Текст книги "Подорож у Тандадрику "

Автор книги: Витауте Жилинскайте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 14 страниц)

– Я, – отямилася першою Легарiя, – я смiюся не з руїн i не з нещастя, а з Заїки Кити...

– Добрий день, – не дав їй закiнчити Кадриль.

– Добрий день, – привiтався паяц.

– Яким вiтром занесло вас на цю планету? Я з висоти бачив, як сiв ваш космiчний корабель. Що ви тут шукаєте?

– Ми нiчого не шукаємо, – авторитетним тоном вiдповiла начальниця, – а наповнюємо резервуари корабля. I водночас захотiли оглянути мiсцевiсть, але побачили такий хаос, якого нам не доводилося бачити за всю нашу подорож. Я начальниця групи. З ким маю честь розмовляти?

– Паяц Улюс Тулюс iз згорiлого театру ляльок. Он що вiд нього залишилося. – Вiн махнув довгим обсмаленим рукавом у бiк двох зруйнованих колон. – Пiд руїнами всi мої друзi по сценi, всi iграшки... всi...

– А як же ти врятувався? – запитав Кадриль.

– Я саме лiтав на змiю подивитися на зорi, бо за мурами їх не видно. Я знав дiрку в плетiннi й полетiв. I ось що знайшов, коли повернувся... нiчого не знайшов... – Вiн повiв довкола сумними темно-синiми очима й скорботно похитав головою.

– Але скажи, братику, – прогудiв Твiнас, – що ж це тут трапилося? Чому все куриться димом, валиться?

– Ву... вулкани, правда? – хриплим вiд хвилювання голосом запитав Китичка.

– Тут трапилося те, – вiдповiв паяц, – що повинно було трапитися. Обов'язково, ранiше чи пiзнiше.

– То добре! – знову вихопилось у Китички. – Я... я перепрошую.

– Я їм казав, кричав iз сцени театру, що так буде. Марiонетки мовчали, а я кричав. Та вони мене не слухали, паяцiв нiхто не слухає, вiд паяцiв жадають лише смiху та витiвок.

– Ви занадто хаотично розповiдаєте, – зробила йому зауваження начальниця Легарiя. – Чи не змогли б ви тверезiше доповiсти про ситуацiю?

– Вiн i без ситуацiй розповiдає дуже добре, – заперечив Кадриль. Так, друже, веди й далi.

Останнiй рiжок темнiючого сонця ще встиг освiтити бiле, мов папiр, обличчя паяца i надзвичайно стомленi очi. Коли вiн знову заговорив, його слова долинали iз безпросвiтної темряви:

– Все почалося з пташки – спокiйної, сумирної, вкритої бiлим пiр'ячком пташки, ха-ха-ха... – В темрявi смiх паяца пролунав якось прикро i навiть страшно. – Справа в тому, що така пташка була одна-однiсiнька на всю планету: коли всi iншi птахи вили гнiзда, висиджували пташенят, полювали, щоб добути корм, ця пташка ширяла в блакитi неба, закусивши в дзьобi квiтучу гiлочку дерева... я вже сказав: вона була одна така на всю планету, i того виявилось досить. Першим зацiкавилось пташкою мiсто Омасiя. "Негаразд, – сказав володар мiста, – що така бiла, сумирна, беззбройна пташка лiтає одна-однiсiнька i нiхто її не охороняє. Ще якийсь хлопчисько вiзьме та й поцiлить у неї з рогатки. Треба призначити їй охоронця". I на високiй вежi поставили вартового з рушницею. Це викликало заздрiсть у iншого мiста, Онавiї: "Ото знайшлися опiкуни. А може, ми краще зумiємо пiклуватися бiлою пташкою i охороняти її?!" I вони поставили двох вартових з гвинтiвками. Тодi озвався володар третього мiста й показав, як вiн може охороняти пташку: призначив п'ять вартових з гвинтiвками i однiєю гарматою. Пiсля цього, звичайно, i четверте мiсто не захотiло бути гiршим за iнших i на охорону пташки пожертвувало цiлий танк...

I як розвели змагатися за безпеку бiлої пташки, I як почали мiста одне за одним озброюватись до самих зубiв! I що бiльше озброювались, то бiльше вихвалялися: "Ну скажiть: чи ще яке iнше мiсто зробило стiльки на благо пташки, як наше? Ми, i тiльки ми справжнi її опiкуни i захисники. Ура нашому мiсту i ще раз ура!"

А люди в тих мiстах? Вони геть обiднiли, ходили з затягнутими поясами i запалими животами – адже все йшло на оборону пташки, тобто на новi полки солдатiв та гори зброї... Ну хто мiг повiрити, що невеличка тиха пташка зможе проковтнути стiльки, скiльки мiг проковтнути семиголовий дракон?

– Оце тобi! – вже не сплеснув, а розвiв лапами Кадриль. – Нiхто не повiрив би!

– Скажiть, – пробасив Твiнас, смокчучи свою люльку, – а де була i що робила сама пташка?

В цей час почало розвиднятися, засяяв край сонця.

– Пташка? – Паяц гiрко засмiявся. – Через тi змагання та боротьбу за її безпеку пташка у всiх iз голови вилетiла. Усi навiть забули, яка вона на вигляд, коли б її побачили, то й не впiзнали б... Нiхто, жодна людина не знала, де та пташка i що вона робить. Може, й справдi якийсь жорстокий хлопчисько убив її з рогатки, може, кiт спiймав, а може, хтось голодний вкинув у горщик з тiєю квiтучою гiлочкою i зварив iз неї юшку... Тiльки на деяких танках залишилися картинки, на яких була намальована та пташка.

– Картинки? – пожвавiшав Китичка. – Як би менi хотiлося побачити її на картинцi!

– А що було далi? – наче сам себе запитав паяц Улюс Тулюс. – Коли виросли гори зброї, то треба було їх охороняти, щоб iнше мiсто не загарбало i не використало на захист тiєї пташки. Отож мiста почали вiдгороджуватись одне вiд одного – дедалi вищими i щiльнiшими стiнами та дротами, i так усе переплелося, що найменша пташка i та й дзьобика не просунула б... ха-ха-ха... – знову гiрко засмiявся паяц. – То чого дивуватися, що все, зрештою, перетворилось на попiл, згарища та руїни? Досить було спалахнути якiйсь дротинцi в огорожi, i вогонь перекинувся б на гору бомб, i вибухи покотилися б по всiй планетi...

– А скажiть, – знову запитав Твiнас, – хто ж тi проводи пiдпалив?

Паяц провiв очима по чорнiй пустелi.

– Цього, – вiн стрепенув обпаленою шапочкою, – вже нiхто нiколи не взнає. Бо тiльки я один залишився... один на всю планету.

– А чому ви так вирiшили, що ви один? – запитав Твiнас.

– Iз висоти змiя я не бачив нiяких ознак життя на планетi, – пояснив Улюс Тулюс. – А вже вiд часу вибуху минуло тридцять дiб.

– Тридцять днiв i тридцять ночей, правда? – уточнив дуже схвильований Китичка.

– Правда, – пiдтвердив паяц.

– Ой, як добре! – вiд радостi песик так пiдскочив, що замалим iз всюдихода не випав.

Усi здивовано й сердито подивилися на розвеселiлого песика, лише Менес дивився кудись убiк крiзь свої темнi окуляри, в яких одне скельце було трiснуте.

– Не дивуйтеся, – пояснила паяцовi начальниця, – наш Заїка Смiшко не зовсiм дозрiлий i смiється де треба й де не треба. А ми, поки ще видно, будемо добиратися до свого корабля. Тому нам лишається тiльки подякувати вам за корисну iнформацiю та ще побажати якнайкращих успiхiв у вашому життi. На все добре.

– Щасливої путi, – сказав паяц i похнюпив голову.

– Але, – заворушився Кадриль, – як же вiн тут залишиться один-однiсiнький?

– Менi прийшло в голову... – проказав Китичка.

– Я знаю, що тобi прийшло, – Легарiя метнула суворий погляд на песика. – Треба дивитися тверезо: в кораблi не тiльки немає вiльних мiсць, але є один пасажир понад норми. Я правду кажу? – повернулася вона до пiлота Менеса.

Та пiлот не сказав нi "нi", нi "так". Вiн i не захитав шоломом, i не кивнув.

– Пiлот не заперечує! – вигукнув Кадриль. – Не заперечує взяти ще одного пасажира! Ура!

– Ура! – пiдтримав Китичка. – Вiн може зручно влаштуватися у "Срiбнiй шишцi", там є вiльне крiсло, ось що менi прийшло в голову.

– Лiзь у кораблик, братику, – нагнувся над паяцом Кадриль, – i поїдеш з нами. Вперед!

– Справдi? – не мiг повiрити Улюс Тулюс.

– Що не на єсть справдi, – засвiдчив Китичка.

– Сядь бiля мене, – запропонував Твiнас, стискуючи крильцями свiй тулуб, щоб звiльнити бiльше мiсця.

Вперше у паяца засяяли вiд радостi очi, почервонiли блiдi щоки. Весело заметлявши рукавами, вiн хутко влiз у всюдихiд i, тримаючи змiя, сiв на сидiння. Колеса швиденько закрутилися, i незабаром спереду заблищав корпус "Срiбної шишки". Мандрiвники радiсно переглянулися, а Кадриль навiть легенько пiдштовхнув.

– От побачиш, раз-два – i опинишся на Тандадрицi.

– А там знайдеш цiлу дюжину лялькових театрiв, – вторив Кадрилю Китичка.

– Вони, чого доброго, не подiлять тебе мiж собою, – говорив Кадриль.

– А то ще здорово мiж собою за тебе почубляться, – додав Китичка.

Та, незважаючи на жарти, у Улюса Тулюса дедалi похмурнiшало обличчя, а одна рука так опустилася, що рукав замiтав землю бiля колеса всюдихода.

– Прошу... зупинитися, – жалiбно промовив вiн.

Всюдихiд зупинився, i паяц злiз на землю.

– Ти що-небудь забув узяти? – поцiкавився Кадриль.

Паяц мовчки затряс головою, пiдiйшов до задимленого каменя i вилiз на нього.

– Менi прийшло в голову, – зашепотiв друзям Китичка, – що вiн хоче перед дорогою посидiти i помовчати, як i ми тодi в лiсi бiля багаття.

Мандрiвники досить довго чекали, поки Улюс Тулюс помовчить i попрощається зi своєю планетою. Та час минав, сонце вже майже все почорнiло, а Улюс Тулюс як сiв, так i сидiв на каменi, втупивши очi в безкраї згарища.

Першим увiрвався терпець у начальницi.

– Шановний, – звернулася вона до Улюса Тулюса, – ваш регламент давно закiнчився. Не зловживайте терпiнням колективу.

Паяц наче й не чув.

– Як я бачу, – пробурчала начальниця, – ми будемо мати ще одного неорганiзованого мандрiвника.

– Улюсе Тулюсе, – в один голос погукали Кадриль i Китичка, – сiдай, поїдемо! Поспiши!

Паяц стрепенувся, немов його зi сну розбудили, i сказав:

– Ви ще тут?... Їдьте без мене, не чекайте.

– Оце тобi маєш! – остовпiв Кадриль.

– Братику, що трапилося? – занепокоївся Китичка.

– Я не можу покинути свою батькiвщину, – звичайним голосом вiдповiв паяц. – Крiм мене у неї бiльше нiкого немає. Як же я покину її в годину нещастя?

Вiн став на камiнь i подивився навкруги. Рiжок сонця, згасаючи, позолотив його трохи обсмалений помпон на шапочцi, i все потонуло в темрявi.

– Як же я покину її?.. – повторив Улюс Тулюс.

– Але що ти тут один робитимеш? Один у полi не воїн, – прогув баском Твiнас.

– Може, менi вдасться виростити тут квiтку або деревце, – вiдповiв паяц.

– А потiм що? – запитав Китичка.

– Якщо розквiтне цвiт, то прилетить i бджола. А як буде бджола, моя планета знову оживе.

– Улюсе Тулюсе, – знову запитав Твiнас, – де ж ти вiзьмеш зернят, якщо навкруги самi попелища?

Улюс Тулюс не вiдповiв – мабуть, не мав чого вiдповiсти.

– А менi, – сказав Китичка, – менi прийшло... – Коли песик замовк, щось затрiщало: це вiн обома лапами вiдривав свiй носик-квасолинку, ...прийшло в голову, що можна б виростити цю квасолинку. Я знаю, вона справжня, не з картинки, вона росла на нашому балконi в коритцi i цвiла червоним квiтом. Бери!

Знову блиснув краєчок сонця, Китичка вискочив iз всюдихода i, ставши на заднi лапи, подав паяцовi квасолинку.

– Дякую, – сказав паяц. – Кращого подарунка i бути не може.

Слiдом за Китичкою вискочив iз всюдихода й Кадриль, на ходу витягаючи щось iз своєї таємної кишеньки i вiдрiзаючи ножичком.

– А вiд мене, – сказав вiн паяцовi, – вiзьми оцю нитку. Прив'яжеш нею стеблину квасолi, коли вона почне рости аж до самого неба, – пожартував зайчик.

– Якi ви благороднi! – схвильовано сказав паяц.

– А я, – на диво всiм пiдвелася з мiсця Легарiя, – я вручу ось що!

I вона, вiдстебнувши значок, урочисто подала його паяцовi, не сумнiваючись, що почує у вiдповiдь: "Вiд iменi всiєї спаленої планети я скажу: ви найблагороднiша, а ваш подарунок – з-помiж усiх подарункiв найцiннiший i життєво найнеобхiднiший!"

Та вiн лише сказав "дякую", та ще й досить байдуже поклав той значок на камiнь, тимчасом як подаровану квасолинку тримав у жменi так, немов хтось збирався у нього її вiдняти! "Яке несвiдоме створiння!" розчарувалась начальниця.

Ще раз сердечно попрощавшись з паяцом, усi сiли назад у всюдихiд i рушили в напрямку "Срiбної шишки".

– Не було в мене чого йому подарувати, – винувато промовив Твiнас. Хiба що люльку...

– А я хiба рукавичку, – зiтхнула Ейнора, яка весь час мовчала.

– Захотiлося здихатися рукавички? – ляпнула, скоса глянувши на Ейнору, Легарiя, у якої геть зiпсувався настрiй через втрачений значок. – Нiкуди ти вiд рукавички не втечеш, принцесо, нiкуди!

Ейнора вся зiщулилась i знову надовго замовкла. Китичка все дивився в сторону даленiючого каменя, на якому сидiв паяц; швидко свiтало, i стало видно спочатку шапочку, потiм плечi, рукава, камiнь... Всюдихiд погасив фари; пасажири дивилися вперед, наближаючись до "Срiбної шишки", i лише один Китичка, повернувшись, не зводив очей з блузи паяца, що ставала все свiтлiшою i свiтлiшою, а на тому мiсцi, де зовсiм недавно у песика поблискувала квасолинка, тепер був вдавлений нiмий знак запитання. Щось прийшло в голову песиковi, i те щось було таке важливе, що вiн потихеньку виплигнув iз заднього сидiння "Шишечки" i помчав назад до каменя. Вiн тiльки задасть паяцовi запитання, одне-однiсiньке запитання, а потiм вiтром полетить назад до "Срiбної шишки"...

ЗАПИТАННЯ КИТИЧКИ

Мандрiвники схаменулись, що немає Китички, лише тодi, коли по схiдцях збиралися входити в корабель.

– Оце тобi, – першим занепокоївся Кадриль, – немає Китички!

– Я, – зiзналася Ейнора, – чула, що щось за всюдиходом шльопнуло, але не подумала, що це хто-небудь вискочив.

– Нiде вiн не дiнеться, – заспокоїв Твiнас. – Скоро повернеться.

Всi посiдали в крiсла, i тiльки Кадриль зостався надворi на верхнiй сходинцi, щоб ще здалека побачити, як буде повертатися його друг. Крiм того, вiн побоювався, що за наказом начальницi можуть пiдняти сходи i, недовго думаючи, полетiти.

– Чи всi пасажири на своїх мiсцях? – утрете почулося iз кабiни пiлота.

– Китичка! – вигукнув знадвору Кадриль, – Китичка ще не повернувся!

– Нiякої тобi дисциплiни, – сердилася Легарiя. – Вчи їх, вчи дисциплiнi, органiзованостi, i як горохом об стiну! Фi!

– Може, менi пошукати? – вирвався Кадриль.

– Бiжи, бiжи, щоб обидва пропали, мало клопоту з одним! – зовсiм роздратувалася начальниця: вона порпалася в сумцi, шукаючи другий значок, але нiчого пiдходящого не знайшла.

– Побiжу, що буде – те буде, – вирiшив Кадриль i одним стрибком опинився на землi. Вiн пустився в той бiк, звiдки був приїхав всюдихiд. Ось i камiнь, а поряд дитячою лопаткою копає землю Улюс Тулюс, – мабуть, збирається садити квасолинку.

– Скажи, – ще здалека гукнув до нього Кадриль, – чи не бачив ти мого друга, Китичку?

– Того, який подарував менi квасолинку?– запитав паяц.

– Так. Вiн десь пропав, а нам час вилiтати.

– Вiн, – махнув рукавом паяц, – побiг он у той бiк. Задав менi одне питання i побiг.

Кадриль скiльки мав духу помчав у тому напрямку. Вiн. так поспiшав, що не здогадався довiдатися, яке ж питання задав його друг. Бiг зайчик довго, поки йому не перепинило дорогу рiчище. Вiд жару вода iз нього випарувалася, на днi дибилися шматки порепаного мулу, пiд ним темнiло глибоке дно. Китички нiде не було видно. Роззирнувшись довкола, Кадриль похнюпився. Шукати далi було небезпечно: темнiло, можна було самому легко заблукати i не знайти корабля.

Кадриль геть засумував i вже повернувся йти назад, як до його вуха долинуло тихе зiтхання i схлипування. Вiн щодуху побiг до чорнiючого згарища дiброви i побачив свого Друга – вiн лежав на купi головешок, якi ще тлiли.

– Оце... тобi... маєш... – тiльки й вимовив Кадриль, не вiрячи своїм очам, i кинувся рятувати Китичку.

– Китичко... братику... – мимрив вiн, тягнучи свого друга. – Що ж це? Що трапилося?..

Та песик був немов неживий. А сонце вже зовсiм темнiло.

– Китичко, – щосили трусонув зайчик свого друга песика, – вiдiзвися!.. Китичко, це я, твiй Кадриль!.. Китичко!

Песик розплющив повнi слiз очi.

– Покинь мене, – прошепотiв вiн. – Летiть собi...

– Але скажи менi, що таке? – не вiдставав Кадриль.

– Невже, – схлипнув песик, – ти не розумiєш?

– Нiчого я не розумiю, – захитав головою Кадриль, хоч невиразний здогад збентежив його.

Стало темно хоч око виколи.

– Я, – долинув iз темноти голос Китички, – я вернувся до каменя i задав паяцовi запитання... Одне запитання: скiльки на цiй планетi триває доба... день i нiч... I... i... довiдався, що тридцять дiб... це... це... тiльки п'ять наших годин... Сам бачиш, як тут скоро темнiє i розвидняється...

Так, смужка сонця вже провiщає новий день, нову добу планети.

– Ну то й що, що п'ять годин? – Кадриль знову вдав, що нiчого не розумiє.

– П'ять годин тому, тридцять дiб цiєї планети тому, я... я пiднiс до переплутаного дроту запаленого сiрника... i спалахнуло тодi, немов блискавка... загримiло, наче справжнiй страшний грiм... Я... я спалив усю планету! Я все тут занапастив Я. I тiльки я.

Спина в Китички здригалась, а в очах застиг такий бiль, що серце Кадриля наче хто пронизав гострим ножем.

– Китичко, братику мiй, – вiн обняв обома лапами голову песика i пригорнув її до таємної кишеньки, вiрнiше, до того, що билося за кишенькою. – Китичко, братику, ти не винен, ти не можеш бути винним, адже ти нiчогiсiнько не знав!.. I я, i Твiнас, i сама Легарiя на твоєму мiсцi зробили б те саме, що й ти, те саме!.. Ти тут нi при чому, чуєш, сам паяц сказав, що рано чи пiзно вони неодмiнно, неодмiнно згорiли б, ти чуєш, Китичко?.. Ти тiльки повинен виплакатися, добре виплакатися, i тобi стане легше.

– Я не можу плакати, – вiдповiв Китичка, – у мене плакати немає слiз, я нiяк не можу виплакатись!.. Я занадто винен, щоб плакати.

– О Китичко, – ще нiжнiше обняв його Кадриль, – ти пам'ятаєш, що тут зостається твоя квасолинка, вона буде рости й рости i зацвiте червоним цвiтом, а тодi прилетить бджола, i планета знову буде жива!.. I бiла пташка буде знову лiтати вiльною i лiтати, куди її понесуть крила.

– Навiщо ти її згадав? – застогнав песик. – Знай, поряд з обгорiлими головешками я побачив обсмалену бiлу пiр'їнку... Може... може, то й була та сама пташка! Я спалив i її! Все спалив.

– Але, – ляснув себе лапою по лобi Кадриль, – але хто ж тобi дав сiрники? Ти, ти ж не хотiв їх брати, навiть i не думав брати, а я тобi насильно їх всунув!.. Я винуватий не менше, нiж ти, а то ще й бiльше!.. То я найвинуватiший, бо почав першим... Так, якби не мої сiрники, нiчого подiбного не трапилося б... вiрнiше, трапилося б, але пiзнiше.

– Нi, – затряс обсмаленим писком Китичка, – не виправдовуй мене i не переймай на себе мою провину! Зi мною вже все, i моя подорож закiнчилася. Покинь мене одного. Покиньте мене всi.

– Тебе покинути?! – розгнiвався Кадриль. – За кого ти мене маєш? За друга чи зрадника? Залишишся ти – залишусь i я. Тобi кiнець – i менi кiнець. I моя подорож так само скiнчена. Залишаємось обидва.

Та Китичка знову неначе оглух. Поклавши безносий писок на обсмаленi лапи, вiн дивився, як то там, то там у попелi ще поблискував жар. Про що песик думав? Може, пригадував те вогнище в лiсi, iнший жар, бiля якого вони так безтурботно танцювали, смiялись i спiвали?..

– Китичко, – немов вiдгадавши. його думку, сказав Кадриль, – адже ти ще не закiнчив, пам'ятаєш?

Песик навiть голови не повернув, байдужий до всього.

– Пам'ятаєш? – наполегливо повторив Кадриль i тихо заспiвав про себе:

Справжнiй, а може, несправжнiй

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс.

Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,

У всьому на свiтi зневiривсь.

Лиш присмалив вiн свiй дзьобик,

А вже так у всьому зневiривсь,

Сидiв бiля рiчки кiкiлiс

I слухав, що крокодил йому каже...

Сонце вже добре прояснилось, i жар зовсiм потух.

– Китичко, а що сказав крокодил нашому кiкiлiсу?

– Кi... кi... – немов крiзь сон прошепотiв песик i повернувся до зайчика.

I тут, при ясному свiтлi, Кадриль побачив, що брови у песика зовсiм посивiли. Його друг посивiв за одну нiч – коротку, але безмежно довгу – за нiч на чужiй планетi!

Кадриль повiльно встав. Випростався на весь зрiст, ставши на заднi лапи, i здiйняв угору зцiпленi кулачки.

– Будьте проклятi! – прокричав вiн у чорну спалену далину. – Будьте проклятi ви, через яких невиннi стають винуватими!

Та коли хто й чув його прокляття, то хiба Улюс Тулюс, який, закотивши рукава, заходився робити грудку для квасолинки...

ЗАНЕПОКОЄННЯ В "СРIБНIЙ ШИШЦI"

– ...дев'ять... вiсiм... сiм... – лунає спокiйний голос пiлота, оголошуючи час зльоту корабля.

Начальниця Легарiя сидить похнюпившись, але сповнена рiшучостi. Це вона дала наказ пiлотовi не чекати пропалих i вирушати в полiт. "Якщо ми й надалi будемо потурати порушникам дисциплiни, – сказала вона, – то ми нiколи не дiстанемося до Тандадрики. Подивiться тверезо: вже три днi i три ночi ми на них чекаємо. Тим часом є справи бiльш життєво важливi, нiж постiйна бiганина тих двох, якi перетворюють нашу подорож на суцiльний хаос. В путь!"

– ...шiсть... п'ять... чотири...

Твiнас так смокче свою люльку, що здається, вiд неї скоро залишиться сама планочка. Та нiчого мудрого на цей раз вiн не висмоктав.

– ...три... два...

– Рятуйте! – раптом не своїм голосом закричала Ейнора.

– А це що? – вилупила свої баньки жаба.

Пiлот перестав рахувати, iз кабiни донiсся його байдужий голос:

– Чому заважаєте зльоту корабля?

– Менi... ой... – заохала Ейнора. – У мене... серцевий напад!

Iз кабiни вийшов пiлот i став поруч Ейнори, яка безсило впала на спiшку крiсла, схилив шолом i дивиться крiзь темнi окуляри на ляльку, тодi кладе руку в рукавичцi їй на серце. У Ейнори по спинi пробiгає дрож.

– Який, кажете, напад? – питає вiн.

– Нiякий, – випалює за Ейнору начальниця Легарiя. – Звичайнiсiнька симуляцiя, манiрнiсть. У путь! Наказую!

Але пiлот у кабiну не повернувся. Вiн вiдстебнув у Ейнори захисний пояс, пiдняв її собi на плече, опустив вниз схiдцi i, старанно тримаючи ляльку, почав спускатися на землю. Спостерiгаючи цю картину, Легарiя вiд заздростi мало не задихнулася: її, начальницю, пiлот нi разу навiть за лапу не взяв, а цю кривляку вже знову на плечi несе! А Твiнас, той сплюха, що звичайно ледве чалапає, бач, як скочив, мов бiлочка, i йде ззаду, тримаючи обома крильцями звислу в рукавичцi ручку Ейнори!.. Нi, це вже нечувано!.. I Легарiя вмить кинулася до сумки по футляр для окулярiв; витягши, вона заглянула всередину, та... "Невже я поклала в iншому мiсцi? – остовпiла вона, побачивши, що футляр порожнiй. – Невже я забула, куди поклала?" I вона з запалом заходилася перевертати все в сумцi, але нiде не знайшла того, що шукала.

"Що за напасть?" – не перестає дивуватися начальниця, та речовий доказ пропав як у воду!

– Знаю, знаю, – заскреготала щелепами жаба, – вкрали! Поцупили!

Легарiя, як iз палаючої хати, вискочила iз корабля. О прокляття! Поки вона порпалася в своїй сумцi, та трiйка встигла кудись зникнути... Зникли, покинувши свою начальницю, навiть не спитавши, чи можна зникнути! Хаос, якого ще не було!

"Я тебе i без того речового доказу демаскую, не думай! – погрозила вона в думцi Ейнорi. – Нiкуди ти вiд мене i правди не втечеш, аферистка, злодiйка!"

В КОРАБЕЛЬ

Неповороткий Твiнас допомiг Ейнорi влiзти в корабель, потiм вернувся по Китичку. Переднi i заднi лапи песика були зв'язанi шнурком, вiрнiше, ниткою iз таємної кишеньки – лише так їм удалось зломити його опiр, бо Китичка нi за що на свiтi не хотiв повертатися в корабель.

Щоб зручнiше було його пiдiймати по схiдцях, Кадриль принiс шарфик, i з нього зробили ношi. Вони удвох з Твiнасом переклали песика з всюдихода на ношi, як тут пiлот рiшучим жестом зупинив їх:

– Прошу його не ворушити. Я сам пiднiму його й помiщу в корабель разом з "Шишечкою". Крiм того, попрошу всiх пiднятися в корабель, щiльно зачинити дверi i залишити нас для серйозної розмови. – Голос у пiлота був такий холодний i бездушний, що Кадриль, який уже пiднявся на кiлька сходинок угору, не витерпiв, сплигнув на землю i, кинувшись до пiлота, схопив його за порожнiй рукав.

– Я повинен негайно сказати вам кiлька дуже важливих слiв. Тiльки вiдiйдiмо трохи далi, – гарячково зашепотiв вiн, тягнучи пiлота за рукав.

Вони вiдiйшли так, щоб їх не чув Китичка.

– Шановний пiлоте, – якнайчемнiше почав Кадриль i, хвилюючись, смикнув себе за кiнець вуса, – чи ви часом не збираєтеся гримати на мого друга чи, може, й карати його?

Пiлот повернув до нього цiле скельце окулярiв, i Кадриль, мов у дзеркалi, побачив у ньому своє задерте вухо, безвусий писок i вiдiрване хутерце пiд шиєю, застебнуте шпилькою. Видовище було малоприємне, але не це його непокоїло.

– Я хочу, – сказав пiлот, – пояснити Китичцi, наскiльки вiн винен.

– Якщо так, – зашепотiв Кадриль йому бiля самого шолома, – якщо так, то знайте, що я в цьому винен не менше, а то й бiльше, нiж Китичка! Це я, вiн так стукнув себе лапкою по таємнiй кишеньцi, що сплющився клубочок ниток, – я йому дав, силомiць засунув коробочку сiрникiв з червоним пiвнем! Вiн не хотiв їх брати, аби ви тiльки побачили, як вiн вiдмовлявся вiд тiєї коробочки, а я силомiць засунув йому ту коробочку у вухо! Ось як воно було! – I, щоб його мова не здалася гарячковою, поволi додав: – Таке справжнє становище.

Пiлот вислухав його з окам'янiлим обличчям; його шолом нi разу не поворухнувся, лише вiтер метляв порожнiм рукавом.

– Якщо я сказав, – суворо мовив пiлот, – що маю на увазi вияснити ступiнь провини, то я i сам знаю, хто й наскiльки винен.

– Так, але...

– Прошу пiднятися в корабель i залишити нас удвох.

Опустивши вухо, немов олов'яними лапами Кадриль ледве пiднявся в корабель. Але, перед тим як зачинити дверi, вiн не стримався i крикнув:

– Китичко, тримайся!

IСКРИ

– Прошу зосередити свою увагу, – звернувся Менес до Китички, який ще лежав у всюдиходi.

Сонце повернулося чорною половиною, i в "Срiбнiй шишцi" панувала нiч.

Пiлот пiдiйшов до песика i однiєю рукою спритно розв'язав йому лапи. Змотавши нитку, повернув її Китичцi.

– Покладiть цей скарб у таємне мiсце.

Песик невиразно мотнув головою: йому до всього було байдуже.

– Тепер будемо виясняти ступiнь вашої провини.

Вiд слiв i голосу пiлота повiяло таким холодом, неначе песика посадили у пiдвал. Iншим разом йому обдало б спину морозом, а тепер вiн жадав лише одного: щоб нiхто йому не заважав лягти на голу, випалену землю i навiки заснути – так, як через його провину заснула бiла пташка в обвугленому гаї.

– Чи ви розумiєте, що я кажу? – схилився над песиком шолом пiлота.

– Ро... зу... – немов iз-пiд землi обiзвався Китичка.

Наступної митi пiлот схопив рукою його за грудки й потряс песика, мов пухову подушечку.

– Чи ви отямитеся? Чи зосередитесь, нарештi? Чи будете слухати, що я кажу? – грiзно допитувався пiлот i тряс Китичку далi.

– Зо... середжуся, – пообiцяв песик, трохи здивувавшись i прийшовши до пам'ятi.

– В такому разi уважно стежте за тим, що я буду робити, – звелiв пiлот.

Вiн висадив песика iз "Шишечки" i поклав його на землю. Потiм сам сiв у всюдихiд, трохи ним проїхав, зупинився, поставив кораблик сторч i пiднявся вгору. Китичка, поклавши свiй безносий писок на лапи, стежив за польотом кораблика, хоч у темному небi небагато що мiг побачити. Кораблик, пiднявшись угору, став кружляти над "Срiбною шишкою". Але що це таке? Китичка вище задер голову: iз "Шишечки" бухнув униз бiлий димок, а з ним i iскри – зразу цiлий рiй, а потiм, зрiдка, одна, друга, третя... в темному склепiннi небес вони скидалися на святковий фейєрверк. Iскри, не досягнувши землi, згасали в повiтрi: одна iскорка, немов оранжева снiжинка, наче хотiла сiсти Китичцi на лапи, але розтала й до лап не долетiла. Песик дивився на неї, i невиразна надiя ворухнулась у душi – тихо й злякано, немов миша пiд вiником.

Облетiвши ще кiлька кругiв, "Шишечка" спустилася на те саме мiсце.

– Чи ви зрозумiли? – пролунав у темрявi голос пiлота.

– Зро... зро... не зро... – заїкаючись, промимрив песик.

– А я не сумнiвався, що вам прийде в голову те, що повинно б прийти i в менш тямущу голову, – промовив пiлот. – Планету спалили iскри.

– I... i... iс... – знову почав заїкатися песик.

– Якщо сказати ще яснiше, то планета згорiла внаслiдок своєї власної вини. В цьому вся суть...

– Су... суть, – як луна, повторив песик.

Дзвякнув замочок на кишенi пiлота, Китичцi в очi блиснуло свiтло лiхтарика, i пiлотiв голос на-наказав:

– Прошу не рухатися.

Рука в рукавицi залiпила пластиром те мiсце, де була квасолинка, потiм обв'язала обсмаленi переднi лапи.

Свiтало.

– I, незважаючи на все, бавитися сiрниками заборонено, – суворо додав пiлот, пiднiмаючись уже в корабель.

– Заборонено... – повторив Китичка, повiльно встаючи на лапи.

ЗНОВУ В ПУТЬ

Змучений лихими передчуттями, очiкуючи повернення пiлота, Кадриль нiяк не мiг устояти на мiсцi i все топтався, наче попав на розпечене залiзо. То вiн сяде, то встане, то вухо почухає, то смикне за вуса i все мучиться здогадами, яке ж покарання призначить йот друговi суворий пiлот Менес.

– Якщо, – мурмотiв собi пiд носа, – якщо пiлот надумав залишити друга на цiй планетi, я... я нi на що не подивлюсь, я нападу на нього i хоч розiб'ю йому друге скельце в окулярах!

Не менше вiд зайчика чекала пiлота й Легарiя. Чекаючи, вона подумки повторяла промову, яку виголосить, коли всi зберуться в кораблi: "Вельмишановний пiлоте Менес! Шановнi колеги мандрiвники! Менi, як начальницi, випадає святий обов'язок демаскувати одну пасажирку, котра, як бачите, носить одну рукавичку i прикидається скривдженою овечкою та ще й принцесою. А тим часом, шановний пiлоте i колеги мандрiвники, оця невинна овечка щойно органiзувала пограбування моєї сумки i вкрала речовий доказ, бо ця злодiйка з довгими пальцями..."

Не передчуваючи, що на неї чекає, Ейнора сидiла, пiдперши рукою щоку, й про щось думала. Зате Твiнасовi очицi раз у раз поглядали то на щелепи Легарiї, якi безупинно рухалися, то на Ейнорину ручку в рукавичцi проникливий сищик, мабуть, щось запримiтив.

– Прошу всiх встати! – порушив тишу виразний голос пiлота Менеса.

Лише зараз мандрiвники побачили, що вiн стоїть у дверях.

Усi встали. В цей час у стiнi вiдчинився люк, крiзь нього iз "Шишечки" вилiз Китичка з обв'язаними лапами i теж став, тримаючись за бильце свого крiсла.

Кадриль напружився, як струна, i войовниче зцiпив лапи: що буде – те буде, але скривдити Китичку вiн не дасть!

– Поки паш корабель не злетiв i ми можемо опиратись на пiдлогу, промовив пiлот Менес, – прошу встати i хвилиною мовчання ушанувати пам'ять усiх, хто загинув на цiй планетi!

Мандрiвники пiдвелися на ноги – всi серйознi, зосередженi – i схилили в жалобi голови. Перед їхнiми очима постали чорна випалена земля, зруйноване мiсто, самiтний паяц на задимленому каменi...

Чи виросте квасолинка на тому згарищi?

СУТЬ

Корабель "Срiбна шишка" знову долав простiр. Китичка зручно лежав на м'якому шарфику, ретельно прив'язавшись захисним поясом, а Кадриль, прив'язавшись шнурком, усе розпитував у свого друга:

– Ти менi скажи, тiльки нiчого не приховуй: чи ти про все розповiв пiлотовi? Чи ти не змовчав про те, хто тобi дав сiрники? Хто тобi їх силомiць засунув, хоч ти i дуже не хотiв їх брати? Чи ти сказав?

– Не сказав, – прошепотiв песик, трошки лукаво примруживши одне око.

– Оце тобi так! – з прикрiстю вдарив лапами зайчик. – Вiн не сказав! Кращого не придумаєш!

– Сiрники, – знову зашепотiв песик, – тут нi до чого. Не в них... суть.