Текст книги "Подорож у Тандадрику "

Автор книги: Витауте Жилинскайте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 14 страниц)

– В такому випадку повинна катапультуватись винуватиця нещастя Легарiя! – вигукнула Ейнора.

Та Китичка вже лiз через люк у кабiну "Шишечки".

– Стiй! Назад! – пiдскочив до нього Кадриль i за китичку хвоста потягнув його назад. – Я пригадав! Ви тiльки дайте менi довгу-довгу голку або шило.

– У мене є Твiнасова голка, – запропонувала Ейнора.

– Вона занадто коротка, – вiдмовився Кадриль.

– Прошу!

У шпарину дверей пiлотової кабiни висунулось дуже довге шило. Кадриль схопив його за дерев'яну ручку i, щоб не загубити, прикрутив до лапи ниткою iз таємної кишеньки.

– Братику, – вигукнув дуже схвильований Китичка, – куди ти? Що ти?

– Контакт! – тiльки й вимовив Кадриль, вiдчиняючи дверi корабля й опускаючи схiдцi. Вилiзши надвiр, вiн зачинив дверi, полiз униз, однiєю лапою вчепився за верхню сходинку, а другу з шилом витягнув уперед для смертельного поєдинку.

Що й казати, цей технiчний iнспектор був у кiлька, а може, i в кiлька десяткiв разiв могутнiший за того. "Срiбну шишку" вiн усмоктував, немов пилосос жука, який чинив опiр. Довга рука – труба з зяючою дiркою – вже сягала нижньої частини схiдцiв, ось захопила їх i наближається до дверей, до Кадриля... Потiк притягання такий сильний, що вухо зайчика вигнулося вперед, от-от вiдiрветься i влетить у трубу. Та найгiрше те, що й лапу з шилом так тягне, що вiн нею i поворухнути не може. Невже всьому кiнець?

– Кi... кi... кiлiс... – чи вiн сам сказав, чи почув це?

Кадриль учепився в схiдцi обома заднiми лапами, шило стиснув обома переднiми лапами i, коли потягло в трубу, проколов її зсередини. Навiть очi в цю мить заплющив.

Коли Кадриль розплющив очi, все було скiнчено: однорукий робот, витягнувшись на всю довжину, лежав на сiрому морiжку, наче бурею звалене дерево. Червонясте свiтло зникло, очi-лампи потухли, щупальце сплюснулось, а "Срiбна шишка" рвонула вгору, неначе пiчкур, що вирвався од зажерливої щуки. Схiдцi пiднялися, i Твiнас, схопивши Кадриля пiд пахви, втягнув переможця в корабель. Китичка в цей час притримував дверi, щоб вони не вiдчинилися навстiж. Пiсля цього всi швиденько повмощувались у крiслах i поприв'язувались захисними поясами, бо їх почало пiдiймати вгору. "Срiбна шишка" знову вийшла в космiчний простiр...

ПЕРЕВОРОТ

Першим заговорив Китичка.

– Друже, дозволь розв'язати тобi на лапi нитку... – I зубами почав розплутувати нитку на лапi Кадриля, який сидiв поруч. Вони удвох вмостилися в одному крiслi. – Знаєш, ти... ти i сам не знаєш, який ти!

– А де шило? – занепокоївся Кадриль. – Оце тобi! Як уткнув, то воно там i залишилось.

– Чудово ти з ним обiйшовся, – похвалив Твiнас, який спостерiгав боротьбу крiзь шпарину в дверцятах. – Це тому, що ти зумiв знайти ахiллесову п'яту.

– Але я колов не в п'яту, а в щупало! – не зрозумiв Кадриль, що мав на увазi Твiнас.

Встигла оклигати i Легарiя.

– Дивлячись тверезо, – сказала вона, – не такий страшний чорт, як його малюють. Те, що ви називаєте роботом, було не що iнше, як телевiзiйне зображення, тому так легко було його перемогти.

– О, цього ще бракувало! – образився Кадриль. – Зображення! Я до нього навiть лапою був доторкнувся!

– А всмоктування "Срiбної шишки" теж було зображенням? – блиснув очицями Твiнас.

– От безсоромниця, – розсердився i Китичка. – Навiть спасибi не сказала!

Легарiя второпала, що занадто далеко зайшла.

– Звичайно, – заговорила вона далi лагiднiшим голосом, – я не заперечую заслуги Кадриля i оголошую йому персональну подяку вiд iменi начальницi.

– Запiзно! – з презирством кинула їй Ейнора й додала: – Кадрилю, щире тобi спасибi за те, що ти врятував "Срiбну шишку"!

– Нема за що, – скромно вiдiзвався Кадриль, а в серцi вiдчував безмежне задоволення.

– Як нема за що! Є за що! Та ще i як! – з гордiстю за свого друга сказав Китичка.

– Тепер прошу голосувати: хто за те, щоб вiднинi Кадриль став нашим начальником? – запитала Ейнора. – Китичко, порахуй голоси!

– Ми... миттю! – в запалi заїкнувся песик, пiдiймаючи забинтовану лапу. – Три голоси: мiй, твiй i Твiнасiв.

– А хто за те, щоб начальницею залишилася Легарiя? – знову запитала Ейнора. – Рахуй, Китичко, рахуй!!

– Один голос: Легарiя голосує сама за себе, тiльки обома ла... лапами, – захлинувся вiд смiху песик.

– Легарiє, – заявила Ейнора, – ми тебе усуваємо вiд обов'язкiв начальницi!

Легарiя, не вiрячи своїм вухам, що таке сталося, вся враз якось зiв'яла пiд своїм захисним поясом. У неї навiть не вистачило сили оборонятися, доводити, прозивати, вдаватися до химерних слiв; навiть не витиснула з себе "не зчиняйте хаосу", не вимагала "тверезо дивитися", не згадала про свої заслуги та органiзацiйнi здiбностi. Китичцi навiть стало шкода її, адже вона все втратила: сумку, обов'язки начальницi i так званий авторитет. Єдине, що в неї зосталося, – це фланелева накидка на плечах i згадки про кращi днi свого життя.

А Ейнора проголосила:

– Кадрилю, вiднинi ви наш начальник!

– У... у... ура! – затупотiв вiд радостi Китичка.

– Оце... оце... на тобi... оце... – тiльки й мiг промимрити новий начальник, смикаючи себе за половину свого вуса й так засовавшись у крiслi, що хвосту Китички загрожувала серйозна небезпека вiдокремитися вiд тулуба i полетiти до стелi.

– Начальнику Кадриль, – пролунав чiткий i спокiйний голос пiлота, – чи всi пристебнули захист пояси? Чи скрiзь порядок?

– Начальнику, – тихенько повторив Китичка, а очi в нього так i бiгали, так i сяяли вiд радостi. – Начальнику, начальнику Кадриль!

Кадриль угомонився, перестав соватись по крiслу, сiв як слiд i, несмiливо крякнувши, звелiв:

– Пасажирко Легарiє, мiцнiше затягнiть захисного пояса!

Легарiя глипнула на нього спiдлоба, нiчого не сказала, але пояса поправила. Кадриль вiдчув себе вiльнiше й смiливiше. А Китичка, який не знав, що й робити з радостi, притулився до його вуха заклеєним пластирем писком i зашепотiв:

– Бачиш?!

– Бачу! – теж пошепки вiдповiв новий начальник.

– Знай! – додав песик.

– Знаю.

– Та чи ти знаєш, що я вимовив наше заповiтне слово? Тодi, коли ти боровся на схiдцях? – розхвилювавшись, пригадав Китичка. – Чи ти чув?

– Чув. Я був уже зовсiм на краю загибелi, а коли почув, кинувся, як лев!

– Частенько ми користуємося своїм слiвцем, правда?

– Коли... це життєво необхiдно, – вiдповiв Кадриль.

– Кi-кi-кi, – засмiявся песик. – Ти уже заговорив, як Легарiя!

– Починаю тверезо дивитися, – поглузував iз себе Кадриль, i обидва насилу втрималися, щоб не розреготатися.

Вони посидiли трошки мовчки, пригорнувшись один до одного, i тут Китичка, лукаво примруживши око, запитав:

– Хочеш, задам тобi одну загадку? Вiдгадай, яким ти вiднинi повинен бути?

– Я? – Кадриль став серйознiшим. – Певно, дуже... мм... правильним?

– Нi.

– Кмiтливим?

– Нi.

– Обачним?

– Теж нi!

– То, може, дiяльним?

– О, i не це!

– Ну то поважним?

– Нi, нi, нi!

– Гарним на вигляд? Грiзним? Спритним?

– Та нi ж!

– Тодi я не знаю, – здався Кадриль.

Насилу стримуючись, щоб не захiхiкати, Китичка зашепотiв:

– Холоднокровним!

– Хе-хе-хе... – пирснув смiхом начальник, але одразу перестав смiятися, посерйознiшав: адже вiднинi йому не личить реготати, наче... наче... якомусь безвусому гарячцi! Як же вiн зможе вимагати дисциплiни вiд iнших, коли сам буде поводитися несерйозно? Кадриль ще обмацав комiрець: чи не вистрiпаний, чи шпилька гарно застебнута: як же вiн вимагатиме вiд iнших, щоб були акуратнi, коли сам нечупара?..

Отак-то. Через новi турботи вiн i не помiтив, що Ейнорине обличчя весь час повернуте в його бiк, що вона збирається йому щось сказати, та нiяк не наважиться.

– Начальнику Кадриль, – нарештi покликала лялька.

– Так, я слухаю, – повернув у той бiк вухо начальник.

– Я хотiла б, – невинно попросила Ейнора, – трошки порадитися щодо моєї забитої потилицi. Я знову стала така квола, що не можу голосно говорити. Прошу нахилити до мене своє вухо.

ЧОМУ СУМУВАВ ТВIНАС

Кадриль шаснув з-пiд пояса до крiсла Ейнори i наставив вухо. Те, що потихеньку розповiла лялька, було таке несподiване i таке важливе справдi, життєво важливе! – що мордочка у начальника ставала дедалi похмурiша й похмурiша i вiн уже не смикав, а скуб свого вуса, наче хотiв його вирвати зовсiм!

– ...це i все, що я намацала в кабiнi пiлота, – кiнчила Ейнора, розповiвши перед тим про те, як її нiс пiлот на плечах i вона наткнулася на його сховану здорову руку.

Кiнчивши розмову, вона зiтхнула: нарештi звiльнилася вiд тягаря таємницi! Хоч таємницi своїх очей вона не видала: вiдчувала, що ще не час.

Вiд почутого у зайчика просто перехопило подих! Скорiше не вiд однiєї вiстi, а вiд двох: про здорову руку пiлота, заховану в комбiнезонi, i про страшну рiч у його кабiнi. Хто знає, який пiдступ готує їм той в окулярах, той в рукавицях i шоломi пiдозрiлий тип!.. Коли б подiбнi новини Кадриль почув ранiше – вiн пiдскочив би, наче сiв на жарину, ввiрвався б у кабiну пiлота, схопив би його за груди i зажадав би негайно все пояснити!.. Ще й шолом з нього зiдрав би, окуляри розтрощив би, комбiнезон розпанахав би... А тепер? Тепер вiн з терпiнням лiтньої людини вислухав усе до кiнця, помовчав, задав кiлька запитань, покосився на дверi кабiни i прошепотiв:

– Дякую вам за пильнiсть. I я попросив би... вiрнiше, наказав би нiкому анi слова!

– Мовчала до цього часу, зможу помовчати й надалi, – вiдповiла Ейнора.

Цi слова почув Твiнас, але вдав, що не чув, лише сумно опустив очицi на свою розтоптану танку. На серцi зробилося так порожньо, наче хтось замiсть серця поклав йому якого пухиря. Товстун зрозумiв, що Ейнора розказала Кадрилю ту головоломку, яку збиралася довiрити йому, але чомусь передумала. "Напевне, вона зневiрилася в менi, – мучився товстун, напевне, вона зрозумiла, що це я вкрав рукавичку, i тепер зневажає мене, адже я не мiг зiзнатися i мовчав, коли Легарiя називала її злодiйкою. Я не лише кривий, товстий, але й непорядний, i краще було б менi залишитися в тiй купi смiття, там моє мiсце..." Вiд таких гнiтючих думок голова його низько схилилася, дзьоб опустився до самої танки, i товстун задрiмав.

Кадриль тим часом повернувся в крiслi й залiз пiд пояс, де згоряв вiд цiкавостi Китичка.

– Друже, – штовхнув вiн у бiк Кадриля, – що трапилося?

– Ейнора турбується за свою забиту потилицю, – викручуючись, вiдповiв зайчик.

– Знаю, – тихiше заговорив песик, – ти не можеш менi сказати. Кожний справжнiй начальник має таємницi, якi недозволено вiдкривати iншим.

Кадриль мовчки кивнув головою i задумався. На його плечi лiг тягар вiдповiдальностi. I який тягар! "Якщо й надалi я буду пiд гнiтом, як сир у ворочку, – мовив вiн сам до себе, – якщо й надалi так триватиме, то... як плигну!" Та куди вiн плигне – навiть сам не знав, а як по правдi, то вiн i не збирався плигати. Бути начальником не лише вiдповiдально, але й дуже цiкаво! Тiльки встигай вухом крутити!.. Ось iз кабiни пiлота пролунали слова:

– Начальнику Кадриль, прошу негайно зайти до мене в кабiну!

ОРIЄНТИР

Твiнас пробудився iз дрiмоти, Легарiя iз похмурого оцiпенiння, Ейнора замалим не пiдскочила: пiлот запрошує до своєї кабiни! До кабiни, куди навiть комар носом не смiв ткнути! До кабiни, яку смiливо можна назвати неприступною фортецею!

А надто ображеною вiдчувала себе Легарiя: як же це так, чому її нiколи не покликав, чому покликав цього свiжоспеченого начальника? Вона презирливо пересмикнула щелепою i голосно, щоб почув Менес, сказала:

– Якщо пiлот хоче завдати удару по моїй амбiцiї, то... фi!

– Бажаю успiхiв, – крикнув Твiнас, перемiгши свiй сум.

– Друже, не здавайся! – вигукнув Китичка, немов товариша на бiй проводжав.

Ейнора мовчала, але так нервово м'яла рукавичку, що було видно, якi почуття непокоять її.

I ось Кадриль береться за ручку дверей кабiни, а серце б'ється так шалено, що коливається навiть таємна кишенька: хтозна, якi несподiванки, страхiття, а то й пастки на нього чекають? I як поводитись, побачивши ту дивовижу, про яку недавно розповiдала Ейнора?.. "Подумаєш, – наїжачив вiн кiнчик вуса. – Хто-хто, а я не знепритомнiю. Страшнiше, нiж на планетi квiтiв, усе одно не буде!"

Трохи постоявши бiля дверей, затамувавши своє нетерпiння, вiн нарештi натиснув на ручку й зайшов усередину.

В КАБIНI ПIЛОТА

Речi, яку Ейнора намацала i про яку розповiдала, в кабiнi не було принаймнi на очi вона не потрапляла, а Кадриль за кiлька секунд устиг окинути поглядом усi кутки. А довше роздивлятися було небезпечно – ще накличе пiдозру та недовiру пiлота. До того ж тут було чимало iншого, що безмежно здивувало його. У кабiнi, наприклад, тебе не пiдiймало вгору: можна ногами мiцно впиратися в пiдлогу й навiть танцювати польку чи кадриль!

Друге, що примусило Кадриля аж рота роззявити, була скляна стiна над пультом пiлота.

– Оце-то штука! – вихопилось у нього вiд подиву.

Крiзь скло можна було бачити весь простiр, який долав їхнiй срiбний кораблик. Рiзнобарвнi свiтила й освiтленi свiчечками ялинковi кулi сяяли далеко й близько, а вiдблиски їх таємниче ряхтiли в скельцях окулярiв пiлота. То в тому, то в iншому кiнцi простору щось спалахувало i гасло: може, комети, може, метеорити, а може, двi зiрки зiткнулися? Весь простiр був залитий незвичайним свiтлом, яке нагадувало ту мiсячну нiч у лiсi.

"I як вiн може знайти шлях у такiй далинi помiж безлiчi свiтил?" – з шанобливим подивом поглянув на пiлота Кадриль. Тепер вiн не дивувався, чому пiлот так довго шукав Тандадрику: знайти її тут – все одно що знайти голку в копицi сiна! А може, ще важче... Та ще заплутанiшим i таємничiшим, нiж космiчний свiт, видався Кадрилю пульт пiлота: скiльки тут кнопок, скiльки ручечок, лампочок, кришечок, дiрочок, а приладiв рiзних – великих i зовсiм малесеньких!.. I скрiзь намальовано лiтерки, стрiлочки, номери, покажчики аж у очах ряботить, навiть неможливо зрозумiти, як воно все умiщається на такiй невеличкiй площi i як таку плутанину може оволодiти одна-однiсiнька рука в рукавицi?..

– Оце... – замалим не вигукнув i навiть не плеснув вiд здивування лапами Кадриль, але раптом вiн згадав про другу пiлотову руку й пiдозрiло кинув оком на порожнiй рукав. "А може, – промайнула у нього думка, – може, схопити за замок, потягнути – дрр! – вниз i подивитися, що воно i як?!"

Пiлот наче не бачив, як у страшному нетерпiннi топтався начальник. Вiн, спокiйний i байдужий, дивився крiзь величезнi трiснутi скла окулярiв у тому напрямку, куди летiв корабель, а рука то крутне щось, то натисне на кнопку, то поверне штурвал управлiння. Штурвал управлiння кораблем був не такий, як сподiвався Кадриль. Вiн уявляв кермо космiчного корабля таким, як, скажiмо, на вiтрильнику пiратiв, а це всього лише невеличкий стержень.

– Я вас запросив.. – почав Менес.

Кадриль i не вiдчув, як витягнувся, немов струна, i притулив лапи до бокiв.

– ...запросив, – неначе усмiхнувся пiлот iз того, як по-солдатськи виструнчився Кадриль, – щоб повiдомити, що ми не на жарт заблукали.

– Я... я i не жартую, – промовив Кадриль. – Але чому ми заблукали? Чому не можемо знайти правильного шляху, коли тут он скiльки всiлякої апаратури?

Менес кивнув шоломом: запитання серйозне, як i належить начальниковi.

– Як вам вiдомо, – вiдповiв пiлот, – у наш корабель поцiлив метеорит. Удар метеорита зiпсував прилад, який автоматично показує напрямок. Отож ми згубили орiєнтир. Для того я вас i запросив, щоб вияснити справжнє становище i довiдатися, яка ваша думка з цього приводу.

– Думка? Яка думка? – здивувався начальник.

– Може, варто повернутися назад? – вiдповiв пiлот, дивлячись крiзь скло.

– Повернутися? – повторив начальник. – Назад? Цього... ще бракувало...

Рiй невеселих думок закружляв у нього в головi. Повернутися в холодний, похмурий лiс бiля смiтника? Або до дiтей, якi їх пошарпали, подерли, покалiчили i викинули? Назад – то прощай, надiє, що вони будуть знову здоровi i хоч трiшечки щасливi. Назад – це знову доля обiрванця i безталанного, вiд якого всi вiдцуралися. Назад – це розпрощатися зi всiма новими пригодами в подорожi, розпрощатися з обов'язками начальника...

– Я чекаю на вiдповiдь, – сказав Менес, – i готовий повернути корабель назад. Маршрут невiдомий, i недослiджений напрямок може закiнчитися загибеллю. Ми й так не раз були на волосок вiд загибелi.

Кадриль важко проковтнув слину.

– Якщо, – сказав вiн, – ми згубили ор... ора... тир...

– Орiєнтир, – усмiхнувся пiлот.

– ...якщо згубили орiєнтир, то як ми знайдемо шлях назад?

Тепер пiлот повернув до Кадриля не лише скельця окулярiв, але обернувся з усiм гвинтуватим стiльцем. Запитання Кадриля було таке мудре й навiть пiдступне, що i з допомогою Твiнасової люльки такого не придумаєш!

– Ммм... – зам'явся Менес. – Хоча орiєнтир i загублено, але... ммм...

"Чого доброго, – слухаючи мемкання пiлота, подумав Кадриль, – Ейнора говорила правду: вiн замишляє лихо!"

– Бачите, – опанувавши себе, сказав пiлот, – прилади пульта зафiксували, тобто вiдзначили весь шлях, яким ми летiли, i допоможуть його знову вiднайти.

– Хтозна, – коротко i ясно кинув зайчик, дивлячись на мигтiння свiтил.

– Я пролетiв довгу путь i набув чималого досвiду, щоб мiг щасливо повернутися i доставити всiх назад. То як, повертаємо корабель?

"Нiколи!" – замалим не вигукнув начальник, але встиг прикусити язика. Згадав "холоднокровного", згадав, що начальник вiдповiдає за долю всiх, що вiн не має права згубити Китичку, Ейнору, Твiнаса, нарештi, й Легарiю, хоч би яка вона була, так само й пiлота. Нi, вирiшувати одному за всiх... Не можна поводитися так, як тобi спаде на думку, бо тодi ти нiчим не будеш вiдрiзнятися вiд Легарiї, яка тiльки й дивиться, щоб лише їй була користь, нiчим не вiдрiзниться i вiд Китички, який спалив усю планету... тобто її спалили iскри iз "Шишечки", але й без iскор сiрник виконав би свою чорну роботу!.. Тепер, ставши начальником, Кадриль почав бачити все ширше i вирiшувати суворiше!

– Я, – сказав вiн пiлотовi, – повинен порадитися з усiма мандрiвниками. Тiльки пiсля того скажу своє рiшення.

Пiлот Менес навiть тричi нагнув шолом, наче вiн чекав саме такої вiдповiдi, наче мудрiшої вiдповiдi i не могло бути! Кадриль з гiднiстю махнув вухом i вже зiбрався вийти, коли знову почув:

– Прошу вас почекати.

Пiлот простягнув руку, щоб вiдчинити шухлядку, яких у стiнi було безлiч. Кадриль з величезною пiдозрою стежив за кожним рухом пiлота: чи той не готує пастки? Чи не накине на нього стременний ремiнь? Ну, ну!.. Ось рука в рукавицi виймає iз вiдчиненої шухляди целофановий мiшечок, весь всипаний золотими зiрочками. Що воно буде? Кадриль непомiтно трошки розстебнув таємну кишеньку. "Коли що, я його вколю, як уколов робота!" готувався зайчик.

– Прошу взяти, – простягнув йому пiлот мiшечок.

– Що... це? – покосився начальник i подумав: "Чого доброго, це буде оте, про що говорила Ейнора! Цього ще бракувало!"

– Тут, – пояснив пiлот Менес, – ви знайдете унiформу, яку одягав колишнiй командир корабля, який загинув у бою з повiтряними пiратами.

– Який загинув... повiтря... – промимрив Кадриль, нiчого подiбного не сподiваючись.

– Вiрнiше, з космiчними пiратами, – додав пiлот. – Вiзьмiть.

Кадриль знову з недовiрою глипнув на мiшечок, проте взяв його. Повагом вiдстебнув i витяг бiлий як снiг пiджачок унiформи з золотими кантами, з зiрками на погонах i сяючими мiдними гудзиками. Знайшов вiн i унiформну шапку – високу, з козирком i з гербом, на якому було зображено космiчний корабель пiд час польоту. Вiн навiть знайшов у мiшечку плоску шкiряну сумочку з довгим шкiряним ремiнчиком.

– Це називається планшетка! У неї вкладено компас, записну книжечку, кулькову ручку, ножик, крiм того, схеми трас, якi попросив би тримати в надзвичайнiй таємницi, – пояснив пiлот.

– В надзвичайнiй таємницi, – повторив начальник i навiть оглядiвся, чи нiхто не слухає.

– Унiформу я пропонував би натягти зараз, – сказав пiлот, – бо тут не пiдiймає догори i є дзеркало.

Вiн крутнув одну з безлiчi ручку, i перед Кадрилей постало дзеркало завбiльшки з його зрiст.

Кадриль, почуваючи себе трохи нiяково, почав надягати бiлий кiтель. Тiльки подумати, вiн якраз на нього! А шапка... унiформна шапка теж була наче на нього шита! А щоб шапка з голови не злiтала, на нiй була резинка, яка, оповиваючи пiдборiддя, тримала кашкет. Нарештi Кадриль повiсив на плече планшетку так, щоб вона була спереду i коли вiн iтиме, легенько вдаряла його по стегну. Одягнувшись, зайчик став перед дзеркалом.

– Хай тобi дiдько! – вирвався у нього зовсiм новий вигук. Та вiн i сам здавався собi зовсiм новим! Ну, просто неначе вже на Тандадрицi: такий показний, величний i сильний – хоч стань i дивись на себе до самого кiнця подорожi! Кадриль повернувся в один бiк, повернувся в другий, смикнув за планшетку, поправив шапку, щоб була трохи набакир i виглядiла б так, наче пiд нею всунуте друге вухо.

– Бач як! – каже вiн у дзеркало, тобто сам до себе.

– Не сумнiваюсь, – сказав пiлот, – що ви будете вартi цiєї унiформи. А також i цiєї штучки. – I вiн подав пояс, до якого було пiдвiшено кобуру з револьвером. – Якщо напали б повiтрянi пiрати або iншi вороги, – пояснив пiлот.

– Хай тiльки спробують! – тупнув п'ятою Кадриль, i його вiдображення в дзеркалi теж тупнуло – тiльки хвацькiше й величнiше.

Пояс зайчик прив'язав так, що кобура з револьвером розмiстилася на задньому стегнi. Вiд надзвичайного збудження у Кадриля пашiло вухо i тiпався хвостик.

– А тепер, – байдужим голосом промовив Менес, – повертайтесь у салон i повiдомте мене про офiцiйне рiшення.

– Iду! – знову Кадриль тупнув п'ятою разом зi своїм чудовим вiдображенням. – Офiцiйне рiшення, – повторив, укладаючи в свою голову нове слово, яке так пасувало до його унiформи.

– До речi, – додав пiлот, – може, ви помiтили в стiнi салону срiбну ручку?

– Так, я помiтив, – кивнув козирком начальник.

– Потягнiть її до себе. Там буде постiйний ваш пост, пост командира корабля. – I пiлот швиденько пiдняв до шолома руку, вiддаючи честь командировi.

– Оце тобi... – Вiд подиву Кадриль ледь не впав на стегно з планшеткою. Але вiдразу гiдно випростався: виявляється, що командир корабля старший за самого пiлота! Виявляється, без потреби вiн вiддав шану пiлотовi i бив перед ним п'яткою. Виявляється, повинно бути навпаки! Виявляється, на кораблi вiн найстарший!.. Ось як!

ОФIЦIЙНЕ РIШЕННЯ

– О-о-о-о-о-о! – прокотився вигук по салону, коли у дверях кабiни показалася шапка з гербом, золотом прикрашений мундир i кобура з револьвером.

– Друже, чи ти... ошалiв? – вигукнув Китичка, захлинаючись вiд зачарування, – Швидше сiдай у крiсло i дай менi помацати iграшковий пiстолет i подивитися на сумку.

– Це не сумка, а планшетка, – пояснив йому Кадриль, дiставшись до крiсла.

– А що в тiй планшетцi? – зацiкавився песик.

– Таємнича схованка, – прошепотiв Кадриль.

– Але не таємничiша за нашу таємничу кишеньку? – з надiєю повернув писка Китичка.

– Ммм... – промимрив Кадриль саме так, як пiлот Менес. – Бач, тут... схована схе... ма.

– Це... схе... схе... – не подужав песик вимовити дивне слово. – А що воно має означати?

– Це означає, – набурмосив лоба Кадриль i потарабанив нiгтем по планшетцi, – це означає... мм... що тут все зафiкс... зафiксоване.

На цей раз Китичка не смiв запитати про ще одне нове слово: вiн вiдчув себе дуже вiдсталим у порiвняннi зi своїм освiченим другом.

– А чи я мiг би, – попросив песик, – помацати ручку iграшкового пiстолета? I подивитися на хлопавки?

– Ну й сказав! – Кадриль навiть вiдкинувся на спинку крiсла. – Це не iграшковий пiстолет, а справжнiсiнький револьвер. I заряджений вiн не хлопавками, а кулями! Пах – i готово!

– Ого... – скривився песик. – Який ти!..

– Це ще не все. – Кадриль кинувся до срiбної ручки. Вiн, трохи хвилюючись, сiпнув ручку на себе, i вiд стiни щось вiдокремилось – кришка чи не кришка, а опустилось i стало чудове крiсло з вузеньким столиком спереду. Бiля столика було приладнано дзвiночок, пляшечку з освiжаючим напоєм, ланцюжок для олiвця, футлярчик для записної книжечки та iншi речi, необхiднi, щоб командувати. Мандрiвники здивовано стежили, як командир зайняв свiй пост i прив'язався захисними поясами, гарно прикрашеними зiрочками.

– Це... знущання... надi мною... я... протестую... – простогнала Легарiя i знову заридала, витираючи краєм накидки сльози.

Кадриль вiдстебнув планшетку, поторкав схему, витяг записну книжечку й олiвця, прикрiпив їх до столика, старанно застебнув планшетку, поправив шапку i оглядiв пасажирiв. Китичка дивився на нього i очей не зводив, вiї у Ейнори тривожно тремтiли, а личко горiло вiд нетерпiння: вона чекала вiстей iз кабiни пiлота. Люлька Твiнаса знову була прилипла до стелi – лише порожнiй дзьоб вiд здивування був роззявлений. А Легарiя все схлипувала, все плакала.

Кадриль хотiв подзвонити в дзвiночок, щоб вона вгамувалась, та посоромився.

– Прошу уваги, – заговорив вiн до пасажирiв. – Є важлива i не дуже хороша новина.

– Яка новина? Кажи швидше! – пiдганяв Китичка.

Всi мандрiвники занепокоїлись.

– Поспiшати теж нема чого, – попередив колишнiй гарячка. – Ми повиннi гуртом порадитися,, що нам робити далi. – Тут вiн не витримав, щоб трохи не прихвастнути: – Пiлот Менес пропонував менi одному вирiшити, але я хочу знати думку всiх.

– Дуже правильно! – пiдтримала Ейнора.

– Ось який мiй друг! – засяяв вiд гордостi Китичка.

Ображена Легарiя захлипала на все горло, i командир змушений був задзвонити дзвiночком:

– Попрошу тишi!

Вiн терпляче почекав, поки всi заспокоїлися, i заговорив далi:

– Ви вже знаєте, що метеорит збив наш корабель з путi. А тепер вiн i зовсiм згубив... загубив... – Кадриль хвилю подумав i згадав: ...орiєнтир.

– Але я не знаю, що воно за орiєнтир, – наївно зiзнався Китичка. Поясни менi, друже.

– Орiєнтир – це... це... такий знак, який показує путь, – насилу знайшов вiдповiдь командир, трохи незадоволений, що песик задав йому таке важке запитання.

– Тодi виходить, – не вгамовувався Китичка, – що значок випав iз корабля i тому ми його згубили, правда?

Кадриль аж упрiв i зсунув з лоба шапку. Ну й Китичка! Через свою нетямучiсть зробить дурнем iншого!

– Не зовсiм так, – вiдповiв командир. – Згубити орiєнтир – це значить... значить...

Несподiвано йому прийшла допомога.

– Китичко, – вiднявши вiд очей мокру накидку, втрутилася Легарiя, який ти нетямущий! Якщо було б сказано "згубили шлях", то ти знову запитав би, чи шлях не випав iз корабля, як носовичок з кишенi...

Китичка, наче йому хто дав по писку, ледве не полiз пiд крiсло, а командир поволi пояснював далi:

– Не маючи орiєнтира, пiлот летить наослiп, i може статися так, що ми не лише нiколи не долетимо до Тандадрики, але й загинемо. Тому ми повиннi вирiшити: чи летимо далi, чи повертаємось назад. Чекаю вашого офiцiйного рiшення.

– Оф... офiцiйного? Що воно таке? – знову мимохiть бовкнув Китичка.

На цей раз Кадриль розсердився не на жарт: цей Китичка просто непоправний! Задає i задає запитання... Та вiдповiсти треба було, i вiн знову замекав:

– Офiцiйне – це... це... ммм... таке рiшення, коли...

Допомога знову прийшла звiдти, звiдки командир найменше сподiвався.

– Справдi так, – сказала Легарiя, вже висушивши свої сльози, офiцiйне рiшення, коли всi прилюдно висловлюють свою думку.

Здивований Кадриль вдячно поглянув на колишню начальницю, яка так, без жодного користолюбства, простягла йому лапу допомоги.

– Отож кажiть свою думку. Пiлот чекає на остаточне рiшення. – Вiн узяв олiвця й розгорнув записну книжечку, хоча i сам не знав навiщо.

Час минав, але всi мовчали: може, мандрiвникiв налякав блокнот з олiвцем, а може, слова: "Офiцiйне рiшення". У командира упрiла потилиця, i, щоб заспокоїтися, вiн трохи вiдпив освiжаючого напою.

– Шановний командире, – почала Легарiя, – чи не буде нахабством, якщо я запропоную скористуватися вже випробуваним напрямком годинникової стрiлки?

– Нахабством не буде, – кивнув командир, i Легарiя сказала:

– За стрiлкою починає Ейнора.

Ейнора прикусила губу, щоб не вихопилося лихе слово на адресу жаби.

– Ейноро! – квапив командир i навiть стукнув олiвцем по столу.

– Пропоную. – сказала Ейнора, – нiколи не повертатися i летiти далi, хоч би що там було!

– Пiнгвiне Твiнас! – звернувся командир.

– Як на мене... я приєднуюся до думки Ейнори... – I, блиснувши очицями на Ейнору, яка м'яла в руцi рукавичку, додав: – Летимо далi.

– Мандрiвнику Китичко!

Слово "мандрiвник" iз уст друга вкололо песика, наче голкою, але вiн почував, що завдав клопоту командировi своїми нерозумними запитаннями, отож одразу вiдiзвався:

– Я пропоную...

Вже ладен був сказати "летiти далi", як в уявi постала заснiжена галявина в лiсi, затишне потрiскування вогнища, по-хазяйськи складений хмиз i велика тепла шапка, в якiй вони з Кадрилем – наче лелечата в гнiздi по-дружньому весело теревенять, смiються, погойдуються. Нiколи не було i хтозна, чи може бути краще десь, як там, серед бiлих наметiв снiгу, мiж високими таємничими соснами, бiля своєї ялинки, що краща, нiж на картинцi!.. А дзвiночок з крижаним сердечком, а пiр'їнка з синiм боком, а шалений їхнiй танок серед ночi!.. Як хороше вони дружили, як хитро придумали таємничу кишеньку, а вiн довiрив друговi вiршика про Кiкiлiса, який обсмалив дзьобика... А коробочка сiрникiв з гребiнчастим пiвником на нiй... Коробочка сiрникiв тiльки для того, щоб пiдпалити хмиз, а не всю чужу планету! Боже, боже, як їм обом було там хороше, i не пекла його страшна провина, i не було лютiшого звiра, нiж бульдог Гог... Ах, були б вони дочекалися, поки розтане снiг, були б обжилися в зеленiй гущавинi – як на однiй картинцi гномики, може, й хатку збудували б, ще гостиннiшу, нiж у їжака, з сердечками на вiконницях...

– Мандрiвнику Китичко, чекаємо вашого офiцiйного рiшення!

"Вашого рiшення"... – жалiбно зiтхнув Китичка. А там, бiля вогнища, Кадриль йому був сказав: "Щоб я бiльше не чув нiякого "ви"!

– Пропоную, – тихо промовив Китичка, – повернутися назад.

Командир вiд несподiванки аж олiвця випустив iз лапи, вiн сторч повис на ланцюжку. Оце тобi! Оце рiшення його друга! Це вже справжнє свинство!

– Це ваша остаточна думка? – зайчик суворо подивився на Китичку.

– Оста... остаточна, – заїкаючись, вимовив песик. – Пробачте, але я... я не можу не хотiти повернутися назад... я нiчого не можу з собою зробити, щоб не хотiти повернутися назад, Кадрилю, бо менi прийшло в голову...

– Попрошу... вiрнiше, наказую залишити своє "прийшло в голову" при собi, – холодно обiрвав його командир i повернувся до Легарiї: – Ваша думка?

– Я, звичайно, пропоную дивитися тверезо, – негайно вiдповiла жаба. Ризикувати – не грати. Ситуацiя занадто загрозлива, холодний розум велить повернутися назад. Але, якщо командир накаже летiти вперед, я обидвi лапи пiдiймаю за його думку, бо вона найсправедливiша i найпередбачливiша.