Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 17 страниц)
Розділ третій
1
На відстані добрих десяти хвилин ходьби від станції метро «Аеропорт», недалечко від межі районів Кройцберг і Темпельгоф, на східному боці Фрізенштрасе стоїть похмура споруда з червоної цегли – великий триповерховий будинок з круглою вежею на фасаді, огороджений залізною решіткою.
Це головний штаб західноберлінської поліції. Всередині він має менш імпозантний вигляд: побілені вапном стіни, вичовгані ногами сходи, широкі, вимощені кахлями коридори, в яких ніби чогось не вистачає… а справді, пірамід для гвинтівок! Їх прибрали, коли передавали поліції цю колишню кірасирську, а потім авіаційну казарму.
В тій частині будинку, де містяться відділи департаменту «К» (кримінальна поліція), на третьому поверсі є кімната № 379. На дверях пришпилено папірець: «Вхід через кімнату 380». Обидві ці кімнати займає відділ ХІІ-а – відділ у справах крадіжок із зломом.
У 379-й кімнаті в понеділок уранці відбувалась нарада. Спочатку в ній брали участь тільки доктор Горн і криміналкомісар Вольф – високий, квітучого вигляду чоловік з широко поставленими очима і енергійним засмаглим обличчям. Вольфу був сорок один рік. Він носив костюми спортивного крою, кохався в автомобілях і любив розповідати двозначні анекдоти.
Криміналрат Горн у неділю ввечері після телефонної розмови з Вольфом зразу ж попрощався з своїм другом Зіррінгаузом і поїхав додому. Довго сидів він у своїй холостяцькій квартирі біля каміна й думав. Якщо дійсно злочинці, які зламали сейф у Потсдамі, – це ті самі, що обікрали Комерційний банк, то нарешті він натрапив на слід, має якусь вихідну точку. Горн був певен, що той власник гаража причетний до потсдамської справи. У викрадення він не вірив, бо всі відомі йому досі випадки такого роду рано чи пізно виявлялись газетними вигадками або карними злочинами. Але чи має він право скористатись з даних народної поліції? Коли щось піде не так, він матиме неприємності з начальством… Звичайно, якщо він досягне успіху – переможців не судять…
Службові справи переплутались з політикою, і доктор Горн вперше за свою довгу кар’єру не знав, на яку ступити. Нарешті він вирішив, що доручить двом своїм підлеглим – криміналкомісару Вольфу і криміналсекретарю Ульману – зробити неофіційний візит НП і особисто все перевірити. Тоді буде видно, що робити з цим целендорфським власником гаража.
І от нарешті Вольф повернувся і збирався доповісти про результати. А криміналрат Горн уже знову почав сумніватись, чи правильне було його рішення. Він у глибині душі сподівався, що народна поліція не сповістила нічого нового. Тоді не було б чого боятись.
– Ні, пане криміналрат, НП не чинила ніяких перешкод, – сказав у цю мить Вольф. – Мені дали змогу спокійно все оглянути. Чиста робота. Безумовно, спеціалісти. Я особисто твердо переконаний: це ті самі хлопці, що обчистили Комерційний банк.
– Але ж і темпи! За неповних дві години…
– Та їм довелось не дуже важко, сейф застарілої моделі. Труднощі для них становив тільки бетонний прошарок. Крім того, в приміщенні величезні вікна, від підлоги до самої стелі: типова лабораторна будівля. Знаєте, коли там щось вибухне, – шибки повилітають, а все інше стоїть собі. Дуже практично, тільки не для зломщиків з ацетиленовим різаком: знаєте ж, яке в нього полум’я. Так наші панове, звичайно, все це врахували і привезли з собою достатню кількість чорного паперу. Приблизно за півтори години, – по-моєму, не більше, – вони упоралися з сейфом і добрались до його вмісту.
– Так швидко? Я думаю, близько двох годин…
– Та їм, можна сказати, не пощастило. Бо коли вони залізли в сейф, на них чекало велике розчарування. Сейф був порожній. Якихось там кілька папірців, що були їм зовсім ні до чого. Можна собі уявити, які в них були при цьому кислі пики.
– Ну, ну, далі, – нетерпляче промурмотів Горн, що ждав серйозної новини, яка дала б йому змогу виправдати свої самовільні дії.
– Потім вони знайшли маленький сейф, вмонтований у стіну. В цьому сейфі й зберігалась виробнича документація. Він мав усього тільки шестиміліметрові стінки. Можна було просто виламати дверцята, але той сейф зв’язаний з металевою арматурою стін, удари пролунали б на весь дім, і їх, напевне, почули б вахтери з заводської охорони. Тому наші молодці знову запалили різак і на цей раз упорались ще швидше. За якихось десять хвилин, – я так думаю, – вони добрались до папки. І в цю мить – хвилин за десять до дев’ятої – їм перешкодили. Поліцейський патруль… ну, я на цьому не буду затримуватись, для нас тут нема нічого цікавого. Мабуть, ті, що стояли надворі на чатах, попередили їх. Втекли вони неймовірно швидко, бо коли народна поліція через чотири хвилини зайняла будинок, там уже нікого не було. При цьому хлопці, видно, страшенно квапились, бо порушили, так би мовити, верховний принцип усіх зломщиків.
– Що ж це, по-вашому, за принцип?
– Не залишати на місці злочину нічого принесеного з собою.
Доктор Горн уже не міг стриматись.
– Ви щось знайшли, Вольф?
– Та, на жаль, небагато. Клапоть чорного паперу. Видно, відірвався, коли папір зривали з вікна. Якщо на ньому не знайдеться відбитків чиїхось пальців, пане криміналрат, то ми спіймали облизня. Бо більше не лишилось нічого, абсолютно нічого. Вони, звичайно, працювали в рукавичках… я не знаю, за що тоді можна буде вчепитись.
– Ну, в нас усе-таки є ще автомобіль номер КВ 097–345. Він учора о сьомій годині вечора виїхав з Берліна через міст Глініке. Постовий шупо абсолютно точно пам’ятає, що в ньому їхало троє чоловіків. За дві години машина повертається, – ви ж самі мені дзвонили, – але в ній уже їде тільки двоє. Всім зразу спадає на думку викрадення, вранішні газети теж уже сьогодні писали щось подібне. Але це дурниці: народна поліція мала серйозні підстави цікавитись тією машиною. Де ж тоді третій? Що він, поїхав у Потсдам вирізати собі апендицит? Варто було б з’ясувати! А потім оцей збіг часу! Це ж ті самі дві години, на протязі яких зламано сейф.
– Може, так, пане криміналрат, а може, й ні. Цей Якобс, чи Якоб, чи як там його – у нього ж власний гараж у Целендорфі і грошей, напевно, як полови. З ним треба бути дуже обережним, бо він найме собі доброго адвоката і такий розпочне процес, що ми й на своїх місцях не всидимо.
– Ваша правда.
– Я твердо переконаний, що в нього є алібі. І нам його доведеться ще перевіряти. Причому ми нічого не вияснимо.
– Гм… Значить, ми застряли. Якщо ваш темний папір не проллє світла на всю справу. – Горн засміявся – чи то з свого власного дотепу, чи то в нападі гіркого гумору, його підлеглим був знайомий цей сміх; він аж ніяк не означав, що Горн здався, якраз навпаки…
– Нехай колеги з восьмого поквапляться… А ви тим часом розкажіть, що там з тим мотоциклістом, який учора ввечері…
– Темна справа, пане криміналрат. Він не спинився на вимогу патруля. НП прострелили йому камеру, він перекинувся, схопився, почав відстрілюватись, поранив одного поліцая в руку і сам дістав кулю в лоба. Все це відбулося в лісі на південний захід від станції електрички «Ванзе». Впізнати труп не вдалось, його тепер десь виставлено в моргу для огляду. Документів при ньому не було ніяких. Про те, що він причетний до цієї історії, говорить тільки один факт: на багажнику в чемодані знайшли маленький ацетиленовий різак з усім приладдям.
– Причетний – це надто м’яко сказано. Він був членом банди. Правда, скоріш за все, рядовим. Але що мені тут не подобається, так це…
Доктора Горна перебив стукіт у двері. Ввійшов третій офіцер відділу XIІ-а, криміналсекретар Ульман, якого Горн теж посилав у НДР. Років двадцяти восьми, з випещеним рожевим обличчям, круглими голубими очима і ріденьким волоссям, він скидався на тільки-но викупане немовля. Ульман приїхав прямо з місця аварії на шосе № 2.
– Прошу, любий колего, – не приховуючи нетерпіння, сказав доктор Горн, – сідайте й розповідайте.
Ульман сів і, сповнений свідомості того, що привіз дуже важливу звістку, почав доповідати підкреслено серйозно.
– Випадок дуже дивний, пане криміналрат. Двохсотметровий відрізок шосе всипаний якимись залізними рогульками. Вони лежать…
– Невже! – втрутився Вольф. – Отже, шлях закрито?
– Чому це? Звичайно, ні. – Ульман зніяковіло всміхнувся. – Звичайно, ні. Я не зовсім правильно висловився. Правильніше було б сказати «був усипаний». Рогульки ті вже прибрано, рух припинився тільки на короткий час. Отже, вони лежали…
– Виходить, ви взагалі не бачили їх на шосе?
– Ні, не бачив. Мені про них розказав один народний поліцай і дав одну штуку з собою.
– Що таке? – вигукнув комісар Вольф з удаваним обуренням. – Народний поліцай вам розказує, а ви йому вірите? Ви що, не знаєте, що ці типи завжди брешуть?
Ульман безпорадно всміхнувся.
– Угу, – сказав він, – я думаю, що він таки сказав мені правду. – Він розгублено змовк.
– Пане Вольф! – Доктор Горн докірливо постукав пальцем по столу. Йому це вже було знайоме: щоразу, як тільки Ульман приготує собі красиву промову, Вольф обов’язково починає дражнити його. Але зараз Горнові було не до жартів, йому не терпілось дізнатись, що ж сталось учора увечері на шосе № 2.
– Вони лежали не дуже густо, – продовжував свій рапорт криміналсекретар, – але цього було цілком досить, щоб зробити дорогу зовсім непрохідною для автомашин. Всього знайшли сто сорок штук. Я приніс одну.
Він поліз у кишеню.
– Ось, роздерла мені всю підкладку, погань. Бачите, пане криміналрат, чотири колючки, і як би воно не впало, одна колючка стирчатиме вгору. Кожна рогулька сантиметрів чотири заввишки. Уявляєте, як вона вгризається в покришку? По-моєму, кращого знаряддя для цієї мети й не придумаєш.
– А скажіть, вони були і в кюветах?
– Авжеж, і навіть багато, пане криміналрат.
– Тоді можна з певністю сказати, що їх розсипали на ходу з автомашини. Колего Вольф, ви наш автоспеціаліст. Якої ви думки про технічний бік цієї проблеми?
– Важко сказати, – відповів комісар, – такого я ще не чув. На початку війни, десь у сороковому році, подібні штуки подекуди скидали з американських літаків. Але ті були більші, значно більші. А от як розсипати їх з машини – на ходу, завважте, – так, щоб при цьому свої власні камери… Що ж, мабуть, це можна зробити. Ззаду, в куточку багажника повинен бути вмонтований такий магазин. Припустімо тепер, що магазин цей має відкидне дно, і його можна якимсь чином опускати. На ходу оці… оці штуки висипаються. Кліренс автомобіля становить щось міліметрів двісті. На якій відстані позаду осі вони падатимуть на дорогу – при швидкості, скажімо, сімдесят кілометрів на годину? Це ж можна вирахувати. Ану, колего Ульман, ви ж не так давно з шкільної лави, як я?
– Я спробую, пане комісар, удома…
– Ах, удома! Це ж за формулою gt2 поділене на два, правда?
– Дякую, колего Вольф, досить. У мене таке враження, що ви вважаєте це можливим; цього досить, – зауважив доктор Горн. – Слухаймо далі.
– Отже, – продовжував секретар, – згідно з тим, що мені розповіли, події розгорталися так: народна поліція переслідувала два автомобілі. Обидва вони в Міхендорфі піднялись угору на автостраду. Один з них через кілька кілометрів наздогнали й зупинили. Це був «мерседес-170 5» із східним номером, і…
– Що таке? – перепитав доктор Горн. – Східний номер?
– Добряча машина – цей «170 S», – докинув Вольф. – Усього чотири циліндри, п’ятдесят дві сили, а який хід!…
– Так точно, пане криміналрат. SN 13—2293. Належить одній магдебурзькій транспортній фірмі, по-моєму, «Баум і К°». Номер я записав, а власника…
– Та це для нас не має особливого значення. Як же він пояснив те, що втікав од поліції?
– Цього я не питав. Але він, напевне, якось пояснив, куди і чому він так поспішав. Народна поліція збирається детально розслідувати цю справу. Однак і тепер уже ясно, що злочин вчинили західноберлінці.
– Дивно, дивно, – бурмотів Вольф. – Як на таку собачу погоду, щось дуже багато автомобілів їхало цією дорогою, і жоден з них не має відношення до справи. Крім одного, – а він якраз утік.
– Так, – сказав Ульман. – Він зразу ж з’їхав з автостради вниз – там ясно видно сліди коліс на розмоклій землі, де він переїхав роздільну смугу, – і подався по шосе № 2 в напрямку Галле. Одному поліцаєві, який усе ще переслідував його, він оцими рогульками вивів з ладу машину. Той поліцай лежить у госпіталі, ще легко відбувся, якесь там ребро чи двоє…
– Ну, добре, – перебив його доктор Горн. – Уже дванадцята, давно час що-небудь починати.
Він уже наважився йти раз обраним шляхом до кінця. Нехай його потім лають. Він тільки побоювався, щоб не втрутився криміналдиректор Вюрцбургер і не перекреслив усіх його планів. Тому треба було діяти швидко, щоб просунути справу якомога далі.
– Ви, пане Ульман, – сказав Горн, – зараз же їдьте в Целендорф. Подивіться на карті: по-моєму, найкраще вийти на станції «Ніколасзе». Встановіть, чи має цей Якобс переконливе алібі на час з дев’ятнадцятої до двадцять першої години. Потім поїдете й допитаєте свідків на Фрейзінгерштрасе, щоб уже з тією справою покінчити. Рапорта про вранішню вашу екскурсію писати не треба: це була чисто інформаційна прогулянка в східну зону.
Криміналсекретар попрощався й вийшов.
– Роботи нам навалило по саму зав’язку, – сказав доктор Горн. – Історія на Фрейзінгерштрасе ще зовсім не розплутана, ну і решта все… Я вже звертався до оберкомісара Штромайєра, просив дати нам одного чоловіка; з Вюрцбургером якось би домовились. Штромайєр, звичайно, не дає, каже, що в самого страшенно багато роботи… А любісінько міг би дати. Хоч і Вернера, наприклад.
– Не знаю, пане криміналрат, той Штромайєр… з ним каші не звариш… – Вольф замовк і спохмурнів. Ім’я «Штромайєр» впливало на нього, як червона хустка на бика. Оберкомісар Отто Штромайєр завідував відділом автомобільних крадіжок і був суперником Вольфа. Коли свого часу переукомплектовували цей відділ, начальник карної поліції висував на посаду керівника відділу Вольфа. Проте туди призначили Штромайєра, який мав протекцію, хоч він, за словами Вольфа, не вмів відрізнити «ганомаг» від «мерседеса».
– Та я знаю, що він вам поперек горла стоїть, – пробурчав Горн, – і взагалі він не дуже приємна людина, але його успіхи за останній час… Декому з нас не завадило б повчитись.
І справді: хоч оберкомісар, вступаючи на нову посаду, й не мав достатніх спеціальних знань, з того часу йому, очевидно, вдалося, заповнити цю прогалину – якщо судити з його успіхів. Правда, за останні півроку крива автокрадіжок у Західному Берліні круто полізла вгору. Але й Штромайєр не відставав. Хоч йому й не часто вдавалось схопити винуватців, але майже щоразу він знаходив і повертав власникові вкрадену машину. Часом Штромайєр просто дивував усіх своїми успіхами. Поступово він став грозою всіх західноберлінських автозлодіїв.
У президіумі Штромайєра недолюблювали, проте не могли не визнавати його досягнень. Але, мабуть, тільки працівники його відділу були по-справжньому прихильні до нього. Що ж до комісара Вольфа, то йому була неприємна навіть думка про те, щоб працювати разом з співробітником Штромайєрового відділу. Вже сама присутність такої людини означала б мовчазне визнання достоїнств Штромайєра; це було б нестерпно для Вольфа.
– Може, вдасться перетягти до нас Ірінгса? – сказав він.
Доктор Горн з сумнівом похитав головою. Ірінгс був правою рукою криміналрата Шнабеля – керівника відділу в справах фальшивомонетників. Навряд чи з цього щось вийде… Але ж банда, на слід якої вони натрапили, безсумнівно має справу і з фальшивими грішми. Та й взагалі Ірінгс був вартий того, щоб про нього поклопотатись. І Горн вирішив спробувати.
Через дві хвилини ввійшов вахмістр з VIII відділу. Він приніс картотечний листок, до якого була акуратно пришпилена маленька записочка.
В ній без усяких формальностей, як звичайно в переписці між відділами, повідомлялось: «Переданий нам клапоть чорного паперу, крім кількох старих відбитків, має відбитки пальців Карла-Еріха Йордана, зареєстрованого в нас під № 609/49. Подробиці знайдете в доданій картці, яку просимо негайно ж повернути. Вищезгадані старі відбитки вже не піддаються ідентифікації».
– Чорт забирай! – промурмотів доктор Горн. – Вам таки щастить. Тепер є за що вчепитись! Він зареєстрований тільки в сорок дев’ятому році, значить, безумовно, живе ще в нас. Ох, ці хитруни! Завжди вони надівають рукавички трохи запізно!..
Обидва з великим інтересом почали розглядати особову картку. На ній були наклеєні три фотознімки, що зображували Йордана спереду, справа й зліва. Нижче була формула відбитків пальців і докладний опис зовнішніх прикмет. Далі зазначалось, що Йордан є власником слюсарної майстерні; вказувалась його адреса в Західному Берліні. Наприкінці йшов перелік приводів до суду.
– Малувато, – розчаровано промовив Вольф, – дрібна спекуляція, жодного серйозного злочину… – і злякано затнувся, бо криміналрат раптом з усієї сили вдарив кулаком по столу. Вольф знав, що з ним таке трапляється тільки в нападі шаленої люті. В чому ж річ? Палець начальника весь час тикав в один рядок у самому кінці картки:
«Слідство за браком доказів припинено 24/8 1949. Майстерня й-на ліквідована 15/10 1949. Й. найнявся на роботу в гараж „Зюд-вест“, Берлін – Целендорф, Потсдамське шосе, 1/12 1949».
– Це ж у нашого Якобса, – простогнав комісар.
– Як же нам тепер повернути Ульмана? Коли він поїхав?
– Та вже більше десяти хвилин, пане криміналрат. Нічого не можна зробити, сто чор… пробачте, він уже їде в метро.
– Йому треба двічі пересідати, – вголос думав Горн, – Темпельгоф і Шенберг, може, ми його там ще перехопимо… Можна ж подзвонити на всі станції.
– Краще, тобто я хочу сказати надійніше, було б послати трьох мотоциклістів на станції «Целендорф-Вест», «Шлахтензе» і «Ніколасзе». Він же повинен зійти на одній з них.
– Хіба вгадаєш, що цей Ульман надумає? Може, він зійде аж на «Ванзе». Але знаєте що, колего Вольф, я оце подумав: а навіщо його повертати?
– Так це ж буде для них попередження, пане криміналрат!
– Власне кажучи, ні. Якщо навіть той злочин у Потсдамі дійсно справа рук Якобса, – чого ми ще не довели, – то все одно він добре знає, що ми, по суті, ніколи не переслідуємо за злочини, вчинені в східній зоні. І ніякої підозри в нього не виникне.
Комісар Вольф промовчав, бо він був з цим не зовсім згоден; але, з другого боку, він згадав, що його начальник у подібних випадках раніше завжди мав рацію.
– Це добре, що ми послали нашого Ульмана. В нього така лагідна й щира вдача, що він нікого не може злякати, – вів далі Горн.
Вольф усміхнувся.
– А для вас я маю таке завдання. Візьміть собі після обіду одну з наших машин; зачекайте, я зараз же випишу вам наряд. Ви поїдете до Якобса, – стежити, розумієте? Найміть собі місце в гаражі, тоді ви матимете змогу заходити туди вдень і вночі. Ну, поки що все.
Комісар Вольф устав. Нарада закінчилась, а на нього чекала ще інша робота. Вони потисли один одному руки.
– А я тим часом потурбуюсь, щоб установили нагляд за телефоном Якобса, – сказав на закінчення криміналрат.
2
О третій годині дня маленький ДКВ, за кермом якого сидів Александер, був уже по той бік Везера, між Фільсеном і Сіке, на шосе № 6. Це шосе являє собою довгий ланцюг доріг різної якості, що тягнеться від Герліца через Дрезден, Лейпціг, Ганновер і Бремен аж до Куксгафена, причому слід відзначити одну курйозну обставину: починаючи від Бад-Гарцбурга, «державне шосе» вже має назву «федеральне шосе». Александер звернув на нього з автостради тільки дві години тому.
Поки що все йшло як по маслу. Вони вчора ввечері доїхали до Галле, поставили «крейслер» у якийсь гараж, – Якобсова банда, очевидно, мала зв’язки всюди, – і переночували в автомобілі, з якого було вийняте заднє сидіння. Хоч вони зарились у цілу купу жовтих чохлів з автомобільних сидінь, спати було не дуже зручно: голова впиралась у стінку багажника, ноги – в переднє сидіння. Їх розділяв карданний вал; вони не заважали один одному. Кросбі був цілком стерпним сусідом: він не хропів і спав, як байбак. І все-таки вранці Александер прокинувся втомленим, розбитим; у нього боліли всі кісточки. Дратувало ще й те, що він не міг поголитись.
Далі вони поїхали на гарненькому ДКВ, цілком невинному на вигляд, хоч десь у його надрах, за словами доктора Шерца, були сховані папери, які гарячково шукає поліція. Весело дзижчав мотор. На міжзональному контрольному пункті була тривала зупинка; автомобіль обшукали. Александер під час цієї процедури почував себе не дуже добре, його вчорашнє збудження змінила цілковита апатія, але зовні по ньому цього не було видно. Його підхопила лавина подій, приголомшив шалений темп і весь жах останніх годин: він ніяк не міг зібратися з думками. Страшенно боліла голова. Кросбі, навпаки, був у чудовому настрої: папери в безпеці, з ними вже, напевно, нічого лихого не станеться – і справді нічого не сталось.
За півгодини до Бремена Александер зупинив машину, Кросбі змінив його за кермом. Александер відкинувся на спинку сидіння і спробував заснути. Але це йому не вдалось. Його морозило; він з досадою тер своє звичайно таке гладеньке підборіддя, що зараз було вкрите колючою щетиною.
– Кросбі, – сказав він нарешті. – А вчора ж увечері все висіло на волосинці, правда?
– What’s the matter?[16]16
Що таке? (Англ.)
[Закрыть] Висіло – на волосинці? Nonsense.[17]17
Дурниці (англ.).
[Закрыть]
Александер уже переконався, що з Кросбі по-німецьки не дуже-то поговориш. Але він не міг довше мовчати і трохи згодом повторив спробу, вимучивши такий жарт:
– Ви часом не родич естрадного співця Бінга Кросбі?
Американець вищирився в посмішці.
– Дурниці. Уои are mad.[18]18
Ти здурів (англ.).
[Закрыть]
Розмова так і не зав’язалась, поки Кросбі не почав її сам. Він поліз у кишеню піджака і витяг звідти пляшку з коньяком і пом’ятий конверт. Це був той самий конверт з дальшими інструкціями для Кросбі, якого дав Александерові доктор Шерц. Александер сам віддав його Кросбі учора в Галле.
Американець простяг йому те й друге. Александер маленькими ковточками надпив трохи з пляшки, намагаючись не розлити. Коньяк пробіг по горлянці ласкавим вогником, зігрів і оживив його. Тоді він узяв конверт і запитливо поглянув на супутника. Той кивнув, і Александер вийняв з конверта маленький, складений учетверо аркушик.
Александер весь час думав, що то було щось на зразок «запечатаного наказу». Він любив читати історичні романи і пам’ятав, що власники кораблів часто давали капітанам подібні накази, які можна було розпечатати тільки у відкритому морі. Але, як виявилось, доктор Шерц мав на меті зовсім інше. У листі стояло: «Не спускайте з Шенцліна очей, може викинути якогось коника. Тоді порішіть його. Якщо ж буде триматись добре, дайте йому нашу адресу на Іспанській алеї».
– Ну, що ти скажеш на це, boy? – посміхнувся Кросбі.
Александер не відповів нічого. Ясно, що доктор Шерц написав ці рядки під враженням його вчорашньої відмови. Обережний чолов’яга! Александер зиркнув скоса на свого сусіда. Здоровенний хлопчина; зв’язатись з поліцією ще до Бремергафена навряд чи вдасться. Та й західнонімецька поліція напевне не схоче вжити якихось заходів проти американця. Та ще коли той везе своїм клієнтам виробничі секрети з НДР.
– Look you.[19]19
Слухай (англ.).
[Закрыть] Я не люблю secrecy… як це по-вашому… таємниць, – пояснив Кросбі свій дивний вчинок, – відкриті карти – оце по-моєму. Розкажи, що там з тобою сталось, go on,[20]20
Давай (англ.).
[Закрыть] Александер, old chap![21]21
Друже! (Англ.)
[Закрыть]
Александер не бачив причин, чому б не виконати цієї вимоги. Він розповів свою історію. Американець майже не перебивав його, вислухав усе до кінця, щось пробурчав і зразу ж розповів про себе.
Александер дізнався, що Кросбі поміняв у Штатах безліч професій. Перед війною був власником автокладовища, до того – барменом; ще раніше – десятником на будівництві; все чисто випадкові заняття. Потім, в армії, йому вдалося влаштуватись начальником складу обмундирування. В його розпорядженні була велика кількість черевиків на гумовій підошві, overcoats, haversacks,[22]22
Шинелі, речові мішки (англ.).
[Закрыть] сорочок, штанів та ковдр. Але, крім того, на складі була ще білизна для жіночого персоналу окупаційних військ. Ця остання обставина й виявилась фатальною для Кросбі. Підлеглі йому джі-ай[23]23
Прізвисько американських солдатів.
[Закрыть] дуже полюбляли ці делікатні предмети туалету, бо їхні німецькі подружки особливо охоче приймали такі подарунки, і крали їх у неймовірній кількості. А склад був надто великий, щоб Кросбі міг усе встерегти.
Капітан, його начальник, мало турбувався про те, що робиться на складі. Кросбі робив там, що йому заманеться. Але в обов’язки капітана входило підписувати рапорти про недостачу і складати пояснювальні записки. Втрати в межах сотні не порушували його спокою: Америка багата, нащо хвилюватись. При тризначних числах він звичайно грюкав кулаком по столу і страшенно лаявся, проте на цьому й кінчалось. Але коли одного чудового дня виявилась недостача великої партії жіночої білизни, – кілька тисяч, – терпець йому урвався і він призначив суворе розслідування, результатів якого Кросбі вирішив не дожидатись.
– Тисяча п’ятсот night-gowns,[24]24
Нічні сорочки (англ.).
[Закрыть] чотири тисячі brassieres, panties, slips,[25]25
Бюстгальтери, трико, комбінації (англ.).
[Закрыть] не знаю, як ці штуки по-вашому називаються, – не вистачало, away,[26]26
Геть (англ.).
[Закрыть] пропали, вкрадено – boy, boy, boy! Шеф лютий, кричить: «Кросбі go to hell you son of a bitch!»[27]27
Чорти б тебе вхопили, сучий сину! (Англ.)
[Закрыть]
Слухаючи Кросбі, Александер не міг стримати сміху. Настрій його покращав. Він весь час вважав свого супутника гангстером, а той, виявляється, така ж людина, як і він сам. Війна закинула його в Європу, тут він, звичайно, почав спекулювати – хто ж з американців цього не робив? – спершу сигаретами, потім одягом. Бо цілком вірити його історії, безумовно, не можна було: Кросбі, певна річ, сам приклав рук до тієї недостачі. Нарешті попався і покотився далі вниз. Все це, звичайно, не дуже красиво, але принаймні можна зрозуміти. Александер тепер уже не почував до нього такої антипатії.
А той, власне, цього й домагався. Американець не часто вимовляв слово без якоїсь мети, хіба що напідпитку. Пусті балачки, аби провести час, він вважав зайвою розкішшю. Зараз йому потрібно було порозумітись з своїм супутником – він помітив, вірно зрозумів оцінюючий погляд Александера і не хотів наразитись на якусь неприємну несподіванку.
В душі Кросбі кляв доктора Шерца, що приставив до нього наглядача; така, на його думку, була роль Александера в цій виставі. І все ж він мусив визнати, що доктор Шерц чудовий режисер. Навіть він сам, Лью Кросбі, не зумів би краще.
Дальший хід операції було сплановано так. Місцем передачі документів мало стати одне добре відоме Кросбі кафе в Бремергафені. Крім людини, якій треба передати папери, повинна була прийти ще четверта особа – гамбурзький агент організації, особистий друг доктора Шерца. Цей чоловік повинен був зайти з грішми в туалет, звідки він ніяк не міг вийти непомітно для своїх спільників. У цій досить непідходящій обстановці – але іншого виходу в них не було – він повинен був виконати над доларами певну таємничу і в той же час досить примітивну операцію і зробити з них два пакети – один для Кросбі, а другий для Александера. В кожному пакеті буде шістсот стодоларових банкнот, препарованих таким чином, що один окремий пакет не має ніякої вартості, а обидва разом становлять шістдесят тисяч доларів. Потім Кросбі й Александер повинні будуть поодинці повернутись до Берліна, причому в завдання гамбурзького агента входило простежити, щоб вони їхали дійсно поодинці. Александер поїде поїздом до Ганновера, а звідти вилетить літаком у Берлін. Тільки коли звідти повідомлять про його прибуття, агент відпустить Кросбі. Чорти б його вхопили, хитро придумано! Все це, звичайно, йому вже знайоме, це система трикутника, за якою він працював уже не раз, але тут, у Germany,[28]28
Німеччина (англ.).
[Закрыть] це новинка. Німецькі бізнесмени роблять великі успіхи.
Показались перші будівлі Бремена. Кросбі згадав, що йому наказували подзвонити перед Бремергафеном докторові Шерцу – сповістити про хід операції і в разі потреби дістати нові директиви. Це можна було зробити тут.
Коли машина спинилась біля поштової контори, Александер підхопився з місця. «Виходить, я все-таки спав – хоч хвилин десять», – подумав він. «Пах-пах-пах-пах-пах», – стугонів мотор. Кросбі орудував «тростинкою» – так водії зневажливо називають важіль передач ДКВ. «Пах-пах-пах-пах-пах…» Кросбі виліз з машини і пристукнув дверцята.
– Just a moment![29]29
На одну мить! (Англ.)
[Закрыть] – крикнув він на бігу і вскочив у двері пошти.
«Звичайно, ключ від запалювання взяв з собою, – подумав Александер. – Само собою зрозуміло, адже в машині сховано папери вартістю шістдесят тисяч доларів. Якби в мене було хоч трошечки більше енергії… трошечки більше мужності…»
3
Від Потсдамської площі, де сходяться кордони секторів у центрі Берліна, починається ланцюжок вулиць, що тягнеться на південний захід: Потсдамерштрасе, Гауптштрасе, Рейнштрасе, Шлосштрасе, Унтер ден Айхен. За містом, у Целендорфі, він переходить у Потсдамське шосе, що від Ванзе під назвою Кенігсштрасе веде на захід, через міст Глініке, до Потсдама. Перед мостом величезний щит повідомляє: «Now you are leaving American sector»,[30]30
Зараз ви залишаєте американський сектор (англ.).
[Закрыть] – тут, перед першими будівлями Потсдама, пролягає міський кордон Великого Берліна.
Коли Якобс свого часу вирішив купити ділянку землі в Целендорфі, він спершу уважно вивчив місцевість. При цьому він встановив, що весь потік автомашин у західному напрямку йде по Потсдамському шосе – чудовій двосторонній асфальтовій дорозі. Тільки машини, що їдуть у Шарлоттенбург, в англійський чи французький сектори, звертають на шосе Афус.
Тут, правда, вже існував заклад, подібний до того, який хотів влаштувати Якобс: «Західна автоплощадка – місця для стоянки автомобілів, ремонтна майстерня, ресторан. Телефон 34-35-78. Площадка охороняється». Якобс зайшов туди, випив кухоль пива. Те, що він побачив, викликало у нього тільки зневажливу посмішку: ці люди не становлять для нього небезпеки. Бо, звичайно, велика різниця – чи пропонується стоянка з охороною, чи гаражі; один сорт бензину чи три; брукований в’їзд чи асфальтований двір. Неонова реклама вночі мала довершити розгром конкурента.
Взагалі Якобс не міг похвалитись фантазією, навіть у грошових справах. Але тоді його окриляла надія заснувати легальне, чесне підприємство і зажити спокійно. Як і більшість шахраїв, Якобс улітку сорок восьмого року вирішив, що тепер треба стати чесним, якщо хочеш добре заробляти. Але скоро він зрозумів, що помилився. Він не зважив як слід своїх фінансових можливостей і надто широко розмахнувся з підприємством: дві третини обладнаних за останнім словом техніки гаражів подовгу стояли порожні, транспортна контора теж не мала чого робити, і тільки продаж бензину давав зиск. Тут прибутки справді були чудові, але Якобс розумів, що так він мільйонером все одно не стане. І він вирішив знову зайнятись своїм старим ремеслом. Це була справа хоч і рискована, але вельми прибуткова, якщо правильно за неї взятись. А він тепер мав багатий досвід, капітал, автомобілі і ще деякі переваги над іншими бандами.
