Текст книги "Гараж пана Якобса"
Автор книги: Вольфганг Шрайєр
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц)
Його ділянка була приблизно чотириста метрів завдовжки і шістдесят завширшки і лежала перпендикулярно до Потсдамського шосе. Край дороги стояли бензоколонки, за ними простягся в глибину довгий двір, з обох боків якого тяглись ряди гаражів. Посеред двору стояв одноповерховий будинок, який називали конторою. В кінці двору був великий спільний гараж, поставлений упоперек. За ним починався сад. Цей сад і вілла, що стояла в ньому, також належали Якобсу.
Вілла була велика, простора. Вона не підлягала реквізиції, бо це була надто дорога житлоплоща. Тому Якобс міг жити в ній сам. Але він так не зробив: тут жили більшість працівників гаража. Це був особистий внесок Якобса в пом’якшення житлової кризи в Берліні.
Приватні кімнати Якобса – він займав їх тільки дві – були на другому поверсі. В одній з цих кімнат – просто і водночас вишукано обставленому кабінеті – у понеділок після обіду сидів сам Якобс, а навпроти нього – молодий чоловік на ймення Боббі Копш. Крім них, у кімнаті була ще секретарка – дівчина років двадцяти, її трохи бліде обличчя, обрамлене темними довгими кучерями, було на диво вродливе; воно мало ту справжню принадність, якої не можуть дати пудра й губна помада.
Рут Дойчман працювала тут недавно – всього кілька тижнів. Вона під керівництвом доктора Шерца вела ділове листування гаража. Рут була єдиною жінкою в гаражі «Зюд-вест». Взагалі жінці неможливо було влаштуватись на роботу в Якобса: він був переконаний, що дев’яносто процентів усіх невдач у його ремеслі трапляється через жінок. Твердження дещо перебільшене, але зерно істини в ньому є.
Та на цей раз Якобсові довелось поступитись своєю волею, і на те були дві причини. По-перше, доктор Шерц гаряче рекомендував «дівчинку» і наполіг на тому, щоб справа була винесена на «вузьке коло» – комітет, до складу якого, крім Якобса, належали ще троє найвидатніших членів, організації. А коли дійшло до голосування, на сцену виступила друга причина: доктор Шерц і його друг Джонні проголосували за, а незламна єдність протилежної партії, до якої належали Якобс і Боббі Копш, розкололась. Боббі бачив Рут; цього було досить. Він забув свою собачу відданість дядькові, і все пішло так, як намітив доктор Шерц.
Проводячи тут щодня по вісім годин, Рут усе ближче й ближче знайомилась з своїми товаришами по роботі, і було ясно, що рано чи пізно вона повинна догадатись, що собою насправді являє гараж «Зюд-вест». Але до якоїсь серйозної розмови з цього приводу ще не дійшло. Доктор Шерц якось сказав Якобсові: «Зачекай трохи, Руді, я її поступово приручу. З такими речами не можна поспішати. Колись вона ще стане нам у великій пригоді. Бувають ситуації, коли жінка просто необхідна. Я, звичайно, маю на увазі ділові ситуації». Якобс жартів не розумів, він тільки опустив куточки губів і щось зневажливо буркнув.
Копш, маленький чоловічок з неприємним, блідим, прищуватим обличчям і неспокійними очицями, нікому й нічому не вірив.
Він почав свою кар’єру багато років тому, ще підлітком, у ролі провокатора. Ватага злодіїв, які промишляли на ярмарках і товчках, платила йому за те, що він зачіпав і ображав перехожих. Коли хтось давав йому ляпаса, – а Копш діставав їх тоді немало, бо це було його ремесло, – виходили на сцену інші, в ролі захисників: вони били й обкрадали намічену жертву. Згодом Боббі торгував порнографічними книжечками; більше він ні на що не годився, хіба що на кишенькові крадіжки. А такими речами Якобс не займався: не буде ж акула роззявляти пащу на маленьку сардинку. Але Боббі був небожем Якобса, і, по суті, єдиною людиною, на яку той міг цілком покладатись. Якобс знав, що підлеглі люблять його, але недовіра його ніколи не спала. Він використовував Боббі як домашнього шпигуна. За це той користувався необмеженим довір’ям шефа. Тільки це виняткове становище й надавало Боббі якоїсь ваги. В інших обставинах він через брак видатних кримінальних талантів був би приречений пасти задніх.
Копш був твердо переконаний у тому, що Рут – коханка доктора Шерца або от-от стане нею. Хоч це зовсім не відповідало дійсності, так думали всі. Боббі дуже дивувався поганому смакові Рут, – він належав до тих надто самовпевнених молодиків, які людей, старших за сорок років, уже не вважають небезпечними суперниками, – і вирішив відбити її у Шерца. Зусилля його були марні, і він зненавидів мнимих коханців. З них двох він більше ненавидів доктора Шерца, хоч і побоювався виявляти свою ненависть. Але й Рут уже відчула на собі його зубки. Тому вона в його присутності здебільшого мовчала; так було й зараз. І все одно чоловікам було приємно бачити її біля себе: адже вони обидва цілі дні проводили серед самих мужчин. Навіть Якобс уже не міг зовсім обходитись без неї. Він час від часу викликав її до себе; Рут ішла тоді до нього в віллу з своєю портативною друкарською машинкою, і Якобс диктував їй який-небудь папірець, хоч у цьому й не було великої потреби. Адже легальними справами завідував доктор Шерц, що ж до всього іншого, то в них панував принцип: не залишати ніяких слідів.
– А все інше пройшло чисто? – навпростець спитав Боббі, який тільки півгодини тому приїхав з Західної Німеччини.
– Гм… так, – пробурчав Якобс, який сьогодні був у доброму настрої і тому був трохи балакучіший. – Східна поліція хотіла мене вчора арештувати, коли я їздив виручати одного клієнта. Не знаю, що це на них найшло; я ж для них з політичного боку в повному порядку. Сьогодні тут весь ранок було повно репортерів, фотографували мене. – Він самовдоволено посміхнувся. – І поліція вже навідувалась. Зажадали від мене алібі – відносно Потсдама, – додав він тихіше, щоб не почула Рут.
– Ну, в тебе ж воно, звичайно, було?
– Авжеж, було.
– Вони задоволені?
– Моє алібі в порядку.
– Кепські справи, – сказав Боббі, скривившись. Це мало означати лукаву посмішку, але вийшла тільки дурнувата гримаса. – Кепські справи, – коли поліція починає до тебе чіплятись.
– Що ж тут поганого, якщо ти ні в чому не винен, Боббі?
Настала пауза.
– Пане Якобс, мені можна йти в контору? – спитала Рут. – Треба написати ще кілька листів.
– Любовних? – Боббі зморщив своє прищувате обличчя. Рут наче не чула.
– Будь ласка, фрейлейн, якщо у вас є робота…
Рут устала. Боббі дивився їй услід, поки за нею не зачинились двері.
– Шикарні ніжки! – сказав він.
– Не ляпай язиком! – розсердився Якобс. – Завжди у тебе дурниці в голові. Вчора ми вскочили по саму шию. Віллі Ліндау не повернувся. Він віз на багажнику Йорданову машинку. Злапали, напевно. Якщо він розколеться…
– Ну, у Віллі ж є голова на в’язах.
Якобс нічого не відповів. Якби він знав, що Ліндау лежить у потсдамському моргу, в нього було б значно легше на серці. Він сидів мовчки і думав.
– Не дуже розумно з твого боку, шеф, щоразу брати з собою Йордана. Він же й раніше викидав коники, в поліції його… – Боббі підняв свої жаб’ячі лапки, показуючи, що поліція має відбитки Йорданових пальців.
Якобс мовчав. Можна було відповісти, що він це й сам знає, та ким же замінити такого спеціаліста. Але він мовчав. Недавнього доброго настрою наче й не було, а чому – він і сам не знав.
Відчинились двері, і ввійшов доктор Ульріх Шерц. Він мовчки опустився в крісло з сталевих трубок і поглядав то на Якобса, то на Боббі.
– Ну, Уль, що ж ти нічого не кажеш?
– Хлопці! Я не знаю, в чому саме, але в чомусь ми дали маху.
– Як то? – насторожився Якобс.
– Я ідіот, – сказав доктор Шерц.
– Самопізнання… – почав Боббі, але від холодного погляду Якобса йому відібрало мову.
– Що ж трапилось? – Руді Якобс схрестив руки на грудях і приготувався до найгіршого.
Доктор Шерц запалив сигарету. Не тому, що хотів пограти на нервах своїх колег. Просто куріння допомагало йому думати. Він глибоко затягся.
– А от що: у великому гаражі повз мене проходить Йордан. Від нього тхне, як з барила. Я його за комір. Що це таке? В нас напиватись не дозволяється. Він каже, що напився з страху. Чого ж він боїться, питаю. Каже, що помітив, як за ним стежили. Він не зовсім певний, але…
– Delirium tremens,[31]31
Біла гарячка (лат.).
[Закрыть] – докинув Боббі й огидно засміявся.
– Припни язика! – буркнув Якобс. – Далі, Уль!
– Він завжди обідає у ресторанчику, тут поблизу, ти ж знаєш… Там він і помітив. От так.
– Якого дідька він не обідає тут? – похмуро спитав Якобс, наче це зараз було найважливіше. – Що йому, наші страви не до смаку?
– У нього хворий шлунок, а відколи він посварився з Еріхом, тут йому ніхто не хоче варити дієтного.
Шеф замислився.
– Так, по-твоєму, це пов’язано з Потсдамом?
– А з чим же іще? Де це ми промахнулись, я не знаю. Але я зробив ще одну помилку. Я наказав Кросбі, як буде вже на тім боці, ще раз подзвонити нам. Без цього можна було б обійтись. Все-таки можливо, що за нашим телефоном стежать.
– Ну, це вже тобі ввижається, Уль!
– Краще хай тепер ввижається, ніж потім, коли буде пізно. Отже, якщо він дійсно подзвонить, то ви краще полиште цю справу на мене. Я вже подбаю про те, щоб він там швиденько повісив трубку.
Доктор Шерц погасив сигарету і замовк. Якобс і Копш теж мовчали, насупившись: радіти не було з чого.
Боббі напустив на себе вигляд глибокої задуми. Доктор Шерц презирливо дивився на нього – ні для кого не було секретом, що Боббі Копш – великий дурень. Якобс відкашлявся і сплюнув на підлогу.
В цю мить задеренчав телефон. Всі здригнулись і з острахом глянули на маленький чорний апарат, що стояв посеред столу.
Доктор Шерц підвівся.
– Спокійно, панове!
Він узяв трубку. Дзвонили з міжміської станції.
– Розмова з Бременом. З’єдную. Відповідайте.
Шерц затулив долонею мікрофон і тихо сказав:
– Це він.
У трубці клацнуло, потім пролунав голос, такий ясний і чистий, наче говорили з сусідньої кімнати.
– Хто біля телефону?
– Якобс, – сказав доктор Шерц. Він хотів ще щось додати, але голос у трубці випередив його:
– Говорить Кросбі. Все о’кей. За півгодини будемо в Бремергафені, там…
– Добре, добре, чудово, – перебив його доктор Шерц. – Як доїхали? Заглядайте до нас, коли знову будете в Берліні. Я дуже радий, що наші ресори витримали. Щасливої дороги.
– Thank you. Bye-bye![32]32
Дякую. До побачення! (Англ.)
[Закрыть]
Доктор Шерц поклав трубку і обернувся:
– Швидко зметикував хлопець. З цими даними поліція далеко не заїде.
– Так-то воно так, – зауважив Боббі Копш, – але їм могла здатися підозрілою твоя квапливість.
– Може, так, а може, й ні, мій любий. Це була звичайнісінька розмова з клієнтом-американцем, якому ми щось ремонтували.
Він хотів знову сісти в крісло, але тут постукали в двері і ввійшов робітник з гаража.
– Пане доктор Шерц, вас просять у контору. Там прийшов новий клієнт.
– Хай ним займеться фрейлейн Дойчман. Вона ж учора вже робила це сама.
– Пане доктор Шерц, фрейлейн Дойчман просила, щоб ви самі прийшли. Там ще й ревізор з податкового управління.
Шерц знизав плечима і побіг униз по сходах. «Беруться з усіх кінців», – думав він.
4
Увійшовши в контору, він побачив високого усміхненого чоловіка в коричневому шкіряному пальті. В глибині кімнати, за поставленим навкіс письмовим столом, сидів податковий інспектор і димів сигаретою. Добре знаючи, що він – одна з найнепопулярніших осіб у всьому Західному Берліні, інспектор навіть очей не підвів, а тільки пробурмотів:
– Повна ревізія, добродію, може затягтись на кілька днів. Так що ви не турбуйтесь, я вже як-небудь з вашою секретаркою…
Доктор Шерц на нього й не глянув.
– Вольф, – відрекомендувався чоловік у шкіряному пальті. – Маєте мороку. До мене недавно теж завітали. – Він криво посміхнувся: видно, таки справді мав мороку.
– Шерц. У всіх таке. Ці податки нас доконають. Чим можу прислужитись?
– Та в мене машина – маленький форд, я б хотів його поки що поставити у вас.
– Чудово, дуже радий. Я вас зараз запишу..
– Це вже ваша мила панночка зробила.
– От і добре, тоді ми зараз можемо… А де хочете поставити машину? В окремому гаражі чи в спільному? Окремий коштує десять марок на місяць, спільний – тільки шість п’ятдесят.
Комісар Вольф подумав якусь мить і вирішив, що краще буде, коли машину менше бачитимуть. Тому він попросив окремий, заплатив за місяць наперед і одержав ключ. Доктор Шерц захотів сам показати гараж новому клієнтові. Гараж цей був досить далеко в глибині двору, з південного боку. Дорогою зав’язалась звичайна в таких випадках розмова.
Доктор Шерц на всі лади вихваляв гараж: нагадав, що вночі тут стоїть варта, а тому небезпека крадіжки дорівнює нулю.
Вольф здавався дуже задоволеним. Він уважно все оглянув і помітив на побіленій стіні досить уже вицвілий лозунг: «Я над усе люблю автомобіль, бо він відкрив мені Німеччину. Адольф Гітлер». Вольф посміхнувся.
– Видно, старий наці, цей ваш шеф, – сказав він. Звичайно, його це зовсім не цікавило – просто він хотів звернути розмову на підприємство та його хазяїна. Але доктор Шерц не попався на цей гачок, і комісар не наважився пробувати вдруге. Вони повернулись до контори, і Вольф попрощався:
– Ну, до побачення, пане Вітц![33]33
Гра слів. Sherz по-німецьки – жарт, Witz – дотеп.
[Закрыть]
– Шерц, – ввічливо поправив той.
Вольф засміявся. Доктор Шерц теж посміхнувся – мов той прикажчик, що мусить люб’язно схвалювати кожний вдалий і невдалий дотеп свого клієнта, навіть якщо кепкують з нього самого. Доктору Шерцу було неважко грати роль чесного і трохи обмеженого адміністратора гаража, для нього це був свого роду духовний відпочинок. Але сьогодні він був весь час насторожі: йому не терпілось усе вияснити.
Ввійшовши в контору, він навіть не подивився в бік податкового інспектора, що сидів у хмарах тютюнового диму, а зразу ж розгорнув велику реєстраційну книгу. Там було записано номер машини, для якої цей Вольф найняв гараж: КВ 077–123. Охоплений певним передчуттям, Шерц витяг з внутрішньої кишені піджака крихітний синій блокнотик. Трохи погортавши його, він знайшов сторінку, зверху донизу списану номерами автомобілів. Щоразу, коли докторові Шерцу доводилось бувати на Фрізенштрасе, куди він ходив по міжзональні перепустки, він записував номери машин, які стояли у дворі колишньої кірасирської казарми. Поступово він списав дрібнесеньким бісерним почерком цілу сторінку в блокнотику. І тепер його праця дала перші плоди: № 077–123 був там записаний. Отже, це машина західноберлінського карного розшуку.
Доктор Шерц пройшов двором і через великий гараж вийшов у сад. Чорт забирай, видно, справа серйозна. Якийсь криміналіст сказився. А може, це податкове управління?.. Коли той тип прийшов? О пів на четверту. В такий час фінансові інспектори не приходять, вони о четвертій кінчають роботу… Чорт!.. Шерц важко зійшов сходами нагору і ввійшов до кабінету Якобса.
– Руді, тільки що якийсь тип з поліції поставив у нас машину, його звуть Вольф, я довідаюсь, з якого він відділу. Карний розшук зацікавився нами.
Якобс встав і підійшов до вікна. Він кілька хвилин стояв там і дивився на сіре осіннє небо. В такі хвилини ніхто не міг би сказати, що діється в його голові, – навіть доктор Шерц, який вважав себе знавцем людської психології.
– Склич на сьогодні, на сьому годину, – буркнув Якобс, не обертаючись, – нараду «вузького кола». Пункт перший порядку денного – збут банкнот. Сподіваюсь, ти, Уль, маєш що сказати на цю тему. Пункт другий – контрзаходи проти підступів поліції.
Доктор Шерц ледве стримав посмішку. Як це схоже на Якобса! Важливіші питання – на друге місце, аби тільки напустити на себе вигляд зверхньої холоднокровності. А коли обговорення першого пункту затягнеться, то до другого взагалі черга не дійде. Отак завжди. Тактика страуса!
5
Приблизно в цей же час у доктора Горна на столі вже лежав точний запис телефонної розмови Бремен – Берлін.
«Хто біля телефону? – Якобс. – Говорить Кросбі. Все о’кей. За півгодини будемо в Бремергафені, там… – Добре, добре, чудово. Як доїхали? Заглядайте до нас, коли знову будете в Берліні. Я дуже радий, що наші ресори витримали. Щасливої дороги! – Thank you. Bye-bye!»
Доктор Горн підійшов до великої карти Німеччини, що висіла на стіні поруч з планом Берліна. Від Бремена до Везермюнде – двадцять дев’ять кілометрів. Бремергафен лежить зразу за Везермюнде. Розмова відбулась п’ять хвилин тому. Якщо зв’язатися зараз з західнонімецькою поліцією, вона ще встигне затримати машину на федеральному шосе № 6: водієві, за власними його словами, лишалось до Бремергафена ще тридцять хвилин. З них двадцять п’ять були в розпорядженні Горна.
Так, часу у нього на це вистачить. Але все інше… Горн не знав ні номера машини, ні її марки. Тільки ім’я одного з тих, що їдуть у ній, – Кросбі. Криміналрат згадав, що Бремергафен – це американський енклав у англійській зоні, порт, куди прибувають американські кораблі. На шосе № 6, мабуть, завжди повно автомашин окупаційних військ. Якщо західнонімецька поліція захоче перекрити шосе і грунтовно перевірити всі машини, їй доведеться залучити до операції військову поліцію. Для цього треба мати дуже серйозні підстави. А таких підстав не було.
Доктор Горн розумів, який хисткий грунт має під собою його припущення, що тут ідеться про ту саму машину, яка вчора втекла від поліції на шосе № 2. Підслухана телефонна розмова могла бути абсолютно невинною розмовою з клієнтом, подібною до тих, що їх уже добрий десяток лежав у Горна у шухляді. Правда, підозріло те, що ця остання якась ніби зовсім не потрібна. Для чого він дзвонив, той Кросбі? Тільки щоб сказати, що витримала ресора, очевидно, поставлена в гаражі «Зюд-вест»? Це якось не по-американському. Криміналрат говорив собі далі: «Якщо це приватна розмова між добрими знайомими, – вона тривала б довше і тон був би більш дружній. Якщо ж дзвонять у справі – тоді потрібен серйозний привід, якась потреба. А тут ні те ні друге».
Явно відчувалось, що тут щось не чисто; але вчепитись не було за що. Такі історії завжди дратували доктора Горна. Щоб трохи розвіятись, він узяв трубку й подзвонив у податкове управління: спитати, чи почалась уже фінансова ревізія гаража «Зюд-вест», яку він просив провести, йому відповіли, що почалась.
– Я вже говорив вам, пане оберінспектор, – сказав Горн, – мене зараз не цікавлять якісь там дрібні порушення…
– Зате нас цікавлять! – перебив його той.
– …Я тільки хочу знати, чи взагалі підприємство рентабельне. В якому відношенні стоять прибутки фірми до числа працівників, чи нема тут суперечностей. У вас же є дані – тобто в середньому по цій галузі…
– Звичайно, є, пане криміналрат. При таких розмірах підприємства ревізія триватиме два-три дні. Ми перевіряємо грунтовно; тоді майже завжди щось випливе наверх. Саме ці гаражі й бензозаправні пункти купують багато безе.
– Що таке, пробачте?
– Купують багато без запису, б. з., як це ще називається. Тобто вони частину своїх закупок не заносять у книги, щоб приховати від оподаткування прибуток з них.
– Зрозумів. Але завтра, сподіваюсь, уже можна буде спитати про попередні результати? Ваш ревізор уже, мабуть, зможе сказати, наскільки підприємство рентабельне.
– Звичайно, пане криміналрат.
– Дуже вам вдячний, пане оберінспектор. Я пошлю по нього машину.
Докторові Горну було потрібно якомога швидше зібрати конкретні дані: можливо, що йому незабаром заборонять провадити дальше розслідування. Завтра він уже знатиме, чи в Якобса більший штат працівників, ніж потрібно для підприємства, і чи не змушує його економічне становище шукати побічних прибутків. Ще малесенький крок уперед…
– Нічогенька лавочка, – сказав комісар Вольф, що саме ввійшов у кабінет. – Все устатковано цілком по-сучасному. Там, здається, лише кілька старих гаражів. Я на стіні бачив націстський лозунг…
– То не обов’язково давній, – байдуже зауважив доктор Горн. – А взагалі яке ваше враження?
Вольф знизав плечима.
– Важко сказати. Мене прийняв якийсь чоловік, лисий, в окулярах з товстою білою оправою. Намагався говорити по-простацькому, але, по-моєму, інтелігент…
– Нічого дивного – при нинішньому клятому безробітті.
– Ще там у них гарненька секретарка… Чарівна дівчина, пане криміналрат. Гм… Моє загальне враження – негативне. Для нас. Уся ця контора, здається, справжня.
Доктор Горн зняв окуляри і почав протирати праве скельце. Здавалося, він зовсім не слухає.
– Треба дістати список усіх, хто там працює і живе, – сказав він похмуро. – Це, мабуть, можна доручити Ульманові…
6
О сьомій годині вечора в Якобсовій віллі почалась нарада «вузького кола».
Спеціально призначена для цих нарад кругла кімната у вежі мала тільки один видимий вихід. Вона була від підлоги до стелі обшита чудовою старовинною різьбленою панеллю і обставлена важкими, темними дубовими меблями. В панель було вставлено кілька пейзажів; знавець зразу ж помітив би серед них дві дуже добрі копії з Бекліна: «Староримську таверну» і «Віллу на березі моря». Зі стелі звисала важка люстра, але вона зараз не горіла. Кімнату освітлювала тільки маленька настільна лампа з жовтим абажуром. Кімната мала з двох боків по високому вузькому вікну. Навпроти дверей був великий камін, у якому палахкотіли, догоряючи, дрова.
Посеред кімнати стояв овальний стіл, за яким і зібралось «вузьке коло». До нього входили Якобс, Боббі Копш, доктор Шерц і ще один чоловік на ймення Джонні Літт. Джонні був керівником спеціального відділення організації, яке виготовляло фальшиві західнонімецькі марки. Це був високий, худий чоловік з довгими нервовими пальцями, що скидався на вченого; він був дуже вправним графіком. За останній час продуктивність його відділення так зросла, що шефа почало непокоїти питання збуту. Стоси банкнот у потаємному підвалі гаража «Зюд-вест» загрожували найближчими днями досягти стелі. Тому Якобс наказав тимчасово припинити друкування. Проблему збуту фальшивих грошей мали обговорити на сьогоднішній нараді. Саме виступав доктор Шерц.
– Панове, так далі діло не піде. Як ми робили до цього часу? На операцію відправляється двоє. Один має при собі повний портфель наших грошей, а другий пачку справжніх банкнот і поміж ними одну фальшиву. На випадок, якби він попався, – на щастя, такого ще не траплялось, – поліція не зможе нічого довести, бо фальшиву банкноту можуть будь-кому підсунути. Якщо йому вдається успішно збути банкноту, тоді він іде до свого напарника і бере в нього другу.
Начебто все гаразд – це випробуваний, так би мовити, довоєнний спосіб. Але біда в тому, що він надто повільний. Наші люди повинні бути дуже обережні. Не можна ж просто обходити підряд усі магазини і збувати нашу шахрайську продукцію, пробач за грубий вислів, – доктор Шерц злегка вклонився в бік Джонні Літта, той у відповідь кисло всміхнуся. – І потім наше лихо ще й у тому, що ми маємо тільки маленький плацдарм – Берлін. Ринок збуту надто обмежений. Дуже погано, коли всі операції проходять у полі зору одного й того ж поліцайпрезидіуму. А йти з нашими західними марками в східну зону – це занадто ризиковано. Можна було б вивозити їх у Західну Німеччину – в нашому ДКВ є тайник… Але ж там у нас немає органів збуту. А тут два чоловіки за день можуть збути щонайбільше триста марок, це ми вже точно встановили. Оскільки ж вони при цьому завжди мусять щось купувати і ще вимагають особливої надбавки за риск, чистий прибуток становить усього від ста двадцяти до ста п’ятдесяти марок на день. Для нас це майже ніщо. Ми могли б друкувати в двадцять разів більше, і…
– Так чому ти не пошлеш шістьох замість двох? – встряв Боббі Копш. – Берлін же великий!
Доктор Шерц вибачливо всміхнувся.
– Хоч я й сказав тільки-но, що як ринок збуту він для нас надто малий… але, якщо вже ти так хочеш, – звичайно, він великий. Проте, на жаль, він має також великий поліцейський апарат. У Берліні, щоб ти знав, є тисяча сорок працівників карного розшуку. А як ти гадаєш, що трапиться, коли два чи три сліди, на які натрапить відділ у справах фальшивомонетників, зійдуться в нас? Коротше кажучи, риск стає занадто великим. Тому я пропоную, щоб ми більше самі не займалися збутом.
Доповідач зробив паузу й оглянувся навколо. У високі вікна, на яких лежала тінь від абажура, зрідка стукотіли краплі дощу. Наближалася темна, безмісячна ніч. Час від часу в комині свистів вітер, роздмухуючи пригаслий вогонь. У саду потріскувало сухе гілля.
Джонні Літт, керівник фальшивомонетної секції, раптом схопився з місця. Його стілець загуркотів по підлозі. Двома велетенськими стрибками Літт досяг дверей, але по дорозі зачепився за шнур від лампи. В ту мить, коли він штовхнув двері, лампа з брязкотом упала і світло погасло. Чути було, як хтось прожогом біжить униз по сходах. В кімнаті війнуло сильним протягом, І важкі двері, грюкнувши, зачинились. В ту ж мить під стелею спалахнула яскрава люстра.
Присутні спантеличено дивились один на одного. Всі, крім доктора Шерца, який ввімкнув світло, мали в руках пістолети. Якобс перший сховав зброю і повернувся до Літта.
– Що сталось, Джонні?
– Я почув якийсь шурхіт за дверима і хотів подивитись, що там таке. Якби я не перекинув лампи, ми, напевне, зробили б цікаве відкриття. Ви ж чули, як воно бігло по сходах!
– Хто це «воно»? – спитав Боббі, але ніхто йому не відповів.
Бос підійшов до каміна і відчинив потайні дверцята в панелі. За ними був телефонний апарат. Якобс узяв трубку і покрутив ручку. Апарат був підключений до кільцевої системи, і тому, коли покрутити ручку, дзвонили всі внутрішні телефони на території гаража. Всього таких телефонів було дев’ять, і хоч не біля кожного з них сидів черговий, Якобс почув неймовірну мішанину голосів. Проте шеф швидко навів порядок:
– Черговий біля головного входу, відповідайте: хто-небудь проходив?
– За останні дві години ніхто, – відповів той.
– Черговий у парку, відповідайте: помітили що-небудь?
– Нічого.
– Посилити пильність! Усе.
Руді Якобс зачинив дверцята і повернувся на своє місце. Інші теж посідали. Від сліпучого світла люстри в кімнаті було якось незатишно.
Шеф заговорив перший:
– Я гадаю, що підслухував хтось із наших. Уль, ти завтра розслідуєш цю справу. А зараз давай далі… Чи, може, ще хто хоче щось сказати?
– Я хотів би зауважити… – сказав Літт. – Після сьогоднішніх подій цілком можливо, що це був хтось чужий.
Він вимовив це таким несміливим і тривожним тоном, що всі відразу ж зрозуміли: Джонні має на увазі поліцію. Доктор Шерц прикусив губу, щоб не всміхнутись. У Джонні зовсім розладналися нерви…
– Навряд, – коротко відрізав Якобс. – Тільки свій міг би непомітно пройти повз вартових. Завтра ми все з’ясуємо, Джонні. Уль, продовжуй, будь ласка!
Доктор Шерц зручніше вмостився в кріслі.
– Я багато не говоритиму, бо за годину в мене має бути нарада в іншому місці, досить важлива. Отже, ми прийшли до висновку, що збут банкнот для нас – марудна, рискована і невигідна справа. Тому я розпочав переговори з різними групами. Повинен сказати, що охочих збувати наші папірці знайти неважко. Якість твоєї роботи, Джонні… – він вклонився Літтові. – Але дуже важко знайти людину, яка давала б пристойний процент. Представник однієї групи, яка окопалась у французькому секторі, запропонував мені цілих п’ять процентів.
– Тобто, – занепокоєно перепитав Якобс, – ми даємо тисячу марок наших грошей, а він нам за них дає п’ятдесят справжніх?
– Тільки п’ятдесят? – повторив за ним Боббі.
– Абсолютно точно, – глузливо сказав доктор Шерц. – Я з задоволенням констатую, що правила обчислення процентів засвоєні й прийняті до вжитку всіма присутніми. Ну, п’ять процентів – це для нас, звичайно, надто мало. Бо якщо згадати, як дорого ми платимо за папір, скільки нам коштувало обладнання і скільки ми повинні щомісяця виплачувати оцьому добродієві, – він кивнув на Джонні Літта, – то стає ясно, що так ми далеко не заїдемо. Десять процентів – це наш прожитковий мінімум. Другий представник, який, за його словами, керує однією західнонімецькою організацією, – що було б для нас дуже приємно, – пропонував сім з половиною процентів. Оскільки я наполягав на десяти, він випросив у мене одну банкноту на пробу і пообіцяв прийти завтра. А тим часом він хоче порадитись з своїми колегами. Завтра о третій ми з ним зустрінемось у «Черепасі». Я сподіваюсь, що угоду буде укладено. Ви схвалюєте мої методи?
– Та добре, – сказав Якобс, – гляди тільки, будь обережний.
– Ну, щодо цього ми можемо бути цілком спокійні, – сказав Літт. – На Уля я покладаюсь, як на кам’яну гору. Коли він загримується, його не впізнають навіть найближчі друзі.
– Якщо вони в нього є, – злобно кинув Боббі Копш.
– Є, – відрізав доктор Шерц. – Добре, з цим питанням ми покінчили. – Він неспокійно глянув на годинник. – Хлопці, мені треба йти. У вас на черзі тема «Поліція». Я думаю, що тут ви й без мене обійдетесь. Моя порада: Ете Йордан повинен зникнути з Берліна. Хай їде в Західну Німеччину, може, вдасться знайти йому там роботу. Рано чи пізно його злапають, і він нас завалить.
– Якщо він зараз зникне, – заперечив бос, який за всяку ціну хотів зберегти свого спеціаліста по сейфах, – це збудить підозру поліції.
– Вона вже й так збуджена. Ну що ж, обміркуйте все ще раз як слід. Завтра побачимось.
Коли він уже відчинив двері, Боббі кинув йому вслід:
– Бажаємо тобі весело провести вечір з Рут!
Шеф несхвально похитав головою. Якобса не цікавило, чим займаються його компаньйони у вільний час; але він страшенно не любив, коли вони сварилися через приватні справи. Він сам не мав ніякого «особистого життя» і тому не міг зрозуміти такого, як він казав, «неподобства».
Двері за доктором Шерцом зачинились. Чути було, як риплять сходи під його ногами.
7
Доктор Едуард Горн, прощаючись учора з своїм другом, пообіцяв йому неодмінно прийти наступного вечора. На цей раз у Зіррінгауза був ще один гість – доктор Рудольф Крамер, берлінський адвокат.
Крамер, п’ятдесятирічний чоловік з іще густою темно-русою шевелюрою, був людина бувала й цікава в багатьох відношеннях. Поки що він майже не брав участі в розмові і тільки коли-не-коли кидав якусь репліку.
– Кажуть, що курси деяких акцій на нью-йоркській біржі падають, – сказав він. – Песимісти твердять, що, незважаючи на страшенну гонку озброєнь, уже помітні ознаки економічної кризи. Я не знаю – чи можна поділяти цю думку? Як ти гадаєш, Георге?
Зіррінгауз відповів не зразу, бо саме був зайнятий іншим. Він вийняв з кишені ключ і відчинив невеличкий буфетик, де стояли карафки химерної форми з міцними напоями.
– Твій смак, Рудольфе, ми знаємо… Едові ми дамо його улюбленого «Старого шведа». Хоч воно й гірке, та чого не питимеш заради здоров’я… Що ти сказав? Економічна криза? Не знаю, що тобі відповісти, я зараз далекий від усього цього. Але я не вірю, щоб вона серйозно зачепила людей нашого кола. Наскільки я пригадую, ці кризи беруть за горлянку головним чином дрібних підприємців; ну, і робітників, звичайно. Та зараз, у всякому разі, до цього ще далеко. Я поки що почуваю себе чудово, ви теж… Будьмо здорові!
