Текст книги "Подорож у Тандадрику "

Автор книги: Витауте Жилинскайте

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 14 страниц)

– Пробачте, що я втручаюсь не в свою сферу, – заговорила Легарiя, насилу перекрикуючи гул пилососа, – але я просто шокована... апчхи! Начальник повинен наказувати, а не виконувати чорну роботу, апчхи!.. Тим паче, коли ви такий стомлений пiсля переможної баталiї з армiєю жукiв... Коли б я не була iнвалiдом через тi зуби пацюкiв, я сама взялася б за пилосос... апчхи! хи, хи, ап!

– Дайте менi! – визвався Китичка. – У мене лапи вже загоїлись, i я залюбки... i про... апчхи!.. що не запропонував себе ранiше.

Кадриль повернувся на свiй пост, а Китичка щиро взявся до роботи. Вiн так старався i моторно повертався, що незабаром повiтря зробилося чистiшим i дихати стало легше.

– А ти, Ейноро, – знову не змовчала референтка, – могла б теж не бути дармоїдкою. Шановний начальнику, – звернулася до Кадриля жаба, – прошу пробачення, що я, будучи вашою референткою, наказую iншим, але далi не можу витримати.

– Прошу наказувати, – приязно кивнув головою начальник.

– Дякую, – кивнула й референтка. – Ти, Ейноро, так хутко пошила свою спiдницю, що могла б i зараз узяти голку з ниткою й пришити гудзики до пiджака унiформи нашого начальника... Китичко, якщо ти вже крутишся по салону, вiзьми у начальника пiджак i передай швачцi.

– Ось... передай, – повторив начальник, скидаючи пiджак. I справдi, яка тямуща органiзаторка ця Легарiя! Начальниця з неї поганенька, як помiчниця начальника, вона просто незамiнна. Лише їй однiй було в головi спасти унiформний пiджак, чудовi гудзики, i ось зараз, сама гола, а iз шкури пнеться, щоб тiльки в начальника все було!.. Хiба ж не друг?

Вiдчуваючи, як зростає її значення, Легарiя скромно опустила голову, а тим часом тоненькi Ейноринi пальчики, немов рибки, снували бiля виблискуючих золотом гудзикiв. Вона мiцнiше пришила i гудзичок на внутрiшнiй кишенi, що тримався на однiй ниточцi, i, поки Китичка кiнчив чистити пилососом салон, пiджак знову гарно лежав на фiгурi начальника.

– Нарештi, – вiдкинувся в крiслi Кадриль.

– А дякую сказати не треба? – запитала Ейнора.

– Ну так, дякую, звичайно, дякую, – схаменувся начальник й одразу пригадав, як його референтка, повертаючи йому пiджак i гудзики, нiякої подяки за це не вимагала. I справдi, керуючи, ти бачиш значно ширше i розумiєш набагато глибше!

Наче вiдгадавши його думку, референтка промовила:

– Ейноро, хiба можна розмовляти з начальником таким тоном? Наш начальник уже десять разiв доказав, що вiн умiє бути справжнiм джентльменом, то що ти ще хочеш?

– Хочу, – гордо заявила Ейнора, – щоб i на одинадцятий раз вiн був джентльменом! I хочу, i вимагаю.

– Хай, – iронiчно пiдморгнула начальниковi референтка, – хай це буде критика знизу.

– Я не низ! – ще гордiше виструнчилась Ейнора. – Внизу бувають лише пiдлабузники та нiкчеми!

Легарiя iз лютi аж рота роззявила, та в цю мить заговорив Китичка:

– Кадрилю, начальнику, менi знову прийшло в голову, що я мiг би iз вашого пiджака висмоктати пилососом пил... Вiн весь у пiску.

– Добре, що догадався, бо я сам уже збирався просити, – кивнув головою начальник.

Китичка з шлангом пилососа почав хутко крутитися бiля того начальникового рукава, який був з тiєї сторони, де вухо. Песиковi страх як хотiлося розповiсти своєму друговi всю правду про квiтку, про зламане її стебло i про опалий цвiт... Ох, як здивується друг, тiльки й буде вигукувати: "Оце тобi... оце тобi так!.. А далi? А що було далi"; а далi вiн розкаже йому про птаха iз попелу i про суть, про найсуттєвiшу суть i ще... ще скаже друговi, що Ейнора... що вона нiби морська мушля: зверху твердувата, та коли її нiжно погладиш – так нiжно, як i вiн, Кадриль, колись погладив велику квiтку, тодi...

Отак роздумуючи, Китичка устиг обчистити товаришевого рукава майже до плеча – i рукав забiлiв як снiг. Вичистивши плече, песик узявся за блискучий погон i чим ближче пiдступав до вуха свого друга, тим бiльше сяяли у нього очi.

– О Кадрилю, – нарештi зашепотiв друговi у вухо, – яку новину я тобi скажу!

– Що! – радiсно пожвавiшав друг. – Знайшлася планшетка?

– Нi... – знiяковiв Китичка.

– То що? – запитав Кадриль, усмiхнувшись iз спантеличеного виразу товариша. – Викладай усе, що маєш! – пiдiгнав по-дружньому, просто, як колись бiля вогнища.

Китичка знову з довiрою наблизився до вуха:

– Я про квiтку, про велику квiтку.

– Чи не про ту, яка мене пiдняла до самого корабля? – уточнив Кадриль.

– Так, друже, саме про неї. Ти ще не знаєш, що вона врятувала тебе... тебе врятувала... – заговорившись, песик не вiдчув, як вiн кiнцем шланга ткнув товаришевi за комiр – ...але пожертвувала...

– Обережнiше, – буркнув Кадриль, – менi коле в шию.

– Пробач, – песик перекинув шланг на спину пiджака. – Квiтка тебе врятувала, у неї стебло потоншало... так потоншало, що... – шланг пилососа ненароком перескочив до вуха Кадриля.

– Я й сам знаю, що потоншало, – сказав начальник, вiдштовхнувши шланг геть вiд себе.

– Але ти... ти не знаєш, що воно потоншало, що... зробилося, як нитка, тоненька нитка...

Китичка сподiвався, що ця iсторiя у нього вийде набагато доладнiше. Пилосос гув, вiн водив увесь час шлангом, важко було послiдовно говорити, слова заплiталися, i вiн не тiльки не наближався, а навiть вiддалявся вiд сутi. Ах, там, бiля вогнища, у затишнiй шапцi, вiн би все виклав одним подихом, а тут...

– ...i тому... тому цвiт вiдломився i впав на землю, – насилу закiнчив песик.

– Звiдки ти знаєш? – недовiрливо набурмосився начальник.

– Менi сказала Ейнора, а Ейнорi – пiлот.

– Оце тобi! Пiлот каже Ейнорi, а менi – нi слова. Дивно.

– Але хiба важливо, що дивно, – притулився йому до вуха песик. Важливо _суть_.

– Що ти сказав? – недочув начальник, бо iз шланга гуло йому над самим вухом.

– Кажу, що неважливо те, що дивно... важливо, що квiтка спасла тебе, а сама загинула, i тому ти лишився її боржником. Так, боржником i навiть сам не знаєш... i що iз попелу... знову живий... живий птах... – важко пiдбирав пiдходящi слова песик i при цьому знову ткнув кiнцем шланга начальниковi у саме вухо.

– Ой!.. – крикнув Кадриль. – Ти що, ошалiв! Останнє вухо вириваєш!

– Про... про... ба... – заїкаючись промимрив песик i зачепив за герб на шапцi.

– I герба не виривай, – штовхав песика вiд себе Кадриль. – Геть!

– ...ба... ба... – Розгубившись, песик повернув шланга на себе i вiдiрвав з носика половину пластиру.

– I я прошу пробачення, – втрутилася референтка, – але бiльше я спокiйно не можу дивитися, як фiзично калiчать нашого начальника!..

– Ого! – з насмiшкою сказала Ейнора.

– Як можна, – не вгамовувалась i далi референтна, – так фамiльярно поводитися, не вiдчувати дистанцiї! Фi!

– Зауваження зовсiм справедливе, – пiдтвердив начальник. – Ти, Китичко, останнiм часом зробився дуже фамiльярним!

– Але я не знаю, що таке фамiльярнiсть, – жалiбно сказав Китичка, нарештi опустивши шланг пилососа на пiдлогу.

– Якщо не знаєш, то поцiкався у моєї референтки, – пояснив начальник.

– Ого! – ще голоснiше пирхнула Ейнора.

– Але, – мирно сказав песик своєму друговi, – ти... ви знаєте, що я лише про квiтку... про борг...

– Свої борги я сам знаю, – ще бiльш офiцiйно вiдрубав начальник.

– А от i не знаєш! – раптом став на дибки Китичка, – i не кажи!

– Мандрiвнику Китичко, – виразно сказав начальник, – ви зчиняєте на кораблi хаос! – Вiн хутко вимкнув пилосос. – Час вам знати своє мiсце.

– Якщо так, – зашепотiв песик, – то я тобi нiколи не докажу до кiнця пiсеньки. Не будеш знати, що сказав крокодил...

– Подумаєш! Крокодил! – презирливо скривився начальник. – Менi зараз важливiше орiєнтир, а не якийсь там крокодил!.. I взагалi, мандрiвнику Китичко, наказую вiдступити вiд мого пульта, це вам не лiс i не шапка! Геть! – i вiн стукнув по столику.

– Якщо так, – раптом хриплим голосом вимовив Китичка, – то вiддай менi скарб... Знай, я вже не хочу мати з тобою спiльну кишеньку!

– Ну й налякав! – ощирився начальник – У своєму унiформному пiджаку я маю справжню таємну кишеню. – Вiн розпахнув поли пiджака, показуючи шовкову внутрiшню кишеню, i ще й лапу в неї всунув. Раптом щоки у нього вiд усмiшки поширшали: iз кишенi вiн витяг запасного мiдного гудзика! – Тепер жодного не бракуватиме, – зрадiв вiн.

– Все одно вiддай, – ще раз сказав песик, мiцно стиснувши писок з одвислим пластирем.

– Бери... бери, – вiдстебнувши шпильку, начальник витяг зламаний ножик. – Дуже вiн менi потрiбен, коли в мене є справжнiй фiнський! I справжнiй револьвер.

– Все... все вiддай, – вимагав Китичка.

– Ось ще, – простягнув обгортку цукерки.

– Олi... вця!

– Бери, бери цi скарби iз смiтника! – зневажливо жбурнув начальник i олiвця. – Я вiддав би тобi i коробочку з сiрниками, але ти спалив її разом з усiєю планетою!

– Тверезi, об'єктивнi слова! – пiдтримала його референтка.

– Яка пiдлiсть! – вигукнула Ейнора. – Китичко, друже, не слухай!.. Вони тiльки дратують тебе!.. Китичко!

Та Китичка мов i не чув її.

– А бли... блискавки? – запитав песик колишнього свого друга, а тепер начальника.

– Iскри пiлот навмисне викресав, щоб тебе заспокоїти! – вiдрубав Кадриль. – Чому жодна iскра не вилетiла, коли ми їздили всюдиходом?

У Китички писок неначе скам'янiв, лапа вiдпустила пiдлокiтник начальникового крiсла, i вiн був би злетiв до стелi, якби Твiнас не схопив його за ногу й силомiць не посадив у крiсло й не прив'язав захисним поясом. Песик так i сидiв, стискуючи в однiй руцi ножик, а в другiй – олiвець та обгортку з цукерки, на якiй був намальований хвiст бiлочки, а очi його дивилися на стiну корабля, але нiчого не бачили. Кадриль вiдчув, що вколов товариша в самiсiньке серце, i вже ладен був просити пробачення, але його притримав захисний пояс; поки вiн одстiбував його, то встиг тверезо подумати: "Начальниковi не личить стрибати, як горобцевi. Ще встигну вибачитись. Або звелю референтцi, щоб сказала йому кiлька заспокiйливих слiв".

А тим часом ще пролунало запитання пiлота:

– Начальнику, накажете сiсти на попутнiй планетi а чи летiти далi?

– Наказую летiти далi! – не вагаючись, вiдповiв начальник.

– Авторитет у нашого начальника так вирiс, що з ним рахується навiть пiлот! – уголос визнала референтка Легарiя.

Кадриль кивнув головою, витяг записну книжечку, олiвця i з солiдним виглядом почав черкати на паперi. Як чудово звучить: авторитет вирiс!.. Авторитет! Що не кажи, а ученi слова справляють значно серйознiше враження, нiж простi слiвця. От хоч би "орiєнтир" або "фiксувати"... Кадриль без помилок повторив цi слова знову. Який успiх, тобто... тобто... прогрес!.. Та незважаючи на все, в те мiсце, де була до цього часу таємнича кишенька, йому наче ялинковою шпилькою кольнуло... Кольнуло i вщухло. Вiн одчинив шухлядку i побачив там планшетку: виявилось, що сам її туди поклав i забув...

ОК

Рукав начальникової унiформи, який був далi вiд вуха, так i лишився невичищений, весь сiрiв вiд пилу.

– Начальнику, – пробасив Твiнас, – дозволь менi закiнчити роботу, яку розпочав Китичка.

Начальник в знак згоди кивнув головою, i пiнгвiн незграбно вилiз iз крiсла, схопився за шланг пилососа i, пихкаючи, пiдступив до начальника.

Мандрiвникiв дуже здивувала така поведiнка сищика-мовчуна, а для референтки то була просто головоломка: чи не мав на метi хитрун стати у начальника радником або його помiчником? Адже зараз така ситуацiя, що навiть сам пiлот корабля слухається начальникових наказiв!.. "Фi, який пiдлабузник!" – сердито блимнула на свого суперника Легарiя.

А Твiнас уже трудився бiля начальникового лiктя: спочатку незграбно, але скоро призвичаївся i всмоктував пилососом пил без жодного свисту.

Начальник з задоволенням спостерiгав, як той працює. "Бач, як я правильно зробив. – мовив до себе, – що категорично присадив Китичку! Наче на дрiжджах зростає мiй авторитет. Чого доброго, i сам бульдог Гог зараз вертiв би передi мною хвостом, ось як!"

Почистивши начальника, Твiнас повернувся до Легарiї.

– Може, й наша дама побажає почиститись? – ввiчливо зацiкавився вiн. I я, i пилосос у вашому розпорядженнi!

– Твiнасе, ти справжнiй джентльмен... на мою думку! – Легарiя кинула переможний погляд в сторону Ейнори. – Обчиститися менi життєво необхiдно, чисть ретельно, як i нашого шановного начальника.

Вона простягла лапи, i шланг пилососа став обережно крутитися навколо її шиї, щiк, пiд зябрами. Референтка щасливо усмiхалася.

"Тепер уже ясно, – говорила вона собi, – що товстун побажав чистити начальниковi пiджака тiльки тому, щоб покрутитися навколо мене! Милий хитрий пузанчик!.. Ось що означає показати свою iнiцiативу: я лише взяла його за крильце, тiльки пройшлася з ним, – i вiн уже упадає коло мене! Ейнора вiд заздрощiв просто шаленiє... Звичайно, – вона критично оглянула пiнгвiна, – тверезо оцiнити, то вiн аж нiяк не красень: кривий, у танцi, живiт як подушечка, сплюха, та якщо на Тандадрицi не знайдеться нiчого кращого, можна i з нього органiзувати зовсiм пристойного джентльмена... а свiй джентльмен при боцi бiльше вартий, нiж навiть повна сумка добра!"

– Кве-кве-кве... – захихикала Легарiя: пилосос уже лоскотав їй пiдошви. – Твiнасе, безсоромнику, не лоскочи... скажу начальниковi... кве-кве-кве... чи ти ошалiв... кве...

– Ду-ду-ду-ду, – пiдспiвуючи, пирхав Твiнас, а його очицi поблискували яскравiше вiд золотих гудзикiв Кадриля.

– Китичко, – погукала Ейнора.

Вiдповiдi вона не дочекалася: Китичка лежав, неначе дерев'яний, тiльки на писку ледь ворушився одвислий пластир.

– Китичко, – голосно покликала Ейнора, – чи ти можеш вiдповiсти на одне моє запитання?

Песик здригнувся, нiби його хто розбудив:

– Я... яке?

– Хочу, Китичко, тебе запитати...

– Ану тебе, – непривiтно перервав її песик. – Ну вас усiх! – Вiн мiцно стиснув губи, його сивi брови закрили весь писок.

– Фi! – з вiдразою почала Легарiя. – Якi хулiганськi манери!

– Заткни свою пельку! – гаркнув i їй песик.

На цей раз i начальник Кадриль здивовано поглянув на Китичку: такого зухвальства вiд песика ще не доводилося чути. Нi, бiльше йому не кольне те, що пiд таємною кишенькою: отож нiчого й переживати iз-за такого сундука. Хай би брав приклад з iнших, наприклад, iз нього, начальника: був хаосом, гарячкою – а тепер дисциплiнований керiвний кадр! А Китичка не лише нiякого успiху... тобто прогресу, не зробив, а ще й опускається вниз, в болото хулiганiзму! Референтка цiлком правильно охарактеризувала його манери, i якщо песик не проявить старання виправити помилки в своїй поведiнцi, вiн, начальник, змушений буде вдатись до офiцiйних... цих... як їх... цих... санкцiй!

– Кве-кве-кве... – знову билася пiд кiнцем шланга референтка. – Адже я просила, Твiнасику... не лоскочи менi пiдошви... умру вiд смiху... кве...

– Як умiю, так i танцюю, – пирскав вiд смiху у такт їй товстун.

Легарiя вже захлиналася вiд смiху, пiдборiддя надулося, спина скрутилася – i раптом "Шишку" сколихнув страшний вереск.

– Що трапилося? Катастрофа? – Начальник ледь не зiрвав iз себе захисного пояса, уявивши, що метеорит знову пробив стiну й влучив жабi в бiк.

– Аааа! – заголосила, наче хто її рiже, референтка! – Мiй зуб пацюка!

– Ось вiн, – показав перлову крупину Твiнас, устигнувши неймовiрно швидко вихопити її майже iз самiсiнького шланга. – Ось ваш зуб пацюка! Дивiться!

Легарiя в той бiк i не глянула.

– Аааа! – горланила, наче її хто накрутив, жаба.

– Увага, – пролунав звичайний спокiйний пiлотiв голос, – наш корабель...

– Аааа! – заглушив його вереск Легарiї. – Рана вiд пацюкового зубааа!

Терплячий товстун не витримав i притулив кiнець шланга пилососа крикусi до рота – i язик всмоктався у шланг.

– Не пацюкiв зуб, – у тишi повторив сищик, – а перлова крупина.

– Сира чи варена? – весело запитала Ейнора,

Легарiя роззявила рота, щоб вiдрубати їй, та не подужала витягти iз пастки язика.

– Iнвалiдка перлової крупини! – насмiхалася Ейнора.

Нежаб'ячим зусиллям референтка нарештi вирвала язика iз шланга i, ковтаючи сльози образи, вигукнула:

– Але завдана ворогом рана була i буде!

– Нiякої рани не було, – спокiйно прогудiв сищик. – У вас на спинi була кишечка, на кiнцi якої була гулька: коли на неї натискали, то ви стрибали, як пiд дудочку. Одного дня та кишечка вiдпала i дiрочку заткнув хтось крупинкою. Оце й уся ваша бойова бiографiя, що не варта й щербатої копiйки!

– Фi! – передражнюючи Легарiю, сказала Ейнора.

Крупинка впала на пiдлогу, i товстун перевальцем попрямував до свого крiсла, намагаючись не дивитися на Ейнору, але всiєю душею чекаючи її хоч одного привiтного слiвця чи хоч легенького помаху вiй.

– А я, – гiрко запхикала, геть занепавши духом, референтка, – мала тебе за справжнього джентльмена, Твiнасе...

Сищик-джентльмен трохи знiяковiв i розвiв крильцями. Одначе вiн був задоволений. ОК – Операцiя Крупини – закiнчилася вдало. Ейнора вiд усього серця смiялась, а начальник зморщив лоба й гортав записник; вiн не мiг вирiшити, як у такому випадку повинен поводитися вiдповiдальний керiвник: чи стати на бiк референтки, чи вiдректися вiд неї?

– Спокiйно, бiльше спокою i дисциплiни! – нiчого так i не вирiшивши, Кадриль постукав олiвцем об пляшку з освiжаючим напоєм. – Тiльки не треба гарячкувати!.. I не зчиняйте хаосу!

Один Китичка лишився байдужий до пригоди з крупинкою.

Не подiяв на нього нi голос пiлота, який раз у раз об'являв:

– Увага, увага! "Срiбна шишка" сiдає... Увага! Спецiальне повiдомлення для начальника!

– Слухаю! Спецiально слухаю! – вiдгукнувся начальник, лише зараз вiдчувши, що захиснi пояси вже не потрiбнi i можна стати за пульт.

– Рапортую, – сказав пiлот, – орiєнтир знайдено! Сiдаємо на планету, яка являється супутником Тандадрики!.. Повторюю!. Повторюю: орiєнтир знайдено.

– Слухаю: орiєнтир знайдено! – повторив начальник i, щоб краще було чути спецiальне повiдомлення, вiн витяг вухо з-пiд шапки.

– Ура! – загукали мандрiвники. – Тандадрику знайдено, ура, ура, ура!

– Ще одне спецiальне повiдомлення для начальника! – знову залунав голос пiлота Менеса.

– Я слухаю! Я особисто слухаю! – урочисто вiдгукнувся начальник, перевiряючи, чи всi гудзики у нього на пiджаку, i чiпляючи планшетку. Наказую рапортувати!

– Ми приземляємось на супутника Тандадрики тому, що цього вимагає iнструкцiя! Звiдси ми повиннi налагодити радiозв'язок з Тандадрикою i чекати їхнiх посланцiв, якi вiзьмуть нас на рейсовий корабель i доставлять на космодром Тандадрики!

Корабель м'яко стукнувся, а начальник у блискучому пiджаку-унiформi i з планшеткою, мов снiп, гепнув на пiдлогу, – вiн зарано вiдстебнув захисного пояса.

– О начальнику, – першою пiдскочила до нього референтка, – ви подряпали собi вухо!

Жаба, не довго думаючи, здерла у Китички пластир i старанно налiпила Кадрилю на вухо.

– Який терплячий наш начальник! – ахкала вiд захоплення. – Iнший в подiбнiй ситуацiї горло собi перекричав би...

– Отак, як ти, за ту крупинку, – шпигонула її Ейнора.

– Дякую за зауваження, – холодно вiдповiла їй жаба, – але ви, мабуть, не знаєте, що критикувати референта має право лише начальник.

– Так, – солiдно пiдтвердив начальник, – свою референтку критикую лише я сам.

Ейнора поривалася знову вжалити, але в цю мить вiдчинилися дверi корабля i товстун Твiнас миролюбно прогудiв:

– Мандрiвка закiнчилась. Хай йому сто лих, то чого ж нам сваритися?

Всi замовкли i лише зараз вiдчули урочисту тривогу: подорож, якiй, здавалося, нiколи не буде кiнця, кiнчається! Важко повiрити, що треба буде розпрощатися з "Срiбною шишкою", що останнiй раз вiдчинилися її дверi i спустилися схiдцi...

– Тепер усi бачите, – оглядiвся начальник, – що правильно поводилися тi, якi не хотiли повертатися назад, якi вибрали мандрiвку вперед i ризик.

Це, ясно, було сказано на адресу Китички. Вiн пiдвiв якось дивно заспокоєнi очi й промовив:

– Виходить, я поводився правильно, коли хотiв залишитися на спаленiй планетi.

– Непоправне створiння! – викрикнула Легарiя. – Нiякої тобi вдячностi начальниковi за те, що врятував нас вiд загибелi!

Та начальник вибачливо посмiхнувся:

– Я щиро надiюся, Китичко... мандрiвнику Китичко... що майстернi й лiкарнi на Тандадрицi допоможуть повернути вам тверезий розум i здорову орiєнтацiю.

Тут встала Ейнора.

– Якщо вже ви заговорили про тверезий розум i здорову орiєнтацiю, дуже голосно сказала вона Кадрилю, – то дозвольте запитати, що ви розумного придумали на користь мандрiвникiв пiсля того, коли я розкрила вам пiлотову пiдступнiсть?

Начальник заблимав очима, роззирнувся навкруги, немов на нього збирався напасти бульдог Гог, смикнув за ремiнь планшетки, помацав ручку револьвера i заявив:

– Я не розумiю, про що ви говорите i що вам вiд мене потрiбно, мандрiвнице Ейнора!

– Прекрасно ви розумiєте! – промовила Ейнора. – I якщо через блискучi гудзики та пiдлабузництво референтки ви не втратили остаточно розум, то повиннi знати, що настав час дiяти. Зараз або нiколи!

Товстий сищик, почувши цю розмову, був такий приголомшений, що почав кусати свою люльку.

– Начальнику, – промовила референтка, – слiпим може казна-що приверзтися. Не церемонься з цiєю фантазеркою.

– Шкода, що тiєю крупиною не заткнули тобi пельку, – вiдрубала їй Ейнора i повернулася до песика. – Китичко, братику, уважно послухай, що я зараз усiм розкажу.

При словi "братику" у песика засмикалось пiдборiддя.

– Не хочу я нiчого слухати, – вiдповiв вiн.

– Прошу тебе, – простягла до нього руку Ейнора, – подивися на мене.

Песик пiдняв змарнiлу мордочку на густi вiї Ейнори.

– О Ейноро, – зашепотiв вiн, – ти... ти...

– Так, – якось жалiбно шепнула Ейнора, – я бачу. Я вже давненько бачу, вiд того часу, як метеорит ударив об корабель. Та я залишалася з заплющеними очима. Не тiльки тому, що мої очi не подiбнi до незабудок, але ще й тому, щоб непомiтно могла спостерiгати дивнi речi, про якi настав час усiм розповiсти...

РОЗКРИТТЯ ТАЄМНИЦI

– Мандрiвники, увага! – перервав Ейнору пiлотiв голос. – Прошу приготуватися до катапультування.

– А це що?! – лапнув лапками Кадриль, як за тих iнших часiв, але схаменувся i солiдно склав лапи собi на груди. – Пiлоте, я наказую пояснити, чому мандрiвники не можуть вийти через дверi i схiдцями зiйти на землю?

– Вiдповiдаю на запитання начальника, – почувся спокiйний пiлотiв голос. – Ми не можемо вийти через дверi i спуститися схiдцями тому, що корабель сiв на м'яке покриття планети, яке гострi кiнцi схiдцiв можуть проколоти.

– Наказую приготуватись до катапультування! – звелiв начальник, не дивлячись на Ейнору.

– Нi! – Ейнора стала так, що заступила люк у "Шишечку". – Нiхто звiдси не вийде, поки я не розповiм того, що я вже була розповiла начальниковi!

Вона вмовкла, вдихнула повiтря, а в цей час вiдчинилися дверi кабiни i вийшов Менес. Кадриль, глянувши на пiлота, побачив у нього на комбiнезонi червону плямку, що невiдомо звiдки взялася – неначе хто бризнув краплю кровi.

– Начальнику Кадриль, – запитав Менес, – хто першим буде катапультуватись?

Кадриль пригадав пояснення референтки, що начальник мусить тодi першим виходити з корабля, коли це пов'язано з небезпекою, i промовив:

– Я...

Вимовивши "я", вiн знову глянув на трiснутi скельця окулярiв пiлота i раптом вiдчув страх: а що як i справдi їм уготовано пастку? Тодi вiн загине першим. Хто тодi керуватиме мандрiвниками? Хто дасть їм тямущi накази? Хто ще здатний без гарячки творити чудеса героїзму? Може, Китичка? Оцей заїка, палiй! Йому тiльки на картинки дивитися!.. Кривий пузань Твiнас? Вiн ще й наказа не встигне дати, а вже засне! Ейнора? Таж вона слiпа, тобто не слiпа, але вона чванлива i фантазерка... Референтка Легарiя? Але ж її вже зняли з поста начальника!.. Отож тiльки вiн один достойний виконувати офiцiйнi обов'язки начальника, цi обов'язки вже зафiксованi, i тому... тому... вiн повинен себе поберегти i не ризикувати. Тому Кадриль закiнчив так:

– ...я пропоную, щоб катапультувався доброволець!

Нi слова не сказавши, до люка рушив Китичка.

– Не пущу! – заступила йому дорогу Ейнора i повернула до пiлота палаючi очi. – Нiхто не вийде з корабля, поки я не розповiм про ваш пiдступ!

Тепер уже всi мандрiвники зрозумiли, що дiються якiсь серйознi справи.

– Твiнасе, – звелiла Ейнора, – стань ти бiля дверей пiлотової кабiни i не дозволяй йому повернутися. Вiдповiдаєш своїм життям!

Товстун неймовiрно хутко кинувся до дверцят i заступив їх своєю спиною, готовий скорiше до того, щоб його порубали на куски, нiж пропустити!

– Я не знав, – промовив пiлот, – що у вас новий начальник, тобто начальниця, яка так вiдважно наказує.

Кадриль вiдчув себе приниженим. Вiн владно пiдняв своє залiплене пластиром вухо i задзвонив у дзвiночок:

– Я тут начальник! Попрошу спокою!

– Говорити можна, але щоб це було дисциплiновано, – промовила референтка, яку зацiкавили Ейноринi слова.

– Викладай все, Ейноро! – пробасив Твiнас.

– Начальнику Кадриль, – звернулася Ейнора, – я не збираюся вiдняти у вас керiвництво, Я лише хочу нагадати, що я вам була вiдкрила таємницю, вiд якої, можливо, залежало i ще залежить i нинi доля всiх нас. Я сподiвалася, що ви вiзьметесь вияснити цю таємницю, але, на жаль, ви навiть лапою не поворухнули, щоб це зробити. Бо може бути так, – тут Ейнора повернулася до мандрiвникiв, – може бути так, що Тандадрика – чистий вимисел, а пiлот Менес – пiрат чи розбiйник космосу, який нас везе невiдомо куди i вiддасть у пазурi невiдомо кому. Можливо, саме тому ми й блукаємо по рiзних планетах i нiяк не можемо знайти тiєї Тандадрики, яку нам обiцяли.

Мов онiмiлi, мандрiвники дивилися одне на одного, а товстий сищик замалим не вдавився своєю люлькою.

– Але, – промимрив розгублений начальник, – але ж пiлот ось тiльки зараз нам доповiв, що вже знайдено орiєнтир на Тандадрику!

– А звiдки ви знаєте, що там – батькiвщина iграшок чи пристановище для розбiйникiв?

– Шановний начальнику, – не витримала референтка, – прошу звернути увагу, що ораторка вже одного разу набрехала про розбiйникiв.

– Виклади їм усе, Ейноро! – знову войовниче вигукнув товстун.

– Слухайте уважно, – сказала Ейнора. – В той час, коли, пам'ятаєте, корабель сiв на цвiт квiтки, ви всi вийшли надвiр, а я зосталася одна разом з пiлотом. Вiн повинен був залатати стiну, яку пробив метеорит. Я саме знову стала зрячою, та пiлот про це нiчого не знав i, латаючи корабель...

– ...вiн витяг другу руку, яку ховав, так? – з насмiшкою в голосi продовжив розповiдь Ейнори Менес. – Я повинен вас, Ейноро, прикро вразити: латаючи стiну, я знав, що ви стежите за мною з розплющеними i аж нiяк не блакитними очима.

– Знали?! Звiдки ви могли знати? – остовпiла Ейнора.

– Гляньте, – вiн показав на латку в стiнi. – Я набив бляху, що блищить, мов дзеркало, i в нiй прекрасно вiддзеркалились вашi, Ейноро, очi i всi почуття на вашому обличчi. Тiльки вашу таємницю я нiкому не видав. А ви мою видали.

Збита з пантелику, Ейнора мовчала, а пiлот, напiвглузливо, напiвсерйозно, додав:

– I незважаючи на все, очi у вас красивi.

– Вона глумилася з моєї крупини, а сама виявилася справжньою аферисткою! – зловтiшне крикнула Легарiя.

– Але я не сказала найголовнiшого, – суворо глянула на пiлота Ейнора. – Всi ви пам'ятаєте, як я лежала непритомна на порозi корабля?.. Я знепритомнiла для того, щоб таємно пробратися в кабiну пiлота й подивитися... побачити...

– ...оцю рiч, правда? – Менес одстебнув комбiнезон i витяг iз-за пазухи опудало небаченого птаха.

– Так, але той був набагато... набагато бiльший i страшнiший.

– У страха великi очi, – спокiйно усмiхнувся пiлот. – На планетi, на яку ми щойно сiли, таких опудалiв ви знайдете ще бiльше. Знайдете i такi штучки, якi вам пояснять, чому я маю другу руку, хоч насправдi її у мене i не було. – Повертiвши щось у комбiнезонi, вiн всунув у пустий рукав руку i став перед мандрiвниками, розвiвши обидвi руки.

– То хто ж ви такий, скажiть нарештi?! – просто запитала Ейнора, дивлячись своїми карими очима в його непрозорi скельця окулярiв.

– Я?.. Я i iграшка, i гравець... А для вас, Ейноро, буду казковий принц, про якого ви мрiяли в склянiй шафi в зимовому холодному лiсi.

I вiн поклав їй на плечi обидвi руки. Наче начарована, Ейнора не в силi була поворухнутись, а потiм несмiливо простягла руку й трiшечки пiдняла темнi скельця окулярiв. На неї – мов два клаптики блакитного неба, мов двi незабудки – глянули очi казкового принца.

– Вона вже кокетує! – заверещала референтка.

Вiд дверей пiлотової кабiни, де старанно нiс сторожову службу Твiнас, донеслося ледь чутне тяжке зiтхання: що дiялось пiд лiвим крильцем товстуна, вiн i сам добре не знав, одначе ясно – нiчого веселого. Чекав i нiяк не мiг дочекатися, коли ж нарештi пiлот знiме руки в рукавицях iз Ейнориних плiчок, i нiколи-нiколи вiн ще не вiдчував себе таким товстим, незграбним бевзнем... Вiн, сищик, зi своєю люлькою i нюхом не вiдчув тих таємниць, якi вистежила Ейнора, котра так само терпляче чекала, коли пiлот забере свої руки... а може, того вона зовсiм не чекає? Ах, вiн, Твiнас, нiколи не насмiлився б ось так покласти крила їй на плечi i втулитися просто в її очi, як оцей... казковий принц!

Вiд похмурих роздумiв у Твiнаса опустилася голова, iз дзьоба випала вже непотрiбна люлька, i, обiпершись об дверi пiлотової кабiни, вiн задрiмав. Тому не почув, як пiлот промовив:

– Ось що ми зробимо. Так, як я вже маю обидвi руки, то буду катапультуватись я i роздивлюся, як вiдчинити дверi корабля, щоб можна було всiм зiйти на землю схiдцями. Чекайте сигналу.

Вiн пiшов у "Шишечку"; всi мовчки стежили за його ходою, а Китичка аж у люк залiз, щоб ближче подивитися, як пiлот натискує на синю кнопку, як високо пiдскочить крiсло й викине його через вiдкритий дашок.

Незабаром у тому боцi, де були дверцi, пролунав стукiт – це був знак, що можна вiдчиняти. Начальник Кадриль, про якого досi неначе й забули, знайшов нарештi привiд нагадати про себе.

– Наказую натиснути на ту кнопку, щоб вiдчинилися дверi, – повелiв вiн.

Ейнора натиснула на кнопку, дверцята вiдчинились, i всi зрозумiли, чому пiлот пропонував катапультуватися. Покриття на планетi було таке м'яке, що корабель вгруз у нього майже до половини. Пiлотовi пощастило звiдкись притягти кiлька дощок i одним кiнцем обiперти їх об порiг дверей, вдавивши в цьому мiсцi покриття. Отож мандрiвникам не треба було й спускати схiдцi: по похилих дошках вони зiйшли на хистку поверхню планети. Останнiм покульгав, сонно киваючи дзьобом, бiдолаха Твiнас.

БIЛЯ КАРУСЕЛI

Чому таке хистке покриття планети, скоро було вияснено: планету окутувала пластикова плiвка. На нiй були намальованi ключi, самi лише ключi – вiд ключика од французького замка до ключа од здоровенного старовинного замка, яким замикали ворота замку.

Пiлот почекав, поки всi зiйшли на пластикову плiвку, i звернувся до Кадриля:

– Начальнику, можете наказати мандрiвникам опуститися пiд покриття. Тим, хто що знайде собi пiдходяще, – хай вiзьме з собою на Тандадрику.