Текст книги "Подорож у Тандадрику "
Автор книги: Витауте Жилинскайте
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 14 страниц)
– Пiдлабузниця! – презирливо кинула Ейнора.
– А менi на зауваження Шарпачки наплювати! – вiдрубала жаба.
– Ви... – хотiла скочити Ейнора, але, прив'язана поясом, залишилася на мiсцi, болiсно стиснувши губи.
I тут голос, незнайомий голос, пошепки, але виразно вимовив:
– Зелена груба шкура!
– Хто це сказав? – зашкварчала жаба. – Я не подарую! Я вимагатиму сатисфакцiї!
– Дзень, дзень, дзень! – пустив у роботу дзвiночка командир. – Тишi! До порядку! Кiнчайте... дискусiї!
Вiн i сам не мiг дотямитись, як йому спало на думку таке доречне слово. Всi одразу вмовкли.
– Тепер моя черга сказати свою думку, – сказав командир. – Я сам пропоную летiти далi. Все. Тепер порахуємо голоси... Твiнас, Ейнора, Легарiя... Мiй голос... За. Проти – Китичка.
– Чотири за, один проти, – пiдсумувала Легарiя.
"Один проти", тобто Китичка, вiдчув себе зовсiм незатишно. "Я справжнiй егоїст, – був прикро вражений песик. – Я думав лише про себе, а не думав про iнших. Недаром друг сердиться на мене".
В цей час командир устиг одстебнути захисний пояс i залишити пост, щоб зайти в кабiну пiлота i повiдомити про офiцiйне рiшення мандрiвникiв: летiти далi, летiти, що б там не було, вперед i лише вперед! А коли вiн повернувся назад iз кабiни пiлота, мiг смiло йти по пiдлозi: "Срiбна шишка" сiла на попутну планету. Видно, щоб знову поповнити запас того нещасного кисню чи наново залатати дiрку, яку вибив метеорит...
НА ПЛАНЕТI СЛЮДИ
Вiдчинилися дверi, опустилися схiдцi, i новий командир уже ладен був першим вистрибнути надвiр, але раптом вiдсахнувся й вiдступив далi вiд дверей.
Вiн пригадав, що командир повинен залишати корабель останнiм.
– Пробачте за зауваження, – пiдiйшла до нього Легарiя, – та я б хотiла подiлитися деяким досвiдом, якого набула за час командування. Командир покидає корабель останнiм лише тодi, коли з кораблем трапляється катастрофа. В iнших випадках, якщо треба вийти в незнайоме i навiть небезпечне мiсце, командир iде першим, в авангардi.
– Дякую, – стримано вiдповiв командир, а сам подумав: "Як воно не було б, а її поради потрiбнi й кориснi". Крiм того, вона прекрасно знає значення чужоземних слiв. У майбутньому треба буде коли-не-коли з нею радитись".
Легарiя, наче вгадавши командирову думку, скромно запропонувала свої послуги:
– Чи я не змогла б бути вашим референтом?
– Ре... фе... ферентом? – не мiг вимовити командир.
– Референт – це спецiальний радник командира. Будучи вашим референтом, я пояснювала б мандрiвникам значення незрозумiлих слiв i таким чином заощадила б вам час. Хоча, – ще скромнiше додала жаба, – хоча ви сам чудово знаєте чужоземнi слова... Наприклад, ви сказали: "Кiнчайте дискусiї". Та реферувати iншим у вас не вистачить часу.
Але командир не поспiшав прийняти пропозицiю Легарiї. Може, пригадав усi образи й пiдступи Легарiї, якi йому довелося зазнати?
– Якщо я вам не пiдiйду, – зеленою травичкою стелилась Легарiя бiля нiг командира, – то коли захочете, зможете увiльнити мене вiд обов'язкiв i призначити iншого референта.
Цi слова розвiяли сумнiви командира, i вiн, вже ступаючи схiдцями, сказав:
– Гаразд. Тимчасово призначаю вас референтом.
– Дякую, – жаба не знала, як i дякувати, й, зiгнувшись у три погибелi, поспiшила за командиром, не звертаючи нiякої уваги на те, що подумають iншi мандрiвники: Шарпачка, Кривий лантух i Один проти.
Отож командир вийшов першим, i, дивлячись знадвору на це видовисько, можна було сказати, що воно варте сотнi картинок з книжок або однiєї картини, намальованої олiйними фарбами! Де ж там: iз "Срiбної шишки" схiдцями спускається командир у золотом поблискуючiй унiформi; коли вiн ступав, планшетка била його по одному стегну спереду, а кобура револьвера по другому стегну ззаду. Висадившись, командир оглядiвся i подав знак, що небезпеки немає, що можуть висаджуватись iз корабля й усi iншi. Тут сповзла жаба, тобто референт командира, пiсля неї показався Твiнас, засапавшись вiд намагання менше шкутильгати, бо на його крильце спиралась Ейнора – така витончена i гарна у вбраннi, яке сама пошила! Ах, коли б вона знала, як Твiнас чекав цiєї години! Коли б його воля, сила його люльки, то вiн садовив би "Срiбну шишку" сотнi, а то й тисячi разiв! Останнiм рачки злазив Китичка – хоч лапи у нього i пiдлiкувалися, але будуть забинтованi ще хтозна як довго...
– Китичко, – раптом почув вiн знизу голос, голос свого друга, – не лiзь! Я зараз!
I ось уже обрамлений золотом рукав обняв песика i допомагає йому швидше подолати схiдцi, та ще бiльше йому допомагає радiсть, що його друг, який став командиром, лишився справжнiм другом! Навiть i тодi, коли вiн "один проти" – друг його обняв! Ось як!
У дверях корабля став пiлот Менес i звисока оглянув навколишню мiсцевiсть. Вiн пiдняв руку в рукавицi, даючи знак, щоб його слухали, i почав:
– Якщо вирiшено летiти на Тандадрику, ми повиннi приготуватися до далекої мандрiвки. Треба грунтовно перевiрити всi механiзми, замiнити всi спрацьованi деталi й вiдрегулювати системи управлiння. Поки я це робитиму, добре було б вам зайнятись спортом i розiм'яти вашi задерев'янiлi суглоби, подихати свiжим повiтрям i перепочити. – По цих словах пiлот зачинився у кораблi.
Пiсля тiєї телевiзiйної планети, де повiтря було таке, наче в старiй, довго зачиненiй шафi, тут дихалося легко й хороше. Є де i спочити; ця планета найбiльше нагадувала мандрiвникам їхню батькiвщину: пiщанi пагорби, висохле русло рiчки, подекуди пучки трави, зрiдка видно невеличкi кущi... Тiльки нiде анi хати, анi хатинки, нiякої протоптаної стежки, дороги, виораного поля, викопаного рову... Анi пташини, ' щоб над ними пролетiла, сполоханого звiряти чи навiть докучливого комара...
– Що б то воно могло блищати? – уп'яв очицi в далекi горби Твiнас.
Уважно придивившись, мандрiвники помiтили, що мiж горбами то там, то там щось поблискує – неначе хтось бавиться осколком дзеркала. Кадриль зсунув з лоба козирка, щоб краще бачити, i в цей час хтось його сiпнув за планшетку. Обернувшись, вiн побачив, що поряд з ним стоїть Ейнора.
– Що ви там, командире, бачите? – голосно запитала вона й потихеньку додала: – Чи в кабiнi була та рiч?
– Бачу, що мiж горбами щось свiтиться, – так само голосно вiдповiв командир i прошепотiв: – Нi, нiчого такого не було й слiду.
– Може, там свiтять електричнi лампочки? – знову голосно запитала Ейнора й знову тихо додала: – Так я i передчувала, що вiн сховає. А рука? Друга рука засунута пiд комбiнезон?
– Коли надворi видно, нiхто свiтити електролампочками не буде, вiдповiв командир i прошепотiв: – Руку я помiтити не мiг, бо надягав унiформу, та я буду пильним.
– Може, вiн i дав унiформу, щоб вiдволiкти нашу увагу чи пiдкупити вас, – сказала Ейнора.
– Але вiн дав менi ще й револьвер, – промовив Кадриль. – Невже дав для того, щоб я оборонявся вiд його пiдступу?
– Справдi, дивно... – похитала головою Ейнора i нiби ненароком витягла рукавичку, заткнуту за пояс. – Скажiть, чи не ви поклали менi на... на лоб цю рукавичку?
– Я вперше чую про рукавичку, – вiдмовився Кадриль, пригадавши, що вiн дав слово Твiнасу.
– Дивно, – знову похитала головою Ейнора й, вiдходячи, нагадала: – А все-таки i надалi придивляйтесь до пiлота.
Вона, звичайно, не бачила, що вiддалiк стояв Твiнас з сумно опущеними очицями. Товстун-сищик догадався, що Ейнора знову вирiшувала з Кадрилем свою таємничу головоломку, яку йому, сищиковi, вже нiколи не розкрити... Раптом вiн пригадав одну дрiбничку: коли Ейнора розмовляла з Кадрилем, вона витягла рукавичку!.. Гм... гм... схопився за люльку Твiнас. Чи Ейнора часом не запитувала командира, хто накрив рукавичкою їй очi i для чого? Так, так, вона питала саме про це! Бiдолашна, вона катується, що таємницю її очей вже викрили... Треба її заспокоїти, показавши, що рукавичка впала їй на очi випадково, що нiхто не сумнiвається, що вона не бачить... I сищик, пихкаючи, немов занадто розкочегарений паровоз, боком наблизився до Ейнори.
– Чи голова вже не болить вiд удару? – запитав вiн енергiйним баском.
– Ще трохи болить, – вiдповiла Ейнора.
– Як же вона не болiтиме! – пiдхопив Твiнас. – Не було потрiбного компреса, то схопили рукавичку; не було холодної води, то хлюпнули освiжаючого напою, тiльки вiн випарувався, поки ви ще не опритомнiли... Може, хоч зараз треба знайти джерело i прикласти справжнiй компрес?
– Дякую, бiль уже вщухає, – подякувала Ейнора з трохи прояснiлим обличчям.
"Ага, попав якраз у цiль!" – зрадiв товстун i, посмiлiвши вiд успiху, запропонував:
– А якщо ви повиннi вирiшити складне завдання чи заплутану загадку, то я i моя люлька... гм...
Ейнора занепокоєно повернула до нього обличчя:
– Яку загадку? Звiдки ви взяли, що у мене є загадка?!
– Нiзвiдки я не взяв... – збентежився сищик i вiдступив назад. – Я скрiзь бачу... загадки i головоломки... де треба i де не треба...
– Дякую, – холодно подякувала Ейнора, – але якраз не треба!
– Прошу вибачити менi... – задки вiдступив сищик, знову вiдчуваючи, що вiн зробив щось не так, що у нього не вистачило обачностi. А подавшись назад ще на один крок, вiн пiдвернув пiд себе здорову лапу й завив вiд болю. Виявилось, що Твiнас наступив на щось колюче, можливо, навiть загнав колючку. Пiднявши пiдошву, вiн побачив, що в пiдошву уп'явся невеличкий жук. У цей саме час пролунав верескливий голос Легарiї:
– Що це таке?.. Здiймiть!.. Жах! Кошмар!
Першим пiдбiг командир Кадриль i планшеткою змахнув жука, який десь узявся у жаби на стегнi. Жук упав на спину й задригав у повiтрi лапками.
Пришкутильгав Китичка i з цiкавiстю обдивився його.
– Вiн схожий на жука-рогаля, – сказав песик, – я бачив такого на однiй картинцi.
– Ой! – на цей раз крикнув сам командир i заплигав на однiй нозi: другу вкусив жук, – може, хотiв помститись за те, що Кадриль бахнув його родича планшеткою.
– Погляньте, – сказав Менес, який щойно зiйшов на землю i дивився в той бiк, що його вiд мандрiвникiв закривав корабель.
Обережно, щоб знову не наступити на якого жука, мандрiвники пiдiйшли туди, а глянувши, всi похололи: на них сунула тьма-тьмуща жукiв здавалося, що навiть земля ворушиться...
ОБЛОГА
Не встигли мандрiвники i оком змигнути, як опинилися в такiй облозi малих мешканцiв планети, що не було й де ступити. Всi зацiпенiли. Стояли, немов стовпи, й тiльки очима бiгали по жуках, яких аж кишiло. Зараз, добре придивившись, можна було побачити, що їм не зовсiм пасує назва "жуки". У них не було нi перетинчатих крил, нi надкрилля, нi рогової оболонки. Все тiло було обросле червонястою щетинкою; на жукiв-рогалiв вони скидалися хiба лише виставленими вперед маленькими клешнями, з шiстьома волохатими лапками.
Ейнора, вiдчувши кругом нiг шарудiння, нагнулась i ледь-ледь не розплющила очi, а розплющивши, насилу стрималася, щоб не закричати. Та хоч би вона й закричала, перекричати Легарiю нiхто не змiг би; а та без упину викрикувала лише одне слово:
– Кошмар!.. Кошмар!.. Кошмар!..
– Не хвилюйтеся, – пробував угамувати її Твiнас, – вони не кусаються, якщо їх не топтати. Може, вони зовсiм нешкiдливi.
– Кошмар! – наче оглухла, кричала жаба, струшуючи з накидки жукiв.
Та найбiльшу цiкавiсть жучки проявляли до унiформи Кадриля, особливо до гудзикiв; їхнiй золотий блиск притягував жучкiв, як магнiт залiзо. Вже по кiлька жучкiв сидiло на кожному гудзику, вони стукали лапками по гудзиках, нюхали їх i гладили. Iншi жуки, якi ще не доторкнулися до гудзикiв, штовхали перших, щоб i собi понюхати та постукати. Так само приваблювали жукiв i пiлотовi окуляри, їх дзеркальний блиск; Менес насилу встигав струшувати їх з голови.
– Дивiться, куди вони лiзуть, – показав забинтованою лапою Китичка.
Нижнi схiдцi "Срiбної шишки" вже були коричневi вiд жучкiв, якi чимдуж повзли вгору – наче невидима рука розiслала на сходинках кошлатий килимок.
Побачивши це видовище, пiлот Менес хотiв кинутися назад у корабель, та було вже пiзно: якщо вiн бiгтиме й розтопче безлiч жучкiв, то цим накличе велику бiду на iнших мандрiвникiв. Спробуй роздави їх кiлька – i їхнi одноплемiнники можуть защiпати мандрiвникiв до смертi!
– Якщо, – промовив Менес, у вiдчаї дивлячись на вiдчиненi дверi "Срiбної шишки", – якщо вони влiзуть у корабель i пошкодять апаратуру, ми навiки залишимося полоненими на цiй планетi, бо вже нiколи...
Вiн ще не встиг закiнчити, як начальник Кадриль, наче в'юрок, вислизнув iз усипаного жуками пiджака, струсив їх iз блискучої околицi на шапцi i одним високим стрибком, як у Бременського пiвня, вискочив на верхню сходинку схiдцiв, а ще за хвилину зник за дверима, щiльно їх зачинивши. Корабель було врятовано. Ось коли став у пригодi гарячковий характер Кадриля!
– Ура! – вигукнув Китичка.
– Кошмар! – знову заверещала Легарiя. – Що вони роблять?
Кiтель командира, немов живий, повз удалечiнь, туди, звiдки з'явилася ця сила-силенна жукiв. Клiшнеголовi несли його на спинах, i золотi гудзики, вiддаляючись, спалахували, мов свiтлячки.
– Хай йому сто лих! – стурбовано зiтхнув товстий сищик.
Мандрiвникам i далi нiчого бiльше не лишалося, як стояти непорушно, наче пугала, i обережно струшувати з себе зухвальцiв. Було очевидно, що жукам дуже кортить за пiджаком потягти й пiлотовi окуляри.
– Ви, – порадив Твiнас, – краще їх здiймiть.
Пiлот i не обiзвався на це, неначе порада його не стосувалась. Мандрiвники мали ще раз нагоду пересвiдчитися, що Менес нiзащо в свiтi не покаже своїх очей i обличчя, що окуляри правлять йому замiсть маски.
– А менi прийшло в голову, – заговорив Китичка, вдячний Менесовi за пластира та iскри, – менi прийшло в голову, що окуляри можна залiпити чимось прозорим, i тодi не буде видно, як блищать їхнi скельця.
Пiлот лише знизав плечима: де ж його взяти ту пов'язку, та ще прозору, коли найзвичайнiсiнької ганчiрочки немає.
– Я з величезним задоволенням вiддала б для цього свою сiру накидку, так як я вiддала паяцовi значок, але, на жаль, накидка непрозора, зiтхнула референтка.
– Лови! – вигукнула до Менеса Ейнора й кинула в його бiк скручену рукавичку. Рукавичка була нейлонова, прозора.
– Дозволяєте її розiрвати? – чемно запитав пiлот.
– Рвiть її хоч на стьожки! – гордо махнула рукою Ейнора.
– Ах, Ейноро, – скрушним голосом промовила Легарiя, – як було б добре, коли б i твоє замурзане минуле можна було розiрвати в клаптi разом з рукавичкою.
– Ви, – обернулась до неї, гордо пiднявши голову, лялька, – ви щипаєте значно болючiше вiд найлютiшого жука!
Пiлот, закусивши рукавичку, розiрвав її вздовж i затягнув скельця окулярiв, а кiнцi сяк-так пiдiткнув пiд шолом.
– А ви чуєте, – повертiв писком Китичка, – якийсь дивний кислий запах?
– Це не запах, а сморiд, – заткнула носа Ейнора.
– Фi-фi! – замахала лапами перед самим носом референтка. – Справжня дохлятина!
Бридкий дух доносився з того боку, куди потягли унiформний пiджак Кадриля. Мабуть, це був якийсь знак жукам, бо всi до одного повернули в той бiк клешнi, а потiм припустились i повзти. Немов вiдхлинула повiнь: знову залишилася пiщана галявина, чистi пагорби, поодинокi клаптики порудiлої трави, русло висохлої рiчки.
– О-о-о-х! – немов змовившись, зiтхнули всi мандрiвники.
– Треба визнати, – сказала референтка Легарiя, дивлячись, як даленiють жуки, – що вони чудово органiзованi й дисциплiнованi створiння. Керувати такими – сама втiха.
Тепер, коли небезпека минула, навала жукiв здавалася смiшною.
– Навiть були залiзли в люльку, а щоб їх, – сонно промимрив Твiнас, оглядаючись, де б зручнiше було йому подрiмати.
– Одного я був упiймав i хотiв замотати в кiнець бинта, щоб мати на пам'ять, – промовив Китичка, – та вiн мене як ущипнув! На щастя, в обв'язану лапу.
– Чи рукавичку вам повернути? – запитав у Ейнори пiлот.
– Якщо i наступного разу будете ховати пiд окуляри свої очi, можете не повертати, – з ледь помiтним глузуванням вiдповiла Ейнора.
– Ви мене обвинувачуєте в тому, що я ховаю свої очi, так? – запитав, наближаючись до неї, пiлот.
Щоки Ейнори спалахнули густим рум'янцем, вiї злякано затрiпотiли.
– Пiлоте, – встав мiж ними обома Твiнас, – чи не час випустити Кадриля?
– Так, так, i менi прийшло в голову, що треба випустити друга, пiдтримав Китичка. – Але... ви тiльки гляньте!
Лише зараз мандрiвники подивилися на схiдцi "Срiбної шишки", якi були геть усипанi жуками!
– Це залишили свою сторожу, – вирiшив Твiнас. – Залишили для того, щоб не впустити нас у корабель або самим туди проникнути.
– Хоч би мiй друг дверей не вiдчинив, – занепокоївся Китичка.
Пiлот Менес пiдiйшов до схiдцiв: жукiв було стiльки, що голцi нiде було впасти – спинка до спинки, клешня до клешнi.
– Може, – запропонував товстий сищик, – спробувати легенько змести їх мiтлою? Он довкола ростуть кущики, нумо спробуймо.
Мандрiвники поспiшили наламати гiллячок i зв'язати мiтлу. Навiть Легарiя i та зломила кiлька хворостинок. Дивно було бачити колишню органiзаторку в роботi. Невеличку мiтлу зв'язали клаптями iз Ейнориної рукавички, i Менес понiс її до схiдцiв. Але не встиг вiн провести мiтлою по нижнiй сходинцi, як вiдскочив, наче ошпарений: декiлька жукiв стрибнули йому на руку i навiть крiзь рукавицю так боляче ущипнули, що пiлот не стримався i застогнав.
– Що я чую? – здивувалася Ейнора. – Пiлот Менес стогне? Може, його, бiдолашного, жук ущипнув?
– Так, – пiлот повернув до неї пiднятi скельця окулярiв. – Вам жаль мене?
– Вас жалiти? – пересмикнула горда лялька. – Пiлот космiчного корабля, а стогне тому, що його вколов якийсь жучок!.. А може, – додала з насмiшкою, – може, ви саме зняли рукавицю, коли вони щипали?
– Наша хоробра Ейнора, – солоденьким голосом сказала Легарiя, – i не писнула б, якби її вкусило хоч i сто жукiв, чи не так?
– Так, – тихо вiдповiла Ейнора, пiдступила до схiдцiв, намацала карниз i голою рукою вдарила по сходинцi.
Кiлька жукiв одразу вчепились їй у руку i так запрацювали клешнями, що обличчя в ляльки стало сине, на лобi виступили краплi поту, але вона навiть не ойкнула.
– Спасибi за науку, – нагнув пiлот шолом.
– Але, – загув хриплим як нiколи голосом Твiнас, – але ж вам страшенно болить! Ви можете захворiти!
– Бiдолаха, – спiвчутливо зiтхнула референтка, – вона хворiє, тiльки на iншу хворобу, хворiє на манiю величностi!
– Вона й справдi велична, – вона справжня героїня, ось як! – вiдрубав Китичка.
Твiнас i Менес з обох сторiн схилилися над Ейнориною рукою, а Китичка похапцем iз своєї руки одiрвав клапоть бинта, щоб перев'язати покусанi мiсця. Пiлот помастив їх цiлющою маззю, коробочку якої витяг iз кишенi, причому цю коробочку держав обома крильцями Твiнас. Легарiя бiльше не могла витримати усього цього. Коли в неї була збита бородавка, пiлот мазi й понюхати не дав, а бинта навiть i не показали, хоч вона тодi була начальницею корабля! Навiть тому кривоногому корчевi Твiнасу вона нiби порожнє мiсце!.. А чому? Тому, що ця кривляка, ця принцеса Шарпачка заволодiла всiєю їхньою увагою, тiльки Ейнорi, нiби це прiрва яка, уся їхня доброта, спiвчуття, увага, джентльменство, а їй, Легарiї, вiдомiй активiстцi, нiчого не залишили, зовсiм нiчого!.. Чи не час узятися до нових способiв проти такої нахабної кривляки? I Легарiя з запалом вигукнула:
– Шановнi! Ви, як я бачу, всi забули тверезо дивитися! Адже ситуацiя i далi небезпечна i навiть дуже ризикована! Корабель в облозi, вхiд у нього вiдрiзано, командир у полонi, його мундир загарбано. Хоча я лише референтка, але пропоную взятися до ефективнiших засобiв.
– До яких ефек... фект... тивнiших? – здивувався Китичка.
– Пропоную йти в розвiдку. Тут ми все одно нiчого не вистоїмо, а коли зробимо розвiдку, може, знайдемо який вихiд iз цiєї трагiчно-комiчної ситуацiї.
– Можемо рушати, – кивнула головою все ще зблiдла Ейнора.
– Всiм рушати немає необхiдностi, – сказала Легарiя, непомiтно вертаючи собi обов'язки начальницi. – А особливо тобi, бiдолахо Ейноро, бо ж ти слiпа. Ти, Китичко, теж кривоногий, тому залишишся з героїнею охороняти корабель, бо сама слiпа цю функцiю виконати нездатна. Отож вперед у розвiдкову мiсiю, колеги!
Нiхто не встиг i рота роззявити, як Легарiя уже вчепилася Твiнасу однiєю лапою пiд крило, а другою мала намiр опертися на лiкоть пiлотовi, але його єдина рука була з другого боку, то жаба обняла його за талiю. Iдучи, вона грайливо вертiла кряжами i без упину торохтiла.
– Ця планета визначається чудовими пейзажами, правда, любий Твiнасе? А чи не здається вам, дорогий Менесе, що цеп хвилястий ландшафт нагадує океанськi хвилi?.. Будемо сподiватися, джентльмени, що за цими океанськими хвилями, себто горбами, на нас чекають лише приємнi сюрпризи!.. Як ви гадаєте, колеги джентльмени, чи цi ландшафти вночi осяває те саме мiсячне сяйво, яке ми спостерiгали бiля нашого iсторичного вогнища?.. Себто, ха-ха, доiсторичного вогнища, правда, джентльмени?..
Вона полоскотала Твiнасу пiд крилом, а пiлотовi – пiд пахвою; iз Твiнасового дзьоба вирвалось якесь булькання, а пiлот стримано посмiхнувся.
– Ах, Твiнасе, милий товстун!.. А ви, Менесе, таємничий лицарю iз старих романiв середньовiччя!.. Веселiше, бадьорiше, товаришi джентльмени, коли мiж вами iде дама... Дама, якiй не треба нi тягти за собою сумки, нi чого iншого, а все, що вона має, – це ось сiра скромна накидка i велике гаряче серце!
– А де ж подiлися холодна кров i тверезий розум? – поцiкавився Твiнас.
– Ах ти, пiдступнику!.. Сперечальник ти колосальний! – I Легарiя так залоскотала Твiнасу пiд крилом, що вiн аж крякнув.
Отак вони рушили у розвiдку, i Легарiя почувала себе наче на сьомому небi: ах, чому вона ранiше не вдалася до активних засобiв! I страх шкодувала, що горда Ейнора не могла бачити її чудової прогулянки з двома кавалерами. Але й вона сама не могла бачити, як Китичка, дивлячись їй услiд, ставав дедалi веселiшим i веселiшим, а його сивi брови аж пiдстрибували вiд стриманого смiху...
ВЕЛИЧНА БУДIВЛЯ
Довгенько походивши мiж горбами, троє розвiдникiв помiтили на одному пагорку немов iз золота вилиту вежу. Розвiдники, трохи повагавшись, вирiшили, проте, пiдiйти ближче й подивитися, що воно таке.
Зблизька вони побачили будiвлю, – так, будiвлю, бо навколо неї снували такi самi жуки, якi були напали на їхнiй корабель. Оскiльки цi клiшнеголовi на них i оком не повели, мандрiвники наважились пiдiйти до самiсiньких стiн цiєї будiвлi. Лише Менес для обережностi знову обв'язав окуляри Ейнориною рукавичкою, яку вiн був поклав у кишеню.
Робота жучкiв гiдна була поваги i навiть подиву: хто мiг би повiрити, що такi невеличкi кудланчики можуть мати такий широкий замах! Вони клешнями несли, тягли iз навколишнiх горбiв слюду, старанно шлiфували її об великий камiнь, тодi клали в стiну, так муруючи золотом сяючу вежу. У стiнах цiєї вежi зяяло безлiч нiрок – це свiдчило про те, що жуки самi собi будували загальне житло.
– Ви тiльки погляньте! – промимрив прозiрливий Твiнас, показуючи крилом на верх однiєї стiни.
Там, затиснутi мiж слюдою, лежали чотири гудзики iз пiджака Кадриля. "Оце-то штука!" – вигукнув би власник цих гудзикiв, а Китичка додав би: "Менi прийшло в голову, що вони захопили пiджака для того, щоб повиривати гудзики!" Пiджак без гудзикiв лежав кинутий на схилi пагорба; Твiнас пришкандибав до нього i всунув собi пiд крило, щоб, повернувшись, вiддати його начальниковi.
Мандрiвники обiйшли кругом будiвлi: може, побачать ще щось цiкаве й нове? Та з усiх сторiн видно було тiльки незакiнченi стiни з безлiччю нiрок.
– Дуже органiзованi створiння! – ще раз похвалила Легарiя. – Якщо у них є начальник i референт, то їм обом сама втiха командувати такою армiєю дисциплiнованих трудiвникiв!
Якраз у цей час робота припинилася. Жуки злазили iз стiн униз i розходилися кожний до себе.
Кудлатi будiвники прямували в свої нiрки на схилах горбiв, щоб вiдпочити пiсля старанної денної працi. Незабаром довкола блискучої вежi зовсiм стало порожньо... Але що це?.. Здивований Твiнас аж люльку вийняв: то один, то другий жук скрадався до вежi, хапав клешнями пошлiфоване зернятко слюди, скочував його по схилу, а звiдти тягли далi, без сумнiву, кожен у свою нiрку. Один жучок вчепився у Кадрилiв гудзик, вiдколупавши його вiд стiни, скинув униз, а потiм скотив по схилу, наче обруча. Тут не встояла на мiсцi i Легарiя: пiдiйшовши до стiни, вона вилiзла на камiнь i виколупала три останнi гудзики. Твiнас поклав їх у спiдню кишеню Кадрилевого пiджака.
– Що ж це робиться? – остовпiв вiд подиву Твiнас. – Виходить, вони крадуть... самi у себе!
– I будують вежу, яку нiколи не збудують, – додала Легарiя. – Кошмарна ситуацiя!!
– Цiкаво, – сказав Твiнас, проводжаючи очима жука, який даленiв з гудзиком Кадриля, – цiкаво було б зробити обшук у якiй-небудь нiрцi.
– Небезпечно... але давайте спробуємо, джентльмени, – проявила свою хоробрiсть Легарiя, бажаючи, мабуть, затьмарити Ейнорину смiливiсть.
Вони вибрали найближчу зяючу нiрку, Твiнас знайшов скiпку i почав обережно колупати нею в нiрцi. Викотилась шлiфована слюдинка, за нею друга, третя, четверта... Набралася чимала купка.
– Як ви гадаєте, джентльмени, може, варто було б узяти це на пам'ять?
"Джентльмени" не встигли i рота роззявити, як Легарiя простелила свою сiру накидку i всипала в неї здобич. Зв'язавши кiнцi накидки, вона завдала ношу на спину, аж тут Твiнас пробасив:
– Киньте!.. Хай йому лихо, негайно киньте!..
Та було вже пiзно: до них прилетiв кудлатий килимок iз стулених жукiв. На тому килимку сидiв товстий, незграбний i старезний жук, видно, їхнiй володар. Частина жукiв вiдокремилась вiд килимка, кинулася до Легарiїного клунка, i за мить усi слюдинки були витягнутi iз нього й доставленi володаревi. Той своїми клешнями обмацав кожне зернятко, потiм жуки гуртом подалися до частково розiбраних стiн вежi, обмацали їх, обнюхали i вернулися назад, похитуючи клешнями. Усi розлючено пропiкали оченятами трiйку мандрiвникiв.
– Можливо, я помиляюсь, – промимрив Твiнас, – але всю провину за незакiнчену будiвлю вони звертають на нас... пришельцiв iз космосу!
– Ото знайшли козла вiдпущення! – розсердилася Легарiя i рiшуче схопила скiпку. – Ось я зараз перед усiма вигорну все з нiрки, i хай тверезо подивляться, хто справжнiй злодiй...
– Нас оточують, – попередив Твiнас. – Раджу негайно забиратися звiдси.
– Саме час, – пiдтримав Менес.
Легарiя, не мовивши анi слова, кинула скiпку й чкурнула так, що аж накидка з неї злетiла. На цей раз вона й не подумала вчепитися за джентльменiв чи теревенити про пейзажi та мiсячнi ночi. Вона плигала, покинувши далеко позад себе обох своїх колег, бо тверезий розум нашiптував їй, що переслiдувачi будуть хапати того, хто залишиться у хвостi, цебто пузаня Твiнаса з Кадрилевим пiджаком пiд крилом.
Одначе вона помилилася: переслiдувачi обiгнали їх усiх трьох i перепинили дорогу спереду. Трiйку погнали назад, до живого килимка, на якому все ще сидiв володар, тiльки зараз пiд ним була застелена Легарiїна накидка.
IЗ ПОПЕЛУ
Ейнора з Китичкою влаштувалися в затишнiй долинцi, з якої було добре видно схiдцi "Срiбної шишки", усипанi жуками.
– Кадрилю! – покликав Китичка. – Друже!
Нiхто не одiзвався, не стукнув у вiдповiдь iзсередини: стiни корабля не пропускали звуку. Тiльки жуки якось пiдозрiло закрутили клешнями i знову притихли. Китичка, який добре знав гарячий характер Кадриля, не вiрив, щоб той довго висидiв один-однiсiнький у чотирьох стiнах. Так чи iнакше, їм обом з Ейнорою не лишилося нiчого iншого, як тiльки чекати: чи повернення розвiдникiв, чи Кадрилевого винаходу.
Обiпершись на самiтнiй кущик травички, вони обоє радiли з нiжного осiннього дня, запаху трави i пiску, що так нагадував далеку батькiвщину.
– Ой! – вирвалось у Ейнори: вона ненароком зачепила руку, покусану жуками.
– Може, тобi вiддати всю мою пов'язку? – запропонував Китичка. – У мене опiки майже загоїлися, бери й зав'язуй!!
– Дякую, менi не треба, – вiдповiла Ейнора. – Сонце i повiтря теж лiкують.
– Якщо так, – попросив Китичка, – то ти й менi все розв'яжи.
Ейнора помаленьку почала розмотувати йому пов'язку, а Китичка знову заговорив:
– Менi прийшла думка...
– Кажи: менi прийшло в голову, – поправила Ейнора.
– Вже говорив менi друг, – промовив песик, – що я не зможу говорити: "Менi прийшла думка", хоч би як я хотiв, i нiяк не зможу зробити так, щоб не говорити: "Менi прийшло в голову..."
Вiн винувато опустив залiплений писок.
– Хiба якби забув...
– Можеш i повинен! – рiшуче сказала Ейнора. – Зрозумiй: ти не можеш не говорити: "Менi прийшло в голову", як Твiнас не пихкати своєю люлькою, як Легарiя не може тверезо дивитися, а Кадриль – iз запалом не стрибати... I якщо тобi вже бiльше не буде приходити в голову, то я з тобою взагалi не буду розмовляти!
Китичка мiцно стулив губи, довго дивився, як тоненькi пальчики розмотували i розмотували пов'язку, i нарештi сказав:
– Менi при... прийшло в голову. Ти ще не знаєш, що Твiнас був викрав у Легарiї рукавичку, щоб вона не мала... речового доказу.
Ейнора перестала розмотувати пов'язку.
– Невже?
– Знай, – Китичка дуже серйозно повернув до неї свого писка, – що Твiнас, хоч i товстуватий i трохи незграбнуватий, але зате який вiн благородний, такого i вдень з вогнем не знайти! Рукавичку, яку вiн викрав, носив у своїй тапцi, тому вiн так важко шку... шкутильгав. Я все пронюхав, от!
– Добрий нюх маєш, хоч i без квасолинки, – весело усмiхнулася Ейнора.
– О Ейноро! – остовпiв песик. – Коли б ти знала, яка ти гарна, коли ти усмiхаєшся! Краща за найкрасивiшу картинку!
– Навiщо менi та краса, – гiрко стиснула губи Ейнора, – якщо я через неї стiльки настраждалася.
– Ти не кажи так, – з докором глянув песик iз-пiд сивих брiв. – Ти ще не знаєш справжнiх страждань.
– Пробач менi, Китичко, – прошепотiла Ейнора й нiжно-нiжно здоровою рукою провела йому по головi.
– I ще знай, – додав песик, дивлячись на дверцята "Срiбної шишки", що Твiнас, хоч i товстуватий i незграбнуватий, але для тебе все вiддасть, навiть єдину свою ногу... а пiлот не пожалiв би задля тебе своєї єдиної руки, знай!
У Ейнори затремтiли пальцi, i розмотана пов'язка впала з них на землю.
– Ти так думаєш? – тихо спитала вона.
– I думаю i знаю! – запевнив песик.
Ейнора на знак незгоди похитала головою i, пiднявши пов'язку, знову почала мотати. Та вiї у неї так неспокiйно тремтiли, що, здавалося, ось-ось пiдiймуться вгору i на Китичку глянуть очi кольору блакитних незабудок.
– Нi, нi, – голосно вимовила вона, немов сперечалася сама з собою. Ти, Китичко, не все знаєш... Не все.
Вони обоє замовкли i прислухалися, чи не чути крокiв трьох розвiдникiв.
– Яка довга й тоненька пов'язка, – здивувався Китичка, не бачачи кiнця тому розмотуванню.
– Так... тягнеться i тягнеться, наче стебло квiтки, яка врятувала Кадриля, – промовила Ейнора.
