Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 17 страниц)
– Ще не зовсім. Двері напіврозбиті, а він – ні пари з уст. Ульріх говорить, що в нього є пістолет, отже, вдиратися туди небезпечно. Тут, до того, так смердить…
– Тут також. Смаленим, – сказав Якобс, сприйнявши слова Літта за образний вислів. – Ви в лабораторії?
– Ми могли б зайти туди, коли б не цей сморід… – нерішуче відповів Літт.
– Вигадки. Позатикайте носи! Висадіть двері і відкрийте газові вентилі в лабораторії!
– Не можна, – заперечив Літт, який завдяки великій довжині провода не втрачав мужності в розмові з босом, – газ проникне в коридор, і там тоді не пройдеш.
– Ах, он як, – буркнув бос і занепокоєно глянув на годинника: було десять годин сорок вісім хвилин, – в такому разі пустіть воду! Відкрутіть кран і добре закрийте вихід до коридора. Зрозуміло? Та мерщій, мерщій кінчайте!
Якобс поквапливо кинув трубку, схопив іншу і шалено крутнув ручку.
– Всім, всім! – крикнув він у трубку. – Хлопці, за хвилину поліція буде тут! Тим, хто ще біля бензоколонок чи в гаражах, негайно повернутись до контори. Облишити все! Про кожну подію доповідати! – Він перевів подих. – Де доктор Шерц? Нехай обізветься!
– Слухаю, – почулася спокійна відповідь, – я перебуваю зараз у бібліотеці.
– А я перебуваю зараз у підвалі контори, – злісно передражнив його Якобс. – Бери на себе командування у віллі. Нам необхідно протриматися щонайменше з годину, поки Джонні не відправить верстат і весь мотлох. Зрозуміло?
– Зробимо, що буде в наших силах, – спроквола відповів Шерц, але раптом додав жвавіше: – Алло, Руді! Здається, починається!
– Що?
– Щось гупає в ворота парку. Ах, чорт, з комфортом хочуть…
У цю мить до Якобса крізь товсті стіни долинув ледь чутний своєрідний звук: спочатку тріск, потім пронизливий скрегіт. «Десь, певно, біля бензоколонок», – подумав він і глянув на годинника: було десять годин п’ятдесят хвилин.
– Ага, почалося! – задихаючись, крикнув він. – Тримайтеся! Про все сповіщати мене. Твого Шенцліна ми втопимо. Я наказав повідкручувати водопровідні крани.
– Джонні промочить ноги, – зауважив Шерц і поклав трубку.
Така поведінка завжди обурювала Якобса. Кінчати розмову належало йому і нікому більше. Та тепер, коли запахло смаленим, вони всі почали зуби показувати… Нікчемний набрід…
Дзвінок другого телефону перервав його думки. Він узяв трубку. «Не могли ті дурні приладнати до поліцейського телефону навушник, – майнуло у нього в голові, – а то морочся весь час з двома трубками…»
«Алло, шеф, – почув він, – говорять з даху контори. Біля головних воріт якась машина налетіла на наш трос, уже видно, туман порідшав».
12
Першою домчала до гаража велика поліцейська машина. Вона круто розвернулася і з шаленою швидкістю – дуже небезпечною при такому тумані – рвонулась повз бензоколонки до воріт.
Майнула вивіска «В’їзд», і машина без сигналу влетіла на подвір’я. В останню мить шофер помітив товстий трос, натягнутий на висоті вітрового скла, і натис на гальмо. Але було вже пізно.
Машина з усього розгону налетіла на трос. Брязнуло розбите скло. Здавалося, тросом знесе весь верх машини. Але й трос не витримав такого удару – лівий кінець його вирвало з муру. Загальмовані колеса пронизливо завищали, машина просунулася ще метрів десять і повернулась боком. Запахло горілою гумою. Друга машина наскочила на першу і буфером пробила їй борт. Сама вона лишилася майже неушкодженою, але скільки не давав шофер задній хід, звільнити свій буфер він не міг. Проїзд був закритий! Раптовий напад на контору було зірвано.
Система оборони гаража «Зюд-вест» мала один недолік, який пояснювався тим, що тут про неї ніколи всерйоз не задумувались. У Якобса не вистачало людей, щоб забезпечити оборону всієї території, і тому з гаражів, з парку й від бензоколонок довелось відступити заздалегідь. Це відбулося організовано, і лишалося тільки два об’єкти, які чинили впертий опір, – вілла та контора.
В цьому, проте, була не слабість оборони, а скоріше навпаки. Якобс знав своїх людей і розумів, що він може покластися на них тільки тоді, коли вони в гурті. Кожен з них мусить весь час бачити, що його сусід ще не втік.
Недолік полягав у іншому. Захищати віллу було важче, ніж контору. Тому її, зрозуміло, мали захопити в першу чергу. Щоб відступити з вілли, треба було потайною драбиною в каміні спуститися з кімнати для нарад у підвал, а звідти вийти через аварійний вихід. З контори ж доведеться тікати довгим підземним коридором до підвалу під віллою, і це тоді, коли вілла буде вже зайнята поліцією. Отже, шлях відступу пролягав під самісіньким носом у поліції.
Тому для Якобса було дуже важливо, щоб вілли не здали занадто рано, хоч він і знав, що знайти драбину, заховану в каміні кімнати для нарад, нелегко. Другий же хід до підвалу, яким пробирався Александер, годину тому був ліквідований: колодязь з драбиною завалили бензиновими каністрами, люк закидали ящиками. За нього можна було не боятися.
Через якусь годину верстат винесуть, і тоді можна дременути звідси. Руді Якобс витер з лоба піт. Треба тільки усе як слід організувати…
13
Як тільки в лабораторії зашуміла вода і, поблискуючи, потекла з-під напіврозламаних дверей, Александер відразу ж взявся за підрахунки. «Тут чотири підвали, – міркував він, – всього близько вісімдесяти квадратних метрів площі, об’єм їх при висоті два з половиною метри становитиме кубометрів двісті. Щоб затопити все це, треба кілька днів…»
– Рут, у вас удома є ванна?
– Так, а що?
– За який час вода з крана наповнює ванну?
– Точно не можу сказати, здається, за три-чотири хвилини, – відповіла Рут, з острахом поглядаючи на калюжу, що швидко розтікалася по підлозі.
Александер кивнув з удаваною безтурботністю і продовжував свої розрахунки. «Ванна вміщує двісті літрів, або одну п’яту кубометра. На всякий випадок припустимо, що на це йде не три чи чотири хвилини, а дві; в такому разі через звичайний кран за десять хвилин витікає один кубометр води. Я бачив два крани, значить, треба взяти вдвічі більше. Отже, мине принаймні шістнадцять чи сімнадцять годин, поки вода заллє всі чотири підвали. Немає ніяких підстав для паніки, абсолютно ніяких! До того ж, за дверима є стік, і частина води витече». Він коротко пояснив це Рут, що примостилася на ящику.
– Звичайно, це все теоретично, – додав він. – Будемо вимірювати рівень води кожні п’ять хвилин і, можливо, прийдемо до ще більш втішних висновків.
Александер помилявся. Якобс, для якого речі мали якусь вартість тільки тоді, коли вони були його власністю, з самого початку будівництва гаража подбав про заходи, щоб при потребі знищити своє підприємство. Зокрема по подвір’ю гаража і навколо вілли, всупереч постанові поліції «Про поводження з вогненебезпечними рідинами» від 26/ІІ 1930, як згодом визначив Ульман, – були розставлені бочки з бензином, які своїм зовнішнім виглядом нагадували діжки для дощової води.
В стіні лабораторії з тією ж метою був встановлений великий вентиль, підключений до магістральної труби. При достатньому тискові в мережі з нього за хвилину виливалося близько трьох кубометрів води струменем завтовшки в руку. Літт перед тим, як вийти з підземелля, відкрив цей вентиль.
– У вас є годинник? – спитав Александер.
– У мене його забрали.
Стоячи по кісточки у воді, Александер придивлявся до дверей. Крізь проломи тоненькими цівками била вода – ознака того, що за дверима рівень води був уже значно вищий.
– Шкода, – сказав він, – ми могли б вирахувати, коли… – і затнувся.
– Що ви хотіли сказати?
– Треба зробити якесь підвищення!
Вони поставили ящики, що вже плавали по кімнаті, один на один. Це нелегка робота, якщо стояти майже по коліна в крижаній воді. Ледве вони вибралися на збудовану піраміду і вмостилися там – погасло світло.
– Якобс був і лишається скнарою, – спробував пожартувати Александер.
Рут не відповіла. В кімнаті була непроглядна темрява. Удвох на верхньому ящику було тісно. Александер обняв Рут за плечі і відчув, як вона здригається. Під ними, на відстані якогось метра, невидима, клекотіла вода.
14
Доктор Шерц, по-турецькому підібгавши ноги, сидів під столом у бібліотеці. На ньому був спортивного крою костюм з добротного англійського сукна, і він вважав принизливим для себе лягати на підлозі, хоч з точки зору безпеки це не завадило б. На килимі перед ним стояв телефон.
Обороняти віллу було важко ще й тому, що в ній було багато вікон, до того ж, великих. Поліцаям уже на початку операції вдалося перелізти через мур, і постаті в сірих уніформах розсипалися по всьому парку. Вони просувалися вперед під прикриттям альтанок, горбків, мокрих кущів, голих зарошених дерев. Туман трохи розійшовся, і кулі раз у раз летіли у вікна вілли. Доктор Горн, що керував операцією на цій ділянці, наказав своїм людям діяти дуже обережно. Він не забув заплаканого обличчя дружини Ірінгса і хотів по змозі уникнути нових сліз.
Тому-то Шерц уже півгодини даремно чекав на якісь рішучі дії поліції, на штурм вілли. Він розумів, що затяжний опір, якого вимагав Якобс, – небезпечна й нерозумна справа. Надії на врятування верстата було мало. Аварійний вихід був за кілька сот метрів від вілли, у підвалі одного дачного будиночка поблизу Потсдамського шосе, і під’їжджати туди вантажною машиною, мабуть, було уже надто рисковано. Значно доцільніше було б винести в портфелі тільки найцінніше, тобто кліше банкнот. Правда, пропозицію вивезти все устаткування вніс саме він, та лише тому, що це відповідало його особистим планам.
Доктор Шерц вичікував. Перевіривши, чи досить у його людей патронів, він повернувся в бібліотеку, ліг і задрімав, незважаючи на тріск пострілів. Його збудив телефонний дзвінок.
– Бібліотека. Шерц слухає.
– Говорить Якобс. Ну, як справи?
– Нічого нового. Повилітали майже всі шибки. Страшенно дме з вікон. Наші хлопці підхоплять ревматизм.
– Ага, он як, – промовив бос, і з того, що він не реагував на Шерцове зухвальство, Шерцу стало ясно: Якобсові щось від нього треба. І він не помилився.
– Послухай, Уль, – сказав Якобс, – у моєму кабінеті, у верхній лівій шухляді письмового стола, лежить сталева касета, я забув її.
– Очевидно, вона тобі не дуже потрібна.
– Не вигадуй! – з досадою вигукнув Якобс. – У ній цінні папери, візьми її з собою, чуєш?
– Ну, гаразд.
– Чи не винесли б двоє з твоїх людей, – знову заговорив Якобс, – ще деякі особливо цінні речі? Такий жаль… Я маю на увазі перш за все…
– Не може бути й мови! – перебив його Шерц. – Ти що собі думаєш?! Нас тут усього-на-всього восьмеро: з кожного боку по одному, два біля порталу, один біля чорного ходу, а один у резерві – я.
– Та-а-ак, – невдоволено буркнув бос, – ну, то хоч знищ усе, що не зможете винести. Поріж картини…
– Зробимо, – запевнив Шерц і скривився. Він знав, що буде далі.
– Ну, добре, тримайтеся там, – сказав Якобс, – не шкодуйте набоїв; якщо не вистачає, я пришлю ще підземним ходом. Сюди вони не поткнуться. Недавно двоє спробували видертись на дах гаража, та більше вони туди не полізуть. Ну, постарайтесь там, Уль…
Шерц, який уже напам’ять знав оці підбадьорення, одразу кинув трубку, хоч почасти це сталося мимоволі, бо саме цієї миті щось просвистіло крізь вікно і врізалося в стелю. Посипався гіпс. Куля влучила в ніжку гіпсового амура, що розгорнув крила над люстрою. «Шеф стає балакучим, – подумав Шерц. – Це доказ того, наскільки небезпека змінює людей. Ну, а я лишусь у доброму настрої, навіть якщо штукатурка сипатиметься мені на голову…»
Зненацька рвучко відчинилися двері, і в кімнату вскочив замурзаний чоловік.
– Внизу вже поліція! – задихаючись, вигукнув він. – Ми вшиваємось!
Шерц підхопився. Він усвідомлював, що настав критичний момент. Якщо побіг один, побіжать усі; чого доброго, ще й перестріляють один одного, бо кожен намагатиметься пролізти в люк першим. Треба було запобігти паніці.
Він вискочив у коридор і щодуху побіг до сходів. На якусь мить у голові його майнула страшна думка: а може, поліція вже добралася до другого поверху, і шлях йому відрізано?..
На сходах було повно сльозоточивого газу. Сходини пливли перед очима. Він оступився, впав з усього розмаху і покотився вниз, стукаючись головою об поруччя. Зате враз опинився на другому поверсі.
Очманілий, він схопився на ноги. Фюїть – просвистіла куля. Посипались тріски і скалки дзеркала. В коридорі, що вів до кімнати для нарад, Шерц наткнувся на Йордана. Той безстрашно гасав по коридору, розмахуючи довгою ломакою.
– Всі повтікали! – з радісним збудженням вигукнув він, обдавши Шерца горілчаним перегаром. – Тільки Еріх лежить унизу, його клюнуло в живіт, хи-хи-хи…
– Щезни! – крикнув Шерц, якому раптом занудило; однак, він сам щез першим. Він прожогом кинувся до кімнати для нарад. Ете Йордан з щасливою п’яною посмішкою дивився йому вслід. «Тікай, тікай, боягузе, – думав він. – Я й сам їх затримаю! Жоден не пройде!»
Влетівши в кімнату, доктор Шерц зразу ж замкнув двері. Потім перевів дух і підійшов до каміна. З жалем глянувши на свій костюм, переступив низеньку решітку і, зігнувшись, поліз у камін. Люк був усередині каміна, і з кімнати його було важко помітити.
Це суперечило планам доктора Шерца. «Поліція знайде цю дірку хіба що за годину, – міркував він, – а це було б страшенно прикро».
Не довго думаючи, він скинув піджак і повісив його на камінну решітку. Потім, крекчучи, поліз у отвір. Це вимагало майже акробатичної спритності, йому довго не вдавалося протягти праву ногу. Він до краю напружив м’язи, і раптом його пронизав пекучий страх, йому уявилося, що судорога схопить його і він, безпомічний і беззбройний, потрапить до рук поліції. Проте все обійшлося. Він проліз у отвір.
Уже стоячи на драбині, доктор Шерц потяг рукав піджака і закріпив його так, що він, ніби простягнута рука, вказував на відхилений люк. «Маленький дороговказ для поліції до тебе, Руді Якобс!» – про себе сказав він і, намацуючи ногами щабель за щаблем, почав спускатися вузьким колодязем.
15
Якобс придумав, як звільнити руки: він затис трубку поліцейського телефону між плечем і вухом, як це роблять телефоністи. Та тільки-но він запалив нову сигарету, як задзвонив перший телефон.
– Говорить зубний лікар Лоренц. Пан шеф? Дуже добре! Скажіть, будь ласка, пане Якобс, як там з моєю машиною? Ви обіцяли, що вона буде готова сьогодні в першій половині дня. Ви ж знаєте, «опель-олімпія»…
– Шановний пане, – буркнув бос, відчуваючи велику насолоду від того, що ніщо більше не зобов’язує його до ввічливості. – Ідіть під три чорти з своєю паскудною таратайкою. Мені не до неї… – і Якобс поклав трубку на стіл.
З подвір’я долинав тихий безперервний тріск. Раптом задзвонив поліцейський телефон; Якобс прислухався. З трубки першого телефону проривалися окремі сердиті слова. Це заважало йому; він узяв обценьки і перекусив шнур.
– Увага! – пролунало з поліцейського телефону. – Говорить криміналрат Горн. Усі поверхи вілли зайняті. Взято двох чоловік. Залишайтесь біля телефону, чекайте нових повідомлень.
Якобс ледве не вилаявся в трубку: його ніхто не сповістив, що поліція захопила віллу. Як швидко це сталося! Чи, може, ще спробувати викликати Шерца?
Та знову задеренчав дзвінок – другий телефон.
– Алло, шеф! Ідуть! Нас оточують! – У трубці чути було постріли, уривки слів, якісь нерозбірливі звуки. Якобс так і похолов: адже ці слова могла почути поліція в віллі. Та й взагалі усі ці телефони доводили його до нестями.
Після останнього тривожного повідомлення зв’язок з конторою, здавалося, перервався.
«Треба б подзвонити Джонні, – подумав Якобс, – спитати, чи він з усім впорався… та, мабуть, він давно вже пішов і телефон залило водою… хоч би двері там зачинили добре, бо…»
– Увага, увага! – почулося в трубці поліцейського телефону. – Говорить комісар Вольф. На другому поверсі вілли щойно виявлено потайний хід з драбиною…
Якобс помертвів, руки в нього затремтіли.
– В якій кімнаті? – спитав він і заплющив очі.
– У східній башті, – відповів комісар, який не міг знати, хто його питає. – Мабуть, бандити втекли цим ходом. Криміналрат Горн з двадцятьма чоловіками переслідує їх. На його думку, існує підземний зв’язок з конторою. Лишайтесь біля телефону, чекайте дальших повідомлень…
– Падло! – заревів Якобс. Він жбурнув трубку об стіну, скочив з місця і, схопивши стіл за дві ніжки, з дикою силою крутнув ним навколо себе. Всі телефони з гуркотом полетіли на підлогу. Секунд за п’ять він зупинився, майже заспокоєний, тільки широке, чисто виголене підборіддя ще злегка тремтіло. Безшумно, мов великий хижак, він пройшов у дальній куток кімнати, відкрив потайний люк і схилився до вузького темного колодязя. Звідти не долинало ані звука. «Прослизнути повз двадцятеро поліцаїв нема чого й думати, – вирішив він. – Хід завширшки всього метр, а подвір’я – п’ятдесят. Тут нічого роздумувати».
Якобс зірвався з місця, відчинив двері, пробрався через комірку, захаращену запасними частинами для автомашин, і швидко піднявся по сходах з підвалу. Як не дивно, він нітрохи не злякався, зустрівши двох поліцаїв.
– Унизу нема нікого, – сказав він і протиснувся мимо.
На першому поверсі все було перевернуто шкереберть. Лунали поодинокі постріли. На порозі троє поліцаїв в уніформі, стоячи навколішках, викручували руки одному з його вартових. Той виривався, репетуючи на все горло, і вони люто били його гумовими кийками, або, як їх офіційно називають, поліцейськими жезлами. Кілька шупо бігли на другий поверх; дехто поглядав на нього. Якобс підбадьорливо кивав усім. Костюм у нього не був ні надто гарний, ні поганий, щоб впадати у вічі. В такій великій операції всі учасники не можуть знати один одного. Все залежало від його поведінки.
Якобс підійшов до вікна, що виходило на задній двір, і вдав, ніби обшукує приміщення. Жалюзі, рами й шибки – все було побите й понівечене. З вікна було видно частину подвір’я. Крізь прозору завісу туману просвічувало оранжеве полум’я: очевидно, куля влучила в бочку з бензином. Це навело Якобса на непогану ідею. Він метнувся до дверей і зірвав з стіни вогнегасник. В цю мить у контору зайшов офіцер поліції з пістолетом у руках. Обличчя в нього було червоне, зрошене потом.
– Горить! – крикнув йому Якобс. – Дайте людей! – Він крутнувся і вискочив у вікно.
Ледве відчув він під ногами бетон подвір’я, як помчав з такою швидкістю, якої ніхто не міг би від нього сподіватись. До великого гаража було близько сотні метрів. Якобс задихався. Вогнегасник заважав йому, але так він увів в оману кількох поліцаїв, що інакше неодмінно затримали б його.
Біля гаража справді яскраво горіла бочка з бензином. Вона стояла в західному кутку подвір’я. Перед нею була канава, і стіна вогню, неначе потік лави, загородила шлях. Якобс оббіг цю стіну, мало не налетівши на якогось поліцая, що жваво розмахував руками, вскочив у гараж і кинувся до «крейслера». Це й була його мета, на нього покладав він – і не без підстав – свої надії.
Якобс сів у машину і натис стартер. «Ньюйоркер» стиха замурчав, як кішка біля теплої печі, і рушив з місця. Якобс вивів машину на подвір’я, досить повільно об’їхав вогненний потік і повів її вздовж гаражів східного ряду, повз контору. Все це забрало кілька секунд. Головний вхід загороджували дві поліцейські машини. У Якобса пересохло в роті. Він майже безшумно повернув понад бензоколонками до виїзних воріт. Поперек них стояв невеликий опель.
Якобс роздумував недовго. В такі моменти він умів блискавично приймати правильні рішення. Він дав задній хід. Сірий «крейслер» легко подався назад, як рись, що хоче взяти розгін перед вирішальним стрибком. Потім повільно ковзнув уперед. Машина слухалась найменшого руху Якобсової руки. Удар був легкий, майже беззвучний. Та ледве блискучий хромований буфер торкнувся кузова поліцейської машини, як Якобс до кінця натис педаль газу. «Ньюйоркер» тихо загарчав, дюйм за дюймом посуваючи опель убік.
Проїзд поступово розширювався, однак все ще був недостатньо широким. Якобс повторив маневр: він подав «крейслера» назад і знову переключив швидкість. Раптом пролунав крик. Пронизливо залився поліцейський свисток, і ззаду об кузов дзенькнула куля. Якобс злякався: у «крейслера» теж були гумові шини, і це, за висловом доктора Шерца, було його ахіллесовою п’ятою.
Якобс прищулив очі й утретє дав газ. Машина вагою мало не в дві тонни рвонулася вперед, ударила опель ще раз, з величезною силою відштовхнула його вбік і, зробивши крутий розворот вліво – аж шини завищали, – вилетіла на Потсдамське шосе. Обриси її розтанули в тумані.
16
– Мій батько познайомився з Якобсом у роки війни. Потім довгий час він про нього нічого не чув, аж поки близький друг батька, адвокат доктор Шерц, не звів їх знову три роки тому. Якобс якраз шукав людину, яка фінансувала б його гараж. Він купив ділянку землі, геть-чисто витратився й сів на мілину. Тоді, невдовзі після девальвації, дістати кредит в банку було не так легко. Здається, він пропонував досить високі проценти, але батько чомусь вагався.
– Чому ж?
– Він щось прочув про Якобса, що саме, я не знаю. Певно, Якобс не здавався йому солідною діловою людиною. Він так і не пройнявся до нього повним довір’ям, хоча Якобс завжди вчасно сплачував проценти. Час від часу в батька знов оживали сумніви. Одного разу він сам відвідав гараж і, повернувшись, сказав мені: «Обличчя кількох працівників мені не сподобались». Я вважала тоді, що він перебільшує… Доктор Шерц і я, ми обоє переконували його в цьому. А виявилось, що він мав рацію.
– Так, ваш батько мав рацію, – сказав Александер, – в голові не вкладається, як міг він дозволити вам працювати тут.
– Саме тому й дозволив. Тобто частково тому. Спонукало в першу чергу те, що я втратила роботу, а тут…
– А де ви працювали?
– В одній фірмі конторських машин. Батько наполягав, щоб я вступила в університет, та мене це не приваблювало: я хотіла працювати. Закінчила курси й влаштувалася секретаркою. Згодом залишилась без роботи, а тут якраз нагодився доктор Шерц…
– Він часто бував у вас?
– Щотижня; вони з батьком друзі. Він запропонував влаштувати мене в гаражі «Зюд-вест», сказав, що таким чином ми вб’ємо двох зайців: я матиму роботу – до речі, платня в них вища, ніж я мала раніше, – а водночас зможу переконатися, що гараж – солідне підприємство. Тоді я розвіяла б останні сумніви батька.
– На словах це звучить добре. Зрештою, як і все, що говорить ця людина. Але які, власне, були в нього наміри?
– Про це можна тільки догадуватись, – промовила вона тихо. Губи її ворушилися десь біля самого його вуха. Александер згадав підслухану вчора розмову. Він починав дещо розуміти.
– Боббі Копш докучав мені значно більше. Шерц був обережнішим, – шепотіла Рут, – почав хитріше. Він, мабуть, сподівався, що я не помічу, які махінації провадяться в гаражі.
– Махінації! Це сказано надто м’яко. Тут займалися справами куди серйознішими. – Александер підтягнув угору ноги, бо холодна вода намочила його підошви.
– Так, він натякав на це. Може б, ви розповіли мені докладніше?
– Спочатку докінчіть ви, будь ласка.
– Я вже все розповіла. Коли я сказала Шерцу про те, що мені стало відомо, він повівся підло: видав мене Якобсу, і мене замкнули в підвалі. Решту ви знаєте.
– А ваш батько?
– Мені не хотілося б називати його імені.
– Я мав на увазі не ім’я, – сказав Александер, посміхаючись дещо вимушено, – але це свідчить, що ви не втратили надії вийти звідси. Я радий цьому.
Рут тихо скрикнула: вода дістала їй до ніг.
– Не бійтеся, – заспокоював він її. Ви тільки-но говорили, що батько посилав вас в університет. Це значить, що ви закінчили середню школу. Але на уроках з фізики ви, мабуть, частенько дрімали, правда ж?
– Чому це?
– Тому, що інакше ви були б спокійні, так само, як і я. Поліція може запізнитись на кілька годин, але з нами нічого не станеться. Вода не підніметься до стелі. Щонайвище – це на сорок сантиметрів від неї.
– Дуже мило з вашого боку втішати мене казками – ледь чутно промовила Рут. – Ви так стараєтесь… Це мені ви маєте завдячувати, що сидите тут і… і…
– Ніяка це не казка. Ось послухайте, – голос його звучав переконливо. – Двері тут досить низькі, верхній одвірок знаходиться приблизно за метр від стелі. Якщо вода підніметься вище одвірка, – а зараз, певно, так воно й є, – тоді повітрю нікуди буде діватися. В лабораторії було б інакше. Там у стелі я бачив витяжний отвір. Дякувати богу, тут його нема. Отже, повітря лишається в кімнаті, а де є повітря, там не може бути води. Повітря, правда, стискується, але при такому тиску води, як тут, воно стиснеться хіба що вдвоє. Ви розумієте мене, Рут?!
Вона ствердно кивнула головою, наполовину переконана.
– Якщо ми вийдемо звідси, чи зробите ви мені одну послугу?
– Охоче!
– В бібліотеці – ви ж, напевне, знаєте, де вона, – стоїть стіл. На його дошці знизу є дірочка, ніби від сучка. То замок від потайної шухлядки. В ній ви знайдете маленьку записну книжку. По-моєму, там списки членів організації; адреси зі східної зони теж…
– Мій годинник лишився в бібліотеці. Слушний привід для цього. У всякому разі, якось можна буде… Я… я… дістану ту книжечку, неодмінно!
– Шкода, – з сумом сказала Рут і додала: – Ви добре заховайте її, а при першій нагоді спаліть.
Настала мовчанка. Холодна вода вже пойняла їхні ноги; та Александер мав рацію: вона піднімалася повільніше. Принаймні так здавалося.
– Чому шкода? – нарешті спитав він.
– Бо ви теж належите до банди. Ви ж мене навіть не спитали, для чого мені та книжечка. Ви самі зацікавлені в ній…
– Так. На жаль, ваша правда.
– Ви говорили, що ви сюди потрапили з відома поліції, за її завданням. Я так і думала, бо ваша поведінка давала підстави так думати. Я вважала, що ви щось на зразок детектива…
– А тепер ви цього не думаєте?
– Не знаю… ні, напевне, ні.
Відповісти він не встиг. Почувся якийсь невиразний шум, і рівень води враз упав. Вода з плюскотом витікала геть. Очевидно, висадили двері в коридор.
– Ну, от, – сказав Александер, – тепер я, мабуть, не існую для вас. – Він зняв руку з її плеча. – Зараз ми вийдемо звідси. Я тільки хочу сказати вам, що іноді бувають такі обставини, за яких кожна проста людина може потрапити в залежність від темних елементів.
– Вся справа в тому, як вона при цьому поведеться… – тихо сказала Рут.
– Так, правда, – відповів він розчаровано.
І раптом відчув на шиї її руки. Вона палко поцілувала його в губи.
– Я така вдячна тобі, – прошепотіла вона. – Ти, у всякому разі, поводився правильно.
Александер узяв її за голову і притис до себе. Сам він зовсім не був у цьому впевнений.
17
Коли Горн близько дванадцятої години дня увійшов до кімнати 379, він побачив за своїм столом криміналдиректора.
– Ви були настільки ласкаві, що не сповістили мене про початок вашої операції, – різко сказав Вюрцбургер. – Я розцінюю це як бажання звільнити мене від турбот. Ви не повідомили мене, і в вас майже нічого не вийшло, – як воно й мало бути.
– Ваша правда, на жаль, – сухо відповів Горн. – Ви маєте на увазі Якобса. Але це сталося не на моїй ділянці.
– На своїй, пане криміналрат, ви взагалі спромоглися взяти тільки двох чоловік.
– Там підземний хід.
– Ви повинні були знати про це раніше. Або, як це зробила б кожна розумна людина, треба було спочатку оволодіти підвалом, тоді втеча з другого поверху була б неможливою. Мені прикро говорити про це, але у вас вийшло не гаразд!
– У своєму рапорті, пане криміналдиректор, – спокійно сказав Горн, – я викладу причини, з яких оволодіння підвалом все одно нічого б не дало. Архітектура вілли…
– Авжеж, – похмуро посміхаючись, перебив його Вюрцбургер, – офіцер шупо теж напише рапорт і викладе причини, чому Якобс зміг втекти з подвір’я, де було півтораста поліцаїв.
– Вілла збудована за дуже складним планом, і я дозволю собі зауважити, що ваш висновок передчасний.
Вюрцбургер пригладив своє густе сиве волосся.
– Гм, передчасний, – сказав він. – Ви так гадаєте! – Пальці його забарабанили по столу.
Очевидно, він не збирався звільняти місця Горна, і той сів за стіл Вольфа. Запала ворожа мовчанка.
Аварійний хід, як Горну тепер стало відомо, мав вихід у підвалі одного дачного будиночка, недалеко від шляхопроводу шосе № 1, над під’їзним шляхом до Афуса. Щоб велосипедисти і пішоходи не заважали інтенсивному рухові транспорту, перед війною там почали будувати тунелі. Вони не були закінчені, однак у них змогли сховатися чотири легкові машини, які й чекали там, за півкілометра від гаража, на тих, хто мав вийти аварійним ходом. Завдяки невтомній роботі комісара Вольфа, поліція мала опис усіх машин Якобса. Цей опис разом з наказом про арешт утікачів з одинадцятої години безперервно передавався по поліцейському радіо.
В нагрудній кишені Горна лежала ще одна річ, яка могла стати вихідною точкою для подальших дій: записна книжка, яку знайшли у піджаку на каміні. Він ще й досі не встиг проглянути її. Зараз, коли шеф, настроєний до нього так недоброзичливо, звинувачував його в бездіяльності, він витяг книжечку. Невеличка, в обкладинці ультрамаринового кольору, вона була заповнена номерами телефонів та автомашин.
– Де ви поділи тих двох, що були замкнені в підвалі? – коротко спитав Вюрцбургер. – Взагалі хто та молода дівчина?
– Рут Дойчман, секретарка з контори гаража.
– Ви допитали її?
– Я її не бачив. Комісар Вольф задав їй кілька питань, а потім у супроводі вахмістра відпустив додому.
– Це було ваше розпорядження?
– Не міг же я тримати її довго в мокрому одязі.
Підвал був залитий водою. Пожежники викачують зараз воду з підземного ходу.
– Ви – зразок любові до ближнього, – Вюрцбургер швидко підвівся і став ходити по кімнаті дрібними нечутними кроками.
«Він виведе мене з терпіння, – подумав Горн. – Хотілося б знати, що за цим криється. Здається, він надміру роздратований тим, що я діяв без його санкції…»
– А що з тим юнаком із східної зони, цим… цим…
– Його прізвище Шенцлін.
– Ваш славетний комісар теж поставив йому кілька запитань і відправив додому? Я наказав якнайшвидше доставити його сюди для допиту. Де він?
– Вольф на місці допитав його і склав протокол. Шенцлін направлений у Моабіт. Протокол мають зараз принести.
– Кому той ваш протокол цікавий. Хай приведуть його самого. Зрозуміло?
Горн не міг пояснити собі роздратування начальника. Щоправда, він діяв самовільно, але ж операція була потрібна. Про це свідчить збройний опір і шістнадцять заарештованих! Втечі Якобса і незначної частини бандитів не вдалось запобігти, але ж далеко вони не втечуть. Підозра Горна, забута в гарячці подій, випливла знову.
– Ваші розпорядження з цього приводу мені невідомі, – сказав він спокійно, дещо офіціальним тоном. Як це – протокол не цікавий? Здається, якраз навпаки – судячи з того, що Вольф на ходу шепнув йому.
