Текст книги "Гараж пана Якобса"

Автор книги: Вольфганг Шрайєр

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 17 страниц)

– У мене таке враження, – голос Вюрцбургера звучав різко й суворо, – що ви на мої розпорядження – доходять вони до вас чи ні – взагалі не звертаєте особливої уваги. Ви не були уповноважені домовлятися з офіцерами шупо і не мали права вводити в дію такі значні сили. Але ви вперто не зважаєте на це…

– Пане криміналдиректор…

– Замовчіть! У вас ще буде нагода виправдатись. Мене турбує зараз інше. Дуже прикро, коли підлеглі в сліпому запалі нехтують розпорядженнями і тим чинять шкоду. До того ж, пане Горн, у вас абсолютно немає інтуїції. Нам же на берлінському плацдармі потрібні люди, які вміють бачити далі вузьких рамок своєї професії.

Горн дивився на розгніваного шефа, нічого не розуміючи. Він приклав хустинку до носа, до якого все ще боляче було доторкнутись, і, нічого не сказавши, узявся до своїх справ, сердитий, втомлений, спантеличений; голова у нього, здавалось, ось-ось розколеться. Він ще ніколи не бачив Вюрцбургера таким і поступово усвідомлював, що він накоїв. Справи оберталися зле, було мало надій, що все обмежиться доганою або навіть переводом на нижчу посаду.

Він розгублено перегортав сторінки блакитної книжечки. Його морозило, він погано почував себе. Ось номери машин. Ой, що це таке?! В книжечці стояло: «Георг Зіррінгауз», під ім’ям точна адреса, а далі кілька дат… це були ті дні, коли він разом з Рудольфом Крамером бував у Георга! Дивний збіг чи… У Горна зашуміло в голові.

Тим часом Вюрцбургер дзвонив по телефону в усі кінці. В Моабіті про Шенцліна нічого не знали. Нарешті він натрапив на потрібне місце.

– …Зараз же звільнити, – невиразно донеслося до Горна. Він сидів зігнувшись, важко спершись на стіл. Тяжкий хриплий стогін вирвався у нього з вуст. Виходить, те, що вранці говорив Ульман, – не дурні балачки, а щира правда! Рудольф Крамер і цей доктор Шерц – одна і та ж людина…

Руки з набряклими синіми венами судорожно стиснули блакитну книжечку. Бліде як віск обличчя жахливо перекосилося.

– Що з вами, колего? – холодно й байдуже спитав криміналдиректор, помітивши, що з тим щось діється.

– Ні… нічого, – відповів Горн і з величезним зусиллям примусив себе підвестися. – Мабуть, серце, але вже минуло.

– Ви дуже зблідли. Може, вам краще поїхати додому? – Темні очі за скельцями окулярів насторожились. Потім Вюрцбургер опустив їх, розглядаючи свої нігті, і трохи випнув губи.

«Якщо я зараз скажу, що за станом здоров’я йому найкраще було б подати у відставку, – зважував він, – то доконаю його остаточно… Ну, та це, звичайно, сентиментальність, любий мій! Але й мстивість тут ні до чого. Візьми себе в руки, проаналізуй становище й прийми рішення. Хай йому чорт, цьому Горну, що мені з ним робити?»

Горн важко, безсило опустився в крісло. Серце шалено колотилося. Ніби металеві молоточки болюче стукали в скроні: «Після роботи я відразу ж піду до Георга, так, до Георга. Я повинен був догадатись, повинен був знати. Хіба не згадував Георг кілька разів про підприємство, гараж, куди він вклав усі свої гроші? Хіба не говорив кілька тижнів тому, що його дочка одержала там роботу? Чи не вона то була там, у підвалі…»

Вюрцбургер підвів очі. Блиснули скельця окулярів.

– Ви розумієте, пане Горн, що я мушу притягти вас до дисциплінарної відповідальності. Вирішальне слово належатиме доктору Штумму. Сьогодні вранці у нього було засідання. Останнім часом трапляються прикрі випадки – хабарництво. Цьому треба рішуче покласти край, так само, як і порушенням дисципліни!..

Вюрцбургер замовк, не зводячи з Горна пильного погляду. За ці хвилини чимало думок пронеслося у нього в голові. В цьому складному становищі треба було діяти надзвичайно обережно. Виявилася ціла серія скандальних історій. Кілька безглуздих випадків, надмірна запопадливість старанних служак, типу Горна, та паніка серед винуватців, які самі викривали один одного, – ось що спричинилось до тієї ланцюгової реакції, яка загрожувала розвалити таємну коаліцію всередині західнонімецької поліції. Та ще преса. Західні газети, пам’ятаючи про надану їм «позику» в триста тисяч німецьких марок, делікатно мовчали, але газети східної зони, які чимдалі мали все ширше коло читачів, публікували статті про поліцію Штумма, про людей, які працюють з ним, Вюрцбургером, під одним дахом. Ситуація була складна. Сенат під тиском обуреної громадськості призначив комісію в справах поліції і доручив одному «незалежному» юристу провести розслідування. Між партіями СДПН та ХДС існував антагонізм, вони – ходили чутки – знову проводили закулісні переговори про переділ ключових позицій влади; між англійцями та американцями теж точилася боротьба за більший вплив на берлінський поліцейський апарат. Вюрцбургер був певен, що тут він робить ставку на надійного коня; він сподівався при підтримці американців незабаром просунутися на посаду начальника кримінальної поліції.

Крім того, недавно був виданий наказ, за яким усяке порушення дисципліни, особливо з боку нижніх чинів кримінальної поліції, повинно негайно каратися, щоб у громадськості склалося враження, ніби в поліції вживають рішучих заходів. Про цей закон стало відомо бандам злочинців, що існували під прикриттям різних товариств – страхових, співочих, садівничих, – і вони скористались з нової ситуації, подаючи через своїх юристів скарги на невгодних їм службовців поліції за грубе поводження і зловживання владою, вимагаючи притягти їх до відповідальності. Чимало занадто старанних служак вилетить на вулицю. А чому б і ні? Хіба в Західному Берліні не чекають на вакантні місця двадцять шість колишніх високих чинів кримінальної поліції, які займали в ній раніше керівні посади? А шупо мала ще більшу резервну армію безробітних: двісті п’ятдесят офіцерів, від полковника до дільничного лейтенанта, і вісімсот нижніх чинів. Досвіду вони набули переважно в роки націзму і мали принаймні одну цінну властивість: вони були надійними виконавцями наказів. Ці люди ніколи не ставили зайвих питань і були раді, що мають роботу.

Криміналдиректор Вюрцбургер умів, так би мовити, одночасно жонглювати п’ятьма м’ячами; у нього рідко траплялися невдачі, подібні до випадку з гаражем «Зюд-вест», коли один з м’ячів вислизав з рук і падав на землю. Виною цьому була перевантаженість роботою. Кількагодинне засідання у поліцайпрезидента перешкодило йому запобігти цій операції. Крім того, його обдурили. Коли б не це, нічого подібного не сталося б. Вюрцбургер працював точно. Він мав тонку політичну інтуїцію, умів передбачати події. Ще до того, як були організовані поліцейські патрульні групи – ці воєнізовані загони – і «Відомство захисту конституції» – політична поліція, – він уже знав, що кримінальна поліція теж буде реорганізована, тому що її методи роботи вже не відповідали інтересам окупаційних військ. Велика група політично неблагонадійних службовців має залишити поліцію. А там буде видно. Криміналрат Горн теж повинен залишити її. Адже він один з тих, з кого ні на хвилину не можна спускати очей, щоб вони, бува, не накоїли лиха.

Він повинен залишити поліцію. Зробити це було неважко: формальний привід дає новий наказ. Серйозне порушення дисципліни є в наявності. Але Горн все ще лишається небезпечним противником. Він обізнаний з усіма деталями справи «Гараж „Зюд-вест“» і має змогу обвинуватити його, Вюрцбургера, в тому, що він хотів зам’яти справу з гаражем, натискав на свідків, брав хабарі. Хоч довести цього, звичайно, ніхто не зможе, але все ж на його репутації лишиться така брудна пляма, що американці, мабуть, відмовляться від його послуг. У всякому разі, його звільнять від обов’язків на час розслідування. А це означає, що події розвиватимуться без його участі. Вюрцбургер усвідомлював цю небезпеку, але все ж вирішив не пасувати перед нею. Може, розумніше було б почекати, поки все трохи забудеться. Але рішення Вюрцбургера виникло не так з теоретичних міркувань, як з того, що він побачив зараз. Перед ним сиділа людина, зломлена фізично, з обличчям, мов гіпсова маска. Звичайно, він не лікар, можна помилитись… Та він і тут поклався на свою інтуїцію. Зараз Вюрцбургер знав точно: Горна більше нічого боятися. Горн – труп.

– Я хочу звернути вашу увагу ще на таку можливість, – повільно, з притиском сказав він нарешті. – Ви можете уникнути розгляду вашої справи, якщо ще сьогодні подасте у відділ кадрів заяву про відставку. За станом здоров’я. Кожному видно, що ви не в змозі виконувати ваші обов’язки, і доктор Моріц підтвердить це. Не забувайте, що в такому випадку ви вийдете у відставку на вигідних фінансових умовах. Коли ми порушимо проти вас справу, буде гірше…

Горн з зусиллям підвівся і, похитуючись, пішов до дверей. Вюрцбургер провів його пильним поглядом. Двері зачинилися. Горн пішов не попрощавшись.

Вюрцбургер витяг носову хусточку і витер лоба. Щось схоже на страх закралося йому в душу. Та він відігнав його. З них двох він сильніший. У нього більше життєвих сил, він краще знає, що треба робити, має ширші зв’язки. За ним стоїть партія, його підтримують американці. Він розуміється на сучасній політиці, відчуває найменшу зміну її курсу і вміє скористатися з цього; Горн же в цьому абсолютно нічого не тямить.

Так, він міцно сидить у сідлі. До того ж, він знає людей, які, коли немає іншого виходу, влаштовують невеличку автомобільну катастрофу, – і небезпечний противник на кілька місяців потрапляє в лікарню. Засобів зробити кар’єру існує чимало. Хто ж одного разу сів у сідло, той знайде цих засобів ще більше, аби тільки втриматися в ньому!..

18

Через дві хвилини після того, як Якобс минув контрольний пост Шенерлінде на півночі демократичного сектора, туди надійшло розпорядження будь-що затримати сірий лімузин «крейслер» з західноберлінським номером і заарештувати водія. Комісар Вольф на свій страх і риск сповістив народну поліцію про втечу частини банди і дав точний опис машин. Але Якобс діяв швидше. Намагаючись якнайскоріше потрапити в район повноважень іншої поліції, він не зважав на туман, нехтував усіма правилами руху і незабаром, перетнувши секторальний кордон, узяв курс за місто. Зараз йому особливо сприяла наявність двох окремих поліцейських апаратів, і він тріумфував у душі, коли його пропустили, перевіривши звичайну перепустку.

Біля Шенвальде Якобс звернув праворуч і скоро виїхав на Бернауську автостраду. В цей час – було вже близько дванадцятої – сонце прорвалося крізь хмари, і тонкий серпанок туману почав швидко танути. Тільки легкі клапті його висіли над сірувато-жовтою бетонною стрічкою автостради, яка, наче конвейєр, злегка тремтіла і з свистом неслася під колеса машини. Пронизливо співав мотор. Настрій у Якобса покращав. Та все ж він почував себе на автостраді не зовсім спокійно. Поблизу каналу Одер-Гафель він з’їхав з неї і звернув на шосе № 109 – чудову, рівну як стріла асфальтовану дорогу, що перетинає ліс Шорфгайде. Тут можна було їхати з великою швидкістю, і менш ніж за сорок хвилин Якобс був біля Пренцлау, тобто покрив відстань у шістдесят кілометрів, йому вдалося пролетіти містом, не потрапивши на очі поліції. «Ньюйоркер» розганяв перехожих пронизливими гудками, задавив собаку, перелякав коней, що тягли фургон з пивом, і, зачепивши ручний візок, волік його за собою, поки не розтрощив ущент. Якобс не зважав ні на що, він же знав, що скарги на нього ходитимуть по інстанціях з місяць, і на той час, коли до нього прийдуть по штраф, сподівався давно вже бути в Данії або в Англії.

У Пазевальку теж усе обійшлося. Та за містом він зробив неприємне відкриття, що його переслідує мотоцикліст у синій формі. Якобс натис праву педаль. Стрілка спідометра перескочила дев’яносто. Сірий «крейслер» ще швидше став поглинати Штральзундське шосе, брав повороти на такій швидкості, що вищали шини, і, наче кішка, перелітав через вибоїни, струшуючи з радіатора рештки візка. За ним лишалися довгі шлейфи пилу, пронизані слабким промінням сонця, і розчавлені кури.

Якобс не помічав краси пізньоосіннього мекленбурзького ландшафту, він обома руками вчепився в руль і не відривав очей від дороги. Свист вітру і пронизливий гул мотора зливався з ритмічним шелестом дерев обабіч шосе. Загальмувати зараз – значило вилетіти з машини; він не міг і думати зупинити машину менше ніж за триста метрів у разі якоїсь перешкоди. Треба було напружувати всю увагу. Проте Якобс все ж наважувався час від часу поглядати в дзеркало і незабаром переконався, що мотоцикліст відстав. Його вже не було видно – відчепився!

У першому ж селі Якобс завернув у двір заїзду і подзвонив по телефону одному давньому знайомому. Цей знайомий займався тим, що скуповував вугрів на північному березі Узедому, коптив їх і переправляв у віддалені райони країни – в тому числі і до Берліна, – де вони продавалися з зиском у двісті процентів. Жив він у Трассенгайде, невеликому рибальському селищі між Цінновіцем і гирлом Пене, оточеному високими жовтими дюнами і запашним хвойним лісом. Цей чоловік мав власний моторний човен. Ще в середу, коли ситуація в Берліні загрожувала стати критичною, Якобс на всякий випадок домовився з ним про все. Тепер лишалось тільки визначити час, коли моторка візьме його на борт у одному безлюдному місці на березі Узедому. Умовилися на пів на шосту. В його розпорядженні, таким чином, було ще чотири години, а дорогу до місця посадки він міг проїхати за якусь годину. Якобс вирішив десь переховатись до вечора.

Тому скоро «нью-йоркер» зупинився вдруге. Якобс завів машину в глиб лісосмуги, так що з дороги її не було видно. Вийшовши з машини, він помахав руками й потупцював на місці, щоб зігрітись, бо, незважаючи на тепло від мотора, трохи змерз. Сонце ледь просвічувалось, воно було схоже на погано відполірований металевий диск, і від його кволого світла предмети майже не відкидали тіні. Був тьмяний холодний день пізньої осені. З недалекого лиману вітер доносив запах моря.

Якобс зламав соснову гілку і пішов до шосе замести сліди від коліс. Потім він наповнив бак бензином з запасних каністр, йому все ще було холодно, і він відкупорив пляшку ямайського рому, який міг пити, як воду. Цей напій добре пасував до свіжого терпкого морського повітря. Якобс довго плавав на морі й тільки в останні роки взяв курс на сушу. Північне море, Ельба, Гафель, Шпре, гараж «Зюд-вест» – ось етапи його шляху. Чим більше віддалявся він від моря, тим слабшим ставав у нього потяг до алкоголю; лишились тільки шалені приступи гніву і колекція добірних лайок. Однак ледве він потрапляв у царство солоних вітрів, до нього знову поверталися давні смаки.

Бос заткнув пляшку. І тут же почув на шосе тріскотню важких мотоциклів, що пролетіли мимо. Якобс кивнув і в задоволеній посмішці вищирив свої жовті конячі зуби. Потім він заліз у машину і витяг малярний пульверизатор, балон якого був наповнений нітролаком кольору беж. Задзижчав підключений до акумулятора електромоторчик; він всмоктував повітря, стискував і подавав його шлангом у пульверизатор. Якобс працював швидко і не особливо старанно, щоб не виснажити акумулятора. Незабаром «крейслер» з сірого перетворився на бежевий.

Якобс відійшов убік і подивився на свою роботу. Лак покрив машину нерівномірно, деякі місця зафарбувались надто слабко, з інших сльозами збігав лак. Проте зараз важливо було змінити загальне враження. Якобс склав своє знаряддя, сховав у багажник і почав міняти номери. Раптом його занудило: здавалось, хтось стиснув рукою шлунок, ніби губку. Він почав блювати, зблід і застогнав. Якобс знав, що це не ром, а запах лаку. Він користувався лаком, з яким звичайно працюють тільки у масці.

Годинник показував чверть на п’яту, коли «крейслер» з тихим гарчанням рушив з місця. Легкі піщинки завихрились з-під його коліс.

За Анкламом Якобса чекала неприємність. Машина наближалась до перехрестя доріг № 109 і № 111. Вони перетиналися майже під прямим кутом, і жовті таблички вказували чотири напрямки: «Грейфсвальд – 18 км», «Ярмен – 21 км», «Анклам – 18 км», «Вольгаст – 13 км».

Якобс відразу побачив, що попереду щось не гаразд, хоч сутінки швидко густішали. Він прийняв ногу з педалі акселератора і стишив хід. Посеред перехрестя під дороговказом стояли два поліцаї у блакитній формі. Їхній мотоцикл тихо стугонів на холостому ходу. Поліцаї підняли вгору круглий червоний щиток.

Якобс з задоволенням відзначив, що карабінів у них немає. Якусь мить він вагався, потім вирішив зупинитися. Ром надавав йому сміливості і самовпевненості.

Він зупинився і показав документ на ім’я Михайла Корніловича Батуріна. Джонні Літт виготував його колись про всяк випадок.

На думку йому не спадало жодне російське слово, і Якобс мовчав. Говорити ж на німецькій мові з російським акцентом він не здогадався. Він надав своєму обличчю суворого замкнутого виразу.

Вахмістр повернув йому посвідчення і ввічливо подякував. Якобс кивнув… і раптом помітив, як вираз обличчя у поліцая змінився.

Погляд вахмістра прикипів до нікельованої ручки. На сріблястому блискучому металі виднілись сліди бежевої фарби. Тепер він відчув і легкий запах лаку. Машина недавно і, видимо, наспіх перефарбована! Серед прикмет зазначалося; темний чотиридверний лімузин «крейслер». А перед ним стояв бежевий чотиридверний лімузин, здається, радянської марки. Але чи справді це так? Шкали на щитку приладів не було видно, і не можна було розібрати, чи на російській мові там позначення… а той, що сидів у машині, кивнув йому і втупився в нього поглядом…

І тут на дискові заднього колеса поліцай помітив злегка зафарбовані опуклі слова – «New-Yorker». Рука його ковзнула в кобуру. Тієї ж миті товсті сірі шини з вищанням закрутились, розкидаючи навколо гравій, і машина, збивши з ніг другого поліцая, рвонулася вперед. Вахмістр прицілився у шини і вистрілив, раз, вдруге, втретє…

Лімузин звернув праворуч у напрямку Вольгаста і з пронизливим гулом зник у сутінках.

Одна мить – і вахмістр підскочив до своєї машини.

Як добре, що мотор заведений! Як добре, що це важка п’ятисотка!

Він побачив лімузин уже перед самісіньким Люмансдорфом. Вони промчали селом. Відстань між ними не зменшилась. Лімузин дав протяжний гудок. Поліцай почав доганяти. Враз йому здалося, ніби на дорозі щось блиснуло, – і наступної секунди передня камера лопнула. Мотоцикл покотився в канаву. Спочатку вахмістр не відчув ніякого болю. Схопився. Недалеко виднілися будинки Прітціра. Він побіг. Обличчя заливала кров. Біля телефону він знепритомнів.

Його повідомлення прийшло у Вольгаст з запізненням на чотири хвилини. Бежевий «крейслер» уже проминув міст через Пене і вилетів на Узедом. Слідом за ним негайно було послано кілька мотоциклів. Розташовані поблизу частини морської і прикордонної поліції були підняті по тривозі.

19

На Берлін опускалися сутінки. Засвітилися вітрини, вуличні ліхтарі та неонові реклами. Александер вийшов з електрички у Віцлебені, спустився вниз по Рогніцштрасе і перейшов східно-західну магістраль, яка на цьому відрізку зветься Кайзердам. Праворуч, на кілька метрів нижче, гриміли жовто-червоні поїзди кільцевої дороги. Далі видно було голі кущі, порожні лавки. Почав накрапати дрібний дощ.

Александер підняв комір пальта і прискорив ходу. В нагрудній кишені в нього лежала та маленька записна книжечка, схованку якої описала йому Рут. Непомітно дістати книжечку було нелегко, йому пощастило зробити це після того, як Вольф допитав його і звільнив за наказом Вюрцбургера. Ще важче було тепер вирішити, що робити з нею далі.

Тоненька, завбільшки з поштову листівку, книжечка містила в собі список членів організації. В ній були імена та адреси більш ніж сорока осіб; кожному відводилась окрема сторінка, йому – теж. Якщо він віддасть цю книжечку поліції, його знову арештують і судитимуть. Якщо ж він не зробить цього, то більша частина членів організації з його вини уникне арешту, лишиться непокараною. В його руках доля всіх посередників і довірених осіб за межами Берліна. Все це, мабуть, подібно до його шефа Роберта Шмербаха, люди солідні. Може, навіть займають керівні посади. Він уявив собі, яку шкоду можуть вони ще заподіяти, якщо він приховає книжечку. Ні, робити цього не можна! Він повинен віддати список і разом з тим відповісти за те, в чому винен сам. Комісар Вольф порадив йому негайно ж відвідати криміналрата Горна і розповісти йому все, що знає. Він дав домашню адресу Горна, на Фредеріціаштрасе, і додав, здивувавши цим Александера: «До речі, на вашому місці я ніколи більше не показувався б у президіумі». Ці слова Вольфа ще більше посилили те дивне враження, яке він виніс учора після відвідин західноберлінської поліції. Як сказав йому той високий чин, що знімав у нього показання? «Всю інформацію направляти тільки мені особисто. – А ще перед тим запитав: – Які ваші показання були записані на третьому поверсі? Тільки анкетні дані? Ви знайомі з доктором Горном?» З усього цього Александер зробив висновок, що в західноберлінському президіумі кожен проводить свою власну політику. Але це його не обходить, це не його справа. Він уже наважився, не пощадивши себе, допомогти знищити всю організацію; зараз це була єдина його мета.

Александер звернув ліворуч, на Фредеріціаштрасе, і пішов по ній, придивляючись до номерів будинків. Все ще сіявся дрібний дощ. А чому, власне, Рут цікавив список членів організації? Її імені в ньому не було. Після звільнення вона відразу ж поїхала додому. Скидалось на те, що її справді, як вона й говорила, хитрістю заплутали в цю справу, і вона зовсім не винна. А може, її батько?.. Рут викликала в Александера велике співчуття, і він вирішив згодом з’їздити до неї і запропонувати їй свою допомогу.

Ось нарешті й потрібний номер. Він піднявся на п’ятий поверх і, важко дихаючи від хвилювання, натис на кнопку дзвінка. Деякий час ніхто не відчиняв. Александер подумав, що криміналрат, може, ще не повернувся з роботи. Він подзвонив удруге і почекав. Цього разу двері відчинилися скоро: перед ним стояв комісар Вольф.

– А, це ви. Ну, заходьте!

Він провів його в невеличку кімнатку і ненадовго – як сказав – залишив самого. Александер оглянув кімнату: темні масивні меблі, шкіряні крісла, велика книжкова шафа з різьбленими колонками, мармурова чорнильниця, попільничка, прес-пап’є. Всі ці речі, певно, стояли колись у значно просторішій квартирі. Між двома картинами в широких розкішних рамах був пришпилений невеличкий аркушик, схожий на вирізку з журналу. Александер підійшов ближче. Зверху було написано: «Судова статистика Західної Німеччини за тисяча дев’ятсот п’ятдесятий рік». Він машинально почав читати окремі графи: «Насильство і погрози по відношенню до службових осіб; порушення недоторканності помешкання; образи; вбивства; легкі тілесні ушкодження; розпуста; згвалтування; великі крадіжки; розтрати; шантаж; переховування; обман; підробка документів; матеріальні збитки; службові злочини; порушення автотранспортних законів…»

Цифри й літери розпливалися в нього перед очима. Він уяснив собі тільки результат: протягом одного року до судової відповідальності притягнено майже один процент населення! «Цілий процент!» – з жахом подумав він. Поряд мелодійно задзвонив годинник. З сусідньої кімнати почулися приглушені голоси. Може, не слід було приходити сюди?.. Хто тримає у себе в кімнаті такі страшні прикраси, у того, певно, немає душі. Ще є час втекти звідси…

Мов зацькований, Александер оглянувся навкруги: масивні речі в напівтемній кімнаті гнітили його. Здавалося, вони підступають до нього, немов хочуть повалитись і поховати його під собою. Він довго стояв не рухаючись.

Дзвін годинника все ще тремтів у повітрі, відбившись луною в склі книжкової шафи. Александер заспокоївся; внутрішня боротьба, яка точилася вже кілька годин, виснажила його, і в душі в нього все перетліло на попіл. Безперервний натиск подій підірвав його здатність мислити, ослабив силу волі; час від часу в нього паморочилось у голові. Він заплющив очі, але настирлива думка про меблі, що валяться на нього, знову зринула в умі. Він бачив дивні картини і чув знайомі голоси. «Я така вдячна тобі, – шепотіла якась дівчина, він не міг розібрати, це Рут чи Брігітта, – ти, у всякому разі, поводився правильно». Шерц говорив посміхаючись: «Ви кажете, що це не весело – знищити когось. Можу вас запевнити: ще менш приємно, коли знищать тебе самого». Людина з сивим волоссям заступила Шерца і просичала: «Інформувати про все мене особисто». А Кросбі розповідав з гримасою на обличчі: «Чотири тисячі brassieres, panties, slips, away, пропали, вкрадено, – boy, boy, boy!» Шеф лютий, кричить: «Кросбі, go to hell you son of a bitch!» – «Ви до мене? – спитала дівчина в плащі. – А можна подивитись, що там у вашій записці? Ах, це ви. Не смійтеся, будь ласка; нічим кращим я зараз не можу вас почастувати». – «Моє прізвище Копш, – промовив хтось, – не треба так гарячитися. Це був, так би мовити, екзамен». – «Це надзвичайно важливо. Інформувати про все мене особисто!» – знову почулося йому. І тут же пролунав голос Шерца: «Юній дамі нічогісінько не загрожує! Невже вам хочеться дістати півфунта свинцю в живіт?» Руді Якобс вищирив свої жовті конячі зуби: «Ми маємо одержати від вас ще п’ятсот доларів. Це не іграшки!» – «Ви маєте мене за якесь чудовисько, – сказав Шерц на диво приємним голосом. – 3 часом ми краще взнаємо й оцінимо один одного». – «Охоче допоможу. Але як?» – оскалилось чисто виголене обличчя Кросбі. А хтось пояснював йому: «Сі-ай-сі – Counter Intelligence Corps – американська контррозвідка. Чули про таке?» – «Мауbе». – «Ви б краще не носили з собою таких речей, – це знову був голос Рут, – а то вас ще колись за це арештують!» – «Як ви можете говорити так, коли я вже спав у вашому ліжку», – запротестував Александер. «За це ви одержували долари, – сердився Кросбі. – Besides, ти не працював на нас, ти робив banknotes, оті кляті банкноти, Джонні!» – «Кажіть усю правду, – заклинала його людина з сивим волоссям, – інформувати про все мене особисто!»

Александер злякано кинувся. Перед ним на столі горіла лампа; темні меблі вже не здавалися такими зловісними. Двері, мабуть, були відхилені, бо він виразно чув два голоси.

– Наш головний свідок, здається, заснув, – упізнав він голос комісара Вольфа. – Важко повірити в таку підлість, пробачте мені на слові, – продовжував він, видимо, почату раніше розмову, – але інакше цього не назвеш! Якщо дозволите дати вам пораду – не подавайте у відставку, пане криміналрат. Боріться. Можете розраховувати на мою цілковиту підтримку!

– Мені дуже приємно чути таке від вас, дуже приємно, дорогий колего, – відповів втомлений глухий голос, – але з цього нічого не вийде, повірте мені.

– Ви вважаєте, що він надто міцно сидить на своєму місці, так? Безперечно. Боротьба буде нелегкою. Але разом ми переможемо, я в цьому твердо впевнений. Історія з Шенцліном скрутить йому в’язи. Приховати важливі показання – це вдесятеро важча провина, ніж те, що закидають вам. Не будемо здаватися, хоч би там що! Треба вивести весь цей набрід на чисту воду!

– Я вже написав, колего Вольф.

– Що? Заяву про відставку?

– Так.

– Ви ще подумайте. Я дуже прошу вас від імені нашого відділу. До речі – наш відділ. Я, очевидно, теж впав у неласку: мене переводять. Знаєте куди? В комісаріат у справах садових крадіжок. Моє шанування! Так я їм і бігатиму за вкраденими поливальницями чи падалицею! Якщо йдете ви, тоді піду і я. Тоді я піду неодмінно.

– Я… я, на вашому місці, цього не робив би. У вас сім’я.

– Ваша правда. Тому вам треба залишитись. Інакше я просто не зможу там працювати. Мене вже й так частенько нудить – пробачте на слові. А зараз я піду. Поговоріть, будь ласка, докладно про все з Шенцліном, тоді побачите, як наш шеф наставив нам носа.

Він вийшов. За ним грюкнули двері, і через хвилину в кімнату зайшов блідий сивий чоловік в окулярах з чорною оправою. Він чомусь був у пальті і в руці тримав капелюха. Александер підвівся. Очевидно, це доктор Горн.

– Добривечір, – машинально промовив криміналрат і впустив з рук капелюха. – Як ви сюди потрапили?

– Пане криміналрат…

– Сідайте, – кивнув йому Горн, – забув ваше ім’я… але це не так важливо, – він відхилився на спинку крісла. – Ви хочете мені щось розповісти, але, боюсь, це не становить особливого інтересу – вже не становить… Ви бачили коли-небудь комісара Ірінгса? Ні?.. А адвоката Рудольфа Крамера? Він, здається, ще називав себе доктором Шерцом.

– Шерца я знаю. Востаннє я чув його голос сьогодні вранці годині о десятій.

Горн схилився вперед, руки в нього тремтіли. Він попросив докладно описати йому Шерца, але, здавалось, майже не слухав. Він неуважно кивав головою, його землисте обличчя нервово посмикувалось.

– Ви знаєте й Зіррінгауза, Георга Зіррінгауза?

Александер сказав, що не знає.

– Ви сиділи в підвалі разом з його дочкою. Вам це відомо? Він… він помер. Георг помер. Ви розумієте? Цього не можна зрозуміти. Веронал, пане, така приємна річ… – прошепотів він ледь чутно, так, що важко було розібрати, – здається, у мене теж десь лежить у тумбочці одна трубочка… – він тихо засміявся, і в Александера мороз пішов поза шкірою. – Можливо, мій сусід з триста вісімдесят першої кімнати матиме роботу… – Горн замовк і невидющим поглядом дивився просто перед себе. Очі в нього блищали, як у божевільного. Щось стисло Александерові горло.

– Що… що це я тут наговорив… ви не звертайте уваги… пане… пане…

– Шенцлін, – здавленим голосом сказав Александер і підвівся. – Пане криміналрат, я прийшов до вас, щоб віддати вам записну книжку, яку я знайшов у бібліотеці вілли. Тут список членів банди Якобса…

Горн мовчки простяг руку. Він перегорнув усі сторінки книжечки, навіть придивився до неї біля лампи і повернув Александеру.

– Здається, ви маєте рацію, пане Шенцлін. Це справді схоже на список. Ось вам моя порада: підіть з нею в президіум народної поліції. Всі зазначені тут адреси, які не відомі нам, – це адреси з східної зони. Ви не знаєте, як туди пройти? Я… я поясню вам…

20

Якобс ввімкнув фари. Їх світло ковзнуло по лісу і піщаних дюнах – дикому безлюдному ландшафту. Він не знав цієї місцевості, але орієнтувався з допомогою карти – поруч з ним лежав розгорнутий атлас. За Цемпіном вліво відходила бетонована дорога, що вела до узбережжя. На повороті фари освітили облізлу табличку. «Увага! Заміновано! Прохід заборонено!» – прочитав Якобс і зітхнув з полегкістю: він не збився з шляху. Під час війни тут був випробний полігон ракет «фау», від шпигунів і диверсантів він був захищений мінним поясом. Тоді ж проклали й бетоновану дорогу, по якій зараз їхав «крейслер». Вона доходила майже до моря. Там, де її уявне продовження перетинає берегову лінію, і знаходилось домовлене місце зустрічі.