось?
– Говорить Вольф. Пане криміналрат, темна історія. Тільки що нам сповістив пост шупо[5]5
Скорочення від «шутцполіція» – охоронна поліція Західного Берліна.
[Закрыть] з мосту Глініке, що народна поліція хотіла арештувати двох чоловік, які їхали автомобілем з боку Потсдама. Машина як шалена влетіла в наш сектор – ледве встигла переїхати кордон, вискочила з-під самого носа у мотоциклістів НП. Поліцейські подумали, що то когось хочуть викрасти…
– Нащо ви мені все це розповідаєте? – перебив його доктор Горн. – Нехай цим займаються шупо і політичний відділ.
– Пробачте, пане криміналрат, я не договорив: річ у тому, що патруль НП розповів нашим людям біля шлагбаума, ніби в тій машині був один з наших «клієнтів». Знаєте, з тієї самої банди. В Потсдамі нібито вони встругнули таку штуку… Хвилиночку, пане криміналрат, другий телефон…
Доктор Горн чекав півхвилини, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу. Нарешті в трубці клацнуло.
– Алло, комісар Вольф?
– Так. Якраз надійшло повідомлення, йдеться про крупну крадіжку: розрізано великий сейф за всіма правилами мистецтва. Народна поліція каже, що техніка така сама, як у Комерційному банку.
– Чорт забирай, якщо це правда, Вольф, то вони підстрелили неабияку пташку. А де ж ті двоє з автомобіля? Я б хотів на них поглянути.
Комісар Вольф відповів не зразу. За якусь хвилину він сказав:
– Та шупо, звичайно, вільно пропустили машину. Вони зразу запідозрили викрадення і думали тільки про те, щоб захистити пасажирів.
– Господи боже! – перебив його Горн. – Можна ж було хоч документи перевірити!
– Вони їх і не зупиняли, пропустили так. Тільки номер записали.
– Так установіть зараз же, кому належить машина.
– Вже зроблено: якомусь власникові гаража в Целендорфі. На прізвище Якобс. Допитати його?
Доктор Горн замислився.
– Ні, зачекаймо поки що, колего Вольф. З відомостями з тієї зони треба бути дуже… обережним. Ми точно перевіримо дані тих панів зі Сходу. Якщо вони відповідають дійсності, то ми завжди встигнемо побалакати з цим Якобсом. Справді, ми повинні бути надзвичайно обережні.
Криміналрат повільно поклав трубку.
7
«Адлер» усе ще стояв під дощем непорушною чорною масою на обочині дороги. Стрілки годинника на щитку, ліворуч від руля, показували тринадцять хвилин до дев’ятої години. Нервовими рухами пальців Александер весь час вмикав і вимикав фари. Підфарники – ближнє світло – дальнє світло – ближнє світло – підфарники… Підфарники – ближнє світло – дальнє світло… вже, мабуть, у п’ятдесятий раз. Це чекання може звести з розуму…
– Слухайте, доктор Шерц!
Шерц підхопився. Виходить, він усе-таки спав.
– Що таке? Їдуть?
– Та поки що ні. Скажіть, а що буде, як мене на зональному кордоні чи деінде схоплять з паперами?
– Нічого, абсолютно нічого. От бачите, ви вже одумались. То ви просто трохи злякались. Ми всі колись таке пережили, це з часом минає. Можете заспокоїтись, ніхто не знайде папки, коли ви пересядете в іншу машину. А «крейслера» зроду ніхто не дожене, це наш найкращий коник. Крім того, Кросбі буде пильнувати. Ого, в нього є чого повчитись!..
– Добре, але припустімо такий варіант…
– У вашому становищі це дурниця – припускати такий варіант. Але якщо вже це вас так цікавить, можу вам сказати: в статуті нашої фірми є ряд дуже практичних пунктів, щось на взірець соціального страхування. Якщо котромусь із нас не поталанить і він потрапить під суд, то ми йому зразу ж наймаємо доброго адвоката. Крім того, він і далі одержує свій щомісячний оклад. Звичайно, при умові, що він і словечком не прохопиться про нашу організацію. А вийде на волю – і має вже кругленьку суму в банку…
Доктор Шерц замовк, бо в цю мить машину залило світло яскравих фар. Александер, засліплений цим світлом, на мить заплющив очі. Почувся виск загальмованих коліс. Александер штовхнув дверцята. Доктор Шерц ухопив його за рукав і квапливо запхнув йому щось у кишеню плаща:
– Віддасте Кросбі!
По той бік дороги спинилась велика машина, з неї вискочив якийсь чоловік. Александер бачив його уперше, але він точно знав, що треба зробити: помінятися з ним місцями. Пробігаючи мимо, чоловік крикнув:
– Жени щодуху! Доганяють!
Ці три слова наче батогом підхльоснули Александера. Він упав на шоферське сидіння і натиснув педаль акселератора. Машина рвонулась уперед, іще, іще – і за півхвилини досягла небезпечної в цю погоду швидкості. Александер побачив, що не зможе втримати такий темп, хоч з мотора, здається, можна витиснути й більше. Поворот! Александер зменшив газ. Ох, цей слизький асфальт! І нескінченний дощ! Промені фар ледве пробивали його завісу. Нарешті пряма дорога. Александер легенько натиснув педаль, стрілка спідометра тремтячи переповзла через 80; 85–90 – 95–90 – 95 – 100 – 95 – 100–105… «Ш-ш-ш-ш-ш-ш», – шелестіли дерева обабіч шосе. Дощ плескав у вітрове скло, «двірники» не вправлялись протирати його.
Поворот. Зменшити газ!.. Вода, що струмує по склу, химерно спотворює всі обриси. На якусь мить Александеру здалося, наче дорога тікає з-під машини. От паскудство! А який міг бути вечір… Еге, міг бути!.. Сто чортів!.. Знову пряма дорога, повний газ… Все одно заносить, хоч і не дуже, але ж…
Александер з перекошеним обличчям вчепився в кермо і втупив очі в вітрове скло, яке чимдалі мутнішало. «Що, як наскочимо на камінь?» – промайнуло в голові. Досить найменшого поштовху, щоб машина на цій слизькій поверхні полетіла шкереберть. А завтра тут знайдуть лише кілька шматків бляхи на деревах та мотор десь на ріллі… Хоч би не довелось гальмувати…
Швидкість поволі спадала. Надто небезпечно… Александер відчайдушним ривком перегнав якусь машину і зиркнув у дзеркальце.
– Кросбі?
– Yes?[6]6
Що таке? (Англ.)
[Закрыть]
– Так не можна. Ми скрутимо собі в’язи. На поворотах вона держиться добре, але як наддати газ, заливає скло і нічого не видно. Більше сімдесяти ніяк не можна.
Лью Кросбі перехилився через сидіння.
– Well, I see,[7]7
Добре, сам бачу (англ.)
[Закрыть] – прошипів він. – Слухай уважно. Ото попереду Міхендорф. Слухай! Піднімешся нагору, на автостраду. Ясно?
– Ні! На Галле! – крикнув Александер.
– Shut up![8]8
Заткни пельку! (Англ.)
[Закрыть] Нагору, на автостраду, і зразу ж униз, другою стороною, ясно?
Александер не відповів, бо він мусив зосередити всю свою увагу, щоб благополучно проскочити містечко. Чорт забирай, чим воно скінчиться? «Крейслера» зроду ніхто не дожене, це наш найкращий коник… От тварюка чортова, падло, базікало прокляте!.. Хіба в таку погоду можна…
Ага, он голубий щит, в’їзд на автостраду. Кросбі сказав – праворуч… Це маневр, щоб утекти від поліції. Може, справді вдасться!..
На повороті Александер оглянувся назад, щоб оцінити становище. Метрів за двісті позаду мчав автомобіль – це, видно, той другий, про який говорив Шерц. За ним, ще метрів за триста, кілька одиночних фар – поліцейські мотоцикли, вісім чи десять. Наздоганяють?
«Крейслер» був уже нагорі, на автостраді. Кросбі перехилився наперед:
– Фари, вимкни фари, turn, turn, повертай, ну!
Александер вимкнув зчеплення і різко крутнув кермо ліворуч. «Крейслер» круто повернув на роздільну смугу. Залопотіли, затріщали кущі. Мотор тихо гудів. Вдалині світилась блакитна неонова вивіска готелю «Міхендорф». Назустріч прогуркотів автопоїзд. Зараз повинна з’явитись друга машина, за нею – зграя поліцейських мотоциклів. Після крутого повороту Александер раптом втратив орієнтацію. Він скрізь бачив вогні; а фари «крейслера» були вимкнені. Машина з тихим гудінням намацувала дорогу; під’їхала небезпечно близько до схилу… Жах здушив Александерові серце. Але він не розгубився, знайшов поворот і, не вмикаючи фар, з’їхав униз.
Погоня тривала; трюк удався не зовсім. Лью Кросбі, що вдивлявся в заднє вікно, все ще бачив крізь туманну завісу дощу світле кружальце однієї фари. Може, якийсь випадковий мотоцикліст, що не має нічого спільного з поліцією… В таку погоду? Навряд…
– Газ, boy,[9]9
Хлопче (англ.).
[Закрыть] газ! – скомандував Кросбі. – Побачимо, може, вдасться вшитись! А як ні, то слухай уважно: я скажу «Look out»,[10]10
Увага (англ.).
[Закрыть] тоді ти притиснеш машину до правого краю і стукнеш по запальничці, вдавиш її зовсім у щиток, you understand?[11]11
Зрозуміло? (Англ.)
[Закрыть] І зразу ж ліворуч, до лівого краю дороги. You will see, police[12]12
Побачиш, поліція (англ.).
[Закрыть] тоді геть. You can rely on that![13]13
Можеш бути певний! (Англ.)
[Закрыть]
Александер не мав ані найменшого уявлення, що це означає. Але було ясно, що цей маневр повинен усунути безпосередню небезпеку. Спокій супутника передався і йому. І все ж він інстинктивно натискав на акселератор.
Перед машиною в завісі дощу виринула темна маса якогось селища. Мелькнув жовтий щит. Фари вихопили з темряви перші будівлі, залили їх сліпучо-білим світлом, і от вони вже позаду. По обидва боки дороги вискакували з темряви стіни будинків. Александер натиснув клаксон, автомобіль триголосо заревів і з швидкістю сімдесят кілометрів на годину влетів у містечко. Чотири шини з свистом розбризкували на кілька метрів грязюку і воду з калюж. Знову заревів клаксон. Болото летіло в віконниці будинків. На смерть переляканий велосипедист заїхав у чиїсь ворота.
На дорогу підступно вибігає якийсь паркан і летить назустріч. Александерові вже вчувається тріск дерева, він ледве встигає звернути. Носок лівої ноги легенько торкається педалі гальма. Обережно! Поворот! Стіни будинків раптом стають упоперек, усе крутиться; стрілка спідометра сповзає на 65–60 – 60–55 – 50… Мимо торохтить невидимий у темряві віз, ось він потрапляє у промінь фари… Дерево вискакує з ряду – обережно! – і мчить просто на радіатор – чорт! Трохи звернути вліво… Праворуч бензоколонка… Назустріч мотоцикл, фара сліпить очі… ах, падлюка!.. Ліворуч якийсь мур… ще волосинка, і був би зачепив… бам! Якась зруйнована будівля, хай йому біс… Ах, слава богу, проскочили!
Знову рівна дорога! Набираючи швидкість, «крейслер» вилетів з містечка. Кросбі прикипів до заднього вікна.
– Не відстає. Якраз на відстані пострілу. Камери…
Світле коло поволі збільшувалося: промінь фари мотоцикла упав на заднє вікно, і в кабіні замерехтіло ясне світло. Не було ніякого сумніву – наздоганяє. Поволі, але неухильно.
Александер не міг далі стримуватися. В шаленому пориві він до відказу натиснув педаль акселератора. Мотор заревів. 90 – 100–105 – 100–105 – 105–110…
Кросбі схопився:
– All devils![14]14
Сто чортів! (Англ.)
[Закрыть] Ти що, здурів? Зараз же назад на шістдесят!
Александер машинально послухався. Він взагалі вже нічого не тямив. Кров болюче стукотіла в скронях.
– Look out! Look out! – крикнув Кросбі. Голос його зривався.
Александер зробив так, як йому було сказано. Притиснув машину до правого краю дороги, ударом кулака вдавив у щиток вмонтовану під годинником запальничку і легенько повернув руля вліво. Машина навкіс перетяла дорогу і загрозливо наблизилась до лівого ряду дерев. Александер вивів її на середину дороги і помчав далі з тією ж швидкістю.
Кросбі притис обличчя до заднього вікна і з хижим нетерпінням вдивлявся в сліпуче кружальце фари, яке раптом затанцювало, блиснуло раз, удруге і погасло зовсім. Кросбі радісно скрикнув, повернувся до Александера і вдарив його кулаком у плече:
– Look you, sunny boy,[15]15
Глянь, хлопчику мій любий (англ.).
[Закрыть] його вже нема, зовсім! – загорлав він, перехилився наперед і натиснув клаксон. «Крейслер» протяжно заревів.
Вони мчали далі, на південь, до Ельби.
8
Ульріх Ессер, лейпцігський агент відомої берлінської парфюмерної фабрики, тільки оцій паскудній погоді завдячував тим, що лишився живий. Дощ і погана видимість змусили його вести свій «опель-капітан» повільніше, ніж звичайно. Хоч він мав намір сьогодні добратись до Лейпціга, йому довелось примиритись з необхідністю переночувати у Віттенберзі. А що він уже під’їжджав до Беліца, то сподівався добратись до міста щонайбільше години за півтори.
Але й до Віттенберга панові Ессеру сьогодні не вдалось доїхати: несподівано щось тріснуло, і машину кинуло вбік.
Реклама фірми «Опель» запевняє, що «капітан» – це машина, яка з місця за двадцять п’ять секунд може набрати швидкість сто кілометріз на годину. Але пан Ессер і гадки не мав, що спинити її можна навіть за частину цього часу. Правда, при подібному експерименті голова шофера іноді вдрузки розбиває вітрове скло. Але цього разу, на щастя, нічого такого не сталось. Тільки з заднього сидіння гепнувся чемодан із зразками товарів, і крем-депіляторій «для витончених дам» перемішався з дорогим одеколоном, що витік з розбитого флакона.
Ульріх Ессер штовхнув дверцята й виліз з машини, його вмить до нитки промочило дощем, і переляк змінився похмурою злістю. Ця злість переросла в розпачливу лють, коли він присвітив кишеньковим ліхтариком і побачив, що три камери з чотирьох лопнули. Що робити? «Капітан» стояв поперек дороги, кожної миті хтось міг на нього налетіти.
Ессер попустив гальма і з усієї сили вперся ззаду в машину. Але її не можна було зрушити з місця. Асфальт був слизький, дощ бив Ессеру в обличчя. Він безпорадно і знесилено озирнувся навколо.
Спереду загорілись чиїсь фари. Ессер зробив єдине можливе в його становищі: він почав описувати своїм ліхтариком великі кола в повітрі.
Незабаром перед ним спинився якийсь грузовик. Перекинулись кількома фразами, потім грузовик розвернувся і поїхав назад. Якщо лопнули зразу три камери, значить, з дорогою щось не гаразд. Шофер грузовика сповістив про пригоду Беліцький поліцейський пост і викликав аварійну допомогу для пана Ессера.
