Текст книги "Подорож у Тандадрику "

Автор книги: Витауте Жилинскайте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

– Одначе, – нагадав Кадриль, – чайник сам був з дiркою.

– Зате, – хитро примружив очицi Твiнас, – сумка без дiрок i чудово заткнула б дiрку.

– I... i менi таке прийшло в голову! – вигукнув Китичка.

– Ото причепилися до моєї сумки, як смола! – розсердилася начальниця. – Мало я ще натерпiлася.

– Може, моя тапка пригодилася б, – запропонував Твiнас.

– Вона замала, – замотав головою Кадриль. – Не турбуйтеся за мене. Я почуваю себе ось... – Вiн хотiв весело ляснути лапками, але забракло сили. – Менi зовсiм... добре... краще... бу... ти... не... мо... же...

Зайчика сковував холод: хвiст i спина зробилися як лiд, язик задерев'янiв, зуб не попадав на зуб, в очах потемнiло, i вiн упав би на пiдлогу чи, вiрнiше, поплив би у повiтрi, якби не примерз до країв дiрки.

– Друже, – вiдчув щось страшне Китичка, – що з тобою?

Вiн випiрнув iз-пiд пояса i кинувся пливти в повiтрi до Кадриля, але з усiх чотирьох плюхнувся на пiдлогу корабля.

– Увага, – повiдомив голос пiлота, – корабель сiдає на попутну планету. Ми повиннi залатати дiрку.

ПЛАНЕТА КВIТIВ

Що "Срiбну шишка" опускається, вiдчули й iншi пасажири: їх уже не пiдiймало до стелi, а ноги все мiцнiше впиралися в пiдлогу; речi, що розлетiлися по всьому кораблю, тепер, мов птахи i пташенята, повсiдалися на килимi пiдлоги. Ще хвилина-друга – i корабель неначе скочив на матрац i захитався. Коли хитання припинилось, дверцята вiдчинились i вниз опустили схiдцi. Пасажири поспiшали вiдстебнути остогидлi пояси i вирватись на свiже повiтря. Першою зi своєю сумкою викотилася начальниця Легарiя, Твiнас узявся вивести Ейнору, а Китичка кинувся до свого друга:

– Кадрилю!

Друг не вiдзивався: вiн висiв, наче гвiздком до стiни прибитий: ногами не досягаючи пiдлоги, з розчепiреними лапами i посоловiлими очима.

– Друже, озовися! – не на смiх занепокоївся песик, смикаючи Кадриля за ноги.

Нога була тверда, як деревина, i холодна, як лiд.

– Необхiдно щонайшвидше винести його на свiже повiтря, – почув песик голос пiлота i, повернувшись, побачив самого пiлота.

Вони удвох насилу вiдiрвали зайчика вiд дiрки – довкола аж лiд посипався. Потiм тихенько понесли його схiдцями вниз.

"Дзень, дзень!" – задзвенiв, постукуючи по сходинках, хвостик, що став як бурулька. Iншим разом Китичка засмiявся б, але в цю мить вiн думав i не мiг вирiшити: вимовити заповiтне слово чи не треба? Може бути ще скрутнiше його друговi чи нi?

Вибравшись iз корабля, пiлот i Китичка обережно поклали замерзлого зайчика i роздивилися. Виявилося, що корабель сiв на пелюстку велетенської квiтки: ось чому вони так м'яко пiдскочили i так довго їх хитало!.. Iншi пасажири як зачарованi дивилися на всi боки i надивитися не могли: високо вгорi свiтило кiлька зеленуватих сонць, а навкруги, скiльки обхопити оком, цвiли одна бiльша вiд одної квiтки – цiле море квiтiв, та таких красивих, запашних, що мандрiвникам аж у головi паморочилося вiд тих пахощiв.

– Що це? Що це так пахне? Чому так м'яко пiд ногами? – питала Ейнора, мiцно стискуючи повiки, щоб очi самi не розплющилися з цiкавостi.

– Квiтник, – баском вiдповiдав товстунець. – Скрiзь самi квiти i нiчого бiльше.

– Як тепло, – радiла лялька, не кутаючись у свою порвану сорочку.

Вiд теплого повiтря став розмерзатися лiд на зайчику. Кругом його льодком покритої спини почала розливатися калюжка. Китичка не вiдходив вiд свого друга нi на крок. Нарештi зайчик поворушив вухом i промимрив:

– Оце... тобi...

– Так... – прийшов йому на допомогу Китичка.

– Де... я?.. – повiв очима Кадриль.

– На пелюстцi квiтки, – пояснив Китичка. – Ти хочеш пiдвестися? Може, тебе пiдтримати?

– Я сам, – промимрив одновухий, з горем пополам стаючи на ноги i вiдступаючи на кiлька крокiв вiд калюжки.

– Швиденько ти отямився, – похвалив його друг. – Швидше за справжнього зайця.

– Ну бач, – причалапав до нього Твiнас. – Тепер побий лапкою об лапку, поваляйся i знову станеш таким дужим, як i ранiше.

Коли вiдступив Твiнас, Ейнора не витримала: розплющила й одразу заплющила свої карi очi. Та одного того погляду було досить, щоб побачити море пелюсток, квiтiв, i вiд тiєї краси їй аж дух перехопило. I тут її взяла на себе злiсть, що вона й надалi мусить терпiти важку долю слiпої, потопати в суцiльнiй темрявi. Якби з надмiрної гордостi вона була не ляпнула про блакитнi, як незабудки, очi, то вiдтодi, як ударив метеорит, вона була б уже зрячою... Ейнора стягла з руки рукавичку i почала її нервово м'яти. Так... збрешеш один раз, то й надалi – хочеш не хочеш борсатимешся в павутиннi брехнi, сам не розумiючи, хто ти – пiдступний павук чи муха в неволi.

– Чого жмакаєш рукавичку?! – перервав її сумнi думки голос Легарiї.

У Ейнори геть зiпсувався настрiй.

– Я хочу назад у корабель, – промимрила лялька. – Менi тут нiчого робити. Де, – простягла вона руки вперед, – де схiдцi?

– Дозвольте вас одвести, – почула вона поряд голос пiлота, i його мiцна в рукавицi рука взяла її ручку. – Я саме збираюся повертатися в корабель латати дiрку.

– Може, – запропонував Китичка, дивлячись на порожнiй рукав пiлота, може, вам потримати iнструменти?

– Дякую, я звик управлятися однiєю рукою.

Лялька пiдсмикнула сорочку i, тримаючись за пiлота, пiднялася назад у салон, сiла в крiсло i вдала, що спить. Як по правдi, то спати їй зовсiм не хотiлося, бо в голову лiзли настирливi думки про скрутне становище, в якому вона опинилася. Що робити далi з тими неблакитними очима? Чекати на лiкарню на Тандадрицi? О, коли б там можна було помiняти i колiр очей!.. Хоча... хто знає?.. А що робити з другою таємницею? Невже через неї доведеться щоразу догоджати Легарiї i принижуватись перед нею?..

Iз роздумiв її вивiв гул свердла. Ейнора повернула в той бiк голову i ледь-ледь розплющила повiки очей. Салон був освiтлений неоновим свiтлом, дверi щiльно зачиненi, а бiля дiрки вовтузився пiлот.

– Ой! – вирвалось у Ейнори. Вона миттю затулила долонею рота, щоб затамувати несподiваний вигук, але було вже пiзно. Менес швидко повернувся i втупив у неї величезнi дзеркальнi окуляри.

– Що таке? – запитав вiн. – Що трапилося? – повторив, пiдходячи до крiсла, в якому сидiла Ейнора.

Ейнора вп'ялася руками в бильця, щоб не схопитися i не кинутися до дверей.

– Чого ви закричали? – суворо запитав пiлот, нагинаючись до неї так близько, що шоломом зачепився за спинку крiсла.

Горда лялька зiщулилась, неначе курочка, на яку напав яструб.

– Я... менi... – залепетала, – менi... приснилося.

– Що вам приснилося? – Ще ближче й грiзнiше наблизилися до неї шолом та окуляри.

– Менi... приснилося, що на корабель напали розбiйники... ой!

Вона почула, як пiлот полегшено зiтхнув.

– Пiсля того нападу в лiсi, – спокiйно погодився вiн з лялькою, – вам ще довго будуть снитися розбiйники. Нiчого дивного.

– Я... менi... все одно страшно, – щиро призналася Ейнора.

– Не бiйтеся, – заспокоїв пiлот. – Хоч у мене й одна рука, але я зумiю вас оборонити.

– Дякую, – примусила себе сказати Ейнора.

Пiлот повернувся до роботи, знову загуло свердло, застукав молоток. Ейнора бiльше не наважувалась розплющувати очi, одначе ясно уявляла собi, як пiлот працює обома руками – так, так, обома здоровiсiнькими руками! Ось чому вiн вiдмовився вiд допомоги Китички i замкнув дверi зсередини. Його порожнiй рукав телiпається, щоб замилити очi, а рука спокiйнiсiнько притиснута до боку чи до грудей. I якщо вiн прикидається такою само калiкою, як iншi iграшки, то у нього якiсь пiдступнi намiри. Це ще питання, чи вiн летiтиме на Тандадрику, чи доставить їх в якесь розбiйницьке кубло. А може... вiн сам розбiйник або повiтряний пiрат?.. Ейнору знову почало трясти. I ще одна невесела думка зринула: тепер їй нiяк не можна зiзнатися, що вона бачить – пiлот вiдразу зрозумiв би, чому вона ойкнула, коли вiн латав дiрку, i що вона знає його таємницю.

Несподiваний новий клопiт так приголомшив Ейнору, що прикрощi iз-за кольору очей здавалися тепер нiкчемними i смiшними. Тодi ще одна думка збентежила її голомозу голову: що подумав би пiлот Менес, коли б вiн довiдався про її власну таємницю, яку знає лише начальниця Легарiя?

"Ну й що кому до цього! – гордо виструнчилась лялька, вiдганяючи лихi здогади. – Ось що я зроблю, – подумки сказала собi, – розповiм сищиковi Твiнасу про руку пiлота. Хай спробує розгадати цю головоломку зi своєю тямовитою люлькою!

Придумавши такий вдалий вихiд, Ейнора вiдчула, як їй наче камiнь з душi спав. Змучену ляльку почало хилити на сон, i, ще не заснувши, вона прив'язалася захисним поясом – на той випадок, якщо корабель вилетить, поки вона спатиме...

НА ПЕЛЮСТЦI КВIТКИ

Мандрiвники не могли натiшитися такою приємною передишкою пiсля стомлюючої подорожi i страшної катастрофи.

Влаштувавшись на пелюстцi, мов на м'якому килимi, вони знiчев'я роздивлялися навколо, п'янiючи вiд рiзноманiтних приємних запахiв.

– А що коли б спробувати перестрибнути на пелюстку iншої квiтки, запропонував Кадриль, зовсiм уже зiгрiвшись i оговтавшись; устигла висохнути i калюжка бiля нього.

– Нiяких стрибкiв на iншi пелюстки! – заборонила начальниця. – Пiлот ясно сказав: "Будьте готовi будь-якої митi повернутися на корабель!"

– Тодi, – не вгамовувався Кадриль, – я хоч одним оком униз погляну.

Вiн пострибав на край пелюстки, а Китичка поволi посунув слiдом за ним.

– Гляди не впади, – стурбовано попередив друга песик. – Дозволь, я тебе потримаю за ноги. – I вiн лiг на заднi зайчиковi ноги, а той спустив голову вниз.

– Щось зеленувате... може, рожеве... може, сiрувате... – уважно придивляючись, розповiдав Кадриль. – Немов iмла... немов сутiнки... i не зрозумiєш.

– I не треба, – вiдтяг його од краю песик. – Ще голова запаморочиться, гуркнеш – i поминай як звали.

– А може, там унизу дуже м'який мох, звiдки ти знаєш? – заперечував Кадриль.

– Ця зупинка менi подобається, – заявила Легарiя. – Тут створенi всi умови, щоб корабель м'яко сiв, а пасажири культурно вiдпочили.

– I годину чи двi подрiмали, – сонним голосом вiдiзвався товстун Твiнас, вигiдно розвалившись.

– Справжнi джентльмени не дрiмають, а... аааа! – Тут жаба так позiхнула, що її бородавка замалим вуха не зачепила.

А двоє непосид – Кадриль i Китичка – встигли перебiгти на iншу пелюстку тiєї самої квiтки i тут знайшли собi гру: вiд краю пелюстки наче з гори котилися до середини цвiту, де, немов частокiл, стирчали маточки цiлий гайок маточок. Друзi змагалися: хто першим докотиться до маточок. Вах! Пух! Стукалися один за одним об стебельця маточок, поки одне стебельце маточки не витримало удару, зiгнулося i переломилося навпiл.

– Корабель вiдремонтований, – пролунав голос пiлота Менеса. Вiн уже встиг спуститися вниз i вдихнути свiжого повiтря. Легенький вiтерець ледь-ледь метляв порожнiй рукав його комбiнезона. – Начальнице Легарiя, квапте всiх у путь.

– Наказую!.. – прокричала жаба.

Тiльки i встигла це вимовити.

ПАСТКА

Все ще сонний, пiнгвiн раптом упав на бiк i наче м'ячик покотився всередину цвiту. Перевернулась i Легарiя, та з останнiх сил вона чiплялася лапами за м'якоть пелюстки, щоб устигнути доповзти до "Срiбної шишки". Але "Срiбна шишка" уже хилилася вниз i, замалим не притиснувши пiлота, теж загримiла усередину чашолистка, наче перекинута дiжка. Китичка, схопившись за переламане стебельце переломленої маточки, дивився великими очима, як цвiт-велетень стулював пелюстки, обнiмаючи з усiх бокiв корабель i його пасажирiв; тiльки Кадриль залишився на другому кiнцi пелюстки, учепившись за її край, щоб не покотитися разом зi всiма вниз, в гущу маточок. Проте i йому необхiдно було негайно вирiшити, що робити далi: чи залишитися з усiма в наглухо стуленiй чашечцi квiтки, чи виборсуватися звiдси одному? "Я повинен визволитися, – вирiшив вiн, – може, тодi пощастить i iнших визволити?" Отож Кадриль ще мiцнiше тримався за край пелюстки, що весь час пiдiймалася, а коли всi пелюстки почали стулятися щiльнiше, вiн мерщiй перелiз на зовнiшню сторону, i тут цвiт в одну мить так зiмкнувся, що не лишилось анi шпаринки, щоб i шпильцi пролiзти.

Тепер Кадриль скидався на комара, який стояв на гарбузi, але тут сталось нове лихо: хоч як вiн старався утриматися, ноги сунулися вниз, а коли йому вдалося сяк-так зачепитися на самому краю, чашечка квiтки почала хилитися набiк – чи не для того, щоб його спекатися?

– Оце тобi... – промимрив зайчик, прикидаючи на око, чи не можна перескочити на пелюстку сусiдньої квiтки: всi навколишнi квiтки стояли розпущенi.

Та вiддаль до сусiдньої пелюстки була велика, небезпечно велика, а в Кадриля не було iншого виходу – його квiтка все нахилялась i нахилялась, i вже на нiй не можна було втриматися. Нi, нiколи ще не було йому так скрутно... ах, правда!

– Кi-кi-лiс!... – швидко вигукнув вiн заповiтне слово.

I пригадавши ще щось, вiн всунув лапку в таємну кишеньку, витяг звiдти пластмасову торбинку, вiдштовхнувся i плигнув.

А в цей час всерединi цвiту запанувала темрява i переполох.

– Хаос... кiнець... катастрофа! – верещала начальниця, обхопивши стебельце маточки.

– Мiй друг, – схлипував Китичка, – мiй друг залишився зовнi! Мiй друг може впасти i вбитися...

– Заспокойся, – прогудiв рядом басок Твiнаса, – нам усiм погано.

– Я не можу заспокоїтися, – ще дужче схлипував Китичка, – я нiяк, нiяк не можу заспокоїтися... я нiчого не можу зробити, щоб заспокоїтися, коли мiй друг може убитися...

– Нiчого я не розумiю, – знову загув Твiнас, б'ючи себе по боках крильцями i марно шукаючи люльку. Через цей переполох йому зовсiм iз голови випало, що вона спокiйнiсiнько лежить у тапцi.

– Чи я не казала, що так закiнчиться? – продовжувала горланити начальниця. – I де той бiсiв пiлот?

– Я тут, – долинув досить спокiйний пiлотiв голос. – Що звелите, шановна начальнице?

– Яке самовладання, можна позаздрити! – захоплено мовив Твiнас.

– Дякую, – вiдповiв пiлот, мацаючи в темнотi трiснуте скло окуляра. Ви так само вартi добрих слiв.

– Ви що, збожеволiли? – наїжачилася жаба. – Хаос, безвихiдна ситуацiя, а вони розсипаються в комплiментах! Де моя сумка? Чи... хто не поцупив?

– А де Ейнора? – згадав Твiнас. – Ейноро! – нагукав вiн.

Ейнора була в кораблi i висiла в крiслi вниз головою. Вона нiчого не знала i не могла знати, що з ними трапилося: усе сталося, коли вона спала. Корабель перевернувся, дверцята зачинилися, схiдцi втягнулися всередину. Знадвору не проникав жоден звук. Потiм усе закрутилося, перемiшалось, i якби не захисний пояс, на Ейнору чекала б справжня загибель... Коли вона переверталася разом з кораблем, їй раптом спало на думку: чи це часом не пiлотова робота, чи не цей однорукий облудник улаштував їм усiм оцю пастку?..

Отож Ейнора. висiла вниз головою, неначе кажан, i коли розплющила очi, то нiчого, крiм темряви, не побачила...

ПIД КВIТКАМИ

Трапилося найгiрше: квiтка, на якiй опинився Кадриль, вiд сусiдньої була занадто далеко, i йому не вдалося перестрибнути, вiн почав падати вниз, в безодню – в оту саму, яку не мiг розгледiти, коли Китичка тримав його за ноги. Та Кадриль, падаючи, пiдняв у себе над головою пластиковий мiшечок, який роздувся i став йому своєрiдним парашутом – хитрiше i сам Твiнас не мiг би придумати! Хоч мiшечок був старий, але не розiрвався (цього якраз Кадриль найбiльше боявся), а опускався з живою ношею вниз, вниз, вниз у таємничi сутiнки... Знову вниз, вниз i пах! Гiрше i бути не могло: внизу навкруги стояла вода! Виявилося, що стебла квiтiв витикалися прямо iз води, вiрнiше, iз мулу, що пiд водою, – ось чому квiтки були такi високi, буйнi, розкiшнi! Це вiдкриття одновухий зробив, коли шубовснув ногами у воду, i якби не роздутий повiтрям мiшечок, то зайчик навiки попрощався б з цiєю та й з iншою планетою: густе болото затягло б його по самi вуха i бiльше не вiдпустило б. Та мiшечок не дав йому потонути занадто глибоко, i зайчик, швиденько випiрнувши, став плавати по водi.

Але тут на Кадриля чекала нова бiда: iз мiшечка, в тому мiсцi, де вiн за нього тримався, почали вискакувати бульбашки повiтря, i одновухий збагнув, що коли повiтря все вийде i мiшечок сплющиться, йому кiнець – адже це його рятiвний круг!.. Перед очевидною смертельною небезпекою треба було дiяти блискавично, тому Кадриль схопив лапами кiнцi мiшечка, стиснув i кiлька разiв перекрутив, потiм перекрутку закусив i, дiставши iз таємної кишеньки клубочок ниток, мiцно перев'язав те мiсце. А що мiшечок устиг трохи сплющитись, то вiн став подiбний до надувного матраца. Кадриль весь умостився на ньому i, лежачи на животi, погрiб лапами вперед – не занадто вiддаляючись вiд стебла своєї квiтки.

Тут i там височiли стебла квiтiв – немов стовбури сосон. Пишнi квiтки не пропускали свiтла, тож унизу стояло задушливе, наче в лазнi, повiтря, вiчнi сутiнки – i лише там, де пелюстки зiмкнулися, падав пучок свiтла. На поверхнi води плавали покрученi водоростi, колихалося довгасте листя. "От зiрву листкiв два i гребтиму ними, як веслами", – майнула у Кадриля думка. Допливши до найближчого листка, вiн схопився, ледь смикнув листок, але той пiднявся всiм стеблом угору, розмахнувся i боляче ляснув зайчика по жижках.

– Не бийся! – закричав переляканий Кадриль i швиденько погрiб якнайдалi вiд небезпечного листка, який намiрявся ще раз його вдарити. Так гребучи, зайчик зачепився за тоненьку водорiсть, але й ця вилiзла iз води i наче батогом шмагнула його – аж у вухах засвистiло.

– Оце... тобi... – заїкаючись промимрив Кадриль, чимдуж погрiбши далi, бо та водорiсть вже гадюкою звивалася довкола мiшечка, щоб обвитись i потягти його на дно у мул.

Гiрка наука не пройшла даром: Кадриль зрозумiв, що не можна торкатися жодної рослини, – хай то буде трава, чи листок, чи стеблина – краще здалека обминути, якщо хочеш врятувати свою шкуру.

Спасаючись вiд нападникiв, вiн одплив далеченько вбiк, роздивився навкруги i побачив, що загубив з очей стеблину своєї квiтки. Знайти її було б не так важко, якби вiн оглянувся на той пучок свiтла, одначе Кадриль подумав i вирiшив, що хоч би скiльки вiн тут крутився, нiчого доброго з того не вийде. По прямiй стеблинi вiн нiяк не вилiзе, та й доторкатися до стеблини небезпечно. Отож йому лишається тiльки плавати довкола стеблини але яка з цього користь i як довго можна плавати, коли повсюди так небезпечно?..

– Вперед! – пiдбадьорив себе Кадриль i погрiб куди очi бачать, i гадки не маючи, в якому напрямку берег i чи взагалi той берег є, а якщо i є скiльки до нього пливти. Грiб вiн, не торкаючись водоростiв, тiльки час вiд часу поглядав угору, бачив саме тiльки склепiння з пелюсток i занепокоєно думав, що вже нiколи-нiколи не вдасться йому досягти тiєї високостi, з якої так необдумано спустився. В похмурих сутiнках в голову лiзли одна за одною сумнi, похмурi думки, вухо зайчика звисло майже до самої води, лапи ледь-ледь ворушились, повiки стомлено опускались, i Кадриль навiть не вiдчув, як з усiм мiшечком вдарився об стеблину квiтки. Стеблина стрепенулась, i її верхiвка з квiткою завбiльшки з голову жирафа почала нагинатися донизу, пелюстки її розпласталися, немов паща хижака, щоб схопити i стиснути здобич... Вiд страху Кадриль ледь не збожеволiв i щосили погрiб усiма чотирма вiд тiєї квiтки й прошмигнув за iнший стовбур, остерiгаючись, щоб не доторкнутися до нього. Сховавшись, зайчик чув, як недалеко вiд нього винюхують зажерливi пелюстки, як вони плескаються по водi, шукаючи втiкача, i як, нiчого не добившись, лiниво пiдiймаються вгору...

Трошки почекавши i заспокоївшись, Кадриль знову погрiб далi. Намоклi лапи зробилися як олов'янi, i що далi, то важче було ними гребти: кололо в спинi, почало болiти в потилицi, вичерпувалися останнi сили. I коли зайчик вiд сильної втоми почав втрачати свiдомiсть, вiн почув далекий гул, що все дужчав i дужчав. Кадриль повернув вухо: хтось гребе i гребе в той самий бiк, що й вiн. "Гониться за мною, – промайнуло в головi зайчика. – Може, крокодил. В такому мулi їх повинно бути хтозна-скiльки". Нi хвилюватися, нi впадати у розпач у нього не було вже сили. Сяк-так поставивши свiй плотик за стебло iз двох гiлок, мiж них почав дивитися в той бiк, звiдки наближалася небезпека. Довго нiчого не показувалось, тiльки дедалi бiльшали хвилi й робилася каламутною вода, наче наближалася буря. I ось нарештi щось прошмигнуло. Обгорнувшись пелюстками i зiмкнувшись, квiтка просто повзла по поверхнi води, вiрнiше кажучи, повзло стебло, несучи на собi величезний цвiт. Вона пропливла за кiлька метрiв вiд Кадриля, i, призвичаївшись до сутiнкiв, очi зайчика помiтили дуже важливу, або, як сказала б Легарiя, життєво важливу рiч: крiзь шпарину мiж пелюстками телiпався кiнчик нитки кiнчик нитки iз китички скатертини або iз хвоста Китички, який вiдiрвався i зачепився, коли вони удвох пустували.

– Ось тобi! – зайчик аж рота роззявив i глибше занурив свої лапи, щоб гребти за цiєю квiткою, хоч сил у нього майже не було. Та тут зайчик вiдчув, що гребти нема потреби – швидка течiя, яку зняла квiтка, пiдхопила його плотик i понесла з такою швидкiстю, що тiльки тримайся! Кадрилю лишилося опустити у воду задню лапу, що була замiсть керма, i на всiх парусах зi свистом мчати вперед. Треба було пильнувати, щоб плотик не вдарився в стебло, яке несло цвiт. Придивляючись до цiєї квiтки, Кадриль зробив ще одне вiдкриття: посуваючись далi, стебло ставало все тонше й тонше. "А як повернеться назад до свого корiння, знову стане товстим, як i було", – подумав i Кадриль.

А мiшечок-плотик, якого несло течiєю, плив, плив i плив...

У ПОЛОНI КВIТIВ

Важко розповiсти, що вiдчували бiднi мандрiвники, яких несло в наглухо зiмкнутiй квiтцi. Учепившись за маточки, вони лежали, зiщулившись, у темрявi, чекаючи, чим закiнчиться ця химерна подорож. За пахучими м'якими стiнами мандрiвники чули гул течiї, хлюпотiння води; лише Ейнора в своїй подвiйнiй тюрмi нiчого не чула. Невiдомо, скiльки минуло часу, коли нарештi вщух плескiт води, ще за якусь мить квiтка перестала рухатись вперед, усе стихло, застигло, i пелюстки почали розпускатися...

Мандрiвники мiцнiше обняли маточки, а "Срiбна шишка" по розпущенiй пелюстцi покотилася, наче крашанка, – виявилось, цвiт розпустився бiля самої землi. Довго не вагаючись, пiлот одразу ковзнув за своїм кораблем. Потiм з пiдстрибом покотилася сумка Легарiї, тягнучи за кiнець захисного пояса начальницю, i вони обоє шкереберть полетiли вниз. Твiнас i Китичка, тримаючись за маточки, залишилися на своїх мiсцях, тодi маточки заворушилися i, немов живi руки, почали вiдштовхувати їх вiд себе, поки обидва не загримiли вниз. Цвiт знову зiмкнувся, обновився пелюстками, i стебло потягло його назад у свої води, на мiсце мiж iншими квiтками...

Мандрiвники стали роздивлятися навколо. Виявилося, що вони опинилися всерединi невеликого ярка, з усiх сторiн оточеного пасмом горбiв. На жовтуватому небi все ще свiтило кiлька сонць, вони були невеличкi, зеленої гами: темно-зеленi, зеленавi, яскраво-зеленi, кольору ряски... Пiлот протер трiснуте скло на окулярах, поправив зсунутий набiк шолом i пiшов до "Срiбної шишки".

– Ейнора, – почалапав слiдом за ним Твiнас. – Як там Ейнора?

Та корабель так скотився, що дверцятами вперся в землю.

– Треба пiдсунути палицi, щоб можна було вiдчинити дверi, – сказав пiлот.

Вони утрьох з Твiнасом нап'ялися i почали штовхати корабель; до них приєднався убитий горем Китичка; вiн так i не знав, що з його другом. Де вiн зараз? Може, лежить на днi в мулi? Адже ясно було чути хлюпотiння води, коли повзла їхня квiтка. А може, вiн перескочив на сусiдню квiтку й лежить там причаївшись сам-самiсiнький мiж безлiччю квiток-велетнiв? А може, стрибає iз квiтки на квiтку, заблукавши i вкрай знесилiвши?.. Нi, нi, гнав вiд себе похмурi думки песик, не може пропасти його друг, не може загинути, знаючи заповiтне слово, маючи таємну кишеньку, нi, нi, нi в якому разi нi!

Довго не пiддавався корабель. Коли пiд нього пiдклали палицi, щоб пiдняти, нарештi зрушив з мiсця, та в цю мить почувся лемент Легарiї:

– Гляньте!.. Ви тiльки погляньте!

Iз-за пагоркiв, що оточували ярок, витягувались барвистi, гостроверхi, з дебелими мiцними стеблами квiти.

– Зна... знаю, – заїкаючись, сказав Китичка, – я їх на картинках бачив, оцi... оцi дзьобики, але цi набагато бiльшi, справжнi дзьоби...

Витягнувшись над пагорбами, квiти понагинали квiтки-дзьоби i стали наближатися до ярка. Мандрiвники кинулися ховатися, але де ти сховаєшся у цьому ярку-лугу? Лишилося тiльки притулитися до "Срiбної шишки" i чекати, що ж воно буде далi. Довго чекати не довелося: квiтки, нагнувшись до самих мандрiвникiв, хапали їх по одному, стискували своїми гострими пелюстками-дзьобами, мов гуска гробака, i пiдiймали вгору. Не забули вони i про "Срiбну шишку" – один дзьоб поставив її сторч, другий дзьоб вiдчинив дверцята, витяг звiдти Ейнору i так само пiдняв її вгору.

Далi квiти, зiмкнувши пелюстки, згорнули всi пiднятi вгору над ярком iграшки в одну купу, i тут пiдповз ще один дзьоб, схопив довгу тонку засохлу стеблинку березки й став обмотувати нею iграшки нижче поперека. Потiм вилiзла ще одна квiтка, нагнулася до самої землi i щось поклала: здивованi iграшки побачили, що то ж ваза – велика, з вiзерунками, кришталева ваза! Звiдки ж вона взялася тут, у царствi рослин?..

Тепер квiти опустили дзьоби i поставили всi iграшки у вазу – цiлий букет iз iграшок!.. А самi оточили вазу вiнком квiток i почали кружляти то в один бiк, то в другий, плескали пелюстками, наче в долонi, й знову кружляли праворуч, лiворуч – одне слово, ходили по колу. А в самому розпалi веселощiв iз-за високої гори, що бовванiла вдалинi, немов стовп, пiднялися двi бiлi-бiлiсiнькi квiтки з розпущеними пелюстками, з оранжевими маточками – наче королiвськi лiлеї. Ледь нагнувши голови квiтки, вони нiби дивилися незрячими очима в ярок i милувалися живим букетом, що танцював по колу...

Iграшки не розмовляли мiж собою, не охкали, не виривалися iз вази: вони були такi приголомшенi цим видовиськом, що неспроможнi були й слова вимовити. Лише тодi, коли, натанцювавшись i награвшись досхочу, квiти знову полiзли за пагорби, коли вiдступила й королiвська пара i навколо запанував спокiй, Легарiя забiдкалася:

– Страшенно здавлює ноги!

– Ейноро, – запитав Китичка, – чи тебе дуже розтрясло у кораблi?

– Краще... ти мене не питай... – тiльки й сказала лялька.

– Давайте потерпимо, – спробував утiшити всiх песик. – Наш Твiнас знайде якийсь порятунок.

– Таж люлька згубилася, – жалiбно стрiпнув крилами товстун,

– Згубилася! – з досадою процiдила Легарiя. – То ми тепер усi загинемо через тебе i твою люльку!

– Через... мене?! – оторопiв Твiнас.

– Тiльки через тебе! Коли б тодi, перед вильотом, ти не надумав посидiти i помовчати на щасливу дорогу, то ми вилетiли б ранiше i метеорит не пробив би корабель! I ми не сiли б тут залатати дiрку.

– Виходить, що у всьому винен... я? – промимрив украй ошелешений товстун.

– Менi... менi лише зараз прийшло в голову, – заговорив песик, – що, чого доброго, найвинуватiший за всiх буду я.

– А це чому?! – здивувалася начальниця.

– Коли я скочувався по пелюстцi, – зiзнався Китичка, – я зламав маточку, i тодi квiтка нас зачинила. Ми удвох занадто вже розiгралися, та не ми, а я занадто розiгрався, – взяв усю провину на себе Китичка.

Начальниця дивно раз-другий глипнула на нього i тiльки й сказала:

– Теж несерйозна фiрма.

– Скажiть, – не стрималася Ейнора, – а чи з нами пiлот Менес?

– Добрий день, – долинув спокiйний голос пiлота. – Вам здалося, що мене немає?

– Я? – змiшалася Ейнора. – Я лише подумала, що... вас тут немає, i... менi стало неспокiйно.

– Вам стало неспокiйно, що мене немає поруч з вами? – тихо запитав пiлот, повернувши до неї трiснуте скельце окулярiв.

– Може, так... може, й нi, – тамуючи страх, недбало вiдповiла Ейнора.

– Замiсть того, щоб молоти пусте, ви б що-небудь органiзували, вколола обох начальниця. – Лише я одна тверезо оцiнюю наше становище, а в усiх iнших у головi сам хаос. Слухати бридко.

– То заткни вуха, – вiдрiзала їй Ейнора.

– Що?! Що ти сказала?! – повернула до неї свою бородавчату щоку начальниця. – Ану повтори свої слова, ти... ганчiрка!

– Я лише хотiла сказати, – покiрним голосом вiдповiла лялька, якщо... якщо моя мова така пуста й нерозумна, то краще заткнути вуха...

– Дивись менi! – насварилася на неї начальниця.

– А ти i не дивись, i не здавайся, Ейноро! – збунтувався Китичка.

Лялька ще нижче похнюпила голову й глухо промимрила:

– Не треба, Китичко.

– А от i треба! Чого вона всiх фi... фi... фiрмами обзиває...

– Ти... кихкалка! – просичала Легарiя.

Ще слово-друге – i, здавалося, iграшки схопляться за грудки. Майже зв'язанi, по колiна у водi, змученi, роздратованi, вони штовхалися так, що квiти пiдняли дзьоби i з цiкавiстю розтулили пелюстки.

Першим отямився Китичка.

– Про... пробачте, – винувато промимрив. – Але дражнитися теж негарно.

Всi заспокоїлись, умовкли; лише Твiнас поблискував своїми очицями, думав i нiяк не мiг додуматись, яким чином начальниця Легарiя змусила стати покiрною таку горду Ейнору. Вiн так поринув у цю головоломку, що зразу не вiдчув, як хтось притулився до його крила. Це була блiда щока Ейнори. Лялька заснула, i її голiй голiвцi, видно, було дуже зручно i м'яко на крилi, наче на подушцi. А товстун Твiнас дивився на щiчку, що довiрливо припала до його крила, на тiнi вiд сумно опущених вiй, на обшарпаний комiр сорочки й вiдчував, як його заливає хвилею незнаної нiжностi. Хоч у тапцi було повно води i вона тягла ногу на дно, хоч у його бочкуватий стан боляче врiзалася зав'язка, та вiн почував себе наче на айсбергу, про який постiйно мрiяв.

"Хай йому лихо! – здивувався Твiнас. – Не розумiю, що зi мною дiється. Ще одна головоломка! – Й одразу запитав себе: – А чому б i менi не подрiмати?"

КАДРИЛЬ ДIЄ

Пливучи за квiткою, Кадриль вiдчув, що повiтря зробилося вже не таке задушливе, адже сутiнки почали розсiюватись, а десь далеко попереду проступив краєчок неба. Надiя додала йому нових сил, i коли нарештi мiшечок виплив на мiлину, Кадриль хутко перескочив на берег, викрутив свої мокрi як хлющ лапки, вилив iз вушка воду, потягнувся, розтер занiмiлу потилицю. Потiм зайчик розв'язав мiшечок, випустив iз нього повiтря, а ниточку знову змотав у клубочок. Перевiрив, чи сухi сiрники, чи не намокла його таємна кишенька, i поклав туди клубочок i застебнув шпилькою. Як подумати, то це неабиякий скарб, коли врятували йому життя.

Усе впорядкувавши, Кадриль оглядiвся навкруги: жовте небо, зелене сонце, вдалинi височiє пасмо пагорбiв... Саме в той бiк нахилилася стеблина квiтки. I знову Кадриль здивувався, що стеблина може розтягуватись, немов резинка: чого доброго, якби захотiла, то стала б така тонесенька, наче павутинка, i обмотала б собою всю планету... оце-то штука! Та крутити вусом вiд подиву, тобто половиною вуса, не було коли: треба було поспiшати до своїх товаришiв. "Уперед!" – скомандував зайчик сам собi i подався широкими луками в напрямку горбiв; вiн стрибав i все втiшався, що зумiв вибратися iз похмурої каламутної води. "Що буде, те буде, а зараз – ура! – радiв зайчик, аж смiявся: – Ото Китичка здивується, аж рота роззявить, вухами зашльопає, коли почує про мої пригоди!"